Страница:
стовпцем i по черзi пiдносила до сво слiпо морди пазуристi лабети i
ретельно х вилизувала.
Та хоч х пригощали i захоплювались хньою грою, на ночiвлю в мiстечку
х нiхто до себе не пустив. Тодi вони вийшли за вали i оборонний тин i
почали проситись до слобiдських людей на ночiвлю. Бо вже блiде сонце
зачервонилось i торкнулось блакитного заснiженого обрiю. I тут м не
пощастило. Скрiзь були ярмарковi постояльцi, а в стайнях та хлiвах хнi воли
i конi. Та й гавкоту нiхто не хотiв чути, який знявся через звiрину на
всьому присiлку.
I тiльки в кiнцi вулицi на самiсiнькiм краю з похилених i скособочених
ворiт виповзла баба, спираючись на вузлуватий цiпок.
Вона й пустила х до себе. Хоча Прошка просився тiльки до стайнi, баба
запросила х у хату. Спочатку Прошка вiдмовлявся, але стара сказала, що
нiяких звiрiв вона не боться, бо завжди тiльки один звiр страшний - людина.
I ще батько був знаменитий мисливець i тримав у себе в садибi i ведмежат,
i вовченят, i соколiв...
Для дивних i несподiваних гостей стара поставила на комин залишки
товстенно бiлого воску свiчки. Крекчучи i вiддихуючись, витягла з печi
горщик ще тепло гречано кашi. Всипала у глибоку миску, залила козиним
молоком i поклала ложки.
Малий, вже без козино личини, лише у хустцi, свитцi i сарафанi поверх
не, розкрив, було, рота, щоб проказати "Отче наш". Та Прошка вчасно
шарпонув його за рукав: "Мовчи! Не забувай, що ти нiма дiвка!"
Тому Тимко тiльки ворушив устами.
По молитвi Прошка пояснив:
- Госпожа ти моя, матушка! Млашка у мня ньомнькая, но всьо слишiт.
- Боже! Боже! I яко тiльки в свiтi бiди не бува.
Стара набрала повну ложку надку, вiдсьорбнула половину i, не опускаючи
ложку, повела:
- Я як знала, що сьогоднi таки до мене прийдуть люди. Менi ще й сон
наснився. От я i ка-шi добро впарила. А то все Хвеська до себе ярмаркових
гостей переманю! Он у не вже ка-ганець блима. А хто вона? Та хвойда i
вiдьма! Двi дiвки в не. Хоча iще тiльки в пiр'ячко вби-ваються, а вже
готовi чортицi. Бо добре все знають, що хня матiнка виробля, i
до-по-ма-гають й. Ну, й чоловiка собi знайшла. Такий собi кравчик - по
хуторах ходить i ши. Та ще й ви-шива сорочки, що не всяка молодиця виши!
А як прийде додому, то куховарить, навiть опа-ру замiшу, калачi пече. Як
вона за нього вiддавалась, то подруги казали й, що вона зду-рiла! Бо
вона тодi була брава дiвка - ставна, цицьката, чорноброва. То зараз вона
пiсля двох дiвок як дiжка стала. Але у гречку спритно скаче, як i ранiше! А
чоловiк у не замiсть вiх-тя. Так його й називають - Параскою. Оце знов
вiдправила його на дальнiй хутiр, щоб по-шив людям до Рiздва цяцькованi
свитки. Поки вiн там над свитками гибi, вона собi нового крутiля прихопила.
Бо вiдьма! Вона ще й потайки шинкарю. Не козачка, очкурня репана, а й собi
горiлочку потихеньку жене i шинкарю! Та хiба кому скажеш? Всi в не
пiдкупленi - i староста, i сотникiв управитель. навiть орендар боться.
Бо вона заговiр зна. От вона ска-за-ла на Спаса, що в нього кобила до
Михайлiвського ярмарку здохне. I така брава нiмецька ко-бил, така руда, iз
зiрочкою на лобi, сконала якраз пiсля Покрови. Он як! А тепер оце собi
за-вела крутiля - iз нових панських гайдукiв. Така пика масна, геть без
бороди. Як той кап-лун! А коли не проде до Хвеськи, то завжди на новiм
конi. То в нього кiнь рудий, майже чер-воний. Потiм рябомизий! I де воно
таку масть вiднайшло?! Зроду тако не бачила. От у мо-го батька, царство
йому небесне, були конi. Угорськi скакуни, а не якесь смiття! Ой ви ко-нi
воронi, та де ж мо лiта молодi?... Ага, так оце тиждень тому притрюхало
на половiм ко-ни-ку. Бравий коник! На такому козаковi гарцювати, а не цiй
жабi мордатiй! Срамота! Таки свiт перевернувся! Бо в наш час такого не було!
Ти, добрий чоловiче, чужий, то, може i не знаш... А у нас тут страшний
вертеп дiться!... Жили ми тут завжди, як люди. Коли по-за-ми-ну-лого, а
може й минулого, року приперлося сюди справжн вiйсько - сам королiвський
ко-мi-сар i всi його псарi. Всiх, кого могли, посписували. Люди
заворушились, заворохобились, за-камешились. Тодi ляхи заприсяглися, що не
буде нiякого згону iз землi, нiяких нових по-дат-кiв i нiяко панщини. I
справдi, не було нiчого такого нi зимою, нi весною, а нi влiтку. Коли
восени, як ото вовки налетiли на нас ляхи пани iз жовнiрами та гайдуками.
Сказали, що все належиться канiвському старостi. А хто його тут, того
старосту, тут бачив та й тi ко-ро-лiвськi папери читав? I до всього привели
iз собою цiлу турму очкурiв. I що вигадали панськi пси i орендарi: з хуторiв
повиганяли крiпких хазяв. А в кого слабеньке господарство - тих не чi-пали.
А ще iроди повиганяли удовиць тих козакiв, що в Лiвонi пропали. За короля
голови по-клали, а королiвськi слуги вигнали на снiг хнiх сирiт i вдовиць.
I пiшли вигнанцi, на зиму глядячи, межи люди. А скiльки добра в людей
пропало?!! Хiба все iз собою забереш? Новi по-селенцi раденькi, що м
стiльки добра задарма дiсталось. Дуже вони радiють. Як прийде час, то все у
них загарбають, як не ляхи, то орендарi. От же та триклята жадоба! Прости
нас, Господи, грiшних i ницих!... Бачили, скiльки ото на ярмарку овець та
телиць продають, та волiв, та коней! То все вигнанцi. Бо нема в них припасу
для худоби. Все зайдам лишилось. От люди й продають. I я добру козу
нагледiла, така рябенька рогуля. Так у мене нi шеляга... А моя вже
старенька. Оце останнiй раз iз цапом спарувала. На весну терен зацвiте - i
ко-зе-ня-та будуть... Та ви жте, жте! Ви ж у мене гостi. Вже не пам'ятаю,
коли в мене останнiй раз бу-ли гостi... Все через ту вiдьму мене люди
бояться. Кiлька разiв у мене бiда траплялась. Но-чу-ють у мене ярмарковi
люди... А в них то пiдпруга в коня лопне, то хтось мiшки з гречкою
попроколю, то на конях гриву нечиста сила позаплiта! А хто заговору не
боться?! Стали мою хату люди обминати. Але я ж знаю, що то Хвеська коть! Я
собi бравого собачку завела - во-ни йому протiра кинули. Ну й пропав
собачка. I це все вона не сама, а дiвки. То такi зло-дюжки i навченi
вiдьми, що просто страх бере! А такi тихi, як уздрiнеш, чемнi. Вiтаються, в
очi тобi зазирають, дивляться, мов янголятка! От вже де яблучко вiд
яблунi... Та ви жте, жте!...
Прошка облизав ложку i поклав з трiском на стiл бiля миски. Подякував
господинi та й вiд-сунувся по лавi на середину цього старосвiтського
дубового столу аж на шести ногах. Вид-но, на велику родину робили. Почав
викладати на зачовганi, заполiрованi дубовi дошки-пла-хи сьогоднiшнiй
заробiток.
