Страница:
отроковицi. - Що буде, те й буде, най буде мiж сво©х. Младомладi-бо i
дужi, якось перебудемо зиму.
Князь та й тисяцькi не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки
переселялися та терпiли купно муку на неходжених путях, багато хто з
отрокiв обрав собi суджену, а отроковицi суджених. Як роз' днати тепер
таких? На диби стануть, коли силувати, i хто вiда , чи скоряться. Сказати,
най iдуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живнiсть по пущах,
заготовлятиме паливо i стоятиме на чатах? Тi, що залишаються? Немала
повиннiсть ляже на них, i чи не зродиться по зимi ще одна веремiя. Тим, що
повернуться з-за Росi, можуть сказати: вашого нема тут, ви просидiли сво
по полянських куштах. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить
веригами Морозко, а ховатись не буде де, i серед зими споруджуватимуть
якiсь халупи чи тулитимуться мiж комоней.
Всього назналися тодi. I ©ли впроголодь, i тiснилися так, що дух
спирало вiд задухи, i спати нерiдко доводилося просто неба, при одному лиш
багаттi. Не раз i но двiчi доходили до того, що ладпi були заснути i не
прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислi: добре
вчинили, що не пiшли на постiй та прокорм мiж чужий люд. Роси, як i уличi,
таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простiр для ловiв, тепер
не мають його, втiкичi посiли. Не просто обмовляються, зумисне iменують
так: не переселенцями чи вiдселенцями - втiкичами. ©м натякають, а то й
промовисто кажуть: тиверцi ми, - дарма, вiдвернулися й знову сво ©:
"Колись було в Зароссi пристанище i людовi, i звiровi, тепер, як
об'явилися там втiкичi, нiкому й нiчо нема ". Най перше лiто й першу зиму
йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те саме. А Пек
вас покарав би сво ю нещадною карою. Ото зав'язли ©м у зубах. Княжi гiнцi,
коли ©дуть, кажуть уже: "Правлюсь до втiкичiв" або ж: "Повертаюся iз
втiкичiв". Рiку навiть, по якiй iдуть обводи ©хньо© землi з боку уличiв,
iменують не iнакше як Втiкичем.
Тим iз них, що народилися тут i виростають, може, й байдуже: втiкичi то
й втiкичi. А всiм старшим, що знали себе тиверцями, нсма-нема та й
заболить: чом так? Чи вони завинили, втiкаючи вiд голоду? Чи то ганебна
була втеча?
Рани сердечнi, як i рани телеснi, навiть заживаючи, лишають рубцi. I
все ж вони - лише рубцi, не рани. Минали лiта, що далi вiддалялася в часi
тота зимiвля серед пущ, то менше вiдчутнiшими ставали. Та чи й могло бути
iнакше? Тi, що вирушили з Тиверi отроками та отроковицями, стали мужами i
жонами, обзавелися оселями, щебетливими дiтьми. А в кого своя оселя i
сво© дiти, що тому прикрощi i що болi, тим паче, що вони зарубцювалися i
не допiкають уже? Вiдтiснили лiс вiд осель - i мали подвiрницi, iз лiсу ж
робили роздертi, iз роздертей - ниву, засiвали ©© зелом, кропили потом та
й жили, най i поволi, все ж спиналися на ноги. А так, у кожного завелась
на подвiр'© худiбка, зарохкала льоха, об'явилося птаство. До всього й
князь полянський дотримав слова: на цiлих десять лiт звiльнив ©х,
втiкичiв, вiд димного i релейного, коли i взяв щось iз ©хньо© общини, то
лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим i другу зиму,
аби мали чим зазеленити подвiрницю, засiяти ниву. А земля по Втiкичу он
яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро свiтило над
нею сонце, i Перун не забував замоложувати небо хмарами, поливати
медоносними дощами. А де яре небесне свiтло, де медоноснi дощi, там щедрi
врожа©, сподiвана благодать. Най не йменували ©х славним iм'ям праотньо©
землi - синьооко© Тиверi, дарма. Зате он як стали вони, переслiдуванi
голодом вигнанцi, на ноги, як вольготно вiдчули себе, не обтяженi цiлих
десять лiт даниною, не несучи ось уже шiстнадцять лiт жодних ратних
повинностей, окрiм сторожових. Воiстину правду казав князь Богданко:
найлiпша та земля, що да спроможнiсть жити в мирi та благодатi.
Лiто - щедра пора для поселянина, а полiття - i поготiв. Зiбрано i
звезено до овинiв збiжжя, настав час орати й знову засiвати ниву, а вже по
тому, як буде засiяна вона житом-пшеницею, вiзьмуться за цiпи й
вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спiшна робота, коли
бути до кiнця щирим, не вже робота - сама утiха. Бо гупа ш цiпом - i на
власнi очi бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твiй труд, засипа ш
яре зерно в берковцi чи пiдклiтi - i чу ш, яка теплiнь зроджу ться в серцi
i яка радiсть-спонука йде тiлом, переда ться родинi, оселi, а через оселю
- добрим духам, що заселяють ©©. Чи з тою щедрою порою може зрiвнятися
якась iнша? Чи то не воно, блаженство iз блаженств? Присяйбiг, що так.
Бо не волi ш лiпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.
За шiстнадцять лiт, тцо минули по вiдселенню, так угомонилися па теренi
ново© землi, далебi, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безлiття.
А воно таки вiдшукало ©х i в вiдселенськiм Зароссi, постукалося до кушт i
тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, свiтлi та гожi днi - лиш
даровизна людинi за всi ©© муки-безлiття. Вони - гостi в оселi, i гостi
вельми проханi. Гiнця, що над'©хав до Росi й став питатися броду, не
забарилися примiтити на супротивнiм боцi, а примiтивши, й зацiкавилися,
хто такий, чого йому треба у втiкичiв.
- Вiд ки©вського князя я, а правлюсь до вашого князя Богданка. Бiда
гряде, людове: обри iдуть.
I пiшло, i покотилося долами; вiд оседку до оседку i вiд городища до
городища: обри iдуть!
- Чи то ж правда? - не повiрив Богданко. - Були гiнцi з Тиверi, вiд
уличiв, а вчора об'явився нарочитий муж iз Волина. Сказали, бiльше нiж
правда. Однi турми обринiв купно з кутригурами пруть на Днiстер, у землi
тиверцiв, iншi разом з утигурами йдуть вiд днiпрових порогiв на весi i
городища уличiв.
- Довго нахвалялися i таки пiшли. Яким же буде чи вже повелiння князя
Острозора?
- Велить взяти з собою три тисячi во©в i не пiзнiше як через седмицю
бути пiд городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю i купно з ним
рушите назустрiч обрам, що йдуть вiд порогiв. Решта, казав князь, най
сторожить обводи землi з боку уличiв. "Чому ж не на Тивер?" - загадався
Богданко, та одразу ж i заспоко©в себе: хiба i без тлумачень не ясно? У
помiч Тиверi пiдуть дулiби, а в помiч уличам iде Ки©в i всi, хто Ки вом.
- Перекажи князевi: у визначений ним час буду з воями сво©ми пiд
Звевигорою.
За гiнцями дiло не стане. Гiнцi одразу i чимдуж поскаь по всiх вервях i
покличуть кого слiд. А тим часом явь на Втiкичах ма подбати, аби
зiбралися сотнi щопiдуть з ним, подумати, кого iз чiльних мужiв вiзьме з
собою, кого залишить замiсть себе. Похiд похiд, там не переiнакшиш уже i
сам в усi кiнцi не кинешся. Когось треба буде послати супроти одного
супостата, когось - супроти iншого. Та й тут, на Втiкичах, всяке може
статися. Обри - плем'я чисельне i заповзяте. А з ними йдуть ще й та
кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями i на Втiкич та Рось.
