Логвин Ю.. Танцi шайтана

перекинулась. Тому тебе сюди за-нес-ли. А мене до тебе не пускали..." Я
зрадiв, що вони йому про самоцвiти не сказали. Бувають же i баби за чоловiка
розумнiшi. Цi були обо розумнiшi...
- А чому це добре, що Ахмад не знав, що Чорна вам самоцвiти пiд шкiру
запхала?
- Тому, синку, що, якби вiн потрапив у руки ворогiв, його могли б
допитувати, чи  в нас коштовностi i де ми х ковамо? I якби вiн не
витримав i сказав, що самоцвiти зашито в мо-му тiлi, вони б мене на капусту
посiкли. Тiльки, щоб знайти камiнцi. Як цар Московський ото упорав свох
бояр на Поганой Луже.
- А я б нiколи не виказав тамницi! Присягаюсь!
- Синку! Не спокушай долю i не присягайся! Пам'яташ, як святий Петро
вiд Христа вiд-рiкся, доки пiвень не запiяв?
- Батьку! присягаюсь - бiльше не буду присягатись!
- От i добре! А тепер - найголовнiше...
Але, й же, не знаю, як би тобi розповiсти про одну тамну дiю? Бо воно
наче i дуже со-ро-мiцьке, та, однак, як воно було, то було!... Добре. Тiльки
ти повинен знати: що я скажу, та-м-ниця повна. Щоб завжди мовчав. Бо я тобi
нi за звичам, а нi за законом не можу того го-во-рити. Але то для всiх тих
закон i звичай, хто поспiльством живе. А ми з тобою тамнi, як би то
сказати...
- Вони, - пiдказав хлопчина.
- Нi! Ми бiльше, нiж вони. Ми - тамнi лицарi. А лицарi мiж собою
тамницю i без при-сяги зберiгають, бо все хн життя - тамниця. Так от, та
Чорна Чародiйка, моя кохана Вiдь-ма, зашила менi самоцвiти i ще двi палички
iз слоново кiстки. Слонову кiстку - у пру-тень.
- Для чого?!! - З жахом прокричав хлопчик. - Менi один раз маленький
цапок рiжками за-чепив по тому, так я впав на землю вiд болю. Як ви, Батьку,
такий бiль можете терпiти?!!
- Та не переймайся, синку! Воно менi анi трохи не болить. А вона це
менi утнула на па-м'ять. Щоб я  завжди пам'ятав...
- Таки вона - вiдьма, - ствердив хлопчик, - а що далi було?
- Та все, як скрiзь i завжди - люди пожжадливi i за грошi рiдну маму
продадуть. За гро-шi вони навiть ворогу... допоможуть! Звичайно, за дуже
великi грошi...
З Лiвантуна той час прибув добрий марсельський вiтрильник. Привiз
француз iз Лi-ван-ту рiзнi дорогi товари i лiвантiйських купцiв. Однi купцi
зiйшли в Алжирi, а другi збирались да-лi плисти в Марсель. I з Алжиру
француз мав забрати вовну i козинi шкiри. В Алжирi до-бра вовна на вiвцях. А
в Лiонi, що у Францi, з тi вовни зрроблять знамените червоне i зе-ле-не
сукно. У нас його називають лунським. Я дав капiтану-французу добрий
задаток. А на остан-нi ми вдвох склали сакк у лихваря-мiняли. Це робиться
так. Лихвар пише папiр, що такi й такi дали йому певнi грошi. Ми йому дали
тi монети. Домовились, що коли капiтан вiдвезе ме-не до Марселю, там ми
пiдемо удвох до марсельського мiняли-лихваря, родича цього ал-жир-ського
мiняли. Вiддамо йому оцей листок-сакк. А вiн за цей сакквiддасть тi грошi
ка-пi-та-новi, що я дав мiнялi в Алжирi.
- Оце так хитрiсть! Аж не вiриться!
- Тому я й розповiв тобi, щоб ти знав, якi бувають хитрощi з грошима. А
в останнiй день перед вiдплиттям я вiднiс Ахмада на корабель.
- Як?
- Як? Та на спинi.
Ми взяли здоровенну корзину. Ахмад туди залiз. Згори ми обклали вовною.
I пе-ре-в'я-за-ли такими линвами, якими бербери перев'язують вовну на базрi.
