Логвин Ю.. Танцi шайтана

слухали, що старшi мiж собою говорять.
- Ану, дiвчата! - Мати злегка стукнула ложкою по столу.
Дiвчатка злякано зачали сьорбати борщ.
I старий дiд прокинувся вiд дрiмоти, схопив свою ложку i наставив
спрацьовану ста-ре-чу руку до сивого волохатого вуха.
- Га?!
- Нiчого, нiчого, тату! жте собi, то я з дiвчатами!...
- А... - старий покивав головою, проковтнув ложки двi i знов закуняв,
опустивши сиву го-лову на груди.
А старша сестра вела сво, крачком ока спостерiгаючи, чи дош-куля це
молодшiй сестрi.
- А Параска, як хтось iз хлопцiв свисне, то все кида та бi-жить
подивитись - хто там по-свисту...
- То ти, як твiй Микола тiльки нагам стрельне, то вже вмира-ш! Тiльки
що виду не по-да-ш.
- Мамо! Затулiть й рота, бо я й такого Миколу покажу, що вона
Параскеву Ве-ли-ко-му-че-ницю побачить!
- А ну тихо, дiвчата! Ти, Параско, шануйся!
- То нехай вона шануться! Хiба то я до Коропiв, наладналась
гостювати?..
- Параско! Ой вкорочу тобi язика! Не до Коропiв iду, а на вечорнщi!
Треба перед ко-ляд-ками розспiватись. Щоб до ладу був спiв!
- Теж менi - колядниця! Так вона спiва, як наша стара гус-ка шипить...
- Мамо!..
- Параско! Ще слово i я тобi й без батька!.. I сиди менi ти-хо, поки
Ганна не пiде з хати. I з хати носа не потикай. Шануйся!
Як виходила Ганна з хати, то якраз i хмари кудись за обрiй забiгли.
I мороз мiцнiшав iз кожною хвилиною.
Крiзь розчиненi дверi було чути, як рипiв снiг пiд Ганьчиними но-гами.
- Мамо! А чого ви й сво чоботи дали?!
- Ох i стерво ж ти в мене! Може тобi сво чоботи дати? Ти як-раз в один
чобiт обома но-га-ми i влiзеш.
- У-у-у! - Струсонула рудою кучерявою головою i вибiгла че-рез сiни до
хлiву i там за-спi-вала низьким грудним голосом колядку.
- От чортова одмiна! I в кого вона така? - Здвигнула тугими плечима
господиня.
Стара, що сидiла поряд дiда, нарештi сказала сво слово.
- Подоба в не не твоя, а така чортиця, як i ти була дiвкою! Чи вже
забула?.. Та й голос твiй! Прислухайся!
Поки жiнки мили посуд i прибирали зi столу, а дiтлахи полiзли на ще
теплу пiч, з вулицi почувся смiх, дiвочi голоси, пiсня... Потiм кiнське
iржання, парубочi голоси.
Забiгла до хати аж посинiла вiд холоду Параска. Прикладала червонi руки
до печi, по-вер-талась то тим боком, то сим.
- Ти, чортяко, отако на вулицю бiгала?!! Ну й, кого ти там угледiла?
Миколу? Ти йому на очi не потикайся! Не ганьби сестру? I запам'ятай - поки
Ганну не вiддамо, тобi в дiвки до-ро-ги нема! Ти мене, стерво, чуш?!
- Чую, матiнко...
- Ну то й добре! Показилась i досить. До хрещено можеш збi-гати. Та
бiльше нiкуди ме-нi! Вiзьми бабину свиту, взуй ходаки i бiгом туди й назад.
Бо батько ось-ось повернеться!
Руда в одну мить спорядилась i вилетiла з хати. Тiльки вона майнула у
завулок, як до са-диби пiд радiсний гавкiт кудлатого пса притяглись важкi
Т ринджоли. А за саньми на во-ло-водi, одне за одним плуганились круторогий
вiл i шута корова.
Тут в хатi таке поробилося. Верещали i стрибали всi четверо малих! Так
радiли бать-ко-вiй з'явi. I було зразу видно, що при батьковi м повна воля.
