Страница:
я йти сюди, бо воно менi треба?.. А як прийшов Мотко i пита, чи справдi
дали тобi дуката, чи не вкрав ти на бенкетi у панiв, то закортiло менi пiти
та й подивитись на дурня, що цiлий маток пропива в жида!..
- Твоя мiлость, ласкавий мой пан! Да вовсе я не дурак, а, понiмаш,
подлий чловек... У нас подлим людям, да i лпшiм тож, н могi золотом
владть. Заработал, аль одарiлi тбя за границей зла-том - отдай в казну
царю-батюшке, многая му лта!..
Ще випив чарку i, притопуючи та калатаючи в бубон, виступив на середину
корчми.
Цього разу на калатання i Марьванна пiднялась. Може тому, що висмоктала
сво хмiльне пiйло. Пiднялась i почала тупцювати поруч iз Прошкою.
А Прошка геть розiйшовся, веселився, аж гуло, пiдстрибував, гу-пав у
бубон i кричав-виспiвував:
Нечiстий дух
"бьот старух
Семьоновну, Кiрiловну
Ох! I щьо какiх то
двух!
Потiм, як знов сiли до столу, вже i справжнi музики з
дудою та цимбалами прийшли.
Прошка почав вередувати, чiплятись до корчмаря, що вiн горiлку розбавив
водою, а для мiцностi туди курячого послiду накидав. От у людей i крутиться
голова. Ще ганив закуску, кричав, щоб корчмар по-дав людям книшi i медових
коржикiв!
Всi потроху замовкли i прислухались - а що ж воно далi буде? Корчмар
певно що був справжнiй, досвiдчений корчмар, i все кивав головою i
повторював:
- Все зроблю! Все зроблю! Все зараз зроблю! Одну хвилечку!
А от рудий певно не мав того досвiду i, не вiдчуваючи пастки, обурився.
- Та я до людей ходив, для тебе ковбасу купував! А ти ще й ве-редуш!
Прошка як врiже глечиком по столу. Глечик на друзки, ще й око-витою
людей оббризкав.
- Ах ти соглядатай йобаний! Да что ти врьош! Да ти бгал к сотнiку
узнать, н украл лi я дукат! А сам, нбось, с панскаво пiра хоть серебряную
ложку да стянул! А?!!
Рудий аж зайшовся:
- Та я чесний торгiвець. Шапки шию i продаю!
- А сльдй ти тож шйош?
Всi зареготали.
- Та я,.. та я,..- заходився у гнiвi рудий.
- Да брехун он i ворiшка! Вот можт тряхнуть го шубу! I что оттуда
посипiтся?
I перш, нiж корчмар встиг щось сказати i вдiяти, рудий кинувся до
корчмарево шуби, що висiла в кутку за шинквасом зразу. Схопив з кiлка i
простяг Прошцi.
- На! Труси!
- Да ти что - сдурл? "слi что, то скажш, что iз мня ви-сипалось! Вот
пусть наш пан мiлостiвий витряхньот, он лiцо трть!
Сотникiв чоловiк нехотя взяв довгу чорну шубу i трусонув. I з-за вовчо
опушки рукава випали iз дзвоном двi срiбнi ложечки та срiбний чiп до
сотниково срiбно баклаги.
- Тепрь все вiдят, что я тут н прi чьом! А то би вопiл, что ето я
подбросiл!
- Ти й пiдкинув!!! - Заревiв у нестямi рудий. - О зохен вейн! Та що ж
це робиться?!...
Корчмар метнувся до музик i кинув м монету, щоб швидше i го-лоснiше
заграли.
Тi зразу ж щосили врiзали гопака, та "вак, що у вухах заляща-ло.
Тодi корчмар швидко вигнав рудого кудись у житло i, з пляшкою доброго
вина, поспiшив до сотникового чоловiка.
А Прошка, наче й забув про весь цей глум, витанцьовував перед якоюсь
веселою молодицею у червонiм очiпку!
Тимковi знов захотiлось спати. I вiн вже,вмощувався на лавi, щоб
покласти голову на стiл, як побачив, що ведмедиця враз одмiнилась. Вона
витяглась i завмерла. Тiльки нiздрi трiпотiли. Вона напружено нюхтила
повiтря, що напливало iз прочинених дверей. Навiть Прошка цього не зауважив.
А Тимко зразу ж повернувся в той бiк, куди поводила писком звiрина.
I побачив чоловiка у кереi з вiдлогою i кiлком на плечi, мов мушкетом.
Чоловiк таки певно побачив i звiра i "козу". Бо пiдняв руку iз стуленими
пальцями, мов тятиву напинав. I вiдпустив, мов стрiлу послав. I зразу
вiдступив назад на корчемне подвiр'я.
"Коза" скочила з лави i кинулась помiж танцюючими i музиками, по-пiд
стiнами, помiж глядачами i до дверей. Вистрибнула на подвiр'я! I з розгону
налетiла на гайдука. Того самого гайдука, кiнь якого щез в опаринi!
Вiд удару личина з'хала набiк, i Тимко опинився в повнiй темрярявi.
Але мить, i з нього здерли личину разом iз платом. У сутiнки з
розкритих дверей кор-ч-ми падало яскраве свiтло. I довгомордий гайдук зразу
впiзнав хлопчика i вхопив за волосся.
- Батьку! - скрикнув малий. - Ряту...
Та гайдук зразу ж затис йому рота i пошвидше потяг вiд кор-чми. Та не
встиг гайдук проминути й двох будинкiв, як назустрiч йому вийшов чоловiк пiд
каптуром. Вiн кульгав i спирався на косу.
Гайдук не звернув уваги на кульгавого i продовжував волочи-ти хлопця за
чуприну.
Тiльки чоловiк опинився за спиною в гайдука, як вiн щосили врiзав того
кулаком по ши.
Гайдук наче перечепився, тодi заточився i завалився крижнем у у снiг.
Чоловiк з кийком один за другим нанiс два таких удари п'ятою по ребрах,
що аж загуло.
Малий стояв i не знав що робити.
- Синку! - З-пiд вiдлоги проказав притишений, але добре знайо-мий
голос. - Бiгом до корчми! Пiднiми i вдягни личину! Та до отi брами - ось
зараз вже вiдчинять. Та бiжи до Хвеськи. Заходь через ворота - запори я
зняв i сховав. I замок на клунi не зачинено. Просто знiми з петель. Забери
Лиска з клунi. Як не зможеш осiдлати, сiдай охляп. I мерщiй скачи по дорозi
до старо липи i далi повз став-ки. Та не бiйся нi Хвеськи, нi гайдука! Я х
поборкав.
- А ви, Батьку?! Я вас так чекав!.. I дiда Пацюка вбили!..
- Знаю! Скачи тiю дорогою аж до села. Край села, праворуч на горбах
побачиш вiт-ря-ки. Пускай коня просто на тi вiтряки. I спитай там мiрошника
Степана. Вiн вас iз Лиском пе-ре-хова! А я прийду сьо-годнi ввечерi. Ну
поспiшай! Чуш?
- Слухаюсь, Батьку! -- I малий побiг назад до корчми по козину ли-чину.
..."Коза" пiдбiгла якраз тодi, коли воротар розвiв стулки i брами i
впускав поселян до мiстечка.
- А, "коза-дереза"! - Привiтав "личину" вартовий.- Чи то правда, що
твiй дядько нашого шинкаря обдурив?
"Коза" замукала i показала, що "дядько" п' горiлку.
"Коза" мов на крилах мчала до Хвесьчино садиби. Тiльки от бiда - на
вичовганiй, затоптанiй i скрижанiлiй дорозi у личаках добре не поковзашся -
чоботи тут найперша рiч!
Люди, хто був учора на ярмарку, смiялись, побачивши "козу".
- От гидолово вiри дитина! Урiчне, а бач, яка весела!
- А вже? Як справжня коза стриба!
Тi, хто не бачив учорашнiх iгрищ, особливо старi баби i молодицi,
хрестились i казали:
- Щось воно не те?
- А вже! Не до добра!
- I не кажiть! Рiздво за тиждень! А вони вже сьогоднi в машкарi!
- I не грiх?
- А тепер м нi грiха, нi встиду! Ну нема поняття! й же - всi звича
позабували!