Взяв я ту "паку вовни" на спи-ну i разом з усiма носiями та подорожнiми
пiднявся на корабель. У трюмi влаштував "па-ку", щоб Ахмад не задушився вiд
нестачi повiтря. I щоб його iншими паками не завалили. Та Бог милував, а
хлопець виявився витривалим! Вранцi, перед вiдплиттям, прийшли на ко-ра-бель
портовi сторожi i митники. Почали перевiряти, чи нема втiкачiв з
бусурмансько неволi? Чи все мито сплачено за вовну, козинi кожi та мiшки
рису. Сторожа все лазила по вiт-риль-ни-ку. Якщо по-правдi, то не стiльки
шукали, скiльки вiтрильник затримували. А вiтер повiяв та-кий добрий! При
такому за кiлька днiв можна доплисти до Марселя. Хоч капiтан аж зубами
скре-готiв, а змушений був брязнути гаманцем i позолотити ручку командиру
стражi, i зразу ж отримали дозвiл на вихiд у море. Спочатку вiтрильник
бадьоро перло вiд Африканського бе-рега. Та далi вiтер щось став опадати. А
часом i зовсiм пропадав. Людей таки було на вiт-риль-нику чимало. Викупленi
бранцi, французи та iталiйцi, якiсь ченцi гiшпанськi, що ви-ку-па-ли
невольникiв, левантiйськi купцi з челяддю, купець-перекупщик iз живим
товаром - дiв-ча-та--негритянки. Ми з Ахмадом перевдяглись у християнський
одяг. Ахмадовi було незвично i не-зручно. А менi хоч би що: я тiльки вдягну
iнший одяг - зразу стаю iншою людиною.
Коли так багато людей на кораблi, i слабо дме вiтер, то все почина
смердiти. А тут ще й дух важкий вiд немито вовни i невичищенних козиних
шкiр так i виливався нагору iз трюмiв. Я дав добрi грошi капiтановi, i вiн
нам видiлив мiсце в малесенькiй каютi на кормi. Бо вiтер пiдганя корабель з
корми. Тому на кормi повiтря найчистiше.
Другого дня потихеньку вiтер потягнув. Стало легше. В одного матроса
була лютня. А в мене хороша сопiлка. Ми з ним зразу зiгрались. Я в кухаря
купив доброго вина i сиру. Ми з ним потихеньку вино цiдимо та сир жумо i
потихеньку грамо. Ахмад з нами сидить, слу-ха. I люди коло нас гуртуються,
слухають нашу музику. Та найближче до нас пiдсунувся не-ве-личкий
гiшпанський черенць. Бувальцi-в'язнi в алжирському баньйо казали, що
гiш-пан-ський ченцям пальця в рота не клади! Тому я зразу змикитив, що цьому
ченчику пiд кап-ту-ром щось таки вiд мене потрiбно. I певно - щось важливе.
Я йому нацiдив повен кухоль кiп-р-сь-кого вина i дав найкращий кусень сиру.
Бачу - на пригощення ласий. Як кажуть мос-ко-ви-ти: "поднос любить!" Але
перший я нiяких ознак не подаю. Коли тому моряковi час на варту ста-вати. То
вiн менi свою лютню лишив. Я собi струни перебираю, сир вищипаю по
крих-точ-цi, вином по ковточку смакую. Ченчику налив ще вина. Вiн, не
вiдхиляючи каптура, при-су-нув-ся до мене впритул. Почина шепотiти: "Я тебе
добре знаю. Ти сидiв у баньйо разом iз од-ним iдальго, майстром фехтування.
Пам'яташ, як ви фехтували очеретинами? Ти нiяк не мiг перемогти, бо вiн наш
найкращий майстер у двобо! Вiн i книгу написав, як правильно фех-тувати..."
