Логвин Ю.. Танцi шайтана

Омелько тихо попрохав, щоб Настя забрала тi лахи, що вона принесла
перше, а замiсть них принесла повне жiноче вбрання. Будь-яке, хай i
помизкане, i подерте. Та щоб добре все згорнула.
Молодиця, тепер вже не плещучи язиком, принесла новий одяг, а
попереднiй забрала. Омелько спочатку переглянув перекиднi торби гайдука.
- Матерi його ковiнька! Тiльки час згаяв, ходив по тi торби! Нема в
нього пут!
На злосливi слова козака молодиця, прикриваючись полотном намiтки,
хтиво i лукаво посмiхнулась.
Омелько весь бабський одяг, застуючи його вiд печi, ще сильнiше скрутив
i запхав у пе-ре-киднi торби Василя.
Покликав молодицю, що саме вимiшувала пiд комином у горщику запашну
паруючу щербу. Вона зразу кинулась до нього. I вiн й дав важку срiбну
монету - цiлий йоахимсталяр!
- Та що, козаче?! Воно хоч i не подерте, так йому цiна... Та яка там
цiна? - Шепотiла Настя, наче вiдштовхуючи його руку, а сама просто вчепилась
в його пальцi.
-- Вiзьми! Срiбло завжди згодиться! Хоча б вiд панських п'явок
вiдкупитись! - Говорив Омелько голосно, наче вони однi в хатi були.
- Т-сссс! Тихше, прошу тебе! - Шепотiла благально Настя.
- Дурне! Пiсля тако веремi всi сплять, як святi. Бери! У мене зразу
пiсля Рiздва буде цiлий казан отаких талярiв!!!
- Т-сссс! Ще почують! - Молила пошепки Настя.
- Та не мертвися!!! Я тобi кажу: цiлий казан срiбла! Старий Пацюк
закопав у гаю мiд-ний казан, повний срiбла! I тiльки менi передав прикмети!
Треба зараз поспiшати, бо як ви-ру-бають ляхи нашi га, то й прикмети не
буде! Оце вiдсвяткую Рiздво та й поду копати. Тiль-ки земля зараз мерзла.
Без мотики не впораюсь... Чи  у тебе замашна мотика? ... От i доб-ре! Та
дай ще лопату добре обковану!
Настя несхвально просто розпачливо хитала головою, що вiн отак на всю
хату виказу страш-ну тамницю. I щоб швидше скiнчити таку небезпечну
розмову, вихопила з Омель-ко-вих пальцiв ваговиту монету. Пiдлила олiв
лiхтар i поспiшила по мотику i лопату до возовнi. Без жодного страху...
Ще тiльки почало сiрiти, а все було готове до подорожi...
I вертута була вже гаряча. I кобку було прищiбнуто на гапликах до
гайдуково опанчi.
Крiм чобiт, Омелько ще й шкiряну безрукавку здер iз гайдука.
Поки малий снiдав жирнючою щербою та мив ноги перед довгою дорогою,
Омелько на-годував i напов обох коней. Сам покрiпився запашною щербою i
гарячими свiжими го-рох-ля-никами. Встигла таки натерти i спекти Настя. I
запив кухлем грушевого узвару.
Одурiлого вiд похмiлля i побиття Василя козак запхав у свою кирею. Ще й
натягнув йому на голову вiдлогу. Молодицi загадав якiсь постоли йому
начепити на ноги, щоб не вiд-мерзли.
Молодиця взула Василя i спитала козака настрашено:
- Козаче, що ти з ним зробиш? Ти ж казав, щоб вiн сидiв у нас i не
рипався нiкуди до свох друзяк... А тепер?
- Пригода звичай мiня! Я його не чiпатиму. Вiн тiльки найкоротшу
дорогу покаже!
- Та вiн же похмiльний! Йому тiльки б похмелитись. Яку там дорогу вiн
тобi покаже?!
- Ще як покаже! Тiльки ти менi дай у дорогу оту баклагу оковито!
Коли вони втрьох: Омелько, малий i гайдук виходили з хати, нiхто й
найменшого знаку не подав. Нiби всi мiцно-мiцно спали. I сама Настя за ними
з хати теж не вийшла. Мовчки стояла бiля печi.