А коли високий рудий дядько принiс до хати торбу з горiхами, медовими
коржиками, та ще й цiлого оселедця, згорнутго обручем у горщечку, то був
такий гармидер, що аж тмянi ши-бочки у рамах дзве-нiли.
Господар умився над рiзанкою, утерся тонким рушником. I, зрештою,
заговорив.
- Ну, жiнко, мо слова таки справдились! Пам'яташ - я ж ка-зав, що
Кирило все одно ме-нi продасть шутую? А вiн смiявся. А те-пер, коли його
зiгнали з хутора, вiн менi i вола, i ко-рову продав!
- За скiльки? - лишились грошi i помогоричити i з кумами в корчмi
погуляти. I тобi плахту кивську купив, i дiвчатам стрiчок  всiм вам по
гребiнцевi!..
- А кого бачив?
- Та всiх вигнаньцiв... А худобу i добро вони за шеляги вiддають... А
за мiський крам ор-мяни та греки страшнi грошi де-руть... Ну а про кумiв я
вже казав... Ми з ними добре по-си-дi-ли. Та ще ось що - ляхiв, ляхiв
понахало в гостi до сотника. Цiле то-бi вiйсько! Разом iз сот-никовими
козаками цькували зайцiв. I це у недiлю, у пiст! Грiх i срамота ! Ну та вони
па-ни - що з них вiзь-меш?! Ага, ледь не забув! Там таке було, таке було!
Ото прийшов iз Мос-ко-вi один блазень з ведмедем i козою...
- Iз живою, чи колядною?
- Жiнко! Ведмiдь живий, звiриний. А коза - дiвчисько в ли-чинi козинiй.
Чого тiльки той вчений ведмiдь не робив! I горох тобi крав, i танцював, i
млинцi випiкав, i вiдра на коро-мис-лi носив. Та найголовнiше - з похмiлля у
ведмедя болiла голова. I вiн почав просити, щоб по-хмелитись. То йому
запхали в пащеку цiлу пляшку, зап-хали в пащеку. I вiн смоктав го-рiл-ку! А
потiм тому блазневi ляхи дали цiлого золотого дуката за його штукарства!!! I
той бла-зень пiшов до корчми. I кого не бачив, усiх пригощав! Може й десять
дi-жок оковито ви-дуд-ли-ли!!! А мо й бiльше!.. Та це не все! Бо потiм тому
ведмедевi закортiло жидiвсько риби скуш-тувати. А корчмар не дав. Тодi
ведмiдь потрощив шинквас. Рибу всю пожер! I зi злостi за-срав геть усю
корчму!.. То ми з кумом вже догулювали в iншiй кор-чмi...
- Слухай, "втуше, а ти Миколу не бачив?
- Якого? Миколи Грака не бачив...
- Тю на тебе! Та нащо менi той старий! Я про молодого, про небожа
Коропiвського.
- А чого ти питаш?
- Та Парасцi казали, що Микола до Коропiв у гостi завi-та... Ну, на
вечорницi. Туди й Ганна подалась..
- Ну то й що?
- А те, що в тебе п'ятеро дочок! I старша в дiвочу гро-маду рiк ходить!
А Миколу, не-бо-жа Коропiв, до пана в, службу взяв сам Гнат. Пан положив
йому платню, як жолнiру у вiй-сь-ку! I бать-кiв його не зачепив -
господарство все i лани лишив. Та ще, ти тiльки подумай, обi-цяв "чиншi"
зняти! Якщо ж Микола добре служи-тиме, то обiцяв i в козаки записати!..
- Ну то й що?
- Як що? Та якби Микола посватав Ганну, то було б добре. Бо й Параска,
хоч мiзерна, а вже дiвка. й он уже замiж хочеться, аж шкварчить дiвка... От
ти так зовсiм не думаш... Все я маю думати!
- Жiнко! Коли я думаю, в мене голова болить. А коли в мене голова
болить, менi кор-тить випити. Краще принеси менi баклажку iз саней - там ще
трохи лишилось, якраз буде до обiду...
... Пiсля обiду "втуха зовсiм розiбрало i вiн згадав:
- А де Параска, до слова кажучи?
- Та побiгла до хрещено.
- А чого?
- Та каже, що хрещена кликала щось там помогти.
- А що, дома вже нiяко роботи нема?