Тимко теж перестав сти. Вiн i так пiсля всiх отих голодних днiв,
постiйно втечi та схо-ва-нок просто обжерся сьогоднi. Поправив хустку, щоб
не було видно, що в нього не коса, а по вуха волосся пiдрiзане. I мукаючи,
як мукала нiма iз Грушок, вклонився бабусi i погладив по руцi.
Стара аж сльозу витерла кiнчиком намiтки.
- Бiдолашна дитина. Така гарненька, та хто ж тебе замiж вiзьме? - I
знов утерла кiнчиком намiтки сльозу. - О! Он чуте?! Вже крутiль
об'явився! Ач, як його пси брешуть!
I ведмедиця, що примостилась у теплiм закутку бiля печi пiсля щедрого
пригощення, насторожено пiдняла слiпу морду. Повела сторожко круглими
вухами.
I тут малий, саме в цю мить, побачив серед купи дено здобичi маленьке
кiльце ковбаси. Пiст, а хто ж м подав скоромне? На мигах Тимко спитав у
Прошки, чи можна взяти ковбасу? Прошка був веселий та й щасливий, бо аж двi
срiбнi монети-лусочки знайшов. Прошка на них i так, i так дивився. Пробував
своми дрiбними гострими зубами i знов задоволено хитав головою.
У сусiднiй садибi надривалися у брехотi два собаки. А трет було
верескливе ска-ву-лiн-ня.
- Он як Хвесьчина сучка репету. Якби тi псюги не порвали. А той
крутiль, сам справ-дi, як пес! Кажуть, вiн якогось хлопця-палiя шука. А той
увесь панський лiс пустив з ди-мом. Кажуть, вже знайшов слiди, а потiм
згубив. Все шукають, шукають людолови i лю-до-же-ри!!! Хрест носять, а самi
гiршi з тих туркiв!...
Тимко на мигах спитав у бабусi голку, щоб зашити торбу.
Вона й показала йому на закапелок при коминi.
- Отамо вiзьми, дитино. Там i голки, i нитки, i ножицi . Ще матусинi.
Зi Львова й при-вез-ли. Я б тобi, дитино, сама зашила. Та геть не бачу
дрiбно роботи.
Тимко зняв кришку iз козубка. I йому аж дух забило: у клубочок тонких
конопляних ни-ток було натикано стiльки голок, що вiн здавався жачком. Там
ще лежали кiстянi крючки для плетення сiток-тайникiв, бронзовий наперсток i
моточок багряно заполочi. Але най-го-лов-нiше - там була рiвна цурочка iз
сосново кори, на яку були настромленi риболовнi гачки.
Тимко одразу вiдчув, що ця балакуча бабуся - душа добра. Але хiба ж й
скажеш, що тобi потрiбнi оцi риболовнi гачки? Бо ти ж не хлопець для них, а
нiма дiвчинка. А для чого дiвчинцi риболовнi гачки? I Тимко, проказавши
подумки молитву i попрохавши пробачення у Пресвято Дiви, висмикнув чотири
гачки iз сосново кори i позастромляв х собi пiд комiр свитки. Та й
заходився зашивати торбу там, де вона не була розiрвана.
А Прошка все нiяк не мiг полiчити заробiток та поскладати в козуб. Але
пiсля глибоких роздумiв про те, що йому заважа, вiн зрозумiв, що йому
заважають личаки. I вiн роззувся.
- Боже! - Скрикнула бабуся. - Ну й смердять же тво онучi!
- Да вот так! Госпожа моя, матушка... Тут у вас, у рускiх людей, нгд
i помиться! Сколь-ко н iду, а нi одной банькi н вiдивал! Вот у нас, в
Московском царстве, что бань, что кабаков - полним-полно! На всь
хрiстiянский мiр хватiт!
- Досить тобi балакати. Отамо у печi за челюстями здоровий горщик iз
водою. Налий воду з горщика у рiзанку та змий ноги! Та випери онучi та
повiсь отамо бiля печi на жердку-балiчку... А я полiзу собi на теплу пiч...
- Погодi, погодi, госпожа моя, матушка! Вот т днжка! Сходi ти к
нтой вдьм да купi у нйо цельний етот штоф вiнца! У мня сводня празднiк
- Iван Бражнiк! Вот думал - уморiлся! Как зайду в iзбу, так i засну! Ан нт
- чго-то душу тоска н отпускат. А колi чарочку опрокiнш - сразу i на
душе благодать i успоконi.
- Хоч ти i лицедiй, та, бач, гiсть. А для доброго гостя чого не
зробиш?... Тiльки я твою сма-рагдову карафку не вiзьму. Дуже гарна рiч. А
цiй змi нiчого не можна показувати хо-ро-шого - позаздрить i наврочить.
Тодi точнiсiнько ще впущу i розiб'ю... - Проказала бабуся i заходилась
огортати голову теплим запиналом, вдягати одна на другу двi свитки.
Тремтячими пальцями Тимко роздер те колечко ковбаси на три шматки. Що
бабуся не вгледить, як вiн споряджа тi шматки голками i гачками, це вiн
знав. Тiльки щоб Прошка не помiтив його тамницi!
Але Прошка вже з насолодою плюскотiв ногами в рiзанцi. I йому не було
нiякого дiла до того, чим забавляться його випадкова "коза".
Коли бабуся взяла iз мисника куманець та покульгала на вулицю, Тимко
зразу ж ви-слиз-нув iз хати за нею.
Поки старенька тьопала до сусiдки вулицею, поки гуркотiла цiпком у
стулки ворiт, i на не несамовито забрехали пси, хлопчина перескочив
подвiр'я. I зразу ж знайшов добру щi-ли-ну в тесовiм парканi.
Пси в мордатого були чутливi. Зразу вiдскочили вiд ворiт i помчали до
паркану мiж са-ди-бами.
Хоч настав лише початок ночi, а палаючий серп мiсяця проколов зоряну
синь неба i ви-свi-тив блакитним сяйвом заснiжений двiр.
Тимко примiрявся, як вчив його дiд Пацюк, i послав перший протiр
чорному псовi. Хлоп-чик не схибив, а пес вхопив ковбасу на льоту i
проковтнув, не розкусюючи!
Поки чорний пес облизувався, рудий стрибнув до загорожi.
Тимко знов примiрявся i, як ото кидають цурку, послав рудому псу другий
протiр. I цей вхопив на льоту запашну ковбасу.
Тимко примiрявся, щоб кинути i Хвесьчинiй сучцi, так пси кидались на
не, вiдганяли вiд пакiлля. Зрештою, таки один собака прихопив за чубок.
Сучка пронизливо заскавулiла i ки-нулась до сво буди.
Саме тодi i вийшла з хати молодиця, а за нею мордатий гайдук. Бiлiв
сорочкою у две-рях, а далi не ступав. Гостро цикнув на собак. Незадоволено
загарчавши, пси вiдступили до клу-нi.
"Ага! Ось де мордатий сховав Лиска". I Тимко обережно вiдiйшов вiд
паркану. I став бiля давно занедбаного сажу, щоб облегчитись. Адже за цiлий
день йому вдалось тiльки раз за-скочити в кущi. То тепер йому пiсля вечерi
очi просто на лоба лiзли. Вiн стояв i чурiв, про-би-ваючи гарячою цiвкою
снiг i нiяк не мiг скiнчити. А так хотiв швидше старенько зайти до хати.
Щоб вона не побачила, що "коза" саме зараз вибiгала на подвiр'я. Та не
вдалося! Поки вiн запинав каптан, а за ним свиту опускав i на не -
вибiйчаний сарафан, стара дотьопала до свого старосвiтського покривленого
падаючого ганку. I з великим зусиллям видерлася на двi сходинки. Перед тим
поставила куманець на ганок бiля рiзаного стовпа. Щоб не впустити, коли
пiднiматиметься по сходинках.
Малий затяг пояс i ступив у глибокий снiг. Навпростець до бабусi -
допомогти й.
Та враз почув тихе рипiння снiгу пiд чимись обережними кроками.