Хтось ма вийти супроти них, заступити собою городища i люд, що в
городптцах. Cе теж вагома повиннiсть. На кого справдi покладе ii? Таки на
жону свою Зорину? Бiльше, далебi, й нi на кого. Зорина не раз уже лишалася
за мужа свого на Втiкичах i мудрiстю та твердiстю норову поваги i честi
заслужила в поселян. Тодi, щоправда, вiн, князь, був недалеко. Кликнула б
- i був би тут як тут. Звiдтам, iз боролищ, не покличе вже. Коли щось
станеться, самiй треба буде приймати рiшенець й ставати з супостатами на
прю. В сiчу, скажiмо, не вона вестиме, поведуть iншi, хоча б i Бортник. А
ось рiшенець Зорина прийме не гiрший, нiж Бортник, коли не лiпший.
Он вона просту вже до нього. Певно, довiдалася, чого при©здив гiнець
iз Ки ва, i встигла перейнятися занесеною на Втiкичi тривогою. Очi
неприховане збентеженi. I подив, i страх, i подружня вiрнiсть ячать у них.
Як i на всiм ©© воiстину сонцесяйнiм виду.
- Богданку, невже се правда?
- На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, iдуть
обри. I не самi, сусiдiв теж ведуть супроти нас.
- Йой! Що ж то буде з Тивер'ю i що з нашими кревними в Тиверi? Кривава
десниця обрiв упаде передусiм на них.
Заглядала у вiчi й питалася, а питаючись, ждала. I не хотiв би
осмучувати таку аж надто осмучену i лiпотну в осмутi, та що вдi ?
- На нас теж може впасти, Зоринко, ©хня десниця. Обри йдуть не лише па
Тивер, па уличiв теж, ба не так i далеко звiдси - вiд порогiв.
Аж скинулася, злякана та подивована.
- Що ж велiв князь?
- Iти з ним на пороги.
Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примiтне
бiльше убита сумними вiстями, анiж можна було сподiватися вiд не©.
- А я поклала собi, - зiтхнула сумовито, - хоч безлiття пособить
побувати в нашiм Веселiм Долi, довiдатися, як там мати, що з матiр'ю. Коли
не я, то ти, гадала, побува ш.
Пождав, доки зведе опущенi в сум'яттi очi, i ще довiрливiш заглянув у
них.
- Наберись терпiння, жопо. I мужностi також. Перебудемо се нашестя,
стане по бiдi, повезу тебе i до нашо© Тиверi, аби побачила бодай раз iще
Веселий Дiл, матiр свою та як. Iншим, iншим муси клопотатися: Втiкичi,
окрiм тебе, нема на кого полишити.
- Так сутужпо з мужами? - I сутужно теж. Одначе зважаю передусiм на
iнше: знаменно ма бути. Тобi в мою вiдсутнiсть бiльше, нiж комусь,
вiритиме люд.
Не зрадiла сiй його речницi, одначе й не перечила, вислухавши ©©.
- Се не те безлiття, Богдапку, що його так легко та швидко можна
перебути. Чую серцем, не те.
Мав би потiшити чимось сво солодашко, таке лiпе та гоже в розквiтi
лiт. А чим потiшить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в ©© лiта не
годиться печалитись? Пробi, аате он якi лiта в ©© матерi. Зоринка, може, й
перебуде се безлiття, та чи перебуде його во водиха Людомила? Те, мабуть,
i печалить жопу, як печалить i провина перед матiр'ю. Чи то ж жарти: пiшла
з ним супроти ©© волi, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще.
Усе, зда ться, ма на Втiкичах: землю-годувальницю, таку щедру на вiддачу,
що лиша ться тiльки засiвати ©© та радiти винагородi за свiй труд, дiток
он скiлькох - трьох синiвсоколiв i двох доньок, ма тнiсть, не кажучи вже
про те, що винагороджена привiльним життям, мужем, що чи не найбiльшою
поруч iз дiтьми втiхою та окрасою в ©© життi. А те, Що вчинила iз матiр'ю,
не да Зоринцi спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та виплакалася, та
похвалилася, в якiй злагодi живе з мужем сво©м, як втiшена дiтьми - може,
тодi вгомонилася б i так часто не згадувала б Тивер, сво©х кревних у нiй.
Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це пособить, при гiнцевi вiд
князя Острозора вирiк би громоподiбно: "Я обiцяв сво му людовi мир i
злагоду. Не волiю iти на обрiв. Не пiду!" Та що вдi , коли примушують
ламати дану колись обiтницю. Ще кiлька днiв - I до стольного города на
Втiкичах донесеться навальний тупiт аварських та утигурських комоней. В
усякiм разi, Може донестися.
Стольний город... Що з ним буде тодi? Не ма ж анi .мiцних стiн, анi
iнших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим дитинцем,
що йому вже й ваймення се дали - Дитинець.
- Пiслязавтра, - сказав Зорипi, - зберуться на мiстi пiд Городом тi, що
iiдуть зi мною, i тi, що залишаються боронити землю по Втiкичу, пiд тво ю
орудою. Будь готова, Жоно, взяти ©х пiд свою руку й стати привiдцею ©м.
XVIII
Вкотре вже пересвiдчу ться князь Волот: як добре, що анти мають по
сусiдах сво©х послухiв. Що було б i як оберталося б, коли б тi сусiди
об'являлися на обводах Тиверсько© землi зненацька? Присяйбiг, чи не те
саме, що й за першим приходом Хiльбудiя. А попередженому он як
вольготнiше. Давно розiслав гiнцiв по вежах та городищах, спорядив туди,
де може бути сутужне, загони сво © дружини, ось-ось збере й вийде супроти
степових татей iз раттю ополченською.
Сторожовi вежi навряд чи зашкодять переправi обрiв через Днiстер.
Об' днатися вони не зможуть, а своя сила замала, щоб зашкодити. Тож i
повелiв ©м - передусiм стежити за пересуванням обринiв, доповiдати
князевi, скiльки ©х, куди простують. Коли ж пiдуть через рiку, нав'язати
сiчу, не дати переправитися безборонне. Ну, а станеться так, що
переправляться, не захоплюватися сiчею з нерiвною силою, заперти ворота й
боронити вежi та гридницi до останнього.
I кутригури, i обри не такi, ясна рiч, бевзi, аби правитися в чужу
землю там, де ©х ждуть. I вивiдають найслабшi мiсця на Днiстрi, i
наблизяться до тих мiсць непомiченi. Тож i тривожно в князя на серцi,
через те анi собi, анi тим, хто викону його волю, не да супокою. Шле
гiнцiв у один, шле в другий, шле й у третiй кiнець та мислитьрозмислю , де
може бути вона, переправа його супостата.
Сталося не найгiрше: першими йшли кутригури i обрали для переправи
пологий берег нижче Закрутсько© вежi. На нього вигiдно було стати
комонним, що вийдуть з рiки, як вигiдно й рушити потiм углиб землi
Тиверсько©, та то було сподiване мiсце, там на супостатiв ждали. Тож коли
заворушилась на свiтаннi сiра пелена супротивного берега, а невдовзi пiшли
в Днiстер комоннi лави, ©х зустрiли стрiлами. Доволi густо й прицiльно, бо
там, серед лав, зчинився тлум: чулися зойки вражених, крики й погрози
перепуджених. Та чи не найбiльший безлад у рiчковiй течi© вносили комонi.
