Страница:
Коли ж вiн спустився в найглибшу улоговину перед Трьома Ярами, то тут i
згубив слiди пiдкованих чобiткiв. Вони кiнчались за яких десять сажнiв бiля
краю шляху. Далi все було затоптано людьми, зажджене полозами саней, забите
дрiбними ратицями овець i кiз, копитами коней, ратицями волiв i корiв,
слiдами собак. Тiльки в кiлькох мiсцях побачив виразнi, окремiшнi людськi
слiди. Здоровеннi слiди, слiди личакiв. Але не нашого плетива, як на
полiссi. А поруч слiду личакiв ще й здоровеннi ведмежi слiди.
Проте далi й слiди дивних личакiв, i вiдбитки ведмежих лап було
затолочено людьми.
На всяк випадок, страннiй пошкутильгав до Третього Яру. Там слiдiв було
зовсiм не густо.
Всi слiди завертали сюди, до Другого Яру.
А на пiвдень, у Перший Яр, не показував жодний слiд!
Зрозумiвши, що витрача дорогоцiнний час, поки свiтить сонце, вiн
поспiшив Середнiм Яром.
Вiн краще затягнув пояс i поправив вiдлогу, бо починав наче потягувати
гострий вi-те-рець.
Якийсь вершник, пiдпило мугикаючи, ще здаля, в спину, спитав чоловiка у
темнiй ки-ре:
- I чого ти, очкурю, шасташ по дорозi? Золотого згубив?
Чоловiк з-пiд вiдлоги хрипко спитав:
- Ведмедя i литвина у личаках не бачив?
- То ти ведмедя згубив, очкуре сраний? Ох-хо-хо! Ведмедя?!!
Ох-хо-ха-ха!
- Чоловiче, як не бачив, то дь собi з Богом!
- Та ти менi, козаку... Та щоб я ото хав?!
- дь, дь собi, чоловiче, не заважай менi...
- Та я тебе!...
I пустив коня прямо на подорожнього.
В цю мить вiтерець пiдхопив з дороги дрiбнi соломини, якесь смiття i
понiс коневi на-зустрiч.
Тiльки це смiття закрутилось навколо вершника, як кiнь шалено
загоготiв, аж нiби йому в черевi забулькало. Здибився i в неймовiрному
стрибку вiдскочив набiк вiд перехожого. Верш-ник ледь втримався, вчепившись
за гриву обома руками. Отямившись, вiн намагався натягти узду.
Та кiнь, рвучи собi залiзом губи, шаленим чвалом помчав по дорозi до
мiстечка.
I вже вiд захiдного червоного сонця понеслася поруч iз конем довга,
довжелезна синя тiнь, залазячи аж на схил заснiженого поля.
Подорожнiй знов нахилився до слiдiв на дорозi. Та чомусь одразу ж
пiдвiв голову i зирк-нув услiд пiдпилому забiяцi.
I вiд того, що побачив, вiн аж вдарив рукавицями об закасанi поли
кире.
На пагорбi, може в сотнi сажнiв праворуч вiд дороги, довга тiнь на
якусь мить роз-би-лась, розламалась, западаючи в ямки слiдiв.
Прикульгуючи, чоловiк поспiшив угору по схилу поля. До тих слiв, що так
раптово виявила тiнь вершника.
Слiди вели через поле до присадкуватого заснiженого бурдею.
Чоловiк уважно споглядав слiди чобiткiв з пiдкiвками, здоровенних
личакiв i ведмежих лап.
До самiсiнького бурдею слiди лягали чiтко, виразно.
Але вже перед дверима слiди цi були затолоченi багатьма ногами.
I тi, iншi слiди здорових нiг завертали широкою смугою за бурдей на
схiд.
Чоловiк скинув з-за плеча лижi. Витяг з-пiд кире широкого черкеського
чингала. Взяв йо-го в зуби. А тодi витяг з-за поли короткого пiстоля з
колiщатковим замком i вiдхилив за-по-бiж-ник.
Лiвою рукою вийняв чингал iз зубiв i виставив перед себе. Правицю з
пiстолем притис лiктем до стегна i обережно пiдбiг пiд саму стiну бурдею.
Не поспiшав. Обертався на всi боки. Прислухався i придивлявся у
густiючi сутiнки.
Вiн щосили вдарив неушкодженою ногою в дверi i зразу ж, миттю,
вiдхилився набiк.
Дверi дзвiнко загули i з голосним рипiнням вiдiйшли всередину.
Хоч подорожнiй i поспiшав, ще при свiтлi потрапити до бурдею, та однак
у бурде вже були глибокi сутiнки. Вiн обережно вiдкотив ногою обмолоченi
снопи вiд купи. Нi за снопами, нi пiд снопами нiкого не було.
Але вiн послизнувся i ледь не впав ще й тут, у бурде!
Це була якась темна крижана пляма.
Темнiло з кожною хвилиною .
Довелось шукачевi запхати пiстоля назад за пояс пiд кирею. А чингал
знов затиснути у зубах. I викресати вогню.
Запалив вiхоть соломи.
I побачив таке, вiд чого йому аж горло перехопило - на глинянiй
промерзлiй стiнi, що зблискувала крижинками, було кiлька вiдбиткiв кривавих.
Дитячо правицi.
Шукач iз снопiв смикав солому, скручував вiхтi i, запаливши, при
хньому свiтлi поволi дослiджував будiвлю.
У кiлькох мiсцях лишилась незатолоченi слiди ведмежих лап. Пiд
вiкном-бiйницею у мерзлiй пилюцi чiтко викарбовувались вiдбитки чобiткiв з
пiдкiвками. На здоровенному горщику вiн зауважив свiтлi смуги вiд ведмежих
пазурiв.
Та найстрашнiше - вже виходячи з бурдею, вiн нахилився i пiдняв
половинку дитячого мережаного гребiнця. Вийшовши з бурдею, спробував вдягти
лижi. Але ногу сильно пекло, i на лижах вiн не був здатен вправно бiгти.
Вiн ще раз запалив жмак соломи, i ще раз оглянув слiди бiля входу до
бурдею. У кiль-кох мiсцях вiднайшов слiди ведмедя i двох пар личакiв. Однi
слiди були тi самiсiнькi, що й бi-ля Трьох Ярiв. Другi личаки давали слiд
значно менший. А слiдiв чобiткiв з пiдкiвками бiль-ше не стало.
Далi слiдiв зовсiм не стало видно.
Сутiнки злилися з темрявою. Солома пихнула востанн, обпiкаючи пальцi.
I страннiй йшов полем в тiм напрямку, який спочатку дала смуга
чоловiчих слiдiв.
Тим пак, що якраз в тому напрямку на околицi мiстечка засвiтились
вогники у хатах.
Поки вiн додибав туди, по всьому розлилася густа темрява ночi. Ставало
зовсiм тихо.
Але в присiлку нiчна тиша не запала.
У двох найближчих сусiднiх садибах за високими щiльними тинами була
справжня веремiя.
Гоготiли конi, прибрiхували собаки, репетували на всi голоси люди.
Тiльки мова була чужа.
Вiн не став гуркати до хвiртки. А просто заклав у щiлину швайку, яку
витяг iз рукава ки-ре, i, перекрутивши кiлька разiв, вiдiмкнув хвiртку.
Першими його з'яву на подвiр', освiтленому двома вогнищами, вiдчули
собаки. Вони вискнули i чкурнули у вiдкритi дверi стайнi.
Зразу за псами сполошились конi.
I коли отямились галасливi люди, чоловiк вже стояв бiля багаття. Вiн
стояв мовчки. Але не просто мовчав. Вiн тримав перед собою хлопчика,
зануривши в його буйнi кучерi лiвицю, а правицею притис до горла.
Хтось зойкнув, хтось iз циганок заволав.
Але чоловiк пiд каптуром, навiть без пальцiв, так пронизливо свиснув,
що всi зацiпенiли.
- Цигане! Хто був у бурде? Там, у полi?
Нiхто не прохопився i зойком.
- Хто там був?!! Там вашi слiди i кров!!! Рахую до десяти! Не скажете -
перерiжу горло малому.
Малий спробував подряпати руку чоловiковi.