Пригинаючись i поволi переставляючи ноги, повернув назад. I зразу ж
рипнули старi ду-бовi плахи, i зi скрипом поволi вiдхилились. Крекчучи та
вiддихуючись, мордатий гайдук протисся крiзь щiлину мiж плахами. I обережно,
навшпиньках пiдiйшов до хати. Зупинився коло того вiконця, де тiльки одна
кругла шибочка була прозора.
Отi три вiконця iз круглими скляними шибками в грушевих дошках-рамах -
все, що лишилось недоторканим вiд колишнiх гараздiв. Велика рублена хата
похилилась на рiзнi боки, вгрузла в землю. А тепер ще й снiгом ледь не
пiд стрiху замело з пiвночi.
Мордатий i так, i так вивертав голову, зазираючи у маленьку шибочку,
мов сорока в кiстку.
Тут Тимко i згадав про свою вчену сороку. Що вона робить, де вона? Хто
тепер зiгрi за пазухою?... Це все через них вiн який вже день тiка вiд
людей до людей!...
Тимко зi злостi аж хекнув.
Мордатий почув те хекання i озирнувся.
Але Тимко встиг присiсти за якусь розбиту дiжку.
У сiнях загупала цiпком бабуся...
I саме в цю ж мить вiд гостроверхого тину мiстечка долинули веселi
крики, iржання коней i цвьохкання-пострiли батогiв. Ще й превеликий собачий
гавкiт.
Мордатий вiдскочив од вiконця. I з неймовiрною спритнiстю втиснувся в
дiру паркана.
А шум гучного, буйного визду наближався в нiчнiй тишi iз шаленою
швидкiстю.
"Це за нами дуть!... Хтось здогадався, що я пiд личиною кози сховався.
I тепер..."
Здалеку забрехали пси заливчасто, нiби вiтаючи добрих друзiв. I м
лунко вiдповiли пси мордатого.
Та мордатий кинувся до свох собак i, прихопивши х за обручки, потяг у
клуню.
Коли гармидер викотився на пагорбок, то хлопчиковi iз двору стало видно
все.
Вершники на бадьорiй рисi розмахували смолоскипами та залiзними
лiхтарнями, в яких палали смолянi трiски.
Посерединi гармидеру тро кошлатих товстоногих коней бадьоро несли
широкi сани. За ними на сворах бiгли рябi пси.
Як Тимко уздрiв смолоскипи та лiхтарнi, то затрусився вiд жаху.
Лiхтарнi його на-ля-ка-ли смертельно. Як тодi оповiдав його Батько про Юду:
"взявши роту архiрейських та фа-ри-сей-ських слуг, приходить туди з
лiхтарнями, та факелами та зi зброю..." Тодi вони хоч i тi-ка-ли козацькими
проходами, та поруч був Батько - могутнiй i добрий захисник.
Малого тiпало зi страху. Аж пiт котився йому в очi. I боявся вiн не
того, що його за-шма-гають або зарубають. I Батько, i дiд Пацюк вчили, що
всякi муки мають межу. А до межi треба терпiти. А потiм людина зомлi. I й
вже нiчого не страшно. Тiльки Тимковi так страш-но, так страшно чекати тi
митi, коли тебе знайдуть i зловлять!
Малий залiз пiд похилений саж. Встиг побачити, що вiконце у Хвесьчинiй
хатi згасло.
I зразу ж по тому на дорогу викотився шалений позд з собаками,
смолоскипами i за-лiз-ними лiхтарнями!
Тимко не помилився - всi спинились перед рiзьбленими стулками ворiт.
Загуркали нагаями у старе дзвiнке дерево! Загукали веселими п'яними
голосами! За-кри-чали, щоб виходили!
Вилетiв на ганок босоногий Прошка. Вiн пританцьовував на обмерзлiм
ганку i верещав:
- Сечас! Ну сечас! Сечас, моi вельможни пани! Ну сечас!
Прошка кинувся назад до хати.
А ця кустодiя, з оголеними палашами, при списах i аркебузах, у
блискучих кiрасах пiд важкими хутряними плащами крутилась на мiсцi, нiби в
танцi.
А Прошка все ще не з'являвся.
Тодi дво воякiв спiшились i видерлись на ганок. Вдерлись до хати.
Тi, що лишились на дворi, трохи притихли, нiби прислуховуючись до того,
що ж там дiться в хатi.
Зрештою, дво воякiв витягли назовнi Прошку за комiр кожуха. А за
Прошкою на лан-цю-гу чапала Марьвання.
Ще пiд пахвою Прошка тримав козину личину. I тонким баб'ячим голосом
благав свою "козу":
- Млашка! Мiлая! Родннькая! Н прячься. Виходi. Н боiсь! Нас к
вльможной пан зовут. Будм iграть! Будм iграть!
Але хлопчик не йняв вiри, принишк пiд сажем. Тодi Прошка упав
навколiшки в iскрис-тий снiг i заверещав:
- Млашка! Козонька! Хрiста радi прошу - виходi! Iдьом iгри iграть!
Та малий затався i ледь дихав!
Тодi нижчий вояк вискочив через хвiртку на вулицю. I миттю повернувся
iз трьома собаками на сворi.
Вiн вихопив у Прошки "козину личину" i пхнув у писок собакам. Пси
понюхтили, по-нюх-тили та й потягли вояка до сажу.
Високий вояк нахилився пiд саж i виволiк за личаки "Млашку".
Видно, що вони таки були добре впитi, бо не зауважили, що це
перевдягнений хлопчик. Адже хустка зсунулась йому на шию i голова була
зовсiм вiдкрита.
Та все покрив Прошка. З якоюсь котячою спритнiстю вiн перетяг ланцюг на
лiкоть i од-ним порухом натяг назад на голову запинало i зразу ж згори
напнув козину личину.
Бабуся в розхристанiй свитцi i збитiй намiтцi видибала на ганок.
Заламувала руки i все повторювала:
- Ой людоньки добрi! Ой що ж воно буде?!! Ой замордують вас ляхи!
Але вся ця кустодiя бiльше нi на що не звертала уваги i з галасом
повернула до мiс-течка.
Та скоро Марьванна почала приставати, ревiла i шарпалась, роздираючи
собi носа кiль-цем.
Тодi Прошка почав проситись змилуватись, не поспiшати. Як не дивно,
рейтари спи-ни-лись i сказали, що вони х повезуть на санках. Тiльки якщо
вiн сам посадовить у сани свого клишоногого звiра.
Прошка й попросив, щоб псiв вiдвели якомога далi i добре тримали коней,
щоб вони не понесли.
Як його прохання вволили, зразу Прошка залiз у сани i потяг туди за
собою ведмедицю.
"Козу" пiдхопив один iз воякiв i посадовив боком на коня поперед себе.
I понеслася шалена кустодiя зi свистом, ревом, iржанням та собачим
брехотом назад по дорозi.
Бризкали блакитними iскрами скалки криги пiд копитами. А вогонь
смолоскипiв кидав на зброю i панцирi багрянi спалахи.
Спершу перед всiм цим озброним кодлом вiдчинились стулки головно
мiстечково брами.
Потiм, пiсля короткого прозду по заснулiй ярмарковiй площi розчинились
стулки свiжотесаних ворiт. Зав цими високими воротами була весела метушня i
яскраве свiтло.
З коня "козу" скинули просто в снiг бiля дивно хатки на широких
рiзьблених i по-ма-льо-ваних санках. I хатка була з рiзьбленими i золоченими
стовпчиками i справжнiми ма-ле-сень-кими вiконцями.
Посеред двору, на взiрець лядських замкiв, було зведено вогнище.
Полум'я на вогнищi фур-котiло, iскрилося i коливалося червоними язиками,
пiдносилося з пасами диму до здо-ро-вен-ного плетеного iз лози i обмазаного
глиною, комина на чотирьох стовпах, теж обмазаних гли-ною.
Бiля вогнища тупцювали, грiли руки чужi озбронi люди у дивних
каптанах, шапках i пла-щах. I мова в них була чужа. Окремi слова, що
долiтали до Тимка крiзь волохату личину, були i схожi, i несхожi. Взагалi
Тимко вперше побачив стiльки ляхiв разом.
