Логвин Ю.. Танцi шайтана

А коли роздерли i розрiзали всi лахи, то пiд тою крижано шкара-лупою
виявився хлопчик. Може йому вiсiм - може бiльше, а може й мен-ше. Лежить без
пам'ятi. Але живий i цiлий. Параска ним опiковуться. А я оце додому пiшла,
та й до вас завернула... Ага! Ще одне - згори на хлопчиковi була козина
шкура. Була та ко-зи-на шкура прироблена дерев'яна, колядницька, козина
морда. А верх ко-зино морди, геть по-тро-щений... Якби воно так не було, що
саме в цього хлопчика i стрiляв ваш Микола ...
- Не. може бути! То був таки сатана в подобi "кози". I не тiльки, а й
сусiди шинкарки бачили.
- А це хлопчик в личинi "кози". Параска натерла його ло-м та загорнула
в бабин кожух. Лежить на лавi i чи воно вже спить чи ще його млость не
вiдпустила.
- А чи  на ньому хрест на ньому, ви подивились? - Не на жарт
стривожився Карпо i полишив ганяти погонач жорен.
- Хрестик у нього . Такий мiдний, литий. Тiльки не кив-сько роботи,
грубiший. А ще в нього на ши на шовковiй шворцi шкi-ряна ладунка.
- О! Ото й воно! Та може там якраз i найсильнiшi чари?! Ви хоч
зазирнули туди?!
- Тю на вас, Карпо! Та хто ж у чужу ладунку носа пха?!
- Отако! Та воно ж дитина! А може воно сатан?!
Хрещена хотiла щось вiдповiсти, та з хати вийшла в сiни сама господиня.
- Ой! Здоровенькi були! I ви до нас на досвiтки?! Ой! Я така рада, що
ви до нас завiтали!! - Висока, рухлива Килина так i сяяла вся.
I Марiя й радо посмiхалася. Вони обнялись, почоломкались. Та Карпо
перервав хнi бабськi вiншування. I коротко виклав про обмерзлого хлопчика.
- Килино! - Пiдвiв Карпо до дi. - Скажи Миколi та пiдемо i подивимось
на того ... ма-ло-го!.. Може воно хлопець,.. а може во-но сатана?..
- Боронь Боже! Та щоб мо досвiтки якимось вiдьмаком пе-ребивали?!! -
Килина так стру-сонула головою i шию, що аж сiм раз-кiв коралiв задзвенiли
на всю комору. - Зараз не-хай молодь весе-литься! А вже як зiйде сонце, тодi
й пiдете собi з Миколою на ог-лядини того са-тани.
- А може я краще сам зараз пiду та й подивлюсь?! - Не вга-вав Карпо.
- I що ти робитимеш? Без Миколи нема чого туди пхатись.
- А все ж... Може воно таки краще зараз пiти?..
- Карпо! Котику, май голову - наш Микола i хня Ганна наче паруються. А
ти тут iз яки-мись "козами" та чортами! Потерпи до сонця! А ви, Марiйко, не
погостюте оце в мене?
- Та як же я? Та у вас все молодь!.. А я...
- А ми з вами, сусiдонько, гречаних млинцiв спечемо для мо-лодi...
- Ну як ваша, Килино, ласка, то я з радiстю... допоможу вам млинцi
пекти.
- Це я вам, Марiйко, допоможу! Хто ж ваших млинцiв у нашiм селi та не
зна?!
* * *
Вже й о пiвнях було, а Параска не спромоглася знайти синiй камiнчик.
Вiд усiх думок, вiд хвилювання i голова розболiлась, i серце почало пекти.
Бiльше за все боялась, що до-ве-деть-ся ще й тодi шукати, коли всi
попрокидаються! Ну що м сказати? Як пояснити, чого во-на повза по долiвцi?
Признатись?! Та нi за що!.. I так  всi повсяк-час шарпають та по-вча-ють,
як треба жити!.. Зрештою, Парасцi стало так гiрко, що вона сiла i вирiшила
поплакати. Але сльози нiяк не йшли!.. Сидiла вона, сидiла та не зчулась, як
отако сидячи i засну-ла...
I спала, поки не розбили  сну дуже схвильованi i гучнi го-лоси.
Прокинулась в легеньких сутiнках грудневого ранку.
