Страница:
саме воно вi-дi-гна-ло вiд скелi змiю. Як не мiркуй, а все одно це звiрятко
- його помiчник у цiй небезпечнiй при-годi.
Було в нього в ладунцi трохи порошку. Дали йому марабути ще в пустелi
цей порошок iз якихось порхавок. Щоб вiн рану присипав, коли його ящiр
черконув пазуром по литцi. З то-го часу рештки порошку мандрiвець носив у
ладунцi на грудях. Не хотiлося на тварину та-кий чудовий лiк витрачати. Але
все ж вiн взяв злегка, на самi пучки золотавий порох i при-тру-сив рану.
Як же називали цю тварину арабини? Його аж зло взяло, що сьогоднi вiн
не мiг при-га-да-ти кiлькох слiв!
Тут вiн вiдчув, що у всьому настала повна змiна.
Наче все примовкло. Навiть цикади свом тремтячим дзвоном не так вже й
докучали.
I гiни без завивання i хихотiння геть помчали вiд скривавлених ребер
буйвола. Шум помахiв крил згра грифiв долинув аж до скелi.
Мандрiвець тiльки встиг покласти на шкiру леопарда поранену тварину i
спорядити свин-цевою кулею арбалет.
Як на пiвденному березi постало чорне вонство.
I це не був натовп дикунiв, як йому казали арабини, що торгували
чорними не-вiль-ни-ками.
Всi вони стояли щiльною лавою.
На чверть кроку попереду високий щитоносець iз здоровенним щитом,
трьома списами i тиквою-горлянкою на поясi. Цей пояс, та ще сандалi i
плетена з кори шапочка на головi - ото й увесь одяг щитоносця.
А за правим плечем кожного щитоносця був лучник. Наче прирiс до
щитоносця. Цi нег-ри лучники були прездоровi. Всi на голову вищi вiд
мандрiвця, якщо й не бiльше! Тримали во-ни здоровеннi простi луки з товстих
гiлок. I довжиною були луки якби не в сажень з двома п'я-дями. Сагайдаки за
спинами висiли навскiс, так, щоб було легко правицею з-за лiвого пле-ча
висмикнути стрiлу.
Тут з лiвого боку, зi схилу, з-за дерев почулись старечi голоси.
Мови цих старих чаклунiв чоловiк не знав i не мiг вивчити за цi днi
поспiшного пе-ре-хо-ду через рiчковi плавнi, чагарi, перелiски.
Але добре зрозумiв, що вони кличуть його до себе, i якомога швидше.
Вiн схопив тiльки арбалет на плечi, а звiрятко запхав за пазуху i
поспiшив униз по ка-м'я-нiй стiнi.
Вони на краю урвища заверещали високими жiночими голосами, коли
побачили втечу ман-дрiвця зi скелi.
У повному порядку, по дво - щитоносець i лучник, вони скочувались на
курний, ви-топ-таний усiма тваринами савани, шлях.
I бiгли по дво, як насиленi на шворку намистини. Розфарбований у
червоне, iз жовтим щи-том, щитоносець i геть чорний, з розфарбованим бiлими
смугами обличчям пiд со-ло-м'я-ною шапочкою iз цiлим пiвнячим хвостом угорi
.
Мандрiвець пострибав мiж уламками каменiв, а тодi вгору пiд захист
дерев.
Пiд деревами стояли чорнi старцi-чаклуни i вiдчайдушно йому махали
руками, щоб вiн по-спiшав.
I вiн показав м, що хоч вiн i не довгоногий чорний бiгун, а бiгати
здатен справно! Старi ра-дiсно закричали, коли побачили, як швидко i легко
вiн пiдiйматься вгору.
Та х радiсть була марною...
Коли мандрiвець добiг до них, i вони схопили його за руку, щоб потягти
пiд порятунок не-пролазних кущiв, з'явились вони з блискучими метальними
ножами.
Цi вони заволали з такою силою i гучнiстю, що чаклуни впали
навколiшки.
Мандрiвець згарячу, а водночас i з вiдчаю, нацiлився арбалетом в
командира цих ме-таль-никiв ножiв.
Головний iз воякiв опустив руку з ножем i показав, що чужинець повинен
пiти з ними.
Мандрiвець на мигах показав, що вiн пiде, якщо старцi-чаклуни пiдуть з
ним. Вони за-ки-вали на згоду i всi рушили до висихаючо старицi.
Стрункi, жилавi метальники ножiв оточили мандрiвця i дiдуганiв з усiх
бокiв. Роз-гля-да-ли його з усiх бокiв, мацали зброю, шарпали за одяг. I
щось говорили, говорили, наче якiсь дроз-ди щебетали i метеляли при цьому
всi головами з безлiччю тонких, намащених жиром ко-сиць.
Коли вони прийшли до старицi, то побачили, що один iз щитоносцiв
намагаться про-би-ти списом черепаху.
Тут сивий чаклун кинувся i щось присвистуючи та клацаючи язиком, почав
доводити вону.
Вон нехотя облишив черепаху, i вона посунулась нагору до корiння
пiдмитих по-ве-ня-ми дерев.
Мандрiвця нi лучники, нi щитоносцi не оглядали так нахабно, як
метальника ножiв. Не простягали рук до його одягу i збро, до його свiтло,
хоч i засмагло, шкiри.
З-за щiльного кола вонiв, що оточили його i двох чаклунiв, вiн не
бачив небезпечно для себе дi.
А там до останнього клаптя рiдко грязюки нахилився чорний ватажок. Нi,
скорiше, вiн був не чорний, а коричневий. Та з такими товстенними варгами,
що й найчорнiшого негра рiд-ко бувають. А борiдку мав рiденьку - на вiдмiну
вiд цiло копицi дрiбних тугих косиць. Ва-тажок уважно роздивлявся засохлих
жабок, слiди сандалiй мандрiвця, дiрочки вiд са-мо-род-кiв у висохлiй,
розтрiсканiй на здоровенну луску, грязюцi.
Ватажок пiдняв кiлька самородкiв i сховав у торбинку, зроблену з цiло
шкiрки мав-поч-ки. Навiть мордочку лишили i зiницi вставили - блискучi жовтi
намистини.
I зразу ватажок пiдiйшов до гурту. Вiн i рота не розкрив, i наче всi до
нього спиною сто-яли, а тiльки вiн безшумно наблизився, всi розступилися.
Мандрiвець, закинувши за плече арбалет, показав руками перед собою: "Що
тобi?!"
А негр показав, що мандрiвець разом з вонами ма поспiшати на пiвдень.
Далi вiн по-ка-зав, здiймаючи руки до грудей i все вгору та вгору. I це було
можна витлумачити, що треба по-спiшати до когось великого, чи чогось
великого i зверхнього.
Мандрiвець на згоду закивав головою, а тодi показав на землю, де вiн
стояв, i руками по-казав, що вiн повинен повернутись з-за тих пагорбiв назад
на це саме мiсце. Ватажок за-ки-вав на згоду i показав рукою, як мандрiвця
беруть десь там за обрiм i переносять назад, саме сю-ди.
Ватажок затис лiвою рукою праву долоню мандрiвця i пронизливо i тонко,
тонко за-ве-ре-щав.
I всi вони заверещали жiночими голосами, хоч так мiж собою нормально
розмовляли. По-бiгли з мiсця, що сили.
Старi чаклуни, о диво, бiгли разом з усiма загоном може з милi двi.
Потiм вони почали вiдставати. Ватажок зразу це примiтив i громовим голосом
щось наказав. Дво здоровенних щитоносцiв вiддали свою зброю i посадовили
собi на карки старих, висохлих дiдуганiв!
Мандрiвець не збирався поступатись перед цим чорним ватажком. Але той,
певно, вiдчув, що дихання в мандрiвця ста напруженiшим.
Вiн заволав ще раз!
До мандрiвця пiдбiгло аж чотири щитоносцi. На бiгу стали по-дво
попереду i позаду, поклали собi на кожне плече по спису, на тi списи ще
навхрест два списи, як Андрiвський хрест. Згори щит.
