Логвин Ю.. Танцi шайтана

караван. Вони самi не ризикували вийти. Все чекали нашого по-сланця. А
вiн... збився зi шляху, бо закрутили вiтри сатани!
Ми йшли уперед не спиняючись. Тiльки вже води невiльникам не давали. А
там один ку-пець-марокканець мав найбiльше чорних дiтлахiв. У мох "купцiв"
найшвидше сконали всi не-гритята. А в марокканця не лишилось. I було в нього
двiйко хлопчикiв-близнюкiв. Ну такi гар-нi-гарнi хлопчики! Я х ще
запримiтив у Мiстi. I коли ще все було добре, то часом i при-го-щав х. У
мене було покривало iз кори. Менi його дикуни подарували. Я подер покривало
i по-накривав хлопчакiв-близнюкiв, щоб х сонце не так пекло. Бо вони були
лiсовi чорнi люди. А лiсових чорних людей, як i бiлу людину, може сонце
вбити! За те на мене злостиво по-гля-да-ли, але нiхто нiчого не говорив.
Певно, боялись. Бо на базарi, пiд заставу, боролись i зма-га-лись рiзнi
люди. Я багатьох поборов. А одного хнього богатиря так через стегно кинув,
так ним об землю врiзав, що вiн сам i звестися не мiг! Я тодi добре в силi
був! Навiть похiд через пустелю мене не змучив! А, може, мене остерiгались
пiсля того, як я в лiсi у чорних чаклунiв гостював?...
Ото я й кажу, що з тими бiдолашними дiтлахами я подружився. Як вони
впали на пiсок, я не витримав - злiз зi свого верблюда. Пiдняв близнюкiв i
посадовив на верблюда. I навiть по ковтку води дав... I вони, о диво, вижили
в тому пеклi. Як доповзли ми до колодязiв, то тiль-ки один iз десяти чорних
невiльникiв лишився. Бiля колодязiв ми перепочили, i далi все бу-ло вже
гаразд i з водою, i з поживою. Близнюки зовсiм оклигали i могли самi йти.
I от, коли ми зупинились в останньому оазису на межi пустелi, коли ми
вже небавом ма-ли вибратись на землю, трапилась знов пригода. Бо на наш
караван чекали вони султана Аб-даллаха. I той марокканський купець зразу до
них. Хоча всi кинулись пити воду, до-мов-ля-тись з тамтешнiми купцями, з
погоничами свох верблюдами. Я вiдчув щось - i до свох "куп-цiв" зразу. Що
марокканець побiг, навiть не пивши, до воякiв.
Вони з мене глузують, кажуть: "Чого ти, негритянський тату, хвилюшся?
До свого пле-менi побiгла людина!". Я м: "Я вас попередив, а ви смiтесь.
Дивiться, щоб ви не пла-кали...". Тiльки я те сказав, як вже сюди йдуть
вояки i з ними марокканський купець. Вони ще тiльки бiля краю табору межи
верблюдами йдуть, а купець м на мох "купцiв" показу. Сха-менулись мо
купцi, та пiзно! Один кинувся межи верблюдами i поклажею до стiйбища
ко-чiвникiв. Вони сво чорнi намети оддалiк вiд колодязiв поставили. А в тих
краях так: вско-чив до намету, попрохав про захист - i ти пiд хньою
охороною. А хто з цiлим плем'ям роз-бiй-никiв захоче битись? Другий мiй
купець затримався - витягував Коран iз поклажi. У його Ко-ранi, я вже тобi
казав, були схованi записи Золотого Шляху через Пустелю. Вiн побiг, та
пе-речепився через линву вiд паки. Коран у нього вилетiв з рук i впав пiд
верблюда. Я на-хи-лив-ся i почав пiдiймати верблюда. Ну, й Коран заразом
кинув собi за пазуху. Нi той, нi той не до-бiгли до чорних наметiв. х
скрутили слуги марокканця, ще й вояки не пiдоспiли. Та вояки i мене схопили.