В печi трiскотить хмиз i спалаху бадьорий, яскравий вогонь.
Iз манесеньких круглих шибочок напливало блакитне ранкове свiтло.
В хатi повно людей. Обступили лаву, на якiй мертвим сном спав хлопчик,
запеленутий у бабин кожух.
- Параско! - Потрусив  за плече високий, чорнявий кра-сень Микола. -
Давай ладунку!
Ще не прийшовши до тями, Параска витягла з-за пазухи ладунку i подала
 молодому гайдуковi.
Та тiльки гайдук заходився розв'язувати ладунку, як загуркали у дверi.
Господиня штовхнула Параску, щоб та вiдчинила дверi. Парас-ка, мов яка
мана, пiд-ве-ла-ся i попленталась у сiни.
Та тiльки вона вiдхилила дверi, як у ноги й мовчки кинувся хнiй
здоровенний собака. Пiдо-бгавши хвоста, вскочив у хату i за-бився у куток
пiд полом в I тихо повискував вiд смер-тель-ного жаху.
У дверях нiкого не було.
Параска висунулась на подвiр'я. I в ту ж мить  iз сiней вис-микнула
за плечi шалена си-ла i поставила босу на снiг.
- Т-ссс! - Засичав чоловiк з-пiд темного каптура. - Пис-неш - зарiжу!
Малий у вас?
- У нас...
- Добре! Пiшли! - Чоловiк прихопив Параску за плечi i пе-ренiс через
порiг.
I заштовхнув  до свiтлицi.
Нараз пес пiд полом завив смертельним виттям. Всi люди стали, як стiй!
Навiть дiти за-стиг-ли так, як виглядали з-за комина.
Поки нiхто не встиг i поворушитись, чорний чоловiк вiд-кинув в один
бiк, до печi, Па-рас-ку. Високу Килину в кут пiд мис-ник. I вже прихопив
мiцно руку молодого гайдука з ла-дун-кою в кулацi. Тихо просичав хрипким
лютим голосом. Але в повнiй тишi всi доб-ре чули.
- Так це ти вкрав мою ладунку?!
- Та яка вона... твоя?.. Це... ось цього... палiя...
- А-ааа...- Радiсно прошепотiв незваний гiсть. - То вiн - палiй? А ти
тодi хто? I хто тодi Гнат? Сметана? Василь? Степан?
- Гей, гей, чоловiче!!! Чого в хату лiзеш без дозволу?! Чо-го тобi
треба?! - Пробасив роз-гнiваний з похмiлля "втух. - I хто ти такий? !!
- А той, хто тебе з яру витяг. Пити треба мiрою - тодi i во-ли не
пропадатимуть!
"втух почав поводити сiрими круглими очима на всi боки. Але змовчав.
Та його чорнява госполиня вихопилась:
- Так ось чого корова була на воловодi!..
- Тихо, жiнко! А тут я тому, що жену слiд... Оцей красуньчик приклав
свою руку до вбив-ства, грабунку, пiдпалу i конокрадства, I ще за ним 
окремi дiла...
- Якщо женеш слiд, чоловiче, треба "пiдняти Т валт". I коли всi взнають
про тво "по-во-лан-ня", тодi треба i копний суд скликати. Та "лице", "лице"
сво покажи! Щоб усi бачили, про що волаш! - За-вела високим голосом
Килина.
- Спасибi, жiнко, що пiдказала i наш звичай нагадала!.. Ей, дiвчино!..
- Чоловiк го-ло-вою до запiчка, де заклякла Параска.- Пi-дiйди i вiдхили з
мене вiдлогу!
Параска тремтячими ногами пiдступила до чоловiка.
- Стань збоку i вiдхиляй!
Так Параска i зробила.
Коли дiвчина спустила вiдлогу на плечi чоловiковi, всi побачили
оксамитову вишневу ме-герку iз золотою "квiткою" на вершку.
- Запорожець,.. - прошелестiла вперше ставна Ганна.
Iншi стояли мовчки.
- А тепер слухай ти, Килино! - Козак голову не вiдвертав вiд блiдого
гайдука. - Оцей ба-хур служить ляху. Йому копа не страш-на - його пан вiд
.вас, очкурiв сраних, захистить! А то-му я сам i "волання" здiймаю, i слiд
веду i покару визначаю! Отак я вам "копа", а йому кат!