Але незваний гiсть пiдняв малого за чуприну на рiвнiй витягнутiй руцi i
правицю з чингалом пiдвiв угору.
Тодi вийшов наперед циганський отаман.
Вiн кинув пiд ноги чоловiковi обсмалену баранячу голову i свiжозлуплену
шкiру.
- Все зрозумiв, отамане! Але вiдпущу тiльки тодi, коли побачу тих, хто
там був!
Чорнобородий отаман, могутнiй, кремезний циган, кинув щось плече.
Чоловiк у кире засмiявся:
- Отамане, отамане! Говорити по-вашому не знаю, але трохи розумiю.
Нехай тво хлоп-цi i не думають за ножi хапатись!
Отаман гостро крикнув.
I з натовпу вийшли четверо молодих циган.
- У бурде на стiнi кривавi вiдбитки руки. Чи це вiдбитки? Тiльки
правду! Присягаюсь Божою Матiр'ю, якщо скажете правду - вiдпущу малого!
Якась циганка щось благально крикнула. I чоловiк зрозумiв, що кричить
вона малому.
I малий тодi подав голос.
Отаман сказав:
- Це малий, якого ти тримаш!
- Тодi нехай пiднiме руку i розчепiрить пальцi!
Хлопчик пiдняв розчепiренi пальцi.
Чоловiк опустив малого на землю i перехопив чингал у лiвицю.
- У мене дитина пропала! А слiди з бурдею до вас показали. Отамане!
Скажи свом хлоп-цям, щоб пiшли з вулицi. Бо я х пострелю! - Непроханий
гiсть висмикнув з-за пазухи пiс-толь. - I конi тво пропадуть! Подивися, що
з ними робиться...
Тут всi цигани обернулись i побачили, що всi конi збились у куток мiж
стайнею i возовнею.
Отаман прокричав, i йому вiдповiли з-за хвiртки напруженi голоси.
I в повнiй тишi було чути, як пiд ногами в людей рипить снiг, як кроки
вiддаляються вiд ворiт.
- До слова, отамане! А ведмедя хто на ярмарок привiв?
Цигани мовчали. Малий був у безпецi i тепер вони не зважали на людину
пiд каптуром.
- Ну добре, як коней вам не шкода, то я пiшов!...
Тут наперед вибiгла молодиця, не циганка, бiдно вдягнена, з переляканим
обличчям, з витрiщеними очима.
- Козаче! Ведмедя привiв московитин. I з ним "коза" - нiмая дiвчинка.
Вони в городi "iгри грають"...
- Спасибi! - Чоловiк щось поворушив рукою пiд кирею. - Лови!
I метнув монету молодицi.
Та вправно вловила.
- Спасибi тобi, козаче-соколе! Спасибi!
- Молодичко-ластiвочко, ану пiдiйди до мене, щось тебе на вушко
спитаю...
Озираючись на циганiв, молодиця пiдiйшла до незваного гостя.
- Де у вас живе шинкарка з двома гарненькими дочками?
- У нас тiльки жидовини-шинкарi...
- А, може, хтось потайки шинкарю?
- У нас тут таких нема...
- А ти?
- Я?.. у мене дочок нема. Тiльки хлопцi...
- У не двi дочки. Гарнi дiвки. А чоловiк - як вiхоть...
- Так би й сказав! Це Хвеська! хата там одна пiд очеретом.
- Де?
- Аж на тому боцi бiля ставкiв...
- Ну, спасибi за слово! Бувай здорова, молодице!
- Ходи з Богом!. .
Коли чоловiк проходив крiзь хвiртку i коли зачинив хвiртку, циганське
кодло мовчало.
Та коли чоловiк пiшов вулицею, у садибi знявся такий рейвах, що i на
другiм кутку собаки забрехали.
Чоловiк iшов у нiчному мороцi повз високi плетенi тини i пакiлля
загорож.
I з-пiд ворiт на нього брехали i вискакували роз'юшенi собаки. Але
навiть най-ска-же-нi-шi пси, пiдбiгши до його нiг, раптом вiдскакували. I,
пiдiбгавши хвоста, мчали назад пiд за-хист свох огорож.
Поки чоловiк, прикульгуючи, неквапно обходив мiстечко зi сходу на
пiвнiч, темрява потроху розiйшлась, i на зорянiй банi неба вималювався
слiпучий серп мiсяця.
До кутка, де жила Хвеська, вiн прийшов якраз тодi, коли останнi
вершники кустодi, роз-махуючи смолоскипами, завернули за глиняне урвище i
помчали до брами.
Страннiй Хвесьчину хату впiзнав одразу. Але до не не поспiшив. Вiн
вiдступив у тiнь велетенсько липи з роздвоним стовбуром.
Липа та стояла трохи оддалiк вiд кутка при зворотi дороги.
Став i уважно прислухався, пильно придивлявся, наскiльки можна було до
чогось при-ди-витись серед блакитного снiгу i чорних тiней цi груднево
ночi.
А що добре було видно, то це силу силенну яскравих зiрок у чорнiм
оксамитi небесно банi.
Зняв рукавицю i пiдвiв руку, розчепiривши пальцi. Примiрявся пальцями
до Чу-маць-ко-го Возу i Полярно зiрки. I задоволено кивнув сам собi головою
- попереду ще довга-довга груд-нева нiч.
Зняв з себе верхню довгу й темну ношу, лишився у каптанi. За поясом
блищали мiднi в яблука" на рукоятях пiстолiв. А при поясi срiбною лискучою
рибою зависли срiбнi пiхви важкого черкеського чингалу.
За пояс запхав рукавицi.
З усiх бокiв обiйшов липу. Примiрився i вхопився за великий вирiст на
стовбурi. Пiд-тяг-ся. Вперся постолами в заглибини на стовбурi. Випростався
i пiднявся вище. А там добрий ривок на одних пальцях рук! I вже був у
розвилку мiж стовбурами товстенно липи.
Далi було зовсiм легко - вiн упирався ногами в один стовбур, а спиною -
в другий.
I отако неквапно, спиняючись i прислухаючись подовгу, пiднявся якомога
вище. Тепер йому i Хвесьчине, i сусiдське подвiр'я було видно, як на долонi.
Однак з цi вiдстанi, та ще вночi, хоча й при мiсяцi, вiн не мiг,
звичайно, роздивитись, якi саме були слiди бiля Хвесьчиних ворiт, i якi -
бiля сусiдських.
Але навiть звiдсiля було видно, що смужка слiдiв до Хвесьчино брами
тонка, а бiля су-сiдських, геть похилених, снiг перетолочений на всi боки
безлiччю слiдiв.
Чоловiк аж очi протер, дивуючись, що так все добре видно. Хоча нiч i
вiдстань по-кри-ва-ли дрiбницi, проте повна тиша дозволяла чути найслабшi
звуки. Особливо тут, вгорi на ли-пi, над вулицею i над ставками.
Спочатку почув, як рипнули в Хвесьчинiй хатi дверi, i як зарипiв снiг
пiд чоботами. Потiм побачив жiнку, i як вона бiгла до сво хвiртки,
притримуючи обома руками поли дов-гого кожуха. На вулицi послизнулась i ледь
втрималась, вiдпустивши поли кожуха.
Заскочила до сусiдньо довжелезно, похилено з кожного кута в iнший
бiк, хати.
Тепер неможна було злазити. Треба було дочекатись, поки жiнка вийде вiд
сусiдiв. Сум-нiву не було: ця товстуха у довгому кожусi - Хвеська.
Дозорець терпляче чекав з'яви знову на подвiр'.
I не поспiшав, коли вона з'явилась знов на сусiдському подвiр' i
побiгла назад до себе.
I лише тодi, коли за нею зачинились дверi i почулось, як закладають
брус на запори, вiн почав обережно, неквапно, спиняючись i прислухаючись,
спускатись униз.
Спускався обережно на одних руках, оберiгав забиту ногу. Пiд липою
вдягся. Щось там по-мудрував зi свою довгою ношею. I обережно. Тихо почав
наближатись до цих двох, вiд-окрем-лених вiд iнших, садиб на кутку. Далi по
вулицi раптом загавкотiли собаки. I так само раптово замовкли.