Здоровеннi, найпотужнiшi вони щитоносцi з'явились обабiч мандрiвця.
Схопили його за плечi i за ноги i висадили на щит!
Все робилось не те, що не спинившись, а й не стишуючи бiгу.
Вони бiгли мовчки, тiльки хекання й тупiт сотень нiг.
Певно, що цi могутнi вони могли бiгти i безшумно. Але зараз вони чи не
навмисне били щосили п'ятами в землю.
Тупотiння розносилось по горбах, вкритих купами дрiбнолистих колючих
чагарiв, ака-цi-ями з пласкими кронами, поодинокими пальмами дум.
Чорнi вони бiгли тим широким шляхом, яким тварини мандрували за дощем
i по-жи-ва-ми.
Червоний пил курився пiд ногами чорних бiгунiв i все вище й вище
здiймався, довго не опадаючи на землю.
Потiм вони звернули лiворуч у прохiд мiж колючими безлистими чагарями.
Пiднялися на високий пагорб i спустились у зелену рiчкову долину.
Вперед вискочили щитоносцi i зi списам зайшли у воду. Штрикали у воду
важкими за-зуб-реними клюгами. Другi списоносцi на крик командира зайшли
двома ланцюжками у рiч-ку. А мiж ними пройшли всi iншi вони. Так вони
забезпечувались вiд крокодилiв.
Пiсля переправи бiгли понад рiкою у затiнку велетенських зелених дерев.
Довго бiгли.
Пилу вже не було.
Тому й запах сотень спiтнiлих, просто мокрих вiд поту, тiл наповнював
прохiд мiж ку-ща-ми. I геть перебивав тонкi пахощi трав i якихось яскравих
зелених кущiв.
Далi був гай iз товстенних височенних дерев. I зразу за деревами пiшли
лани ви-со-чен-но-го проса. Достигаючi важкi волотi втратили свiй зелений
колiр i половiли, а де вже й зо-ло-ти-лись.
Просо стояло щiльною, непролазною стiною. Дорога мiж посiвами проса
здавалась гли-бо-кою канавою.
Достигаючi велетенськi волотi, складенi iз безлiчi дрiбнесеньких зернят
втратили свiй свiтло-зелений колiр.
Цiю зеленою канавою вони просувались може з милю. I хоч мандрiвця
несли на щитi над собою два чорних вони, вiн нiчого не бачив з-за щедрих,
тугих i довгих (як у комишу) во-лотей-качалочок.
Ватажок знов заверещав.
Вони спинились, з розгону ледь не впустивши живу ношу.
Ватажок проверещав щось метальникам ножiв. Вони рвонулись уперед iз
швидкiстю гон-чакiв.
Мандрiвець, як i чародi, розминаючи ноги, зауважив: "А тiкати вiд них
- марна справа. Нi хортiв м не треба, нi коней! Тут щось iнше потрiбне! Ех,
якби хню пташину мову знати!"
Не встигли мандрiвець i дiдугани розходитись, як за стiною проса
почувся дрiбний i силь-ний стукiт барабану.
Ватажок показав мандрiвцевi i дiдуганам, щоб вони йшли за ним.
I, пританцьовуючи пiд барабанне калатання, покрокував у проходi мiж
достигаючим про-сом.
I пiд той стукiт барабану лучники пританцьовували i брязкали тятивами,
мов струнами на басi. А щитоносцi вторили барабану ударами списiв по щитах.
Метальники ножiв ляскали себе правицями по грудях, а в лiвицях
потрясали ни-щiв-ними фiгурними ножами.
Знов вони щiльно обступили мандрiвця i його супутникiв, що вiн тiльки
розумiв по го-лос-них жiночих криках, по собачому гавкоту i кудкудаканню -
вони йдуть по селищу.
Враз все замовкло.
Ватажок зайшов за спину мандрiвця i натиснув йому на плечi, щоб вiн
став навколiшки.
А мандрiвець прихопив його руку у такий захват, що негр не мiг нi
вирватись, нi рухатись.
I разом iз чужинцем змушений був стати навколiшки.
Вони певно чекали наказу розступитись. Стояли i переступали з ноги на
ногу. Ближнi озирались i вирячали очi, але не смiли щось сказати тим, хто
нiчого не мiг бачити.
Нарештi десь попереду почувся злий жiночий голос.
Вояки миттю вiдскочили вiд чужинця. I вiн побачив перед собою на
височеннiй рiзнiй лавi дебелу чорну жiнку.
Плямиста, багатобарвна сорочка вiд ши покривала все тiло - чорне, аж
син, як у сли-ви--угорки. ноги стояли на ослiнчику iз червоного дерева.
Але х не було видно, бо сорочка вся покривала.
На головi у вельможно негритянки височiла справжня копиця, зроблена з
кучерявого во-лосся, яскравого пiр'я, якихось неймовiрних барвистих
квiтiв i рiзноколiрних хусточок, при-в'язаних одна до одно.
Мандрiвець вирячився на не знизу, вона вилупила на нього очi згори.
Таких великих вир-латих очей вiн потiм нiколи не бачив. Навiть у
абiссинських та нубiйських красунь-кур-ти-занок.
Бiля жiнки гуртувався справжнiй натовп. Одне жiноцтво. Всi були оголенi
згори. А де-я-кi тiльки й того одягу мали, що косиця, сплетена з трави i
опущена на саме ство.
Жiнка насупилась i показала мандрiвцевi, щоб вiн вiдпустив руку
ватажка. Мандрiвець мит-тю виконав наказ. Ватажок ненависно зиркнув на
чужинця i зайцем пiдскочив до огряд-но жiнки.
"Е! То вона ж хня цариця! - Тiльки зараз страннiй побачив, що голi
дiвчата тримають на сворах чотирьох рудих псiв з дивними гривами на спинi.
Обручки на собачих шиях були iз щирого кованого злата!
Один могутнiй здоровило тримав над "царицею" дивну парасольку iз бiлого
шовку. Другий здоровило вiдганяв вiд не мух широченним страусовим вiялом.
Вiяло крiпилось на держаку iз слоново костi, прикрашеному золотими
кiльцями.
Ватажок пiдбiг до "царицi" зiгнувшись у попереку, тiльки що пикою не
орав по землi.
Витяг золотий самородок iз торби i поклав до "царського" подолу на
ослiнчик.
Найстарша гола жiнка, вся в золотих перснях, обручках i сергах, взяла з
ослiнчика золоту грудочку i подала свой "царицi".
Та уважно золото обдивилась i гнiвно насупившись, тицьнула пальцем на
мандрiвника, нiби кажучи: "Ти чому золото шукав?! Хто тобi дозволив?!" Тодi
мандрiвець показав на ми-гах i всiм тiлом зобразив, як тварина билась iз
змiю. I як потiм вхопив птах. I як вiн iз са-мо-стрiла золотою кулею
поцiлив птаха i звiльнив тварину.
"Цариця" похитала головою, не повiрила. Тодi мандрiвець попрохав у не
одну гру-доч-ку. "Цариця" дала грудочку свой дамi, та поклала на ослiнчик.
З ослiнчика золото взяв ва-та-жок загону. I подав чужинцевi.
Грудочка, на жаль, була не кругла, а, скорiше, схожа на iграшку. Вiн
вийняв свинцеву кулю i заклав золоту грудку. Озирнувся на всi боки. I
побачив на пальмi пурпурну щурку. Може, i бiльше сотнi крокiв було до
дерева. Якби круглою свинцевою кулею, або залiзним болтом, то не було б про
що й говорити! Але ж грудка схожа на грушу...
Вiн подумки швидко проказав молитву та й пострелив.
Знов щастя було з ним!
Тiльки червоно-рубiнове пiр'я посипалось на всi боки! А гостродзьоба
птаха впала просто в пащеку голоднiй собацi.
Ватажок, низько зiгнувшись, вивертав голову до царицi i щось улесливо i
гаряче почав говорити й.
Та подумала, подумала. А всi мовчали.