Молодий гайдук при словi "кат" спробував вирватись i розжати пальцi з
ладункою. Та за-порожець правицею так стис кулак парубка, що той аж
застогнав.
- Ой лишенько! - Заголосила хрещена мати Параски. - Та не мордуй ти,
козаче, ди-ти-ну!
- Ож не скиглiть, тiтонько!.. А тепер всi станьте до столу... Ага,
отако по боках. А ти, тхiр, поклади ладунку на стiл. В цiй ла-дунцi мiй
гайтан. Зеленого каменю. На правому раменi зi спинки  манюсiнька сколина. I
ще .в ладунцi  два синiх самоцвiти. Розкрий ладунку i ви-сип усе
обережненько на стiл!
Запорожець вiдпустив пальцi гайдука. I той висипав з ладунки на стiл
зелений кам'яний хрестик i синiй шахвiр!
- Дiвчино! Вiзьми гайтан i вдягни менi!
Коли Параска вдягала козаковi його зелений хрестик, гайдук рво-нувся до
виходу.
Та дарма - козак пiдставив йому ногу! I гайдук опинився на до-лiвцi.
Пiдводячись, вiн встиг висмикнути шаблю i потнути нею в козака. Та
шабля пройшла пiд пахвою.
Козак ступив крок уперед, затис ворожу руку iз шаблею у себе пiд
пахвою. Ударив пра-ви-цею межи очi.
Гайдук захитався. Мiж очей закровила рана. Кров бризнула на жу-пан, на
долiвку.
- Всi пiд стiни! Та живо! - Заволав козак .
Люди не зрушились.
Тиша.
Малий на лавi, загорнутий у кожух, злегка посапував вiдкритим ро-том.
Пiд полом заскиглив собака.
- Ну!!! Бо зараз його порiшу!
- Ой пане-козаче! Помилуй! Пожалiй старих його, батька i ма-тiнку. Вiн
у них одинак! - За-голосила Килина.
- Тихо! Розкудкудакались, сестри-жалiбницi! Всi одiйдiть подалi! Геть
всi!!!
Козак обернув молодика i з силою вiдштовхнув вiд себе. Той че-рез усю
хату пролетiв i вда-рився об пiч. Але шаблi не випустив. I козак вже був iз
шаблею.
- Мав би тобi зразу горлянку перетяти! Але шкода дiвок - люб-лять тебе.
Тому нехай бу-де божий суд! Як я помилився - менi кi-нець. Як ти винен -
помреш, як чоловiк, зi зброю в ру-ках!
Жiнки в один голос заголосили.
А красуня Ганна кинулась у ноги козаковi.
- Геть!!! - Заревiв козак. - Геть, бо порiшу!!!
Ганна мовчки, навiть не схлипуючи, вiдповзла до полу.
- Вiн не хотiв... малого... пострелити... Йому,.. йому Гнат загадав...
В нього така служ-ба...
- Не Гнат, а Степан. I за малого я на нього не "волаю". Останнiй раз
кажу вам - геть всi од-ступiться!!!
Запала повна тиша. I раптом на лавi закамешився хлопчик. Вислизнув,
голяка iз ко-жу-ши-ни. I загугнявив iз закладеним носом.
- I куди ця йобана сорока подалась?...
- Га?! - Скинувся козак i не втримався i повернув голову до малого.
- Синку! А де ти такого слова навчився?!! - Чи не впер-ше прозлютився
на малого ко-зак.
- Так Прошка на не казав!..
Почувши шум, козак пригнувся i в захистi викинув уперед себе шаблю. Та
дарма!
Гайдук не нападав на нього, а протисся мiж жiноцтвом i вис-кочив на
подвiр'я. З шаб-лею наголо побiг по вулицi.
Запорожець рвонув на двiр за утiкачем.
Люди повибiгали з хати. Тiльки Ганна та дiтлахи лишились у ха-тi.
Ганна впала навколiшки i дерла на собi коси.
Хлопчик подивився на все зовсiм вiдсутнiми очима, голосно ви-сякався на
долiвку та й за-лiз до теплого кожуха. I вмить заснув.
На вулицi ж була гонитва. Спочатку молодий гайдук добряче таки
випереджав козака.
Та от вiн перечепився один раз на рiвному.
