назустрiч. Ко-зак, ставши проти дверей середнього вiтряка, запугав. I зразу
ж дверi з рипом вiдхилились, i з'я-вився геть бiлий чоловiк, мов
припорошений снiгом. Чоловiк протер очi, мов би погано ба-чив на дворi пiсля
темряви вiтряка i спитав, наче й не бачив, хто перед ним:
- Хто там?
- Козак з Лугу!
- З Великого чи Малого?
- З Великого!!!
- Тодi ласкаво просимо!!!
Омелько i малий спiшились, вклонились приявним селюкам, мовчки
торкнувшись ру-ка-ви-цями до шапок, i пiднялись рипучими сходинками до
отвору у вiтряк. Два молодi кремезнi хлоп-цi, що стояли в гуртi поселян,
пiдхопили вуздечки обох коней, ще як тiльки верхiвцi спi-ши-лись.
Тiльки в самому вiтряку в золотавих сутiнках козак i мельник обiйнялись
i роз-цi-лу-ва-лись.
А у вiтряку було затишно. I пахло теплим борошном, конопляною макухою,
гречкою, на-грiтим смолистим деревом. I трошки хмiльним медом. Весь вiтряк
злегка коливався, рипiв, а в корито безшумно лилось тепле бiле борошно.
- Що, пане-брате, поспiшаш? Бачу, бачу... Думав, ти в мене Рiздво
вiдсвяткуш. Але ти в нас.
- От i лиши образу для iнших. У тебе часом замашно пiшнi нема?
- Нi, нема. Що, збирашся на кармак ловити?
- Ти як у воду дивився! I кармак , i мини ще в Днiпрi. Але я хочу
добро криги на Во-до-хрещу наколоти.
- Ой Баламуте! Знов ти щось вигадав. Ти що - хочеш х усiх звести?
Вчора по обiдi Сте-пана-гайдука знайшли i коня його. Обо завалились у
прiрву. I слiди коло нього якiсь див-нi. Не вiдбитки чобiт чи ходаки. А
слiди мов полози вiд саней. Тiльки дуже легких саней. Ди-вина! Такого в нас
тут нiколи й не бувало.
- А ти не дивуйся. Новi часи - новi дива. У тебе добре кружало
конопляно макухи? I ще б два гарнця пшона. Скучив за козацьким кулiшем.
Ага, ледь не забув, певно, старiю, - Омелько примружив одне око i широко
посмiхався. - З просом у них велика бiда. I в Синопi, i в Трапезундi, i,
уяви, аж у Варнi. Якась комаха просо на труху перевела. А в нас як?
- Хвала Богу! Як збирали, то що не волоть, а свинцева куля.
- Тодi ось тобi, - Омелько розв'язав пояс, розкрив опанчу i вiдв'язав з
пояса важкий гаманець, уважно вiдрахував дзвiнкi монети. - Потихеньку
скуповуй просо. Нi нашi чумаки, а нi хнi греки чи ормяни ранiше квiтня в
дорогу не рушать. Братству двадцять четверикiв проса. Та щоб у добрих
лантухах! Грошi повернеш без лихви. I тодi, коли все спродаси. Часом до
Криму пiти не хочеш?
- Нi, козаче. Не час. Щось тут ляхи ще гiрше затiвають...
- Я оце до Кива збираюсь. Що розвiдаю - розповiм.
- Малого не хочеш у нас на зиму лишити?
- Та нi, дитина хоче Кив подивитись. Та й батьковi щось мулько.
Хочеться роз-ва-жи-тись.
- Ну й батько з тебе, пане-брате! - Засмiявся мiрошник i обняв Омелька.
- Та ну тебе, друже! Ще мiй славний каптан у борошно вмажеш! - I собi
смiявся Омелько, б'ючи по плечах мiрошника, i борошняна курява злiтала
вгору.
А малий, хоч i слухав все-все, що вони говорять, а роздивлявся на всi
боки. Намагався за-пам'ятати вiтряк iз середини. I все вдихав з насолодою
пахощi гарячого пшеничного бо-рош-на i пiдсмаженого зерня коноплi.
Мiрошник сказав здивовано Омельковi:
- Це що ж робиться? Виходить, що вже не через п'ять рокiв, а вже через
рiк неврожай?
- Виходить! Тiльки ми цього разу повиннi самi запастись просом.
- Авже! - Погодився мiрошник. - Щоб не було так, як з Iваном Дукачем!
- Ти, друже, не переймайся! Iван нас обдурив. Та побоявся над нами
посмiятись. А ми ще й посмiмося...
- Та як?
- А так! Позичимо совiстi у Сiрка. Пiд лихву. I вiддамо Iвановi його ж
борг!
- Ну, бачу, ти вже знов щось вигадав. Якщо пiдмога потрiбна - зразу
кажи!
- Одна пiдмога - не барися. Збирай просо.
- По Рiздвi - зразу! Може, пообiдаш? I гречана каша ще тепла, окунi
смаженi, хлiб-загреба, узвар вчорашнiй...
- Дякую! А от узвару вип'мо.
Узвар не був холодний. Певно, що отi дво парубкiв, якi вигулювали
козацьких коней, нещодавно привезли iз села жу.
Мiрошник визирнув iз млина i гукнув одного з хлопцiв. Той за хвилю
пiднявся до мли-на i притяг Василевi перекиднi торби. У торби поклали
макуху, мiшечки з пшоном, в'язку су-ше-них щучок, хлiбець-загребу, пирiжки з
калиною. Омелько перевiрив усе, як воно спа-ко-ва-не. I мовчки i дуже пильно
подивився на мiрошника. Той мовчки повернувся i полiз угору по рипучих
щаблях. I за хвилю спустився вниз з якимось згортком у брунатнiй парчевiй
тка-ни-нi. Пакунок був перемотаний тонкою смужкою жовто сировицi.
I мовчки подав Омельковi. А коли Омелько запакував згорток у перекиднi
торби, мi-рош-ник все ж подав голос.
- Значить, зразу пiсля Водохрещi, - Слово "Водохрещi" мiрошник сказав
iз якимось при-тиском, - ти йдеш до Кива?
- Думаю пiти...
Вони тричi поцiлувались i побажали один одному веселого Рiздва!