Тiльки було чути, як пiд солом'яною стрiхою кругло хати гуде
велетенська оса.
Цариця кивнула головою i ще й рукою махнула. Щось коротко сказала,
певно: "Добре! Давайте!"
До мандрiвця пiдскочили найбiльшi щитоносцi i почали з чужинця стягати
сорочку.
Чужинець заволав, замахав руками: "Стiйте! Стiйте! Я сам!" Вони, певно
таки, зрозумiли його крик i спинились.
Чоловiк витяг з-за пазухи поранену тварину i передав чаклунам. За тим
розв'язав пояс i зняв сорочку.
Весь здоровенний натовп - i жiнки з царицею, i вони в один голос
видихнули:
- А-а-а-а!!!
Бо чужинець виглядав дивно: червоно-мiдне обличчя, шия i руки до лiктiв
теж, а вся шкi-ра бiла, аж блакитна.
На грудях в нього висiла велика ладунка, а на тонкому шкiряному паску
через плече з лi-вого боку пiд рукою примостилась невеличка пласка торба iз
добре виробленого ве-не-цiй-сь-ко-го сап'яну.
Мандрiвець подивився на торбу, ляснув себе по лобi i видобув iз торби
рожевий крис-тал. Завдовжки як кисть руки i в пальцiв три завтовшки.
Вклонився i простягнув царицi.
Знов й передали через "почет".
Цариця покрутила, покрутила перед очима i простягла перед собою: "Що
це?" Чу-жи-нець показав на язик. Цариця лизнула. I пiдняла пальця вгору:
"О!" Дала лизнути двом дiв-ча-там, певно, дочкам, а тодi щось крикнула
владно. Прибiгли враз два стражники, справжнi ве-лет-нi, i принесли козубок
iз слоново кiстки.
Рожевий кристал цариця сховала у козуб i поставила його собi на колiна.
Пiсля подарунка цариця вже по-справжньому приязно дивилась на чужинця.
Та ще й з певною цiкавiстю. Яку вiн зразу й вiдчув.
Вона щось знову сказала, i тi самi вони почали з нього стягувати
штани.
Мандрiвець вiдчайдушно заволав i простяг до царицi руки!
Тодi вона спинила вонiв. Але пояснила йому на мигах, що вона i
жiночий почет хо-чуть побачити його прутень! Чи великий вiн, чи малий? Чи
товстий, чи тонкий? I чи обрi-за-ний? I чи прутень у нього такий бiлий, як
його черево? Чи засмаглий, як його руки?
Мандрiвець тодi на мигах почав пояснювати, що прутень для дiла, а не
щоб показувати. Та ще таким високим особам, як цариця... Цариця трохи
помiркувала, помiркувала i на згоду за-кивала головою з усiю копицею
прикрас. Простягла руку до вонiв i гукнула. I всiх чо-ло-вiкiв - i вонiв,
i поселян наче вiтром змело з майдану.
Ще вона щось сказала. I з солом'яно будови вийшла гола дiвчина.
Дiвчина пiдступила до мандрiвця i лягла просто в порох. Та й
розчепiрила ноги. Ман-дрi-вець, геть себе не тямлячи вiд хвилювання,
вiдштовхнув вiд себе.
Дiвчина зразу залилася сльозами. Вивернула голову i показала йому сухе
дерево бiля со-лом'яно гостроверхо будiвлi. На сучках дерева, як горщики
на тинi, були настромленi три чо-ловiчi голови. Вже зовсiм висохлi. Ще на
сучках висiли голови двох левиць, лева i кро-ко-ди-ляча пащека.
Вiн добре зрозумiв : якщо вiн вiдштовхне, то , як непотрiб,
сьогоднi ж з'дять.
Тремтячими руками почав розв'язувати очкура...
Чорне дiвча заходилось йому допомагати. Спочатку в нього нiчого не
виходило. Його тру-сило, калатало всього, вiн ледь не втрачав тями. Лише до
нього долiтало тихе пере-шiп-ту-ван-ня глядачок iз поспiльства i "зацних".
Певно таки, що в нього нiчого i не вийшло б, якби його не порятувала
дiвчина. Власне, во-на й себе рятувала.
Як вiн вiдчув на свому прутнi тонкi i гарячi пальцi, то все почало
ставати, як завжди. Тiльки вiн мiцно заплющив очi. Це було вперше i
востанн, щоб вiн при любощах не дивився на бабу. Звичайно, якщо все
вiдбувалось при свiтлi.
Вiд хвилювання його наче зацiпило, i його прутень працював без утоми, а
кiнець нiяк не наступав.
Вiн не мiг пiдняти голову, не мiг розплющити очi, бо хотiв всю цю
бабську наругу над собою якомога швидше скiнчити. Та не виходило.
Спочатку настала повна тиша.
Далi почувся шепiт.
Потiм захопленi бабськi зойки.
I всi захихотiли, завищали, заплескали в долонi.
Хтось завiв веселу, бадьору пiсню. Зразу пiсню пiдхопили. А там i чиясь
чортова душа загуркотiла в барабан!
А вiн все не мiг облегшити свою напругу. I коли просто здурiв вiд
усього цього гвалту i напруги i вже умлiвав, над свою головою почув голос
царицi. Вона щось сказала дiвчинi, нiби щось порадила.
I дiвчина враз вивернулась iз-пiд нього i прихопила його прутень
гарячими пальцями, i все вмить скiнчилось.
Тут такий рейвах знявся!
Щось наказувала цариця, щось кричали слуги, бiгали вони.
Щоб всього цього не бачити (а слухати доводилось!) вiн насунув собi на
очi шапку iз плямисто шкiри сервала. I пiшов, дивлячись тiльки на сво
сандалi, туди, де сидiли його повадирi-чаклуни.
Чаклуни подали йому сорочку, а за тим i звiрятко. Звiрятко одразу
примостилось пiд со-рочкою на його животi. Тикалось гострим писком в його
спiтнiле, забруднене сумiшшю пи-лу, свого i чужого поту. Звiрятко довго
обнюхувало його шкiру. Але, зрештою, за-спо-ко--лось i завмерло. Певно
таки, його запах був сильнiший за все. А його запах - це був по-ря-ту-нок i
захист.
Вiн сiв поруч iз чаклунами пiд високим деревом, край майдану.
А майдан вирував тубiльцями!
Всi бiгали туди й сюди, тягли низенькi ослiнчики, вмощувались на них.
Лiворуч бiля "трону" чорно царицi згромадився цiлий гурт барабанщикiв,
кiлька музик з дудками та арфами-луками в три струни.
Цариця дала знак, i пiд барабанний стукiт найменших барабанiв за
чужинцем прийшли слуги i посадовили його на ослiнчик чорного дерева бiля
самих нiг "царицi".
А бiля його нiг, у поросi, гола зовсiм, як i ранiше, скоцюрбилась його
"кохана". Вона ниш-ком гладила його стопи i щось вдячно шепотiла. "I таке
бува! Що прутнем можна лю-ди-ну вiд людодства врятувати! I чого тiльки не
трапляться на бiлому свiтi! А особливо, як те-бе чорти свiт за очi
понесуть!"
- Ой, ой так цiкаво!!! А що, що з тобою, козаче? Що далi було?
- Голубонько ти моя! Яка ж ти дурненька! Я тобi ще раз кажу: я так
далеко не бував. Це менi, кажу тобi, один наш бранець розповiдав. Славний
чоловiк, бувалий.
- А ти як розповiдаш, що аж все перед очима стоть! Воно й виходить,
що все з тобою було!...
- Та нi... То в мене просто добра пам'ять. I все-все я запам'ятав, що
вiн розповiдав. От запам'ятовую - i все!
- Слухай, слухай козаче, а що далi було?!
- Ну, цiлу нiч вони пили бузу.
- А що таке буза?
- Та то таке солоденьке, чи кисленьке. Коли як. Пиво iз проса. От i
татари в Криму i ногайцi на Кавказi цю бузу роблять...
- Так м же хмелю не можна, магометам чортовим!
