Логвин Ю.. Танцi шайтана

напнутий лук, i готовий щомитi вхопитись за шпагу.
А цей шакал, дезертир, коли побачив, що Ахмад мiй сiв пiд сосною i жу
стегонце, пiдвiвся i поспiшив до казана. Вийма з-за стрiчки капелюха ложку
i нахиляться до казана. Я - раз! - i видер ложку i кинув у кущi. Вiн
замахуться на мене. Забув уже проо мою шпагу i про мiй кулак! Я, не
пiдводячись, як врiжу його ногою по ногах. Вiн брик - i на землi! Тодi я
пiд-вiвся i носаками його попiд ребра, по плечах, по головi, по гомiлках.
Вiн все ж якось на ко-лiно звiвся i шпагу висмику з пiхв. Бо ми так робили:
коли йшли пустошами, то були при збро. А як пiдходили десь до селища, то
зброю ховали. А як по дорозi йдемо, то ховамо в сiль-ське знаряддя. Дав я
дезертиру пiдвестися. А тодi вибив у нього шпагу i почав його ж шпа-гою
плазом перiщити по головi, по плечах, по боках. Вiн не витримав i почав
проситись. Як врiжу йому кулаком по вуху, то вiн разiв три по землi
перекрутився. Тут до мене капiтан пiд-бiга i почина на мене по-французьки
кричать. Я йому кажу: "Говори турецькою!" А вiн ме-нi знов по-свому. Я як
схоплю його за душу, як крутону, як пiдiб'ю пiднiжкою, то вiн по-ле-тiв далi
за шакала. Висмикнув вiн пiстоля! Куди там!!! Я з лету кидаюсь на землю,
пе-реки-даюсь по землi i вже хоп! - однiю рукою за горло. А другою видираю
пiстоль i жбурляю в ку-щi. I шпагу в нього висмикнув iз пiхв i закинув
подалi. Капiтан тодi кричить щось "iдаль-го-вi", а сам вiдповза вiд мене.
Дивлюсь, "iдальго" наш шпагу оголив i поспiша до капiтана. "Хо-роб-рий ти,
фальшивий iдальго, та нерозважливий!". Ну, цього я з другого удару
обез-збро-в. А щоб не пишався занадто, що вiдбив один мiй удар, дав йому
просто ляпаса. Вiн ледь--ледь на ногах утримався. Пiдняв я капiтана i потяг
до вогнища. Потiм пiдiгнав де-зер-ти-ра. Вiн рачки повзе до багаття, а я
його носаком по срацi, по срацi. "Iдальго" наш, дон Пабло, сам прийшов, але
трохи осторонь став. Я взяв казан i поволi його вивернув на вогонь: "Це ваш
обiд! I щоб менi казан вiд сажi почистили i вимили! А тепер домовимося. На
людях - все, як було ранiше. Як самi лишамось - всi рiвнi! I не думайте, що
я найнявся вас годувати! Я вас пригощав. Бо не слуга, а лицар! По-вашому я
лицар, а по-нашому я - козак! I нiкому, якщо не хочу, не служу i не
пiдкоряюсь!!!"
I далi все було, як я загадав. Тепер всi, як були в дорозi, працювали
нарiвнi. Особливо ста-рався "дезертир". Але нi я, нi Ахмад вiри йому не
йняли. Та от пильнiсть капiтана та "iда-ль-го" вiн, шакал, приспав. Коли ми
з Ахмадом в одних хазяв смикали часник на продаж, тi тро куняли пiд
оливками пiсля доброго вина i смачного козиного сиру. I той шакал,
де-зер-тир, дочекався таки сво години. Вiн поцупив всi грошi у капiтана, а
зi схрону бiля хутора за-брав усю нашу зброю. Тiльки це виявилось, зразу
капiтан сказав рушати. I зовсiм не в той бiк, куди ми вже кiлька днiв iшли.