Тут i малий вигулькнув, нагадав про себе, повiншувавши мельника з
наступаючими святами.
Мiрошник розчулився, погладив по головi рукою, що пахла конопляною
макухою, i ще дав окремо хлопчиковi пирога з пресолодкою калиною!
Коли козак i хлопчик вийшли з вiтряка, поселяни так i стояли, як i
перед тим. Козак, не вiд-хиляючи з лиця кобки, поклонився, притиснувши руку
до серця i з одного помаху був у сiдлi.
Малий не втримався i "похвалився" перед селюками. Подав знаки Лисковi,
щоб кiнь став на колiна. Лиско щось не захотiв. Тодi Тимко подав знак уголос
i ще й рукою додав. Лис-ко став на колiна. Селяни тiльки очi вирячили, а
хлопчик вже залiз у сiдло i пiдняв коня!
Спочатку коней пустили короткою риссю. Потiм, тiльки спустились в
опадку i зникли з очей селян, Омелько хльоснув нагам тарантоватого бахмата
i погнав чвалом навпростець по ози-минi.
Лиско, наче i його оперiщили нагам, рвонув з мiсця. Малий ледь
втримався на конi, що-сили вчепившись у кульбаку. Не мiг Лиско стерпiти, щоб
iнший кiнь випередив його.
Вони швидко дiстались до шляху на мiстечко, але не поскакали по ньому.
А звернув Омелько свого крапчастого пробiяку на ту стежку, якою гайдуки
у недiлю вран-цi погнались за "козою".
По стежцi, яка то спускалась, то пiдiймалась мiж заростями терну i
диких вишень, гнати чвалом коней було небезпечно.
Омелько перевiв тарантоватого на коротку рись. I Лиско зразу стишився.
- Синку! А ти уважнiше дивися! - З притиском зауважив козак.
- Батьку! Я все запам'ятав, який усерединi вiтряк. Де мливо стоть, де
борошно, де ма-ку-ху у козубах складено. А там за скринею у дядька мiрошника
добра пiвгакiвниця i по-ро-хiвниця з рогу...
- Ну, ну, ну! Завуркотiв! Я про iнше. Ти бачив, що я перед помольниками
кобки не вiд-хи-ляв, шапки не скидав, лиця не казав?
- Бачив...
- А ти?
- А в мене свитка без кобки...
- Щоб мене не запам'ятали, я не показував свого лиця. Був козак, та й
похав. Коня та-ран-товатого, звичайно, запам'ятають. Та перемiнив козак
коня - i вже не впiзнають. Ти не-уваж-но дивився: я не виставляюсь! А iз
Лиском наперед батька вилазиш! Побачили очкурi та-кого вченого коня та ще й
пiд хлопчиком i все - не забудуть вовiки! Тобi треба навчитись так чинити,
щоб друзi тебе запам'ятали, а чужi зразу, як побачили, то й забули.
- Не лайте мене, Батьку! бо менi соромно...
- Не мели дурниць! То дiвкам нехай буде соромно, а ти повинен вчитись
бути непомiтним... перед чужими!!! Не журись, козацький сину, скоро почне
смеркати, i ми якраз i до молодицi завернемо.
- Як звати?
- Як прийдемо - побачимо, а як побачимо - то спитамо, а як звати?
Вони вийшли на рiвне мiсце перед присiлком, коли вже добре смеркалося.
У сiрих су-тiн-ках в запиналi дрiбно снiжно крупи опинились перед мiцною
дубовою брамою. Крiзь щi-ли-ну межи пакiллям загорожi було добре видно
свiтло у вiконцi. Омелько запугав. Але йому нi-хто не вiдгукнувся. На
великому подвiр' не тiльки циган, взагалi нiкого не було.
Тодi Омелько закалатав у стулки ворiт кiстяною рукояттю нагая.
Зразу в хатi вiдчинились хиткi дверi, i на подвiр'я вибiгла молодиця в
бiлiй свитi.
- Хто там проти ночi?
- Подорожнi люди! Страннi ми, заблукали. Вiдчиняй, Палажко!
- Зараз, зараз! - Скрикнула молодиця i побiгла до ворiт.
Омелько нахилився до малого, обняв лагiдно за плечi.
- Ха-ха! Бачиш: вгадав iм'я! Добра прикмета!
Молодиця витягла бруса iз залiзних петель, розвела стулки ворiт. I вже
брала пiд вузду та й за стремено i заводила коня у двiр. Малий пустив коня
за козаком.
Омелько обернувся до малого, вiдхилив кобку. I в сутiнках малий все ж
побачив, як Батько покивав головою i зробив лице: "Бачиш, як зустрiча? За
всiма поняттями.! Козачка!"
Вони перейшли через великий двiр захаращений якимось смiттям,
припорошеним снiгом, купами кiнських кiзякiв поламаними гринджолами з
плетеним величезним кошелем.
Омелько викресав вогню, а молодиця побiгла за свiчкою в хату. У густих
сутiнках молодиця вiдчинила широкi дверi до стайнi. I при мерехтливому
свiтлi свiчки вони завели коней i припнули до жолоба. Закамешились
переполоханi кури на сiдалi. Важко зiтхнув здоровенний вiл-бовкун у кутку
загорожi.
Поки Омелько знiмав перекиднi торби та обтрушував з коней снiг.
Молодиця iз середини закрила дверi i провела гостей через сiни до хати.
На посвiтi тiльки починала розгоратись купа тонких трiсок, i червоне,
нестале свiтло стри-бало по всiй великiй хатi. А в тiй хатi була
прездоровенна пiч з усякими причiлками, за-пiч-ками, стовпчиками та
закомарками. Довжелезний пiл добре закривав старосвiтський ви-тер-тий i
побитий мiллю килим i запинало з грубо дерги.
На столi блимав каганчик. Поруч стояла велика миска з горою кавунового
насiння. При сто-лi на лавi сидiла невеличка молодиця. Боса, у довгiй
сорочцi з набiйчатим подолом, з ру-ка-вами з червоною набiйкою. I не в
очiпку, i не в намiтцi, а пов'язана квiтчастим темним пла-том. З кiнцями,
зав'язаними рiжками на потилицi. Тiльки гостi ступили через порiг, вона
хут-ко пiднялась.