Схопили мене i разом iз купцями привели в намет до хнього ватажка. I
ку-пець тут. Мене пита ватажок, чи я турок, чи я арабин? Я кажу, що не
турок, а моряк. I по-дав-ся в свiти в пошуках цiлющого зiлля для свого
старого. Наказав вояк привести мого вер-блю-да. Перетрусили всю поклажу. У
мене, крiм горiхiв-кола, рiзного зiлля та сушеного м'яса i в'я-лених окунiв,
нiчого не було. Кушу мою сталеву забрали. А негритянський лук i са-гай-дак
зi стрiлами лишили! Коран за пазухою навiть не шукали. Тодi кажуть менi:
"Повертайся на-зад. Нам люди, якi водилися з турками - небажанi". Засмутився
я та й пiшов зi свом вер-блю-дом до колодязiв. Поки вистояв чергу i напов
верблюда, та й сам напився, як приходить по-сла-нець i кличе до
марокканського купця. Iду за посланцем. А пiд пальмами вже напнуто до-рогий
намет. Розведено вогнища. Кус-кусом пригощають, фiнiками з Туата, в'яленою
коз-ля-ти-ною, родзинками, i, навiть, лiпших людей - кавою з малесеньких
кухликiв! Ма-рок-ка-нець-купець смiться до мене приязно. Каже всiм, що я
йому добру службу зiслужив - негритят-близнюкiв вiд смертi порятував. Вiн,
купець, тобто, подару х самому славному, за-хиснику правовiрних, султановi
Абдаллаху, i той його винагородить за такий дарунок. Всi ки-вають головами,
позирають на мене. Я всiм кланяюсь - маю бути гречним, бо вiдчуваю, що щось
тут замислюють арабини.
Тодi мене пита марокканський купець: "А ти, Каввас (причепилось до
мене те "стрi-лець" - каввас, хоч я i списом, i ножем, i пращею довiв, що я
таки майстер), скажи нам, а ти юд-ев любиш?" "От - думаю собi - в цьому
пастка! Скажу, що люблю - а раптом у них, як i в кра-нi чорних бусурман, -
жидiв ганяють? Скажу, що не люблю - а раптом або вiзир, або рад-ник у
султана - юдей?!". Все ж змикитив i кажу: "З ними я не спав". Тут всi як
за-ре-го-чуть! Так самому купцевi сподобалось, що вiн наказав менi пiднести
кухличок, як ото на-пер-с-ток, чудово кави. Я красно подякував i сиджу, п'ю
каву i вiд кави кейфую! Всi знов за-го-мо-нi-ли про щось сво. А купець
пальця пiдiйма i каже: "А от у нас, наш славний султан Аб-дал-лах, пiдпора
i захисник правовiрних, любить i дба про всiх свох пiдданих. Навiть якщо
вони жиди. Любов i справедливiсть його безмежнi! Навiть до людей Писання.
Тому бiлi жиди у нас роблять бiлу роботу, а чорнi жиди - чорну роботу!" Всi
схвально закивали головами, за-гу-кали, заляскали в долонi. Стихло все, i
вiн знов мене пита, а чи знаю я, як валашать ху-до-бу? Вiдповiдаю, що знаю,
але особливо тим не цiкавився. Вiн хитро усмiхаться: "От зараз то-бi буде
цiкаво, бо таке не щодня бува." Заплескав у долонi, i з-за запинала вивели
одного мого близнюка. Геть голого. За ним витягли за рукава похмурого
чорного чоловiка. Тiльки во-лосся в нього було довге, борода довга i з-пiд
високо шапки-ковпака висiли справжнi пей-си. Видно, що я не змiг приховати
свого здивування. Бо купець вдоволено засмiявся: "Це най-кращий тутешнiй
жид-тесля!". Тесля був дуже похмурий. Купець iз ним заговорив швид-кою
якоюсь говiркою, яку я зовсiм не знав. Тiльки було видно, що чорний тесля
вiд-мов-ля-ть-ся вiд чогось. А менi на душу мов камiнь навалився - i вже не
сумнiваюсь, що зараз якесь бу-де паскудство! I справдi - купець почав
лаятись. Вийшов здоровенний вояк. Поставив велику кор-зину - круглу, плетену
з таволги. Пiдвiв до корзини хлопчика-близнюка. Закрив йому од-нi-ю лабетою
лице, а другою вiдтяг пуцьку просто на вiнце корзини. Другий здоровило
при-тис за плече чорного теслю i пхнув до корзини. Той тесля витяг
звiдкiлясь широке долото i де-рев'яний молоток, ну точнiсiнько наша киянка!