Довелось робити великий гак i витратити дуже багато ча-су. Але не дарма ми
витратили час i збили ноги! Не дарма! Коли ми вже були при могилi свя-то-го
Сант Яго у Компостелi, то зустрiв капiтан одних французьких селян -
заробiтчан. I вони роз-повiли йому, що бачили страту одного гiшпанського
дезертира. Вiн грав у карти в однiм за-здi. Сильно програвся. I тодi, щоб
вiдiгратись, почав ставити на кiн турецькi монети. На тих монетах його i
спiймали! Виявилось, що вiн ренегадос (по-нашому - потурнак)! I був
при-сланий в Гiшпанiю для шпигунства. Щоб вивiдати, чи готовi гiшпанськi
вiйська i галери до вiйни з турками. I ще вiн зiзнався, що з ним був один
тамний жидовин-чародiй, щоб на-вес-ти пошесть на гiшпанських дiтей i
отрути всi джерела. I сказав прикмети того чародiя. Те-пер iнквiзицiя шука
чародiя. I того iспанця-дезертира ренегадоса при всiх людях вдавили
га-ротою.
- Яка вона, та гарота?
- Та нiчого особливого. Гарота й усе. Залiзний обруч на стовпi. Туди
засовують голову лю-динi i тим обручем притискують до стовпа, i людина
поволi кона. Таки правдива гiш-пан-сь-ка приказка - треба стерегтися
солдата-дезертира.
- А що було далi з гiдальго?
- О! Зразу, як почули ми розповiдь французького женця, змiнив наш
iдальго зачiску i одяг. I взагалi, був поштивий i кмiтливий чоловiк. Я його
почав навчати фехтуванню. Зви-чай-нi-сiнькими лозинами. I йому воно добре
йшло. Думаю, що мiг би за який час сам стати май-стром двобою. Пiсля того
прочухана бiля джерела в горах ми з ним бiльше нiколи не сва-ри-ли-ся.
Здiбний був чоловiк - шiсть мов знав. I писати, i читати i розмовляти мiг!
Шiсть, цiлих шiсть мов!
- Батьку, Батьку! Вiн знайшов сво дiдiвськi скарби?!
- Щиро сказати - i не знаю, чи були там тi скарби?... Може, там було
правди тiльки те, що вiн жидовин.
Ти краще слухай, що далi було. Довго, важко i небезпечно, i манiвцями
ми йшли до свя-то-го Сант Яго в Компостел. Пiсля того, як вiдбули ми молитву
у храмi святого Сант Яго.
Слухай, ось що забув тобi сказати: там у храмi - найбiльше у всьому
свiтi кадило, зве-ть-ся "Фуего"! Пiдвiшене на ланцюгах. I щоб ним покадити,
його тягнуть за линви аж вiсiм чен-цiв. I воно, таке здоровило, лiта над
самiсiнькими головами прочан i всiх ладаном обку-рю.
Отож, як вiдбули ми покаянну молитву в храмi тамтешнiм, нам усiм
дозволили при-ши-ти на капелюхи скойки вiд морського слимака, що зветься
морським гребiнцем. Ми пiшли те-пер до французького кордону вiдкрито, не
криючись. Всiм, хто нас про щось питав, ми по-ка-зу-вали такi папiрцi, що
свiдчили про нашу прощу i скойки на капелюхах - ознаку прочан. Так ми дiйшли
до славного мiста Толедо, де кують такi чудовi клинки! Тут наш "iдальго",
тiль-ки тепер вiн вже був "студент" iз якось Саламанки, зник. Та у нас
трапилась пригода - за-хворiв на пропасницю наш капiтан. А нам з Ахмадом без
нього було б важко вибратись iз цi чортово Гiшпанi! Та й як ми могли
його в бiдi i слабостi кинути одного?!
Так що нам було не до iдальго. Тим пак, що з самого початку ми
домовились пiсля про-щi до Сант Яго розбiгтись по свох стежках. Пiшов я в
Худерiю по лiкаря. А Худерiя - то ко-лись було жидiвське мiсце в Толедо.
Прегарне мiсце - вулички чистi, стiни вибiленi, на стi-нах висять горщики з
квiтами. I квiти всi квiтнуть! I бачу: по вулицi iде така красуня, така
кра-суня! Здурiти можна! I, присягаюсь, i зараз менi здаться, що з нею йшов
наш "iдальго" дон Пабло. У плащ загорнувся до носа, капелюха крислатого
насунув на очi. Вiн пройшов повз мене i нiчим не показав себе. Але на
виголенiй щоцi я таки примiтив "Троянду Багдада". Я йшов iз зовсiм вiдкритим
обличчям. Якщо вiн себе не виявив, то так йому було треба. Мо-ло-дець! Я теж
так тримав вид у Африцi. А та красуня, просто казкова. Але очi в не такi
хижi, що тiльки слiпий не побачить, що вона курва! Дуже вона була красива!
Аж страшно стало. А ти, синку, вважай, що баб я не дуже боюсь. Нi, може й
боюсь, та тiльки не в блудi. Там я поки ще в силi.
Бiльше нi красунi, нi того "iдальго" нашого.
Приходив лiкар, пустив кров нашому капiтановi. Йому стало ще гiрше.
Тодi я натовк го-рiхiв кола, пiдсипав туди одного африканського зiлля. I
зразу капiтан почав оклигувати. На-стiльки, що ми вже не годували його у
заздi, а вiн почав при нашi допомозi через дорогу хо-дити до харчевнi,
по-хньому "бодегона". I ось у суботу сидимо ми в бодегонi i мо гарячу
ба-ранячу голову та юшку iз свинячих нiжок, заправлену шкварками iз
нутряного сала. При-йш-ли водоноси за наш стiл. Сьорбають свинячу юшку та
щось мiж собою весело базiкають. Ба-чу: капiтан почина краплинами поту
вкриватись. I ложка в нього почина труситись, ляпати на стiл. Вiн кладе
ложку i показу нам пальцем: "Небезпека!". Вiн вже не мiг сти, але ми з
Ахмадом досьорбали юшку, вичистили окрушинами хлiба миску. Капiтана аж
чiпа. Але я не можу виказати перед гiшпанцями, що я х боюсь. Якщо доля за
мене, то i хнi пiдлоти - нiщо! Бо я зрозумiв, що капiтан перелякався
розмови водоносiв.
Взяли ми капiтана пiд пахви, бо його вже знов лихоманка б'. До нас
слуги, що ми не за-платили. Тут нiяк менi битись не можна - капiтан нас
"попередив"! Капiтан латься. Слуги не пускають, бо ми не заплатили. Нарештi
прийшов хазян i все з'ясувалось, що капiтан за-пла-тив заздалегiдь, а
пахолки не знали. А капiтана аж тiпа i хвороба, i страх i гарячка, щоб
швид-ше нам розповiсти, що вiн вiд водоносiв почув. Вивели ми його на
вулицю. I вiн нам по-казу, щоб ми його до водограю вiдвели. Там вода
плюскотить. I якщо близько стати до шу-мо-виння, то тим, хто проходить повз
водограй, слiв за плюскотом води не дiбрати. А йому ж нам треба все
розповiсти або арабською, або турецькою! Розумiш?!
От нам капiтан переказав, що водоноси базiкали. Нiби в Худерi якийсь
багатий студент ви-найняв старий жидiвський будинок. I почав там
влаштовувати вечорницi з гарними дiв-ча-та-ми i такими студентами i
неробами, як i вiн сам. I туди стала вчащати найвродливiша роз-пус-ниця з
усього Толедо! I хоч була вона гуляща, та поки вiн на не не витратив цiлу
калиту ескудо, вона пiд нього не лягла. Ну, а щоб нiби грiха не було, вона
взяла та одну iз свох спiдниць i повiсила на фiгуру Дiви Марi!!! Щоб,
значить, перелюбу не бачила...
- Хiба таке можна робити?!! - Скрикнув переляканий Тимко.
- Ну гiшпанцi вони, розумiш: гiш-пан-цi!
I коли вона оте зробила, студент розсмiявся. А вона те, курва,
запам'ятала. I по-ти-хень-ку, поки вiн ще пiсля перелюбу та вина крiпко
спав, побiгла в iнквiзицiю i розповiла, що вiн ота-ко непоштиво смiявся. I
його сторожа i монахи ще тепленьким взяли у лiжку. I мало того, що вiн
блюзнiр, то виявилось iще, що вiн нехристь тамний! Тепер його допитують в
iн-квi-зи-цi. А в старому жидiвському будинку зробили обшук i знайшли
сатанинськi книжки-за-по-вiти. Були тi книги, i золото ще, замурованi в
стiнi. I якби не досвiдченi iнквiзитори, там би i скар-би i чародiйськi
книги лежали б та лежали.
Як розповiв нам капiтан все, то вирiшили ми вже й до зазду не
заходити. I Бог з ними, з ти-ми лахами. А зiлля африканське я з собою у
торбi завжди носив. Нiде не лишав, куди б не йшов. Потягли ми нашого
капiтана на той базар, де селяни з околиць сiно, солому i дрова про-дають.
Зразу знайшли погонича двоколiсного воза з мулом. Посадовили тули капiтана,
пiд-мостили йому соломи пiд боки та й чкурнули зi славного мiста Толедо...
- А що з гiдальго далi сталось?
- Отут загадка...
Якщо це був наш iдальго, перевдягнений у студента, то йому кiнець. Бо з
тi гiш-пан-сь-ко iнквiзицi щоб тамнi жиди чи багатi живими
повертались, я не знаю. й Богу, не чув!
Але... але ще трапилась одна зустрiч потiм вже, коли ми тiльки з
Ахмадом мандрували в нашi християнськi землi. На однiй дорозi назустрiч нам
хала гiшпанська рота ка-ва-ле-рiй-сь-ка. I ротмiстром був наш "iдальго".
Вiн уважно, уважно на нас iз Ахмадом подивився. Вiд-вер-нувся, дав якусь
команду, i рота пiшла широкою риссю. Ми й мигнути не встигли, а вже тiль-ки
побачили крупи останнiх коней крiзь куряву.
Тодi з Толедо i почалась наша втеча. Може, нiколи я так не тiкав, як
тодi! Нi, брешу! От цього разу iз Криму тiкав, мов навiжений! Бо в Криму
людей багато тiльки на торжищах, на майданах. А так на дорозi, десь оддалiк
вiд мiста тебе видно, як боба на долонi. Цього разу все було важко вiд
самого початку. Якi б я хитрощi не влаштовував, а мене при всiх веремiях
нiколи i нiхто не зачепив. А цього разу, вперше, коли я хитрiсть закрутив,
мене ж хтось iз православних мом же колiм по ребрах!!!
Друге: я навiть не можу згадати, де я свого дивного коня згубив. Всяке
бува iз людьми, але не зi мною! I твiй чарiвний пес Бубка десь, кудись щез!
I ще з тим Сабiтом - мандрiвочку ме-нi в Магрiб пропону, що треба вмiти, як
вiд не вiдмовитися i не посваритись. В Магрiб, бач, кличе! Поплисти з ним
туди - смерть. Вiдмовитись - запiдозрить, почне мудрувати, до-скi-пуватись,
а чого це я вiдмовився? Та ще вiд тако славно оборудки?... А тiкати в ту
мить iз Криму я ще не мiг. Був заслабий.
Я йому i кажу: "якщо я трохи походжу, i розiйдеться забита нога, i
вiдпустить спину, я буду радий i щасливий бути твом спiвтрапезником!"
I почав я ходити до гаванi. Скажу тобi: скорботне то дiло, синку! Ой
скорботне! Кожен Бо-жий день, кожен, на бусурманськi кораблi наших бранцiв
вантажать. I християнськi ко-раб-лi не раз i не два бачив! Приходили у
Кафинський порт за православними рабами! Отак ви-смок-тують нашу кров усi,
кому тiльки не лiньки.
От тепер слухай далi i запам'ятовуй. Може колись знадобитись! Тут у
Криму, в не-вiль-ни-чiй Кафi i без мене дервiшiв, суфiв i каландарiв
вистача! Тому я лишився дервiшем, тiль-ки таким тихим. Уже в Кафi я до
молитви нiкого не закликав, перед усiма зiкру не танцював!
Iду ото в гавань - понабираю всяких окрушин iз хазяйського столу. I так
тихенько всiх стрiчних собак пригощаю тими окрушинами. Де голубiв бачу -
голубам хоч крихту, а кину. Як пiдлетить пташка, поговорю з нею. Почитаю
пташкам тi вiршi i молитви, слiв яких я не розумiю, а запам'ятав ще з
пустелi. Менi воно не важко, а перехожi бачать i запам'ятовують: бла-женний.
Ходив я день, ходив я другий, ходив третiй. I вiдчуваю, що маю ходити до
ко-раб-лiв. Бо ма щось трапитись. Так, як би мене, як хто мов тятиву
зачепив i натягу, накручу кор-бою. I на четвертий день мо передчуття
сповнились. У четвер! I зайшла у гавань у четвер ве-лика галера. Пiд
смугастим червоно-бiлим шатром. Став i стою, i дивлюся, просто ноги до
зем-лi приросли. Дивлюсь, хто прибув, що привезли, що зносять на берег. А
повинен тобi ска-за-ти, синку, що на галерi тiльки невеликий i дорогий товар
перевозять. Бо порiвняно з iн-ши-ми вiтрильниками на галерi мiсця для
вантажу зовсiм мало. I бачу: зносять дво рабiв-вес-ля-рiв велику i довгу
скриню. Чому раби-веслярi - i досi не можу зрозумiти, нiяк не второпаю! В
од-ного носiя пiдвернулась нога. I вiн не втримав свiй край скринi. Скриня
вдарилась об сход-нi i вiко вiдхилилось. I побачив я в тiй великiй щiлинi
голову свого друга, гиптянина Алi!!!
Тут пiдскочив до них купець, що йшов за ними, i почав лаятись страшенно
i заушити х обох. I менi б кинутись, щоб схопити на гарячому цього торгiвця
мертвяками. Та вiдчуваю, наче хто спустив тятиву i болт летить менi в спину.
Озираюсь! Стоять турки-стражники i бi-ля них татарчук-тлумачч портовий. I з
ними московитин у дорогiм кармазиновiм каптанi. I ру-ка в нього на
перев'язi. А здоровою рукою вiн, московитин, здоровою рукою тицька на
ме-не!!! Менi мов блискавка: "Iди до них i вимагай свого!!!" Тодi я зриваюсь
з мiсця i по-спi-шаю до них. Що нi цей татарчук-тлумач, нi побитий
московитин-купець не встигли й отя-ми-тись. А я - до головного турка i кажу:
"Ваша свiтлiсть! Тiльки до вас - дуже тамна справа!". Ка-жу, i бачу, що
головний страж, без сумнiву, арабин iз Мiсра! Кланяюсь аж до землi i
ше-по-чу арабською: "Тiльки вам, ваша свiтлiсть! I дуже, дуже негайно!!!"
Вiн полиша всiх i вiд-хо-дить осторонь. Я йому: "Ваша свiтлiсть! Не
повертайте голови до галери! А тiльки очима стеж-те за веслярами, що несуть
скриню, i за тим купцем iз Кару. У тiй скринi - пiдробна му-мiя! Це тiло
мого друга, моряка Алi. Ми з ним плавали пiд бунчуком славного бея Драгута
до са-мо Мальти!... Ви, ваша свiтлiсть, досвiдчений i мудрий страж, то
знате, якi величезнi при-бутки невiрнi зароблять на висушених мертвяках!"
"Тихо! - Сичить на мене гиптянин, не-мов не я це йому сам шепочу, а кричу
на всю гавань! - Якi прикмети твого друга? Без прик-мет я не можу! Ти
розумiш, чортiв магрибiнець?!" Я йому шанобливо кажу: "О ваша свiт-лiсть! У
мого друга Алi не було мiзинцiв на обох руках." "О! Це поважна прикмета.
Смер-тельний доказ! Тепер ти мене уважно слухай, каландарю! Вiдповiдай
тiльки тодi, коли я спи-таю! I дуже коротко. Ти, маю надiю, знаш яничарськi
звича?" "О ваша свiтлiсть! Знаю! Я весь на очах i на вухах!" "Не базiкай!
Ахмед! Мехмед! За мною! А цих двох затримайте до мого повернення!" Отож ми
вчотирьох зайшли до караван-сараю. Туди, куди дво веслярiв по-несли за
купцем його страшну скриню. А два матроси, вiльнi люди, ще якiсь купецькi
па-кун-ки. Яничарин зачекав, поки раби-веслярi i вiльнi матроси пiдуть геть.
Тодi ми зайшли до ка-раван-сараю на другий поверх. Ахмед i Мехмед, певно, що
були взятi в ясир десь у Сербi, ли-шались назовнi бiля дверей. А ми удвох
зайшли всередину. "гиптянин зразу: "У тебе му-мiя. Пiд-робна. З тiла
мусульманина. Ти знаш, що за це належиться?" Купець зовсiм не зля-кав-ся.
Навiть почав обурюватися. Тодi яничарин каже менi: "Скажи, якi прикмети
твого дру-га?" Я сказав. Торговець аж просяяв: "Нi, це не його товариш! Це
справжня мумiя iз пiд-зе-мел-ля! Дивiться!" I купець вiдкрив довженну скриню
i розпакував верх мумi, загорнуто в цуп-ке полотно. Це був мiй друг Алi,
але без обох рук по лiктi! Яничарин хапа мене за плече i сичить: "Все! Тобi
- зiндан!" Я кажу: "А от i нi! У нього на правiй нозi зрослися два крайнi
паль-цi!" Пiдходжу я сам i розгортаю низ мумi мого друга Алi. I там
виявляються обидвi ви-су-шенi засмоленi руки без мiзинцiв... i зрослi пальцi
на правiй нозi.
Купець зробився сiрим i губи в нього аж побiлiли. Хапа за ноги
яничарина, скиглить! Я його прихопив двома пальцями за щоки, i вiн замовк,
тiльки носом сопе. Яничарин каже: "О! Бачу руку солдата! Тепер вийди. Я
допитаю купця! Ахмеду i Мехмеду нiчого не кажи." Я вийшов. Тi кинулись до
мене: "Що там таке?!" а я м починаю арабськi вiршi читати, па-цьор-ки
перебираю, рахую, очi вирячаю на них. Дервiш я, каландар!
Певно, добрячi грошi вiдвалив купець яничариновi. Бо той, як вийшов,
робив вид суво-рий, насупив брови, стис варги. Та очi видавали цього
вовкодава. Вони аж свiтились, про-ме-ни-лись вiд щастя! Iдемо назад у
гавань. Вiн мене тихо пита: "Що тобi вiд мене треба?" Я ка-жу: "Менi треба
швидко до Акерману! Ну й дiнари, як годиться!" "Для чого тобi туди?" "А там
 одна красуня..." "Хочеш купити?" "Хiба ти не бачиш, що я
старець-каландар?" "Бачу, що ти добрий бувалець! Але ти сьогоднi допомiг
владi. Тому я не допитую тебе, магрибiнцю. Хо-ча ви всi, магрибiнцi, шахра
та чародi! Тому кажу тобi: забирайся куди хочеш, тiльки швид-ко. Щоб завтра
по заходi сонця тебе в Криму не було!" Певно, що не великi, а величезнi
гро-шi купець заплатив яничариновi, що вiн намагався мене пошвидше
спекатись. Та грошi на до-рогу дав. Як на яничарина, та ще з Мiсру, то
навiть щедро.
Наступного ранку я вiдплив на торгiвельному вiтрильнику в Акерман. Його
греки три-ма-ли, а команда була iз рiзного люду. Отут сталася зо мною ще
одна пригода. У цей час там нi-коли не трапляються бурi. Але тут зiрвалась
така страшна буря, що нас вiднесло на Кавказ до Батума. Мо пустельнi вояки
про таке лихо сказали б, що вiтри почали гуляти над мо-рем... з того
чортового Батума ми вже дiставались до Акермана два мiсяцi! Бо грек капiтан
на-ймався вантажi перевозити i в Сiнопi, i в Трапезундi. I аж у Варну
запливли, а тiльки потiм, пiс-ля всього, дiстались до Акерману. У Варнi я
виграв на торжищi боротьбою купу грошей. По-тiм у карти обдер до споднiх
одного босняка-дуку. Грали на честь! Голi до пояса. Щоб нiя-ку карту нiхто з
нас не мiг приховати. I крейдою рису на долiвцi провели, щоб нiхто не
пiд-ходив, не заглядав i не мiг пiдказати.
А з Акермана потрапив до Молдови. Поки дiстався до Подiлля, вже снiжком
рiллю при-по-рошило.
От бачиш, як бува: я врятував Алi вiд змiно отрути. А вiн мене вiд
погибелi врятував вже пiсля сво смертi. Врятував у самому змiному кублi
людоловiв.
- Батьку! А ви розкажете все-все, що з вами було дивного в Гiшпанi i
ще все-все, що з вами було потiм?
- Звичайно розповiм, синку. Дай тiльки час...
- От буде добре! Менi так кортить все взнати, що з вами було в
Гiшпанi.
- Гай-гай, синку! То страшна крана! Як ото згадаю, так просто
здригаюсь.
Там такi всi люди надроченi, гоноровi, жорстокi. От хоча б що там пани
вигадали. Для за-бави в загорожу випускають бугав. А тодi самi сiдають на
коней. Ганяються по загородi i штри-кають тих бугав списами. Поки з бугав
всю руду не вицiдять. Або шпагою б'ють у по-ти-лицю. Змагаються, в кого
бугай швидше здохне! Тьху! Гидота! Ну скажи менi, синку, хiба ху-доба на те,
щоб  мордувати i калiчити?!! Худобою або треба роботу робити, або забивати
для жi. А для забавки не можна нi вбивати, нi мучити! I людей там мучать i
тортурами тi-лес-ни-ми i знущаннями душi.
Я це швидко зрозумiв, у першi днi, як нас чума закинула в Гiшпанiю.
Десь ми на третiй чи четвертий день iшли горами далi вiд берега. Заночували
ми на схилi гори в сухiй травi пiд ку-щами. Так зручно вмостились. I
заснули, мов мертвi. Але серед ночi ми всi прокинулись вiд найдивовижнiших,
найчарiвнiших пахощiв. Вдихаш той запах i, здаться, вгору летиш. А це
виявляться, зацвiли помаранчевi дерева.
- Як нашi вишнi?
- Нi, це невеличкi дерева. Листя на них таке темне, цупку й лискуче.
Якщо листок потерти, то так гарно пахне.
- А ягоди якi на ньому?
- Не ягоди. А золотi яблука, як найбiльше наше яблуко. Червоно-золотого
кольору. Шкi-ра на ньому тверда, товста, препахуча! А всерединi те яблуко,
наче медовi драглi. Теж чер-воно-золотi. I де-де твердi бiлi зернини в тих
пресолодких драглях. А смачнi, смачнi й со-ко-витi, як у казцi!
Якi ми не були зморенi, але прокинулись вiд дивних пахощiв i
насолоджувались ними на повнi груди. Та ще до всього над горами виплив повен
мiсяць! Внизу, ще нижче по-ма-ран-че-вого саду, в густих кущах забили,
затьохкали, засвистiли солов'!!! I серед чорних куп де-рев там бiлiв пiд
мiсяцем монастир. Iз високими кам'яними мурами - колишн бусурманське
те-кi. I все те мiсяць блакитним свiтлом облива. А посеред монастиря iз
чашi вгору во-до-грай б', плюскотить. Та солов' так б'ють, так тьохкають,
що i водограй забивають! I ходять по саду дво монахiв у бiлих рясах i
каптури повiдкидали. Ходять i час вiд часу нюхають квiт-нучi помаранчi.
Потiм ми знов лягли вiдпочивати. I прокинулись, коли вже був ранок.
Замовкли солов', хо-ча запах ще злiтав до нас угору. А замiсть солов'ного
тьохкання чулось завзяте гупання со-кир.
"Iдальго" пiдповз до самого урвища i прислухався - що там говорять? Вiн
довго при-слу-хався, потiм приповз до нас i сказав, що то настоятель
монастиря наказав зрубати квiтнучi де-рева, щоб вони свом запахом не
спокушали ченцiв, не вiдволiкали ченцiв вiд молитов. От та-ко!
Ну, я розумiю: жiночi пахощi чи жiноча краса можуть бути спокусою,
вiдволiкати вiд мо-литви. Але ж рослина, квiтка, якщо вона не отруйна, як
вона може бути спокусою?!! Тьху, ка-ти, козолупи латинськi! - Омелько
спересердя смачно плюнув. Замовчав. Потiм натяг вуз-ду.
- А ну, синку, покрiпимося та дамо перепочинок, хоч трошки, нашим
пробiякам.
Вони спiшились на високiм гребенi на вiдкритому мiсцi i добре
обдивились навколо. Бi-лi-бiлi горби з чорними купами кущiв та рiдкими
високостовбурними гаями. Низьке сiре не-бо наче надiрвалось над обрiм в
одному мiсцi. I в ту щiлину бризнули золотi променi низь-ко-го грудневого
сонця.
- Батьку! Он на пiвночi вiтряки крутяться. Де ми, Батьку?
- Добрi в тебе очi, синку! I добре дивишся! Це ми пiдступамо до
Млинiв.
- До того мiрошника?
- Саме до того.
Козак i хлопчик позатикали рукавицi за пояси. Повиймали вудила з
кiнських губ. По-вдя-гали м шальки з вiвсом. I конi почали хрупати свою
обiдню найменшу частку вiвса.
А мандрiвцям так смакувала вертута з макухою, що вони за раз половину
запасу впо-ра-ли.
Тiльки по шматочку дали коням. Як пригощення i нагороду.
Коли знiмали шальки i вставляли коням вудила, Омелько спитав:
- Добре запам'ятав дорогу?
- Добре!
- Ну як добре, тодi розкажи, як ми йшли i якi ти прикмети запам'ятав?
Конi йшли бадьорою риссю, як i попередньо, а малий переказував
Омельковi весь шлях вiд самого хутора до садиби Гната i далi. Козак уважно
слухав, кивав головою, часом не-вдо-во-лено пiджимав губи, чи пiднiмав угору
брови i похитував головою. Тiльки раз перебив хлоп-ця:
- Спинись!
Малий натяг вузду.
- Та нi! - Заперечив Баламут. - Я кажу: спинись у розповiдi. Бо ти
зробив помилку. Ко-ли ми проминули яр iз замерзлим ставком на днi, далi
стежки завернули праворуч. А лiворуч ли-шилась у яру здоровенна верба. I
бiля не хрест дубовий. Ти бачив хрест?
- Нi, не бачив. Бо я тодi, коли ви завернули коня, слухав про те, як та
красуня спiд-ни-цею накрила святу фiгуру та побiгла виказати того вашого
гiдальго! Та як же так можна - зi срам-ного тiла брати одяг i ... аж страшно
подумати!!! - затулити святий образ!
- От бачиш, я ж тобi кажу, що крана не краща за Московiю... Я там ще
не таке бачив. За-йшли ми в один храм перед Матiр'ю Божою колiна прихилити.
Коли в храм, розумiш! - у храм - залiта цiле кодло з бубнами, гiтарами, iз
сопiлками i, танцюючи, пруть до вiвтаря! А чо-му? А тому, що в одного
капiтана нарештi син народився! I ще вони, гiшпанцi, даровану зброю вiшають
на вiвтар! Ти уявляш: щоб хтось у нас до такого божевiлля дiйшов - шаблю на
iконостас почепити?!!
- Батьку, Батьку! а коли ми в Глинище ходили на Маковiя, а потiм на
Спаса, я бачив у церквi i шаблi, i кончари, i кольчугу!
- Так то де? На стiнi з вулицi! А там де, у тiй Гiшпанi? У храмi, на
самiсiнькiм вiвтарi почеплено зброю! Розумiш?!
- Ага, розумiю... Батьку, оно дорога! I тi дерева праворуч! Отам
далеко! Отам вони мене i переймили. I загнали в болото!
- Не сумуй! Ти вивернувся з лабет сатани, бо Свята Сила за нас! Тепер
ми х заженемо. I побачимо, чи буде в них заступниця.
- Коли ми заженемо?
- На Водохрещу! Ми м добру купелю влаштумо. Йордань м буде! Ну, а
тепер пускай Лиска розмашистою риссю!
Козак свиснув, стрельнув нагам, вiдкинувся плечима i попустив правицю
з нагам.
Тимко теж свиснув, штурхнув п'ятами пiд боки Лиска. Лиско i рвонувся за
та-ран-то-ва-тим козацьким пробiякою.
Вершники мчали рiвним полем. Тiльки грудки злежалого снiгу прискали
з-пiд копит.
I високий груд, що пiдiймався в кiнцi цього озимого лану, наближався до
них з кожною миттю.
На грудi вишукувались у рядочок аж п'ять вiтрякiв зразу. I три з них
бадьоро крутили ши-роко розкинутими лопатями крил, мов розчепiреними руками.
При вiтряках стояла цiла че-реда гринджолiв, запряжених чи то кiньми, чи то
й волами-бовкунами.
Козак i хлопчик бадьоро вискочили до середнього вiтряка.
Люди ще здалеку побачили в полi дивних вершникiв та й вийшли всi м