- Та нехай побуде серед людей! Вибiгаться - тихiше буде! А то таке
язикате, в мене од не аж вуха пухнуть?.. Ну добре, ти лягай та вiдпочивай,
а я пiду, подою нашу гулую.... По-ба-чи-мо, як вона менi дасться.
Молодиця для принади взяла окраць хлiба, щедро його посо-ливши. А з
трьох мо-лод-ших доньок взяла до хлiва найстаршу - рокiв десяти дiвчинку,
щоб та доглядала за глиняним лiхтарем, поки мати дотиме нову корову.
Голова ж сiмейства вмостився на пiл, притулившись спиною до теплого
боку печi. Да-вив здоровенними лабетами горiхи. А дiтлахи схилялись iз печi
i визбирували з його гру-без-но долонi горiхове зерня.
Та зрештою, смачна страва та оковита, та ще й тепла пiч солодко зморили
його, i вiн мiц-но заснув.
А дiтлахи тихо притулились на краю печi над ним, немов стерегли його
сон.
Задоволена новою коровою, такою слухняною, господиня саме переходила iз
хлiва че-рез сiни до хати.
Як тут загуркотiли у дверi.
- Хто там?! - Насторожилась господиня.
- То ми, кумо! Я й Параска! Вiдчиняйте!
Господиня, сказала малiй:
- Тримай повище каганець?- I кинулась вiдчиняти дверi.
У розчиненi дверi спиною уперед переступила кума, щось тягнучи по
землi. З-за не вид-нiлась зiгнута Параска, яка теж щось волочила Нiби цiлу
купу обмерзлих лахiв, чи що во-но... I стара жiнка i  хрещениця потягли
все це до хати.
- Дитино! Iди та свiти! - Пiдштовхнула господиня дiвчинку з каганцем.
Стара жiнка i руда Параска пронесли-протягли свою кострубату ношу i
поклали на до-лiв-ку.
У дiвчинки вiд страху стрибав каганець у руках.
Господиня, тим часом, роздмухувала скалки в посвiтi.
Згори з печi висунула голову стара.
- "втуше! Прокинься! У нас пригода! Чуш?!!
"втух iз великим зусиллям розклiпив очi, протер х кулаками i по-чав
злазити з полу.
- Де ви оце знайшли? - Спитала хазяйка, не дуже маючи надiю на "втуха.
- Та це не я, кумо! Параска його здибала на вгородi в Коро-пiв.
- I чого ти туди попхалася?!!
- Бо менi почулось, що мене кличуть ...
- От же брехуха! Ну в кого ти тiльки вродилася?
- А нi в кого!!! Я сама собою вродилась!...
- Тьху на тебе!.. "втуше! Ож не позiхай! А мерщiй iди сюди!
"втух проляпав босими ногами по долiвцi. Обiйшов купу лахмiття,
об-мерзлого кригоюi i примерзлим снiгом. Почухав потилицю i виголосив.
- Та воно наче того... дохле...Слухайте, а звiдки ви його притягли?..
Нехай би там i лежало...
- Тату! Та воно ще дихало i харчало, як я його побачила...
- Ну добре, баби! Давайте, стягайте з нього лахи! Побачи-мо, що воно
там таке...
- Та ми бомось. Може це нечиста сила?..
- От же баби, сучi дiти! Добре, дайте менi гострого колiя. Треба все це
померзле шмаття розрiзати, бо так нiяк його не стяг-неш. .Воно геть усе
позмерзалося.
"втух схилився з ножакою над цiю обмерзлою, закрижанiлою ку-пою
лахмiття. Де вiн розрiзав, де розривав тканину i шкiру, де розламував кригу
руками. Все робив наче навмисне поволi. Певно, що могоричання та кумування в
мiстечку на ярмарку його зовсiм зморили.
Вiн сказав жiноцтву.
- Та ближче каганця тримайте i ночви принесiть.
- Для чого тобi? - Спитала чорноброва господиня.
- Бачиш, скiльки криги? Поки я впораюсь, то воно все на долiвку
попливе.
- "втуше, а швидше ти не можеш? Уже глупа нiч!
Жiноцтво принесло ночви i намагалось якомога краще присвiтити i
допомогти гос-по-да-ре-вi.