Наставив долото на пуцьку. Стук! I пуцька та ячка впали у корзину. Тодi
зразу ж вiд вогнища вiдiйшов чоловiк у жовто-золотавiй со-рочцi i квачем iз
киплячо олi припiк рану! Перший малий i закричати не спромiгся, як вже
йо-го брата потягли до корзини! Знов - стук! I пуцька та ячка другого брата
впали у корзину. Той чорний тесля-жидовин сховав у торбу долото i киянку. I
похмуро пита, чи може вiн те-пер iти? Купець каже: "Йди!". I той тесля
витрусив на порожн, тахнуче багаття свою чер-во-ну корзину. I вiд жару
ячка i пуцьки почали шкварчати. А потiм ячка луснули, як би хто го-рi-хи
лущив! Здоровенний вояк, перший, що тримав малих, як зарегоче на той
трiск!... Мене та-ка лють пройняла, що я не стримався i тицьнув у нього
пальцем: "Хто смiться, той ще за-пла-че!" Вiн за шаблю! Марокканець його
гострим окриком спинив. А менi показав не-по-мiт-но, щоб я йшов. Встав я,
кланяюсь усiм, а вiн менi говорить, смiться i пригоща родзинками
чо-ло-вiка в золотавiй сорочцi: "Бачиш! Ми свох бiлих жидiв бережемо вiд
чорно роботи!". Всi довго смiялись, вже менi в спину, бо я поспiшив геть.
От було в мене вiдчуття, не голос, а нiби щось казало, що за такий смiх
вояковi мусить бути кара. I що ця кара вiд мене пiде. От вiдчув усе, як би
на мене тугим вiтром повiяло!... Заночував на самiм краю оазису, де
вi-те-рець повiва, i нема комарiв.
Вранцi, ще не встиг хнiй муедзин до молитви закликати, знявся в
караванi страшний галас. А як зiйшло сонце, бачу: бiжить до мене цiлий
натовп. Прибiгли i кричать, що нiби я злий чародiй i звiв хнього славного
вона! Бо пiд ранок гiна вiдхопила йому прутня i яйця! I ви-ганяють мене в
пустелю. Роз'юшились i вже пiдiймають камiння! Тодi я пiдвiв угору руки i
кажу: "Я пiду i заберу все з собою! Якщо ви мене каменуте, мiй дух-кахуль
лишиться на-зав-жди тут!". Вони вiдступили, а я з вiдчаю пiшов до
марокканця. Та кажу йому, що менi по-трiб-нi два верблюди i бурдюки для
води. I тiльки тодi я пiду в пустелю! Так я повернув, що нiби мене не
виганяють, а вiдкупне менi дають, щоб тiльки покинув оазис! Дали менi зразу
двох поганеньких верблюдiв i старi бурдюки для води... Але без
повадиря-такшифа як я зна-йду дорогу?...
- А по зiрках?
- Синку! Зiрки - то така наука, що й все життя вчаться. Я ж тiльки
перший рiк був у пустелi...
Отож, що в мене  перед дорогою в пустелю? Один добрий верблюд, та
змучений, а два по-ганенькi. Що робити? А тiкати треба! Бiда в гузно
припiка! Ще щось у них трапиться, нi-якi мо слова не допоможуть -
закидають камiнням! Це вони можуть! Я вже таке бачив! Та гос-подь милостивий
i до таких грiшникiв, як я! Щоб не дрочити бусурман, пiшов я до ставка во-ду
в бурдюки набирати. Та й вiд ставка найдалi до стiйбища каравану. Пiдiйшла
стара не-гри-тянка-рабиня казан почистити i помити. Та й пита, чого я такий
сумний. Я й i сказав. Во-на мене пита: "Ти справдi того вояка наврочив?" Я
прямо не кажу, що я (ти, синку, на-вчайся!), а кажу: "Вiн вартий гiни."
Вона довго так, довго дивилась менi в очi, i каже: "Ти са-ме той! Ходiмо за
мною!". Взяла мене за руку i вiдвела до одного шейха-такшифа.