Я йому, як i вiн менi, арабською мовою кажу: "Ну то й що?" "А те, що я слабо
фех-тую. Менi твоя пiдмога потрiбна" "Для чого?". Вiн приклав пальця до вуст
i показу не-по-мiтно, що при Ахмадовi вiн не говоритиме. Я вiдiслав Ахмада
в каюту, щоб вiн там при-брав. Тодi чрнець каже менi: "Бачиш оно отой
ставний iдальго? У крислатiм капелюсi i бiлих панчохах i в шкiрянiй
солдатськiй камiзелi?" "Бачу. Не слiпий." "Так це не iдальго! Це - жид. Вiн
хитро пробираться до Толедо. Спочатку в Марсель, там пересяде на корабель в
Бар-се-ло-ну. З Барселони - в Толедо. Там вiн забере неймовiрний скарб." "Ну
а я тут при чому?" "Ми з тобою пiдемо за ним. Потайки. А от коли вiн забере
свiй скарб, ми його перехопимо." "Для чо-го тобi золото, ти ж чернець?" "Я
знаю шiсть мов. Досконало! А маю поневiрятись по чу-жих кораблях, по вошивих
заздах, по караван-сараях. Ти знаш, скiльки я витяг людей iз по-ло-ну? А
за всi мо смертельнi труди менi дiстаться тiльки те, що я сам вiдщипну..."
"Добре, не-хай так. Ну от ти дiстанеш жидiвське золото. Що далi?". Вiн все
тихо шепотiв, а тут аж ски-нувся: "Як що?!! Золото скелi трощить. Пiдмажу
церковну владу. Одержу парафiю. I буду со-бi потихеньку поживати." Я його
питаю: "А якщо я не погоджуся?". Вiн хихика пiд кап-ту-ром i шепоче з
притиском: "Погодишся, - вiдхиля каптур i показу рiденьку руду борiдку i
ота-кеннi вуха, ще й око одне примружив, - куди ти дiнешся?" Дивлюсь на
нього i менi аж у го-ло-вi паморочиться: так, якби цей монах був близнюком
жида-кравця з Кракова! Не брешу! "За-хочу, то й подiнусь, без тво
допомоги!" "Нi, без мо допомоги ти нiкуди далi портово в'яз-ницi не
пiдеш. А допоможеш менi - йди собi далi спокiйно. Я тобi ще й грамоту вiд
ор-де-ну видам. I жодна людина не дiзнаться, що ти Каввас - найкращий
стрiлець у пiратiв. На то-бi два iспанських капiтани, один венецiць i один
француз. Скрiзь тебе чека зашморг на ре. Та й назад тобi вороття нема. Ти
вкрав хлопця у знаменитого гипетського купця." Отут я зля-кався!
- Батьку! так ви могли його вночi швайкою у скроню. Та й у море!
- Е нi, синку! Скрiзь людей, мов грибiв у козубi. Злякався я того, що
не зможу Ахмада про-вести на Батькiвщину! А я ж пообiцяв Катеринi хлопця до
 батькiв провести! На Хрестi при-сягнув!
Ну, i я подумав тодi... Правду гiшпанцi кажуть, що треба боятись трьох:
"солдата-де-зер-ти-ра, ченця пiд каптуром i гнаного жида!". Думаю ось так:
треба час вiдтягти. А там щось ви-гадаю. Не хотiлося менi знов кров
проливати. Та певно, що доведеться, хоч i проти мо во-лi!
Взяв я його за плече, стис не дуже, але монах аж захрипiв: "Обережнiше!
Руку зла-ма-ш!""Не бiйся, я обережно! Допоможу тобi. Тiльки скажи менi, як
ти дiзнався, що вiн по зо-ло-то де i що вiн жидовин?" "Вiн не тiльки по
золото де. А й по дiаманти i рубiни. Вiн iз ста-ро-го жидiвського роду
золотарiв i гранильникiв самоцвiтiв. Його родичi по батьковi мають
гра-нильнi майстернi у Венецi, Карi, Стамбулi, тут, в Алжирi i в далекiм
Багдадi. I вiн, оцей хри-стопродавець i шахрай, народився у Багдадi. Хоча
його дiд зi славного мiста Толедо. На-шi королiвськi величностi вимели всю
жидову iз свох християнських володiннь. Його дiд опи-нився спочатку в
Карi, потiм у Багдадi. Там його син i одружився з дiвкою з роду Кадурi. Теж
багатi i кровопивцi. I цей молодик народився в Багдадi. У нього  мiтка на
обличчi, що вiн iз Багдаду...". Я кажу йому: "Зачекай, зачекай! Я щось
такого не чув, щоб людинi тавро то-го мiста ставили, де вона народилась!".