Коли, зрештою, було весь верхнiй одяг розрiзано i здерто, то всi
побачили, що на до-лiв-цi лежить хлопчик. Iз закритими очима, зцiпленими
руками майже пiд горлом. I в тих по-су-дом-лених пальцях вiн затис зламаний
якийсь дерев'яний держак.
Параска зразу пхнулась руками - а чи теплий ще хлопчик?
- Ну куди ти пiд ножа лiзеш?!! Куди тебе нечиста сила тягне?
А Параска просто впала до малого на груди i слухала чи б"еться сер-це.
Не могла зро-зу-мi-ти. Тодi вона розв'язала пояс, розкрила поли i розв'язала
стрiчку на комiрi сорочки i при-кла-ла до голих грудей хлопчика вухо.
- Живий!!! Серце - як у горобця тiпаться. Швидко, швидко, але
слабенько.
I нiкого не слухаючи, схопила малого i витягла на лаву. Всi аж
вирячились - така мi-зер-на, а як вправно i легко вмостила непритомного
хлопчика.
- А воно ... не те? Ну, як би то не сатана ... часом, га?
- То нехай його Параска розбере! Що воно таке, тодi всi по-бачимо...
Всi стали пiвколом бiля лави, але не впритул! Нiби радiли, що хтось за
них небезпечну працю згодився зробити.
Параска хвацько здерла з малого каптанчик iз лунського сукна.
Каптанчик тонкого сукна був замочений тiльки на кiнцях рукавiв та по
низу. Але нiде не обмерз. На ногах у хлопчика пiд скрижанiлими личаками i
грубими онучами були ще по-сто-ли поцяцькованi i м'якi вов-нянi онучки. I
якщо постоли промокли, особливо на носаках, то онучi лишились сухими. Товстi
суконнi штани промокли лише на колiнах. Та й то не ду-же. А от сорочка iз
найтоншого лляного полотна була без жодно мокро плямки.
- Мамо, ож подивiться! Яке полотно тонесеньке!
I господиня, i хрещена мати пiдступили i помацали сорочку. Хрещена
довго, довго пе-ре--би-рала полотно пальцями, мружила очi на вишивку.
Зрештою, вона виголосила без-за-пе-реч-но:
- Нехай хто що там каже, але цей хлопчик не одмiна. I полотно, i шви, i
вишивка пiд си-лу тiльки Одарцi з Глинища.
- Ну то й що? - Спитав "втух, чухаючи товсту зарослу рудими кучерями
шию.
- Як що?! Це чиясь дитина козацька iз Глинищ. хнiх багато зiгнали.
Може воно од-би-лось i приблукало до нас?..
- Е нi, жiнко! Треба його спитати. Що воно скаже?..
- "втуше! Iди краще спати. Ми далi без тебе впорамось. То вже бабська
справа. Завтра вран-цi спиташ.
З великою радiстю "втух, широко позiхаючи, почапав до полу.
Та й сама господиня не стала довго затримуватись бiля хлоп-чика.
А стара жiнка сказала свой хрещеницi:
- Параско, моя дитино! Тепер треба розтопити козиного лою i добре
розтерти малого. Поки не пiзно! А тодi загорнути в кожуха. Якщо Бог дасть,
оклига!
Парасцi не треба було повторювати двiчi. Вона метнулась до комори i
притягла над-ко-ло-ту миску iз задубiлим козиним лом.
Розiгрiла над полум'ям посвiта. Поставила поруч малого на лавi.
- Вiзьми ряднину. Роздягни малого. Поклади на ряднину. I по-чинай
натирати, та швид-ше.
Спочатку стара жiнка показувала, як капати рiдкий лой на доло-ню, як
натирати груди, як розминати суглоби та пальцi на руках i ногах. Потiм вона
стомилась i притулилась на широкiй лавi бiля столу.
Дiвчина ж розтирала i розминала голого хлопчика навпроти посвiта. Бо
козиний лой швид-ко твердiв i його весь час доводилось пiдiгрiвати. Коли
Параска майже весь лой ви-тра-ти-ла на малого, то притулила вухо до грудей.
Серце в смалого билося наче i рiвнiше i силь-нi-ше.
Загорнула хлопця у бабин кожух ще й поясом хлопчиковим пере-в'язала, як
ляльку, щоб не розкрився.