Козак i хлопчик зняли шапки, перехрестились на iкони i тодi
привiтались:
- Добрий вам вечiр та мир вашiй хатi!
Господиня вже стала до молодицi i вони удвох ледь не в пояс поклонились
гостям. Запросили до хати гостювати.
Омелько з подякою вклонився i поклав торби i знаряддя i пакунок на
лаву. Витяг ма-ку-ху i поклав на стiл:
- Це тобi, Палажко, i твом хлопцям!
- Вони в сусiдiв зiрку роблять. Там i заночують...
- А це, Палажко, пшоно. Та не просте, а золоте. Кулiш умiш варити? А
щоб кулiш був смачнiший - заправ олiю та товченою щукою. Та не барись. А
нам треба коней попорати. У тебе щiтки, ганчiрки, вiничок i обтинач ?
- Все на стовпi висить. Як чоловiк похав, то я нiчого не чiпала.
- А де чоловiк подiвся? Знаш?
- А чого не знати? Воював у Лiвонi. м обiцяли, обiцяли заплатити. То
вони з хлопцями знялись i пiшли додому. Та по дорозi щось там зались iз
литвинами. Та так добре, що й досi в узилищi в Слуцьку.
- Овва! Треба його визволяти!..
- Щоб визволити, треба грошей багато! А де в мене грошi вiзьмуться?!
- Ну добре! Повечерямо та й поговоримо. I про грошi, i про литовськi
узилища та княжих суддiв... Вода в тебе у сiнях свiжа?
- Сьогоднi вранцi iз ручая возили.
- Тодi добре ви, молодицi, господарюйте, а ми пiшли та коней попорамо.
Омелько взяв з полицi свiчку, малому дав глиняного каганця. I вони
пiшли через сiни у довгу будiвлю. Вона була роздiлена загорожами на стайню i
хлiв, i саж i курятник!
Конi були мокрi i вiд розталого снiгу, i вiд поту. Тому тварин треба
було якомога швидше витерти, почистити, привести до ладу гриви, хвости i
копита. I козак i хлопчик старались з усiх сил. Треба було гарливо подбати
про мокрих, змучених i голодних коней.
- Синку! Ану-бо йди до хазяйки, нехай дасть попону, а як нема, хоч
ряднину, щоб коня накрити! Стайня в них не дуже тепла.
Малий лишив каганець на поличцi при стовповi i чимшвидше до хати.
Що i дверi в сiни були вiдхиленi, i дверi в хату iз сiней не були
закритi, малий нiчим не рипнувши i не гуркнувши, а, як вчив дiд Пацюк,
пройшов нечутно до свiтлицi. Став у затiнку пiд мисником. Бо вiд того що вiн
побачив, його мов окропом облило.
Господиня Палажка пiд комином у великiй мисцi розбовтувала кописткою
пшоно. Вiд пшо-на йшла густа пара. Та невеличка жiнка у темнiм платi
швидко-швидко i дуже пе-ре-кон-ли-во щось торочила. Видно було i без
особливого на те розуму, щоб побачити, що вона з усiх сил заговорю
господарцi зуби.
А тим часом на пристiннiй лавi, де лежала вся козацька поклажа,
з'явилась чорнявенька дiв-чинка. У дiвчинки були такi тоненькi пальчики, що
здавалось, нiби це соломинки. I вона ти-ми пальчиками-соломинками вже майже
розв'язала сировицю на парчевiм пакунку.
Хлопчик нечутно вiдступив у сiни, з сiней нечутно прослизнув до стайнi.
- Батьку! та тiтка заговорю зуби Палажцi. А десь взялось циганча i
витягло пакунок. Ну, той, брунатний, що iз млина...
- Тс! - Просичав Омелько i поглянув на малого.
Малий аж вiдсахнувся - у Батька очi посвiтлiшали, зробились якiсь
жовтi. I в тому жовтому до чорних цяток звузились зiницi.
Омелько обережно, нечутно зняв опанчу, повiсив на стовп. Зняв з малого
свиту так са-мо тихо i обережно переклав на жердину. I, приклавши до вуст
пальця: "Мовчи!", другою ру-кою згасив свiчку. Подивився, а чи безпечно
стоть каганець на поличцi i тихо, крадучись, пi-шов до хати. Тимко
навшпиньках - за ним.
Козак тихо, нечутно, вiдкрив дверi i низьким голосом жорстко спитав:
- А хто тут мерцiв непокоть?
Двi жiнки при печi перелякано обернулись. Дiвчинка розв'язала тугий
вузол сировицi i, при-тискаючи згорток до грудей, почала вiдхиляти з нього
край брунатно iскристо парчi. Во-на вiд Омелькових слiв шарпонулась i ще
сильнiше притиснула згорток до грудей. Але з то-го краю, де парча
вiдхилилась, щось темне i важке вислизнуло i з сухим трiском по-ко-ти-лось
на до-лiвку.
I спинилось те щось посеред хати.
I при полум' з вустя печi i при яскравiм вогнi посвiта всi побачили,
що це обгорiлий, за-копчений людський череп. Без нижньо щелепи i з
надрубаною лiвою вилицею.
Омелько вийняв пiстоль iз кобури на грудях. Пiдiйшов до жiнки в темнi
платi на головi, наставив на не зброю.
- Хто з гайдукiв лiвша?
Та тiльки дрiбно-дрiбно трусила головою: "Не знаю"...
Омелько повернув обличчя до блiдо Палажки:
- Хто з гайдукiв лiвша?
- Тiльки Семен... Приятель Гната...
Дiвчинка вже отямилась i починала вiдсовуватись по пристiннiй лавi до
мисника, до дверей ближче.
Омелько пiдiйшов до не. Вклав пiстоль до кобури. Рiвно посадовив
дiвчинку на лавi. Взяв руки i наказав зчiпити пальцi i закласти за
голову. Подивився малiй в очi i сказав дуже тихо, проникливо:
- Ти не розчепиш пальцi! I коли ти коли-небудь захочеш вкрасти
що-небудь, тобi зацiпить руки! Сиди!!!
Став над столом, обернувся до жiнок.