А здоровий був той старий дiд! Чи не на двi голови вищий за мене. I
слiпий... От! Я до нього з превеликою повагою, в ноги йому кланяюсь, прошу
мене врятувати, вивести на ве-ли-кi караваннi шляхи, бо я в небезпецi. Вiн
пита, хто я. Я йому кажу, що я моряк i ходив до крани чорних по цiлюще
зiлля. Як мiг, бо вiн слiпий, а я половину кажу, а половину на ми-гах
показую. Та добре, що стара йому ще додавала словами. Отож, розповiв, як
цiлий мiсяць був з чорними чаклунами. Ще й витяг лук дикунський i сагайдак
зi стрiлами. Дав йому по-ма-ца-ти. А рабиня, як побачила лук i стрiли,
торкнулась мо руки i пита: "Вони тобi по-да-ру-ва-ли самi? Ти не купив
його?". Тодi я виймаю стрiлу з дерев'яним наконечником: "Для газелi".
Ви-й-маю з кiстяним вiстрям: "Для дрофи". Виймаю iз залiзним вiстрям: "Для
ящера". Стара як заверещить, та так радiсно: "Лу-лу-лу-лу-лу!!! Вiн, вiн,
вiн! Справжнiй чарiвник! Все пра-виль-но розповiв!". Старий тодi пiдвiвся i
каже: "Заливайте бурдюки i ходiмо!". I ми одразу ру-шили з оазису. Ми йдемо,
а шейхи питають: "Куди ви проти ночi?". Шейх м: "А я вже дав-но тiльки
вночi i ходжу!...".
- I вiн, цей слiпий, вас, Батьку, вивiв у безпечне мiсце?!!
- Еге! Вивiв, синку, краще зрячого! Де пiсок нюхав, де глину на язик
брав, де й рачки повзав, все обмацував, щоку до землi прикладав. Якби не
чорна рабиня i слiпий шейх, я пропав би! Я потiм довiдався, що, тiльки ми
пiшли, з'явились султановi стражi i шукали ме-не, щоб притягти до самого
султана, бо нiби я знаю шлях до золотих ручав у землях чорних чак-лунiв. I
почались вiд того дня, власне, ночi, мо мандри по пустелi. I в полонi
бував, i вою-вав з одними племенами проти iнших, i в Мертве Мiсто ходив по
скарби, i полював на диких баранiв. Господи! Чого тiльки не було! Але Воля
Божа найвища! Вивiв Всевишнiй мене з пус-телi вогненно до зелених хвиль
моря... I найбiльше диво дивне - я не згубив нi хнiй Ко-ран, нi свого
африканського зiлля.
Отож, повернувся я в Алжир. Та й пiшов у фортецю, по-хньому касбу, до
пашi. Вiн при бевi був головним соглядатам. Вiддав йому "купецький" Коран.
Розповiв йому все, тiльки про чорних чаклунiв i золотi самородки в хнiх
землях не розповiв. Докладно розповiв, як "купцiв" мох схопили слуги
мароканського купця i вiддалли султановим воякам. Раптом вiн вiд-крива
Коран: "Читай!". Я добре запам'ятав, з яко сторiнки якi слова
"купець"-звiздар чи-тав, коли ми з ним "вiдбували" молитву вдень десь серед
камiння чи пiску. Кiлька разiв вiд-кри-вав сторiнки i змушував "читати", що
там написано. Тодi смiться: "Добре, що ти не-пись-мен-ний. Якби був
письменний, то довелося б тебе удавити. Живи собi, брехло! Тiльки
па-м'я-тай: якщо знадобишся - зразу знайду." Прийшов я вiд пашi-соглядатая
до сво чорно Ча-рiв-ни-цi i розповiв й про розмову з пашею. Вона дуже
занепоколась: "Тобi треба тiкати! Бо тебе або удавлять, щоб раптом не
розповiв, де був i з ким був. Або надiшлють ще в якесь смер-тель-не пекло!"
"А як же ти без мене, моя чародiйко?" Вона менi: "Дурне. Ти ж принiс менi
зiл-ля. Я полiкуюсь i буду в тяжi. Як знатиму, що в тяжi вже, попрошу мою
господиню, щоб про-дала мене якомусь старому бiлому. Я й за це добрi грошi
дам. Вона за добрi грошi менi кого завгодно знайде! А як старому бiлому
цаповi я народжу свiтлу дитину, то буду я вже не ра--биня йому, а жiнка!"