- Люди, Настуню, скрiзь сво "не можна" обминають, як тiльки можуть i
де тiльки можуть! Така людська вдача на всiх свiтах! Ти краще слухай, бо
часу нам лишилось мало. Скоро тобi вертуту витягати. Отож чорнi люди пили
бузу, били в барабани i танцювали. Деякi так дотанцювались, що попадали i х
корчi били, i пiна з рота котилась. Хто зна, чи вiд бузи, чи вiд танцiв? Та
хня чорна цариця в того чоловiка випитувала, а чого вiн прийшов у хнiй
край. Якщо йому золото не потрiбно, то що? Вiн i вирiшив, що на мигах всього
не по-яс-ниш, то краще й намалювати. Ну який iз простого чоловiка маляр?
Цьому треба вчитись... Вiн царицi i намалював те цiлюще зiлля, яке йому
замовили ще в сарацинськiй землi.
Цариця його i пита, на мигах, а для кого те зiлля? То вiн взяв патичок
i намалював на пiску старого бородатого дiда. Як би це його батько, i це -
йому лiки. Як тут всi почали ре-го-та-ти! I цариця так смiялась, що аж за
живiт хапалась! Всi реготали так, що нi бузу не могли пи-ти, нi в барабани
бити. Дехто i по землi вiд смiху качався!
- I, знаш, що через той малюнок сталось? А ось що: звiдкiлясь негри
привели старого бо-родатого арабина, ну геть схожого на того, що намалював
наш чоловiк! Старий дiдуган за-хар-чований, однi кiстки i шкiра телiпаться
на кiстках! У страшному лахмiттi та в здо-ро-вен-нiй чалмi! Гiрше вiд
останнього жебрака в Царгородi чи в Кафi! Той арабин, як побачив на-шо-го
чоловiка, то як кинеться до нього i почав з радостi плакати i руки йому
цiлувати.
А зiлля на другий день принесли йому цiлий оберемок. I знов всi
смiялись, коли наш чо-ловiк забрав те африканське зiлля. Потiм х усiх:
нашого чоловiка, того дохлого арабина i двох чорних чаклунiв несли на собi
чорнi раби аж до рiчки. А та дiвка бранка, чорна, що з ним на майданi
"любилась", бiгла за ними аж до рiчки. Там вiдпустили з нашим чоловiком
на волю. I знаш, що вони, тi чорнi, зробили з ними, коли прийшли на берег
рiчки?! Вони всiм м помили ноги, перш нiж допустили до броду! Нашому
чоловiковi навiть сандалi по-мили. Бо вiн був у сандалiях. А тодi перевели
на другий берег! А знаш, чому помили м но-ги? А тому, щоб чужинцi не
забрали на свох ногах а нi крихти хньо землi! Бач, го-лу-бонь-ко, як
бува: дикуни, людоди, а як свою землю шанують!!! А в нас що?
- Ой i не кажи, козаче, що в нас робиться! А що далi було?...
- Вони вже уп'ятьох прийшли до того Тирла Смертi. Там наш чоловiк
вiдпустив звiрятко, що його вiд змi врятувало. Вiн казав, що вiн ледь не
плакав, як iз тим звiрятком прощався! Вiн його випустив i вони пiшли. А
звiрятко вперед забiжить, i з-за куща зазира на нього i щебече! Може, отак
iз пiвмилi бiгло - то позаду, то попереду. Та потiм десь у кущах його родичi
защебетали, i воно до свох таки побiгло... А з убогим старцем арабином
хитра iсто-рiя вийшла. Вiн, виявляться, був при чорнiм царi великим
чоловiком - головним бу-сур-мен-ським книжником у тих краях за пустелею. Та
пожадливий, як сатана, що мало йому було того золотого пiску, що йому цар
цiлими торбами платив! Так вiн ще й поцупив золотi само-род-ки iз царських
податкiв, що царю iз лiсу принесли. Щоб ти знала, голубонько, там у них
та-кий закон - золотий пiсок можна всiм мати, якщо дiстанеш. Самородки ма
право тiльки один цар одержувати вiд свох пiдлеглих i сусiдiв. Цар чорний
ще пожалiв книжника-шахрая! Не вiдрубав голову, а вiдправив на заслання до
людодiв. Людоди його не з'ли. Бо, сказали, що вiн не дозрiв - занадто
бiлий i не дiйшов до кондицi. А тут якраз i наш мандрiвник на-го-див-ся.
Вiн i вивiв старого грiшника iз неволi. Може, людоди подумали, що то його
батько? Як ми для них всi на одне лице, так i вони для нас... Наш чоловiк i
нiс арабина на собi, бо той геть падав i розбив собi всi ноги! I дивувався
наш чоловiк: таке воно миршаве, худе, а важ-кий, ну зовсiм не по виду!...
Тiльки коли притяг його в столицю чорних, виявилося, що в його дрантi
схованi нiби ковбаски, змiнi линялi кожi, напханi золотим пiском!!! Чорнi
вель-мо-жi хотiли нашого чоловiка стратити! За те, що вiн без дозволу царя i
без його поводирiв хо-див по царських володiннях! Тепер вже за нього
заступився той вчений крадiй. Бо так вда-ло вийшло, що цар хнiй повернувся
саме з походу за рабами. У той час до царя прийшли по-сли з якогось
сарацинського царства. То почалась суперечка про всякi дiла хнi. I нiхто з
царського почту не мiг переговорити чужих вчених. От тодi й згадали про
вченого зло-дюж-ку, якого заслали до сусiднiх людодiв. А хтось i каже
царевi, що якийсь чужинець без доз-во-лу вивiв iз заслання цього пожадливого
книжника. Дiдугана помили, одягли, нагодували i при-вели на раду до царя.
Той книжник переговорив, перемiг усiх супротивникiв. Цар дуже зра-дiв, що
його вчений перемiг, i вибачив його. Тiльки тепер приставив до нього трьох
слуг, щоб вони при ньому були всi години дня. I стежили, щоб вiн бiльше не
крав золота... Дивна штука, але той вчений арабин був у всьому iншому, крiм
золота, людиною вдячною. I вiн попрохав за свого рятiвника. I нашого
чоловiка випустили на волю.
- А що було з тiю чорною дiвчиною?
- Як вiн пiшов назад у пустелю, вона лишилась у мiстi. Бо там всi
чорнi, крiм при-буль-цiв з-за пустелi. Дуже вона плакала, побивалася. Та
лишилась серед свох, чорних.
- Воно, козаче, так i краще! Як кажуть: кiнь з конем, вiл з волом...
- А свиня об тин, бо не ма з ким... Ну, голубонько, ходiмо!
- Ой козаче-соколе! Ну давай, ще хоч разочок! Та я хоч крам ока гляну.
Ти ж обiцяв...
- Не скигли! Сьогоднi - зась! Iншим разом - обов'язково.
- Ой козаче!
- Пiшли, пiшли. Бери Василевi торби та гайда до хати! Якби там твiй
свекор не роз-в'я-зав свого небожа. А там мiй малий спить!!! - Твердо, з
притиском сказав козак i, пружно звiв-шись, взяв лiхтар i вийшов iз стайнi.
Настя зразу його наздогнала.
Коли вони йшли через подвiр'я, Омелько сказав:
- Ага! Ось що той чоловiк ще розповiдав. Коли всi вони повернулись на
Тирло Смертi, вiд старицi лишилась тiльки велика калюжа червоно грязюки. I
нiяких звiрiв там вже не було. Тiльки ота гранчаста черепаха пожирала
гiнове лайно. Воно за три днi висохло i стало бiле, як крейда. I черепаха
тим лайном ласувала! Ото й усе, що лишилось вiд буйвола. А був же буйвiл
справдi велетенський. Я буйволiв у Криму бачив. Той чоловiк казав, що
афри-кан-сь-кi буйволи вдвiчi бiльшi за татарських. А може, й ще бiльше.
Коли Омелько з молодицею повернулись, нiчого в хатi не змiнилось.
Тiльки було зовсiм поночi, бо посвiт вигорiв, а в глинянiм каганцi ледь-ледь
блимав вогник.