- Ти, циганська покритко, вiзьми череп голови славного нашого козака
Пацюка i обе-реж-ненько поклади в коробку. Та гарненько загорни i зав'яжи
сировицею. Якщо погано за-в'я-жеш, то пальцi переламаю.
Жiнка все гарливо виконала. I поклала страшний згорток на пристiнну
лаву. Вклякла перед козаком навколiшки i почала завивати:
- Ой матiнко моя рiдна! Та що ти з нами зробиш?!!
- Не вищи, покритко! Та я вже все з вами зробив. Вона нiколи не зможе
красти. Що хо-чеш, буде робити: ворожитиме, брехатиме, проситиме милостиню,
спiватиме i танцюватиме. Все, що роблять циганки. А от красти не зможе! I не
пiдходь до не i не торкайся, поки я не ска-жу! Бо почнуть корчi бити ,
судоми ламати. I буде в не падуча!... Та не барiться з вечерею!
Омелько зняв iз жердини над полом дергу, скрутив килим, поклав собi на
плечi i ступив у сiни.
Малий потягнув Батька за полу:
- Батьку, Батьку! можна я лишуся в хатi сторожувати?!!
- Нi! Нехай цi нужi щось спробують! Я на них вже замовляння проказав.
I вони вдвох накрили килимом Лиска, а дергою - тарантоватого коня,
наполи доброю водою, ще й вiвса щедро в шальки насипали.
Коли повернулися до хати i почали митись над рiзанкою, то i молодиця, i
Палажка коло них ледь не танцювали.
А дiвчинка сидiла, наче дошка, рiвна, i безтямно дивилась на вогонь у
печi.
Втираючись квiтчастим рушником, Омелько спитав у дiвчинки:
- Спробуй роз'днати пальцi!
Дiвчинка зайорзала по лавi, покрутила шию, поворушила плечима щосили.
Але пальцi не змогла роз'днати.
- Не можеш? Тепер тихо, тихо всi! Дивися менi в очi й кажи: "я не буду
красти!".
- Я не буду красти! - Прошамрала дiвчинка.
- Добре! Тепер ти роз'днаш пальцi, помиш лице i руки в отiй мисочцi.
I вип'ш ту воду.
Така була тиша, коли дiвчинка зрештою розчепiрила руки, вмилась i
випила ту воду, що було чути тiльки плюскiт води, хрипке дихання i
потрiск скiпок у посвiтi.
А потiм вони всi сiли до столу. I Омелько сам насипав в одну миску
кулешу для Тимка i дiвчинки i поставив м на ослiн бiля причiлково стiни.
Молодиця стиха i з острахом зиркала на Омелька i на хлопчика.
А Палажка не пiдiймала очей i злизувала сльози, що капали й у миску.
- Це моя сестра. Отаке ледащо! Посварила мене з усiма родичами. Бо я
вигнати не мо-жу - рiдна кров. А вона мене перед усiма-усiма знеславила,
розсварила... А пiсля сьо-го-днi-шнього тут i ноги не буде. I
байстрючки...
- Нi, Палажко. Нi вона, нi дiвка тобi клопотiв не завдадуть. Я
закляв х. Якщо щось учи-нять - пропали обо. Ти чула про Сметану?
- Чула. Лежить колодою. Пiд себе оправляться.
- А хто тебе про шинкарку питав? Хто тобi таляра кинув?
Палажка впустила ложку i впала головою на стiл, трусилася i хрипiла вiд
ридань:
- Це ти!! Шайтан? Турок? Чаклун?
- Як хочеш, так i називай! Тiльки корчмарем не називай, бо образиш. Не
плачте, мо-ло-ди-цi, не плачте дiвки. Вже Рiздво, а там Щедрий Вечiр, а
потiм Водохреща. Поховаю голову сво-го вчителя, славного лицаря Пацюка.
Покараю злочинцiв, i почнемо думати, як твого чо-ло-вiка зi Слуцька
визволяти. А зараз несiть чарочки, та вип'мо по чарочцi та заспiвамо.
Тiль-ки потихеньку, щоб вороги не почули.
Дiвчинка, навшись, хотiла прослизнути пiд стiною на пiл. Та Омелько
покликав i сказав:
- За добро треба дякувати. Подякуй тiтоньцi свой Палажцi за доброту i
ласку!
Дiвчинка пiдняла великi зеленi очi на козака, блимнула довжелезними
чорними вiями i спитала:
- Як дякувати?
- А ти сама подумай!
Дiвчинка постояла, постояла, насупила брови, щось напружено чи
пригадуючи, чи вигадуючи, i тодi пiдступила до сво терпеливо тiтки.
Сказала: "Дякую!" та й поцiлувала в плече i прожогом кинулась на пiл i
миттю з головою загорнулась у лiжник.
А Омелько спитав:
- Слухай, Палажко! А часом у вас кобзи не було? У тебе ж чоловiк не
очкур, а козак.
- Не була, а ! I струни на запас .
Витягла Палажка зi скринi кобзу i струни.
I до перших пiвнiв Омелько перетяг i перестров струни. I спочатку
збиваючись, бо пальцi не так гнучко бiгали по струнах, як би хотiлось, а
далi все рiвнiше почав вигравати i спiвати.
I пiд кобзу йому жiнки не пiдспiвували, тiльки слухали.
А потiм вiн засмажив зерня кави, на жорнах розтер i запарив. I випив
мiцно кави для бадьоростi. I Тимковi дав поковтати, посмакувати. Тимковi
гiрка кава страх як не спо-до-ба-лась, але вiн дивився, як облизуться, як
зiтха з насолодою Батько, то й собi облизувався i плям-кав. А люльку
Омелько не дав жодного разу посмоктати.
I цiлу нiч Омелько грав на кобзi, спiвав, всякi придибенцi розповiдав.
I обидвi сестри, хоча й кави не пили, тютюну не палили, але спати не хотiли,
навiть не позiхали.
Тiльки, коли козак перепочивав та не спiвав i не грав, коли виходив з
малим до коней, то-дi обидвi сестри кидались i все в хатi прибирали,
перетирали, вичищали. Всю нiч не спали.
Тiльки коли почало сiрiти у шибках, тодi i козак лiг на кожух на
причiлковiй лавi, а ма-лий на причiлку на дерзi, укрившись свитою. А обидвi
жiнки заходились бiля печi го-ту-ва-ти страви.
ж дверi з рипом вiдхилились, i з'я-вився геть бiлий чоловiк, мов
припорошений снiгом. Чоловiк протер очi, мов би погано ба-чив на дворi пiсля
темряви вiтряка i спитав, наче й не бачив, хто перед ним:
- Хто там?
- Козак з Лугу!
- З Великого чи Малого?
- З Великого!!!
- Тодi ласкаво просимо!!!
Омелько i малий спiшились, вклонились приявним селюкам, мовчки
торкнувшись ру-ка-ви-цями до шапок, i пiднялись рипучими сходинками до
отвору у вiтряк. Два молодi кремезнi хлоп-цi, що стояли в гуртi поселян,
пiдхопили вуздечки обох коней, ще як тiльки верхiвцi спi-ши-лись.
Тiльки в самому вiтряку в золотавих сутiнках козак i мельник обiйнялись
i роз-цi-лу-ва-лись.
А у вiтряку було затишно. I пахло теплим борошном, конопляною макухою,
гречкою, на-грiтим смолистим деревом. I трошки хмiльним медом. Весь вiтряк
злегка коливався, рипiв, а в корито безшумно лилось тепле бiле борошно.
- Що, пане-брате, поспiшаш? Бачу, бачу... Думав, ти в мене Рiздво
вiдсвяткуш. Але ти в нас.
- От i лиши образу для iнших. У тебе часом замашно пiшнi нема?
- Нi, нема. Що, збирашся на кармак ловити?
- Ти як у воду дивився! I кармак , i мини ще в Днiпрi. Але я хочу
добро криги на Во-до-хрещу наколоти.
- Ой Баламуте! Знов ти щось вигадав. Ти що - хочеш х усiх звести?
Вчора по обiдi Сте-пана-гайдука знайшли i коня його. Обо завалились у
прiрву. I слiди коло нього якiсь див-нi. Не вiдбитки чобiт чи ходаки. А
слiди мов полози вiд саней. Тiльки дуже легких саней. Ди-вина! Такого в нас
тут нiколи й не бувало.
- А ти не дивуйся. Новi часи - новi дива. У тебе добре кружало
конопляно макухи? I ще б два гарнця пшона. Скучив за козацьким кулiшем.
Ага, ледь не забув, певно, старiю, - Омелько примружив одне око i широко
посмiхався. - З просом у них велика бiда. I в Синопi, i в Трапезундi, i,
уяви, аж у Варнi. Якась комаха просо на труху перевела. А в нас як?
- Хвала Богу! Як збирали, то що не волоть, а свинцева куля.
- Тодi ось тобi, - Омелько розв'язав пояс, розкрив опанчу i вiдв'язав з
пояса важкий гаманець, уважно вiдрахував дзвiнкi монети. - Потихеньку
скуповуй просо. Нi нашi чумаки, а нi хнi греки чи ормяни ранiше квiтня в
дорогу не рушать. Братству двадцять четверикiв проса. Та щоб у добрих
лантухах! Грошi повернеш без лихви. I тодi, коли все спродаси. Часом до
Криму пiти не хочеш?
- Нi, козаче. Не час. Щось тут ляхи ще гiрше затiвають...
- Я оце до Кива збираюсь. Що розвiдаю - розповiм.
- Малого не хочеш у нас на зиму лишити?
- Та нi, дитина хоче Кив подивитись. Та й батьковi щось мулько.
Хочеться роз-ва-жи-тись.
- Ну й батько з тебе, пане-брате! - Засмiявся мiрошник i обняв Омелька.
- Та ну тебе, друже! Ще мiй славний каптан у борошно вмажеш! - I собi
смiявся Омелько, б'ючи по плечах мiрошника, i борошняна курява злiтала
вгору.
А малий, хоч i слухав все-все, що вони говорять, а роздивлявся на всi
боки. Намагався за-пам'ятати вiтряк iз середини. I все вдихав з насолодою
пахощi гарячого пшеничного бо-рош-на i пiдсмаженого зерня коноплi.
Мiрошник сказав здивовано Омельковi:
- Це що ж робиться? Виходить, що вже не через п'ять рокiв, а вже через
рiк неврожай?
- Виходить! Тiльки ми цього разу повиннi самi запастись просом.
- Авже! - Погодився мiрошник. - Щоб не було так, як з Iваном Дукачем!
- Ти, друже, не переймайся! Iван нас обдурив. Та побоявся над нами
посмiятись. А ми ще й посмiмося...
- Та як?
- А так! Позичимо совiстi у Сiрка. Пiд лихву. I вiддамо Iвановi його ж
борг!
- Ну, бачу, ти вже знов щось вигадав. Якщо пiдмога потрiбна - зразу
кажи!
- Одна пiдмога - не барися. Збирай просо.
- По Рiздвi - зразу! Може, пообiдаш? I гречана каша ще тепла, окунi
смаженi, хлiб-загреба, узвар вчорашнiй...
- Дякую! А от узвару вип'мо.
Узвар не був холодний. Певно, що отi дво парубкiв, якi вигулювали
козацьких коней, нещодавно привезли iз села жу.
Мiрошник визирнув iз млина i гукнув одного з хлопцiв. Той за хвилю
пiднявся до мли-на i притяг Василевi перекиднi торби. У торби поклали
макуху, мiшечки з пшоном, в'язку су-ше-них щучок, хлiбець-загребу, пирiжки з
калиною. Омелько перевiрив усе, як воно спа-ко-ва-не. I мовчки i дуже пильно
подивився на мiрошника. Той мовчки повернувся i полiз угору по рипучих
щаблях. I за хвилю спустився вниз з якимось згортком у брунатнiй парчевiй
тка-ни-нi. Пакунок був перемотаний тонкою смужкою жовто сировицi.
I мовчки подав Омельковi. А коли Омелько запакував згорток у перекиднi
торби, мi-рош-ник все ж подав голос.
- Значить, зразу пiсля Водохрещi, - Слово "Водохрещi" мiрошник сказав
iз якимось при-тиском, - ти йдеш до Кива?
- Думаю пiти...
Вони тричi поцiлувались i побажали один одному веселого Рiздва!
Тут i малий вигулькнув, нагадав про себе, повiншувавши мельника з
наступаючими святами.
Мiрошник розчулився, погладив по головi рукою, що пахла конопляною
макухою, i ще дав окремо хлопчиковi пирога з пресолодкою калиною!
Коли козак i хлопчик вийшли з вiтряка, поселяни так i стояли, як i
перед тим. Козак, не вiд-хиляючи з лиця кобки, поклонився, притиснувши руку
до серця i з одного помаху був у сiдлi.
Малий не втримався i "похвалився" перед селюками. Подав знаки Лисковi,
щоб кiнь став на колiна. Лиско щось не захотiв. Тодi Тимко подав знак уголос
i ще й рукою додав. Лис-ко став на колiна. Селяни тiльки очi вирячили, а
хлопчик вже залiз у сiдло i пiдняв коня!
Спочатку коней пустили короткою риссю. Потiм, тiльки спустились в
опадку i зникли з очей селян, Омелько хльоснув нагам тарантоватого бахмата
i погнав чвалом навпростець по ози-минi.
Лиско, наче i його оперiщили нагам, рвонув з мiсця. Малий ледь
втримався на конi, що-сили вчепившись у кульбаку. Не мiг Лиско стерпiти, щоб
iнший кiнь випередив його.
Вони швидко дiстались до шляху на мiстечко, але не поскакали по ньому.
А звернув Омелько свого крапчастого пробiяку на ту стежку, якою гайдуки
у недiлю вран-цi погнались за "козою".
По стежцi, яка то спускалась, то пiдiймалась мiж заростями терну i
диких вишень, гнати чвалом коней було небезпечно.
Омелько перевiв тарантоватого на коротку рись. I Лиско зразу стишився.
- Синку! А ти уважнiше дивися! - З притиском зауважив козак.
- Батьку! Я все запам'ятав, який усерединi вiтряк. Де мливо стоть, де
борошно, де ма-ку-ху у козубах складено. А там за скринею у дядька мiрошника
добра пiвгакiвниця i по-ро-хiвниця з рогу...
- Ну, ну, ну! Завуркотiв! Я про iнше. Ти бачив, що я перед помольниками
кобки не вiд-хи-ляв, шапки не скидав, лиця не казав?
- Бачив...
- А ти?
- А в мене свитка без кобки...
- Щоб мене не запам'ятали, я не показував свого лиця. Був козак, та й
похав. Коня та-ран-товатого, звичайно, запам'ятають. Та перемiнив козак
коня - i вже не впiзнають. Ти не-уваж-но дивився: я не виставляюсь! А iз
Лиском наперед батька вилазиш! Побачили очкурi та-кого вченого коня та ще й
пiд хлопчиком i все - не забудуть вовiки! Тобi треба навчитись так чинити,
щоб друзi тебе запам'ятали, а чужi зразу, як побачили, то й забули.
- Не лайте мене, Батьку! бо менi соромно...
- Не мели дурниць! То дiвкам нехай буде соромно, а ти повинен вчитись
бути непомiтним... перед чужими!!! Не журись, козацький сину, скоро почне
смеркати, i ми якраз i до молодицi завернемо.
- Як звати?
- Як прийдемо - побачимо, а як побачимо - то спитамо, а як звати?
Вони вийшли на рiвне мiсце перед присiлком, коли вже добре смеркалося.
У сiрих су-тiн-ках в запиналi дрiбно снiжно крупи опинились перед мiцною
дубовою брамою. Крiзь щi-ли-ну межи пакiллям загорожi було добре видно
свiтло у вiконцi. Омелько запугав. Але йому нi-хто не вiдгукнувся. На
великому подвiр' не тiльки циган, взагалi нiкого не було.
Тодi Омелько закалатав у стулки ворiт кiстяною рукояттю нагая.
Зразу в хатi вiдчинились хиткi дверi, i на подвiр'я вибiгла молодиця в
бiлiй свитi.
- Хто там проти ночi?
- Подорожнi люди! Страннi ми, заблукали. Вiдчиняй, Палажко!
- Зараз, зараз! - Скрикнула молодиця i побiгла до ворiт.
Омелько нахилився до малого, обняв лагiдно за плечi.
- Ха-ха! Бачиш: вгадав iм'я! Добра прикмета!
Молодиця витягла бруса iз залiзних петель, розвела стулки ворiт. I вже
брала пiд вузду та й за стремено i заводила коня у двiр. Малий пустив коня
за козаком.
Омелько обернувся до малого, вiдхилив кобку. I в сутiнках малий все ж
побачив, як Батько покивав головою i зробив лице: "Бачиш, як зустрiча? За
всiма поняттями.! Козачка!"
Вони перейшли через великий двiр захаращений якимось смiттям,
припорошеним снiгом, купами кiнських кiзякiв поламаними гринджолами з
плетеним величезним кошелем.
Омелько викресав вогню, а молодиця побiгла за свiчкою в хату. У густих
сутiнках молодиця вiдчинила широкi дверi до стайнi. I при мерехтливому
свiтлi свiчки вони завели коней i припнули до жолоба. Закамешились
переполоханi кури на сiдалi. Важко зiтхнув здоровенний вiл-бовкун у кутку
загорожi.
Поки Омелько знiмав перекиднi торби та обтрушував з коней снiг.
Молодиця iз середини закрила дверi i провела гостей через сiни до хати.
На посвiтi тiльки починала розгоратись купа тонких трiсок, i червоне,
нестале свiтло стри-бало по всiй великiй хатi. А в тiй хатi була
прездоровенна пiч з усякими причiлками, за-пiч-ками, стовпчиками та
закомарками. Довжелезний пiл добре закривав старосвiтський ви-тер-тий i
побитий мiллю килим i запинало з грубо дерги.
На столi блимав каганчик. Поруч стояла велика миска з горою кавунового
насiння. При сто-лi на лавi сидiла невеличка молодиця. Боса, у довгiй
сорочцi з набiйчатим подолом, з ру-ка-вами з червоною набiйкою. I не в
очiпку, i не в намiтцi, а пов'язана квiтчастим темним пла-том. З кiнцями,
зав'язаними рiжками на потилицi. Тiльки гостi ступили через порiг, вона
хут-ко пiднялась.