Всi потихеньку заснули. Що пiч топили пiзно, то було в хатi тепло. А
взимку вiд тепла всiх на сон тягне.
I Параску тягло на сон. Бо ще й до всього трiски в посвiтi загасли. I
лише з комина бли-мав каганець.
Але щось, вона потiм i сам не знала чому, примусило взяти з комина
глиняний каганець i принести i поставити на поличку над вiкном.
Розсунула бараняче руно - стала розглядати хрестик i ладун-ку, що
висiла в нього на ши. Хрестик звичайний, мiдний, литий. Не роздивлялась
його довго. А от ладунку на шов-ко-вiй плетенiй шворочцi й закортiло
роздивитись. Ну дуже!
Вона обережно стягнула ладунку через голову малого. Той хоча б
застогнав, чи очi роз-плю-щив. Дiвчина розв'язала шворку. Обережно
випростала на дошки столу,
Синi камiнцi i зелений камiнний хрестик дзвiнко лягли на дошки столу.
Параска аж здриг-нулась усiм тiлом вiд несподiванки. Зав-мерла зi страху, й
здалось, що всi прокинулись. Вона завмерла, чекаючи бiди. Але на дзвiнкий
удар камiнцiв по дошках столу нiхто й не по-ру-шився, нiхто й не
закамешився.
Тодi вона зняла з полицi каганець i поставила на стiл. Прочис-тила
кiнчик Т ноту, i вог-ник яскраво пiдскочив.
Дiвчина перекочувала з долонi на долоню синi iскристi камiнцi. Крутила
проти вогню зе-леним кам'яним хрестиком. I тодi наче на ньому проступали
якiсь знаки. I був вiн схожий на зелену каламут-ну кригу.
I раптом, зовсiм нечутно, пiдвелася на лавi хрещена.Вона й не дивилась
на Параску. Все протирала очi i трусила головою, намагаючись прийти до тями.
Параска стала похапливо засовувати синi камiнцi й хрестик зелений до
ладунки. I коли вже здалось, що все просунула у кожану горловину, один
камiнчик вислизнув крiзь пальцi i кудись полетiв на до-лiвку .
I саме в цю мить хрещена спустила ноги на долiвку i зашарудiла соломою.
- Ну, моя дорога хрещенице, як там твiй утопленик?
Вона схилилась, над малим.
- Ану бо, посвiти, Параско!
Уважно, уважно, сильно примружившись, вдивлядась в обличчя малого. Тодi
приклала тильну сторону п'ястука до свого чола, потiм до Парасчиного, а тодi
зразу ж до шишкуватого чола хлопчика.
- Ти диви - диво! Ну трошки теплiше чоло, нiж у тебе!.. Як-що до
свiтанку не пiд-нi-меть-ся у нього жар, то вiн зразу й на ноги стане! Ти вже
повiр мому досвiду - трьох хлопцiв i п'я-тьох дiвчат викохала!.. А з цим
малим так просто не вiриться, що пiсля всього аж не вi-рить-ся...
- А що: "пiсля всього"?
- Ну як же! Хiба ти без поняття, що вiн аж вiд Колдобини сю-ди добувся?
А це ж миль не менше десяти, якщо по стежцi йти.
- Хрещена, а як ви знате, що вiн у Колдобинi вимочився?
- А того, що тiльки в Колдобинi вода нiколи не замерза!
- А чого вiн туди полз?
- Ну, дитино, звiдки ж я знаю? Отямиться хлопчик - спиташ! Ой люди
добрi, та менi вже час iти.
- Та куди ви оце? В таку нiч? Уже й другi пiвнi спiвали! В таку нiч
повно всяко нечистi!...
- Ну що ти мене лякаш? Татари не прийдуть - у них зараз пошесть.
Кажуть, купцi-греки переказували. Ну а для харцизяк я i стара i бiдна...
- А вовк ? Он люди з Калинiвки казали...
- Люди багато чого кажуть. Вовки овець рiжуть, собак крадуть. Я
потихеньку пiду...
I як не умовляла Параска свою хрещену матiр, та взулася, перев'язала
намiтку i одягла свою гаптовану чепурну свитку. I пiшла в безконечну
грудневу нiч iз найтоншою скибочкою iржавою мiсяця на зорянiм небi.