"Щоб моя дитина та була турком чи арабином?!" "Менi потрiбна справ-жня воля.
А без свiтло дитини менi нiяк не випада. Ти думаш, що я тебе для забавки
в Пустелю надiслала?... Бо менi було потрiбне зiлля вiд неплiдностi!..." "Та
що ти мелеш? Ме-не сам паша бев вiдправив iз своми шпигунами через пустелю
в Тiмбукту!!!" "Дурню ти мiй, дурню, а хто йому порадив тебе приставити до
купцiв?! Не лютуй i не сумуй! Час нам далi iти своми стежками. Прийшов тобi
час тiкати, а менi дитину народити..." Подумав я, подумав, i виходило, що
моя кохана - вiдьма...
- Хiба вона була вiдьма?!!
- Ну, може, й не вiдьма, але найстрашнiша чаклунка.
Мати  iз скотарiв, а батько - iз землеробського племенi. I був вiн
такий страшний чак-лун, що його навiть вождi i скотарiв, i землеробiв, i
лiсових дикунiв - всi боялись i слухались. То-дi м було таке нестерпно далi
терпiти. Один хитрий чаклун iз скотарiв пiдмовив чаклунiв iз лiсового
племенi навести на  батька ману, пiдстерегти i вбити. Так чаклуни i
зробили. А ко-ли вбили, то з'ли його мозок, i печiнку i серце. Щоб його
сила до них перейшла. I голову  бать-ка вони у пiдземний мурашник сховали.
Щоб його не поховали i щоб його тiло блукало на тому свiтi без голови i тому
не могло помститись свом убивцям. й було всього дев'ять ро-кiв. Та вона
знала, куди можуть сховати голову  батька. I дiвчинка знайшла батькову
го-ло-ву. По тому вона вкрала у свого дiда четверо найкращих кiз i пригнала
одному далекому чак-луновi, щоб вiн  страшному чародiйству навчив. Бо вона
присяглась батьковiй головi, що вона помститься iншим чаклунам. Щоб
пiдступитись до вбивцi свого батька, вона дала i пра-ву цицьку собi
вiдрiзати. I таку жу i трави ла весь час, щоб сила у м'язах зростала, а
лiва ци-цька не збiльшувалась. Вона навчилась усiм чародiйствам. Стала така
вправна i хитра, що змо-гла прикинутись хлопцем. I проникла на свято
обрiзання молодих пастухiв. Нiби вона мо-ло-дий хлопець-пастух. Лягла перед
головним чародiм, призвiдцем смертi  батька. Коли ча-ро-дiй схилився над
нею i вiдхилив плаща, вона вивернулась i скалком чорного скла вiдтяла
ча-родiю прутня! Всi так були приголомшенi  помстою, що i пальцем  не
зачепили. I вона спо-кiйно пiшла з тi чародiйсько галявини!!!
Я подумав, подумав i згодився - треба менi тiкати на батькiвщину. Мо
життявийшло схо-жим на навчання ремiсника. Вiн повинен походити по рiзних
землях, навчитись там всьо-му i, повернувшись додому, зробити "шедевр",
скласти iспит i стати майстром. Якби я один тi-кав, то i мови б не було
довго. Але... але менi треба було забрати iз собою на Украну од-но-го
хлопця.
Та не просто хлопця, а сина одного багатющого купця. Мати того хлопця,
наша бранка Ка-терина, подружилась iз мою Чорною Вiдьмою. Ця Катерина i
вiдкупила мене вiд служби на розбiйнiй шебецi. I я став й служити. Був як
би опiкуном при  синовi Ахмадовi. Добрий хлоп-чина - вже отрок. Ми з ним i
до "гипту, на батькiвщину того купця, кiлька разiв пла-ва-ли. I в гори на
полювання ходили. Здiбний був хлопець до збро. Та й менi з ним було добре -
я почав згадувати рiдну мову. Бо його Катерина потайки навчила рiдно мови!
Ото була баба! Як-би такi всi нашi люди були, як Катерина, то нас би нiхто
не подолав. Це не те, що та сучка Нас-тя, що султановою жiнкою стала. Все
там муру туркам мечетi та текi!... А Катерина i по-тайки через грекiв на
Великдень невольникам гостинцi посилала, i сина рiдно мови на-вчи-ла. А я
от вже геть повчав забувати сво слово - бо скiльки земель перейшов стiльки
на-ма-гав-ся говiрок запам'ятати. I вiд того така вже в головi шарпанина
заварилась, що для свого сло-ва i мiсця не стало ставати...