Однi тiльки iржали й билися в корчах, iншi, схарапудившись пiсля
дошкульного ужалення, розверталися, напирали на заднiх чи кружляли перед
ними внетямлено.
Кутригури теж не покладалися на несподiванку: тих, що пiшли через
Днiстер вплав, пiдтримували стрiлами лучники. Та що ©хнi стрiли, коли
тиверцi сидiли у схованках - хто за деревом, хто за каменем, хто
прикривався матiр'ю-землею. То вiк мореходом, як кутригурськi комонники
таки дiсталися тиверського берпа й змусили оборонцiв вийти iз схованок,
стати при водi, аби не дали супостатам вийти з рiки, стрiли ©хнi
дошкуляли,- i немало. Поки що на них не зважали, бо видiли: не до
обережностi тут. Кутригури долали Днiстер у кiлькох мiсцях i скрiзь - лава
за лавою. А то мала утiха. Як не вигiдно боронитися тиверцям, ©х все-таки
обмаль; тим же, що йшли з-за Днiстра, не буде, здавалось, кiнця-краю, i
хто вiда , як обернулося б, чи не стенулися б оборонцi улоговини перед
нерiвною силою, коли б хтось iз кмiтливих не пiдготував степовим татям
пастку, вiд яко© у них полiзли з дива на лоб очi та так i залишилися вже
нiмотно подивованими.
Доки сотня Закрутсько© вежi боронила купно з ополченням ближнiх весей
тиверський берег, а гiнцi гнали комоней до князя й волали про помiч,
поселяни горiшнього городища в'язали спiшно нарубанi при березi колоди в
дараби й тримали ©х до певного часу на припонi. Коли ж звiдуни, котрим
велено було стежити за сiчею в улоговинi, дали з вежi знак: у наших
скрута, татi ось-ось здолають ©х, поселяни обрубали сокирами линви й
пустили дараби за течi ю - так, щоб одна йшла ближче до тиверського
берега, друга - далi, третя - ще далi.
У вихорi гарячо© сiчi, тодi як однi трималися з останньо© сили, iншi
напирали й бачили: вони ось-ось вiзьмуть гору, на дараби на зважили,
правдиво кажучи, ©х не помiтили. Тодi вже нагледiли й заволали не сво©м
голосом, як тотi безмовнi страховиська наблизилися до кутригурських лав,
дужо i невблаганно посунули на лави. Хтось силився уникнути зустрiчi з
ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького берега, хтось
норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па дарабу,
та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила i спритнiсть не всiм ставали у
пригодi. Минуло кiлька митт востей - i дараби зiм'яли, розкидали чи
накрили собою кутригурiв, накрили i ©хнiх комоней. Тi ж, що лишилися при
однiм i другiм березi, не мали вже спроможностi щось вдiяти. Тиверцi ж,
бачачи, що робить Днiстер i дараби па Днiстрi з кутригурами, навпаки,
возбуяли духом i кинулись па непрошених.
- Слава! Слава! - кричали що було сили. - Наш Днiстер за нас. Вiн
переяв у кутригурiв змогу! Вперед, витязi! За нами слава, за нами переята
змога!
- Перемога! - вiдлунювали приднiстровськi кручi, вiдлунювали й серця
тиверцiв, i жадаючи, i сподiваясь ©©. Бо кутригурам, що прагнули
тивгрського берега i стали тепер мiзерними рештками при березi, було не до
мислi про звитягу. Один розвертав огира й, прикриваючись тiм од стрiл,
молив Небо, аби пособило добратися до супротивного берега живим i
неушкодженим, iнший пiдносив руки i мовчки а чи вголос благав пощади. Тi
ж, що тирлувалися по другий бiк Днiстра, завагалися, iти чи не йти ©м на
помiч. А поки вагалися та мислили, що можна вдiяти зараз, наспiли добiрнi
сотнi княжо© дружини й поклали край ©хнiм ваганням. Комонних тиверцiв була
тьма, усi при повнiм ратнiм обладунку, i, може, саме тому видавалися
такими, як знав ©х свiт, як були начуванi про них у свiтi: воiстину
антами.
XIX
Доки тиверська рать виходила на пониззя Днiстра й норовила заступити
собою усi можливi переправи, а приголомшенi невдачею обри та кутригури
ламали мiзки й силились дошукатися, де i як можуть переправитись на
супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь i опинитися з
сво©ми дулiбами та двома тисячами древлян пiд Черном.
- Що обри? - поцiкавився у во води. Той не барився з одповiддю. Знав-бо
вiд вiстунiв, де нинi обри i чого слiд сподiватися вiд них.
- Полоненi, як i нашi послухи, засвiдчують: спинилися поки що. Одначе
вiд свого намiру пiти за Дунай не вiдмовилися.
- Чому ж iдуть з мечем i сулицею? Чи ©х не пустили б, коли б iшли, як
ходять усi, - мирно?
- Про те не вiда мо, княже. Нас, тиверських мужiв, дивують не так обри,
як роме©. Мають iз нами ряд на мир та злагоду i кличуть супроти нас обрiв.
- Як то супроти нас?
- Бо поселяють ©х на обводах, що сусiдять iз антами, а не з склавинами,
- у Скiфi©.
Добрит замислю ться, зрештою велить покласти до нього сина Iдаричевого
- Мезамiра.
Кому-кому, а князевi се вторгнення i зроджена вторгненням тривога
далися взнаки. Чи то лiта хилять до землi, чи недуга. Доки сидiв у Волинi
та благоденствував у затишку, що його створювали розкиданi на тисячi
поприщ непрохiднi та напiвпрохiднi пущi, i бадьорився, i
ви©здами-розвагами не обмежував себе. А подався на поклик тиверцiв - i
ледве доправився до Тиверi. Може, не одразу, все ж недвозначно вiдчув,
який вiн застарий для далеких мандрiв, тим паче для ратних виправ. Мало не
розтрусив себе в путi. Такий, що лiг би оце в пуховики й вiдлежувався б
день-другий. I дихати нема чим, i поперек не годен зiгнути, а зiгне - не
випрямить.
Де вони взялися, сi обри. Не було б ©х, далебi, вiку дожив би у мирi та
злагодi. Бо таки дбав про них. Хай не для всi © землi Трояново©, для люду
дулiбського надiйно домiгся супокою. Бо коли й посягав хтось на антiв, то
йшов не далi Тиверсько©, Улицько© чи Полянсько© землi, коли й постигали
безлiття, то постигали тих же тиверцiв, полян, уличiв та ще во©в-дулiбiв,
що йшли на помiч сво©м сусiдам. Люд дулiбський анi до нього, анi за його,
Добритово©, пам'ятi пе знав чужинських вторгнень, як i спустошень, що ©х
приносять вторгнення. Так звик до супокою, що втратив, далебi, й цiну
йому. А втiм, чи так уже й втратив? Безпечнi сть його дулiби, се правда.