Щоб гайдук не викинув з похмiлля якогось коника, Омелько прип'яв
тарантоватого ко-ня до конов'язi, а до лiво ноги гайдука прив'язав мiцну
линву (ту линву вiн же й витяг з гай-ду-ково торби).
Ледь-ледь спромiгся Василь видряпатись на коня. Омелько повантажив на
Лиска свiй згор-ток, Василевi перекиднi торби, приторочив до сiдла мотику й
лопату i висадив малого в сiд-ло. А сам примусив Василя завести руки за
спину i мiцно х зав'язав. Василь стогнав i мо-лив, щоб йому дали хоч ковток
горiлки!
На цi прохання Омелько витяг з-за пазухи баклагу. Побовтав коло
гайдукового вуха. За тим витяг чопа i пiдставив пiд носа. I вирiк твердо i
беззаперечно:
- Приведеш найкоротшою дорогою до Гната - тодi пий!
Омелько спочатку скочив на тарантуватого коня позаду Василя. I отако
вони вихали з хутора.
Хоч Омелько був у чужiм одязi та iнших чоботях, пси не гавкотiли на
нього, а визирали боязко з-за возовнi i тiльки приглушено гарчали.
Коли вони вiд'хали вiд хутора за горби, Омелько скочив на землю.
Розiбрав свiй па-ку-нок. Вдяг лижi i запалив гнота в аркебузi. Щоб Василь,
погнавши свого коня, не спробував утек-ти, Омелько пов'язав його скрученi
руки довгою линвою, а другий кiнець добре при-то-ро-чив до кульбаки на
Лисковi.
Тiкати Василь i не думав. А от мороки з ним було багато. Спочатку йому
треба було спо-рожнити сечовий мiхур. Довелось на шию робити петлю,
розв'язувати руки i допомагати злiз-ти з коня.
Коли Василь облегшився, то спробував вхопити снiгу i вгамувати спрагу.
Та козак був невблаганний - вибив снiжок iз його пальцiв. I хитрим
вузлом стягнув зап'ястя рук.
Василь скиглив, що в нього болить голова, що вiн замерза в цiй
сатанинськiй кире, що йому нема чим дихати пiд цiю чортовою вiдлогою, що
йому вогнем пече серце. Просив, благав хоч ковток оковито.
Скиглив усю дорогу, та все ж докладно розповiв про всi проходи,
придатнi для коня в цих мiсцях.
Скиглення i благання ставали все розпачливiшi, чим ближче пiдходило до
обiду. Нарештi Василь показав на найближчий пагорб:
- Отам! Унизу його двiр! Ну дай хоч ковток!
- Поки не побачу - не дам!
I поки вони хали межи густих чагарiв, Василь ридав i молив, щоб хоч
ковточок око-ви-то йому дали.
Ось вони стали на краю заснiжено гори. Сiре небо низько нависло над
слiпучо-бiлими горбами. Пiд обiд потеплiло. I сюди вгору дзвiнко долинали
всi звуки вiд пiднiжжя.
Там розкинувся великий двiр. З довжелезною хатою, стайнею, хлiвом,
здоровенною гостроверхою клунею, аж трьома сажами та ще всякими дворовими
будовами.
- Дивися, синку! Оце господарство! Бач: у двiр джерело з-пiд гори
витiка. У колоду його запустили. Мороз, а вона тобi протiка! I клуня, яка
клуня. I стайня! Крiпко живе Гнат. Тепер розумiю, чому Гнат пiшов у гайдуки.
Цьому глитаю  що втрачати, якщо ляхи згонять! От вiн i вислужуться перед
панами, щоб його не чiпали!
Ще далi вниз, нижче набагато, простяглись вздовж дороги iншi двори. З
десяткiв два. Але жоден з них не мiг i рiвнятись до Гнатового. Хоча тiльки б
височенним тином. На Гна-то-вому подвiр' товклися люди, i бiля конов'язi
були готовi чотири коня пiд сiдлами.
За возовнею, а  згори було найкраще видно, кололи кабана.
Якраз здоровий чоловiк висмикнув колiя з грудини кабана, i в жовте
кленове цебро по-ли-лася темна руда. Василь ридав уголос - просив оковито.