Вiн вже пiдступив до самiсiньких Хвесьчиних ворiт, коли там рипнули
дверi i почулось гупання чобiт.
Чоловiк у кире втиснувся у вузьке пасмо чорнильно тiнi, що падало вiд
дашка над брамою. Та кроки невiдомого не наблизились до брами, а
вiддалились.
Спочатку в глибинi садиби зарипiли дерев'янi плахи. Хтось хекав,
пролазячи кудись. А тодi тупiт чобiт на ганку старовинно рублено хати.
Далi вiн почув кожне слово погрози старiй володарцi цi старезно
будiвлi.
Дочекався, щоб гайдук пiшов геть i сховався вiд нiчного морозу в теплi
лiжника полюбовницi.
Потяг носом повiтря. I вiд морозу в нього в носi на мить аж позлипалися
волосини. "Дивно! Добрий мороз, а я чогось i не чую."
Але от густий запах сивухи вiн добре почув! Навiть мiг закластися об
заклад - з тер-но-вих ягiд оковита! А це вже всiм горiлкам горiлка!
По насиченостi повiтря горiлчаним духом потамний гiсть визначив, що
гайдук або почне галасувати, спiвати, лаятись, або зламаться враз i засне
важким п'яним сном.
Прислухався. Судячи по рiзких вигуках у Хвесьчинiй хатi, там мав
початись рейвах. Та раптом настала повна тиша. I не було чутно навiть
сльозливих вигукiв Хвеськи.
Нiчний гiсть в такий самий спосiб, як i в циганському пристанищi,
вiдкрив хвiртку i прослизнув на подвiр'я. Та не пiдступив одразу до хати.
А по глибокому снiгу, тримаючись слiдiв, де падало мiсячне сяйво.
Дослiдив болонки пар-кану. Щось там мудрував. Потiм обдивився i обмацав
покинутий саж. I по слiдах зро-зу-мiв, що сюди, як на борсука в норi,
мисливцi привели собак. А потiм того, хто ховався пiд са-жем, витягли з-пiд
сажа за ноги.
Знов наче був вiдбиток вiд руки дитини на снiгу. Але все ж нiч - може
так, при-ви-дi-лось?
У повнiй тремтливiй тишi обережно пiдступив до похилого, колись щедро
по-цяць-ко-ва-но-го, ганку.
Як не стерiгся, але бруси зарипiли пiд його обережними кроками.
Легенько подряпався у дверi i запугав.
Нiхто не озвався.
Тодi вiн голоснiше запугав.
Тихо.
Тодi, вже не криючись, запугав, як водиться , по-козацькому.
- Та чую, чую! Що козак з Лугу! Йду, йду! Тiльки щось ноги погано
слухаються!...
За дверима спроквола шкрябали взуттям по долiвцi, довго шарпали
закладний брус.
Нарештi дверi вiдчинились i в отворi постала старезна баба з каганцем у
тремтячих руках.
- Матiнко моя ласкавая! Козака бiда доганя, то й часу на звичай нема!
Як ваша ласка, то ввольте мою волю i дозвольте спитати...
- Заходь, заходь! Вже щоб добре, так не бачу, та ще чую, що наша душа,
козацькая i прав-дивая! А то розвелось перевертнiв i очкурiв! Нема де козаку
де й дихнути вiльно! А я вволю твою волю - питай. Що знаю - скажу.
- У мене дитина згубилась, моя матiнко. Казали менi однi люди, як я
питав, бiля Днiпра здибали лицедi. А там, у присiлку, менi сказали, нiби
лицедi з ведмедем у вас заночували. Хотiв х спитати, так не хочу без
вашого дозволу до стайнi лiзти... Знате, дитина згубилась... Хiба б я оце
поночi людей добрих лякав би?..
- Е-е-е! Спiзнився ти. Лицедiв ляхи забрали на забаву. I ведмедя, i
того московитина, казав, Прошкою звати, i дiвку малу. Нiма така собi. Вона в
нього за "козу".
- Коли повернуться - не казали?
- Казали - не казали! Коли пани-ляхи вiдпустять. Певно, що вранцi. У
панiв-ляхiв за-ба-ва, як водиться, на всю нiч. Як не поспiшаш, то почекай
мох пожильцiв... А я тебе кашею при-гощу... Правда, каша вже охолола. Та
хто пiзно ходить, сам собi шкодить... а ти, козаче, зда-леку йдеш?
- З Молдови, моя матiнко.
Так там же турки правлять! А тамтешнi люди - мунтяни - невiрнi люди.
Це ж вони батька Байду видали султановi.
- Хитрi люди, тi мунтяни, ваша правда, моя матiнко. Та й добра ж у вас
каша. Кожна зер-нина, як родзинка! Що то - стара хазяйка! Хiба так молодi
вмiють запарити гречану ка-шу? Та не можуть! - Хвалив i пiдхвалював, щоб
задобрити господиню, а тодi вже умовити , i переглянути ту купу
лицедiйського шмаття, що лежало в тiнi пiд лавою.
Коли тут iз Хвесьчино садиби почулось жалiбне собаче скавулiння. А
далi й завивання.
Завивання все посилювалося. Болiсне, вiдчайдушне, мов хтось конав у
страшних муках.
Стара, крекчучи важко, пiдвелась з-за столу.
- Пiду та й подивлюся - що воно там такого сталося? Чого це пси
по-смертельному завивають?
Стара потихеньку почапала у сiни, а нiчний гiсть вхопив глиняний
каганець i посвiтив за столом по лавi. З полотняно торби наче виглядала
якась червона кожа. Чоловiк потяг i витяг червоний чобiток. Та шапки в торбi
не було. З двору все сильнiше неслось завивання. Ще й гоготiння кiнське
додавалось до собачого завивання.
Чоловiк швидко опустив руку пiд лаву i почав навпомацки перебирати купу
рiзного на-чин-ня, що висипалось iз козубiв. Нарештi намацав шапку iз
стрiчкою. Витяг. Аж i справдi та маз-ниця, про яку говорила стара рибацька
вдова.
А на дворi заводилась зовсiм iнша iсторiя.
Пiдпила Хвеська i геть розм'яклий крутiль, повилазили з хати.
Так-сяк вдягненi, хитаючись i заточуючись, поспiшали до клунi, з яко
неслося смертельне собаче завивання. Хвеська в тремтячих руках тягла великий
глиняний лiхтар, певно, канiвських гончарiв, iз товстою бiлою свiчкою.
Гiсть у кире запхав чобiтки i шапку в полотняну торбу i сховав пiд
полу.
Став за спиною бабусi.
- Матiнко! Зачиняйте дверi i спiть. Як завтра люди питатимуть, що чули
- скажете, що со-баки вили, мов скаженi!
- А ти що робитимеш?
- Цуркуватиму злодiя!.. У нього кiнь половий?
- Половий! А ти звiдки знаш?
- Про козака Пацюка чули?
- Згорiв, царство йому небесне! Славний був козак! Тiльки дуже-дуже
старий. Чи не сто рокiв йому було?..
- Отож я свого полового коня лишив Пацюку, як у похiд пiшов. Панськi
гайдуки пасiку пограбували i, щоб свiдкiв не було, пiдпалили. А коня
загарбали...
- То це ти той, що Шайтаном прозивають?
- Матiнко моя, голубонько! Чи Шайтаном, чи Майданом - яка рiзниця. А
конокрада цуркувати треба! Зачиняйтеся i спiть! Та ще дякую за смачну кашу!
Не каша - мед! Ну, бувайте здоровi!
- Ходи з Богом!.. А як же лицедi? Ти ж хотiв спитати...
- Нiчого! Якось здибаю...
Чоловiк швидко вийшов iз хати на вулицю i через ворота в'юном
прослизнув на Хвесьчине подвiр'я.
Попiд стiною обережно, навшпиньках дiстався до дверей. Дверi торкнув -
пiддалися. Обережно в сiни.
Тихо.
Вiдхилив хатнi дверi.
На столi серед мисок, кухликiв, глечикiв, куманцiв i горщикiв (наче
цiла рота вечеря-ла!) трiскотiв i блимав золотим вогником каганець.