- А собаки? - 3 порога прохала Параска.
- Що - собаки? Вони мене впiзнають. я. х знаю. Усiх, до од-ного.
Ага, ледь не забула. Запар цвiту липи. Якраз, як прокинеться даси йому
випити. Очища груди.
- А лом ще розтирати?
- Як не кашлятиме, то й не чiпай. А ще, як прокинеться, дай молока
гарячого з медом i лом. Отакусiньку маленьку грудочку лою. Ну бувай
здорова, хрещенице!
- Ходiть з Богом!
Хрещена мати пiшла, а Параска укинулась до хати.
Знов узяла шкiряну ладунку i знову, але дуже обережно, висипала на
дошки столу. Так, дру-гого синього камiнця не було! Лишився тiльки зелений
кам'яний хрестик та синiй iс-крис-тий камiнець. Дiвчина обережненько
позакладала коштовностi в ладунку, гарливо зав'язала  i сховала собi за
пазуху.
Тодi пiдлила олi в каганець, обскубла нагар на Т нотi i поста-вила на
дитячий ослiнчик. Опустилась навкарачки i почала сво по-шуки.
Спочатку вона мала надiю, що швидко знайде камiнець. Що вiн коштовний,
вона зразу зрозумiла. Бо хто ж якесь скельце носитиме по-ряд iз дорогоцiнним
смарагдовим хрестиком?! А певно, що дуже бага-тих козакiв дитина, бо така на
ньому сорочка, i каптанчик лунського сук-на i пояс коштовний, шовковою
ниткою протканий. Ну нiчого, опритомнi i все й роз-по-вiсть. От якби
тiльки синього камiнця знайти!!!
Адже якщо вона не знайде i не покладе назад цей чортiв камiнець, то
виявиться, що во-на колупалась нишком у чужiй ладунцi i вкрала звiдтiля чуже
добро! Вiд тих думок  аж у жар кинуло, мов кропивою обпекло, а тодi
крижаним холодом пройняло. Та якi собi бiди не уяв-ляла Параска, як ретельно
не перебирала солому, i смiття на долiвцi, а знайти заклятий ка-мiн-чик поки
що й не випадало.
* * *
ж хрещена мати, не стiльки жiнка хоробра, як вже байдужа до сво
безпеки, на пiв-до-розi спинилась i прислухалась до му-зики. I потiм
завернула на другу вулицю.
Ступила через перелаз на подвiр'я з великою охайною хатою, гарливо
обставленою оче-ре-тяними кулями. Круглi скельця шибочок у вiконних рамах
свiтились рiзним кольором - однi жовтуватим, другi зеленкуватим, третi наче
синюватим.
А шалена музика - скрипка та бубон - так i вiкна пробивала i крiзь
сiнешнi дверi нес-ла-ся на весь куток.
Там, у великiй рубленiй хатi тупотiли парубки i дiвчата, аж брязкотiло
залiзо на запорi дверей.
Парасчина хрещена постукала "для годиться". Та, звичайно ж,  нiхто не
почув. Тодi во-на сама вiдчинила дверi i вступила до сiней, У сiнях було
досить свiтло.
Бо свiтло падало i через велику щiлину хатнiх дверей, i з
напiввiдкритих дверей ко-мiр-чи-ни.
У свiтлицi шалено вищала скрипка i вибухав сухий, добре нагрiтий,
бубон.
А з комiрчини неслося одноманiтне важке гуркотiння жорен.
Хрещена вiдчинила дверi в комору.
- Добрий вам вечiр, Карпо!
- Га?! - Обернувся до дверей високий старий чоловiк, продовжуючи
погоначем кру-ти-ти камiнь-поверхник. - Та який там вечiр, Марiйко! Он третi
пiвнi небавом проспiвають. Здо-ро-вi були, Марiйко!
- Бог помiч! Сiдайте, Марiйко I Правди в ногах нема!.. - I однiю
рукою показав на дiж-ку, а другою продовжував швидко вести погонач. - Молодь
ото собi танцю, а менi Ки-ли-на загадала на млин-цi гречаного борошна
намолоти.
- А вам, Карпо, i не нудно отут в коморi жорна ганяти?