- його помiчник у цiй небезпечнiй при-годi.
Було в нього в ладунцi трохи порошку. Дали йому марабути ще в пустелi
цей порошок iз якихось порхавок. Щоб вiн рану присипав, коли його ящiр
черконув пазуром по литцi. З то-го часу рештки порошку мандрiвець носив у
ладунцi на грудях. Не хотiлося на тварину та-кий чудовий лiк витрачати. Але
все ж вiн взяв злегка, на самi пучки золотавий порох i при-тру-сив рану.
Як же називали цю тварину арабини? Його аж зло взяло, що сьогоднi вiн
не мiг при-га-да-ти кiлькох слiв!
Тут вiн вiдчув, що у всьому настала повна змiна.
Наче все примовкло. Навiть цикади свом тремтячим дзвоном не так вже й
докучали.
I гiни без завивання i хихотiння геть помчали вiд скривавлених ребер
буйвола. Шум помахiв крил згра грифiв долинув аж до скелi.
Мандрiвець тiльки встиг покласти на шкiру леопарда поранену тварину i
спорядити свин-цевою кулею арбалет.
Як на пiвденному березi постало чорне вонство.
I це не був натовп дикунiв, як йому казали арабини, що торгували
чорними не-вiль-ни-ками.
Всi вони стояли щiльною лавою.
На чверть кроку попереду високий щитоносець iз здоровенним щитом,
трьома списами i тиквою-горлянкою на поясi. Цей пояс, та ще сандалi i
плетена з кори шапочка на головi - ото й увесь одяг щитоносця.
А за правим плечем кожного щитоносця був лучник. Наче прирiс до
щитоносця. Цi нег-ри лучники були прездоровi. Всi на голову вищi вiд
мандрiвця, якщо й не бiльше! Тримали во-ни здоровеннi простi луки з товстих
гiлок. I довжиною були луки якби не в сажень з двома п'я-дями. Сагайдаки за
спинами висiли навскiс, так, щоб було легко правицею з-за лiвого пле-ча
висмикнути стрiлу.
Тут з лiвого боку, зi схилу, з-за дерев почулись старечi голоси.
Мови цих старих чаклунiв чоловiк не знав i не мiг вивчити за цi днi
поспiшного пе-ре-хо-ду через рiчковi плавнi, чагарi, перелiски.
Але добре зрозумiв, що вони кличуть його до себе, i якомога швидше.
Вiн схопив тiльки арбалет на плечi, а звiрятко запхав за пазуху i
поспiшив униз по ка-м'я-нiй стiнi.
Вони на краю урвища заверещали високими жiночими голосами, коли
побачили втечу ман-дрiвця зi скелi.
У повному порядку, по дво - щитоносець i лучник, вони скочувались на
курний, ви-топ-таний усiма тваринами савани, шлях.
I бiгли по дво, як насиленi на шворку намистини. Розфарбований у
червоне, iз жовтим щи-том, щитоносець i геть чорний, з розфарбованим бiлими
смугами обличчям пiд со-ло-м'я-ною шапочкою iз цiлим пiвнячим хвостом угорi
.
Мандрiвець пострибав мiж уламками каменiв, а тодi вгору пiд захист
дерев.
Пiд деревами стояли чорнi старцi-чаклуни i вiдчайдушно йому махали
руками, щоб вiн по-спiшав.
I вiн показав м, що хоч вiн i не довгоногий чорний бiгун, а бiгати
здатен справно! Старi ра-дiсно закричали, коли побачили, як швидко i легко
вiн пiдiйматься вгору.
Та х радiсть була марною...
Коли мандрiвець добiг до них, i вони схопили його за руку, щоб потягти
пiд порятунок не-пролазних кущiв, з'явились вони з блискучими метальними
ножами.
Цi вони заволали з такою силою i гучнiстю, що чаклуни впали
навколiшки.
Мандрiвець згарячу, а водночас i з вiдчаю, нацiлився арбалетом в
командира цих ме-таль-никiв ножiв.
Головний iз воякiв опустив руку з ножем i показав, що чужинець повинен
пiти з ними.
Мандрiвець на мигах показав, що вiн пiде, якщо старцi-чаклуни пiдуть з
ним. Вони за-ки-вали на згоду i всi рушили до висихаючо старицi.
Стрункi, жилавi метальники ножiв оточили мандрiвця i дiдуганiв з усiх
бокiв. Роз-гля-да-ли його з усiх бокiв, мацали зброю, шарпали за одяг. I
щось говорили, говорили, наче якiсь дроз-ди щебетали i метеляли при цьому
всi головами з безлiччю тонких, намащених жиром ко-сиць.
Коли вони прийшли до старицi, то побачили, що один iз щитоносцiв
намагаться про-би-ти списом черепаху.
Тут сивий чаклун кинувся i щось присвистуючи та клацаючи язиком, почав
доводити вону.
Вон нехотя облишив черепаху, i вона посунулась нагору до корiння
пiдмитих по-ве-ня-ми дерев.
Мандрiвця нi лучники, нi щитоносцi не оглядали так нахабно, як
метальника ножiв. Не простягали рук до його одягу i збро, до його свiтло,
хоч i засмагло, шкiри.
З-за щiльного кола вонiв, що оточили його i двох чаклунiв, вiн не
бачив небезпечно для себе дi.
А там до останнього клаптя рiдко грязюки нахилився чорний ватажок. Нi,
скорiше, вiн був не чорний, а коричневий. Та з такими товстенними варгами,
що й найчорнiшого негра рiд-ко бувають. А борiдку мав рiденьку - на вiдмiну
вiд цiло копицi дрiбних тугих косиць. Ва-тажок уважно роздивлявся засохлих
жабок, слiди сандалiй мандрiвця, дiрочки вiд са-мо-род-кiв у висохлiй,
розтрiсканiй на здоровенну луску, грязюцi.
Ватажок пiдняв кiлька самородкiв i сховав у торбинку, зроблену з цiло
шкiрки мав-поч-ки. Навiть мордочку лишили i зiницi вставили - блискучi жовтi
намистини.
I зразу ватажок пiдiйшов до гурту. Вiн i рота не розкрив, i наче всi до
нього спиною сто-яли, а тiльки вiн безшумно наблизився, всi розступилися.
Мандрiвець, закинувши за плече арбалет, показав руками перед собою: "Що
тобi?!"
А негр показав, що мандрiвець разом з вонами ма поспiшати на пiвдень.
Далi вiн по-ка-зав, здiймаючи руки до грудей i все вгору та вгору. I це було
можна витлумачити, що треба по-спiшати до когось великого, чи чогось
великого i зверхнього.
Мандрiвець на згоду закивав головою, а тодi показав на землю, де вiн
стояв, i руками по-казав, що вiн повинен повернутись з-за тих пагорбiв назад
на це саме мiсце. Ватажок за-ки-вав на згоду i показав рукою, як мандрiвця
беруть десь там за обрiм i переносять назад, саме сю-ди.
Ватажок затис лiвою рукою праву долоню мандрiвця i пронизливо i тонко,
тонко за-ве-ре-щав.
I всi вони заверещали жiночими голосами, хоч так мiж собою нормально
розмовляли. По-бiгли з мiсця, що сили.
Старi чаклуни, о диво, бiгли разом з усiма загоном може з милi двi.
Потiм вони почали вiдставати. Ватажок зразу це примiтив i громовим голосом
щось наказав. Дво здоровенних щитоносцiв вiддали свою зброю i посадовили
собi на карки старих, висохлих дiдуганiв!
Мандрiвець не збирався поступатись перед цим чорним ватажком. Але той,
певно, вiдчув, що дихання в мандрiвця ста напруженiшим.
Вiн заволав ще раз!
До мандрiвця пiдбiгло аж чотири щитоносцi. На бiгу стали по-дво
попереду i позаду, поклали собi на кожне плече по спису, на тi списи ще
навхрест два списи, як Андрiвський хрест. Згори щит.