Як захали вояцькi сани зi звiром, то рейвах знявся страшний. Бо кiлька
свор просто оска-женiли. Та добре, що хнi псарi були не зовсiм п'янi i не
попускали х iз прив'язi.
От що дивно: ведмедиця, вилiзши iз саней, спинилась, постояла трохи.
Прошка вже почав хреститись i тремтячими вустами проказувати молитву.
I ще вiн не встиг закiнчити молитву, як ведмедиця пiднялась. Та й пiшла
просто до ганку великого i багатого дому.
I панцирнi вояки, i хня челядь нараз примовкли.
Прошка нахилився до лап Марьванни i по однiй поставив х на сходинку. А
три сходинки вона сама подолала.
Прошка витяг з-за пазухи берестяну дудку i в'язку дощечок, насилених на
лiщиновий обруч. Пхнув обруч "козi" i зашепотiв й на вухо:
- Трщi, трщi! I н боiсь!
Якось не до ладу хлопчик заметеляв обручем i дощечки дзвiнко
затрiскотiли. Прошка за ним задудукав у берестяну рурку. От iз таким шумом
вони i вступили у панську свiтлицю.
Свiтлиця просто сяяла вiд безлiчi яскравих свiчок.
А медвяний запах свiчок не могли заглушити нi гострий дух оковито, нi
солодкого вина, нi гiркуватого пива, нi смачно урди i калинових пирогiв, нi
дух смажено риби.
Мiсця для лицедiйства було доволi, хоч за столом i на лавах попiд
стiнами не було вiльного мiсця. Бiльше ляхiв-воякiв при всiй збро i
доспiхах, менше городових козакiв.
А на чiльнiм мiсцi, трохи нiби на узвишшi, возсiдало тро. Здоровенний,
вже сивоусий лях iз золотим ланцюгом на лискучiй кiрасi. Коло нього бiлявка
потонула у синiм окса-ми-то-вiм плащi iз золотими шнурами i бобровим
комiром. I сам господар - козацький сотник. У чер-вонiм кунтушу i червонiм
жупанi. Невеликий на зрiст, але якийсь нiби грубим теслом ви-ру-баний. Шия
коротка, вилицi широкi, безкровнi вуста розтягнутi в тонку посмiшку аж до
вух, як у жаби.
Бiлявка повернула голову до лицедiв i на чолi в не на шовковiй
стрiчцi засяяв багряний лал.
Прошка лiвицею стиснув плече Тимковi, а помиком ланцюга дав знак
Марьваннi поклонитись "наiсвтлйшим панам". Марьванна кланялась на всi
чотири боки, а лицедiй пiвником викрикував сво.
- Ясновльможни пни! Ми прiшлi к вам iздальока показать мдвжью
науку! Да вот шту-ка, что ми вчерась в корчм горько пiлi, сладко лi.
Потому то к вам, наiсвтлйшi па-ни, опоздалi. Покажi-ка, Марьванна, как
ми пiлi-гулялi!...
I знов почалась та сама "iгра", що й удень бiля корчми. Тiльки Прошка
побоявся по-вто-ри-ти свою хитрiсть iз пляшкою та оковитою. Просто Марьванна
показувала, як у не "болить з похмiлля голова". Ведмедиця "пекла млинцi",
облизувала лапу - "обпечену руку", ве-се-ли-лась-танцювала, коли до не "на
блiни прiшлi блядуни"... Звичайно, далi лицедiй наказав Марь-ваннi показати,
як хлопчаки крадуть горох, як баби ходять на ставок купатись i про-бу-ють
ногою, чи тепла вода. При тому вiн вихопив у "кози" обруч iз дощечками,
клацав ними щосили i виспiвував дурним голосом:
Как Нiканоровна
В пруду купалася.
Большая риба й
Мж ног попалася!...
Бiлявка в дорогоцiннiм оксамитовiм плащi зацiкавлено дивилася i
уважно вслухалася у всi базаринки Прошки. Хоча було видно, що половини
всього вона не розумi.
Ще Прошка, зрештою, ужив свiй бубон, що весь час у нього метелявся при
поясi. Прошка калатав щосили - Марьванна тiкала вiд "кози", а "коза"
наздоганяла i буцала.
А далi ведмедиця мала показати в як турок iде на вiйну". Тут
знадобилась рушниця. Один iз рейтарiв наказав свому пахолку принести свiй
карабiн.
Прошка вставив той карабiн у лапи ведмедицi i задудiв щось схоже на
турецьке. I потяг за ланцюг по колу вчену тварину. I ведмедиця кумедно
переставляла пазуристi лабети, високо х пiднiмаючи.
Бiлявка iз зеленим венецiйським келихом у руцi уважно, але нiби злiсно,
споглядала "турецьку муштру".
Цього разу Прошка, певно, перегнув палицю - занадто довго тупцювала
Марьванна на заднiх лапах. Так довго навiть вона не могла витримати ходiння
на заднiх лапах. Ведмедиця впус-тила на долiвку карабiн, стала на всi чотири
i заходилась його шарпати своми страшними пазурами.
Вже й рейтар зi страшною лайкою кинувся забирати у звiра чудово
нiмецько роботи карабiн.
Але Прошка вiдчайдушно кинувся йому навперейми:
- Пан! Пан! Н надо! Она сдуру может задрать!
Пiдпилий вояк заволав:
- Пся крев! - I потяг з-за пояса пiстоль.
Та вiн не вистрелив у ведмедицю.
Це ведмедиця щосили лупонула пазурами по колiсчатому замку. Запобiжник
зiскочив. Пружина звiльнилась, i сталеве колiсчатко з трiском викресало iз
кременя цiлий снiп iскор. I зразу ж гахнув пострiл. Спалах i густий дим
залив свiтлицю по низу.
Всi просто отетерiли.
Першим отямився вирлатий сотник.
- Нiкого не влучило? - Проникливо спитав вiн.
- Влучило, влучило... - Простогнав товстий кухар.
- Кого? - Стрепенувся сотник, а всi мовчали.
Бiлявка притулилась до сивого ляха.
- Та нi в кого, а в барило iз грушевим квасом.
Дим осiв помалу. I всi побачили, що Марьванна сидить на заднiх лапах у
калюжi квасу. Морду поклала на барило i обхопила згори, мов говорячи: "I
що я наробила?!"
При цьому видовищi п'яне панство заревiло, загоготiло, застогнало!
I бiлявка, нарештi, засмiялась. Злегка похитуючи бiлим личком i
пускаючи самоцвiтом ба-грянi iскри, вишкiряла рiвнесенькi зубки з-пiд
пухкеньких коралових вуст i заливалась дзвiн-ким смiхом.
Як старший лях побачив, що бiлявка смiться, аж просяяв весь, нiби
помолодшав.
"Коза" Тимко стояв нi в тих, нi в сих i зачудовано зирив зi сво
волохато схованки на бiляву панну.
Сивоусий лях щось сказав на вухо бiлявiй. Вона вiдповiла йому голосно
смiючись. Тодi вiн дуже поважно звернувся до сотника.
Сотник аж сочив, схилив у послуху голову. Вислухав ляха, ловлячи кожен
звук. Наказав комiрничому:
- Нехай поки що сидять у кутку. Та дай м вареникiв з урдою. Нехай
московськi блазнi теж святкують. Хто х ще так почасту?
Прибiг пахолок i поставив перед лицедiями добру макiтру з гарячими
варениками.
Прошка, як завжди, згадав якусь хню бобану мать, i пообiцяв, тiльки
невiдомо кому - сотнику чи ляху? - таки показати знов таки ту саму бобану
мать! Пiсля цього стяг свого довжелезного латаного-перелатаного кожуха. I
сам сiв, i "козу" посадовив.
- Ти, Млашка, кормi Марьванну. I сама н плошай. А я подрмлю
малость... - Сказав Прошка i, притулившись брудною сорочкою до теплих
кахлiв, миттю заснув.