Князя ж свого он як почитають за те, що добрий , що вмi подавити в собi
гординю й стати вище гординi, коли йдеться про мир i благодать. Наймення
дали сво замiсть отнього - Добрит i тим нерiдко схиляють до не© -
доброти. Не раз i не двiчi утримував себе, радив яко старший iншим князям
землi Трояново©: не будьмо алчними, не пориваймось за чужим: стiймо на
тому, що заповiв нам праотець роду нашого - вiщий Троян. Хiба не вона,
доброта, брала гору i тодi, як вiн стримував князiв соузних родiв вiд
спокус, i тодi, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому
глузд? Наполягли: треба скористатися схильнiстю роме©в до миру i укласти з
ними ряд на мир i злагоду - послухавсь i уклав; сказали: задави в собi
спокусу, стань вище вiд спокуси - пiти разом iз склавинами за Дунай i
сiсти на землях роме©в - знову вчинив, як хотiли. Пiшов на розбрат iз
склавинами, а таки не спокусився на ту найбiльшу iз усiх спокус - замати
там, за Дунаем, плодоносну землю. Хто повiда тепер, чий вiщий розум
здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? I пiшов би за Дунай, обри
ударили б у спину, i не пiшов - - теж ударили. дина вигода - таки не в
спину. Тодi мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не ховаючи
очей: пощо чините так? I не тiльки обринiв, а й роме©в. Затим i кличе
Мезамiра: саме з нього почне свою виправу супроти уславлених недобрими
дiлами обрiв.
XX
Пiдстав для радощiв в Улiцькiй землi було мало. Ополченню, що прийняло
на себе навалу татей iз чужкраю, пощастило всього лиш стримати ©хнi
передовi сотнi. За тими сотнями йшла тьма. А тьмi окольне ополчення
безсиле заступити путь. Такий заступ мiг виставити лише князь.
На нього давно уже сподiваються на обводах. Городищанськi старцi те й
робили, що посилали набранi по весях сотнi в помiч тим, хто стояв у
переднiх лавах i силився зашкодити як обрам, так i утигурам. А князь
Зборко зволiкав чомусь. Така задовга путь у нього вiд стольного города до
приднiпровських обводiв чи таке забарне збирання? Пробi, йому, здавалось,
найпростiше: кинув клич, прихопив ©жу для ратних, оброк для комоней та й
подався на зближення iз супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей iз
чужкраю в глибиннi вервi Улицько© землi - пагуба й безлiття, i не лишень
для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем i димом
весi, плач i стогiн iдуть землею - вiд тих, що розлучилися, заарканенi, з
кревними, i тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба
швидше iсполчатися всiм i стати стiною. Чу ш, княже, стiною, коли не
хочемо погибелi усьому i всiм!
Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кiстьми й супостата свого
клало поруч, не вiдаючи в передсмертну годину, що князь неподалiк уже,
став табором i робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську
там, де вигiдно буде i стримати обрiв, i вийти на них iз табору, коли
настане його час.
- Що обри? - пита кожного з гiнцiв сво©х. - Де нинi обри?
- За Сайгаковим байраком, княже.
- А утигури?
- Утигури спинилися, стримуванi ополченням, не далi ста поприщ вiд нас.
Одначе заступ ополченський ненадiйний. Ось-ось зiпхнуть його i пiдуть
всi ю раттю.
Один повiдав так i другий теж: обри нацiленi йти в Улицьку землю сво ю
путтю, утигури - сво ю. А полян iз росичами та втiкичами нема та й нема.
- Звiдки мали останнi вiстi вiд князя Острозора?
- Iз верхiв'я Жовто© рiки.
- Мав би бути вже.
Про те, що в помiч уличам iдуть поляни, знав не лише князь, вiдали й
тi, що стояли близько до князя, а вiд них дружина, ополчення. Тож мало в
тому дива, що всi уповали на появу полян, оглядались i питалися подумки, а
чи один у одного: "Не запiзняться?" Видять боги, тiльки б не запiзнилися,
все iнше складеться, як треба. Он яка рать iсполчилася, як надiйно обсiла
вона путь, що ©© утигурам не минути. По один бiк вiд долини - глибокий
байрак, по другий - лiс, яким комонним утигурам не про©хати. Пiдуть, коли
йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тiльки долиною, а вийдуть на
долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане
во в, аби не пустити ©х уперед, засипати стрiлами з лiсу i байраку, аби
знесилити чи й потяти до решти на тамтiй долинi. Най тiльки складеться
так, як мислить собi, далi сi © долини утигури не пiдуть. А ось iз обрами
не втямить, як вдiяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте i стiйте
супроти обрiв на смерть, доки упораюсь iз утигурами? А чи зарадить се
бiдi, поряту виправу? Коли б то була певнiсть, що висто©ть ополчення.
Йдуть-бо тi каторжнi обрини осiбною путтю i неблизько звiдси. Супроти них
треба кидати й осiбну рать.
Аби бодай на день, на два вiддалити сiчу, що ©© ось-ось мали нав'язати
його ратi утигури, послав кiлька сотень ополченцiв у помiч тим, що стояли
супроти них уже за п'ятдесят поприщ вiд табору. Вони й допомогли ополченню
вистояти тi кiлька днiв, що ©х потребував князь Остроаор, аби добутися
нарештi до вибраного уличами мiсця для боролища.
Поява полян неабияк пiднесла оборонцям землi Трояново© бу сть ратну. А
пiднесена бу сть - ще одна рать, : най i незрима, все ж сутня i он яка
жадана. До слiз радiли, обiймаючись, мужi, не ховали утiхи-вдоволення i
во©. Галасували на всю околiю i не зважали уже на те, що ©х почують
околi©, що про них можуть вiдати тi, кому не на' аежить вiдати.
. Князi зустрiлися далi вiд усiх й одразу ж заговорили про грядущу
сiчу.
- Обри не випадково вчинили так, - запевняв князь Зборко, позираючи
передусiм на Острозора. - Вони затим i пiшли осiбною путтю, аби роз' днати
нашi сили i здолати поодинцi.
- На Тивер теж послали осiбну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити
нас, антiв, диними.
- Зборко ствердно кивнув головою.
- То як мислять собi князi сiчу з ними? Пiдемо па поводi в обрiв i
роз` дна мося чи вдарим купно на утигурiв, а затим так само купiно на
обрiв?
Князi Полянсько© землi переглянулися. Видимо, не передбачали, що ©х
спитають про це: йшли-бо на помiч, не в привiдцi.
- Як далеко звiдси обри i як - утигури? - поцiкавився Богданко.
- Утигури не пiзнiше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрiв,
гадаю, мало буде й трьох дiб.
- Скiльки одних i скiльки других числом? - ожвавився Острозор.
- Достеменно не вiда мо. В одному нема сумнiву: утигурiв значно
бiльше, нiж обрiв.
- Тодi нема чого вагатися. Ма мо погромити передусiм бiльшу силу
супостата, менша сама покаже спину. А сю, бiльшу, легше здолати купно.
Зборко не вхопився за ту мисль як за дино можливу.
- Багато бiди накоять тотi обри, коли пiдуть безборонне.
- Правда твоя, княже, багато. Та ще бiльше засi ться ©© в землi нашiй,
коли розпорошимося й не погромимо анi утигурiв, анi обрiв.
Пили меди i похвалялися, похвалялися i знов пили, та обiймалися п'ючи,
та братались, аж поки не прийшла на землю нiч i не зборола всiх мiцним
напiдпитку сном.
Спав i табiр, повитий темiнню та незвичайною для такого стовписька
ратних людей тишею. Хтось не вiрив i через те не брав до серця мислi, що
смерть така недалека вже i така можлива; комусь спадало таке на думку, та
вiн заприсягався iм'ям матерi: не може бути, аби та зла морана постигла
саме його i саме тут. Сiча сiча, там i стрiли летiтимуть хмарами, i татi
дужi, якось перебудемо зиму.