Здоровеннi, найпотужнiшi вони щитоносцi з'явились обабiч мандрiвця.
Схопили його за плечi i за ноги i висадили на щит!
Все робилось не те, що не спинившись, а й не стишуючи бiгу.
Вони бiгли мовчки, тiльки хекання й тупiт сотень нiг.
Певно, що цi могутнi вони могли бiгти i безшумно. Але зараз вони чи не
навмисне били щосили п'ятами в землю.
Тупотiння розносилось по горбах, вкритих купами дрiбнолистих колючих
чагарiв, ака-цi-ями з пласкими кронами, поодинокими пальмами дум.
Чорнi вони бiгли тим широким шляхом, яким тварини мандрували за дощем
i по-жи-ва-ми.
Червоний пил курився пiд ногами чорних бiгунiв i все вище й вище
здiймався, довго не опадаючи на землю.
Потiм вони звернули лiворуч у прохiд мiж колючими безлистими чагарями.
Пiднялися на високий пагорб i спустились у зелену рiчкову долину.
Вперед вискочили щитоносцi i зi списам зайшли у воду. Штрикали у воду
важкими за-зуб-реними клюгами. Другi списоносцi на крик командира зайшли
двома ланцюжками у рiч-ку. А мiж ними пройшли всi iншi вони. Так вони
забезпечувались вiд крокодилiв.
Пiсля переправи бiгли понад рiкою у затiнку велетенських зелених дерев.
Довго бiгли.
Пилу вже не було.
Тому й запах сотень спiтнiлих, просто мокрих вiд поту, тiл наповнював
прохiд мiж ку-ща-ми. I геть перебивав тонкi пахощi трав i якихось яскравих
зелених кущiв.
Далi був гай iз товстенних височенних дерев. I зразу за деревами пiшли
лани ви-со-чен-но-го проса. Достигаючi важкi волотi втратили свiй зелений
колiр i половiли, а де вже й зо-ло-ти-лись.
Просо стояло щiльною, непролазною стiною. Дорога мiж посiвами проса
здавалась гли-бо-кою канавою.
Достигаючi велетенськi волотi, складенi iз безлiчi дрiбнесеньких зернят
втратили свiй свiтло-зелений колiр.
Цiю зеленою канавою вони просувались може з милю. I хоч мандрiвця
несли на щитi над собою два чорних вони, вiн нiчого не бачив з-за щедрих,
тугих i довгих (як у комишу) во-лотей-качалочок.
Ватажок знов заверещав.
Вони спинились, з розгону ледь не впустивши живу ношу.
Ватажок проверещав щось метальникам ножiв. Вони рвонулись уперед iз
швидкiстю гон-чакiв.
Мандрiвець, як i чародi, розминаючи ноги, зауважив: "А тiкати вiд них
- марна справа. Нi хортiв м не треба, нi коней! Тут щось iнше потрiбне! Ех,
якби хню пташину мову знати!"
Не встигли мандрiвець i дiдугани розходитись, як за стiною проса
почувся дрiбний i силь-ний стукiт барабану.
Ватажок показав мандрiвцевi i дiдуганам, щоб вони йшли за ним.
I, пританцьовуючи пiд барабанне калатання, покрокував у проходi мiж
достигаючим про-сом.
I пiд той стукiт барабану лучники пританцьовували i брязкали тятивами,
мов струнами на басi. А щитоносцi вторили барабану ударами списiв по щитах.
Метальники ножiв ляскали себе правицями по грудях, а в лiвицях
потрясали ни-щiв-ними фiгурними ножами.
Знов вони щiльно обступили мандрiвця i його супутникiв, що вiн тiльки
розумiв по го-лос-них жiночих криках, по собачому гавкоту i кудкудаканню -
вони йдуть по селищу.
Враз все замовкло.
Ватажок зайшов за спину мандрiвця i натиснув йому на плечi, щоб вiн
став навколiшки.
А мандрiвець прихопив його руку у такий захват, що негр не мiг нi
вирватись, нi рухатись.
I разом iз чужинцем змушений був стати навколiшки.
Вони певно чекали наказу розступитись. Стояли i переступали з ноги на
ногу. Ближнi озирались i вирячали очi, але не смiли щось сказати тим, хто
нiчого не мiг бачити.
Нарештi десь попереду почувся злий жiночий голос.
Вояки миттю вiдскочили вiд чужинця. I вiн побачив перед собою на
височеннiй рiзнiй лавi дебелу чорну жiнку.
Плямиста, багатобарвна сорочка вiд ши покривала все тiло - чорне, аж
син, як у сли-ви--угорки. ноги стояли на ослiнчику iз червоного дерева.
Але х не було видно, бо сорочка вся покривала.
На головi у вельможно негритянки височiла справжня копиця, зроблена з
кучерявого во-лосся, яскравого пiр'я, якихось неймовiрних барвистих
квiтiв i рiзноколiрних хусточок, при-в'язаних одна до одно.
Мандрiвець вирячився на не знизу, вона вилупила на нього очi згори.
Таких великих вир-латих очей вiн потiм нiколи не бачив. Навiть у
абiссинських та нубiйських красунь-кур-ти-занок.
Бiля жiнки гуртувався справжнiй натовп. Одне жiноцтво. Всi були оголенi
згори. А де-я-кi тiльки й того одягу мали, що косиця, сплетена з трави i
опущена на саме ство.
Жiнка насупилась i показала мандрiвцевi, щоб вiн вiдпустив руку
ватажка. Мандрiвець мит-тю виконав наказ. Ватажок ненависно зиркнув на
чужинця i зайцем пiдскочив до огряд-но жiнки.
"Е! То вона ж хня цариця! - Тiльки зараз страннiй побачив, що голi
дiвчата тримають на сворах чотирьох рудих псiв з дивними гривами на спинi.
Обручки на собачих шиях були iз щирого кованого злата!
Один могутнiй здоровило тримав над "царицею" дивну парасольку iз бiлого
шовку. Другий здоровило вiдганяв вiд не мух широченним страусовим вiялом.
Вiяло крiпилось на держаку iз слоново костi, прикрашеному золотими
кiльцями.
Ватажок пiдбiг до "царицi" зiгнувшись у попереку, тiльки що пикою не
орав по землi.
Витяг золотий самородок iз торби i поклав до "царського" подолу на
ослiнчик.
Найстарша гола жiнка, вся в золотих перснях, обручках i сергах, взяла з
ослiнчика золоту грудочку i подала свой "царицi".
Та уважно золото обдивилась i гнiвно насупившись, тицьнула пальцем на
мандрiвника, нiби кажучи: "Ти чому золото шукав?! Хто тобi дозволив?!" Тодi
мандрiвець показав на ми-гах i всiм тiлом зобразив, як тварина билась iз
змiю. I як потiм вхопив птах. I як вiн iз са-мо-стрiла золотою кулею
поцiлив птаха i звiльнив тварину.
"Цариця" похитала головою, не повiрила. Тодi мандрiвець попрохав у не
одну гру-доч-ку. "Цариця" дала грудочку свой дамi, та поклала на ослiнчик.
З ослiнчика золото взяв ва-та-жок загону. I подав чужинцевi.
Грудочка, на жаль, була не кругла, а, скорiше, схожа на iграшку. Вiн
вийняв свинцеву кулю i заклав золоту грудку. Озирнувся на всi боки. I
побачив на пальмi пурпурну щурку. Може, i бiльше сотнi крокiв було до
дерева. Якби круглою свинцевою кулею, або залiзним болтом, то не було б про
що й говорити! Але ж грудка схожа на грушу...
Вiн подумки швидко проказав молитву та й пострелив.
Знов щастя було з ним!
Тiльки червоно-рубiнове пiр'я посипалось на всi боки! А гостродзьоба
птаха впала просто в пащеку голоднiй собацi.
Ватажок, низько зiгнувшись, вивертав голову до царицi i щось улесливо i
гаряче почав говорити й.
Та подумала, подумала. А всi мовчали.
Тiльки було чути, як пiд солом'яною стрiхою кругло хати гуде
велетенська оса.