Потiм перечепився другий раз на зовсiм рiвному мiсцi. Про це по-тiм не
один рiк зга-ду-ва-ли свiдки.
I третiй раз гайдук зачепився чоботом за рiвне.
Та коли вiн упав учетверте, то над ним стояв козак.
Чекав, поки молодик пiдведеться.
Гайдук швидко пiдвiвся i наставив перед себе шаблю. Козак поволi зайшов
на нього з лi-вого боку i стрiмко викинув кли-нок уперед.
Гайдук вiдбив.
Козак iз правого боку зайшов i вдарив шаблею. I це гайдук вiдбив . Тодi
гайдук по-смi-лi-шав i замахнувся на козака.
Козак вправно пiдставив свiй клинок i загасив ворожий удар, i викрутив
свою шаблю так, що рiзонув парубка ломанню по правiй щоцi.
Гайдук роз'ятрився. Кинувся вперед.
Та козак вiдбив удар i сiконув ломанню вже по лiвiй щоцi.
У молодика тепер обидвi щоки спливали кров'ю.
Потiм козак пробив захист гайдука i сiконув самим вершечком ломанi
знов по правiй що-цi. Тiльки навхрест по першому удару.
Гайдук сильно розмахнувся шаблею. А козак пiдловив його i сiконув
навхрест вiстрям i по лiвiй щоцi.
Гайдук оскаженiло розмахував шаблею i кидався на козака. Але влучити не
мiг.
Козак тiльки робив легкi й швидкi випади i легко колов його гострою
ломанню.
- Ну що, гайдуче, гнидо очкурная! А чи солодкий панський хлiб?!!
Все смiявся козак, пiдколюючи парубка то в плече, то в стегно, то
просто розтинаючи чер-воний жупан.
Вже i "втухова родина пiдбiгла, i Коропи, i хрещена мати Парас-ки.
Благали, кричали баби.
Наспiли i сiльськi люди.
Чоловiки похмуро i мовчки дивились на дiйство.
Деякi спльовували i йшли геть, кинувши: "Не завжди коту масляна".
Парубки зло-втiш-но по-смiхались - пригадали Миколi його хизування добрами i
владою перед дiвчатами.
Притьопали i старiйшини. Почали просити, щоб козак припинив бiй i не
наводив ляхiв на село.
- Я не наведу! От цi наведуть!
I з повною силою козак вперше ударив по шаблi парубка. Той аж по-пустив
руку. I тодi ко-ротким ударом тилiя шаблi знизу вибив шаблю з руки гайдука.
Клинок злетiв у повiтря.
Козак пiдхопив його на льоту!
Всi аж ахнули в один голос!
Гайдук, весь перекаляний рудою, що скрiзь напливала iз неглибо-ких,
рiзаних ран, хи-тав-ся, схопившись за груди. Нiяк не мiг вiддихатись.
Козак свою шаблю кинув у пiхви, а гайдуцьку перебрав у лiвицю i став
упритул до гай-ду-ка. Як залiзними клiщами схопив двома лише пальцями за
адамове яблуко.
- Ви, очкурi, не бiйтеся! Я заберу свого коня i пiду геть. Цьо-го коня
я лишив одному ко-заку. Козака вбили. Садибу облупили i спа-лили. На конi 
три "лиця" - у гривi, над здух-ви-ною i каштан пра-вий. - тридiльний.
Пiдiть, люди добрi, i подивiться, чи  цi ознаки "лиця" на мiс-цi, що я
означив, i якщо "лиця" , а вiн утiче, я спа-лю Карпа i Килину, як
покривачiв. А хто буде гасити - застрелю. I запам'ятайте - де козацька шабля
дiстане, там наш старий зви-чай бу-де. Ну йдiть, та швидше!
Поважнi дядьки пiшли з порiзаним гайдуком, пiдтримуючи його з бокiв, бо
вiн ледь но-ги волочив пiсля всього.
Небавом вони повертали i вели коня.
- А де жеребчик?- Смiючись спитав козак.
- Скиглить! Вiзьми коня... Наче i справдi твiй...
- I я оце думаю, що наче мiй... - Смiявся козак. - I сiдло наче мо.
Можете подивитись - пiд потебнею знак - серп, а над ним зiрочки,.. га?.. Ну
от - бачите?...Вiдведiть коня до "в-ту-ха та припнiть до тину з вулицi. Ще й
казан не закипить, як мене тут не буде. Та мовчiть i жiн-кам закажiть. Щоб
вас у свiдки ляхи не потягли. Бувайте здоровi!