Князь та й тисяцькi не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки
переселялися та терпiли купно муку на неходжених путях, багато хто з
отрокiв обрав собi суджену, а отроковицi суджених. Як роз' днати тепер
таких? На диби стануть, коли силувати, i хто вiда , чи скоряться. Сказати,
най iдуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живнiсть по пущах,
заготовлятиме паливо i стоятиме на чатах? Тi, що залишаються? Немала
повиннiсть ляже на них, i чи не зродиться по зимi ще одна веремiя. Тим, що
повернуться з-за Росi, можуть сказати: вашого нема тут, ви просидiли сво
по полянських куштах. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить
веригами Морозко, а ховатись не буде де, i серед зими споруджуватимуть
якiсь халупи чи тулитимуться мiж комоней.
Всього назналися тодi. I ©ли впроголодь, i тiснилися так, що дух
спирало вiд задухи, i спати нерiдко доводилося просто неба, при одному лиш
багаттi. Не раз i но двiчi доходили до того, що ладпi були заснути i не
прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислi: добре
вчинили, що не пiшли на постiй та прокорм мiж чужий люд. Роси, як i уличi,
таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простiр для ловiв, тепер
не мають його, втiкичi посiли. Не просто обмовляються, зумисне iменують
так: не переселенцями чи вiдселенцями - втiкичами. ©м натякають, а то й
промовисто кажуть: тиверцi ми, - дарма, вiдвернулися й знову сво ©:
"Колись було в Зароссi пристанище i людовi, i звiровi, тепер, як
об'явилися там втiкичi, нiкому й нiчо нема ". Най перше лiто й першу зиму
йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те саме. А Пек
вас покарав би сво ю нещадною карою. Ото зав'язли ©м у зубах. Княжi гiнцi,
коли ©дуть, кажуть уже: "Правлюсь до втiкичiв" або ж: "Повертаюся iз
втiкичiв". Рiку навiть, по якiй iдуть обводи ©хньо© землi з боку уличiв,
iменують не iнакше як Втiкичем.
Тим iз них, що народилися тут i виростають, може, й байдуже: втiкичi то
й втiкичi. А всiм старшим, що знали себе тиверцями, нсма-нема та й
заболить: чом так? Чи вони завинили, втiкаючи вiд голоду? Чи то ганебна
була втеча?
Рани сердечнi, як i рани телеснi, навiть заживаючи, лишають рубцi. I
все ж вони - лише рубцi, не рани. Минали лiта, що далi вiддалялася в часi
тота зимiвля серед пущ, то менше вiдчутнiшими ставали. Та чи й могло бути
iнакше? Тi, що вирушили з Тиверi отроками та отроковицями, стали мужами i
жонами, обзавелися оселями, щебетливими дiтьми. А в кого своя оселя i
сво© дiти, що тому прикрощi i що болi, тим паче, що вони зарубцювалися i
не допiкають уже? Вiдтiснили лiс вiд осель - i мали подвiрницi, iз лiсу ж
робили роздертi, iз роздертей - ниву, засiвали ©© зелом, кропили потом та
й жили, най i поволi, все ж спиналися на ноги. А так, у кожного завелась
на подвiр'© худiбка, зарохкала льоха, об'явилося птаство. До всього й
князь полянський дотримав слова: на цiлих десять лiт звiльнив ©х,
втiкичiв, вiд димного i релейного, коли i взяв щось iз ©хньо© общини, то
лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим i другу зиму,
аби мали чим зазеленити подвiрницю, засiяти ниву. А земля по Втiкичу он
яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро свiтило над
нею сонце, i Перун не забував замоложувати небо хмарами, поливати
медоносними дощами. А де яре небесне свiтло, де медоноснi дощi, там щедрi
врожа©, сподiвана благодать. Най не йменували ©х славним iм'ям праотньо©
землi - синьооко© Тиверi, дарма. Зате он як стали вони, переслiдуванi
голодом вигнанцi, на ноги, як вольготно вiдчули себе, не обтяженi цiлих
десять лiт даниною, не несучи ось уже шiстнадцять лiт жодних ратних
повинностей, окрiм сторожових. Воiстину правду казав князь Богданко:
найлiпша та земля, що да спроможнiсть жити в мирi та благодатi.
Лiто - щедра пора для поселянина, а полiття - i поготiв. Зiбрано i
звезено до овинiв збiжжя, настав час орати й знову засiвати ниву, а вже по
тому, як буде засiяна вона житом-пшеницею, вiзьмуться за цiпи й
вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спiшна робота, коли
бути до кiнця щирим, не вже робота - сама утiха. Бо гупа ш цiпом - i на
власнi очi бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твiй труд, засипа ш
яре зерно в берковцi чи пiдклiтi - i чу ш, яка теплiнь зроджу ться в серцi
i яка радiсть-спонука йде тiлом, переда ться родинi, оселi, а через оселю
- добрим духам, що заселяють ©©. Чи з тою щедрою порою може зрiвнятися
якась iнша? Чи то не воно, блаженство iз блаженств? Присяйбiг, що так.
Бо не волi ш лiпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.
За шiстнадцять лiт, тцо минули по вiдселенню, так угомонилися па теренi
ново© землi, далебi, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безлiття.
А воно таки вiдшукало ©х i в вiдселенськiм Зароссi, постукалося до кушт i
тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, свiтлi та гожi днi - лиш
даровизна людинi за всi ©© муки-безлiття. Вони - гостi в оселi, i гостi
вельми проханi. Гiнця, що над'©хав до Росi й став питатися броду, не
забарилися примiтити на супротивнiм боцi, а примiтивши, й зацiкавилися,
хто такий, чого йому треба у втiкичiв.
- Вiд ки©вського князя я, а правлюсь до вашого князя Богданка. Бiда
гряде, людове: обри iдуть.
I пiшло, i покотилося долами; вiд оседку до оседку i вiд городища до
городища: обри iдуть!
- Чи то ж правда? - не повiрив Богданко. - Були гiнцi з Тиверi, вiд
уличiв, а вчора об'явився нарочитий муж iз Волина. Сказали, бiльше нiж
правда. Однi турми обринiв купно з кутригурами пруть на Днiстер, у землi
тиверцiв, iншi разом з утигурами йдуть вiд днiпрових порогiв на весi i
городища уличiв.
- Довго нахвалялися i таки пiшли. Яким же буде чи вже повелiння князя
Острозора?
- Велить взяти з собою три тисячi во©в i не пiзнiше як через седмицю
бути пiд городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю i купно з ним
рушите назустрiч обрам, що йдуть вiд порогiв. Решта, казав князь, най
сторожить обводи землi з боку уличiв. "Чому ж не на Тивер?" - загадався
Богданко, та одразу ж i заспоко©в себе: хiба i без тлумачень не ясно? У
помiч Тиверi пiдуть дулiби, а в помiч уличам iде Ки©в i всi, хто Ки вом.
- Перекажи князевi: у визначений ним час буду з воями сво©ми пiд
Звевигорою.
За гiнцями дiло не стане. Гiнцi одразу i чимдуж поскаь по всiх вервях i
покличуть кого слiд. А тим часом явь на Втiкичах ма подбати, аби
зiбралися сотнi щопiдуть з ним, подумати, кого iз чiльних мужiв вiзьме з
собою, кого залишить замiсть себе. Похiд похiд, там не переiнакшиш уже i
сам в усi кiнцi не кинешся. Когось треба буде послати супроти одного
супостата, когось - супроти iншого. Та й тут, на Втiкичах, всяке може
статися. Обри - плем'я чисельне i заповзяте. А з ними йдуть ще й та
кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями i на Втiкич та Рось.
Хтось ма вийти супроти них, заступити собою городища i люд, що в
городптцах. Cе теж вагома повиннiсть. На кого справдi покладе ii? Таки на
жону свою Зорину? Бiльше, далебi, й нi на кого. Зорина не раз уже лишалася
за мужа свого на Втiкичах i мудрiстю та твердiстю норову поваги i честi
заслужила в поселян. Тодi, щоправда, вiн, князь, був недалеко. Кликнула б
- i був би тут як тут. Звiдтам, iз боролищ, не покличе вже. Коли щось
станеться, самiй треба буде приймати рiшенець й ставати з супостатами на
прю. В сiчу, скажiмо, не вона вестиме, поведуть iншi, хоча б i Бортник. А
ось рiшенець Зорина прийме не гiрший, нiж Бортник, коли не лiпший.
Он вона просту вже до нього. Певно, довiдалася, чого при©здив гiнець
iз Ки ва, i встигла перейнятися занесеною на Втiкичi тривогою. Очi
неприховане збентеженi. I подив, i страх, i подружня вiрнiсть ячать у них.
Як i на всiм ©© воiстину сонцесяйнiм виду.
- Богданку, невже се правда?
- На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, iдуть
обри. I не самi, сусiдiв теж ведуть супроти нас.
- Йой! Що ж то буде з Тивер'ю i що з нашими кревними в Тиверi? Кривава
десниця обрiв упаде передусiм на них.
Заглядала у вiчi й питалася, а питаючись, ждала. I не хотiв би
осмучувати таку аж надто осмучену i лiпотну в осмутi, та що вдi ?
- На нас теж може впасти, Зоринко, ©хня десниця. Обри йдуть не лише па
Тивер, па уличiв теж, ба не так i далеко звiдси - вiд порогiв.
Аж скинулася, злякана та подивована.
- Що ж велiв князь?
- Iти з ним на пороги.
Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примiтне
бiльше убита сумними вiстями, анiж можна було сподiватися вiд не©.
- А я поклала собi, - зiтхнула сумовито, - хоч безлiття пособить
побувати в нашiм Веселiм Долi, довiдатися, як там мати, що з матiр'ю. Коли
не я, то ти, гадала, побува ш.
Пождав, доки зведе опущенi в сум'яттi очi, i ще довiрливiш заглянув у
них.
- Наберись терпiння, жопо. I мужностi також. Перебудемо се нашестя,
стане по бiдi, повезу тебе i до нашо© Тиверi, аби побачила бодай раз iще
Веселий Дiл, матiр свою та як. Iншим, iншим муси клопотатися: Втiкичi,
окрiм тебе, нема на кого полишити.
- Так сутужпо з мужами? - I сутужно теж. Одначе зважаю передусiм на
iнше: знаменно ма бути. Тобi в мою вiдсутнiсть бiльше, нiж комусь,
вiритиме люд.
Не зрадiла сiй його речницi, одначе й не перечила, вислухавши ©©.
- Се не те безлiття, Богдапку, що його так легко та швидко можна
перебути. Чую серцем, не те.
Мав би потiшити чимось сво солодашко, таке лiпе та гоже в розквiтi
лiт. А чим потiшить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в ©© лiта не
годиться печалитись? Пробi, аате он якi лiта в ©© матерi. Зоринка, може, й
перебуде се безлiття, та чи перебуде його во водиха Людомила? Те, мабуть,
i печалить жопу, як печалить i провина перед матiр'ю. Чи то ж жарти: пiшла
з ним супроти ©© волi, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще.
Усе, зда ться, ма на Втiкичах: землю-годувальницю, таку щедру на вiддачу,
що лиша ться тiльки засiвати ©© та радiти винагородi за свiй труд, дiток
он скiлькох - трьох синiвсоколiв i двох доньок, ма тнiсть, не кажучи вже
про те, що винагороджена привiльним життям, мужем, що чи не найбiльшою
поруч iз дiтьми втiхою та окрасою в ©© життi. А те, Що вчинила iз матiр'ю,
не да Зоринцi спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та виплакалася, та
похвалилася, в якiй злагодi живе з мужем сво©м, як втiшена дiтьми - може,
тодi вгомонилася б i так часто не згадувала б Тивер, сво©х кревних у нiй.
Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це пособить, при гiнцевi вiд
князя Острозора вирiк би громоподiбно: "Я обiцяв сво му людовi мир i
злагоду. Не волiю iти на обрiв. Не пiду!" Та що вдi , коли примушують
ламати дану колись обiтницю. Ще кiлька днiв - I до стольного города на
Втiкичах донесеться навальний тупiт аварських та утигурських комоней. В
усякiм разi, Може донестися.
Стольний город... Що з ним буде тодi? Не ма ж анi .мiцних стiн, анi
iнших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим дитинцем,
що йому вже й ваймення се дали - Дитинець.
- Пiслязавтра, - сказав Зорипi, - зберуться на мiстi пiд Городом тi, що
iiдуть зi мною, i тi, що залишаються боронити землю по Втiкичу, пiд тво ю
орудою. Будь готова, Жоно, взяти ©х пiд свою руку й стати привiдцею ©м.
XVIII
Вкотре вже пересвiдчу ться князь Волот: як добре, що анти мають по
сусiдах сво©х послухiв. Що було б i як оберталося б, коли б тi сусiди
об'являлися на обводах Тиверсько© землi зненацька? Присяйбiг, чи не те
саме, що й за першим приходом Хiльбудiя. А попередженому он як
вольготнiше. Давно розiслав гiнцiв по вежах та городищах, спорядив туди,
де може бути сутужне, загони сво © дружини, ось-ось збере й вийде супроти
степових татей iз раттю ополченською.
Сторожовi вежi навряд чи зашкодять переправi обрiв через Днiстер.
Об' днатися вони не зможуть, а своя сила замала, щоб зашкодити. Тож i
повелiв ©м - передусiм стежити за пересуванням обринiв, доповiдати
князевi, скiльки ©х, куди простують. Коли ж пiдуть через рiку, нав'язати
сiчу, не дати переправитися безборонне. Ну, а станеться так, що
переправляться, не захоплюватися сiчею з нерiвною силою, заперти ворота й
боронити вежi та гридницi до останнього.
I кутригури, i обри не такi, ясна рiч, бевзi, аби правитися в чужу
землю там, де ©х ждуть. I вивiдають найслабшi мiсця на Днiстрi, i
наблизяться до тих мiсць непомiченi. Тож i тривожно в князя на серцi,
через те анi собi, анi тим, хто викону його волю, не да супокою. Шле
гiнцiв у один, шле в другий, шле й у третiй кiнець та мислитьрозмислю , де
може бути вона, переправа його супостата.
Сталося не найгiрше: першими йшли кутригури i обрали для переправи
пологий берег нижче Закрутсько© вежi. На нього вигiдно було стати
комонним, що вийдуть з рiки, як вигiдно й рушити потiм углиб землi
Тиверсько©, та то було сподiване мiсце, там на супостатiв ждали. Тож коли
заворушилась на свiтаннi сiра пелена супротивного берега, а невдовзi пiшли
в Днiстер комоннi лави, ©х зустрiли стрiлами. Доволi густо й прицiльно, бо
там, серед лав, зчинився тлум: чулися зойки вражених, крики й погрози
перепуджених. Та чи не найбiльший безлад у рiчковiй течi© вносили комонi.