Цариця кивнула головою i ще й рукою махнула. Щось коротко сказала,
певно: "Добре! Давайте!"
До мандрiвця пiдскочили найбiльшi щитоносцi i почали з чужинця стягати
сорочку.
Чужинець заволав, замахав руками: "Стiйте! Стiйте! Я сам!" Вони, певно
таки, зрозумiли його крик i спинились.
Чоловiк витяг з-за пазухи поранену тварину i передав чаклунам. За тим
розв'язав пояс i зняв сорочку.
Весь здоровенний натовп - i жiнки з царицею, i вони в один голос
видихнули:
- А-а-а-а!!!
Бо чужинець виглядав дивно: червоно-мiдне обличчя, шия i руки до лiктiв
теж, а вся шкi-ра бiла, аж блакитна.
На грудях в нього висiла велика ладунка, а на тонкому шкiряному паску
через плече з лi-вого боку пiд рукою примостилась невеличка пласка торба iз
добре виробленого ве-не-цiй-сь-ко-го сап'яну.
Мандрiвець подивився на торбу, ляснув себе по лобi i видобув iз торби
рожевий крис-тал. Завдовжки як кисть руки i в пальцiв три завтовшки.
Вклонився i простягнув царицi.
Знов й передали через "почет".
Цариця покрутила, покрутила перед очима i простягла перед собою: "Що
це?" Чу-жи-нець показав на язик. Цариця лизнула. I пiдняла пальця вгору:
"О!" Дала лизнути двом дiв-ча-там, певно, дочкам, а тодi щось крикнула
владно. Прибiгли враз два стражники, справжнi ве-лет-нi, i принесли козубок
iз слоново кiстки.
Рожевий кристал цариця сховала у козуб i поставила його собi на колiна.
Пiсля подарунка цариця вже по-справжньому приязно дивилась на чужинця.
Та ще й з певною цiкавiстю. Яку вiн зразу й вiдчув.
Вона щось знову сказала, i тi самi вони почали з нього стягувати
штани.
Мандрiвець вiдчайдушно заволав i простяг до царицi руки!
Тодi вона спинила вонiв. Але пояснила йому на мигах, що вона i
жiночий почет хо-чуть побачити його прутень! Чи великий вiн, чи малий? Чи
товстий, чи тонкий? I чи обрi-за-ний? I чи прутень у нього такий бiлий, як
його черево? Чи засмаглий, як його руки?
Мандрiвець тодi на мигах почав пояснювати, що прутень для дiла, а не
щоб показувати. Та ще таким високим особам, як цариця... Цариця трохи
помiркувала, помiркувала i на згоду за-кивала головою з усiю копицею
прикрас. Простягла руку до вонiв i гукнула. I всiх чо-ло-вiкiв - i вонiв,
i поселян наче вiтром змело з майдану.
Ще вона щось сказала. I з солом'яно будови вийшла гола дiвчина.
Дiвчина пiдступила до мандрiвця i лягла просто в порох. Та й
розчепiрила ноги. Ман-дрi-вець, геть себе не тямлячи вiд хвилювання,
вiдштовхнув вiд себе.
Дiвчина зразу залилася сльозами. Вивернула голову i показала йому сухе
дерево бiля со-лом'яно гостроверхо будiвлi. На сучках дерева, як горщики
на тинi, були настромленi три чо-ловiчi голови. Вже зовсiм висохлi. Ще на
сучках висiли голови двох левиць, лева i кро-ко-ди-ляча пащека.
Вiн добре зрозумiв : якщо вiн вiдштовхне, то , як непотрiб,
сьогоднi ж з'дять.
Тремтячими руками почав розв'язувати очкура...
Чорне дiвча заходилось йому допомагати. Спочатку в нього нiчого не
виходило. Його тру-сило, калатало всього, вiн ледь не втрачав тями. Лише до
нього долiтало тихе пере-шiп-ту-ван-ня глядачок iз поспiльства i "зацних".
Певно таки, що в нього нiчого i не вийшло б, якби його не порятувала
дiвчина. Власне, во-на й себе рятувала.
Як вiн вiдчув на свому прутнi тонкi i гарячi пальцi, то все почало
ставати, як завжди. Тiльки вiн мiцно заплющив очi. Це було вперше i
востанн, щоб вiн при любощах не дивився на бабу. Звичайно, якщо все
вiдбувалось при свiтлi.
Вiд хвилювання його наче зацiпило, i його прутень працював без утоми, а
кiнець нiяк не наступав.
Вiн не мiг пiдняти голову, не мiг розплющити очi, бо хотiв всю цю
бабську наругу над собою якомога швидше скiнчити. Та не виходило.
Спочатку настала повна тиша.
Далi почувся шепiт.
Потiм захопленi бабськi зойки.
I всi захихотiли, завищали, заплескали в долонi.
Хтось завiв веселу, бадьору пiсню. Зразу пiсню пiдхопили. А там i чиясь
чортова душа загуркотiла в барабан!
А вiн все не мiг облегшити свою напругу. I коли просто здурiв вiд
усього цього гвалту i напруги i вже умлiвав, над свою головою почув голос
царицi. Вона щось сказала дiвчинi, нiби щось порадила.
I дiвчина враз вивернулась iз-пiд нього i прихопила його прутень
гарячими пальцями, i все вмить скiнчилось.
Тут такий рейвах знявся!
Щось наказувала цариця, щось кричали слуги, бiгали вони.
Щоб всього цього не бачити (а слухати доводилось!) вiн насунув собi на
очi шапку iз плямисто шкiри сервала. I пiшов, дивлячись тiльки на сво
сандалi, туди, де сидiли його повадирi-чаклуни.
Чаклуни подали йому сорочку, а за тим i звiрятко. Звiрятко одразу
примостилось пiд со-рочкою на його животi. Тикалось гострим писком в його
спiтнiле, забруднене сумiшшю пи-лу, свого i чужого поту. Звiрятко довго
обнюхувало його шкiру. Але, зрештою, за-спо-ко--лось i завмерло. Певно
таки, його запах був сильнiший за все. А його запах - це був по-ря-ту-нок i
захист.
Вiн сiв поруч iз чаклунами пiд високим деревом, край майдану.
А майдан вирував тубiльцями!
Всi бiгали туди й сюди, тягли низенькi ослiнчики, вмощувались на них.
Лiворуч бiля "трону" чорно царицi згромадився цiлий гурт барабанщикiв,
кiлька музик з дудками та арфами-луками в три струни.
Цариця дала знак, i пiд барабанний стукiт найменших барабанiв за
чужинцем прийшли слуги i посадовили його на ослiнчик чорного дерева бiля
самих нiг "царицi".
А бiля його нiг, у поросi, гола зовсiм, як i ранiше, скоцюрбилась його
"кохана". Вона ниш-ком гладила його стопи i щось вдячно шепотiла. "I таке
бува! Що прутнем можна лю-ди-ну вiд людодства врятувати! I чого тiльки не
трапляться на бiлому свiтi! А особливо, як те-бе чорти свiт за очi
понесуть!"
- Ой, ой так цiкаво!!! А що, що з тобою, козаче? Що далi було?
- Голубонько ти моя! Яка ж ти дурненька! Я тобi ще раз кажу: я так
далеко не бував. Це менi, кажу тобi, один наш бранець розповiдав. Славний
чоловiк, бувалий.
- А ти як розповiдаш, що аж все перед очима стоть! Воно й виходить,
що все з тобою було!...
- Та нi... То в мене просто добра пам'ять. I все-все я запам'ятав, що
вiн розповiдав. От запам'ятовую - i все!
- Слухай, слухай козаче, а що далi було?!
- Ну, цiлу нiч вони пили бузу.
- А що таке буза?
- Та то таке солоденьке, чи кисленьке. Коли як. Пиво iз проса. От i
татари в Криму i ногайцi на Кавказi цю бузу роблять...
- Так м же хмелю не можна, магометам чортовим!