Козак i хлопчик зняли шапки, перехрестились на iкони i тодi
привiтались:
- Добрий вам вечiр та мир вашiй хатi!
Господиня вже стала до молодицi i вони удвох ледь не в пояс поклонились
гостям. Запросили до хати гостювати.
Омелько з подякою вклонився i поклав торби i знаряддя i пакунок на
лаву. Витяг ма-ку-ху i поклав на стiл:
- Це тобi, Палажко, i твом хлопцям!
- Вони в сусiдiв зiрку роблять. Там i заночують...
- А це, Палажко, пшоно. Та не просте, а золоте. Кулiш умiш варити? А
щоб кулiш був смачнiший - заправ олiю та товченою щукою. Та не барись. А
нам треба коней попорати. У тебе щiтки, ганчiрки, вiничок i обтинач ?
- Все на стовпi висить. Як чоловiк похав, то я нiчого не чiпала.
- А де чоловiк подiвся? Знаш?
- А чого не знати? Воював у Лiвонi. м обiцяли, обiцяли заплатити. То
вони з хлопцями знялись i пiшли додому. Та по дорозi щось там зались iз
литвинами. Та так добре, що й досi в узилищi в Слуцьку.
- Овва! Треба його визволяти!..
- Щоб визволити, треба грошей багато! А де в мене грошi вiзьмуться?!
- Ну добре! Повечерямо та й поговоримо. I про грошi, i про литовськi
узилища та княжих суддiв... Вода в тебе у сiнях свiжа?
- Сьогоднi вранцi iз ручая возили.
- Тодi добре ви, молодицi, господарюйте, а ми пiшли та коней попорамо.
Омелько взяв з полицi свiчку, малому дав глиняного каганця. I вони
пiшли через сiни у довгу будiвлю. Вона була роздiлена загорожами на стайню i
хлiв, i саж i курятник!
Конi були мокрi i вiд розталого снiгу, i вiд поту. Тому тварин треба
було якомога швидше витерти, почистити, привести до ладу гриви, хвости i
копита. I козак i хлопчик старались з усiх сил. Треба було гарливо подбати
про мокрих, змучених i голодних коней.
- Синку! Ану-бо йди до хазяйки, нехай дасть попону, а як нема, хоч
ряднину, щоб коня накрити! Стайня в них не дуже тепла.
Малий лишив каганець на поличцi при стовповi i чимшвидше до хати.
Що i дверi в сiни були вiдхиленi, i дверi в хату iз сiней не були
закритi, малий нiчим не рипнувши i не гуркнувши, а, як вчив дiд Пацюк,
пройшов нечутно до свiтлицi. Став у затiнку пiд мисником. Бо вiд того що вiн
побачив, його мов окропом облило.
Господиня Палажка пiд комином у великiй мисцi розбовтувала кописткою
пшоно. Вiд пшо-на йшла густа пара. Та невеличка жiнка у темнiм платi
швидко-швидко i дуже пе-ре-кон-ли-во щось торочила. Видно було i без
особливого на те розуму, щоб побачити, що вона з усiх сил заговорю
господарцi зуби.
А тим часом на пристiннiй лавi, де лежала вся козацька поклажа,
з'явилась чорнявенька дiв-чинка. У дiвчинки були такi тоненькi пальчики, що
здавалось, нiби це соломинки. I вона ти-ми пальчиками-соломинками вже майже
розв'язала сировицю на парчевiм пакунку.
Хлопчик нечутно вiдступив у сiни, з сiней нечутно прослизнув до стайнi.
- Батьку! та тiтка заговорю зуби Палажцi. А десь взялось циганча i
витягло пакунок. Ну, той, брунатний, що iз млина...
- Тс! - Просичав Омелько i поглянув на малого.
Малий аж вiдсахнувся - у Батька очi посвiтлiшали, зробились якiсь
жовтi. I в тому жовтому до чорних цяток звузились зiницi.
Омелько обережно, нечутно зняв опанчу, повiсив на стовп. Зняв з малого
свиту так са-мо тихо i обережно переклав на жердину. I, приклавши до вуст
пальця: "Мовчи!", другою ру-кою згасив свiчку. Подивився, а чи безпечно
стоть каганець на поличцi i тихо, крадучись, пi-шов до хати. Тимко
навшпиньках - за ним.
Козак тихо, нечутно, вiдкрив дверi i низьким голосом жорстко спитав:
- А хто тут мерцiв непокоть?
Двi жiнки при печi перелякано обернулись. Дiвчинка розв'язала тугий
вузол сировицi i, при-тискаючи згорток до грудей, почала вiдхиляти з нього
край брунатно iскристо парчi. Во-на вiд Омелькових слiв шарпонулась i ще
сильнiше притиснула згорток до грудей. Але з то-го краю, де парча
вiдхилилась, щось темне i важке вислизнуло i з сухим трiском по-ко-ти-лось
на до-лiвку.
I спинилось те щось посеред хати.
I при полум' з вустя печi i при яскравiм вогнi посвiта всi побачили,
що це обгорiлий, за-копчений людський череп. Без нижньо щелепи i з
надрубаною лiвою вилицею.
Омелько вийняв пiстоль iз кобури на грудях. Пiдiйшов до жiнки в темнi
платi на головi, наставив на не зброю.
- Хто з гайдукiв лiвша?
Та тiльки дрiбно-дрiбно трусила головою: "Не знаю"...
Омелько повернув обличчя до блiдо Палажки:
- Хто з гайдукiв лiвша?
- Тiльки Семен... Приятель Гната...
Дiвчинка вже отямилась i починала вiдсовуватись по пристiннiй лавi до
мисника, до дверей ближче.
Омелько пiдiйшов до не. Вклав пiстоль до кобури. Рiвно посадовив
дiвчинку на лавi. Взяв руки i наказав зчiпити пальцi i закласти за
голову. Подивився малiй в очi i сказав дуже тихо, проникливо:
- Ти не розчепиш пальцi! I коли ти коли-небудь захочеш вкрасти
що-небудь, тобi зацiпить руки! Сиди!!!
Став над столом, обернувся до жiнок.
- Ти, циганська покритко, вiзьми череп голови славного нашого козака
Пацюка i обе-реж-ненько поклади в коробку. Та гарненько загорни i зав'яжи
сировицею. Якщо погано за-в'я-жеш, то пальцi переламаю.