Монах смiться: "А от i  таке мiсто. Це Багдад! Во-диться там маленька
мушка. Коли вона вжалить, тодi з'явиться пухирчик. З пухирчика - гно-як. Як
гнояк заготься - лишаться на все життя рожева лискуча плямка. Цю рожеву
плям-ку так i звуть "Троянда Багдаду". Або ще "ухт", що по хньому значить
"сестричка"...
Я пройшовся поруч iз "iдальго". Справдi - на лiвiй щоцi, якраз пiд
бакенбардами ро-же-вi-ла блискуча цятка. I почав я думати, що менi тепер
робити? Самому порiшити лаповухого мо-наха? Чи розповiсти "iдальго", хто на
нього полю? Добре. Розповiм, а раптом вiн погано во-лодi клинком? Що
тодi?! Хоча, тiльки як зникли за обрiм абриси Алжирсько касби, "iдаль-го"
почепив до пояса шпагу. I носив  так, як належить шляхтичу. Отож, я не
став по-спi-шати, а почав усе обмiзковувати. Цiлу нiч чи то спав, чи то не
спав - аж голова почала вiд ду-мок пухнути. Та й погода була жахлива -
вiтрила пообвисали, наче ганчiрки. Та на ранок на-стало полегшення - потяг
рiвний бадьорий вiтерець. Капiтан тiльки дав команду - i вiт-ри-ла корабля
вловили вiтер. Люди зразу збадьорились. Повиповзали на палубу. I
турок-ра-бо-тор-говець вивiв свiй живий товар - чорних дiвчат. Ще й свого
слугу iз барабаном. Не-гри-тян-ки зрадiли. Слуга сiв по-шевськи i ляснув, а
тодi задрiботiв пальцями по тугому, добре розi-грi-тому барабану. Дiвчата
чорнi заляскали i собi в долонi, задрiботiли ногами, завертiли сiд-ни-цями.
Ну точнiсiнько - як моя Вiдьма! Менi та музика була вiдома. Я пiдсiв до
турка. I при-днав до турчинового торохкотiння i свiй очеретяний свист. Аж
старий, сивобородий ра-бо-торговець почав пританцьовувати на мiсцi. Я ж
особливо високо почав висвистувати! Аж скро-нi пронизувати почало. Коли я
зиркнув: а мiж чорними лискучими литками бачу щось не-величке, само собою
танцю! Придивляюсь - гладкий чорний пацюк на заднiх лапах звiвся i
сiпаться пiд музику! Все! Кiнець! Всьому, всьому i... кораблю! - Омелько
набрав повнi груди повiтря, затримав... i з силою i свистом видихнув!
- Чому?! Чому?!
- Тому, синку, що пацюки танцюють у двох випадках - чи коли х
"чарiвною сопiлкою" ви-кликають, чи коли чума починаться! У мене була тодi
сопiлка. Звичайна, не "чарiвна". Зна-чить - чума! Я граю все сильнiше, а
вiдхожу все назад i назад до корми.
А чорнi дiвчата розiйшлись - витанцьовують, аж голови позакидали назад.
I люди ди-в-лять-ся, як пацюк iз негритянками "танцю". Регочуть всi, у
долонi плескають... Я мигом до каю-ти. Наказую Ахмаду: "Подивись, чи  вода?
Зачинись у каютi. Вiдчиняй тiльки менi. Як-що вибиватимуть дверi - стрiляй!
Хто б не був - чоловiк, жiнка! Все одно стрiляй!" "Щось ста-лось,
дядечку?!!" Злякався Ахмад. Я й кажу йому: "На кораблi чума!" "Хтось
помер?!" - Вже зовсiм злякався Ахмад. "Ще нi! Але чорний пацюк вже танцю!
Швидко зачиняйся i на-бий обидва пiстолi!" Ахмад зачинився, а я в каюту до
капiтана. Вiн сидить з пiлотом i вином сма-ку. Я йому кажу по-турецькому:
"Страшна новина! Страшна тамниця!" Вiн менi: "Та ка-жи швидше!" "Не можу,
капiтане. Тiльки вам особисто, вiч на вiч!" "Не бiйся! Це мiй не-бiж. Вiн
турецько ще не зна. Тiльки iспанську i трохи арабську розумi!" "Ну, тодi
слу-хай-те, капiтане - чорний пацюк вже танцю!" Вiн аж закашлявся.
Вiдкашлються, вiддихуться, сло-ва нiяк не може вимовити, нарештi
прохрипiв: "Ти, ти... не помилився?!" "Пiдiть, ка-пi-та-не, i подивiться! Що
таке чума, я знаю сам. Один раз лишився живий. Може, й цього разу кир-пата
не зачепить..."
А в обiд у нас вже був перший покiйник - левантiйський купець. А за ним
пiшло! Од-ним словом - чума! Люди справдi збожеволiли, коли хтось зрозумiв,
що це не просто по-шесть, а чума. Кiлька матросiв вирiшили спустити човну на
воду i дiстатись до гiшпанських остро-вiв. Вони десь там лiворуч були вiд
нас не дуже далеко. Та за човен вчепилось чимало лю-дей. Зчинилась бiйка. I
всi разом iз човном попадали у воду. Човном х згори i прибило. Вiд другого
човна капiтан i його небiж аркебузами вiдiгнали - двох убили, трьох
поранили. А що доброго встиг зробити капiтан, то наказав спустити вiтрила i
зарифити х, бо на-су-ва-ть-ся буря. Справжнiй був капiтан - не мiг
привезти чуму на власному кораблi в сво рiдне мiс-то! А чума, скажу тобi,
найстрашнiша i найхитрiша смерть! Якщо протягом чотирьох днiв пiс-ля смертi
останнього чоловiка нiхто не захворi - значить, цього разу бiльше нiхто не
за-хво-рi.
Корабель зносило поволi-волi на захiд, до гiшпанських берегiв. Коли на
сьомий день ми по-ба-чили на обрi блакитнi шпилi берега, нас лишилось: я,
Ахмад, капiтан, "iдальго" та ще один викуплений бранець. Капiтан зразу
повелiв кинути якiр. I стали ми чекати ночi...
- Чому?!!
- Як - чому? Чужа земля - Гiшпанська! Хто ступить на берег, того зразу
почне стража допитувати. I в карантин посадять!
- Це така в'язниця?
- Нi! Це такий будинок, чи будинки за огорожею-муром, де прибульцiв
тримають i че-ка-ють, чи не почнеться серед них пошесть.
- Для чого чекають?
- Щоб, якщо чужинцi захворiють, то щоб там вони i сконали. Тодi далi
пошесть не пiде по тiй землi. Бо всяку пошесть несе перехожий.
Поки не настала нiч, ми всi приготували для пожежi. Коли ж настала нiч,
капiтан зро-бив замiри зiрок на небi. Записав геть усе у свiй портулан.
- Що воно таке - портулан? Книга? Як ото Коран?
- Нi, це малюнок берега моря на пергаменi, i на ньому записано шлях для
корабля з усiма прикметами.
Ми позакладали скрiзь запаленi аркебузнi гноти. У пороховiм погребi
залишили за-па-ле-ну жаровню. Коли наш човен був бiля берега, на кораблi
лупонув вибух. Весь корабель охо-пи-ло полум'я. Хоч корабель розвалило
вибухом надво, уламки на водi тримались довго i доб-ре горiли. Свiтло
досягло аж берега...
- I що ви далi робили? Як же ви врятувались? - Малий аж свого Лиска
уперед та-ран-то-ва-того коня послав i через плече вивернув до Омелька
обличчя. Вирячив на козака очi, а рота роззявив вiд хвилювання.
- Закрий рота, синку! А то ще гава влетить!...
Ми пiднялись по схилу на високу гору над берегом. Там i сухих чагарях
ми пере-но-чу-ва-ли. Тiльки розвиднилось, рушили по хребтах тих гiр на
пiвнiч вздовж берега. Праворуч внизу мо-ре, лiворуч - пасма гiр з купами
високих сосон i латками темно-зелених чагарiв.
Iшли тим шляхом кiлька днiв. Обдерлись, змучились. I от одного дня,
пiсля обiду ви-йшли ми на високу гору. I побачили: тут пасмо гiр
перетинаться долиною. А в тiй долинi ру-чай протiка до моря. По обох
схилах долини бiлi-бiлесенькi хатинки прилiпились, як щiль-ник у бортi. I
всi дахи з червоно черепицi. "Iдальго" i "бранець" зразу собi, нам i слова
не сказавши, поперли вниз. Капiтан кричить м, щоб вони спинились. Та вони
поклажу ки-ну-ли i бiгом униз. Ми теж покидали все, крiм збро, i за ними. Я
наздогнав першого "бранця". Вiн обернувся i шпагу на мене виставив. Я з
одного хитрого удару шпагу вибив шпагу i так врi-зав лiвою у пiдборiддя, що
вiн завалився. Ахмад лишився з пiстолем його вартувати.
А от капiтан не одразу наздогнав "iдальго". Та поки я встиг
дострибатись до них через камiння, то вони вже встигли один одного
черконути. Я м кричу, щоб вони спинились! А во-ни, як пiвнi, стрибають один
на одного. Отут я м показав, хто майстер клинка. Свою шпа-гу мiж хнiми.
Круть-верть, гах-бах! I обо - без збро! Тут вони схаменулись. Я
по-турецьки кри-чу капiтановi: "Скажи цьому пiвню, щоб вiн не поспiшав на
обiд у селище, бо вечерятиме вiн в iнквiзицi!"
- Що воно таке? Щось страшне?
- Та думаю, що страшнiшого нема!
То стражi хньо латинсько церкви. Всiх, хто м не до вподоби, вони
палять на вогнищi. Ка-мадеро зветься. Чотири кам'янi стовпи iз ланцюгами.
Ланцюгами людину обмотують, обкладають хмизом i палять.
Ну, цей "iдальго" менi спокiйно, враз себе опанувавши, чистою турецькою
мовою: "Я тi-кав, бо не знаю, нi хто ви, нi ваших намiрiв!" Капiтан пiдняв
шпагу, вкинув у пiхви, пiдняв ру-ку i каже: "По всьому узбережжi вiд Малаги
до Барселони нам не буде пощади. Нема вiйни мiж королями, та й миру нема!
Навiть якщо вас гiшпанцi посадовлять до в'язницi для слiд-ст-ва, вони будуть
вас мордувати. Нема сьогоднi кращих катiв за iспанцiв! Вони вас змусять
го-ворити. I ви нас викажете! Тому тримаймося гуртом. Пiдемо подалi вiд
узбережжя. Там шля-хами багато прочан ходить. Ми до них приднамося.
Загубимося серед них. I далi кожен пi-де свою дорогою. Поки що iдемо вглиб
землi потайки i гуртом. Шинки i зазди минамо. Як-що будемо десь iз людьми
зустрiчатись, нiчого не просимо продати. Просимо, як ми-лос-ти-ню!
Доведеться потерпiти. Згоден?! Зрозумiло?! Як тебе звати?" "Iдальго" каже:
"Пабло! Дон Пабло! Я згоден! Але ж важко i... довго!" "Що далi вiд берега,
тим бiльше в безпецi! Слухай, Паб-ло! - вже спокiйно каже капiтан, - А того
бранця знаш?" "Я його в баньйо серед бранцiв i рабiв не бачив. Його рудий
монах отець Дiго викупив. Подорожнi iталiйцi казали, що вiн був
солдатом..." "Хто був солдатом? Цей бранець чи отець Дiго?" "Звичайно, що
цей бра-нець. Вiн нiби втiк iз королiвсько служби до туркiв. А турки його i
не думали вiтати, а за-са-ди-ли на галеру. Так раптом отець Дiго його
пожалiв i викупив." "То ти переконаний, що вiн де-зертир iз гiшпанського
вiйська?!" "Iдальго" дон Пабло здвигнув плечима: "Я не кажу, що
пе-реконаний. Я кажу тiльки те, що говорили викупленi з неволi iталiйськi
полоненики!" Ка-пi-тан пiдкрутив у роздумi вуса i сказав: "Дивно, дивно,
чого святий отець викупа зрадника? Ад-же багато ще достойних людей
мучаться в баньйо?..." Ми повернулись назад до де-зер-ти-ра. Я вирiшив, що
краще буде йому руки пов'язати. Завернув йому руки за спину i стягую
швор-кою шовковою. Капiтан пiдiйшов i каже: "Не так! От дивися, так буде
лiпше моряцьким вуз-лом стягнути." Тут "дезертир" як загорла, як почне
лаятись, щось капiтановi доводити. Я гiш-пансько мови не знаю. Питаю в
капiтана турецькою: "А що вiн верзе?" Капiтан спо-хмур-нiв, злий, видно, як
чорт. А "iдальго" напружився, бачу, аж йому пiт очi залива. I пальцi так i
бiгають по поясу, ось-ось за шпагу вхопиться. Капiтан вилаявся: "Шакал цей
каже, що дон Паб-ло не дон, а жидовин. I турецький шпигун! I ма вiд
Толедських нових християн забрати зо-лотий податок для турецького султана.
Щоб султан швидше почав вiйну проти Гiшпанi. I що все це йому отець Дiго
перед смертю повiдав..." Капiтан зв'язав того "шакала", а тодi враз пiстоля
на дона Пабло. I зав'язав i йому руки за спиною. "Дон Пабло. Ми х обох,
"iдаль-го" i "дезертира" розвели на рiзнi кiнцi галявини. Сiли з капiтаном
зi зброю на-по-го-то-вi на камiнцях посеред галявини. I Ахмад теж був на
чатах зi зброю напоготовi. Я вирiшив, що вже ось-ось прийде вузлом до
гузна, i вирiшив капiтановi сказати все, що знаю. Зрештою, син-ку, капiтан
мене, хоч i за золото, а визволив iз бусурмансько неволi! I не його вина,
що ми опинились не в Марселi, а десь у Гiшпанi. Вiн казав, як те мiсце
називаться, де ми пiд-па-ли-ли корабель, та я вже забув. Я все виклав
капiтановi, а тiльки нi слова про те, що добрий стрi-лець був на шебеках.
Капiтан вислухав усе i каже: "Зараз ми пiдемо з тобою i перевiримо, чи
правда того здохлого монаха-пронизи!" Пiдходимо i капiтан менi каже: "Зараз
ти по-три-ма-ш його, щоб вiн не пручався, а я знiму з нього штани, i ми
подивимося, чи обрiзаний вiн, чи нi!" I менi це геть не сподобалось. Я аж
закипiв увесь, бо згадав, як менi довелось скидати одного разу штани перед
цiлим селищем людодiв!" "Стiй, - кажу злостиво, - капiтане! Вiн не раб, щоб
йому ми яйця оглядали!"
"Iдальго" вiд нашо суперечки аж бiлий, як крейда зробився, а тодi як
заговорить швид-ко-швидко та по-французьки!
Тут мене чогось лють як охопить, як шибоне менi кров у голову! Це в
мене пiсля пус-те-лi стало траплятись. I тривало рокiв може два, а може й
три... Як висмикну я шпагу (а взяв я на кораблi найкращу!) i до горла
капiтановi: "Я вашо мови французько не знаю! Якщо ви по-французьки, я обох
вас по-козацьки!!!"
Вони й мигнути не встигли - присягаюсь! - як я обом м клинком пояси
розтяв! Що ти хо-чеш - криця яка, криця! Толедський клинок старосвiтсько
роботи. Тих часiв, коли в То-ле-до ковалi-маври i жидовини-золотарi зброю
робили! Поклав в одну руку шпагу, а в другу пiс-толь схопив i кричу
капiтановi: "Менi його скарби не потрiбнi! Менi додому треба!" А тодi
Ах-мадовi, щоб кидав "бранця", вже нашою мовою: "Ходiмо, хлопче! Та швидше,
бо ми в бi-дi!" Ми пiдхопили сво речi i зi зброю в руках напоготовi, пiшли
геть вiд них, далi собi в го-ри.
Та коли ми пiднялись на половину друго гори, почули, що тi кричать,
просять нас за-че-ка-ти. Я тодi Ахмадовi: "Пiдемо з ними. Але тримамося
разом, мов пришитi. Спина до спини! Щоб нiхто зi спини нi тебе, нi мене
зненацька не заскочив. Лягамо разом. Але спимо по черзi." "А як мене сон
ранiше зморить?" - Пита Ахмад. "Ось тобi зерня горiхiв кола. Я ними запасся
заздалегiдь! Пожуш i не захочеш спати всю нiч!"
- Що далi було? Що?
- Та пiшли, мов прочани до славного Сант Яго да Компостел.
Ох же й довго йшли. Здавалось, вже й кiнця не буде тому шляховi. , по
дорозi, де були се-ла чи хутори хнi, ну щось таке, робили всяку сiльську
роботу. Менi не важко, а Ахмада я при-вчав, бо Катерина казала, що вона iз
сiльсько родини. А де не було поселень, то й по-лю-вав i рибалив. Дрофи там
знаменитi. З рибою гiрше. Доводилось помучитись, поки в гiр-сь-кому потоцi
на юшку натягаш! Взагалi, синку, скажу тобi по-щиростi: багатющий край той
- Гiшпанiя. I велика! А жебракiв там бiльше, нiж у Московi. От що дивно:
золота й срiбла в кра-нi повно. Якi там тiльки золотi прикраси не носять.
Навiть на черевиках золотi пряжки ба-чив! Одним словом, золота й срiбла
привозять вони з-за моря-океану, стiльки, скiльки хо-чуть. Тому срiбла й
злата - завались! Та цiна на звичайнiсiнький, от хоча б, часник, така, що
вiн ста просто золотим! I люди там гидкi - гонору ще бiльше, нiж у ляхiв!
Головне - що пра-цювати нiхто не хоче, працю нiхто не поважа. От хоча б iз
хнiми ланами по селах. Що-ро-ку засiвають лани. Та наста час жнив - нема
кому жати! Тому цiлi села iз Францi iдуть до гiш-панцiв на жнива. Тим
часом, як хлопцi з хнiх сiл iдуть служити до вiйська чи в моряки i пли-вуть
за море-океан по золото i срiбло. I рiднi лани лишають без догляду. На мене
вони як на блаженного дивились. Бо без дiла я нi хвилi не сидiв. I Ахмада я
вчив: "Хлопче, вчися все сам робити! У нас люди поважають умiлих людей,
добрих робiтникiв."
- Батьку! А тi - що? Вони з вами iшли, нiчого не робили. I ли те, що
ви заробили або впо-лювали? Ви х годували ?
- Годував... Ну, капiтановi ми з Ахмадом були якби боржники.
З "iдальго" була халепа - вiн мав удавати з себе iдальго-неробу. Бо там
найгiршi нероби - iда-льго. Йому працювати в личинi iдальго - вiрне викриття
i смерть. Вiн же для всiх був iдаль-го, що повернувся iз бусурманського
полону. Тому, по гiшпанських звичаях, йому аж нi-як не можна було чогось
торкатись важчого ложки та чарки! А дезертир гнув кирпу так вiд сво-го
гiшпанського паскудства. Вважав, що просто досить того, що вiн гiшпанець,
тому я по-ви-нен його годувати.
Це все, зрештою, мене б не допiкало, якби це було тiльки на людях. Вони
всi так зви-к-ли, що все щось роблю, що й при довгих переходах по глухих
мiсцях байдикували. Я спо-чат-ку не звертав уваги на хн неробство. Потiм
терпiв. Поки одного разу менi не урвався тер-пець. Того разу ми йшли крам
пшеничного покинутого поля. Засiяли, а не жали, i все зерно оси-палось.
- Як у нас тодi, коли татари людей в ясир забирали?
- От бач! У нас людей в рабство забирають вiд ланiв, а там самi сво
лани кидають. По-га-ний народ.
На тому пшеничному полi я з пращi поклав добру дрофу. Далi пiшли ми
вгору лiсом. За-таганували бiля джерела. Я сiв пiр'я дерти. Ахмад води в
казанок набрав, вогонь пiд ним роз-палю. А цi тро "панiв" полягали, ноги
вгору задерли - вiдпочивають, бо стомились. У ме-не був i дертий рис.
- Що це таке?
- Сарацинське пшоно. Зерня таке, як у пшеницi, тiльки обдерте, i тому
бiле, як снiг! Рос--те в болотi, а коли дозрiва, з болота воду, як зi
ставка, спускають. I тодi по сухому зби-ра-ють дозрiлий рис.
Нарiзав я дрофу, та з сарацинським пшоном, та з часником та з оливками
(бо запасся в ха--зяв, де ми пшеницю жали) зварив знаменитий кулiш! Тi
лежать в холодочку, кейфують. Тiль-ки що гашиш не палять або манджун не
жують, не ремигають. Вiд мого кулiша пiшов дух по всiй галявинi. Я по-нашому
кажу Ахмадовi: "Вiзьми собi стегенце i потиху вiдiйди. Я х зараз пригощу
козацьким кулiшем!" I подивився я на тих нероб. Капiтан i "бранець" не
по-мi-тили, що я на них глипнув. А "iдальго", дон Пабло, зразу вiдчув
небезпеку. Насунув ка-пе-лю-ха на очi. А по пальцях бачу - напружений, як