- Ходи з Богом!
Дядьки повели коня, а кiнь все хропiв, рдився, шорошив вуха, козирив
наляканим оком.
Один iз дядькiв сказав:
- А чого кiнь так сполошився, якщо його це кiнь?!
- Т-ссс! - Зашепотiв найстарший чоловiк, сивоусий, у здоровеннiй рудiй
кучмi. - Тобi що - очi повилазило?! Ча-ро-дiй вiн!..
А козак iз розгону перескочив через тин i по снiгу навпростець до
"втухово хати. Поки всi тяглися до хати (тiльки Параска прибiгла ранiше
всiх), там вже хазяйнував козак.
- Синку! Нумо! Вдягайся, щвидше! Он вже й Лиска привели! Чуш, як iрже?
Це вiн тебе чека! Давай швидше та подеш верхи.
Козак пiдняв з полу кирею i кинув на лаву.
- Я спати хочу... - Вередував малий, порпаючись у штанях. Козак
пiдступив до малого, що тупцював на лавi.
- Тримайся! -Пiдставив шию, i малий обома руками вчепився. - Ти-хо! А
то ще за-ду-шиш! А кажеш сили нема! Тебе Лиско чека!..
Козак зашепотiв малому на вухо.
- Я ще в походi... Мене, ти бачив як, i собаки, i конi бояться. Як я
пiдступлюся - кiнь спо-лошиться i може понести...
- А чому? - Теж прошепотiв малий.
Почулися на вулицi голоси, але першою, ранiш за всiх, влетiла Па-раска
i гукнула до Ган-ни, що скоцюобилась у кутку:
- Ганно! Ану швидко до Коропiв!
- Убив?!! - Заволала Ганна, заламуючи руки.
- Не репетуй! Живий! Тiльки пика вся покопирсана. Тепер вже його нiхто
в тебе не одi-б'...
Ганна на мить завмерла. А тодi як заверещить, як кинеться до сестри i
як вчепиться й у ко-си.
Козак полишив малого. Схопив кухоль з водою i хлюпнув Ганнi в лице.
- Тобi сказано - iди до свого суженого!
Ганна завмерла, вiдпустила сестринi коси i прожогом, як була розiбрана,
так i погнала ву-лицею до Коропiв.
Позаходили господарi в хату i стали мовчки.
- Чого стоте у свой хатi? Сiдайте! Ми йдемо.
Малий закiнчував обертати пояс на каптанчику. Козак забрав зi столу
синiй самоцвiт. Схо-вав його у ладунку i повi-сив малому на шию.
- Господине? Щоб ми швидше пiшли, знайди нам якусь стару свит-ку i
рукавицi...
Дебела молодиця з кам'яним обличчям сидiла мовчки i дивилась на сво
руки, якi по-кла-ла на колiна.
- Дiвчино-рибчино! - Козак усмiхнувся жорстокою усмiшкою до Параски. -
Ти при-тяг-ла малого, тобi i випроваджувати його. Отож - свитку, рукавицi
i... шапку! Хоча,.. хоча i ця пi-де!...
Козак взяв з лави сiру смушеву шапку з червоним верхом. Пiдiйшов до
печi. Надяг шап-ку на кулак i пошарудiв у коминi по сажi червоним верхом.
Потiм похукав на верх шап-ки, здуваючи зайву сажу, та ще й протер вiхтем, що
лежав при устi. Насунув малому на го-ло-ву i ще й заломив на бакир.
- Ну, синку, можеш iти до пана в гайдуки! I з дiвками можеш же-нихатись
- у такiй шап-цi всi тебе любитимуть! Тiльки коней не кради.
- Чих коней? Гайдуцьких чи панських?! - Зле спитав малий, засовуючи
пiд шапку пас-мо чуба.
- Людських, синку, людських! Ну й бравий же з тебе хлопець у цiй шапцi!
Тепер вона тiль-ки на тебе дивитиметься, - козак кивнув го-ловою на Параску,
- i геть забуде про чужих па-рубкiв!..
Не дослухавши, Параска вискочила в сiни i до комiрчини. Загуркотiла там
всяким на-чин-ням.