Жiнка все гарливо виконала. I поклала страшний згорток на пристiнну
лаву. Вклякла перед козаком навколiшки i почала завивати:
- Ой матiнко моя рiдна! Та що ти з нами зробиш?!!
- Не вищи, покритко! Та я вже все з вами зробив. Вона нiколи не зможе
красти. Що хо-чеш, буде робити: ворожитиме, брехатиме, проситиме милостиню,
спiватиме i танцюватиме. Все, що роблять циганки. А от красти не зможе! I не
пiдходь до не i не торкайся, поки я не ска-жу! Бо почнуть корчi бити ,
судоми ламати. I буде в не падуча!... Та не барiться з вечерею!
Омелько зняв iз жердини над полом дергу, скрутив килим, поклав собi на
плечi i ступив у сiни.
Малий потягнув Батька за полу:
- Батьку, Батьку! можна я лишуся в хатi сторожувати?!!
- Нi! Нехай цi нужi щось спробують! Я на них вже замовляння проказав.
I вони вдвох накрили килимом Лиска, а дергою - тарантоватого коня,
наполи доброю водою, ще й вiвса щедро в шальки насипали.
Коли повернулися до хати i почали митись над рiзанкою, то i молодиця, i
Палажка коло них ледь не танцювали.
А дiвчинка сидiла, наче дошка, рiвна, i безтямно дивилась на вогонь у
печi.
Втираючись квiтчастим рушником, Омелько спитав у дiвчинки:
- Спробуй роз'днати пальцi!
Дiвчинка зайорзала по лавi, покрутила шию, поворушила плечима щосили.
Але пальцi не змогла роз'днати.
- Не можеш? Тепер тихо, тихо всi! Дивися менi в очi й кажи: "я не буду
красти!".
- Я не буду красти! - Прошамрала дiвчинка.
- Добре! Тепер ти роз'днаш пальцi, помиш лице i руки в отiй мисочцi.
I вип'ш ту воду.
Така була тиша, коли дiвчинка зрештою розчепiрила руки, вмилась i
випила ту воду, що було чути тiльки плюскiт води, хрипке дихання i
потрiск скiпок у посвiтi.
А потiм вони всi сiли до столу. I Омелько сам насипав в одну миску
кулешу для Тимка i дiвчинки i поставив м на ослiн бiля причiлково стiни.
Молодиця стиха i з острахом зиркала на Омелька i на хлопчика.
А Палажка не пiдiймала очей i злизувала сльози, що капали й у миску.
- Це моя сестра. Отаке ледащо! Посварила мене з усiма родичами. Бо я
вигнати не мо-жу - рiдна кров. А вона мене перед усiма-усiма знеславила,
розсварила... А пiсля сьо-го-днi-шнього тут i ноги не буде. I
байстрючки...
- Нi, Палажко. Нi вона, нi дiвка тобi клопотiв не завдадуть. Я
закляв х. Якщо щось учи-нять - пропали обо. Ти чула про Сметану?
- Чула. Лежить колодою. Пiд себе оправляться.
- А хто тебе про шинкарку питав? Хто тобi таляра кинув?
Палажка впустила ложку i впала головою на стiл, трусилася i хрипiла вiд
ридань:
- Це ти!! Шайтан? Турок? Чаклун?
- Як хочеш, так i називай! Тiльки корчмарем не називай, бо образиш. Не
плачте, мо-ло-ди-цi, не плачте дiвки. Вже Рiздво, а там Щедрий Вечiр, а
потiм Водохреща. Поховаю голову сво-го вчителя, славного лицаря Пацюка.
Покараю злочинцiв, i почнемо думати, як твого чо-ло-вiка зi Слуцька
визволяти. А зараз несiть чарочки, та вип'мо по чарочцi та заспiвамо.
Тiль-ки потихеньку, щоб вороги не почули.
Дiвчинка, навшись, хотiла прослизнути пiд стiною на пiл. Та Омелько
покликав i сказав:
- За добро треба дякувати. Подякуй тiтоньцi свой Палажцi за доброту i
ласку!
Дiвчинка пiдняла великi зеленi очi на козака, блимнула довжелезними
чорними вiями i спитала:
- Як дякувати?
- А ти сама подумай!
Дiвчинка постояла, постояла, насупила брови, щось напружено чи
пригадуючи, чи вигадуючи, i тодi пiдступила до сво терпеливо тiтки.
Сказала: "Дякую!" та й поцiлувала в плече i прожогом кинулась на пiл i
миттю з головою загорнулась у лiжник.
А Омелько спитав:
- Слухай, Палажко! А часом у вас кобзи не було? У тебе ж чоловiк не
очкур, а козак.
- Не була, а ! I струни на запас .
Витягла Палажка зi скринi кобзу i струни.
I до перших пiвнiв Омелько перетяг i перестров струни. I спочатку
збиваючись, бо пальцi не так гнучко бiгали по струнах, як би хотiлось, а
далi все рiвнiше почав вигравати i спiвати.
I пiд кобзу йому жiнки не пiдспiвували, тiльки слухали.
А потiм вiн засмажив зерня кави, на жорнах розтер i запарив. I випив
мiцно кави для бадьоростi. I Тимковi дав поковтати, посмакувати. Тимковi
гiрка кава страх як не спо-до-ба-лась, але вiн дивився, як облизуться, як
зiтха з насолодою Батько, то й собi облизувався i плям-кав. А люльку
Омелько не дав жодного разу посмоктати.
I цiлу нiч Омелько грав на кобзi, спiвав, всякi придибенцi розповiдав.
I обидвi сестри, хоча й кави не пили, тютюну не палили, але спати не хотiли,
навiть не позiхали.
Тiльки, коли козак перепочивав та не спiвав i не грав, коли виходив з
малим до коней, то-дi обидвi сестри кидались i все в хатi прибирали,
перетирали, вичищали. Всю нiч не спали.
Тiльки коли почало сiрiти у шибках, тодi i козак лiг на кожух на
причiлковiй лавi, а ма-лий на причiлку на дерзi, укрившись свитою. А обидвi
жiнки заходились бiля печi го-ту-ва-ти страви.