- Батьку, Батьку! Хiба можна рiдну мову забути?!!
- Ще й як, синку! Особливо, як твою рiдну паплюжать, а як чужою мовою
базiкаш - те-бе i хвалять, i винагороджують! Зустрiчав я яничарiв, iз
наших. Забрали х в ясир рокiв два-над-цяти. А зростали вони в Туреччинi. I
дорослими вже не могли на материнськiй мовi нi-чо-го сказати...
- Боже, як страшно!
- Твоя правда, синку - забути материнську мову - страшно!...
Отож я був слугою-опiкуном Ахмада. А в самого купця був
слуга-охоронець. Нi, не раб, а справжнiй гиптянин Алi. Здоровенний, цiла
гора м'язiв, але такий рухливий, ну, про-сто диво! Ми з ним заприятелювали.
Тому, коли ми вдруге попливли до "гипту, Алi повiв ме-не в пустелю. Щоб
подивитись, як викопують дорогоцiннi мумi. I якщо пощастить - са-мим
дiстати добру мумiю.
- Батьку! Що воно за мумiя?
- То, синку, найсильнiшi лiки.
В землi "гипетськiй просто землi нема. А все або в пiсок, або в
камiнь. У кам'яних го-рах видовбанi глибокi-глибокi льохи. I в тих глибоких
льохах у давнину, у сивi часи, ховали не-бiжчикiв. Тiльки вони анi гнили,
анi х хробаки не ли. А вони всихали i покривались зем-ля-ною смолою!!!
Тепер ту цiлющу смолу з кiсток зiшкрябують i вживають вiд усiх-усiх хво-роб.
Але люди заради монет не можуть жити без шахрайства i пiдлоти! На один слок
справ-ж-ньо мумi з-пiд землi чортовi купцi продають сто слокiв пiдробно
мумi! Звичайно сма-же-но мертвячини! Я сам бачив, з чого роблять таку
мумiю... Присягаюсь! То було того разу, ко-ли Алi дав хабаря шейховi
грабарiв-грабiжникiв. I нас пропустили в селище грабарiв. Шейх дозволив нам
поклоупатись в однiй пiдземнiй кам'янiй могилi. Ахмад лишився нагорi,
при-глядав за вiслюками i водою, а ми спустились у кам'яний глибокий
колодязь. От де було, як у казцi! Всi кам'янi стiни помальованi i
порiзьбленi. I чого там тiльки нема: i леви тобi, i мав-пи, i барани, i
шакали, i буга, i собаки. I люди, всякi люди! Навiть були дiвчата голi.
Тiль-ки не чорнi, а брунатнi. Такi, як дiвчата з племенi чаклунiв...
Ми з велетнем Алi виламали шмат брили. Залiзли до склепу i витягли
справжню мумiю. I смола на нiй була справжня. Всi-всi полотнянi стрiчки,
якими вона була обвинута, геть були про-сякнутi смолою. I пахла та смола
чистим тобi ладаном. Коли ми  витягали з по-ма-льо-ва-но дерев'яно
труни, то квiтки льону, що були в трунi, геть розсипались на порох.
Ми з Алi вирiшили закрити хiд, що ми проламали, щоб iншi не помiтили. I
коли ми за-ва-лювали камiнням нашу тамницю, пiд останнiм каменем виявилась
змiя. Вона i хапонула Алi за правий мiзинець. Алi як зареве: "Рубай!
Рубай!!!" i притис руку до стiни. Я рубонув i па-лець чорт зна куди
вiдлетiв. А мiй тесак геть пощербився.
- А змiя?!
- Змiя? Щезла кудись серед камiння...