- Люди, Настуню, скрiзь сво "не можна" обминають, як тiльки можуть i
де тiльки можуть! Така людська вдача на всiх свiтах! Ти краще слухай, бо
часу нам лишилось мало. Скоро тобi вертуту витягати. Отож чорнi люди пили
бузу, били в барабани i танцювали. Деякi так дотанцювались, що попадали i х
корчi били, i пiна з рота котилась. Хто зна, чи вiд бузи, чи вiд танцiв? Та
хня чорна цариця в того чоловiка випитувала, а чого вiн прийшов у хнiй
край. Якщо йому золото не потрiбно, то що? Вiн i вирiшив, що на мигах всього
не по-яс-ниш, то краще й намалювати. Ну який iз простого чоловiка маляр?
Цьому треба вчитись... Вiн царицi i намалював те цiлюще зiлля, яке йому
замовили ще в сарацинськiй землi.
Цариця його i пита, на мигах, а для кого те зiлля? То вiн взяв патичок
i намалював на пiску старого бородатого дiда. Як би це його батько, i це -
йому лiки. Як тут всi почали ре-го-та-ти! I цариця так смiялась, що аж за
живiт хапалась! Всi реготали так, що нi бузу не могли пи-ти, нi в барабани
бити. Дехто i по землi вiд смiху качався!
- I, знаш, що через той малюнок сталось? А ось що: звiдкiлясь негри
привели старого бо-родатого арабина, ну геть схожого на того, що намалював
наш чоловiк! Старий дiдуган за-хар-чований, однi кiстки i шкiра телiпаться
на кiстках! У страшному лахмiттi та в здо-ро-вен-нiй чалмi! Гiрше вiд
останнього жебрака в Царгородi чи в Кафi! Той арабин, як побачив на-шо-го
чоловiка, то як кинеться до нього i почав з радостi плакати i руки йому
цiлувати.
А зiлля на другий день принесли йому цiлий оберемок. I знов всi
смiялись, коли наш чо-ловiк забрав те африканське зiлля. Потiм х усiх:
нашого чоловiка, того дохлого арабина i двох чорних чаклунiв несли на собi
чорнi раби аж до рiчки. А та дiвка бранка, чорна, що з ним на майданi
"любилась", бiгла за ними аж до рiчки. Там вiдпустили з нашим чоловiком
на волю. I знаш, що вони, тi чорнi, зробили з ними, коли прийшли на берег
рiчки?! Вони всiм м помили ноги, перш нiж допустили до броду! Нашому
чоловiковi навiть сандалi по-мили. Бо вiн був у сандалiях. А тодi перевели
на другий берег! А знаш, чому помили м но-ги? А тому, щоб чужинцi не
забрали на свох ногах а нi крихти хньо землi! Бач, го-лу-бонь-ко, як
бува: дикуни, людоди, а як свою землю шанують!!! А в нас що?
- Ой i не кажи, козаче, що в нас робиться! А що далi було?...
- Вони вже уп'ятьох прийшли до того Тирла Смертi. Там наш чоловiк
вiдпустив звiрятко, що його вiд змi врятувало. Вiн казав, що вiн ледь не
плакав, як iз тим звiрятком прощався! Вiн його випустив i вони пiшли. А
звiрятко вперед забiжить, i з-за куща зазира на нього i щебече! Може, отак
iз пiвмилi бiгло - то позаду, то попереду. Та потiм десь у кущах його родичi
защебетали, i воно до свох таки побiгло... А з убогим старцем арабином
хитра iсто-рiя вийшла. Вiн, виявляться, був при чорнiм царi великим
чоловiком - головним бу-сур-мен-ським книжником у тих краях за пустелею. Та
пожадливий, як сатана, що мало йому було того золотого пiску, що йому цар
цiлими торбами платив! Так вiн ще й поцупив золотi само-род-ки iз царських
податкiв, що царю iз лiсу принесли. Щоб ти знала, голубонько, там у них
та-кий закон - золотий пiсок можна всiм мати, якщо дiстанеш. Самородки ма
право тiльки один цар одержувати вiд свох пiдлеглих i сусiдiв. Цар чорний
ще пожалiв книжника-шахрая! Не вiдрубав голову, а вiдправив на заслання до
людодiв. Людоди його не з'ли. Бо, сказали, що вiн не дозрiв - занадто
бiлий i не дiйшов до кондицi. А тут якраз i наш мандрiвник на-го-див-ся.
Вiн i вивiв старого грiшника iз неволi. Може, людоди подумали, що то його
батько? Як ми для них всi на одне лице, так i вони для нас... Наш чоловiк i
нiс арабина на собi, бо той геть падав i розбив собi всi ноги! I дивувався
наш чоловiк: таке воно миршаве, худе, а важ-кий, ну зовсiм не по виду!...
Тiльки коли притяг його в столицю чорних, виявилося, що в його дрантi
схованi нiби ковбаски, змiнi линялi кожi, напханi золотим пiском!!! Чорнi
вель-мо-жi хотiли нашого чоловiка стратити! За те, що вiн без дозволу царя i
без його поводирiв хо-див по царських володiннях! Тепер вже за нього
заступився той вчений крадiй. Бо так вда-ло вийшло, що цар хнiй повернувся
саме з походу за рабами. У той час до царя прийшли по-сли з якогось
сарацинського царства. То почалась суперечка про всякi дiла хнi. I нiхто з
царського почту не мiг переговорити чужих вчених. От тодi й згадали про
вченого зло-дюж-ку, якого заслали до сусiднiх людодiв. А хтось i каже
царевi, що якийсь чужинець без доз-во-лу вивiв iз заслання цього пожадливого
книжника. Дiдугана помили, одягли, нагодували i при-вели на раду до царя.
Той книжник переговорив, перемiг усiх супротивникiв. Цар дуже зра-дiв, що
його вчений перемiг, i вибачив його. Тiльки тепер приставив до нього трьох
слуг, щоб вони при ньому були всi години дня. I стежили, щоб вiн бiльше не
крав золота... Дивна штука, але той вчений арабин був у всьому iншому, крiм
золота, людиною вдячною. I вiн попрохав за свого рятiвника. I нашого
чоловiка випустили на волю.
- А що було з тiю чорною дiвчиною?
- Як вiн пiшов назад у пустелю, вона лишилась у мiстi. Бо там всi
чорнi, крiм при-буль-цiв з-за пустелi. Дуже вона плакала, побивалася. Та
лишилась серед свох, чорних.
- Воно, козаче, так i краще! Як кажуть: кiнь з конем, вiл з волом...
- А свиня об тин, бо не ма з ким... Ну, голубонько, ходiмо!
- Ой козаче-соколе! Ну давай, ще хоч разочок! Та я хоч крам ока гляну.
Ти ж обiцяв...
- Не скигли! Сьогоднi - зась! Iншим разом - обов'язково.
- Ой козаче!
- Пiшли, пiшли. Бери Василевi торби та гайда до хати! Якби там твiй
свекор не роз-в'я-зав свого небожа. А там мiй малий спить!!! - Твердо, з
притиском сказав козак i, пружно звiв-шись, взяв лiхтар i вийшов iз стайнi.
Настя зразу його наздогнала.
Коли вони йшли через подвiр'я, Омелько сказав:
- Ага! Ось що той чоловiк ще розповiдав. Коли всi вони повернулись на
Тирло Смертi, вiд старицi лишилась тiльки велика калюжа червоно грязюки. I
нiяких звiрiв там вже не було. Тiльки ота гранчаста черепаха пожирала
гiнове лайно. Воно за три днi висохло i стало бiле, як крейда. I черепаха
тим лайном ласувала! Ото й усе, що лишилось вiд буйвола. А був же буйвiл
справдi велетенський. Я буйволiв у Криму бачив. Той чоловiк казав, що
афри-кан-сь-кi буйволи вдвiчi бiльшi за татарських. А може, й ще бiльше.
Коли Омелько з молодицею повернулись, нiчого в хатi не змiнилось.
Тiльки було зовсiм поночi, бо посвiт вигорiв, а в глинянiм каганцi ледь-ледь
блимав вогник.