Логвин Ю.. Танцi шайтана

межи них свiй писок.  хазян притулився до  во-лохатого боку. А хлопчик
все пiдкладав порубанi цурпалки у "пiчурку".
- Слиш, малц! Айда со мной представлять забави! Я тя козой наряжу. Ти
с Марь-ван-ной танцевать будш, а я в бубн колотить буду. Ти такой
ребятьонок шустрий - iз тбя ше-бут-ная коза вийдт...
Тимко уважно подивився на хитру усмiшку пiдпилого бороданя.
- Нi, не хочу.
- А ти с норовом. Хотя щьо щнок совсм. А жаль... Понiмаш, iсторiя
вот такая - ку-пiл я у однаво стрльца жонку с малой двкой. Такая махонькая
- совсм мн по колно...
- Неправда! То турки жiнок купують. А у вас, дядьку, наш хрест!
- Ну, парнь!... Я тб скажу: остьор ти на язик!... Ти вот лучше
слушай, да на ус мо-тай. Купiл я ету бабу н как нхрiстi, а по доброй вол
i доброт... Он в дальнiй поход ушол аж--но за рку Чусовую. На подмогу
багатям Строгановим. А жонку мн на время продал, чтоб н блядовала i н
голодала... Ну, та стрлцкая жонка бистро сбгла со своiм блядуном, вот
такая стрва. Я iть одолжiлся, чтоби мужiку заплатiть... А двчонка н в
мать, добрая ду-ша. Я йо козой наряжу... Она Марьванну рожкамi бодат, а та
от нйо бжiт... Смху-то, см-ху било... Потом двка, двка подросла. Я й
i новий сарафан справiл i плат цвтной ку-пiл. I коз'ю лiчiну такую, такую
вирзал - i нмчiн-снiцар н сварганiт... Она поiграла ещьо с намi,
поiграла, да i... Ну, мiльонок у ней об'явiлся... Она с нiм i сбгла на
заскi к казакам.
- Нi! Дiвкам i бабам не можна на Сiч тiкати. За бабу там уб'ють.
- "нто у вас тут тако... А у нас - вольная воля. Хош с бабой, хош с
двкой, а хош сам с собой бгi... Так ти, значiтся, н хош козой вирядiтся?
- Нi, дядьку, не хочу.
- А жаль. Я би тб козью лiчiну напялiл, плат повязал, сарафан одл,
лапоткi би обул. Вот била би коза... Жаль! Всьо вдь от Паранькi осталось...
Ну, да ладно, на нт i суда нт. Ну, я сплю, а ти как хош...
Ведмедиця спала тихо, зовсiм тихо. Навiть не було чути, як вона сопе.
Тiльки теплий звiриний дух напливав вiд не. А  хазян так хропiв i
харчав, що аж весь бурдей тремтiв.
Може це й допомогло Тимковi зразу не заснути. Ще п'яну сороку вiн
поклав на снiп пiд стiною. Птаха хрипко скрикнула, вщипнула хлопця за палець
i тодi вмостилась на соломi i, як завжди, засунула голову пiд крило.
Хлопчик, як i навчав дiд Пацюк, добре висушив онучi. Вiн уважно
дивився, щоб жодна iск-ра не попала на тканину. Далi скрутив онучi, пiдклав
собi пiд бiк. А чоботи у торбу i пiд го-лову замiсть подушки. Босi ноги
обмотав тим вовняним поясом, який так сподобався ли-це-дiвi.
Заснув вiн одразу i прокинувся одразу. Але спочатку вiн нiчого не мiг
зрозумiти. Де вiн i що з ним.
Бурдей вихолов. I було зовсiм темно. Тiльки рожевилась дiрка в
очеретянiм даху. По-во-дир то хропiв, то пiдсвистував носом. А вiд звiрюки
аж до Тимка iшло тепле дихання.
Намагаючись рухатись якомога тихше, щоб не дуже шарудiти соломою, Тимко
швидко сiв, майже навпомацки взувся. Затим, ступаючи навшпиньки, став пiд
вiконце. З усих сил потягся i висмикнув iз вiконницi солому.
Разом iз рожевим променем сонця у бiйницю влилося туге морозне повiтря.