Ну, вилiзли ми нагору i витягли мумiю. Я кажу, що треба упоратись iз
раною. Та Алi пе-ретяг ременем кисть руки i почав роз'днувати по суглобах
мумiю. Тут, як шакал, на чужу здо-бич примчав шейх грабарiв. I нахабно здер
з небiжчицi золотi сережки iз червоними са-мо-цвi-тами. Золоте намисто i
золотi перстенi з пальцiв! Тiльки тодi, коли ми склали в кошiль всi
час-ти-ни тiла небiжчицi, ми подались у саме злодiйське село. Воно було пiд
землею. А на горi ку-пи рiзного камiння - вiд кулака до цiлих скель! I
скрiзь мiж тими горами камiння горiли жа-ровнi. А над жаровнями на залiзних
решiтках поволi пiдсмажувались свiжi небiжчики. Все або раби, або жебраки,
або iноземцi-заброди. З деяких жаровень, як кажуть гiшпанцi, "ка-ма-де-ро",
вже знiмали "готовi" мумi i вiддавали замовникам - торгiвцям всякими
лiками. I тi вiд-рахували грабарям дзвiнку монету...
- Батьку! Невже люди не знають, що х дурять?!! Що вони ковтають
людську сма-же-ни-ну?!!
- Тямущi мандрiвники скiльки разiв застерiгали! Та хто х послуха?!
Коли людина важ-ко хвора, вона тiльки й хоче, що вилiкуватись! Чим завгодно
i за яку завгодно цiну... Та да-вай, слухай мене, бо багато ще всього треба
тобi розповiсти...
Все село живе пiд землею у кам'яних кiмнатах. Тi кiмнати колись були
склепами. I в них у золотих трунах лежали мумi. Золотi труни - так гиптяни
оповiдали - халiфи ще вкра-ли, мумi потовкли i продали. А деревом iз тих
могил грабарi ще й сьогоднi домашнi сво жа-ров-нi заправляють! Сам бачив:
горить старе дерево, мов вугiлля, а запах ладану! нам шейх-грабар на такiм
деревi запарював каву.
Так от, ми з Алi гиптянином подружились. Вiн менi вiрив бiльше, нiж
свом друзякам-бу-сурманам, i один раз взяв мене з собою в похiд по
самоцвiти. Там у "гиптi на тому Черм-но-му морi, що через нього юде тiкали
вiд гипетського царя, були острови. Нi травички, нi ко-махи нi птахи -
мертвi острiвцi. Але скрiзь лежать круглi чорнi каменi, такi, наче великi
кiн-ськi кiзяки. Та якщо обережно розбити той чорний кремiнь, то всерединi,
як ото зерня в го-рiсi,  зелений камiнь. Ну як справжнiй смарагд!
- Як ваш, Батьку, хрест?
- Молодець, козацька ти голово! З такого ото каменю i мiй хрестик.
Алi казав, що вiн до мене кiлька рокiв шукав собi товаришiв, щоб на
мертвий острiв дiс-татись. Та всi боялись, бо там страшнi рифи...
- Такi змi чи що?
- Нi. Забори у водi iз гострого камiння. Пiд водою стирчить i пробива
днище i човнiв i ко-раблiв. Всi боялись, а я згодився. Бо менi було цiкаво.
А нашого Ахмада з нами не було. Катерина навмисне так пiдлаштувала, щоб
вiн iз сво-м батьком поплив у Царгород.
Острiв ми швидко знайшли в морi - Алi знав дороговкази i прикмети.
Справдi, на ост-ро-вi була спека, мов у пеклi! Камiння чорне, пiсок сiрий,
темний. I скрiзь людськi кiстяки i че-репи голiв. Рифи ми обминули без
особливо напруги. Та не знали, що там сильнi течi, i во-да сильно то
пiдiйматься, то спада. Спочатку ми стереглись, а далi захопились пошуками
доб-рого камiння. Бо не у всiх кулях всерединi були зеленi зернята. А як
схаменулись, то по-ба-чили: човен пiдняло водою i несе в море на рифи!!! Не
доженемо човна свочасно - смерть. Кинулись у воду i на мить не вагались, чи
 там акули i морськi отруйнi гадюки!
Наздогнали човен вже на самих рифах! Течiя тягне, крутить, хита з боку
на бiк, з кор-ми на носа. Як залазив Алi в човна, то човен кресонуло об
гостре камiння. I Алi лiвий мi-зи-нець розтрощило! Уявляш: на обох руках по
чотири пальцi?! Та Алi смiться: "Мо чотири паль-цi сильнiшi чужих
десятьох". I його правда. Вiн був найсильнiшим iз усiх людей, кого я знав.
- I за вас сильнiший, Батьку?
- Нема що й рiвняти. Брав скакуна на плечi i переносив iз човна на
берег!
- Невже такi люди бувають?
- Всякi люди бувають...
- Слухай, синку, далi. Та запам'ятовуй. Зiбрались ми в лавцi у Чорно
Чаклунки i по-ча-ли раду радити. Вирiшили, що, крiм срiбла та злата, треба в
дорогу взяти самоцвiти, бо х лег-ше сховати. Але в чужiй сторонi все може
трапитись. I в'язниця, i обшук, i стражi панськi i лiсовi розбiйники. Дорога
далека, дуже, дуже далека. I як так бути при багатствах, i щоб х нiхто не
знайшов? Тодi моя Чорна Вiдьма каже: "Кiлька круглих самоцвiтiв я можу
зашити йо-му пiд шкiру". Катерина подумала i зауважила: "Стражi та монахи
догола роздягають i скрiзь заглядають. Шрами одразу побачать. I я це знаю, i
ти, сестро, знаш". Чорна моя вiдь-ма й: "Сестро! Я там зашию, що шрами
будуть нiби складочки". "Добре, - сказала й Ка-те-ри-на, - найкращi чотири
самоцвiти я тобi дам!". А там менi каже: "А ти, вояче, витерпиш, як
зашиватиме?". Чорна моя каже Катеринi: "Дам йому зiлля, i вiн нiчого не
почу! Треба тiль-ки дочекатись молодика. Тодi рана менше кровить..."
- Батьку, Батьку! ви дуже боялись?
- Боявся. Знаш, у бою в тобi така гарячка у душi, що ти нiчого не
вiдчуваш. А так прос-то, коли не б'шся i нiщо не болить, лягти пiд ножа...
Мулько на душi... Та краще слухай, що було далi.
Тиждень перед молодиком я пив зiлля, вiд якого кров швидше гусне. Потiм
вранцi по-тай-ки прийшла моя Чорна Чародiйка до Катерини. Нiби Катерину
жiноча немiч муча. А Чор-ну багато бабiв магрибiнських до себе кликали, щоб
вона х полiкувала, або до не хо-ди-ли по зiлля. Вiд Катерининих жiночих
поков Чорна пiднялась на дах. Там була як вежа зроб-лена. Колись 
побудували, щоб голуб'ятня була. Але чомусь так i не поселили там голубiв.
На-пола мене моя Чародiйка свом хитрим зiллям. Та взяла, поки я ще був
тверезий, за-хо-ди-лась менi волосся голити пiд пахвами, на грудях, коло
прутня. Потiм гострим малесеньким та-ким лезком надрiзала на грудях, пiд
пахвами, коло прутня. Приклала туди якесь мастило. За-пекло, а тодi враз
вiдпустило. Я питаю: "Коли далi рiзатимеш i камiнцi зашиватимеш?". Во-на
менi, смiючись, вiдказу: "Я вже зашила". Я тодi хотiв пiдвестися. Та не
можу й по-во-рух-нути нi ногами, нi руками. Наче пов'язаний. Пiдвiв голову -
справдi, ременями до де-ре-в'я-них кiлкiв у стiнах прив'язаний. Пити
хочеться страшенно. Почав я потихеньку гукати. Нi-хто не вiдгукуться.
Скiльки сил вистачило голову звести - звiв i побачив: пiд стiною сто-ять
мiднi i полив'янi глеки, якась коробка, малесенькi чарочки глинянi. Мо тiло
накрито про-стирадлом пiд саме горло. I хитор так натягнуто - на кiлочках,
щоб тiло тiла не тор-ка-лось. А тiло i болить, i свербить i на грудях, i на
животi, i пiд пахвами i коло прутня... I запах яко-сь смоли. Почав я вiд
напруги i смоляного запаху умлiвати. Коли запинало у дверях вiд-хи-лилось, i
до мене зазирнув Ахмад. Побачив, що я при пам'ятi, i аж просяяв. Питаю його,
чи дав-но я тут? Вiн i каже, що як раз тиждень. Питаю його, нiби не знаю: "А
що зо мною тра-пи-лось?" Вiн: "Боялись, щоб твоя лихоманка на iнших не