А в свiтлицi тiльки починалось шляхетську гульбище. Для початку сивий
ретельно х вилизувала.
Та хоч х пригощали i захоплювались хньою грою, на ночiвлю в мiстечку
х нiхто до себе не пустив. Тодi вони вийшли за вали i оборонний тин i
почали проситись до слобiдських людей на ночiвлю. Бо вже блiде сонце
зачервонилось i торкнулось блакитного заснiженого обрiю. I тут м не
пощастило. Скрiзь були ярмарковi постояльцi, а в стайнях та хлiвах хнi воли
i конi. Та й гавкоту нiхто не хотiв чути, який знявся через звiрину на
всьому присiлку.
I тiльки в кiнцi вулицi на самiсiнькiм краю з похилених i скособочених
ворiт виповзла баба, спираючись на вузлуватий цiпок.
Вона й пустила х до себе. Хоча Прошка просився тiльки до стайнi, баба
запросила х у хату. Спочатку Прошка вiдмовлявся, але стара сказала, що
нiяких звiрiв вона не боться, бо завжди тiльки один звiр страшний - людина.
I ще батько був знаменитий мисливець i тримав у себе в садибi i ведмежат,
i вовченят, i соколiв...
Для дивних i несподiваних гостей стара поставила на комин залишки
товстенно бiлого воску свiчки. Крекчучи i вiддихуючись, витягла з печi
горщик ще тепло гречано кашi. Всипала у глибоку миску, залила козиним
молоком i поклала ложки.
Малий, вже без козино личини, лише у хустцi, свитцi i сарафанi поверх
не, розкрив, було, рота, щоб проказати "Отче наш". Та Прошка вчасно
шарпонув його за рукав: "Мовчи! Не забувай, що ти нiма дiвка!"
Тому Тимко тiльки ворушив устами.
По молитвi Прошка пояснив:
- Госпожа ти моя, матушка! Млашка у мня ньомнькая, но всьо слишiт.
- Боже! Боже! I яко тiльки в свiтi бiди не бува.
Стара набрала повну ложку надку, вiдсьорбнула половину i, не опускаючи
ложку, повела:
- Я як знала, що сьогоднi таки до мене прийдуть люди. Менi ще й сон
наснився. От я i ка-шi добро впарила. А то все Хвеська до себе ярмаркових
гостей переманю! Он у не вже ка-ганець блима. А хто вона? Та хвойда i
вiдьма! Двi дiвки в не. Хоча iще тiльки в пiр'ячко вби-ваються, а вже
готовi чортицi. Бо добре все знають, що хня матiнка виробля, i
до-по-ма-гають й. Ну, й чоловiка собi знайшла. Такий собi кравчик - по
хуторах ходить i ши. Та ще й ви-шива сорочки, що не всяка молодиця виши!
А як прийде додому, то куховарить, навiть опа-ру замiшу, калачi пече. Як
вона за нього вiддавалась, то подруги казали й, що вона зду-рiла! Бо
вона тодi була брава дiвка - ставна, цицьката, чорноброва. То зараз вона
пiсля двох дiвок як дiжка стала. Але у гречку спритно скаче, як i ранiше! А
чоловiк у не замiсть вiх-тя. Так його й називають - Параскою. Оце знов
вiдправила його на дальнiй хутiр, щоб по-шив людям до Рiздва цяцькованi
свитки. Поки вiн там над свитками гибi, вона собi нового крутiля прихопила.
Бо вiдьма! Вона ще й потайки шинкарю. Не козачка, очкурня репана, а й собi
горiлочку потихеньку жене i шинкарю! Та хiба кому скажеш? Всi в не
пiдкупленi - i староста, i сотникiв управитель. навiть орендар боться.
Бо вона заговiр зна. От вона ска-за-ла на Спаса, що в нього кобила до
Михайлiвського ярмарку здохне. I така брава нiмецька ко-бил, така руда, iз
зiрочкою на лобi, сконала якраз пiсля Покрови. Он як! А тепер оце собi
за-вела крутiля - iз нових панських гайдукiв. Така пика масна, геть без
бороди. Як той кап-лун! А коли не проде до Хвеськи, то завжди на новiм
конi. То в нього кiнь рудий, майже чер-воний. Потiм рябомизий! I де воно
таку масть вiднайшло?! Зроду тако не бачила. От у мо-го батька, царство
йому небесне, були конi. Угорськi скакуни, а не якесь смiття! Ой ви ко-нi
воронi, та де ж мо лiта молодi?... Ага, так оце тиждень тому притрюхало
на половiм ко-ни-ку. Бравий коник! На такому козаковi гарцювати, а не цiй
жабi мордатiй! Срамота! Таки свiт перевернувся! Бо в наш час такого не було!
Ти, добрий чоловiче, чужий, то, може i не знаш... А у нас тут страшний
вертеп дiться!... Жили ми тут завжди, як люди. Коли по-за-ми-ну-лого, а
може й минулого, року приперлося сюди справжн вiйсько - сам королiвський
ко-мi-сар i всi його псарi. Всiх, кого могли, посписували. Люди
заворушились, заворохобились, за-камешились. Тодi ляхи заприсяглися, що не
буде нiякого згону iз землi, нiяких нових по-дат-кiв i нiяко панщини. I
справдi, не було нiчого такого нi зимою, нi весною, а нi влiтку. Коли
восени, як ото вовки налетiли на нас ляхи пани iз жовнiрами та гайдуками.
Сказали, що все належиться канiвському старостi. А хто його тут, того
старосту, тут бачив та й тi ко-ро-лiвськi папери читав? I до всього привели
iз собою цiлу турму очкурiв. I що вигадали панськi пси i орендарi: з хуторiв
повиганяли крiпких хазяв. А в кого слабеньке господарство - тих не чi-пали.
А ще iроди повиганяли удовиць тих козакiв, що в Лiвонi пропали. За короля
голови по-клали, а королiвськi слуги вигнали на снiг хнiх сирiт i вдовиць.
I пiшли вигнанцi, на зиму глядячи, межи люди. А скiльки добра в людей
пропало?!! Хiба все iз собою забереш? Новi по-селенцi раденькi, що м
стiльки добра задарма дiсталось. Дуже вони радiють. Як прийде час, то все у
них загарбають, як не ляхи, то орендарi. От же та триклята жадоба! Прости
нас, Господи, грiшних i ницих!... Бачили, скiльки ото на ярмарку овець та
телиць продають, та волiв, та коней! То все вигнанцi. Бо нема в них припасу
для худоби. Все зайдам лишилось. От люди й продають. I я добру козу
нагледiла, така рябенька рогуля. Так у мене нi шеляга... А моя вже
старенька. Оце останнiй раз iз цапом спарувала. На весну терен зацвiте - i
ко-зе-ня-та будуть... Та ви жте, жте! Ви ж у мене гостi. Вже не пам'ятаю,
коли в мене останнiй раз бу-ли гостi... Все через ту вiдьму мене люди
бояться. Кiлька разiв у мене бiда траплялась. Но-чу-ють у мене ярмарковi
люди... А в них то пiдпруга в коня лопне, то хтось мiшки з гречкою
попроколю, то на конях гриву нечиста сила позаплiта! А хто заговору не
боться?! Стали мою хату люди обминати. Але я ж знаю, що то Хвеська коть! Я
собi бравого собачку завела - во-ни йому протiра кинули. Ну й пропав
собачка. I це все вона не сама, а дiвки. То такi зло-дюжки i навченi
вiдьми, що просто страх бере! А такi тихi, як уздрiнеш, чемнi. Вiтаються, в
очi тобi зазирають, дивляться, мов янголятка! От вже де яблучко вiд
яблунi... Та ви жте, жте!...
Прошка облизав ложку i поклав з трiском на стiл бiля миски. Подякував
господинi та й вiд-сунувся по лавi на середину цього старосвiтського
дубового столу аж на шести ногах. Вид-но, на велику родину робили. Почав
викладати на зачовганi, заполiрованi дубовi дошки-пла-хи сьогоднiшнiй
заробiток.