I, певно, тому його внизу не по-чу-ли люди, бо самi галасували. Не було чути
тiльки голосу одного чоловiка, що у довгiм ко-жу-сi сидiв на окоренку. I
рухами правицi всiм керував.
- Тихше! Не скигли! Почують нас - i краплi не дам! Все виллю! - Омелько
висмикнув чопа з баклаги. Трохи полив перед собою на снiг.
- А-а-аа! Що ти робиш?!! - Iз нестерпною мукою в голосi захрипiв
Василь. - Май Бога в серцi!!!
- Я маю! А от ти не мав! Злазь та й дудли свою оковиту!
Василь просто звалився з коня. Омелько розв'язав його i дав баклагу.
Але руки у Ва-си-ля трусилися, а зуби так цокотiли об горло, що майже вся
оковита проливалась на одяг i на зем-лю.
Гайдук упав на колiна перед Омельком i заволав, щоб той напов його.
Омелько з гидливою усмiшкою взяв баклагу iз тремтячих рук Василя i
пхнув йому до рота.
- Cцяки тобi з-пiд старо татарки пити, а не горiлку!
Та пiсля кiлькох ковткiв, о диво, блiдий гайдук порожевiшав, очi
розкрились i заблищали. I руки в нього перестали сiпатись. Вiн вже сам взяв
баклагу i добре надпив.
Та Омелько видер баклагу з його рук.
- Все!
- Але ж ти обiцяв менi всю баклагу! - Обурився, аж затрусився, Василь.
- Обiцянка - цяцянка! А дурням радiсть! Iди до свох - вони тобi бiльше
дадуть! I Омелько натяг вiдлогу на його пелехату голову.
Василь аж захлинувся лайкою i поспiшив схилом униз. Падав, пiдiймався,
то йшов, то ко-тився. I щось вiдчайдушно кричав. Скажено забрехали пси. Тодi
i люди на подвiр' його по-мiтили. Заметушились. Похапали карабiни. I коли
Василь був на половинi схилу, почали в ньо-го стрiляти.
Василь спочатку не зрозумiв, що стрiляють по ньому. Хотiв скинути з
лиця вiдлогу. Не всто-яв, впав i покотився вниз. Вiн кричав, що це вiн,
Василь! Зрештою, звiвся рачки. I однiю ру-кою показував угору, що сатана
там, на горi, ховаться в чагарях.
Та, видно, перш нiж стрiльцi второпали щось, у Василя поцiлили. Бо вiн
упав на черево i далi вже не пiдводився на ноги, а повз униз плазом. Кiлька
разiв перекидався i завмирав, а тодi знов оживав i посувався вниз.
Нарештi, через бокову хвiртку вибiгли люди i пiдскочили до Василя.
Вiдхилили з його голови вiдлогу i здивовано застигли.
А Василь сiв i показував рукою угору по схилу. I собаки пiдвели морди
туди i брехали. Стрiльцi пiдвели голови вгору. Та, певно, нiчого не
побачили.
Вони взяли пiд руки Василя i повели його вниз. Пiдвели до чоловiка в
кожусi, тримали, щоб не впав. Василь щось говорив i показував знов i знов
рукою за спину, на схил гори. Чо-ло-вiк у кожусi несхвально покивав головою
i заперечливо змахнув рукою. Василя повели в ха-ту.
Iншi поспiшили з жмаками соломи смалити заколотого кабана.
- Смалiть, смалiть! - Зловтiшно проговорив Омелько. - Смалiть, щоб я
вас не пiд-сма-жив!... Ну. Синку, повернули, треба поспiшати!
- Куди, батьку?
- Не можна питати "куди?" нi в рибалок, нi у мисливцiв, нi в бойовикiв.
То погана при-кме-та. Невдача буде. Плюнь три рази через праве плече! I
похали.
Омелько зняв лижi i скочив на тарантуватого коня. Вони пустили коней
бадьорою рис-сю пласким верхiв'ям над глибокими ярами.
На горi був снiг, а пiд снiгом рiвна промерзла земля. А внизу, по праву
руку, глибокi яри, зарослi високими чорностовбурними деревами.