На стiнi, самiсiнько бiля полу, тiльки руку простягни, висiла шабля,
нагайка i два пiс-то-лi в кобурах i порошниця з черепахового панцира. Тут
поруч на кiлочку висiв синiй жупан доб-рого лунського сукна.
Непроханий гiсть вийняв пiстолi, витяг шаблю iз пiхов i поклав пiд
солому, зготовану на розпал.
Першою влетiла до хати Хвеська.
Вголос кляла стару:
- Ах ти ж суко стара! Таки вiдплатила за свого цуцика. Вона... Ну,
нiчого, я й козу зве-ду та й саму удавлю!
Хвеська вiдкрила скриню i почала зi скринi викидати все, щось там
шукаючи.
Чоловiк прихопив ззаду за обличчя, затискаючи рота. I вжучив кулаком
по нирках.
Хвеська розiгнулась, щосили тягнучи носом повiтря.
Тодi чоловiк вiдпустив руку з лиця i рвучко повернув до себе.
Хвеська з жаху i болю роздерла рота, намагаючись крикнути. Але чоловiк
випередив i щосили затовк кулаком пiд здухвину.
Вона лантухом осiла на долiвку.
Напасник вийняв з-пiд поли червоного чобiтка i запхав його халяву й у
роззявленого рота.
З розкрито скринi витяг рушника i рушником затяг й за спиною руки.
Та й закотив пiд пiл зомлiлу Хвеську.
Ще й з полу лiжники попустив, щоб не було зразу видно, що там таке.
А мордатий Сметана кричав, кричав iз клунi. Зрештою, йому терпець
урвався i вiн по-спi-шив назад до хати. Нiс перед собою на руках, мов
ягнятко, здоровенного чорного собаку. Iз iкласто пащi пухирилась кривава
слина. Мордатий став на порозi i заволав:
- Хвесько! Стерво! Куди ти подiлась?!
Вона ж, як не дивно, пiсля таких ударiв зразу вiдiйшла i завовтузилась
пiд полом.
- Що ти там робиш?! Трясця твой матерi!!!
Обережно поклав гончака i нахилився, щоб подивитись, що ж там таке?
I чоловiк тихо промовив за спиною мордатого:
- Чорну мазницю шука...
Мордатий стрiмко випростався i шарпонувся до шаблi на стiнi. Та тiльки
повiтря ха-по-нув замiсть рукоятi й шкрябонув нiгтями по крейдi. Тут вже i
вiн почав обертатись, ха-па-ю-чись за ножаку, який знiмав тiльки тодi, коли
скидав штани.
Вiн встиг вихопити ножа.
Але чоловiк сильно крутнувся на мiсцi. I одним махом накрив рибальською
сiткою мор-да-того гайдука.
Гайдук намагався розпанахати лезом сiтку.
Одначе незнайомець не дозволив йому цього. Вiн розмахнувся круглим
каменем на линвi i боляче вдарив гайдука в груди.
Мордатий на мить завмер, i тодi непроханий гiсть заходився обкручувати
його тiю линвою.
З линви ж висiли линвочки, плетенi з кiнського волосу. На линвочках -
заiржавiлi гаки-двiйники. I чоловiк встромляв гаки у свиту мордатому, у
сорочку, у штани, у зап'ястя руки з ножем, у колiно крiзь холошi штанiв, у
литки, крiзь халяви!
- Так скажи менi - ти сом чи осетрина, з жопи пансько дитина? Га?
- Хто... ти?.. - Ледь прохрипiв мордатий гайдук.
- Твiй гаплик, людолове! Пусти ножа, бо гаки в прутня тобi встромлю!..
Та мордатий не хотiв пускати ножа, хоч i не мiг ним нiчого заподiяти.
Чоловiк смикнув за линву кармака, що поборканий чоловiк упав на колiна
i завив.
На одязi навколо гакiв почали виступати червонi плями.
- Мовчиш, гайдуче? - I раптом шарпонув угору линву.
Вiд несподiвано бiди i болю очманiлий гайдук пiдвiвся. Впустив ножа на
долiвку.
Тодi чоловiк хвацько метнув линву кармака на гак на сволоцi, на який
ото чiпляють колиску. Та й зачав потроху пiдтягати до себе.
Стогнучи i схлипуючи, малесенькими кроками, мордатий чапав туди, куди
його тягла линва.
Гiсть прив'язав вiльний кiнець кармака до нiжки столу. Мовчки пiдiйшов
до конаючого пса.
Пес налякано заскавулiв i почав iз останнiх сил вiдповзати подалi вiд
незнайомця.
- Лiхтар лишив у клунi?
Мордатий гайдук мовчав.
Гiсть зняв нагайку iз стiни i вперiщив мордатого по головi.
- Помовч, помовч, поки я прийду.
I пiшов до клунi по глиняний лiхтар.
I свочасно.
П'яний Сметана необережно поставив лiхтар на колоду. Свiчка вивалилась,
i вiск з не плив по дереву.
Пiдняв швидше лiхтар i поставив на мiсце свiчку. Ретельно загасив
вогник на деревинi.
Вiд його приходу до клунi чорного конаючого пса пройняв такий жах, що
вiн вiдповзав i вiдповзав. Поки не потрапив пiд копита соловому конику, що
неспокiйно гоготiв, рдився i скидував заднiми.
Високо посвiтив лiхтарем на переполоханого коня.
- I ти, Лиско, перелякався? Не впiзнав? Не бiйся, конику! Я геть усе
розумiю... Стiй тихо, прийде малий i забере тебе...
Вiдтяг потовченого пса з-пiд копит неспокiйного коника.
Ще раз уважно оглянув колоду - а чи не сховався де вогник. I тiльки
тодi тихо зачинив за собою дверi клунi. Замок повiсив, але не замкнув. Та
ключа забрав. До хати повернувся дуже вчасно - Хвеська встигла виповзти
з-пiд полу.
Спромоглася звестися на колiна i якось виштовхати з рота халяву
чобiтка.
Тепер намагалась розгризти сiтку на мордатому.
Вона, як почула, що нападник повернувся, обернулась i болiсно
скрикнула. Вiд-сах-ну-лась.
- Гризи, гризи, молодице! Я не поспiшаю. Отож ти гризеш сiтку, а ти,
падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?
Хто спалив панський лiс для ко-ро-лiвського замку?
Молодиця почала вiдповзати навколiшки вiд свого поборканого крутiля. I
не могла утри-матись, щоб не позиркувати на нещiльно прихиленi дверi.
Страшний гiсть неквапно пiдвiвся. Закрив зовнiшнi дверi, зачинив на гак
дверi iз свiт-лицi.
- Покричати, молодице, не хочеться?
Хвеська мовчки заметеляла головою.
- Тодi слухай мене, Хвесько! Я тобi розв'яжу руки, а ти затопи пiч.
Вiн розв'язав й руки.
- Iди розпалюй пiч. Он там у запiчку соломку вiзьми для розпалу.
I чоловiк повернувся до не спиною i став упритул до припнутого на
гачки мордатого гайдука.
- Ще раз, паскудо, питаю тебе - хто вбив лицаря Пацюка?
- Тю!.. Та який... там... лицар?! Смiття старе... Лицар?.. - Прохрипiв,
затинаючись, по-в'я-заний гайдук.
Чоловiк легко i швидко вiдступив убiк.
Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.
"ломань розтяла кiлька ячей сiтки, розтяла кожу на тiменi i скронi,
розпанахала навпiл вухо.
Кров прискала тонесенькими цiвочками - волосинками. Червоною росою
засiвала сiру святкову свиту.
- Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! - Щосили заволала Хвеська,
безладно роз-ма-хуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.
Чоловiк у кире спокiйно ухилявся вiд збро.
Коли йому набридло, вiн висмикнув iз макiтри копистку i метнув щосили
Хвесьцi в обличчя.
Кров так i бризнула з круглого розпашiлого виду.
- Ой убив, ой убив!!! - Випустила шаблю i схопилась за розсiчену
вилицю.
Гiсть пiдняв шаблю i засунув у пiхви, що висiли на стiнi.
Тепер, пiсля нападу, скрутив Хвесьцi i руки, i ноги. Знов заштовхав у
рота пожовану халяву чобiтка. Та й посадовив на ослiнчик навпроти мордатого
гайдука.
- Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую
згубив слiди пiдкованих чобiткiв. Вони кiнчались за яких десять сажнiв бiля
краю шляху. Далi все було затоптано людьми, зажджене полозами саней, забите
дрiбними ратицями овець i кiз, копитами коней, ратицями волiв i корiв,
слiдами собак. Тiльки в кiлькох мiсцях побачив виразнi, окремiшнi людськi
слiди. Здоровеннi слiди, слiди личакiв. Але не нашого плетива, як на
полiссi. А поруч слiду личакiв ще й здоровеннi ведмежi слiди.
Проте далi й слiди дивних личакiв, i вiдбитки ведмежих лап було
затолочено людьми.
На всяк випадок, страннiй пошкутильгав до Третього Яру. Там слiдiв було
зовсiм не густо.
Всi слiди завертали сюди, до Другого Яру.
А на пiвдень, у Перший Яр, не показував жодний слiд!
Зрозумiвши, що витрача дорогоцiнний час, поки свiтить сонце, вiн
поспiшив Середнiм Яром.
Вiн краще затягнув пояс i поправив вiдлогу, бо починав наче потягувати
гострий вi-те-рець.
Якийсь вершник, пiдпило мугикаючи, ще здаля, в спину, спитав чоловiка у
темнiй ки-ре:
- I чого ти, очкурю, шасташ по дорозi? Золотого згубив?
Чоловiк з-пiд вiдлоги хрипко спитав:
- Ведмедя i литвина у личаках не бачив?
- То ти ведмедя згубив, очкуре сраний? Ох-хо-хо! Ведмедя?!!
Ох-хо-ха-ха!
- Чоловiче, як не бачив, то дь собi з Богом!
- Та ти менi, козаку... Та щоб я ото хав?!
- дь, дь собi, чоловiче, не заважай менi...
- Та я тебе!...
I пустив коня прямо на подорожнього.
В цю мить вiтерець пiдхопив з дороги дрiбнi соломини, якесь смiття i
понiс коневi на-зустрiч.
Тiльки це смiття закрутилось навколо вершника, як кiнь шалено
загоготiв, аж нiби йому в черевi забулькало. Здибився i в неймовiрному
стрибку вiдскочив набiк вiд перехожого. Верш-ник ледь втримався, вчепившись
за гриву обома руками. Отямившись, вiн намагався натягти узду.
Та кiнь, рвучи собi залiзом губи, шаленим чвалом помчав по дорозi до
мiстечка.
I вже вiд захiдного червоного сонця понеслася поруч iз конем довга,
довжелезна синя тiнь, залазячи аж на схил заснiженого поля.
Подорожнiй знов нахилився до слiдiв на дорозi. Та чомусь одразу ж
пiдвiв голову i зирк-нув услiд пiдпилому забiяцi.
I вiд того, що побачив, вiн аж вдарив рукавицями об закасанi поли
кире.
На пагорбi, може в сотнi сажнiв праворуч вiд дороги, довга тiнь на
якусь мить роз-би-лась, розламалась, западаючи в ямки слiдiв.
Прикульгуючи, чоловiк поспiшив угору по схилу поля. До тих слiв, що так
раптово виявила тiнь вершника.
Слiди вели через поле до присадкуватого заснiженого бурдею.
Чоловiк уважно споглядав слiди чобiткiв з пiдкiвками, здоровенних
личакiв i ведмежих лап.
До самiсiнького бурдею слiди лягали чiтко, виразно.
Але вже перед дверима слiди цi були затолоченi багатьма ногами.
I тi, iншi слiди здорових нiг завертали широкою смугою за бурдей на
схiд.
Чоловiк скинув з-за плеча лижi. Витяг з-пiд кире широкого черкеського
чингала. Взяв йо-го в зуби. А тодi витяг з-за поли короткого пiстоля з
колiщатковим замком i вiдхилив за-по-бiж-ник.
Лiвою рукою вийняв чингал iз зубiв i виставив перед себе. Правицю з
пiстолем притис лiктем до стегна i обережно пiдбiг пiд саму стiну бурдею.
Не поспiшав. Обертався на всi боки. Прислухався i придивлявся у
густiючi сутiнки.
Вiн щосили вдарив неушкодженою ногою в дверi i зразу ж, миттю,
вiдхилився набiк.
Дверi дзвiнко загули i з голосним рипiнням вiдiйшли всередину.
Хоч подорожнiй i поспiшав, ще при свiтлi потрапити до бурдею, та однак
у бурде вже були глибокi сутiнки. Вiн обережно вiдкотив ногою обмолоченi
снопи вiд купи. Нi за снопами, нi пiд снопами нiкого не було.
Але вiн послизнувся i ледь не впав ще й тут, у бурде!
Це була якась темна крижана пляма.
Темнiло з кожною хвилиною .
Довелось шукачевi запхати пiстоля назад за пояс пiд кирею. А чингал
знов затиснути у зубах. I викресати вогню.
Запалив вiхоть соломи.
I побачив таке, вiд чого йому аж горло перехопило - на глинянiй
промерзлiй стiнi, що зблискувала крижинками, було кiлька вiдбиткiв кривавих.
Дитячо правицi.
Шукач iз снопiв смикав солому, скручував вiхтi i, запаливши, при
хньому свiтлi поволi дослiджував будiвлю.
У кiлькох мiсцях лишилась незатолоченi слiди ведмежих лап. Пiд
вiкном-бiйницею у мерзлiй пилюцi чiтко викарбовувались вiдбитки чобiткiв з
пiдкiвками. На здоровенному горщику вiн зауважив свiтлi смуги вiд ведмежих
пазурiв.
Та найстрашнiше - вже виходячи з бурдею, вiн нахилився i пiдняв
половинку дитячого мережаного гребiнця. Вийшовши з бурдею, спробував вдягти
лижi. Але ногу сильно пекло, i на лижах вiн не був здатен вправно бiгти.
Вiн ще раз запалив жмак соломи, i ще раз оглянув слiди бiля входу до
бурдею. У кiль-кох мiсцях вiднайшов слiди ведмедя i двох пар личакiв. Однi
слiди були тi самiсiнькi, що й бi-ля Трьох Ярiв. Другi личаки давали слiд
значно менший. А слiдiв чобiткiв з пiдкiвками бiль-ше не стало.
Далi слiдiв зовсiм не стало видно.
Сутiнки злилися з темрявою. Солома пихнула востанн, обпiкаючи пальцi.
I страннiй йшов полем в тiм напрямку, який спочатку дала смуга
чоловiчих слiдiв.
Тим пак, що якраз в тому напрямку на околицi мiстечка засвiтились
вогники у хатах.
Поки вiн додибав туди, по всьому розлилася густа темрява ночi. Ставало
зовсiм тихо.
Але в присiлку нiчна тиша не запала.
У двох найближчих сусiднiх садибах за високими щiльними тинами була
справжня веремiя.
Гоготiли конi, прибрiхували собаки, репетували на всi голоси люди.
Тiльки мова була чужа.
Вiн не став гуркати до хвiртки. А просто заклав у щiлину швайку, яку
витяг iз рукава ки-ре, i, перекрутивши кiлька разiв, вiдiмкнув хвiртку.
Першими його з'яву на подвiр', освiтленому двома вогнищами, вiдчули
собаки. Вони вискнули i чкурнули у вiдкритi дверi стайнi.
Зразу за псами сполошились конi.
I коли отямились галасливi люди, чоловiк вже стояв бiля багаття. Вiн
стояв мовчки. Але не просто мовчав. Вiн тримав перед собою хлопчика,
зануривши в його буйнi кучерi лiвицю, а правицею притис до горла.
Хтось зойкнув, хтось iз циганок заволав.
Але чоловiк пiд каптуром, навiть без пальцiв, так пронизливо свиснув,
що всi зацiпенiли.
- Цигане! Хто був у бурде? Там, у полi?
Нiхто не прохопився i зойком.
- Хто там був?!! Там вашi слiди i кров!!! Рахую до десяти! Не скажете -
перерiжу горло малому.
Малий спробував подряпати руку чоловiковi.