Тимко теж перестав сти. Вiн i так пiсля всiх отих голодних днiв,
постiйно втечi та схо-ва-нок просто обжерся сьогоднi. Поправив хустку, щоб
не було видно, що в нього не коса, а по вуха волосся пiдрiзане. I мукаючи,
як мукала нiма iз Грушок, вклонився бабусi i погладив по руцi.
Стара аж сльозу витерла кiнчиком намiтки.
- Бiдолашна дитина. Така гарненька, та хто ж тебе замiж вiзьме? - I
знов утерла кiнчиком намiтки сльозу. - О! Он чуте?! Вже крутiль
об'явився! Ач, як його пси брешуть!
I ведмедиця, що примостилась у теплiм закутку бiля печi пiсля щедрого
пригощення, насторожено пiдняла слiпу морду. Повела сторожко круглими
вухами.
I тут малий, саме в цю мить, побачив серед купи дено здобичi маленьке
кiльце ковбаси. Пiст, а хто ж м подав скоромне? На мигах Тимко спитав у
Прошки, чи можна взяти ковбасу? Прошка був веселий та й щасливий, бо аж двi
срiбнi монети-лусочки знайшов. Прошка на них i так, i так дивився. Пробував
своми дрiбними гострими зубами i знов задоволено хитав головою.
У сусiднiй садибi надривалися у брехотi два собаки. А трет було
верескливе ска-ву-лiн-ня.
- Он як Хвесьчина сучка репету. Якби тi псюги не порвали. А той
крутiль, сам справ-дi, як пес! Кажуть, вiн якогось хлопця-палiя шука. А той
увесь панський лiс пустив з ди-мом. Кажуть, вже знайшов слiди, а потiм
згубив. Все шукають, шукають людолови i лю-до-же-ри!!! Хрест носять, а самi
гiршi з тих туркiв!...
Тимко на мигах спитав у бабусi голку, щоб зашити торбу.
Вона й показала йому на закапелок при коминi.
- Отамо вiзьми, дитино. Там i голки, i нитки, i ножицi . Ще матусинi.
Зi Львова й при-вез-ли. Я б тобi, дитино, сама зашила. Та геть не бачу
дрiбно роботи.
Тимко зняв кришку iз козубка. I йому аж дух забило: у клубочок тонких
конопляних ни-ток було натикано стiльки голок, що вiн здавався жачком. Там
ще лежали кiстянi крючки для плетення сiток-тайникiв, бронзовий наперсток i
моточок багряно заполочi. Але най-го-лов-нiше - там була рiвна цурочка iз
сосново кори, на яку були настромленi риболовнi гачки.
Тимко одразу вiдчув, що ця балакуча бабуся - душа добра. Але хiба ж й
скажеш, що тобi потрiбнi оцi риболовнi гачки? Бо ти ж не хлопець для них, а
нiма дiвчинка. А для чого дiвчинцi риболовнi гачки? I Тимко, проказавши
подумки молитву i попрохавши пробачення у Пресвято Дiви, висмикнув чотири
гачки iз сосново кори i позастромляв х собi пiд комiр свитки. Та й
заходився зашивати торбу там, де вона не була розiрвана.
А Прошка все нiяк не мiг полiчити заробiток та поскладати в козуб. Але
пiсля глибоких роздумiв про те, що йому заважа, вiн зрозумiв, що йому
заважають личаки. I вiн роззувся.
- Боже! - Скрикнула бабуся. - Ну й смердять же тво онучi!
- Да вот так! Госпожа моя, матушка... Тут у вас, у рускiх людей, нгд
i помиться! Сколь-ко н iду, а нi одной банькi н вiдивал! Вот у нас, в
Московском царстве, что бань, что кабаков - полним-полно! На всь
хрiстiянский мiр хватiт!
- Досить тобi балакати. Отамо у печi за челюстями здоровий горщик iз
водою. Налий воду з горщика у рiзанку та змий ноги! Та випери онучi та
повiсь отамо бiля печi на жердку-балiчку... А я полiзу собi на теплу пiч...
- Погодi, погодi, госпожа моя, матушка! Вот т днжка! Сходi ти к
нтой вдьм да купi у нйо цельний етот штоф вiнца! У мня сводня празднiк
- Iван Бражнiк! Вот думал - уморiлся! Как зайду в iзбу, так i засну! Ан нт
- чго-то душу тоска н отпускат. А колi чарочку опрокiнш - сразу i на
душе благодать i успоконi.
- Хоч ти i лицедiй, та, бач, гiсть. А для доброго гостя чого не
зробиш?... Тiльки я твою сма-рагдову карафку не вiзьму. Дуже гарна рiч. А
цiй змi нiчого не можна показувати хо-ро-шого - позаздрить i наврочить.
Тодi точнiсiнько ще впущу i розiб'ю... - Проказала бабуся i заходилась
огортати голову теплим запиналом, вдягати одна на другу двi свитки.
Тремтячими пальцями Тимко роздер те колечко ковбаси на три шматки. Що
бабуся не вгледить, як вiн споряджа тi шматки голками i гачками, це вiн
знав. Тiльки щоб Прошка не помiтив його тамницi!
Але Прошка вже з насолодою плюскотiв ногами в рiзанцi. I йому не було
нiякого дiла до того, чим забавляться його випадкова "коза".
Коли бабуся взяла iз мисника куманець та покульгала на вулицю, Тимко
зразу ж ви-слиз-нув iз хати за нею.
Поки старенька тьопала до сусiдки вулицею, поки гуркотiла цiпком у
стулки ворiт, i на не несамовито забрехали пси, хлопчина перескочив
подвiр'я. I зразу ж знайшов добру щi-ли-ну в тесовiм парканi.
Пси в мордатого були чутливi. Зразу вiдскочили вiд ворiт i помчали до
паркану мiж са-ди-бами.
Хоч настав лише початок ночi, а палаючий серп мiсяця проколов зоряну
синь неба i ви-свi-тив блакитним сяйвом заснiжений двiр.
Тимко примiрявся, як вчив його дiд Пацюк, i послав перший протiр
чорному псовi. Хлоп-чик не схибив, а пес вхопив ковбасу на льоту i
проковтнув, не розкусюючи!
Поки чорний пес облизувався, рудий стрибнув до загорожi.
Тимко знов примiрявся i, як ото кидають цурку, послав рудому псу другий
протiр. I цей вхопив на льоту запашну ковбасу.
Тимко примiрявся, щоб кинути i Хвесьчинiй сучцi, так пси кидались на
не, вiдганяли вiд пакiлля. Зрештою, таки один собака прихопив за чубок.
Сучка пронизливо заскавулiла i ки-нулась до сво буди.
Саме тодi i вийшла з хати молодиця, а за нею мордатий гайдук. Бiлiв
сорочкою у две-рях, а далi не ступав. Гостро цикнув на собак. Незадоволено
загарчавши, пси вiдступили до клу-нi.
"Ага! Ось де мордатий сховав Лиска". I Тимко обережно вiдiйшов вiд
паркану. I став бiля давно занедбаного сажу, щоб облегчитись. Адже за цiлий
день йому вдалось тiльки раз за-скочити в кущi. То тепер йому пiсля вечерi
очi просто на лоба лiзли. Вiн стояв i чурiв, про-би-ваючи гарячою цiвкою
снiг i нiяк не мiг скiнчити. А так хотiв швидше старенько зайти до хати.
Щоб вона не побачила, що "коза" саме зараз вибiгала на подвiр'я. Та не
вдалося! Поки вiн запинав каптан, а за ним свиту опускав i на не -
вибiйчаний сарафан, стара дотьопала до свого старосвiтського покривленого
падаючого ганку. I з великим зусиллям видерлася на двi сходинки. Перед тим
поставила куманець на ганок бiля рiзаного стовпа. Щоб не впустити, коли
пiднiматиметься по сходинках.
Малий затяг пояс i ступив у глибокий снiг. Навпростець до бабусi -
допомогти й.
Та враз почув тихе рипiння снiгу пiд чимись обережними кроками.
Пригинаючись i поволi переставляючи ноги, повернув назад. I зразу ж
рипнули старi ду-бовi плахи, i зi скрипом поволi вiдхилились. Крекчучи та
вiддихуючись, мордатий гайдук протисся крiзь щiлину мiж плахами. I обережно,
навшпиньках пiдiйшов до хати. Зупинився коло того вiконця, де тiльки одна
кругла шибочка була прозора.
Отi три вiконця iз круглими скляними шибками в грушевих дошках-рамах -
все, що лишилось недоторканим вiд колишнiх гараздiв. Велика рублена хата
похилилась на рiзнi боки, вгрузла в землю. А тепер ще й снiгом ледь не
пiд стрiху замело з пiвночi.
Мордатий i так, i так вивертав голову, зазираючи у маленьку шибочку,
мов сорока в кiстку.
Тут Тимко i згадав про свою вчену сороку. Що вона робить, де вона? Хто
тепер зiгрi за пазухою?... Це все через них вiн який вже день тiка вiд
людей до людей!...
Тимко зi злостi аж хекнув.
Мордатий почув те хекання i озирнувся.
Але Тимко встиг присiсти за якусь розбиту дiжку.
У сiнях загупала цiпком бабуся...
I саме в цю ж мить вiд гостроверхого тину мiстечка долинули веселi
крики, iржання коней i цвьохкання-пострiли батогiв. Ще й превеликий собачий
гавкiт.
Мордатий вiдскочив од вiконця. I з неймовiрною спритнiстю втиснувся в
дiру паркана.
А шум гучного, буйного визду наближався в нiчнiй тишi iз шаленою
швидкiстю.
"Це за нами дуть!... Хтось здогадався, що я пiд личиною кози сховався.
I тепер..."
Здалеку забрехали пси заливчасто, нiби вiтаючи добрих друзiв. I м
лунко вiдповiли пси мордатого.
Та мордатий кинувся до свох собак i, прихопивши х за обручки, потяг у
клуню.
Коли гармидер викотився на пагорбок, то хлопчиковi iз двору стало видно
все.
Вершники на бадьорiй рисi розмахували смолоскипами та залiзними
лiхтарнями, в яких палали смолянi трiски.
Посерединi гармидеру тро кошлатих товстоногих коней бадьоро несли
широкi сани. За ними на сворах бiгли рябi пси.
Як Тимко уздрiв смолоскипи та лiхтарнi, то затрусився вiд жаху.
Лiхтарнi його на-ля-ка-ли смертельно. Як тодi оповiдав його Батько про Юду:
"взявши роту архiрейських та фа-ри-сей-ських слуг, приходить туди з
лiхтарнями, та факелами та зi зброю..." Тодi вони хоч i тi-ка-ли козацькими
проходами, та поруч був Батько - могутнiй i добрий захисник.
Малого тiпало зi страху. Аж пiт котився йому в очi. I боявся вiн не
того, що його за-шма-гають або зарубають. I Батько, i дiд Пацюк вчили, що
всякi муки мають межу. А до межi треба терпiти. А потiм людина зомлi. I й
вже нiчого не страшно. Тiльки Тимковi так страш-но, так страшно чекати тi
митi, коли тебе знайдуть i зловлять!
Малий залiз пiд похилений саж. Встиг побачити, що вiконце у Хвесьчинiй
хатi згасло.
I зразу ж по тому на дорогу викотився шалений позд з собаками,
смолоскипами i за-лiз-ними лiхтарнями!
Тимко не помилився - всi спинились перед рiзьбленими стулками ворiт.
Загуркали нагаями у старе дзвiнке дерево! Загукали веселими п'яними
голосами! За-кри-чали, щоб виходили!
Вилетiв на ганок босоногий Прошка. Вiн пританцьовував на обмерзлiм
ганку i верещав:
- Сечас! Ну сечас! Сечас, моi вельможни пани! Ну сечас!
Прошка кинувся назад до хати.
А ця кустодiя, з оголеними палашами, при списах i аркебузах, у
блискучих кiрасах пiд важкими хутряними плащами крутилась на мiсцi, нiби в
танцi.
А Прошка все ще не з'являвся.
Тодi дво воякiв спiшились i видерлись на ганок. Вдерлись до хати.
Тi, що лишились на дворi, трохи притихли, нiби прислуховуючись до того,
що ж там дiться в хатi.
Зрештою, дво воякiв витягли назовнi Прошку за комiр кожуха. А за
Прошкою на лан-цю-гу чапала Марьвання.
Ще пiд пахвою Прошка тримав козину личину. I тонким баб'ячим голосом
благав свою "козу":
- Млашка! Мiлая! Родннькая! Н прячься. Виходi. Н боiсь! Нас к
вльможной пан зовут. Будм iграть! Будм iграть!
Але хлопчик не йняв вiри, принишк пiд сажем. Тодi Прошка упав
навколiшки в iскрис-тий снiг i заверещав:
- Млашка! Козонька! Хрiста радi прошу - виходi! Iдьом iгри iграть!
Та малий затався i ледь дихав!
Тодi нижчий вояк вискочив через хвiртку на вулицю. I миттю повернувся
iз трьома собаками на сворi.
Вiн вихопив у Прошки "козину личину" i пхнув у писок собакам. Пси
понюхтили, по-нюх-тили та й потягли вояка до сажу.
Високий вояк нахилився пiд саж i виволiк за личаки "Млашку".
Видно, що вони таки були добре впитi, бо не зауважили, що це
перевдягнений хлопчик. Адже хустка зсунулась йому на шию i голова була
зовсiм вiдкрита.
Та все покрив Прошка. З якоюсь котячою спритнiстю вiн перетяг ланцюг на
лiкоть i од-ним порухом натяг назад на голову запинало i зразу ж згори
напнув козину личину.
Бабуся в розхристанiй свитцi i збитiй намiтцi видибала на ганок.
Заламувала руки i все повторювала:
- Ой людоньки добрi! Ой що ж воно буде?!! Ой замордують вас ляхи!
Але вся ця кустодiя бiльше нi на що не звертала уваги i з галасом
повернула до мiс-течка.
Та скоро Марьванна почала приставати, ревiла i шарпалась, роздираючи
собi носа кiль-цем.
Тодi Прошка почав проситись змилуватись, не поспiшати. Як не дивно,
рейтари спи-ни-лись i сказали, що вони х повезуть на санках. Тiльки якщо
вiн сам посадовить у сани свого клишоногого звiра.
Прошка й попросив, щоб псiв вiдвели якомога далi i добре тримали коней,
щоб вони не понесли.
Як його прохання вволили, зразу Прошка залiз у сани i потяг туди за
собою ведмедицю.
"Козу" пiдхопив один iз воякiв i посадовив боком на коня поперед себе.
I понеслася шалена кустодiя зi свистом, ревом, iржанням та собачим
брехотом назад по дорозi.
Бризкали блакитними iскрами скалки криги пiд копитами. А вогонь
смолоскипiв кидав на зброю i панцирi багрянi спалахи.
Спершу перед всiм цим озброним кодлом вiдчинились стулки головно
мiстечково брами.
Потiм, пiсля короткого прозду по заснулiй ярмарковiй площi розчинились
стулки свiжотесаних ворiт. Зав цими високими воротами була весела метушня i
яскраве свiтло.
З коня "козу" скинули просто в снiг бiля дивно хатки на широких
рiзьблених i по-ма-льо-ваних санках. I хатка була з рiзьбленими i золоченими
стовпчиками i справжнiми ма-ле-сень-кими вiконцями.
Посеред двору, на взiрець лядських замкiв, було зведено вогнище.
Полум'я на вогнищi фур-котiло, iскрилося i коливалося червоними язиками,
пiдносилося з пасами диму до здо-ро-вен-ного плетеного iз лози i обмазаного
глиною, комина на чотирьох стовпах, теж обмазаних гли-ною.
Бiля вогнища тупцювали, грiли руки чужi озбронi люди у дивних
каптанах, шапках i пла-щах. I мова в них була чужа. Окремi слова, що
долiтали до Тимка крiзь волохату личину, були i схожi, i несхожi. Взагалi
Тимко вперше побачив стiльки ляхiв разом.
Як захали вояцькi сани зi звiром, то рейвах знявся страшний. Бо кiлька
свор просто оска-женiли. Та добре, що хнi псарi були не зовсiм п'янi i не
попускали х iз прив'язi.
От що дивно: ведмедиця, вилiзши iз саней, спинилась, постояла трохи.
Прошка вже почав хреститись i тремтячими вустами проказувати молитву.
I ще вiн не встиг закiнчити молитву, як ведмедиця пiднялась. Та й пiшла
просто до ганку великого i багатого дому.
I панцирнi вояки, i хня челядь нараз примовкли.
Прошка нахилився до лап Марьванни i по однiй поставив х на сходинку. А
три сходинки вона сама подолала.
Прошка витяг з-за пазухи берестяну дудку i в'язку дощечок, насилених на
лiщиновий обруч. Пхнув обруч "козi" i зашепотiв й на вухо:
- Трщi, трщi! I н боiсь!
Якось не до ладу хлопчик заметеляв обручем i дощечки дзвiнко
затрiскотiли. Прошка за ним задудукав у берестяну рурку. От iз таким шумом
вони i вступили у панську свiтлицю.
Свiтлиця просто сяяла вiд безлiчi яскравих свiчок.
А медвяний запах свiчок не могли заглушити нi гострий дух оковито, нi
солодкого вина, нi гiркуватого пива, нi смачно урди i калинових пирогiв, нi
дух смажено риби.
Мiсця для лицедiйства було доволi, хоч за столом i на лавах попiд
стiнами не було вiльного мiсця. Бiльше ляхiв-воякiв при всiй збро i
доспiхах, менше городових козакiв.
А на чiльнiм мiсцi, трохи нiби на узвишшi, возсiдало тро. Здоровенний,
вже сивоусий лях iз золотим ланцюгом на лискучiй кiрасi. Коло нього бiлявка
потонула у синiм окса-ми-то-вiм плащi iз золотими шнурами i бобровим
комiром. I сам господар - козацький сотник. У чер-вонiм кунтушу i червонiм
жупанi. Невеликий на зрiст, але якийсь нiби грубим теслом ви-ру-баний. Шия
коротка, вилицi широкi, безкровнi вуста розтягнутi в тонку посмiшку аж до
вух, як у жаби.
Бiлявка повернула голову до лицедiв i на чолi в не на шовковiй
стрiчцi засяяв багряний лал.
Прошка лiвицею стиснув плече Тимковi, а помиком ланцюга дав знак
Марьваннi поклонитись "наiсвтлйшим панам". Марьванна кланялась на всi
чотири боки, а лицедiй пiвником викрикував сво.
- Ясновльможни пни! Ми прiшлi к вам iздальока показать мдвжью
науку! Да вот шту-ка, что ми вчерась в корчм горько пiлi, сладко лi.
Потому то к вам, наiсвтлйшi па-ни, опоздалi. Покажi-ка, Марьванна, как
ми пiлi-гулялi!...
I знов почалась та сама "iгра", що й удень бiля корчми. Тiльки Прошка
побоявся по-вто-ри-ти свою хитрiсть iз пляшкою та оковитою. Просто Марьванна
показувала, як у не "болить з похмiлля голова". Ведмедиця "пекла млинцi",
облизувала лапу - "обпечену руку", ве-се-ли-лась-танцювала, коли до не "на
блiни прiшлi блядуни"... Звичайно, далi лицедiй наказав Марь-ваннi показати,
як хлопчаки крадуть горох, як баби ходять на ставок купатись i про-бу-ють
ногою, чи тепла вода. При тому вiн вихопив у "кози" обруч iз дощечками,
клацав ними щосили i виспiвував дурним голосом:
Как Нiканоровна
В пруду купалася.
Большая риба й
Мж ног попалася!...
Бiлявка в дорогоцiннiм оксамитовiм плащi зацiкавлено дивилася i
уважно вслухалася у всi базаринки Прошки. Хоча було видно, що половини
всього вона не розумi.
Ще Прошка, зрештою, ужив свiй бубон, що весь час у нього метелявся при
поясi. Прошка калатав щосили - Марьванна тiкала вiд "кози", а "коза"
наздоганяла i буцала.
А далi ведмедиця мала показати в як турок iде на вiйну". Тут
знадобилась рушниця. Один iз рейтарiв наказав свому пахолку принести свiй
карабiн.
Прошка вставив той карабiн у лапи ведмедицi i задудiв щось схоже на
турецьке. I потяг за ланцюг по колу вчену тварину. I ведмедиця кумедно
переставляла пазуристi лабети, високо х пiднiмаючи.
Бiлявка iз зеленим венецiйським келихом у руцi уважно, але нiби злiсно,
споглядала "турецьку муштру".
Цього разу Прошка, певно, перегнув палицю - занадто довго тупцювала
Марьванна на заднiх лапах. Так довго навiть вона не могла витримати ходiння
на заднiх лапах. Ведмедиця впус-тила на долiвку карабiн, стала на всi чотири
i заходилась його шарпати своми страшними пазурами.
Вже й рейтар зi страшною лайкою кинувся забирати у звiра чудово
нiмецько роботи карабiн.
Але Прошка вiдчайдушно кинувся йому навперейми:
- Пан! Пан! Н надо! Она сдуру может задрать!
Пiдпилий вояк заволав:
- Пся крев! - I потяг з-за пояса пiстоль.
Та вiн не вистрелив у ведмедицю.
Це ведмедиця щосили лупонула пазурами по колiсчатому замку. Запобiжник
зiскочив. Пружина звiльнилась, i сталеве колiсчатко з трiском викресало iз
кременя цiлий снiп iскор. I зразу ж гахнув пострiл. Спалах i густий дим
залив свiтлицю по низу.
Всi просто отетерiли.
Першим отямився вирлатий сотник.
- Нiкого не влучило? - Проникливо спитав вiн.
- Влучило, влучило... - Простогнав товстий кухар.
- Кого? - Стрепенувся сотник, а всi мовчали.
Бiлявка притулилась до сивого ляха.
- Та нi в кого, а в барило iз грушевим квасом.
Дим осiв помалу. I всi побачили, що Марьванна сидить на заднiх лапах у
калюжi квасу. Морду поклала на барило i обхопила згори, мов говорячи: "I
що я наробила?!"
При цьому видовищi п'яне панство заревiло, загоготiло, застогнало!
I бiлявка, нарештi, засмiялась. Злегка похитуючи бiлим личком i
пускаючи самоцвiтом ба-грянi iскри, вишкiряла рiвнесенькi зубки з-пiд
пухкеньких коралових вуст i заливалась дзвiн-ким смiхом.
Як старший лях побачив, що бiлявка смiться, аж просяяв весь, нiби
помолодшав.
"Коза" Тимко стояв нi в тих, нi в сих i зачудовано зирив зi сво
волохато схованки на бiляву панну.
Сивоусий лях щось сказав на вухо бiлявiй. Вона вiдповiла йому голосно
смiючись. Тодi вiн дуже поважно звернувся до сотника.
Сотник аж сочив, схилив у послуху голову. Вислухав ляха, ловлячи кожен
звук. Наказав комiрничому:
- Нехай поки що сидять у кутку. Та дай м вареникiв з урдою. Нехай
московськi блазнi теж святкують. Хто х ще так почасту?
Прибiг пахолок i поставив перед лицедiями добру макiтру з гарячими
варениками.
Прошка, як завжди, згадав якусь хню бобану мать, i пообiцяв, тiльки
невiдомо кому - сотнику чи ляху? - таки показати знов таки ту саму бобану
мать! Пiсля цього стяг свого довжелезного латаного-перелатаного кожуха. I
сам сiв, i "козу" посадовив.
- Ти, Млашка, кормi Марьванну. I сама н плошай. А я подрмлю
малость... - Сказав Прошка i, притулившись брудною сорочкою до теплих
кахлiв, миттю заснув.
А в свiтлицi тiльки починалось шляхетську гульбище. Для початку сивий