Однi тiльки iржали й билися в корчах, iншi, схарапудившись пiсля
дошкульного ужалення, розверталися, напирали на заднiх чи кружляли перед
ними внетямлено.
Кутригури теж не покладалися на несподiванку: тих, що пiшли через
Днiстер вплав, пiдтримували стрiлами лучники. Та що ©хнi стрiли, коли
тиверцi сидiли у схованках - хто за деревом, хто за каменем, хто
прикривався матiр'ю-землею. То вiк мореходом, як кутригурськi комонники
таки дiсталися тиверського берпа й змусили оборонцiв вийти iз схованок,
стати при водi, аби не дали супостатам вийти з рiки, стрiли ©хнi
дошкуляли,- i немало. Поки що на них не зважали, бо видiли: не до
обережностi тут. Кутригури долали Днiстер у кiлькох мiсцях i скрiзь - лава
за лавою. А то мала утiха. Як не вигiдно боронитися тиверцям, ©х все-таки
обмаль; тим же, що йшли з-за Днiстра, не буде, здавалось, кiнця-краю, i
хто вiда , як обернулося б, чи не стенулися б оборонцi улоговини перед
нерiвною силою, коли б хтось iз кмiтливих не пiдготував степовим татям
пастку, вiд яко© у них полiзли з дива на лоб очi та так i залишилися вже
нiмотно подивованими.
Доки сотня Закрутсько© вежi боронила купно з ополченням ближнiх весей
тиверський берег, а гiнцi гнали комоней до князя й волали про помiч,
поселяни горiшнього городища в'язали спiшно нарубанi при березi колоди в
дараби й тримали ©х до певного часу на припонi. Коли ж звiдуни, котрим
велено було стежити за сiчею в улоговинi, дали з вежi знак: у наших
скрута, татi ось-ось здолають ©х, поселяни обрубали сокирами линви й
пустили дараби за течi ю - так, щоб одна йшла ближче до тиверського
берега, друга - далi, третя - ще далi.
У вихорi гарячо© сiчi, тодi як однi трималися з останньо© сили, iншi
напирали й бачили: вони ось-ось вiзьмуть гору, на дараби на зважили,
правдиво кажучи, ©х не помiтили. Тодi вже нагледiли й заволали не сво©м
голосом, як тотi безмовнi страховиська наблизилися до кутригурських лав,
дужо i невблаганно посунули на лави. Хтось силився уникнути зустрiчi з
ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького берега, хтось
норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па дарабу,
та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила i спритнiсть не всiм ставали у
пригодi. Минуло кiлька митт востей - i дараби зiм'яли, розкидали чи
накрили собою кутригурiв, накрили i ©хнiх комоней. Тi ж, що лишилися при
однiм i другiм березi, не мали вже спроможностi щось вдiяти. Тиверцi ж,
бачачи, що робить Днiстер i дараби па Днiстрi з кутригурами, навпаки,
возбуяли духом i кинулись па непрошених.
- Слава! Слава! - кричали що було сили. - Наш Днiстер за нас. Вiн
переяв у кутригурiв змогу! Вперед, витязi! За нами слава, за нами переята
змога!
- Перемога! - вiдлунювали приднiстровськi кручi, вiдлунювали й серця
тиверцiв, i жадаючи, i сподiваясь ©©. Бо кутригурам, що прагнули
тивгрського берега i стали тепер мiзерними рештками при березi, було не до
мислi про звитягу. Один розвертав огира й, прикриваючись тiм од стрiл,
молив Небо, аби пособило добратися до супротивного берега живим i
неушкодженим, iнший пiдносив руки i мовчки а чи вголос благав пощади. Тi
ж, що тирлувалися по другий бiк Днiстра, завагалися, iти чи не йти ©м на
помiч. А поки вагалися та мислили, що можна вдiяти зараз, наспiли добiрнi
сотнi княжо© дружини й поклали край ©хнiм ваганням. Комонних тиверцiв була
тьма, усi при повнiм ратнiм обладунку, i, може, саме тому видавалися
такими, як знав ©х свiт, як були начуванi про них у свiтi: воiстину
антами.
XIX
Доки тиверська рать виходила на пониззя Днiстра й норовила заступити
собою усi можливi переправи, а приголомшенi невдачею обри та кутригури
ламали мiзки й силились дошукатися, де i як можуть переправитись на
супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь i опинитися з
сво©ми дулiбами та двома тисячами древлян пiд Черном.
- Що обри? - поцiкавився у во води. Той не барився з одповiддю. Знав-бо
вiд вiстунiв, де нинi обри i чого слiд сподiватися вiд них.
- Полоненi, як i нашi послухи, засвiдчують: спинилися поки що. Одначе
вiд свого намiру пiти за Дунай не вiдмовилися.
- Чому ж iдуть з мечем i сулицею? Чи ©х не пустили б, коли б iшли, як
ходять усi, - мирно?
- Про те не вiда мо, княже. Нас, тиверських мужiв, дивують не так обри,
як роме©. Мають iз нами ряд на мир та злагоду i кличуть супроти нас обрiв.
- Як то супроти нас?
- Бо поселяють ©х на обводах, що сусiдять iз антами, а не з склавинами,
- у Скiфi©.
Добрит замислю ться, зрештою велить покласти до нього сина Iдаричевого
- Мезамiра.
Кому-кому, а князевi се вторгнення i зроджена вторгненням тривога
далися взнаки. Чи то лiта хилять до землi, чи недуга. Доки сидiв у Волинi
та благоденствував у затишку, що його створювали розкиданi на тисячi
поприщ непрохiднi та напiвпрохiднi пущi, i бадьорився, i
ви©здами-розвагами не обмежував себе. А подався на поклик тиверцiв - i
ледве доправився до Тиверi. Може, не одразу, все ж недвозначно вiдчув,
який вiн застарий для далеких мандрiв, тим паче для ратних виправ. Мало не
розтрусив себе в путi. Такий, що лiг би оце в пуховики й вiдлежувався б
день-другий. I дихати нема чим, i поперек не годен зiгнути, а зiгне - не
випрямить.
Де вони взялися, сi обри. Не було б ©х, далебi, вiку дожив би у мирi та
злагодi. Бо таки дбав про них. Хай не для всi © землi Трояново©, для люду
дулiбського надiйно домiгся супокою. Бо коли й посягав хтось на антiв, то
йшов не далi Тиверсько©, Улицько© чи Полянсько© землi, коли й постигали
безлiття, то постигали тих же тиверцiв, полян, уличiв та ще во©в-дулiбiв,
що йшли на помiч сво©м сусiдам. Люд дулiбський анi до нього, анi за його,
Добритово©, пам'ятi пе знав чужинських вторгнень, як i спустошень, що ©х
приносять вторгнення. Так звик до супокою, що втратив, далебi, й цiну
йому. А втiм, чи так уже й втратив? Безпечнi сть його дулiби, се правда.
Князя ж свого он як почитають за те, що добрий , що вмi подавити в собi
гординю й стати вище гординi, коли йдеться про мир i благодать. Наймення
дали сво замiсть отнього - Добрит i тим нерiдко схиляють до не© -
доброти. Не раз i не двiчi утримував себе, радив яко старший iншим князям
землi Трояново©: не будьмо алчними, не пориваймось за чужим: стiймо на
тому, що заповiв нам праотець роду нашого - вiщий Троян. Хiба не вона,
доброта, брала гору i тодi, як вiн стримував князiв соузних родiв вiд
спокус, i тодi, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому
глузд? Наполягли: треба скористатися схильнiстю роме©в до миру i укласти з
ними ряд на мир i злагоду - послухавсь i уклав; сказали: задави в собi
спокусу, стань вище вiд спокуси - пiти разом iз склавинами за Дунай i
сiсти на землях роме©в - знову вчинив, як хотiли. Пiшов на розбрат iз
склавинами, а таки не спокусився на ту найбiльшу iз усiх спокус - замати
там, за Дунаем, плодоносну землю. Хто повiда тепер, чий вiщий розум
здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? I пiшов би за Дунай, обри
ударили б у спину, i не пiшов - - теж ударили. дина вигода - таки не в
спину. Тодi мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не ховаючи
очей: пощо чините так? I не тiльки обринiв, а й роме©в. Затим i кличе
Мезамiра: саме з нього почне свою виправу супроти уславлених недобрими
дiлами обрiв.
XX
Пiдстав для радощiв в Улiцькiй землi було мало. Ополченню, що прийняло
на себе навалу татей iз чужкраю, пощастило всього лиш стримати ©хнi
передовi сотнi. За тими сотнями йшла тьма. А тьмi окольне ополчення
безсиле заступити путь. Такий заступ мiг виставити лише князь.
На нього давно уже сподiваються на обводах. Городищанськi старцi те й
робили, що посилали набранi по весях сотнi в помiч тим, хто стояв у
переднiх лавах i силився зашкодити як обрам, так i утигурам. А князь
Зборко зволiкав чомусь. Така задовга путь у нього вiд стольного города до
приднiпровських обводiв чи таке забарне збирання? Пробi, йому, здавалось,
найпростiше: кинув клич, прихопив ©жу для ратних, оброк для комоней та й
подався на зближення iз супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей iз
чужкраю в глибиннi вервi Улицько© землi - пагуба й безлiття, i не лишень
для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем i димом
весi, плач i стогiн iдуть землею - вiд тих, що розлучилися, заарканенi, з
кревними, i тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба
швидше iсполчатися всiм i стати стiною. Чу ш, княже, стiною, коли не
хочемо погибелi усьому i всiм!
Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кiстьми й супостата свого
клало поруч, не вiдаючи в передсмертну годину, що князь неподалiк уже,
став табором i робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську
там, де вигiдно буде i стримати обрiв, i вийти на них iз табору, коли
настане його час.
- Що обри? - пита кожного з гiнцiв сво©х. - Де нинi обри?
- За Сайгаковим байраком, княже.
- А утигури?
- Утигури спинилися, стримуванi ополченням, не далi ста поприщ вiд нас.
Одначе заступ ополченський ненадiйний. Ось-ось зiпхнуть його i пiдуть
всi ю раттю.
Один повiдав так i другий теж: обри нацiленi йти в Улицьку землю сво ю
путтю, утигури - сво ю. А полян iз росичами та втiкичами нема та й нема.
- Звiдки мали останнi вiстi вiд князя Острозора?
- Iз верхiв'я Жовто© рiки.
- Мав би бути вже.
Про те, що в помiч уличам iдуть поляни, знав не лише князь, вiдали й
тi, що стояли близько до князя, а вiд них дружина, ополчення. Тож мало в
тому дива, що всi уповали на появу полян, оглядались i питалися подумки, а
чи один у одного: "Не запiзняться?" Видять боги, тiльки б не запiзнилися,
все iнше складеться, як треба. Он яка рать iсполчилася, як надiйно обсiла
вона путь, що ©© утигурам не минути. По один бiк вiд долини - глибокий
байрак, по другий - лiс, яким комонним утигурам не про©хати. Пiдуть, коли
йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тiльки долиною, а вийдуть на
долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане
во в, аби не пустити ©х уперед, засипати стрiлами з лiсу i байраку, аби
знесилити чи й потяти до решти на тамтiй долинi. Най тiльки складеться
так, як мислить собi, далi сi © долини утигури не пiдуть. А ось iз обрами
не втямить, як вдiяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте i стiйте
супроти обрiв на смерть, доки упораюсь iз утигурами? А чи зарадить се
бiдi, поряту виправу? Коли б то була певнiсть, що висто©ть ополчення.
Йдуть-бо тi каторжнi обрини осiбною путтю i неблизько звiдси. Супроти них
треба кидати й осiбну рать.
Аби бодай на день, на два вiддалити сiчу, що ©© ось-ось мали нав'язати
його ратi утигури, послав кiлька сотень ополченцiв у помiч тим, що стояли
супроти них уже за п'ятдесят поприщ вiд табору. Вони й допомогли ополченню
вистояти тi кiлька днiв, що ©х потребував князь Остроаор, аби добутися
нарештi до вибраного уличами мiсця для боролища.
Поява полян неабияк пiднесла оборонцям землi Трояново© бу сть ратну. А
пiднесена бу сть - ще одна рать, : най i незрима, все ж сутня i он яка
жадана. До слiз радiли, обiймаючись, мужi, не ховали утiхи-вдоволення i
во©. Галасували на всю околiю i не зважали уже на те, що ©х почують
околi©, що про них можуть вiдати тi, кому не на' аежить вiдати.
. Князi зустрiлися далi вiд усiх й одразу ж заговорили про грядущу
сiчу.
- Обри не випадково вчинили так, - запевняв князь Зборко, позираючи
передусiм на Острозора. - Вони затим i пiшли осiбною путтю, аби роз' днати
нашi сили i здолати поодинцi.
- На Тивер теж послали осiбну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити
нас, антiв, диними.
- Зборко ствердно кивнув головою.
- То як мислять собi князi сiчу з ними? Пiдемо па поводi в обрiв i
роз` дна мося чи вдарим купно на утигурiв, а затим так само купiно на
обрiв?
Князi Полянсько© землi переглянулися. Видимо, не передбачали, що ©х
спитають про це: йшли-бо на помiч, не в привiдцi.
- Як далеко звiдси обри i як - утигури? - поцiкавився Богданко.
- Утигури не пiзнiше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрiв,
гадаю, мало буде й трьох дiб.
- Скiльки одних i скiльки других числом? - ожвавився Острозор.
- Достеменно не вiда мо. В одному нема сумнiву: утигурiв значно
бiльше, нiж обрiв.
- Тодi нема чого вагатися. Ма мо погромити передусiм бiльшу силу
супостата, менша сама покаже спину. А сю, бiльшу, легше здолати купно.
Зборко не вхопився за ту мисль як за дино можливу.
- Багато бiди накоять тотi обри, коли пiдуть безборонне.
- Правда твоя, княже, багато. Та ще бiльше засi ться ©© в землi нашiй,
коли розпорошимося й не погромимо анi утигурiв, анi обрiв.
Пили меди i похвалялися, похвалялися i знов пили, та обiймалися п'ючи,
та братались, аж поки не прийшла на землю нiч i не зборола всiх мiцним
напiдпитку сном.
Спав i табiр, повитий темiнню та незвичайною для такого стовписька
ратних людей тишею. Хтось не вiрив i через те не брав до серця мислi, що
смерть така недалека вже i така можлива; комусь спадало таке на думку, та
вiн заприсягався iм'ям матерi: не може бути, аби та зла морана постигла
саме його i саме тут. Сiча сiча, там i стрiли летiтимуть хмарами, i татi