Малий винувато мовчав i не знав, як розпочати розмову.
А так кортiло, просто пекло, спитати в Батька, що з ним трапилось, що
вiн не прийшов, як обiцяв?!
Батько й собi мовчав, напружено розглядаючись на всi боки. Тiльки було
незрозумiло: чи вiн вiдшуку прикмети дороги, чи вiн запам'ятову прикмети,
щоб потiм не блукати. А зразу йти вiдомим напрямком.
Коли верхiвцi повертали над яром на пiвнiчний схiд, в яру заскрекотiли
сороки. Птахи летiли внизу мiж деревами, витягували чорнi довгi хвости i
щосили стрiпуючи чорно-бiлими крилами.
- Батьку! Дивiться, а ми вище птахiв скачемо!
- Синку! Ми не скачемо, а розмашистою риссю коней пустили! Скачуть конi
чвалом, аж земля двигтить! Як конi скачуть, то вони на мить над землею
злiтають, копитами не торкаються... А тепер слухай уважно: ми демо до
мiста. Тiльки не зайдемо в саме мiсто, а загостюмо в однi козачки в
присiлку...
- Тi старо баби, сусiдки тi курви Хвеськи? - Не втримався Тимко.
- Нi. Iншо молодицi, ти  не знаш. Я коли тебе шукав, до не
задибав. I наскочив на ци-ган. Ледь з ними головосiку не вийшло. Та Бог
цього разу милував. Могла бути кривава ве-ремiя. А менi воно нi до чого! I
так цей похiд кривавий. Та хiба то дiло - вбивати циган? Не геройство, а
чиста ганьба!... А в тi молодицi зручне мiсце, i подвiр'я таке зручне - i
ха-та, i хлiв пiд одним дахом. I зимник бiля хати справний. Хоча так.
Бiдненько живе. Як не вдо-ва, то десь чоловiк або в походi, або в полонi.
Все у дворi добро справно роботи. Та тiльки вид-но, що чоловiчо руки нема
до всього. Якщо все буде гаразд. Ми в не загостюмо...
- Батьку! А ви  полюбите?
- Гм!... - Омелько розвiв руками i тому аж шарпонув вуздечку. - Не
можна любитись iз чужою козацькою жiнкою. Це грiх! Перелюб! Гидота!
Пiдступство!
- А ви ж оцю Настю любили?
- Ов-ва, дитино! Ти вже все второпав?!! Так знай:  чоловiк не козак!
Це раз...
- ... I ви  не силували. А вона сама до вас причепилась...
- А ти як знаш?
- Бо вона все до вас пiдлащувалась, пiдлизувалась.
- Ну як же вона пiдлащувалась?
- А вона сама вам кинулась ноги помити.
- Та ти звiдки знаш?!!
- Бо я все-все чув.
- Ти ж, синку, спав мiцно?!
- Нi, Батьку, то я спочатку заснув сильно, а потiм нiби якась млiсть
мене пойняла. I спав, i не спав, i все чув.
- Клопоти менi з тобою, синку! - Зрештою, пiсля довго мовчанки,
виголосив козак. - Але, певно, на те людям i дiти, щоб клопоти мати... Ти
оце придивляйся, запам'ятовуй, якою стежкою йдемо... А я тобi розповiм, чому
я не прийшов, як казав. Кiлька пригод, синку, одна за одною так всi мо
забаганки перекрутила, що, взагалi, мiг i не повернути...
- Батьку, Батьку! А що б я тодi робив?!
- Пiшов би до Святих Печер i там би став служити. Я ж тобi казав...
- Батьку! Батьку! Я не хочу бути ченцем! м усього не можна!
- Гай-гай, синку! Щоб ченцем стати, такий треба пройти послух, що легше
на вiйнi воювати i лишитись живим! Ченцi - то дуже могутнi люди!
Сильнi-пресильнi люди!
- Батьку, що, вони за вас сильнiшi?!! Можуть таляра пальцями зiгнути?
- Ой дитино ти моя! Сильна може бути людина не тiльки руками, ногами!
Людина мо-же бути сильна серцем i розумом так, що нiякi чужi сили  не
зламають i не осквернять!!! Доб-ре, краще слухай та не перебивай: дивися,
запам'ятовуй шлях. Щоб по ньому i влiтку про-йшов, як усе зазеленi!
- Отож ви з дiдом лишились на пасiцi, а я поспiшив у Дикий Степ.
Далеченько зайшов у татарськi землi. Заховав там зброю та в'ялене м'ясо -
пасторму. I кiнь наш казковий зо мною, i пес твiй чарiвний. Сидимо день,
другий, вогню не палю. Потiм менi нiби знак, i я пiд-вiв-ся i пiшов назад
степом до того шляху, яким московити до Криму ходять. Степ там скрiзь
рiв-ний, а в одному мiсцi височенна могила з кам'яною бабою. Я увесь караван
здалеку вздрiв. Поки вони мене примiтили - я на дорогу. Iду по дорозi i
танцюю, мов я турецький дер-вiш...
- Як тодi вночi iз шаблею?
Омелько натяг повiд, схилив голову на плече i зазирнув в обличчя
малому:
- То ти пiдглядав, як я на дервiша перекидався? - Тихо i проникливо
спитав Омелько.
- Я не пiдглядав! й Богу! Менi стало страшно, коли я прокинувся. А вас
нема! Тодi я почув щось i потихеньку пiдiйшов туди.
- Ну й що?
- Я злякався ще сильнiше i мерщiй назад пiд сосну! А тепер менi не
страшно! Я хочу, щоб ви мене навчили!
- Ще не можна...
- А коли буде можна?!
- Коли виростеш, i вже тобi можна буде женитись!
- Так я ж буду запорожець! Менi не можна жiнку мати.
- Тодi тобi буде можна, як парубком станеш.
- А коли це?
- Коли вуса виростуть. Коли пiд пахвами волосся виросте...
- I коли на прутнi волосся виросте!
- А ти звiдки про прутнi знаш? За мною пiдглядав?
- Нi, батьку. присягаюсь! То я в тих гайдукiв, у Iвана i Степана,
бачив.
- Як ти мiг бачити?!!
- А коли вони Катерину гвалтували...
- Ти був у хатi?!! Та як же вони тебе не побачили?! Вони, як тебе
шукали, то скрiзь заглядали!!!
- Заглядали, заглядали, тiльки пiд старi лахи не зазирнули.
- Пiд якi лахи?!!
- Катерина змила менi голову i сказала на пiл лiзти. Хотiла собi змити
голову, ро-зiб-ра-лась до сорочки. Над полом стара подерта свита i кожух
сушились. Як тi у двiр ускочили, я вче-пився в жердку руками й ногами.
- I жердина не трiсла?!!
- Нi. Трохи рипiла. Та не поломилась.
- I скiльки ти висiв пiд свитою?
- Поки вони з хати не пiшли... Вони, як забiгли в хату, то були п'янi
всi... Катерина по-ча-ла благати...
- Стiй! - Козак наклав рукавицю на вуста малому. - Гвалт, то
найстрашнiше безчестя над жiнкою! Як ти станеш розповiдати, то нiби й ти
чинив гвалт. Якщо побачиш коли Ка-те-ри-ну, то сам до не, боронь Боже!, не
пiдходь i не заговорюй. Тiльки якщо вона тебе покличе по iменi, тодi
пiдiйди. I нi про що не питай, нi-нi! Наче ти про не i про те i слухом не
чував i не знав, i не видiв!
- Чому?
- Бо так людина влаштована, що свiдкiв сво ганьби вона почина
ненавидiти. За те, що свiдки бачили  ганьбу. Зрозумiв?!
Малий помовчав.
- Нi, батьку, не зрозумiв. Чому?
- Ти ще малий - все тобi не дано одразу. Потiм зрозумiш. А зараз
присягнися, що ро-би-тимеш так, як я тобi казав!
- Присягаюсь! - З радiстю згодився малий.
- Христом присягнися! - Сказав Омелько i, знявши рукавицю, випростав
з-пiд одягу зе-ле-ного кам'яного хреста i наблизив свого коня упритул до
Лиска.
Малий пiдвiвся у сiдлi i поцiлував кам'яний хрест.
-Ти в мене справжнiй козацький син! З тебе буде лицар!
- I дiд Пацюк, царство йому Небесне, так казав, що з мене буде лицар!
Вiн мене навчав лицарсько науки.
- То свята була людина! I лицар не тiльки названий, а й посвячений! Вiн
на герцi у Вiльнi всiх джур княжатських перемiг! I сам гетьман коронний його
мечем по плечу вдарив.
- За що?!! Вiн перемiг, а його мечем по плечу?!!
- Хлопче, то так у лицарi посвячують. То тiльки так кажуть "вдарив". А
насправдi той, ко-го в лицарi посвячують, ста на одне колiно, а магiстр, чи
гетьман, чи король - хто го-лов-ний - торкаться його плеча свом мечем. I
тодi людина вже ста шляхтою. Вже ма всi права шляхетськi.
- Батьку! Так цi очкурi вбили шляхтича?!! Так х можна всiх убити! Бо
хто заб' шлях-ти-ча - тому смерть.
- Ти звiдки знаш?
- А наш свинопас розповiдав.
- Все правильно! Розумна ти моя голово! Тiльки на нашу землю
православну прийшла бi-да. I певно, на довгi лiта. Пани ухвалили з королем
i ксьондзами, що православнi тепер пiд Па-пу Римського пiдпадають. Тепер
якщо ти православний, то нема в тебе нiяких привiлев, хто б ти не був -
селюк, мiщанин, шляхтич чи козак. Продали нас i без торжища...
- Батьку, Батьку, я не розумiю...
- Синку! Я теж не все розумiю. Тiльки знаю добре, що нам треба робити!
- А що?
- Вiдплатити за смерть лицаря сраним панським посiпакам. I робити це
так, щоб м було страшно. Щоб iншi боялись проти козакiв зробити паскудство.
- Батьку! я хочу вбити хоч одного посiпаку! Я вмiю стрiляти. Ми з дiдом
половину ва-шо-го пороху перевели, одного разу я собi носа i губи на кров
потовк, коли пiстоль вiдкинуло! Але влучив у огiрок-жовтяк! Тiльки
бризнуло!!!
- Бачу, що ви без мене не сумували!
- Не сумували, а нi краплi. Тiльки коли лягали спати, тодi я дуже
сумував.
- А менi, синку, таке випало, що, й же Богу, нi на мить не мiг про
щось i помислити! Отож я тобi сказав, що побачив з верху могили купецький
караван. Вискочив я м назустрiч. Iду по шляху на них, кручуся, роблю
"зiкр". Отим мечем дерев'яним попереду себе та в по-вiт-ря б'ю, то собi по
плечах, то по обличчю (плазом!). Кiнь за мною сам iде, i наш Бубка. А
караван багатий. Верблюдiв з товарами московськими татари ведуть додому,
багатi купцi татарськi i московськi на конях добрих. I полоненикiв женуть.
Всi як один бiлявi, сiроокi - бран-цi з Лiвонi. I нашого козацтва може з
десяткiв три в колодках плентаються. Московити х у Лiвонi прихопили.
Татари здивувались менi. Зразу не повiрили менi, що я дервiш. Прийняли наче
до гурту. А тiльки зразу помiтив, що мене чотири найсильнiшi погоничi
ото-чи-ли i так весь час пасуть. Прийшов вечiр. Хотiли вони отаборитись,
затаганувати, по-бен-ке-ту-вати по-свому, по-татарськи, що тепер у безпецi
i щасливо минули небезпечнi козацькi пе-ре-прави на рiчках. Я почав м
доводити з усякими придибенцiями, що тут небезпечно. Тре-ба ще йти далi в
хнiй край. Що недавно тут козакiв бачили. Вони послухали мене. Тiльки
тро-хи перепочили, води випили i пасторму погризли, та й далi в степ. I все
вони хочуть спи-ни-тись. А я х все козаками лякаю. Нарештi, дiйшли ми до
того мiсця, де я сховав запас жi, но-жi, сокири i добрi грушевi кийки.
Захотiли вони зупинитись. Я вже не перечу. Вони зра-дi-ли, бо справдi всi
змучились (крiм мене). Закололи одну кобилу, почали конину варити,
по-трiб-ки в золi пекти, колобки з пшона i баранячого лою в окропi
розпускати, кулiш татарський ва-рити. Як почали жерти. Як почали жерти! I я
з ними, менi воно не гидко! Чого я тiльки не в у свох мандрах! Удаю, нiби
я нажерся, дiстаю кульку манджуну, пхаю собi за щоку. По-чи-наю поволi
ганяти його за щокою, мов грудку воску. Тiльки мiй бандж - порожнiй. Вiн iз
тер-того конопляного листя, воску, меду i попелу. А весь iнший манджун
справжнiй. Я навiть для мiцностi пiдпустив красавки.  виварено смоли
магрiбiнцi як насмокчуться, то не тiльки дур-нi стають, а й нi чорта не
бачать! Отакi зiницi в них вилупляються, а нi чорта не бачать! По-ки купцi
докумекали, у чому справа, вся хня челядь млiла вiд банджу. Синку, я зробив
такий бандж, що кращого i в Карi не купиш! Спочатку купцi намагались якийсь
порядок три-мати, але потiм i вони забули про небезпеку, бо були в свой
землi. Можна й не на-пру-жу-ва-тись. Я хнiх добрих псiв-карабашiв - ти
пам'яташ про мою добру гiшпанську суку? - упо-рав швайкою в потилицю.
Запам'ятовуй: якраз туди треба бити, де череп iз шию з'д-ну-ть-ся! Всi
порозлягалися, порозповзалися. А я бранцям притяг ножi, сокири, кийки. А
одного куп-ця, родича того купця...
- Я пам'ятаю, пам'ятаю i все розумiю!...
- Тодi слухай! Я того арабина-покруча зразу вирiзнив серед усiх. I
привiтав його, як куп-ця Сабiта. Вiд несподiванки вiн аж збiлiв. А тодi
плямами пiшов. Я й зрозумiв, що вiн у ме-не на арканi! Коли я озбров наших
хлопцiв, i вони звiльнились, всi тут i кинулись на та-тар-ву i московитiв i
почали все рiзати i крушити. Тодi я схопив сонного Сабiта i потяг його
по-далi у степ. Та все ж i йому дiсталось добряче! Йому кiлька разiв
загилили грушевим би-чем та полоснули рiзаком. А мене садонули колiм у бiк.
Рана вийшла довга i кривава. Та якось я з ним утiк на однiм конi удвох. До
само Перекопсько сторожi... Вiн мене, на диво i на щастя, не кинув
пораненого. Бо я на другий день, коли ми вже були в хньому кочовищi,
роз-хворiвся. Найняв купецьку двоколiсну гарбу з верблюдом i вiдвiз мене аж
у Кафу. I я силь-но заслабував. Нагнолась моя рана, почалась гарячка. Вiн
покликав до мене лiкаря-гре-чи-на. Бо в тих бусурман чортових свох добрих
лiкарiв нема! Все або ормяни, або жидовини або греки! Лiкар надрiзав шкiру
менi. Вiн пустив гнiй iз рани, промив якоюсь пекучою рi-ди-ною i присипав
свом зiллям. Зразу менi легше стало. А купець Сабiт, далекий-предалекий
ро-дич магрiбiнського работоргiвця Сабiта, побачив, що я оклигую, i каже:
"Попливли зо мною до Iстамбулу (так бусурмени Царгород величають!). Там ти
добре пiдлiкушся. А я пiд-беру гурт кавказьких дiвчат для алжирських
покупцiв! А з Алжиру ми привеземо в Iстам-бул чорних хлопчикiв. I подарумо
вiзирю! Я тiльки-но листа одержав: моряки з каторги при-несли. Поки ми з
тобою в Алжир припливемо - негритят там вправно звалашать. Ну, ти ж бу-ва-ла
людина - хто скона. А хто живий лишиться - тому цiна разiв у десять
вища!...". Як вiн менi таке сказав, мене аж морозом пробило! Бо, коли я
ходив через усю Велику пустелю у царство чорних негрiв, така, знаш, пригода
зi мною трапилась.
Я був чи як товариш, чи як охоронець, чи як слуга одних купцiв. Чи
просто, як по-мiч-ник. Тiльки купцi - то була хня личина. А насправдi вони
були турецькi вивiдувачi! Вони ма-ли розвiдати i досконало списати шлях
через велику пустелю до крани чорних негрiв. Бо по цьому шляху iдуть
найдорожчi товари iз Африки: чорнi раби, золото i страусове пiр"я. м тре-ба
було скласти опис того шляху по зiрках. Де який колодязь на шляху, де яке
болото, де який оазис знаходиться, i як його по зiрках знайти...
- Батьку, а ви казали, що в пустелi тiльки пiсок та камiнь! Як там може
бути болото в пiс-ку?!!
- А отак - серед камiння i висохло глини раптом тобi опадка iз солоною
чи гiркою во-дою i якимось хирявим зiллям по берегах. Трясовина справжня, що
й засмоктати може!
Той купець, що був не турком, а персом-моряком, щоночi пiдiймав мене на
молитву. Ми тодi вiдходили вiд каравану i "молились". Я щоразу просив у
Всевишнього прощення i до-по-моги, щоб витримати спокусу диявольську та
запам'ятати хнi слова молитов. I я х за-вчив i голосно говорив. А сам мiж
словами собi подумки казав охороннi слова: "Боже! не йми вiри мом словам! Я
брешу м, щоб врятуватись вiд смертi!". Я i тодi думав i зараз так га-даю,
що Господь наш почув мою молитву i дозволив х дурити хньою ж молитвою! Я
"мо-лив-ся", а вiн, "купець", вимiряв зiрки на небi i списував х навпомацки
на тонесенькому пер-га-менi. Все списав: де ми i пiд якими зiрками були в
пустелi. Потiм вiн увесь шлях по зiрках пе-реписав на аркушi ще тоншого
пергамену i вклев пiд шкiряну палiтурку хнього Корану.
- А що це - хнiй Коран?
- Та то найголовнiша бусурманська книга. хн святе письмо. Там всi
хнi молитви спи-са-нi i хнiй бусурманський закон.
- А-аа... А що було далi?
- Ти дивися навколо, придивляйся. А я тобi все розповiм...
Щоб нiхто не запiдозрив "купцiв", вони таки мали торгувати. Вони
провели через усю пус-телю арабських скакунiв. I за скакунiв чорний цар
купцям заплатив чорними рабами. Ще во-ни, мо "купцi", закупили в пустелi
багато брил кам'яно солi. I обмiняли сiль у кранi чор-них на золотий
пiсок. З тим золотим пiском, iз тим золотом, будь воно тричi прокляте, у
мене там були страшнi пригоди. Але те - iншим разом! Добре торгувалося в
кранi чорних! I як iшли пустелею до крани чорних - нiхто караван не
пограбував! Однi розбiйнi племена мiж со-бою гризлись. Вiд iнших розбiйникiв
караван вiдкупився. У мох "купцiв" було багато зо-ло-того пiску i справнi
чорнi раби. При таких щасливих оборудках торгових швидше б вер-та-ти назад!
На пiвнiч! До моря! Та цi мо "купцi", бач, спокусились пiти до Марокко. Бо
по-ши-ри-лась швидко така чутка, нiби чорнi раби дуже пiднялись у цiнi! I
мо "купцi" приднались до здоровенного гурту, що з тисячею (!) верблюдiв
iшов до Марокко!
Довго розповiдати, та зараз не час, який то страх - перейти через край
пустельний, що зветься Джуф! Власне, ми обминули Джуф праворуч. Та з Джуфу
такi вiтри над пустелею вiяли, що все на очах висихало, скручувалось,
трiскалось i розсипалось!!! I не тiльки я сам мучився, хоч i не без того
було, а страшно було дивитись, як вiд спраги вмирають дiти... Ми так робили
(власне, магрiбiнцi робили) - коли на половинi дороги мiж оазисами були, то
по-си-лали гiнця-такшифа перед себе. Щоб люди з оазису вислали нам назустрiч
верблюдiв з во-дою в бурдюках. I от десь на серединi всього пустельного
шляху в Сиджильмасу нам на-зуст-рiч не вийшли свочасно провожатi з водою!
Не виходили назустрiч, хоча знали, що до них пря-му наш великий i багатий