Але незваний гiсть пiдняв малого за чуприну на рiвнiй витягнутiй руцi i
правицю з чингалом пiдвiв угору.
Тодi вийшов наперед циганський отаман.
Вiн кинув пiд ноги чоловiковi обсмалену баранячу голову i свiжозлуплену
шкiру.
- Все зрозумiв, отамане! Але вiдпущу тiльки тодi, коли побачу тих, хто
там був!
Чорнобородий отаман, могутнiй, кремезний циган, кинув щось плече.
Чоловiк у кире засмiявся:
- Отамане, отамане! Говорити по-вашому не знаю, але трохи розумiю.
Нехай тво хлоп-цi i не думають за ножi хапатись!
Отаман гостро крикнув.
I з натовпу вийшли четверо молодих циган.
- У бурде на стiнi кривавi вiдбитки руки. Чи це вiдбитки? Тiльки
правду! Присягаюсь Божою Матiр'ю, якщо скажете правду - вiдпущу малого!
Якась циганка щось благально крикнула. I чоловiк зрозумiв, що кричить
вона малому.
I малий тодi подав голос.
Отаман сказав:
- Це малий, якого ти тримаш!
- Тодi нехай пiднiме руку i розчепiрить пальцi!
Хлопчик пiдняв розчепiренi пальцi.
Чоловiк опустив малого на землю i перехопив чингал у лiвицю.
- У мене дитина пропала! А слiди з бурдею до вас показали. Отамане!
Скажи свом хлоп-цям, щоб пiшли з вулицi. Бо я х пострелю! - Непроханий
гiсть висмикнув з-за пазухи пiс-толь. - I конi тво пропадуть! Подивися, що
з ними робиться...
Тут всi цигани обернулись i побачили, що всi конi збились у куток мiж
стайнею i возовнею.
Отаман прокричав, i йому вiдповiли з-за хвiртки напруженi голоси.
I в повнiй тишi було чути, як пiд ногами в людей рипить снiг, як кроки
вiддаляються вiд ворiт.
- До слова, отамане! А ведмедя хто на ярмарок привiв?
Цигани мовчали. Малий був у безпецi i тепер вони не зважали на людину
пiд каптуром.
- Ну добре, як коней вам не шкода, то я пiшов!...
Тут наперед вибiгла молодиця, не циганка, бiдно вдягнена, з переляканим
обличчям, з витрiщеними очима.
- Козаче! Ведмедя привiв московитин. I з ним "коза" - нiмая дiвчинка.
Вони в городi "iгри грають"...
- Спасибi! - Чоловiк щось поворушив рукою пiд кирею. - Лови!
I метнув монету молодицi.
Та вправно вловила.
- Спасибi тобi, козаче-соколе! Спасибi!
- Молодичко-ластiвочко, ану пiдiйди до мене, щось тебе на вушко
спитаю...
Озираючись на циганiв, молодиця пiдiйшла до незваного гостя.
- Де у вас живе шинкарка з двома гарненькими дочками?
- У нас тiльки жидовини-шинкарi...
- А, може, хтось потайки шинкарю?
- У нас тут таких нема...
- А ти?
- Я?.. у мене дочок нема. Тiльки хлопцi...
- У не двi дочки. Гарнi дiвки. А чоловiк - як вiхоть...
- Так би й сказав! Це Хвеська! хата там одна пiд очеретом.
- Де?
- Аж на тому боцi бiля ставкiв...
- Ну, спасибi за слово! Бувай здорова, молодице!
- Ходи з Богом!. .
Коли чоловiк проходив крiзь хвiртку i коли зачинив хвiртку, циганське
кодло мовчало.
Та коли чоловiк пiшов вулицею, у садибi знявся такий рейвах, що i на
другiм кутку собаки забрехали.
Чоловiк iшов у нiчному мороцi повз високi плетенi тини i пакiлля
загорож.
I з-пiд ворiт на нього брехали i вискакували роз'юшенi собаки. Але
навiть най-ска-же-нi-шi пси, пiдбiгши до його нiг, раптом вiдскакували. I,
пiдiбгавши хвоста, мчали назад пiд за-хист свох огорож.
Поки чоловiк, прикульгуючи, неквапно обходив мiстечко зi сходу на
пiвнiч, темрява потроху розiйшлась, i на зорянiй банi неба вималювався
слiпучий серп мiсяця.
До кутка, де жила Хвеська, вiн прийшов якраз тодi, коли останнi
вершники кустодi, роз-махуючи смолоскипами, завернули за глиняне урвище i
помчали до брами.
Страннiй Хвесьчину хату впiзнав одразу. Але до не не поспiшив. Вiн
вiдступив у тiнь велетенсько липи з роздвоним стовбуром.
Липа та стояла трохи оддалiк вiд кутка при зворотi дороги.
Став i уважно прислухався, пильно придивлявся, наскiльки можна було до
чогось при-ди-витись серед блакитного снiгу i чорних тiней цi груднево
ночi.
А що добре було видно, то це силу силенну яскравих зiрок у чорнiм
оксамитi небесно банi.
Зняв рукавицю i пiдвiв руку, розчепiривши пальцi. Примiрявся пальцями
до Чу-маць-ко-го Возу i Полярно зiрки. I задоволено кивнув сам собi головою
- попереду ще довга-довга груд-нева нiч.
Зняв з себе верхню довгу й темну ношу, лишився у каптанi. За поясом
блищали мiднi в яблука" на рукоятях пiстолiв. А при поясi срiбною лискучою
рибою зависли срiбнi пiхви важкого черкеського чингалу.
За пояс запхав рукавицi.
З усiх бокiв обiйшов липу. Примiрився i вхопився за великий вирiст на
стовбурi. Пiд-тяг-ся. Вперся постолами в заглибини на стовбурi. Випростався
i пiднявся вище. А там добрий ривок на одних пальцях рук! I вже був у
розвилку мiж стовбурами товстенно липи.
Далi було зовсiм легко - вiн упирався ногами в один стовбур, а спиною -
в другий.
I отако неквапно, спиняючись i прислухаючись подовгу, пiднявся якомога
вище. Тепер йому i Хвесьчине, i сусiдське подвiр'я було видно, як на долонi.
Однак з цi вiдстанi, та ще вночi, хоча й при мiсяцi, вiн не мiг,
звичайно, роздивитись, якi саме були слiди бiля Хвесьчиних ворiт, i якi -
бiля сусiдських.
Але навiть звiдсiля було видно, що смужка слiдiв до Хвесьчино брами
тонка, а бiля су-сiдських, геть похилених, снiг перетолочений на всi боки
безлiччю слiдiв.
Чоловiк аж очi протер, дивуючись, що так все добре видно. Хоча нiч i
вiдстань по-кри-ва-ли дрiбницi, проте повна тиша дозволяла чути найслабшi
звуки. Особливо тут, вгорi на ли-пi, над вулицею i над ставками.
Спочатку почув, як рипнули в Хвесьчинiй хатi дверi, i як зарипiв снiг
пiд чоботами. Потiм побачив жiнку, i як вона бiгла до сво хвiртки,
притримуючи обома руками поли дов-гого кожуха. На вулицi послизнулась i ледь
втрималась, вiдпустивши поли кожуха.
Заскочила до сусiдньо довжелезно, похилено з кожного кута в iнший
бiк, хати.
Тепер неможна було злазити. Треба було дочекатись, поки жiнка вийде вiд
сусiдiв. Сум-нiву не було: ця товстуха у довгому кожусi - Хвеська.
Дозорець терпляче чекав з'яви знову на подвiр'.
I не поспiшав, коли вона з'явилась знов на сусiдському подвiр' i
побiгла назад до себе.
I лише тодi, коли за нею зачинились дверi i почулось, як закладають
брус на запори, вiн почав обережно, неквапно, спиняючись i прислухаючись,
спускатись униз.
Спускався обережно на одних руках, оберiгав забиту ногу. Пiд липою
вдягся. Щось там по-мудрував зi свою довгою ношею. I обережно. Тихо почав
наближатись до цих двох, вiд-окрем-лених вiд iнших, садиб на кутку. Далi по
вулицi раптом загавкотiли собаки. I так само раптово замовкли.
Вiн вже пiдступив до самiсiньких Хвесьчиних ворiт, коли там рипнули
дверi i почулось гупання чобiт.