- Та менi що? Менi i з людьми весело i без людей не сум-но. У мене,
завжди якесь дiло !.. То Килина без людей не може... I хата в нас велика -
чого й порожньою стояти? Та й мо-ло-дi ко-ристь, що у нас збираться. Ну
хто ще, крiм Килини, стiльки ста-ровини зна? От вони в не i навчаються
батькiвських звичав. .
- Таки ваша правда, Карпо. То вже добре, як люди гуртуються. От менi
так сумно, як лю-дей не бачу. Не знаш, що у свiтi дiться.
- I то ваша правда, - не спиняючись, тягав за погонач Карпо. - Часом
таке бува на свiтi, що й увi снi нiколи не присниться!.. От прихав оце мiй
небiж Микола...
- Гарний парубок! Тьху, тьху!, щоб не наврочити! Як мальова-ний! Бачила
- у сiдлi орлом сидить!
- I я кажу, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити!.. Так оце вiн i прихав
пiзно ввечерi, вже зовсiм пiд нiч. I гостинцiв привiз - Килинi ниток
шовкових, менi пляшечку оковито, а дiвкам на вечорницi повний мiх горiхiв.
- То й щедрий ваш небiж, Карпо!
- А чого не бути щедрому? Як пан добре платить, i отаман при собi
трима. Ну, вiн i ста-раться, не без того. Та й служба не лег-ка. Оце,
знате, яка пригода на ярмарку трапилась? У самого гайду-ка Сметани коня
звели.А Сметана не просто собi гайдук, а права ру-ка хнього отамана. Отож
коня звели, та не просто так, а чародiй-ством i душогубством!
- Боже! А коли оце "втух прихав з ярмарку, то не казав...
- Ваш кум, Марiйко, вчора вдало побазарював, то з радостi до-обре
помогоричив... Того вiн всього i не зна, що там було...
- А що ж там було?- Аж подалась уперед хрещена. - А було, що об'явився
на ярмарку якийсь страшний чародiй. Той чародiй потовк ребра Миколиному
отаману, що той не мiг звес-тися... Я бачив хнього отамана - здоровенний
чоловiк... I вiн упав пiд тин i не мiг звес-ти-ся!
- То може вiн надрався, як вовк глею та й каже про чаро-дiя?
- Та тю на вас, Марiйко! Гнат де попадя не п"е! В себе вдома - бува.
Але так десь - осте-рiгаться. У нього служба така, ворогiв багато... Так
ото я й кажу - тiльки знайшли ота-ма-на пiд тином, нова пригода - пропав
Сметана. А Сметана чоловiк моцний i лютий. Та не сам пропав - з двома
панськими гончаками!.. Ну, лю-ди бачили, що вiн, той Сметана, ще в су-бо-ту
захав на присiлок до однi молодицi. Вона, кажуть люди, потиху шинкарю...
Та ще й вiдь--ма до всього... А Гнат тимчасом просто вмира, так йому все
нут-ро болить. I не свом го-ло-сом вола, щоб знайшли Сметану. Попита-ли
людей i кинулись на той куток. Коло хати нiя-ких слiдiв. Все снiгом
припорошене. Та й хата iз середини замкнена. А до клунi вiдчинено. Ту-ди -
там панський гончак кона! Сам собi черево гри-зе. Вiд коня тiльки шалька на
стовпi ви-сить та купа кiзякiв ле-жить. Тодi почали в хату добуватись. Бо
сусiди з кутка бачили, як уно-чi з димаря i чорний дим клубочився, i наче
щось в iскрах високо вгору вилiтало. Як пiд-ва-жили дверi, потiм другi -
та-ке, що не приведи Господи! Та шинкарка, в однiй сорочцi!, про-сто-волоса,
лежить на тому Сметанi. Ще й пляшку горiлки в руцi затис-ла. Розштовхали 
- во-на щось белькоче i плаче i божиться, що вона не винна, а то все нечиста
сила... Як  з то-го Сметани стягли i почали до тями приводити його до
тями, то ще гiрше, нiж iз шинкаркою. Вiн i слова до слова не годен був
скласти. Белькоче, бель-коче, а тодi скочив i пiд пiч схо-вав-ся. Люди
нахилились, щоб йо-го витягти - аж там другий собака. Вже дохлий. I теж iз
роз-дер-тим черевом. I знате що, Марiйко, найдивнiше?
- Нi. Звiдки менi знати?
- А те, що й на Сметанi теж була тiльки сорочка.Все iнше в печi
згорiло. I свита, i чо-бо-ти, i штани i шапка, i зброя i обладунок. Тiльки
недогарки пiд комином лишились. I пiч була ще тепла, як люди мацали.
- Ой, таке говорите! Та то вони обо якось горiлки чи iз зiллям, чи з
куриним по-слi-дом понапивались i подурiли!.. Того вони й покидали сво лахи
у вогонь!..
- Е нi, Марiйко! Не так воно все... Побiгли тодi до Гната i все йому
розповiли. Гнат i го-во-рить: "Шукайте малого палiя! То вiн коня вкрав. Я
його бiля корчми вловив! Та мене не-чис-та сила оголомшила, i я зомлiв..."
Ну тодi всi його хлопцi кинулись шукати мало-го палiя. Ну шукали, шукали,
бiгали, бiгали i... нiчого... Коли один поселенець, що прихав на ярмарок i
каже гайдукам: "Та я йо-го бачив! Вiн на половому конi тiльки що до Старих
Млинiв потрюхав!" Ну а там тiльки одна дорога, бiльше нема...
- Таке кажете! Чи я тут не народилась?
- Так ото отаман Гнат прикликав усiх гайдукiв до себе i каже, щоб вони
поскакали Вов-чою стежкою навперейми! Ну, Степан за го-ловного. Але наш
Микола х усiх повiв. Не тому ка-жу, що мiй небiж, а тому що справдi дуже
тямучий хлопець! Вони малого перехопили на шля-ху вже недалеко вiд Старих
Млинiв. I воно кинулось зi шляху та в яри. Там кинуло коня i по-чало
дряпатись нагору з яру. Степан ка-же: "Стрiляйте! Бо втече, сучий син!" Бо
за ним по-дер-лися дво гай-дукiв - наш Микола i там ще один. У того щось
зало! А наш Микола як ви-стре-лив - так йому голову i вiдстрелив. Так роги
на трiски i розлетiлись!
- Пiдождiть, пiдождiть, Карпо! Якi такi роги раптом у малого?
- Як якi? Та той сатана, що вкрав коня, був у личинi "кози"! Ну
пiднялись наш Микола i той парубок. Дивляться, дивляться - нiде й слiду. Щез
- мов дим! Ну коня вони забрали. Бра-вий кiнь, козаць-кий. Добрий коник. Пiд
турецьким сiдлом. Отаман Гнат i сказав, щоб Ми-ко-ла собi взяв коня, поки
Сметана оклига... Але думаю, що Сметана нiколи не оклига - йо-му руку
вiдняло. Синя вся i висить. От така пригода...
- I в мо хрещеницi теж пригода! Прийшла вона сьогоднi ме-не
допомогти. Бо ще ку-же-лю добре лишилось - а вже ось-ось Рiзд-во. Треба
впоратись. Як узялись, ми удвох, то й усе май-же попряли. Не того, що моя
хрещениця, а по-правдi кажу - тако беручко дiвки я не знаю в селi. Все в
не в руках так i горить! Ранiше всiх i краще всiх упораться!
- Отаке мале?! Як кошеня захарчоване! Та де й там до добро дiвки? -
Вiдверто за-сум-нi-вався Карпо.
- Як не вiрите - то ще побачите! I не тому що вона моя хре-щениця. Та
ото я й кажу - по-працювали ми за десятьох. I вже ста-ла геть нiч. Вона й
каже: "Пiду я додому!" Пiшла. Ко-ли через якийсь час стукав у вiконце:
"Хрещена! Вiдчинiть!" Заскаку до ха-ти - очi отакi i ка-же: " Хрещена! Там
за Коропами щось воно таке! Воно наче диха i ворушиться. Воно при-повз-ло
по снiгу. Поможiть менi." Ну вдяглась я i ми побiгли. Дiйсно, в снiгу лежить
купа яки--хось обмерзлих лахiв. З-пiд усього того мотлоху стирчать
здоровен-нi заледенiлi личаки. По-тягли ми ту крижану купу до садиби кумiв.