Нi господиня, нi "втух, нi баба й дiд, нiхто не пiдняв очей i не
повернув голови, i не по-ди-вився нi на страшних гостей, нi на вiдкритi
дверi. А дiтлахи на печi, взагалi, причались, мов мишi. Тiльки кудлатий
собака, зрештою, наважився виповзти з-пiд полу i прожогом ви-ско-чити у сiни
i далi, до хлiву...
Тут якраз iз сiней i з'явилась Параска. Вона тягла в оберемку лахи.
Кинула на лаву i роз-вела руками. Козак мугикнув, примружившись на одяг, а
тодi запхав руку в черес i витяг щи-рi литовськi денарi. Почав х по-одному
припечатува-ти до стола.
- За.свитку! За пояс! За рукавицi! "втуховi на вола!..
- Щоб знову пропив? - Не витримала i вихопилась господиня.
- Молодице, тихо! Вiн його не пропив - вiн його у провалля завалив... А
це тобi, Па-рас-ко, на дукач! - I козак iз дзвоном при-печатав на дерево
важкого таляра.
- Не вiзьму! Ой не вiзьму?... Як же менi можна, якщо я... - Параска так
попекла ракiв, що аж шия в не стала червоною. I вона вiдчула це i з плачем
вибiгла з хати...
- А тво срiбло не чортове? - Спитала стара баба пiсля дов-го
мовчанки. Спитала про те, що у всiх було на думцi, та страшно було i
подумати, щоб таке спитати.
- А ви, бабусю, перехрестiть те срiбло то й побачите!
Стара придибала до столу i перехрестила по черзi кожну монету.
А малий притупцьовував, розминаючи пiдсохлi постоли. Вдяг здо-ровеннi
рукавицi i по-ляс-кав ними одна об другу.
- Батьку! Я вже!
- От i добре! Ходiмо! А ви, люди добрi, стережiться? I, го-лов-не,
мовчiть. Щоб до вас ля-хи не завiтали. Бо ляхи, я х знаю, страшнiшi за
татарву! Татари наскочать i втiчуть. А ляхи приха-ли сюди жити. Пити i
гуляти. I добра нашi продати!
- Наче й правду кажеш... А от тiльки через тебе нам усiм бiда. Та й де
тi ляхи?.. Вони по мiстах, а ти тут веремiю зчиняш...
- Дiду, дiду! Ви стара й мудра людина, а початку пригоди не бачите. А з
чого почалось? А з того, що сюди, на вiльнi, землi прийшли ляхи. Привезли iз
собою папери на цi землi, по-са-дили на на-ших землях свох челядникiв. А
охорону набрали iз наших бахурiв. I що роблять су-чi ляхи? Рубають нашi
лiси, переводять на поташ, смолу й дьоготь. А корабельний лiс ку-дись пiд
три чорти вивозять! От хоча б що з малим сталось? Ляхам хтось спалив
корабельний лiс. I хтось показав на дитину. Тодi ляхи надiслали свох
православних псiв ловити дитину. Во-ни за нею верхи скакали, стрiляли та
гонча-кiв по слiду пускали!...То оце я принiс вам бi-ду?!!
Старий розвiв руками - i винувато схилив голову.
Малий у довгiй свитi, що аж волочилась по долiвцi, пiд сiрою смушевою
шапкою з чор-ним верхом, виповз на двiр.
- Кiнь бiля перелазу. Перевiр, щоб пiдпруга не була пiдрiзана i щоб
голку десь не пiд-кла-ли... Та зразу вирушай отiю вулицею.
- Батьку! Я боюсь! Ви менi вчора сказали: в дь!" Я похав i майже
втопився...
- Сьогоднi не бiйся! Я пiду позаду зразу за тобою!
- Пiшки? Ви коня не доженете!
- Швидко ти забув нашi проходи!
- А-ааа!.. Добре. Тiльки дайте менi пiстоля. Бо менi страшно...
- Добре! Вiзьми! Як з нього бити знаш?
- Ще й як знаю! Мене дiд Пацюк кожен день вчив! Ми з ним стiльки
стрiляли!
- Розбазiкався! Скажи, що треба робити?
- Оцей гачок одвести, прицiлитись i натиснути гачок.
Козак запхав малому за пояс каптанчика маленький залiзний пiстоль.
- Бережи його! Це знаменита нiмецька робота! Таких тут нi в кого нема.
- I в отого ляха-ротмiстра?!
- Велике цабе, той ротмiстр...У самого воводи канiвського нема. I
взагалi, що вони зро-зумiють у добрiй збро?..
Сам же козак пiдiйшов до клунi. Вiдхилив вiд стiни високий очеретяний
куль. I з-пiд ньо-го витяг коротку аркебузу i довгий вузький згорток у
полотнi. Миттю звiдкiлясь видобув Т но-та, викресав вогню, пiдпалив гнiт i
вставив у курок. Згорток поклав на лiве плече, ар-ке-бу-зу ж тримав на
зiгнутiй правицi, затисши приклад пiд пахвою.
Малий ще не сiдав на коня, а обтерши об полу свитки моркву, пригощав
Лиска.
- Синку! Рушаймо! - 3-за тину сказав козак.
Малий вставив коню вудила i поляскав Лиска по лопатцi.
Кiнь постояв, постояв, а тодi нехотя опустився на колiна. Тодi хлопчик,
пiдкасавши обо-ма руками поли свитки, залiз у сiдло. Тихо, тихо два рази
цмокнув, i кiнь зразу ви-про-став-ся.
Пустив коня кроком посеред вулицi i все озирався, чи встига за ним
батько Омелько.
Омелько попередив хлопчика, щоб той стерiгся i добре приглядав за
конем. Бо сьогоднi кiнь може непокотись вiд його, Омельково, присутностi.
I справдi, кiнь то йшов спокiйно, то враз починав вивертати морду,
наполохано iржати i збри-кувати. Завеликi рукавицi заважали малому добре
утримувати поводи. Та тiльки малий за-хотiв зняти рукавицi i правити голими
руками, як Омелько крикнув йому в спину:
- Не знiмай рукавицi! Вiдморозиш пальцi!
"I як вiн усе зна?! Не дарма ж вiн характерник! Он як його всi
бояться!.."
Коли малий проминув садибу Коропiв, то почув позаду дзвiнкий i сильний
удар у де-ре-во.
Озирнувся. У тесових дошках Королiвських ворiт стирчала i дрiбно
тремтiла гайдуцька шаб-ля.
А Батько Омелько йшов посеред вулицi. Приклад аркебузи пiд пахвою i
блакитною нит-кою в'ться димок над курком.
Козак головою не крутив у не озирався, наче це й не вiн загатив клинок
у браму.
Як дорога завертала лiворуч мiж хатами, малий ще раз озир-нувся.
А що малий мав гострий зiр, то й побачив, як мов з-пiд землi з'я-вились
парубки. На-ма-га-лись видерти клинок iз дерева. Один парубок так i ногою в
браму вперся, а не мiг ви-смик-ну-ти шаблю.
Поки козак i хлопчик рухались селом, нiхто м не трапився на зустрiч.
Хоча малий бачив, як завмирають у дворах люди, коли вони, вiн i Батько
Омелько, про-хо-дять повз хнi садиби.
Кiлька собак кинулось пiд ноги коневi.
Та тiльки до них наблизився козак, вони порозбiгалися, пiдобгавши
хвости i перелякано вiд-брiхуючись!
Поки мандрiвцi йшли селом, вони не чули перегукiв людських голо-сiв, як
ото завжди бу-ва вранцi в селi. Чулося тiльки кудкудакання, iржання коней,
десь настирливо мукала те-ли-ця. На далекiм кутку про-спiвав голосистий
пiвень i вискливо гавкотiв собачка.
Батько Омелько спересердя плюнув на дорогу.
- Бач як налякали згоном! Погана вiстка стрiлою летить!..
Коли вони вийшли за сiльський вал i перетнули белебень, i неквапно
спускались по-ло-гим схилом до липового гаю, то з-за кущiв з'явилась
Параска.
Брела глибоким снiгом i мовчки махала рукою.
Омелько тихо свиснув, i малий спинив Лиска. Хотiв повернути на-зад до
Батька Омель-ка. Але той показав стояти i нiкуди не рухатись.
Забрьохана, вся геть у снiгу, з пасмами рудого волосся, що ви-билося
з-пiд хустки i на-лип-ло на спiтнiле чоло, вона вибралась, зрештою, на
стежку i побiгла до Омелька. Лiвою ру-кою притискувала до грудей торбу.
- Що тобi, дiвчино-рибчино? - Ласкаво спитав Омелько. Але в тiй
ласкавостi наче бри-нi-ла якась загроза.
- Вiзьмiть ось пироги з маком!.. Бо вони кажуть, що ви сатана... А я
знаю, що ви - ча-ро-дiй, людина, але чародiй...
- Спасибi за пироги! Як з'м, тебе згадаю... А зараз вер-тайся додому,
бо застудишся! Он як упрiла !
- Не застужусь!.. А як ви взнали, що то я все?.. Своми чарами
взнали?..
- Дитино, ну якi там чари?! Та все ло твох брудних руках i брудi на
колiнах. Ще по куп-ках соломи на долiвцi. Ну хто ж усю солому задля втiхи
перетрусить? Сама подумай. Ота-ко нишпоритиме по всiй хатi тiльки тодi, коли
вузлом до гузна прийшлося.
- А чому мене не звинуватили?!
- Та не хотiв при всiх таку руденьку перепiлочку ганьбити. Рiч дуже
коштовна. Дуже. Ти знайдеш i все буде тишком-нишком i нiхто не дзьобатиме.
Чи хiба тобi мало дiстаться що-дня? Га?..
- Господи! Ви справжнiй характерник - все, все ви знате!
- А от Господа не гнiви! То вiн усе зна,.. а ми тiльки те, що
зможемо...
- То скажiть, що ж менi робити?!
- I вчепилась обома руками в керею i пiдтяглась навшпиньки до його
пiдборiддя - та-ка була мiзерна.
- На Масляну маю бути у Кивi на Подолi на Житньому базарi у коваля
Микити... Ну а що тобi робити? Краще, як ти сама знайдеш. Щоб я сюди не
повертався. Якщо ти знайдеш, а в тебе заберуть , то скажи м, що я горлянку
йому розрiжу вiд вуха до вуха!.. Ага, ось iще одне - повернись додому i
скажи, що ми пiшли до Глинища...
- Так ви ж туди i йдете.
- Отож бо, дiвчино?
- А ви б мене могли покохати?..
- Але за жiнку не вiзьму, дiвчино-рибчино?
- Чому?
- А ти сама подумай...
- Бо ви сiчовик!.. Але звiдки у вас син? Як не можна жiнку брати?
- Названий син. Я його з колодязя витяг.
- Батьку? - Покликав малий, вводячись у сiдлi..
- Дво на ко-нях. Гайдуки. Я впiзнав! до села завертають!
- Параско - додому! Тимко - за кущi! Ну! - Просто рикнув Омелько.
- Пiдождiть, пiдождiть, я подивлюсь - хто?
Параска вибiгла наперед i витягла шию. Та й назад чимдуж, чимскорше.
- I Степан! I Василь! Страшнi харцизяки! Це не Микола Коро-пiвський.
Вони i сильнi i лютi!
- Тiкай швидше i подалi! - Остаточно наказав сiчовик. - Менi свiдки не
потрiбнi! Ти чуш?!
Дiвчина побiгла межи кущами. А Омелько прихилив аркебузу до грушi-дички
i в одну мить звiльнив вiд полотна, сiтки i кармака лижi.
Засунув сво м'якi татарськi чобiтки в петлi лиж, взяв арке-бузу. та
швидко i плавко по-чав спускатись униз, навперейми двом вершникам. Вiн при
тому спуску балансував ар-ке-бу-зою, як ярмарко-вий канатоходець жердиною.
Вiн все сильнiше й сильнiше розганявся, зрiзаючи шлях, по схи-лу
високого горба.
Вилетiв на вершникiв в ту мить, коли вони проходили найвужчим вiдтинком
шляху. З одного боку схил, з другого - урвище.
Аж сам був у захватi вiд того, як все вдало вийшло.
Вони до останньо митi його не бачили. I не почули. I враз вiн вилiта
просто на них.
I зненацька завива по-вовчому.
Та ще й вiтерець йому в спину на хнiх коней повiяв!
Один кiнь здибився, оступився, послизнувся i... завалився додолу.
Другий кiнь вивернувся i понiсся назад вниз по дорозi. Омелько ще два
рази провив вов-ком.
I з кожним завиванням кiнь прискорював свiй бiг. На зворотi