Чоловiк у кире втиснувся у вузьке пасмо чорнильно тiнi, що падало вiд
дашка над брамою. Та кроки невiдомого не наблизились до брами, а
вiддалились.
Спочатку в глибинi садиби зарипiли дерев'янi плахи. Хтось хекав,
пролазячи кудись. А тодi тупiт чобiт на ганку старовинно рублено хати.
Далi вiн почув кожне слово погрози старiй володарцi цi старезно
будiвлi.
Дочекався, щоб гайдук пiшов геть i сховався вiд нiчного морозу в теплi
лiжника полюбовницi.
Потяг носом повiтря. I вiд морозу в нього в носi на мить аж позлипалися
волосини. "Дивно! Добрий мороз, а я чогось i не чую."
Але от густий запах сивухи вiн добре почув! Навiть мiг закластися об
заклад - з тер-но-вих ягiд оковита! А це вже всiм горiлкам горiлка!
По насиченостi повiтря горiлчаним духом потамний гiсть визначив, що
гайдук або почне галасувати, спiвати, лаятись, або зламаться враз i засне
важким п'яним сном.
Прислухався. Судячи по рiзких вигуках у Хвесьчинiй хатi, там мав
початись рейвах. Та раптом настала повна тиша. I не було чутно навiть
сльозливих вигукiв Хвеськи.
Нiчний гiсть в такий самий спосiб, як i в циганському пристанищi,
вiдкрив хвiртку i прослизнув на подвiр'я. Та не пiдступив одразу до хати.
А по глибокому снiгу, тримаючись слiдiв, де падало мiсячне сяйво.
Дослiдив болонки пар-кану. Щось там мудрував. Потiм обдивився i обмацав
покинутий саж. I по слiдах зро-зу-мiв, що сюди, як на борсука в норi,
мисливцi привели собак. А потiм того, хто ховався пiд са-жем, витягли з-пiд
сажа за ноги.
Знов наче був вiдбиток вiд руки дитини на снiгу. Але все ж нiч - може
так, при-ви-дi-лось?
У повнiй тремтливiй тишi обережно пiдступив до похилого, колись щедро
по-цяць-ко-ва-но-го, ганку.
Як не стерiгся, але бруси зарипiли пiд його обережними кроками.
Легенько подряпався у дверi i запугав.
Нiхто не озвався.
Тодi вiн голоснiше запугав.
Тихо.
Тодi, вже не криючись, запугав, як водиться , по-козацькому.
- Та чую, чую! Що козак з Лугу! Йду, йду! Тiльки щось ноги погано
слухаються!...
За дверима спроквола шкрябали взуттям по долiвцi, довго шарпали
закладний брус.
Нарештi дверi вiдчинились i в отворi постала старезна баба з каганцем у
тремтячих руках.
- Матiнко моя ласкавая! Козака бiда доганя, то й часу на звичай нема!
Як ваша ласка, то ввольте мою волю i дозвольте спитати...
- Заходь, заходь! Вже щоб добре, так не бачу, та ще чую, що наша душа,
козацькая i прав-дивая! А то розвелось перевертнiв i очкурiв! Нема де козаку
де й дихнути вiльно! А я вволю твою волю - питай. Що знаю - скажу.
- У мене дитина згубилась, моя матiнко. Казали менi однi люди, як я
питав, бiля Днiпра здибали лицедi. А там, у присiлку, менi сказали, нiби
лицедi з ведмедем у вас заночували. Хотiв х спитати, так не хочу без
вашого дозволу до стайнi лiзти... Знате, дитина згубилась... Хiба б я оце
поночi людей добрих лякав би?..
- Е-е-е! Спiзнився ти. Лицедiв ляхи забрали на забаву. I ведмедя, i
того московитина, казав, Прошкою звати, i дiвку малу. Нiма така собi. Вона в
нього за "козу".
- Коли повернуться - не казали?
- Казали - не казали! Коли пани-ляхи вiдпустять. Певно, що вранцi. У
панiв-ляхiв за-ба-ва, як водиться, на всю нiч. Як не поспiшаш, то почекай
мох пожильцiв... А я тебе кашею при-гощу... Правда, каша вже охолола. Та
хто пiзно ходить, сам собi шкодить... а ти, козаче, зда-леку йдеш?
- З Молдови, моя матiнко.
Так там же турки правлять! А тамтешнi люди - мунтяни - невiрнi люди.
Це ж вони батька Байду видали султановi.
- Хитрi люди, тi мунтяни, ваша правда, моя матiнко. Та й добра ж у вас
каша. Кожна зер-нина, як родзинка! Що то - стара хазяйка! Хiба так молодi
вмiють запарити гречану ка-шу? Та не можуть! - Хвалив i пiдхвалював, щоб
задобрити господиню, а тодi вже умовити , i переглянути ту купу
лицедiйського шмаття, що лежало в тiнi пiд лавою.
Коли тут iз Хвесьчино садиби почулось жалiбне собаче скавулiння. А
далi й завивання.
Завивання все посилювалося. Болiсне, вiдчайдушне, мов хтось конав у
страшних муках.
Стара, крекчучи важко, пiдвелась з-за столу.
- Пiду та й подивлюся - що воно там такого сталося? Чого це пси
по-смертельному завивають?
Стара потихеньку почапала у сiни, а нiчний гiсть вхопив глиняний
каганець i посвiтив за столом по лавi. З полотняно торби наче виглядала
якась червона кожа. Чоловiк потяг i витяг червоний чобiток. Та шапки в торбi
не було. З двору все сильнiше неслось завивання. Ще й гоготiння кiнське
додавалось до собачого завивання.
Чоловiк швидко опустив руку пiд лаву i почав навпомацки перебирати купу
рiзного на-чин-ня, що висипалось iз козубiв. Нарештi намацав шапку iз
стрiчкою. Витяг. Аж i справдi та маз-ниця, про яку говорила стара рибацька
вдова.
А на дворi заводилась зовсiм iнша iсторiя.
Пiдпила Хвеська i геть розм'яклий крутiль, повилазили з хати.
Так-сяк вдягненi, хитаючись i заточуючись, поспiшали до клунi, з яко
неслося смертельне собаче завивання. Хвеська в тремтячих руках тягла великий
глиняний лiхтар, певно, канiвських гончарiв, iз товстою бiлою свiчкою.
Гiсть у кире запхав чобiтки i шапку в полотняну торбу i сховав пiд
полу.
Став за спиною бабусi.
- Матiнко! Зачиняйте дверi i спiть. Як завтра люди питатимуть, що чули
- скажете, що со-баки вили, мов скаженi!
- А ти що робитимеш?
- Цуркуватиму злодiя!.. У нього кiнь половий?
- Половий! А ти звiдки знаш?
- Про козака Пацюка чули?
- Згорiв, царство йому небесне! Славний був козак! Тiльки дуже-дуже
старий. Чи не сто рокiв йому було?..
- Отож я свого полового коня лишив Пацюку, як у похiд пiшов. Панськi
гайдуки пасiку пограбували i, щоб свiдкiв не було, пiдпалили. А коня
загарбали...
- То це ти той, що Шайтаном прозивають?
- Матiнко моя, голубонько! Чи Шайтаном, чи Майданом - яка рiзниця. А
конокрада цуркувати треба! Зачиняйтеся i спiть! Та ще дякую за смачну кашу!
Не каша - мед! Ну, бувайте здоровi!
- Ходи з Богом!.. А як же лицедi? Ти ж хотiв спитати...
- Нiчого! Якось здибаю...
Чоловiк швидко вийшов iз хати на вулицю i через ворота в'юном
прослизнув на Хвесьчине подвiр'я.
Попiд стiною обережно, навшпиньках дiстався до дверей. Дверi торкнув -
пiддалися. Обережно в сiни.
Тихо.
Вiдхилив хатнi дверi.
На столi серед мисок, кухликiв, глечикiв, куманцiв i горщикiв (наче
цiла рота вечеря-ла!) трiскотiв i блимав золотим вогником каганець.