- Ото дiтки пiшли! I куди воно все котиться?..
- А я про що кажу?..
"Коза" тих балачок не чула, бо вже завертала на ту дорогу, що вела на
куток до Хвеськи. А на тiй дорозi ярмаркових людей майже не було.
...Щосили напружуючись, "коза" вiдсунула одну стулку ворiт i так-сяк
протислась на подвiр'я до Хвеськи.
В клуню "коза" теж дiсталась без особливого зусилля. Спочатку Лиско
шарпонувся вiд "кози", що не втрималась i вiд радостi просто пiдбiгла до
припнутого коня.
Але малий враз схаменувся i ласкаво заговорив, плавко пiдняв руку, щоб
огладити, по-ло-вий кiнь застиг. Тiльки вуха сторожко рухались i тонкi
нiздрi роздувались. Малий ще по-кли-кав.
I раптом кiнь заiржав, струсонув шовковистою гривою. I потягся до
малого в личинi "кози".
Огладивши з усiх бокiв коня, малий не забув i перевiрити, як i суворо
навчав старий козак Пацюк, шальку. Там ще була майже третина порцi вiвса.
- Не голодний! - Зрадiв хлопчик.
Та з водою було гiрше - велике кленове цебро затягло кри-гою. Такою
водою поти не можна.
Малий вискочив з клунi, пролiз у дiрку i постукав до сво старенько
хазяйки.
Бабуся наче чекала "козу".
Почала малому лицедiвi щосили кричати i намагалась пояснити на мигах.
Але малий чимскорше набрав iз дiжки в хатi води пiвдiйницi i потяг
через дiру у парканi. I так три рази.
Стара тiльки за голову хапалась. Та скоро "коза" принесла назовсiм
дiйницю i почала кланятись, низь-ко кланятись, рачкуючи до дверей та й
вискочила на подвiр'я.
А потiм стара почула, як затупотiв коник Хвесьчиним двором. Стара поки
дотьопала до сво хвiртки i визирнула на вулицю, то по-бачила тiльки, як по
шляху, зразу за вiковою липою спускаться в опадку до ставкiв "коза" верхи
на половому конику. "Коза" у високо-му турецькому сiдлi. Хоч Лиско побував у
чужих ворожих руках, та Тимко змiг покласти коня на землю. I наклав на нього
сiдло. Звичай-но, так затягти пiдпругу, як то робили дорослi, вiн не мiг. Та
хоч i був у личинi, погнав полового пробiяку розмашистою риссю.
Стара кiлька разiв перехрестилась, визираючи на дорогу. А коли
повернулась до хати, то довго молилась перед Миколою-Угодником i просила
допомогти правим i покарати злодiв...
* * *
Тим часом чоловiк у кере завiтав до кузнi, що стояла на пiв-день вiд
схiдно брами.
I дiло тут вiн робив разом з ковалем, для початку поклавши йому на
ковадло жменю срiб-някiв i передавши привiт з Великого Лугу. Ну коваль,як i
годиться справжньому май-стровi, тiльки одного срiб-няка лишив, останнi
вiдсунув.
- Я славному товариству хочу прислужитись не за грошi. Якби не ви, то
нас би татарва, як тхорi курчат, перетаскала. А цi, - вiн кивнув головою на
браму, - iз вiльних мiщан крi-па-кiв би наробили.
Чоловiк у кере час вiд часу обертався до розчинених дверей. I
слiдкував за дорогою, що вiд мiстечка спускалась згори на куток повз бабину
i Хвесьчинi хати i далi повз старезну липу, зникала у яру, де стояли один за
другим кiлька водяних млинiв.
Хлопчик добре пам'ятав наказ, якою дорогою поспiшати до села. Спочатку
вiн проскакав чвалом, розкидаючи бризки снiгу i криги. Шляхом через греблю.
I почав пiднiматись шляхом, що все йшов угору.
I розумний кiнь Лиско сам iз чвалу перейшов на рись, а тодi i й на
широкий крок.
Ось нарештi пiдйом скiнчився i постелилась рiвна дорога. Знов Тимко
пустив коня чвалом. Бо так уже хотiлось пошвидше приби-тись пiд захист
добрих людей у теплу хату i дочекатись, нарештi, Батька Омельна. Личину вiн
зразу не скинув. Та й не дуже хотiв скинути. А от чортiв той сарафан, що
весь час заплiтався у ногах, та дiвочий плат так хотiлось пошвидше викинути!
Та все то дурницi! Голов-не, Батько Омелько живий i, нарештi!, повернувся з
походу. I його, сво соколя, знайшов i пiд личиною, i пiд дiвочим убранням,
та ще й пiд чужинецьким!.. Нi, вiн таки найсильнiший характерник!..
I так весело мчав хлопчик на свому вiдвойованому конику по рiв-нiй,
мов блят, дорозi. I коник, що застоявся за нiч, наче вiдчував насолоду вiд
вiль-ного бiгу пiд таким легким верхiвцем.
Хлопчик тiльки ногами тримався. Навiть поводи кинув на луку сiдла.
Розмахував широко розкритими руками i гарлав пiд личиною.
- Батько все зна! Батько все зна.
Та так .захопився, що i не схаменувся, як з-за ясенiв, що чорнiли
вартою над перехрестям, вискочили важкi сани-Т ринджоли.
I на тих Т ринджолах позаду здового були прикрученi солом'яними
перевеслами випатранi i обсмаленi свинi.
Коли проти саней поскакав половий кiнь iз колядницькою козою в сiдлi,
дядько пе-ре-хрес-тився i погнав щосили до мiстечка. Треба бу-ло встигнути
вiддати свиней сотниковим па-хол-кам.
Гнав щосили коня з гори. Бо i кiнь не його, i сани не його i в нього ще
нiчого не було сво-го. Бо тiльки пiсля Покрови вiн сюди дiстався з валкою
переселенцiв аж iз пiд самого Ковеля.
А що був вiн хоч i волиняк, та проте балакучий, як кивська перекупка.
То здаючи оце ще не зовсiм охололих свиней сотниковим кухарям, розповiв м
про "козу"-вершницю. I, й же Богу!, не Маланкою перевдягнений хлопець, а
справжня дiвка. Та ще й у якiйсь панськiй сукнi з червоними квiтками. Цiкаво
ще от що - у личаках! Хоча, правду кажучи, тут так багато живуть, що й
остання голота личакiв не плете.
I треба ж щоб саме в той час на подвiр' з'явився сотникiв чоло-вiк, що
повернувся з Прошкiного бенкету. Був i п'яненький i веселенький. Ще й у
калитi брязкотiв кiлькома монетами щиросрiбними та срiбними ложечками i
срiбною затичкою вiд срiбно баклаги. Корчмар умовив його, щоб вiн все це
взяв i поклав на мiсце. I ваговитi монети запхав йому в кулак за таку
послугу. Сотникiв чоловiк знав, що срiб-ного чiпа вiн покладе. Ну а ложечки
до весни пiд колодою полежать. Поки до Кива на Великдень пiднiмуться панi
сотникова... А смiявся сотникiв похлiбник того, що вже геть, ну геть п'яний
Прошка набли-зив до нього сво кругле, з гострим, мов швайка, збитим набiк
носом i сказав:
- Свтлйшiй мой пан! Отойдi подале i посмйся! У Марьванни сйчас
срачка на-чньот-ся!
Тiльки сотникiв чоловiк став у самiсiньких дверях, як Прошка пiдвiв
ведмедицю до шинквасу. Тут як iз не дрисне, як заляпотить на всi боки I
Т валт! Т валт!
А Прошка вискочив на стола i кричить:
- Я же ему говорiл - одна фляжка мальвазi, одна фляжка угорьскаво i
одна фляжка роднiковой води! А он, брехун, шахрай - по-вашему! Он же вiна
помн, води - побол! Вор, вор, вор!..
Сотникiв пахолок схаменувся, що час бути на службi у свого пана.
Покинув вiн цю чор-то-ву корчму i поспiшив до садиби. А по дорозi побачив:
бiля тину гайдуцький отаман пана Мальхаревського лежить i стогне.
- Що вам, отамане? - Спитав сотникiв чоловiк.
- I все це через козу.
- Яку козу? Чию козу?
- Ну... оту, що з цим лицедiм i ведмедем... Це перевдягне-ний
лицедiй... хлопець... Його ло-вити треба... Вiн менi ребра пе-ребив... Ой
матiнко,.. дихати не можу... Ребра геть вилазять...
Сотникiв попихач подумав: "Ага! Допився вже до зеленого змiя! Як ото
рiзник Iван згорiв! Все перед гапликом кричав: "Ой ребра ме-нi вилазять!"
- ...Скажи комусь iз хлопцiв... щоб прийшли по мене... Дихати... ,
дихати... уповнi не можу... Так вiн мене помордував!..
Сотникiв чоловiк якраз i прийшов, коли ще балакучий волиняк вiддавав
свиней ключниковi i всiм весело розповiдав про козу-вершни-цю.
Пiдпилий чоловiк, який спочатку вирiшив, що отаман вже допився, якось
усе ж здогадався поднати скарги на "козу"-лицедiя iз розповiддю волиняка
про "козу"-вершницю. I побачивши двох гайдукiв, що кру-тились на подвiр"i,
послав х до корчми по отамана.
Вони зраз побiгли до побитого отамана. А той наказав м зразу скликати
всiх, геть усiх, хлопцiв, взяти всiх собак i через поле, через перехрестя
ярiв навперейми "козi". Бо там тiльки один шлях на Хвости. Пiсля перехрестя
iншого шляху нi на Хвости, нi на хутори нема.
Хлопцям хотiлося похмелитись, тим пак, що мала бути добра гу-лянка.
Пiсля снiданку сотник влаштовував для ляха-ротмiстра та йо-го
небоги-бiлявки.
Та отаман був невблаганний - кiлька чоловiк мали схопити козу. Тiльки
без собак. Бо собак iншi гайдуки вже завели на сотникову са-дибу.
I п'ятеро гайдукiв помчало через пагорби iз захiдно брами навперейми
"козi".
Хоч дорога на Хвости йшла з великим гаком, та зате на рiвнинi. А
праворуч i лiворуч горбились крутi пагорби i западали широкi балки.
Та була ще одна стежка вiд самого мiстечка. I вона виходила на той шлях
за милю вiд села. i Цiю стежкою i ходили пiшi люди i здили верхiвцi та
тiльки влiтку i в суху добру погоду.
А восени чи ранньо весни, коли сходили снiги i все переповнювалось
водою, тут нiхто не з'являвся.
А взимку без смертельно потреби теж нiхто не пхався.
Дво гайдукiв було iз мiсцевих. То вони й попереду помчали.
* * *
Спочатку був вранок ясний. Можна б сказати, сонячний. Але далi iз
пiвнiчного заходу обрiй почав запливати каламутною пеленою.
I коли пiд обiд пiшов снiг, то коваль i його гiсть вийшли з кузнi, то
побачили, що внизу по широкому шляху п'ятеро вершникiв завертають до схiдно
брами. I ведуть коня пiд високим сiдлом.
Коваль сказав:
- О! Знов хтось iз гайдукiв забивсяi На тих ловах теж один собi карка
зламав. Ну, ходiмо, чоловiче, потримаш зубило.
- Як твоя ласка, ковалю, ще трохи подихаю... Я все в полi - не звик до
горна i чада... Ти вибачай ласкаво...
- От бачиш! А все життя тiю окалиною дихамо. Та добре - постiй собi.
А я поки що сам попораюсь - загартованi якiрцi пiдгострю.
I за мить ганяв ногою колесо точила i пускав жовтi хвости iскор.
Направляв як бритви готовi загартованi якiрцi.
Та не обточив вiн i десяти якiрцiв, як до кузнi швидко вступив гiсть.
- Пане-брате! Сюди один гайдук тягнеться. Сховай якiрцi i за-лiзо для
них.
- Чого ти бошся? Я не панський хлоп, щоб ховатись!
- Ковалю-друже! Не тобi - менi треба критись. Сво дiло ко-зацьке до
часу маю ховати!
- Ну як для тебе, козаче!
I вони якiрцi в цебро з водою висипали, а начиння на мiсце поставили.
Тут якраз i затупотiли копита на промерзлiй землi.
Коваль сказав:
- Пiдкову згубило! Праву.
- Слухай - примiряй пiдкови i всi не тi! Потiм пiди за пiдковою додому.
I щоб всi чули i бачили, що ти пiдкову шукаш. Та довго шу-кай!..
- Зрозумiв. А ти, козаче?
- Я його попитаю про того полового коня.
- А бо що?
- А те, що кiнь крадений. На коневi три лиця. У гривi на п'ядь вiд
чубка блисна. Над здухвиною з правого боку блисна. Зправа каштан на три
подiлений.
У дверях став молоденький гайдук.
- Добрий день! О! I в недiлю, бачу, працюте. -
Добридень, якщо не жартуш! А в недiлю я не працюю, а людям у пригодi
допомагаю!
- Я й кажу! Ото ловили ми, ловили, що я й пiдкову згубив I
- А хiба ти, чоловiче, не з полювання сотникового гурту?
- Та якого там гурту?! Поки ми ловили цього чортяку, у сотника i i
поснiдали гаряче i випили солодко i подались зайцiв хортами цькува-ти! Он
воно як!
- Щось я не второпаю - кого ви ловили?
- Та як кого? Отого палiя!
- Якого палiя? Наче нiяко пожежi не було!
- Ой який ти, ковалю, нетямущий. Того малого палiя, що був дiвкою у
московита i "козою" водив п'яного ведмедя.
- Тьху? Ну й закрутив!!! Так ви того хлопцгi вловили?
- Коня ми вловили. А кiнь крадений! У нашого Сметани. Бо Сме-тана ...
- Я тебе, хлопче, питаю - палiя ви схопили?
- Я тобi не хлопець! Я гайдук самого пана Мальхаревського.
- Ти, хлопче, панський. А я свiй! Кажи менi дiло - що тобi? Або йди
куди хочеш!. .
- Ну добре... Пiдкову згубив. Праву. А менi сьогоднi вертати до нашого
пана.
Коваль вiдкрив здоровенну довбану скриню-колоду i витяг iз купи
залiзяччя чотирi пiдкови.
- Ну показуй сво копито! А якою дорогою ти подеш? Може то-бi й лiву
замiнити? - I коваль разом iз гайдуком вийшли з кузнi.
Чоловiк у кере весь час стояв упiврберта до гостя i нiби пепребирав
залiзяччя на верстаку.
Коваль примiряв пiдкови якi, звичайно, не пiдiйшли на копи-то. Щось
мурмотячи собi пiд носа, коваль пiшов до свого двору. Бо його кузня, як i
всi iншi кузнi стояла осторонь вiд осель. Для безпеки вiд вогню.
Чоловiк став у дверях кузнi й дивився, як гайдук огладжу свого гнiдого
коня, загнаного в наставник.
Чоловiк трохи вiдкасав угору каптур. Стояв непорушно i ди-вився в
потилицю молодому гайдуку.
Той обернувся через якийсь час i стривожено спитав:
- Чого ти на мене дивишся?
Чоловiк у кере пiдняв руку i випростав пальцi з-пiд ворсистого рукава.
Поманив зiгнутим пальцем. I на пальцi спалахнув багряний блиск
самоцвiта.
Гайдук не зрушив i сказав занепоконо.
- Як я тобi потрiбен, сам iди сюди!..
- Пiдiйти можу, та коня шкода.
Чоловiк плавко, безшумно переступив порiг кузнi. М'якими, плавкими
кроками пiшов до наставника з конем. Руку з перетнем не опускав, тiльки
зiгнув до себе.
Гайдук зачудовано дивився на iскристий камiнь перстня.
- Чого ти хочеш? - Забелькотiв гайдук i потягся до шаблi.
- Ти краще, хлопче, коня притримай, щоб не забився.
I тiльки вiн це сказав, як кiнь захрипiв, скажено затовк копи-тами.
Чим ближче пiдходив темний чоловiк до наставника, тим бiльше ша-ленiв
кiнь. Просто сказився. Ще трохи i рознесе всю загорожу.
- Ходiмо в кузню. Чи хочеш, щоб кiнь повередився? - Лагiд-но спитав
чоловiк i прихопив гайдука за правицю з такою силою, що той вiд несподiванки
аж охнув. А тодi враз розм'як i слухняно поплен-тався до кузнi.
Але в кузнi, коли рука незнайомця трохи послабила тиск, гайдук знову
обурився.
- Та хто ти такий? Знiми свiй каптур! Чого ти лице ховаш?
- Хочеш подивитись?
I, перехопивши правицю гайдука залiзними пальцями лiвицi, вiдхилив з
обличчя каптур.
Гайдук вiдсахнувся.
- Я, я все, все скажу!.. Той хлопець,.. ну та "коза",.. ну та "дiвка",
як побачив нас,.. то по-гнав коня назад, до мiстечка. Але коли його вже
наздогнали, вiн завернув коня коня з до-ро-ги i погнав до опадки. А там
кущi, джерела i болото. Вiн сам себе туди загнав! Тiльки вiн i там не
спинився, а ганяв коня то туди, то сюди по долинi!.. А ми долину заперли. Ну
з до-ли-ни кiнь його не мiг винести. Бо схили крутi i снiгу туди багато
нанесло. Тодi воно ско-чило з ко--ня i подерлося нагору по схилу. Степан нам
iз Миколою наказав спiшитись i дiстати його. А воно таке вертке, що вiд
Миколи вирвалося. Тiльки шмат козячо шкури в нього лишився в ру-цi. Ми за
ним далi. Тодi Степан кричить нам, щоб ми стрiляли. А я пiстоль при сiдлi
ли-шив. Тодi Микола вистрiлив. Наче попав. Тiльки воно було на гребенi. Воно
й закотилось ту-ди. Поки ми видряпались на гребiнь, щоб i подивитись, снiг
як ударить! Дивились, дивились у кручу. Все кущi, корчi, бур'яни! I снiгом
так i сiче в очi. Микола тутешнiй. Вiн i каже, що там унизу тепле болото. I
взимку не замерза. Тiльки я там нiякого болота не бачив... От i все...
- Iди та принеси сюди свiй пiстоль! Та не спробуй стрiляти! Сьогод-нi
мене ще куля не вiзьме!
Чоловiк вiдпустив молодого гайдука i той прожогом метнувся до коня.
Вихопив iз присiдельно кобури здоровенного пiстоля i назад! Влетiв до
клунi, наставив на страннього пiстоля i закричав.
- Все! Тобi тепер смерть! Сатана!
Вiн тиснув, тиснув на гачок, але пострiлу не було.
Чоловiк у кере спокiйно пiдiйшов до молодика i видер iз його
посудомлених пальцiв зброю.
Визирнув назовнi i добре зачинив дверi.
- Баран ти та ще й гулий! Ти хоч поличку вiдкрив? На колiна, стерво!
Гайдук упав на колiна, намагаючись схопити тремтячими руками за ноги
страннього.
- Прибери руки, стерво! Не брудни мо ноги свом потом!
Приставив пiстоля до скронi парубка.
- Раз! Два! Три! - I чоловiк вистрелив над вухом гайдука. Чоловiк з
пiстолем пiдiйшов до дверей i розчинив стулки.
I на вулицю, де посилився снiг, вийшов чорний пороховий дим. Коли дим
розвiявся, то стало видно, що гайдук укляк на колiнах, а лицем лежить в
ковальських окалинах.
Чоловiк схопив гайдука за комiр i звiв на ноги.
- Це я пожартував!.. А тепер без жартiв. Якщо за три днi не знайду
малого. То i тобi, i Миколi, i Степану - смерть! I Гнату смерть. Але йому
окремiшна... Все це можеш розповiсти Гнатовi. Тiльки тодi як мiсяць зiйде.
Сьогоднi останнiй день свiтить.
- Так снiг же йде I Все небо хмарами повито... - Ну тодi пiсля перших
пiвнiв. Та якщо ранiше писнеш - тобi i твой рiднi бiда буде... А, взагалi,
увечерi снiг перестане i будуть яснi зорi... На! Сховай свiй пiстоль до
кобури i навчись зi зброю поводитись, очкур обiсраний!' Вiд страху не
всцявся? - Проникливо спитав страннiй.
- Майже,..- прошелестiв парубок.
- То йди за кузню та висцись, бо ще штани замочиш...
Гайдук i побiг за кузню.
Коли тут зразу i коваль з'явився.
Поколупався в довбанiй скринi i зразу знайшов потрiбну пiдко-ву i
вухналi.
- Пiшли, чоловiче, поможеш коня кувати.
- Не час. Вибачай, ковалю, ласкаво! Приготуй менi копу якiр-цiв.
Загартуй та заточи добре. Я ще повернусь. Може за три днi... Як нi, то
змасти лом i приховай. Ну а тобi зараз дякую за дiло! З мене могорич! Бувай
здоров!
- Ходи з Богом!
Чоловiк у кере, закинувши на плече свiй довгий згорток, нечутно
вислизнув iз кузнi.
Якраз з-за кузнi виходив гайдук, пов'язуючи на ходi пояс.
- Може пiдеш зо мною "козу" шукати? - Улесливо спитав страннiй.
Гайдук аж вiдсахнувся i перехрестився.
- Не хрестись! Не допоможе! - I чоловiк протяг панському похлiбнику
його ж хрестик на шовковiй стрiчцi.
- А-а-а-ааа,.. - тiльки й змiг прошамрати гайдук.
- Та не бiйся! Менi тво нi до чого, як i всяке смiття. Он бачиш хати?
Ледь-ледь в iмлi мрiють... Так ти подь туди i пок-лич Сметану. Вiн там пiд
спiдницею у Хвеськи ховаться. Боться i з хати на двiр погнутись...
- Ви його перелякали?
- То я тебе перелякав. А його? Та я йому просто нагадав на-шi
старосвiтськi закони i звича. Якщо виживе - запам'ята назавжди. Ну, добрi
люди, бувайте здоровi ще разi!
- Ходи з Богом! - 3 великою повагою проказав коваль.
А гайдук пробелькотiв щось незрозумiле.
Вiн став i дивився услiд чоловiковi, що навпростець iшов до схи-лу
гори.
Коваль сказав йому.
- Гей, хлопче! Пiшли - пiдсобиш.
Той не почув. Тодi коваль його торкнув за плече. I гайдук скинувся, мов
його хто батогом уперiщив.
- Злякався? Щось на тебе наче ману напустили.
- За-задумався,.. - важко вiддихуючись, вiдповiв гайдук, - за-думався,
так задумався.
Та й обернувся ще раз на круту стежку i на дорогу. I йому справдi аж
дух забрало. Чо-ло-вiк у кере, трохи нахилившись, але стоячи, iз страшною
силою летiв униз iз гори, нав-про-стець до шляху. Що в нього було
на ногах, звiдси закривав схил i купи бур'янiв.
- Гей! То ти йдеш чи нi?! Спокусив у недiлю до кузнi вибратись, а тепер
ще й вередуш?!!
Обiдали дуже пiзно - все чекали з ярмарки батька. Все не сiдали, бо вiн
обiцяв по-вер-ну-тись до обiду.
Але пiд обiд саме такий густий снiг пiшов, нiби з неба на зем-лю
покотилась снiгова го-ра. I все посипалось на село, на гай, на всi крутi
пагорби навколо села.
Господиня поставила густий наваристий борщ з бiлими грибами, щедро
заправлений ко-нопляною засмажкою. Круту пшоняну кашу з урдою. Пироги з
калиною i узвар.
Старша сестра, ставна i статечна дiвка, несла ложку так обе-режно i
плавко, мов на себе з боку милувалася.
А менша сестриця , мала, руда, вся в ластовиннi, з бiлими вiями i
блискучими чор-ни-ми очицями, все робила швидко, рвучко. I хлiб не
вiдкусювала, а рвала просто зубами, як вовк телицю. Ще й крутила на ! всi
боки.
Поки матiр, велика ставна молодиця, не цитьнула на не.
- Чи в тебе швайка в гузнi? Ну куди ти поспiшаш? До вечорниць тобi ще
...
- Я до хрещено хочу...
- Ви слухайте! То й кортить на парубкiв хоч здалека подивитись,.. -
з погордою i на-смiш-кувато проказала старша сестра.
Три iншi сестрички, що зовсiм iз маленьким братiком сидiли на
ослоньчику при ваганi з бор-щем, повернули голови, порозкривали ро-ти i
дали тобi дуката, чи не вкрав ти на бенкетi у панiв, то закортiло менi пiти
та й подивитись на дурня, що цiлий маток пропива в жида!..
- Твоя мiлость, ласкавий мой пан! Да вовсе я не дурак, а, понiмаш,
подлий чловек... У нас подлим людям, да i лпшiм тож, н могi золотом
владть. Заработал, аль одарiлi тбя за границей зла-том - отдай в казну
царю-батюшке, многая му лта!..
Ще випив чарку i, притопуючи та калатаючи в бубон, виступив на середину
корчми.
Цього разу на калатання i Марьванна пiднялась. Може тому, що висмоктала
сво хмiльне пiйло. Пiднялась i почала тупцювати поруч iз Прошкою.
А Прошка геть розiйшовся, веселився, аж гуло, пiдстрибував, гу-пав у
бубон i кричав-виспiвував:
Нечiстий дух
"бьот старух
Семьоновну, Кiрiловну
Ох! I щьо какiх то
двух!
Потiм, як знов сiли до столу, вже i справжнi музики з
дудою та цимбалами прийшли.
Прошка почав вередувати, чiплятись до корчмаря, що вiн горiлку розбавив
водою, а для мiцностi туди курячого послiду накидав. От у людей i крутиться
голова. Ще ганив закуску, кричав, щоб корчмар по-дав людям книшi i медових
коржикiв!
Всi потроху замовкли i прислухались - а що ж воно далi буде? Корчмар
певно що був справжнiй, досвiдчений корчмар, i все кивав головою i
повторював:
- Все зроблю! Все зроблю! Все зараз зроблю! Одну хвилечку!
А от рудий певно не мав того досвiду i, не вiдчуваючи пастки, обурився.
- Та я до людей ходив, для тебе ковбасу купував! А ти ще й ве-редуш!
Прошка як врiже глечиком по столу. Глечик на друзки, ще й око-витою
людей оббризкав.
- Ах ти соглядатай йобаний! Да что ти врьош! Да ти бгал к сотнiку
узнать, н украл лi я дукат! А сам, нбось, с панскаво пiра хоть серебряную
ложку да стянул! А?!!
Рудий аж зайшовся:
- Та я чесний торгiвець. Шапки шию i продаю!
- А сльдй ти тож шйош?
Всi зареготали.
- Та я,.. та я,..- заходився у гнiвi рудий.
- Да брехун он i ворiшка! Вот можт тряхнуть го шубу! I что оттуда
посипiтся?
I перш, нiж корчмар встиг щось сказати i вдiяти, рудий кинувся до
корчмарево шуби, що висiла в кутку за шинквасом зразу. Схопив з кiлка i
простяг Прошцi.
- На! Труси!
- Да ти что - сдурл? "слi что, то скажш, что iз мня ви-сипалось! Вот
пусть наш пан мiлостiвий витряхньот, он лiцо трть!
Сотникiв чоловiк нехотя взяв довгу чорну шубу i трусонув. I з-за вовчо
опушки рукава випали iз дзвоном двi срiбнi ложечки та срiбний чiп до
сотниково срiбно баклаги.
- Тепрь все вiдят, что я тут н прi чьом! А то би вопiл, что ето я
подбросiл!
- Ти й пiдкинув!!! - Заревiв у нестямi рудий. - О зохен вейн! Та що ж
це робиться?!...
Корчмар метнувся до музик i кинув м монету, щоб швидше i го-лоснiше
заграли.
Тi зразу ж щосили врiзали гопака, та "вак, що у вухах заляща-ло.
Тодi корчмар швидко вигнав рудого кудись у житло i, з пляшкою доброго
вина, поспiшив до сотникового чоловiка.
А Прошка, наче й забув про весь цей глум, витанцьовував перед якоюсь
веселою молодицею у червонiм очiпку!
Тимковi знов захотiлось спати. I вiн вже,вмощувався на лавi, щоб
покласти голову на стiл, як побачив, що ведмедиця враз одмiнилась. Вона
витяглась i завмерла. Тiльки нiздрi трiпотiли. Вона напружено нюхтила
повiтря, що напливало iз прочинених дверей. Навiть Прошка цього не зауважив.
А Тимко зразу ж повернувся в той бiк, куди поводила писком звiрина.
I побачив чоловiка у кереi з вiдлогою i кiлком на плечi, мов мушкетом.
Чоловiк таки певно побачив i звiра i "козу". Бо пiдняв руку iз стуленими
пальцями, мов тятиву напинав. I вiдпустив, мов стрiлу послав. I зразу
вiдступив назад на корчемне подвiр'я.
"Коза" скочила з лави i кинулась помiж танцюючими i музиками, по-пiд
стiнами, помiж глядачами i до дверей. Вистрибнула на подвiр'я! I з розгону
налетiла на гайдука. Того самого гайдука, кiнь якого щез в опаринi!
Вiд удару личина з'хала набiк, i Тимко опинився в повнiй темрярявi.
Але мить, i з нього здерли личину разом iз платом. У сутiнки з
розкритих дверей кор-ч-ми падало яскраве свiтло. I довгомордий гайдук зразу
впiзнав хлопчика i вхопив за волосся.
- Батьку! - скрикнув малий. - Ряту...
Та гайдук зразу ж затис йому рота i пошвидше потяг вiд кор-чми. Та не
встиг гайдук проминути й двох будинкiв, як назустрiч йому вийшов чоловiк пiд
каптуром. Вiн кульгав i спирався на косу.
Гайдук не звернув уваги на кульгавого i продовжував волочи-ти хлопця за
чуприну.
Тiльки чоловiк опинився за спиною в гайдука, як вiн щосили врiзав того
кулаком по ши.
Гайдук наче перечепився, тодi заточився i завалився крижнем у у снiг.
Чоловiк з кийком один за другим нанiс два таких удари п'ятою по ребрах,
що аж загуло.
Малий стояв i не знав що робити.
- Синку! - З-пiд вiдлоги проказав притишений, але добре знайо-мий
голос. - Бiгом до корчми! Пiднiми i вдягни личину! Та до отi брами - ось
зараз вже вiдчинять. Та бiжи до Хвеськи. Заходь через ворота - запори я
зняв i сховав. I замок на клунi не зачинено. Просто знiми з петель. Забери
Лиска з клунi. Як не зможеш осiдлати, сiдай охляп. I мерщiй скачи по дорозi
до старо липи i далi повз став-ки. Та не бiйся нi Хвеськи, нi гайдука! Я х
поборкав.
- А ви, Батьку?! Я вас так чекав!.. I дiда Пацюка вбили!..
- Знаю! Скачи тiю дорогою аж до села. Край села, праворуч на горбах
побачиш вiт-ря-ки. Пускай коня просто на тi вiтряки. I спитай там мiрошника
Степана. Вiн вас iз Лиском пе-ре-хова! А я прийду сьо-годнi ввечерi. Ну
поспiшай! Чуш?
- Слухаюсь, Батьку! -- I малий побiг назад до корчми по козину ли-чину.
..."Коза" пiдбiгла якраз тодi, коли воротар розвiв стулки i брами i
впускав поселян до мiстечка.
- А, "коза-дереза"! - Привiтав "личину" вартовий.- Чи то правда, що
твiй дядько нашого шинкаря обдурив?
"Коза" замукала i показала, що "дядько" п' горiлку.
"Коза" мов на крилах мчала до Хвесьчино садиби. Тiльки от бiда - на
вичовганiй, затоптанiй i скрижанiлiй дорозi у личаках добре не поковзашся -
чоботи тут найперша рiч!
Люди, хто був учора на ярмарку, смiялись, побачивши "козу".
- От гидолово вiри дитина! Урiчне, а бач, яка весела!
- А вже? Як справжня коза стриба!
Тi, хто не бачив учорашнiх iгрищ, особливо старi баби i молодицi,
хрестились i казали:
- Щось воно не те?
- А вже! Не до добра!
- I не кажiть! Рiздво за тиждень! А вони вже сьогоднi в машкарi!
- I не грiх?
- А тепер м нi грiха, нi встиду! Ну нема поняття! й же - всi звича
позабували!
- Ото дiтки пiшли! I куди воно все котиться?..
- А я про що кажу?..
"Коза" тих балачок не чула, бо вже завертала на ту дорогу, що вела на
куток до Хвеськи. А на тiй дорозi ярмаркових людей майже не було.
...Щосили напружуючись, "коза" вiдсунула одну стулку ворiт i так-сяк
протислась на подвiр'я до Хвеськи.
В клуню "коза" теж дiсталась без особливого зусилля. Спочатку Лиско
шарпонувся вiд "кози", що не втрималась i вiд радостi просто пiдбiгла до
припнутого коня.
Але малий враз схаменувся i ласкаво заговорив, плавко пiдняв руку, щоб
огладити, по-ло-вий кiнь застиг. Тiльки вуха сторожко рухались i тонкi
нiздрi роздувались. Малий ще по-кли-кав.
I раптом кiнь заiржав, струсонув шовковистою гривою. I потягся до
малого в личинi "кози".
Огладивши з усiх бокiв коня, малий не забув i перевiрити, як i суворо
навчав старий козак Пацюк, шальку. Там ще була майже третина порцi вiвса.
- Не голодний! - Зрадiв хлопчик.
Та з водою було гiрше - велике кленове цебро затягло кри-гою. Такою
водою поти не можна.
Малий вискочив з клунi, пролiз у дiрку i постукав до сво старенько
хазяйки.
Бабуся наче чекала "козу".
Почала малому лицедiвi щосили кричати i намагалась пояснити на мигах.
Але малий чимскорше набрав iз дiжки в хатi води пiвдiйницi i потяг
через дiру у парканi. I так три рази.
Стара тiльки за голову хапалась. Та скоро "коза" принесла назовсiм
дiйницю i почала кланятись, низь-ко кланятись, рачкуючи до дверей та й
вискочила на подвiр'я.
А потiм стара почула, як затупотiв коник Хвесьчиним двором. Стара поки
дотьопала до сво хвiртки i визирнула на вулицю, то по-бачила тiльки, як по
шляху, зразу за вiковою липою спускаться в опадку до ставкiв "коза" верхи
на половому конику. "Коза" у високо-му турецькому сiдлi. Хоч Лиско побував у
чужих ворожих руках, та Тимко змiг покласти коня на землю. I наклав на нього
сiдло. Звичай-но, так затягти пiдпругу, як то робили дорослi, вiн не мiг. Та
хоч i був у личинi, погнав полового пробiяку розмашистою риссю.
Стара кiлька разiв перехрестилась, визираючи на дорогу. А коли
повернулась до хати, то довго молилась перед Миколою-Угодником i просила
допомогти правим i покарати злодiв...
* * *
Тим часом чоловiк у кере завiтав до кузнi, що стояла на пiв-день вiд
схiдно брами.
I дiло тут вiн робив разом з ковалем, для початку поклавши йому на
ковадло жменю срiб-някiв i передавши привiт з Великого Лугу. Ну коваль,як i
годиться справжньому май-стровi, тiльки одного срiб-няка лишив, останнi
вiдсунув.
- Я славному товариству хочу прислужитись не за грошi. Якби не ви, то
нас би татарва, як тхорi курчат, перетаскала. А цi, - вiн кивнув головою на
браму, - iз вiльних мiщан крi-па-кiв би наробили.
Чоловiк у кере час вiд часу обертався до розчинених дверей. I
слiдкував за дорогою, що вiд мiстечка спускалась згори на куток повз бабину
i Хвесьчинi хати i далi повз старезну липу, зникала у яру, де стояли один за
другим кiлька водяних млинiв.
Хлопчик добре пам'ятав наказ, якою дорогою поспiшати до села. Спочатку
вiн проскакав чвалом, розкидаючи бризки снiгу i криги. Шляхом через греблю.
I почав пiднiматись шляхом, що все йшов угору.
I розумний кiнь Лиско сам iз чвалу перейшов на рись, а тодi i й на
широкий крок.
Ось нарештi пiдйом скiнчився i постелилась рiвна дорога. Знов Тимко
пустив коня чвалом. Бо так уже хотiлось пошвидше приби-тись пiд захист
добрих людей у теплу хату i дочекатись, нарештi, Батька Омельна. Личину вiн
зразу не скинув. Та й не дуже хотiв скинути. А от чортiв той сарафан, що
весь час заплiтався у ногах, та дiвочий плат так хотiлось пошвидше викинути!
Та все то дурницi! Голов-не, Батько Омелько живий i, нарештi!, повернувся з
походу. I його, сво соколя, знайшов i пiд личиною, i пiд дiвочим убранням,
та ще й пiд чужинецьким!.. Нi, вiн таки найсильнiший характерник!..
I так весело мчав хлопчик на свому вiдвойованому конику по рiв-нiй,
мов блят, дорозi. I коник, що застоявся за нiч, наче вiдчував насолоду вiд
вiль-ного бiгу пiд таким легким верхiвцем.
Хлопчик тiльки ногами тримався. Навiть поводи кинув на луку сiдла.
Розмахував широко розкритими руками i гарлав пiд личиною.
- Батько все зна! Батько все зна.
Та так .захопився, що i не схаменувся, як з-за ясенiв, що чорнiли
вартою над перехрестям, вискочили важкi сани-Т ринджоли.
I на тих Т ринджолах позаду здового були прикрученi солом'яними
перевеслами випатранi i обсмаленi свинi.
Коли проти саней поскакав половий кiнь iз колядницькою козою в сiдлi,
дядько пе-ре-хрес-тився i погнав щосили до мiстечка. Треба бу-ло встигнути
вiддати свиней сотниковим па-хол-кам.
Гнав щосили коня з гори. Бо i кiнь не його, i сани не його i в нього ще
нiчого не було сво-го. Бо тiльки пiсля Покрови вiн сюди дiстався з валкою
переселенцiв аж iз пiд самого Ковеля.
А що був вiн хоч i волиняк, та проте балакучий, як кивська перекупка.
То здаючи оце ще не зовсiм охололих свиней сотниковим кухарям, розповiв м
про "козу"-вершницю. I, й же Богу!, не Маланкою перевдягнений хлопець, а
справжня дiвка. Та ще й у якiйсь панськiй сукнi з червоними квiтками. Цiкаво
ще от що - у личаках! Хоча, правду кажучи, тут так багато живуть, що й
остання голота личакiв не плете.
I треба ж щоб саме в той час на подвiр' з'явився сотникiв чоло-вiк, що
повернувся з Прошкiного бенкету. Був i п'яненький i веселенький. Ще й у
калитi брязкотiв кiлькома монетами щиросрiбними та срiбними ложечками i
срiбною затичкою вiд срiбно баклаги. Корчмар умовив його, щоб вiн все це
взяв i поклав на мiсце. I ваговитi монети запхав йому в кулак за таку
послугу. Сотникiв чоловiк знав, що срiб-ного чiпа вiн покладе. Ну а ложечки
до весни пiд колодою полежать. Поки до Кива на Великдень пiднiмуться панi
сотникова... А смiявся сотникiв похлiбник того, що вже геть, ну геть п'яний
Прошка набли-зив до нього сво кругле, з гострим, мов швайка, збитим набiк
носом i сказав:
- Свтлйшiй мой пан! Отойдi подале i посмйся! У Марьванни сйчас
срачка на-чньот-ся!
Тiльки сотникiв чоловiк став у самiсiньких дверях, як Прошка пiдвiв
ведмедицю до шинквасу. Тут як iз не дрисне, як заляпотить на всi боки I
Т валт! Т валт!
А Прошка вискочив на стола i кричить:
- Я же ему говорiл - одна фляжка мальвазi, одна фляжка угорьскаво i
одна фляжка роднiковой води! А он, брехун, шахрай - по-вашему! Он же вiна
помн, води - побол! Вор, вор, вор!..
Сотникiв пахолок схаменувся, що час бути на службi у свого пана.
Покинув вiн цю чор-то-ву корчму i поспiшив до садиби. А по дорозi побачив:
бiля тину гайдуцький отаман пана Мальхаревського лежить i стогне.
- Що вам, отамане? - Спитав сотникiв чоловiк.
- I все це через козу.
- Яку козу? Чию козу?
- Ну... оту, що з цим лицедiм i ведмедем... Це перевдягне-ний
лицедiй... хлопець... Його ло-вити треба... Вiн менi ребра пе-ребив... Ой
матiнко,.. дихати не можу... Ребра геть вилазять...
Сотникiв попихач подумав: "Ага! Допився вже до зеленого змiя! Як ото
рiзник Iван згорiв! Все перед гапликом кричав: "Ой ребра ме-нi вилазять!"
- ...Скажи комусь iз хлопцiв... щоб прийшли по мене... Дихати... ,
дихати... уповнi не можу... Так вiн мене помордував!..
Сотникiв чоловiк якраз i прийшов, коли ще балакучий волиняк вiддавав
свиней ключниковi i всiм весело розповiдав про козу-вершни-цю.
Пiдпилий чоловiк, який спочатку вирiшив, що отаман вже допився, якось
усе ж здогадався поднати скарги на "козу"-лицедiя iз розповiддю волиняка
про "козу"-вершницю. I побачивши двох гайдукiв, що кру-тились на подвiр"i,
послав х до корчми по отамана.
Вони зраз побiгли до побитого отамана. А той наказав м зразу скликати
всiх, геть усiх, хлопцiв, взяти всiх собак i через поле, через перехрестя
ярiв навперейми "козi". Бо там тiльки один шлях на Хвости. Пiсля перехрестя
iншого шляху нi на Хвости, нi на хутори нема.
Хлопцям хотiлося похмелитись, тим пак, що мала бути добра гу-лянка.
Пiсля снiданку сотник влаштовував для ляха-ротмiстра та йо-го
небоги-бiлявки.
Та отаман був невблаганний - кiлька чоловiк мали схопити козу. Тiльки
без собак. Бо собак iншi гайдуки вже завели на сотникову са-дибу.
I п'ятеро гайдукiв помчало через пагорби iз захiдно брами навперейми
"козi".
Хоч дорога на Хвости йшла з великим гаком, та зате на рiвнинi. А
праворуч i лiворуч горбились крутi пагорби i западали широкi балки.
Та була ще одна стежка вiд самого мiстечка. I вона виходила на той шлях
за милю вiд села. i Цiю стежкою i ходили пiшi люди i здили верхiвцi та
тiльки влiтку i в суху добру погоду.
А восени чи ранньо весни, коли сходили снiги i все переповнювалось
водою, тут нiхто не з'являвся.
А взимку без смертельно потреби теж нiхто не пхався.
Дво гайдукiв було iз мiсцевих. То вони й попереду помчали.
* * *
Спочатку був вранок ясний. Можна б сказати, сонячний. Але далi iз
пiвнiчного заходу обрiй почав запливати каламутною пеленою.
I коли пiд обiд пiшов снiг, то коваль i його гiсть вийшли з кузнi, то
побачили, що внизу по широкому шляху п'ятеро вершникiв завертають до схiдно
брами. I ведуть коня пiд високим сiдлом.
Коваль сказав:
- О! Знов хтось iз гайдукiв забивсяi На тих ловах теж один собi карка
зламав. Ну, ходiмо, чоловiче, потримаш зубило.
- Як твоя ласка, ковалю, ще трохи подихаю... Я все в полi - не звик до
горна i чада... Ти вибачай ласкаво...
- От бачиш! А все життя тiю окалиною дихамо. Та добре - постiй собi.
А я поки що сам попораюсь - загартованi якiрцi пiдгострю.
I за мить ганяв ногою колесо точила i пускав жовтi хвости iскор.
Направляв як бритви готовi загартованi якiрцi.
Та не обточив вiн i десяти якiрцiв, як до кузнi швидко вступив гiсть.
- Пане-брате! Сюди один гайдук тягнеться. Сховай якiрцi i за-лiзо для
них.
- Чого ти бошся? Я не панський хлоп, щоб ховатись!
- Ковалю-друже! Не тобi - менi треба критись. Сво дiло ко-зацьке до
часу маю ховати!
- Ну як для тебе, козаче!
I вони якiрцi в цебро з водою висипали, а начиння на мiсце поставили.
Тут якраз i затупотiли копита на промерзлiй землi.
Коваль сказав:
- Пiдкову згубило! Праву.
- Слухай - примiряй пiдкови i всi не тi! Потiм пiди за пiдковою додому.
I щоб всi чули i бачили, що ти пiдкову шукаш. Та довго шу-кай!..
- Зрозумiв. А ти, козаче?
- Я його попитаю про того полового коня.
- А бо що?
- А те, що кiнь крадений. На коневi три лиця. У гривi на п'ядь вiд
чубка блисна. Над здухвиною з правого боку блисна. Зправа каштан на три
подiлений.
У дверях став молоденький гайдук.
- Добрий день! О! I в недiлю, бачу, працюте. -
Добридень, якщо не жартуш! А в недiлю я не працюю, а людям у пригодi
допомагаю!
- Я й кажу! Ото ловили ми, ловили, що я й пiдкову згубив I
- А хiба ти, чоловiче, не з полювання сотникового гурту?
- Та якого там гурту?! Поки ми ловили цього чортяку, у сотника i i
поснiдали гаряче i випили солодко i подались зайцiв хортами цькува-ти! Он
воно як!
- Щось я не второпаю - кого ви ловили?
- Та як кого? Отого палiя!
- Якого палiя? Наче нiяко пожежi не було!
- Ой який ти, ковалю, нетямущий. Того малого палiя, що був дiвкою у
московита i "козою" водив п'яного ведмедя.
- Тьху? Ну й закрутив!!! Так ви того хлопцгi вловили?
- Коня ми вловили. А кiнь крадений! У нашого Сметани. Бо Сме-тана ...
- Я тебе, хлопче, питаю - палiя ви схопили?
- Я тобi не хлопець! Я гайдук самого пана Мальхаревського.
- Ти, хлопче, панський. А я свiй! Кажи менi дiло - що тобi? Або йди
куди хочеш!. .
- Ну добре... Пiдкову згубив. Праву. А менi сьогоднi вертати до нашого
пана.
Коваль вiдкрив здоровенну довбану скриню-колоду i витяг iз купи
залiзяччя чотирi пiдкови.
- Ну показуй сво копито! А якою дорогою ти подеш? Може то-бi й лiву
замiнити? - I коваль разом iз гайдуком вийшли з кузнi.
Чоловiк у кере весь час стояв упiврберта до гостя i нiби пепребирав
залiзяччя на верстаку.
Коваль примiряв пiдкови якi, звичайно, не пiдiйшли на копи-то. Щось
мурмотячи собi пiд носа, коваль пiшов до свого двору. Бо його кузня, як i
всi iншi кузнi стояла осторонь вiд осель. Для безпеки вiд вогню.
Чоловiк став у дверях кузнi й дивився, як гайдук огладжу свого гнiдого
коня, загнаного в наставник.
Чоловiк трохи вiдкасав угору каптур. Стояв непорушно i ди-вився в
потилицю молодому гайдуку.
Той обернувся через якийсь час i стривожено спитав:
- Чого ти на мене дивишся?
Чоловiк у кере пiдняв руку i випростав пальцi з-пiд ворсистого рукава.
Поманив зiгнутим пальцем. I на пальцi спалахнув багряний блиск
самоцвiта.
Гайдук не зрушив i сказав занепоконо.
- Як я тобi потрiбен, сам iди сюди!..
- Пiдiйти можу, та коня шкода.
Чоловiк плавко, безшумно переступив порiг кузнi. М'якими, плавкими
кроками пiшов до наставника з конем. Руку з перетнем не опускав, тiльки
зiгнув до себе.
Гайдук зачудовано дивився на iскристий камiнь перстня.
- Чого ти хочеш? - Забелькотiв гайдук i потягся до шаблi.
- Ти краще, хлопче, коня притримай, щоб не забився.
I тiльки вiн це сказав, як кiнь захрипiв, скажено затовк копи-тами.
Чим ближче пiдходив темний чоловiк до наставника, тим бiльше ша-ленiв
кiнь. Просто сказився. Ще трохи i рознесе всю загорожу.
- Ходiмо в кузню. Чи хочеш, щоб кiнь повередився? - Лагiд-но спитав
чоловiк i прихопив гайдука за правицю з такою силою, що той вiд несподiванки
аж охнув. А тодi враз розм'як i слухняно поплен-тався до кузнi.
Але в кузнi, коли рука незнайомця трохи послабила тиск, гайдук знову
обурився.
- Та хто ти такий? Знiми свiй каптур! Чого ти лице ховаш?
- Хочеш подивитись?
I, перехопивши правицю гайдука залiзними пальцями лiвицi, вiдхилив з
обличчя каптур.
Гайдук вiдсахнувся.
- Я, я все, все скажу!.. Той хлопець,.. ну та "коза",.. ну та "дiвка",
як побачив нас,.. то по-гнав коня назад, до мiстечка. Але коли його вже
наздогнали, вiн завернув коня коня з до-ро-ги i погнав до опадки. А там
кущi, джерела i болото. Вiн сам себе туди загнав! Тiльки вiн i там не
спинився, а ганяв коня то туди, то сюди по долинi!.. А ми долину заперли. Ну
з до-ли-ни кiнь його не мiг винести. Бо схили крутi i снiгу туди багато
нанесло. Тодi воно ско-чило з ко--ня i подерлося нагору по схилу. Степан нам
iз Миколою наказав спiшитись i дiстати його. А воно таке вертке, що вiд
Миколи вирвалося. Тiльки шмат козячо шкури в нього лишився в ру-цi. Ми за
ним далi. Тодi Степан кричить нам, щоб ми стрiляли. А я пiстоль при сiдлi
ли-шив. Тодi Микола вистрiлив. Наче попав. Тiльки воно було на гребенi. Воно
й закотилось ту-ди. Поки ми видряпались на гребiнь, щоб i подивитись, снiг
як ударить! Дивились, дивились у кручу. Все кущi, корчi, бур'яни! I снiгом
так i сiче в очi. Микола тутешнiй. Вiн i каже, що там унизу тепле болото. I
взимку не замерза. Тiльки я там нiякого болота не бачив... От i все...
- Iди та принеси сюди свiй пiстоль! Та не спробуй стрiляти! Сьогод-нi
мене ще куля не вiзьме!
Чоловiк вiдпустив молодого гайдука i той прожогом метнувся до коня.
Вихопив iз присiдельно кобури здоровенного пiстоля i назад! Влетiв до
клунi, наставив на страннього пiстоля i закричав.
- Все! Тобi тепер смерть! Сатана!
Вiн тиснув, тиснув на гачок, але пострiлу не було.
Чоловiк у кере спокiйно пiдiйшов до молодика i видер iз його
посудомлених пальцiв зброю.
Визирнув назовнi i добре зачинив дверi.
- Баран ти та ще й гулий! Ти хоч поличку вiдкрив? На колiна, стерво!
Гайдук упав на колiна, намагаючись схопити тремтячими руками за ноги
страннього.
- Прибери руки, стерво! Не брудни мо ноги свом потом!
Приставив пiстоля до скронi парубка.
- Раз! Два! Три! - I чоловiк вистрелив над вухом гайдука. Чоловiк з
пiстолем пiдiйшов до дверей i розчинив стулки.
I на вулицю, де посилився снiг, вийшов чорний пороховий дим. Коли дим
розвiявся, то стало видно, що гайдук укляк на колiнах, а лицем лежить в
ковальських окалинах.
Чоловiк схопив гайдука за комiр i звiв на ноги.
- Це я пожартував!.. А тепер без жартiв. Якщо за три днi не знайду
малого. То i тобi, i Миколi, i Степану - смерть! I Гнату смерть. Але йому
окремiшна... Все це можеш розповiсти Гнатовi. Тiльки тодi як мiсяць зiйде.
Сьогоднi останнiй день свiтить.
- Так снiг же йде I Все небо хмарами повито... - Ну тодi пiсля перших
пiвнiв. Та якщо ранiше писнеш - тобi i твой рiднi бiда буде... А, взагалi,
увечерi снiг перестане i будуть яснi зорi... На! Сховай свiй пiстоль до
кобури i навчись зi зброю поводитись, очкур обiсраний!' Вiд страху не
всцявся? - Проникливо спитав страннiй.
- Майже,..- прошелестiв парубок.
- То йди за кузню та висцись, бо ще штани замочиш...
Гайдук i побiг за кузню.
Коли тут зразу i коваль з'явився.
Поколупався в довбанiй скринi i зразу знайшов потрiбну пiдко-ву i
вухналi.
- Пiшли, чоловiче, поможеш коня кувати.
- Не час. Вибачай, ковалю, ласкаво! Приготуй менi копу якiр-цiв.
Загартуй та заточи добре. Я ще повернусь. Може за три днi... Як нi, то
змасти лом i приховай. Ну а тобi зараз дякую за дiло! З мене могорич! Бувай
здоров!
- Ходи з Богом!
Чоловiк у кере, закинувши на плече свiй довгий згорток, нечутно
вислизнув iз кузнi.
Якраз з-за кузнi виходив гайдук, пов'язуючи на ходi пояс.
- Може пiдеш зо мною "козу" шукати? - Улесливо спитав страннiй.
Гайдук аж вiдсахнувся i перехрестився.
- Не хрестись! Не допоможе! - I чоловiк протяг панському похлiбнику
його ж хрестик на шовковiй стрiчцi.
- А-а-а-ааа,.. - тiльки й змiг прошамрати гайдук.
- Та не бiйся! Менi тво нi до чого, як i всяке смiття. Он бачиш хати?
Ледь-ледь в iмлi мрiють... Так ти подь туди i пок-лич Сметану. Вiн там пiд
спiдницею у Хвеськи ховаться. Боться i з хати на двiр погнутись...
- Ви його перелякали?
- То я тебе перелякав. А його? Та я йому просто нагадав на-шi
старосвiтськi закони i звича. Якщо виживе - запам'ята назавжди. Ну, добрi
люди, бувайте здоровi ще разi!
- Ходи з Богом! - 3 великою повагою проказав коваль.
А гайдук пробелькотiв щось незрозумiле.
Вiн став i дивився услiд чоловiковi, що навпростець iшов до схи-лу
гори.
Коваль сказав йому.
- Гей, хлопче! Пiшли - пiдсобиш.
Той не почув. Тодi коваль його торкнув за плече. I гайдук скинувся, мов
його хто батогом уперiщив.
- Злякався? Щось на тебе наче ману напустили.
- За-задумався,.. - важко вiддихуючись, вiдповiв гайдук, - за-думався,
так задумався.
Та й обернувся ще раз на круту стежку i на дорогу. I йому справдi аж
дух забрало. Чо-ло-вiк у кере, трохи нахилившись, але стоячи, iз страшною
силою летiв униз iз гори, нав-про-стець до шляху. Що в нього було
на ногах, звiдси закривав схил i купи бур'янiв.
- Гей! То ти йдеш чи нi?! Спокусив у недiлю до кузнi вибратись, а тепер
ще й вередуш?!!
Обiдали дуже пiзно - все чекали з ярмарки батька. Все не сiдали, бо вiн
обiцяв по-вер-ну-тись до обiду.
Але пiд обiд саме такий густий снiг пiшов, нiби з неба на зем-лю
покотилась снiгова го-ра. I все посипалось на село, на гай, на всi крутi
пагорби навколо села.
Господиня поставила густий наваристий борщ з бiлими грибами, щедро
заправлений ко-нопляною засмажкою. Круту пшоняну кашу з урдою. Пироги з
калиною i узвар.
Старша сестра, ставна i статечна дiвка, несла ложку так обе-режно i
плавко, мов на себе з боку милувалася.
А менша сестриця , мала, руда, вся в ластовиннi, з бiлими вiями i
блискучими чор-ни-ми очицями, все робила швидко, рвучко. I хлiб не
вiдкусювала, а рвала просто зубами, як вовк телицю. Ще й крутила на ! всi
боки.
Поки матiр, велика ставна молодиця, не цитьнула на не.
- Чи в тебе швайка в гузнi? Ну куди ти поспiшаш? До вечорниць тобi ще
...
- Я до хрещено хочу...
- Ви слухайте! То й кортить на парубкiв хоч здалека подивитись,.. -
з погордою i на-смiш-кувато проказала старша сестра.
Три iншi сестрички, що зовсiм iз маленьким братiком сидiли на
ослоньчику при ваганi з бор-щем, повернули голови, порозкривали ро-ти i