Тимковi почулось, що в полi наче iржуть конi, дзвiнко брешуть собаки i
гомонять люди.
Хлопчик пiдстрибнув i вчепився у вiконце. Пiдтягся на самих кiнчиках
пальцiв i спро-мiг-ся покласти пiдборiддя на крижане вiконце.
Бурдей стояв на узвишшi. I звiдсiля було добре видно ту дорогу, якою
вони вчора пря-му-вали до мiстечка. Сьогоднi ж по нiй короткою риссю трюхали
вершники на дебелих конях. Мастi хньо не мiг добрати, бо вершники
вимальовувались чорним абрисом на тлi вог-нен-но-го сходу сонця. А вiд них
тяглися холоднi блакитнi тiнi. А що на сворi з них шарпались пси, то малий i
не сумнiвався, що це вчорашнi людолови. Це вже сьогоднi вони його шукають.
Малий, обтираючись спиною об руду глину, потроху сповз по стiнi на
землю. I ревно i роз-пачливо залився сльозами. Вiд страшно образи, що цi
зайди знайшли його слiди. Але щось його змусило знов учепитись за вiконце i
пiдтягтись до отвору обличчям.
Вершники i на хвилю не спинились в тому мiсцi, де вчора вони зiйшли зi
шляху i по-прос-тували до бурдею.
Потiм за вершниками потяглися кiлька саней i купками чимчикували люди.
I до всього - щось дивне робилось iз повiтрям. Небо у висотi небесно
банi було наче без жодно хмарки. Звичайне вранiшн зимове небо. Але з от
цього чистого неба осипався дрiбний-дрiбнюсiнький крижаний пил. Слiпучi
променi сонця пронизували крижаний пил i запалювали його багряним вогнем i
блиском.
Саме не сонце заслiпило Тимковi очi, а оцей неймовiрний блиск
рубiнового пилу!
Сорока на свому снопi прокинулась i зразу ж в сутiнках пурхнула до
"столу". I за-хо-ди-лась видзьобувати крихти вчорашньо вечерi.
Тимко повитягав солому iще з двох вiконниць. I в хньому сховищi одразу
по-свiт-лi-ша-ло.
Прокинулися i ведмедиця i  поводир. Вiн хапався за пелехату голову.
Розпачливо стог-нав. Ведмедиця потяглася до нього i почала облизувати йому
обличчя.
- Господi! Одна ти мня, матушка, жалш! Вокруг однi iроди... Хотя би
шкалiк... ну хотя би на донишк... ну, глоточк!
I кругловидий гостроносий бородань заплакав гiркими сльозами.
- Дядьку, не плачте. Я пiду з вами i буду козою! - Вихопився Тимко.
З хвилину може ведмежатник безтямно дивився на хлопчика. Страдницьки
морщив ло-ба, намагаючись щось зрозумiти. Потiм якийсь зблиск думки майнув у
його сiрих круглих очах.
- Ну малц! Ну, услужiл. Собiрайся. Iдьом сейчас же в город... я там
как-нiбудь по-прав-люсь... а тади уж ми тбя вирядiм в козу i ... будм
iграть!!! Ах ти, мать чесная, не п-р-в-лiсь щьо хрстьянскi душi...
Собiрайся, собiрайся i гойда в город!!!
- Дядьку! Я не хочу йти отако в мiсто. Я хочу зразу козою. Щоб мене
нiхто не впiзнав...
- Постой, постой... - Похмiльний поводир обома долонями щосили стис
собi скронi i, бо-лiсно кривлячи вуста, щось собi шамрав пiд носа... - Ага,
понял. Н хош, штоби зналi, что ко-за - ето ти?..
- Ага.
- Ладно... Оно бить козой нiкак н срам... Но желi ти бошся - буд
по-твому...
Стогнучи, схлипуючи, важко дихаючи, лицедiй пiдвiвся з лежбища.
Подовжив ланцюг Марьванни i зняв з не вуздечку-намордник. Тодi вхопив
горщик з-пiд грушок i виповз надвiр. Горщик снiгу пхнув у пiчурку i розпалив
вогонь.
Хлопчик скручував солому в жмаки i пiдкладав у пiчурку. Сутiнки бурдею
сповнились пасмами диму i спалахами швидкого вогню.
А лицедiй витягав iз короба всякi лахи i дивнi речi. Були тут i дудка з
берести, i сопiлка ка-линова, i рiжок iз волячого рога, i якiсь дерев'янi
ляльки, i якась скрипка, а з довгим дер-жа-ком i двома струнами, та ще й
бубон iз калаталом. Найбiльший козубок вмiщав у себе i дiв-ча-че вбрання, i
козячу личину. Витрусив звiдтiля тонкi ллянi онучi, пiдсохлi i пожолобленi,
але ще цiлi личаки. А найголовнiше, дерев'яна козина голова iз справжнiми
рогами. I нижньою ще-лепою з мотузкою. Якщо шарпати за мотузку, то щелепа
дзвiнко, гучно вдарялась об верх-ню.
Лицедiй попустив ланцюг ведмедицi, i вона почала перегортати лапами
снопи. Щось нюхтила i, певно, знаходила якiсь зернини, бо плямкала i
облизувалась.
Сорока теж зацiкавилась снопами, тими, що стояли пiд стiною стрибала по
них, ка-ме-ши-лась i таки щось видзьобувала.
Лицедiй покрутив козину голову i кiлька разiв лунко клацнув дерев'яною
щелепою.
Вiн гучного клацання "кози" ведмедиця застигла з пiднятою лапою. Немов
ще чогось че-кала, якогось продовження звукiв. Але поводир вiдклав "козу" i
заходився сьорбати з лож-ки розталий снiг.
Тимковi пити хотiлось, але вiн гидував брати ложку у страннього, вiд
якого так страш-но смердiло сивушним перегаром. А спалити собi пальцi об
розпечений горщик - вiн не дур-ний.
Тому, коли лицедiй простягнув ложку малому, той сказав:
- Я пити не хочу. Я сти хочу.
I Тимко розгорнув на колiнах ганчiрку i взяв останнiй черствий кусник
хлiба i ко-ло-бо-чок, злiплений iз залишкiв жовтого сала. Iз-за халяви витяг
малесенького гранчастого ножа i навпiл розкраяв i хлiб i сало. Простягнув
лицедiю. А той саме припасовував до козино морди грушевий патичок, як ото
пужално батога.
- Бр-р-рр! - Здригнувся усiм тiлом ведмежатник. "Без чарки i дивитись
не можу на сало!"
Проказавши "Отче наш", хлопчик почав снiдати. I одразу ж до нього
пурхнула сорока. Довелось витягати з торби ягоди. Сорока подзьобала i знов
перелетiла на снопи. Там вони удвох iз ведмедицею i порпались - сорока
вгорi, а Марьванна долi.
I от лицедiй почав виряджати Тимка. Замiсть червоних чобiт - засохлi
личаки. Поверх шта-нин кiлька завивiв полотняних онуч. Довгий, до самих
личакiв, набiйний бузиновий са-ра-фан. А поверх - подена мiллю i
латана-перелатана волохата козина шкура. З двома дiрками для очей. А над
шкурою дерев'яна козяча морда. Вiд не йшла шворка пiд шкуру. Тимко мав
три-мати пiд волохатим покривалом, лiвою рукою палицю, на яку настромлялась
"козина" мор-да. А правою смикати за шворку, щоб щелепа клацала об голову.
Ще й щоки лицедiй роз-ма-лював рум'янами. А голову обвинув великим платом iз
червоними набiйними вiзерунками.
Коли лицедiй почав прибирати "козу", ведмедиця перестала шарудiти
соломою. Тiльки сорока камешилась у снопах.
Ведмедиця завмерла, сидячи на заднiх лапах i спершись спиною на глиняну
стiну. Тiльки нiздрi в не ворушились. Навiть вуха не рухались.
Та коли лицедiй узяв берестяну дудку i пронизливо завiв на нiй
"туру-туру-туру-та!" ведмедиця звелася i враз нависла над Тимком.
З переляку вiн вiдсахнувся.
- Да н боiсь! Марьванна зврь кроткiй!
Тимко став рiвно, але тремтiв усiм тiлом.
Марьванна неквапно i уважно обнюхтила його всього, а тодi облизала
хлопчиковi по-ре-па-нi пальцi.
- Ну, мiлок! Счас тб главний урок! Я iграю во дуду. А ти щлкаш
козой i колш Марь-ванну рогамi. Я токо укорочу цепь, чтоби она, желi чво,
н хватiла тбя. А таперiча, с Богом!
Повадир задудiв пронизливо i весело.
Чомусь, не до мiсця зовсiм, малий згадав розповiдь Батька, як
турки-яничари iдуть у бiй i сурмлять у сво дудки.
Вiд гучного дудiння Марьванна пiднялась на повен зрiст. i тодi малий
наважився - без-лад-но зашарпав за линвочку. Затрiскотiла дерев'яна щелепа,
i малий почав злегка буцати Марь-ванну рогами. Марьванна спочатку здивовано
завмерла, потiм якось зауркотiла i по-дрi-бо-тiла на заднiх лабетах вiд
кози. Коза наздоганяла , тупотiла ногами i "колола" рогами. Вед-медиця все
тiкала i намотувалась ланцюгом на пiдпiрний стовп.
Нараз пронизливе дудiння урвалось, i лицедiй щиро подякував Боговi, що
Марьванна признала хлопчика i не буде, значить, каверзувати.
- Ну, малц, дар Божiй у тбя сть. Пошлi побистр, а то тоска на душ
- зельоная!... Ага, знаш, вот что - я те буду клiкать Млашкой. Раз ти в
лiчiн, значiт, i iмя у тбя друго. I щьо - слi узнают, что ти н двка,
а мстний малц, будут мньше подавать. Ти всьо молчi. А я iм скажу, что ти
нмая, но всьо слишiш. Да ти н боiсь - ми iх всх об'горiм!... Ех, гуляй
Прошка, рижая кошка!...
- А куди сороку я вiзьму?
- Да н боiсь ти, Млашка. I сороку твою i котомку твою я положу в
короб. А чтоб н задохлась, я подложу под кришку пук соломи. Будт й щьолка
для диханiя, да н вилтiт... Ну, пошлi, Млашка!
Хоч пiд личиною тьопати до мiстечка було важко з незвички, але як же
цiкаво!
х переганяли пiшi люди, об'здили вершники i тодi конi вiд звiриного
духу хропли i рдились. Повз них пропливали широкi i важкi сани. Люди
озирались на лицедiв з острахом, здивуванням i цiкавiстю. Щось межи собою
перемовлялись.
I це було так захоплююче - ти х бачиш, розумiш, хто вони. А вони
бачать лише во-ло-ха-ту козячу шкуру i дерев'яну козину морду. Особливо
весело було на дiтлахiв дивитись. Во-ни вирячали очi i на козу, i на
ведмедицю. Деякi i рота роззявляли. Старшi тягли х за собою. А малi все
зачаровано озирались на лицедiв iз ведмедицею.
Ярмарок був знаменитий. Продавали i з саней, i з землi, iз столiв, що
винесли на ву-ли-цю, з дiжок, якi понакривали дошками. Продавали i просто з
рук, з козубiв i кошикiв.
Лицедiй Прошка добре застерiгся вiд якогось вибрику Марьванни. Другий
кiнець лан-цю-га, що крiпився на товстеннiй шкiрянiй обручцi, вiн замкнув на
велике кiльце в носi вед-медицi. Коли вiн припасовував ланцюг до кiльця в
носi, Марьванна не пручалась, не рикала, чи якось висловлювала сво
незадоволення. Навпаки, вона лагiдно вуркотiла i по черзi пiдiймала сво
переднi пазуристi лабети.
- Чут, стрва, что iдьом, i будт пожива. Раз урчiт - будт хорошiй
поднос. Я й врю, вот т крст!
На передмiстi, тут поза тином, сани з горами замерзлих рибин, мiхами
картоплi та маку, купки чорних та бiлих овечок на прив'язi бiля саней i
кози, i телички, i волики залиганi. А сiрякiв i добрих свит, дерг i кирей з
вiдлогами, кожухiв та кобенякiв, полотняних запраних ногавиць i нових
купованих шароварiв, над стоптаними ходаками та пудовими, мащеними щедро
дьогтем, чоботами.
I дiтлахiв тут товклося цiлими зграйками. Всi вони одразу повертались
до страннiх, ти-ка-ли пальцями, навипередки щось кричали старшим. I не
добрати, бо одне одного пе-ре-би-ва-ло.
Тимко шарпонув за кожух Прошку i мотнув "козиною мордою", показуючи на
великий гурт дiтлахiв.
- Н-! - Схилився Прошка до козино машкари - Ето крстян. У нiх нт
щьо днг. Вiш сколько продают? А сколько покупают?... Дньгi сть возл
корчми. Ну, i у мщан. Iм-то ми с тобой, Млашка, i покажем мдвжью науку!
Дiйсно, бiля довжелезно корчми-зазду було багато зовсiм iнших людей.
Товклися тут мi-ща-ни в добрих поцяцькованих свитах, тонко виробки киреях,
справних жупанах та ко-жу-хах. I чобiт сап'янових було чимало. Ну, i ще
виступали пiвнями пани-ляхи у червоних i зе-ле-них кунтушах. Були тут i хнi
гайдуки, якi зайди, якi з мiсцевих. Ще побачив Тимко кiль-кох людей
смаглявих, чорнобородих у довгих каптанах, гостроносих, тонко шкiри,
чоботях i гос-тро-верхих смушевих шапках. Пiд самою корчмою стояв рудий, аж
червоний, гостроносий чо-ловiк у якомусь чорнiм довгiм каптанi, шкiряних
капцях i пухнатiй лисячiй шапцi. Вiн сто-яв за триногим столом (щоб стiл не
падав, вiн пiдпер його кийком) з цiлою горою шапок. А пра-воруч вiд стола на
санчатах стояла дiжечка з оселедцями.
Отут якраз i спинились лицедi.
Прошка задудiв щосили у свою берестяну дудку. Зразу ж ведмедиця
пiдвелася i почала кланятись на всi боки.
Не встиг Тимко й отямитись, як навколо щiльною стiною стали люди. В
одного iз пан-сь-ких пахолкiв у руках була полив'яна баклажка, заткнута
довгим чiпом. Лицедiй Прошка мит-тю зауважив цю баклажку в руках веселого
пiдпилого пахолка. Вiн ще сильнiше задудiв i тонким дурним голосом закликав
до люду:
- Людi добри, хрiстiян! Ми прiшлi к вам iздальока показать мдвж'ю
науку! Да вся шту-ка в том, что нас вчерась в корчму звалi, i ми там
пiлi-гулялi!... Марьванна, покажi, как ми в корчм гулялi!
Лицедiй Прошка запхав за полу кожуха дудку i пiдхопив бубон, що вже
метелявся в ньо-го на поясi. Лупонув кiлька разiв кулаком у бубон i злегка
непомiтно штурхонув вед-ме-дицю ногою по лапi. Тварина звелася на повен
зрiст i почала розгойдуватись i махати пе-ред-нi-ми лабетами. Прошка лупив у
бубон, наче намагався його геть знищити, а Марьванна все тьо-пала на мiсцi i
тепер вже пiдiймала i опускала лабети.
- Марьванна! - Закричав й Прошка. - А как ми пснi плi? А? Спой
чесному народу!
Поводир смикнув за шерсть на грудях i Марьванна зразу сiла на заднi
лапи i похмуро опустила морду.
- С похмел'я не пойотся? Головушка болiт? Покажi, матушка, как с
похмел'я голо-вуш-ка болiт! - Прошка приклав до смаглих вуст дудку i
вискливо продудiв кiлька разiв.
Ведмедиця обхопила своми страшними пазурами голову i почала
розкачуватись туди-сюди, туди-сюди. Натовп захоплено зареготав, заляскав у
долонi, затупотiв ногами.
А Прошка, миттю вгадавши приязнь i розумiння бувалого люду, пiдскочив
до пахолка iз полив'яною баклажкою.
- Человк добрий! Поправь учного звря - с похмл'я у нейо голос
пропал!..
- Ти, москалю, надi мною не жартуй! У звiрiв похмiлля не бува!
- Вот т крст! Она без чаркi, а я без шкваркi пть н могьом!!!
- Ну добре! Але якщо дуриш, то я тебе отут, брехуна i зайду, порiшу!
I вiн хотiв витягти довгий чiп iз баклажки i подати звiровi.
- Нт, нт! Марьванна сама открот!
Юрба завмерла, коли Прошка пхнув ведмедицi межи ременiв намордника
баклажку. Марьванна, наскiльки дозволяв намордник, розвела щелепи i
прихопила переднiми зубами липовий чiп.
- Вiдiт, как Марьванна обучна?! - Загорлав радiсно лицедiй. - а я
сйчас попробую, како ето вiно, чтоб Марьванна н скопитiлась!...
I поки пахолок i весь натовп не отямився, Прошка перехилив баклажку i
встиг добре наковтатись оковито.
- Гей ти!!! - Заволав пахолок. - Курва твоя мама! Дурити задумав?!! Та
я тебе!...
Але Прошка вже схилився до Марьванни, притисся до не носом i витяг
своми з  пащi липовий чiп до баклажки.
Встромив баклажку й у зуби i наказав:
- Ну, матушка! Оп!
I Марьванна, затиснувши зубами горло, пiдняла морду вгору i почала
смоктати око-ви-ту. Аж булькало!
- Гей!... Ану досить!!! - Заволав пiдпилий слуга.
Всi зареготали, загукали i знов затупотiли ногами.
Ведмедиця вiд того опустила морду з баклагою i затупцювала, як i перше.
- Во, во! Добри людi! Смотрiт, что биват с похмл'я! Я прошу пть, а
она пляшт!
Прошка забрав у Марьванни баклагу, ще ковтнув, закоркував i вiддав
пахолковi.
Знов наказав Марьваннi заспiвати. Вона й заревiла, метеляючи волохатою
мордою. Аж со-баки на той ведмежий спiв оскаженiло забрехали.
Пiсля цього "спiву" до юрби приднались i ярмарковi стражники i
ляхи-шляхтичi у чер-во-них кунтушах зацвiли на ганку корчми i спостерiгали
за ведмежою забавою.
Пiд калатання бубна Марьванна бiгала на ланцюгу по колу, а "коза",
клацаючи де-ре-в'я-ною щелепою, буцала здоровенну ведмедицю.
Ще Прошка загадала Марьваннi показати, як хлопчаки крадуть горох, як
вони повзуть пла-зом до кущiв. I як кума млинцi смажила та руку попекла i як
бiдкалася, поки до не не при-йшли крутiлi. I тодi вона ожила i весело з
ними танцювала.
Марьванна i "коза" тупотiли на мiсцi, а поводир калатав у бубон i
вискливим бабським голосом виспiвував:
Да напекла кума блiнов,
Да прiгласiла блядунов.
"шт, шт, блядуни
Моi гарячi блiни!
Юрба збiльшилась i ледь не завалила торговцевi стiл i санчата з
оселедцями. Той пiдняв гвалт.
- Да ч ти орьош, жидовiн? Пока я тут iгри iграю, ти да вон полбочкi
сельдей продал i трi шапкi! Аль я вру?...
Всi знов зареготали. Бо й справдi, у торгiвця дiло пiшло, а Прошка все
це наче спиною зауважив. Бо i жодного разу не подивився на рудого.
Прошка дав знак ведмедицi, непомiтно смикнувши  два рази за хутро на
волi. Тварина пiднялась на повен зрiст, згребла з Прошки його повстяний
ковпак i пiшла по колу, та далеко не вiдступаючи, бо  ланцюг стримував.
Люди були радi забавi i кидали в ковпак хто монетку, хто яйце, хто
бублик, хто яблуко, хто пирiжок, хто що, а хтось i маленьку тараню запхав...
Понакладали у ковпак iз верхом, що почало i на снiг сипатись. "Коза",
не чекаючи зна-ку вiд поводиря, кинулась пiднiмати розгублене Марьванною.
Пiд схвальнi вигуки юрби розкланялись i пiшли далi. До друго корчми.
Що стояла нiби на сторожi тих ворiт, якi виводили на степову дорогу.
Неподалiк вiд друго корчми, в закутку мiж зрубом стайнi i пакiллям
тину лежала здо-ро-венна заснiжена колода. Чи тут росла ця велика тополя, чи
 притягли сюди на сiдало для му-зик.
Прошка, повернувшись спиною до колоди, випростав руки з петель i
опустив свiй здо-ро-венний козуб на колоду. Сорока закамешилась i наче глухо
затрiскотiла пiд берестяною криш-кою.
Далi поводир примотав ланцюг за товстий сучок на колодi i позмiтав
рукавом кожуха снiг. На чисте мiсце вiн висипав iз ковпака увесь заробiток.
А тодi, зiгрiвши диханням ков-пак, натяг його на лисiючу округлу голову iз
довгими патлами на скронях i на потилицi. Роз-клав все на купки: монетки до
монеток, бублики до бубликiв, пирiжки до пирiжкiв, а най-бiль-ше було яблук
i три яйця.
Марьванна тiльки поводила свою слiпою мордою вiд однi купки до
друго i дзе-ленчала ланцюгом i здоровенним кiльцем у носi.
Прошка подав рум'яний пирiжечок "козi".
- Снiмi лiчiну да будем трапезнiчать.
Але Тимко не схотiв розбиратись. А втяг пирiжок пiд шкуру i розкошував
надком, не-ви-димим для iнших. А пирiжечок iз хрусткою шкоринкою, був щедро
начинений такою смач-ною та пахучою урдою, що аж ведмедиця занепоколась.
Перестала хрупати пере-су-ше-ни-ми бубликами, а потяглася до "кози".
Нюхтила, поводила порваними нiздрями i уркотiла.
Тимко випростав руку iз недогризком пирiжка i запхав у пащу звiринi.
Сам надкусив пирiжок iз калиною, той, що пiдхопив зi снiгу.
Прошка нахилився до "кози" i зашепотiв:
- Слиш, Млашка! Марьванна тбя прiзнала! Вот тпрь ти йо i кормi. Да
смотрi мн, пальци й в пасть н запiхiвай далко. Зврь вдь, однач! А я
сбгаю - чарку опрокiну для су-грву!... Да ти н боiсь - она н сорвьотся с
цепi! Кольцо-то в носу. Больно й - страсть как. Нос у звря - слабо мсто!
Прошка наче й обережно вiдкривав кришку козуба, та сорока все ж
випурхнула з не-во-лi. Мов шулiка, кинулась до жi. Вхопила окрушину пирога
з горохом i пофуркотiла на оче-ре-тяний дах корчми.
Прошка щось закляв про якусь в бьону мать етой блядской сорокi",
витяг зелений штоф i запхав його за пазуху. А тодi бiгцем через двiр i якось
боком ускочив у чорний отвiр кор-чемних дверей.
I зразу ж з-за тину i з-за зрубу стайнi повитикались дiтлахи. Зовсiм
малi i старшi, а за ни-ми i чепурнi дiвчата в свитках i кожушках. Одна з
веселих дiвчат у червоних чобiтках з пiд-кiвками так просто пританцьовувала.
Щоб усi, значить, чули, як дзвенять  чоботи. Вона ближче всiх пiдступила
до лицедiв i витягла iз мережано хусточки маковик.
- А маковик вiн любить? - I шкiрила бiлi рiвненькi зубки.
Тимко ледь-ледь утримався вiд слiв i, згадавши, як мукала нiма з
Грушок, замукав: "так, так!" i закивав козиною мордою.
Дiтлахи зареготались на те мукання "кози".
Дженджуриста дiвчина хотiла вломити кусник вiд маковика, але варенi iз
меду та маку, а потiм ще й пресованi, солодощi не пiддались. I тодi дiвчина
усю плитку "козi". "Коза", як вже змогла, запхала Марьваннi межи ременiв
намордника медовий гостинець. Марьвання зауркотiла, заплямкала, пускаючи
просто потьоки слини. А тодi враз пiднялась i затупцювала на мiсцi, бо далi
 ланцюг не пускав.
Вся юрба дiтлахiв завищала, заплескала в долонi, зареготала. Та врах
ведмедиця опус-ти-лась на всi чотири. I наче рикнула якимось утробним риком.
Тут iз корчми викотився Прошка i пострибав, якось дивно викидаючи ноги,
мов тан-цю-ючи.
I одночасно з поля у ворота бiля корчми вступала невелика валка
разодягнених гай-ду-кiв. Всi, як один, у синiх жупанах i вовчих волохатих
шапках. Були при шаблях i самопалах за плечима. I вели п'ять псiв на двох
сворах. Тут вони й почули запах звiра. Бо вiтер таки вiяв iз поля до
мiстечка.
Пси просто показились - з мiсця завили, забрехали в зав'ял, як сказав
би дiд Пацюк.
Прошка намагався заспокоти ведмедицю.
Глядачi враз щезли, наче х i не було.
Ось i люди iз корчми виступили на гвалт. Наполохана сорока з криком
знялась з даху корчми i перелетiла на високу грушу.
А вершники направили коней туди, куди рвались собаки. Тимковi шмат
пирога застряг у горлi.
I, як i вчора вранцi, сьогоднi на Тимка несло собачим смородом, дьогтем
вiд чобiт, сивушним духом i солодким кiнським потом.
I перший гайдук, що просто нахав на лицедiв - Тимко добре його бачив
крiзь дiрки в козинiй шкурi - закричав, перекриваючи брехiт псiв:
- Ти хто такий, сучий сину?! Хто тобi дозволив на ярмарок привести
ведмедя?!
Прошка здер ковпак iз рожево лисини i низько вклонився, притримуючи
полу кожуха. Але це не допомагало - чiп вилетiв iз штофа i горiлка протiкала
лицедiвi за пазуху.
- Да ми кто?... Ми хрiстян!... Людi, значiт, ... ходiм, мдвдя
водiм...
- Та бачу, що водиш, п'яничка базарний! Я питаю - хто тобi дозволив
сюди прийти?!
- Да я в Пряслав мдвдя водiл... Пани вiдлi i вiна поднслi... за
мдвжью по-т-ху... Я чловк тiхiй, i зврь у мня тiхiй... Ми смiрни,
ваша панская свтлость... Н озо-ру-м, н ворум... зврй водiм... Ми
хрiстян...
- Завiв: "христяне, христяне!". Ви бидло i схизмати! А ти ще й
зайда!... Сьогоднi й зав-т-ра! А забаришся - псами зацькую i твого ведмедя i
оцю козу луплену! Та й тебе до гурту, щоб не швендяла тут всяка московська
нишпорка!
Вершник здибив коня i кинув його на дорогу. За ним iншi разом iз
собаками подалися.
Прошка висмоктав iз штофа тi краплi, якi там лишилися, i поляскав
"козу" по спинi.
- Ну, сстрiца Млашка! Надо iгру водiть, пока позволiлi. Потом
отдохньом.
Але Тимко погано слухав Прошку. Та й хто б мiг слухати, якби побачив у
трьох са-же-нях вiд себе свого дорогоцiнного коня Лиска, свою козацьку
спадщину вiд славного лицаря Крин-ки. А на ньому ще й мордатого усмiхненого
людолова.
Все, нiби увi снi, було Тимковi. Йому навiть пам'ять про сороку як
вiдрубало. Вiн i не по-глянув, куди вона подiлась, куди залетiла...
За той короткий зимовий день вони обiйшли всi кутки мiстечка i торжище
за валами. Марьванна i танцювала, i горох "крала", i "млинцi пекла", i "з
похмiлля мучилась", i "личаки вдягала"...
А ще Прошка перед селюками пiднiмав ведмедицю дибки i давав й у лапи
якусь ло-ма-ку або голоблю. I тодi бiдна тварина показувала пiд голосну
дудку, як пани бадьоро мар-ши-рують на вiйну i як плентаються побитi з
вiйни, тягнучи за собою "рушницю".
Що по обiдi подаватимуть щедрiше, Прошка змикитив ще бiля корчми. Тому
вже й не давав Марьваннi свого ковпака, а повiсив й на лапу один iз трьох
козубкiв, що зберiгались у великому. Та ще було досить охочих почастувати
лицедiв пiд час самого дiйства. Тому пiд кiнець хнiх iгор вони були вже
майже ситi.
Зрештою, вони натовклись за ярмарковий день, i стiльки м накидали, що
Прошка сiв на важ-кий козуб i сказав, що треба негайно шукати десь тут
притулок. Бо не хочеться йому вер-та-ти далеко в поле у промерзлий бурдей.
Та у бiдолашно Марьванни кригою лапи зраненi. I справдi: ведмедиця сiл