На стiнi, самiсiнько бiля полу, тiльки руку простягни, висiла шабля,
нагайка i два пiс-то-лi в кобурах i порошниця з черепахового панцира. Тут
поруч на кiлочку висiв синiй жупан доб-рого лунського сукна.
Непроханий гiсть вийняв пiстолi, витяг шаблю iз пiхов i поклав пiд
солому, зготовану на розпал.
Першою влетiла до хати Хвеська.
Вголос кляла стару:
- Ах ти ж суко стара! Таки вiдплатила за свого цуцика. Вона... Ну,
нiчого, я й козу зве-ду та й саму удавлю!
Хвеська вiдкрила скриню i почала зi скринi викидати все, щось там
шукаючи.
Чоловiк прихопив ззаду за обличчя, затискаючи рота. I вжучив кулаком
по нирках.
Хвеська розiгнулась, щосили тягнучи носом повiтря.
Тодi чоловiк вiдпустив руку з лиця i рвучко повернув до себе.
Хвеська з жаху i болю роздерла рота, намагаючись крикнути. Але чоловiк
випередив i щосили затовк кулаком пiд здухвину.
Вона лантухом осiла на долiвку.
Напасник вийняв з-пiд поли червоного чобiтка i запхав його халяву й у
роззявленого рота.
З розкрито скринi витяг рушника i рушником затяг й за спиною руки.
Та й закотив пiд пiл зомлiлу Хвеську.
Ще й з полу лiжники попустив, щоб не було зразу видно, що там таке.
А мордатий Сметана кричав, кричав iз клунi. Зрештою, йому терпець
урвався i вiн по-спi-шив назад до хати. Нiс перед собою на руках, мов
ягнятко, здоровенного чорного собаку. Iз iкласто пащi пухирилась кривава
слина. Мордатий став на порозi i заволав:
- Хвесько! Стерво! Куди ти подiлась?!
Вона ж, як не дивно, пiсля таких ударiв зразу вiдiйшла i завовтузилась
пiд полом.
- Що ти там робиш?! Трясця твой матерi!!!
Обережно поклав гончака i нахилився, щоб подивитись, що ж там таке?
I чоловiк тихо промовив за спиною мордатого:
- Чорну мазницю шука...
Мордатий стрiмко випростався i шарпонувся до шаблi на стiнi. Та тiльки
повiтря ха-по-нув замiсть рукоятi й шкрябонув нiгтями по крейдi. Тут вже i
вiн почав обертатись, ха-па-ю-чись за ножаку, який знiмав тiльки тодi, коли
скидав штани.
Вiн встиг вихопити ножа.
Але чоловiк сильно крутнувся на мiсцi. I одним махом накрив рибальською
сiткою мор-да-того гайдука.
Гайдук намагався розпанахати лезом сiтку.
Одначе незнайомець не дозволив йому цього. Вiн розмахнувся круглим
каменем на линвi i боляче вдарив гайдука в груди.
Мордатий на мить завмер, i тодi непроханий гiсть заходився обкручувати
його тiю линвою.
З линви ж висiли линвочки, плетенi з кiнського волосу. На линвочках -
заiржавiлi гаки-двiйники. I чоловiк встромляв гаки у свиту мордатому, у
сорочку, у штани, у зап'ястя руки з ножем, у колiно крiзь холошi штанiв, у
литки, крiзь халяви!
- Так скажи менi - ти сом чи осетрина, з жопи пансько дитина? Га?
- Хто... ти?.. - Ледь прохрипiв мордатий гайдук.
- Твiй гаплик, людолове! Пусти ножа, бо гаки в прутня тобi встромлю!..
Та мордатий не хотiв пускати ножа, хоч i не мiг ним нiчого заподiяти.
Чоловiк смикнув за линву кармака, що поборканий чоловiк упав на колiна
i завив.
На одязi навколо гакiв почали виступати червонi плями.
- Мовчиш, гайдуче? - I раптом шарпонув угору линву.
Вiд несподiвано бiди i болю очманiлий гайдук пiдвiвся. Впустив ножа на
долiвку.
Тодi чоловiк хвацько метнув линву кармака на гак на сволоцi, на який
ото чiпляють колиску. Та й зачав потроху пiдтягати до себе.
Стогнучи i схлипуючи, малесенькими кроками, мордатий чапав туди, куди
його тягла линва.
Гiсть прив'язав вiльний кiнець кармака до нiжки столу. Мовчки пiдiйшов
до конаючого пса.
Пес налякано заскавулiв i почав iз останнiх сил вiдповзати подалi вiд
незнайомця.
- Лiхтар лишив у клунi?
Мордатий гайдук мовчав.
Гiсть зняв нагайку iз стiни i вперiщив мордатого по головi.
- Помовч, помовч, поки я прийду.
I пiшов до клунi по глиняний лiхтар.
I свочасно.
П'яний Сметана необережно поставив лiхтар на колоду. Свiчка вивалилась,
i вiск з не плив по дереву.
Пiдняв швидше лiхтар i поставив на мiсце свiчку. Ретельно загасив
вогник на деревинi.
Вiд його приходу до клунi чорного конаючого пса пройняв такий жах, що
вiн вiдповзав i вiдповзав. Поки не потрапив пiд копита соловому конику, що
неспокiйно гоготiв, рдився i скидував заднiми.
Високо посвiтив лiхтарем на переполоханого коня.
- I ти, Лиско, перелякався? Не впiзнав? Не бiйся, конику! Я геть усе
розумiю... Стiй тихо, прийде малий i забере тебе...
Вiдтяг потовченого пса з-пiд копит неспокiйного коника.
Ще раз уважно оглянув колоду - а чи не сховався де вогник. I тiльки
тодi тихо зачинив за собою дверi клунi. Замок повiсив, але не замкнув. Та
ключа забрав. До хати повернувся дуже вчасно - Хвеська встигла виповзти
з-пiд полу.
Спромоглася звестися на колiна i якось виштовхати з рота халяву
чобiтка.
Тепер намагалась розгризти сiтку на мордатому.
Вона, як почула, що нападник повернувся, обернулась i болiсно
скрикнула. Вiд-сах-ну-лась.
- Гризи, гризи, молодице! Я не поспiшаю. Отож ти гризеш сiтку, а ти,
падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?
Хто спалив панський лiс для ко-ро-лiвського замку?
Молодиця почала вiдповзати навколiшки вiд свого поборканого крутiля. I
не могла утри-матись, щоб не позиркувати на нещiльно прихиленi дверi.
Страшний гiсть неквапно пiдвiвся. Закрив зовнiшнi дверi, зачинив на гак
дверi iз свiт-лицi.
- Покричати, молодице, не хочеться?
Хвеська мовчки заметеляла головою.
- Тодi слухай мене, Хвесько! Я тобi розв'яжу руки, а ти затопи пiч.
Вiн розв'язав й руки.
- Iди розпалюй пiч. Он там у запiчку соломку вiзьми для розпалу.
I чоловiк повернувся до не спиною i став упритул до припнутого на
гачки мордатого гайдука.
- Ще раз, паскудо, питаю тебе - хто вбив лицаря Пацюка?
- Тю!.. Та який... там... лицар?! Смiття старе... Лицар?.. - Прохрипiв,
затинаючись, по-в'я-заний гайдук.
Чоловiк легко i швидко вiдступив убiк.
Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.
"ломань розтяла кiлька ячей сiтки, розтяла кожу на тiменi i скронi,
розпанахала навпiл вухо.
Кров прискала тонесенькими цiвочками - волосинками. Червоною росою
засiвала сiру святкову свиту.
- Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! - Щосили заволала Хвеська,
безладно роз-ма-хуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.
Чоловiк у кире спокiйно ухилявся вiд збро.
Коли йому набридло, вiн висмикнув iз макiтри копистку i метнув щосили
Хвесьцi в обличчя.
Кров так i бризнула з круглого розпашiлого виду.
- Ой убив, ой убив!!! - Випустила шаблю i схопилась за розсiчену
вилицю.
Гiсть пiдняв шаблю i засунув у пiхви, що висiли на стiнi.
Тепер, пiсля нападу, скрутив Хвесьцi i руки, i ноги. Знов заштовхав у
рота пожовану халяву чобiтка. Та й посадовив на ослiнчик навпроти мордатого
гайдука.
- Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую