Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Частина перша. Утигури и кутригури
I
Та нiч була воiстину лiтня: тепла й тиха, з безмежно високим i чистим
небом над землею, з густо засiяними зорями в небi. А ще пахощi виповнювали
степ i розпирали груди неземними знадами. Присяйбiг, лише ©х доста було б,
аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди
люди, ©м всього замало. Милувалися степовим привiллям i прагнули
пiднебесного, упивалися пахощами i не казали: наситились. Однi - здебiльше
молодшi - розпалювали багаття та обзаводились паливом, iншi клопоталися
бiля баранини, що смажилась на вогнi. Незабаром вечеря, а вечеря в степу,
пiд погожим лiтнiм небом - не менша втiха, нiж милування знадами. Вона
збира до гурту всiх: i мовчунiв, i балагурiв - тих, що лише полюбляють
слухати бесiду, i тих, що згуртовують бесiдникiв сво©м веселим словом.
Вогонь то пригаса , то знову розгоря ться й жене прiч темiнь, дода
тепла, а тепло спонука пастухiв до вигадок i робить бесiду такою ж
при мною, як i знади степовi. Тож i не вмовка вона анi за вечерею, анi по
вечерi. Супокiй, тиша, властива супокою, нерiдко лускають i уступають
мiсце реготу, регiт - черговiй тишi, а то й злагодженiй пiснi. I так до
глибоко© ночi. Хтось, набiгавшись за день, засина ранiш, хтось - тодi
вже, як бесiдують найзавзятiшi, а комусь (здебiльше то лiтнi чи й зовсiм
лiтнi) доводиться пильнувати за вогнищем, як i за комонями, що пасуться
там десь, поодаль, до самого свiтанку. Лише вдосвiта дозволять собi
склепити повiки й заснути, як i всi, мiцним, непробудним сном.
Спали й тодi, як у степу зняли тривогу.
- Гей, кутригури! - гнав хтось iз вибалка огира й кричав що було сили.
- Бiда! На наших комоней посягнули татi! В погоню мерщiй!! В погоню!!
Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гiнцi степом -
вiд стiйбища до стiйбища i вiд оджаку до оджаку. Тривога кличе всiх, хто
здатний тримати меча в руках, i зводить у сотнi, а сотнi - в тисячу. Во©
стають па свое мiсце, кметi - на сво , нерiдко й хан об'явля ться мiж
потривожених.
- Хто бачив татей? - пита . - Хто може сказати, куди погнали наших
комоней?
- Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широко©
рiки, не iнакше як до утигурiв.
Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того вже досить хановi.
Здиблю застояного за нiч огира й показу десницею: туди, кутригури! Там
ваш кривдник i ваш супостат!
Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл, да
м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз долу в дiл, iз випасу на
випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти комонного
i що кутригур без коня? I вiд сво©х вiдстане, i чужих не наздожене, у лави
мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiда на конi.
То хтось там - роме©, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури - во©
комоннi i тiльки комоннi. Втрата комоней - то втрата всього, на що
сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож i пала в кожного жагучим
гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на
©хнi статки.
Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночi аер, а
кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять ©м
пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони
ось-ось будуть настигнутi.
Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi були слiди чи
пастухи пiзно кинулися? Певно, що так:
пiзно подалися в погоню. Хто ж замишля таку, як ця, татьбу на
свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схiд. А тi,
кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищi або ж спали
сном праведних.
Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вiтець його не злякався б
рiчково© широчiнi, знайшов би спосiб переправитись i розшукати
кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей сто©ть, дивиться за рiку
й мiрку . Невже так i не зважиться?
- Звели, хапе, - пiдказують i спонукають пiдказкою. - Звели
переправитися поночi i вивiдати, де комонi, якi утигурськi стiйбища
причетнi до татьби. Вивiда мо - не лише сво повернемо, ©хн теж
прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.
- Гада те?
- Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний...
- А я iнше мислю собi: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть iз
татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам?
Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он як
гнiва ться на татей, а не приста до ради. Може, передума ще? Молод-бо ,
гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися.
Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок i повертатися до
сво©х стiйбищ.
Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож не раз i не двiчi ви©здив
опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав на травi
попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести
його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою,
тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж поки не
натрапив на сподiване i не ;t возбуяв духом, сподiваючись. Прискакав
одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв i сказав
на нiй кметям:
- Маю податися до утигурiв. Не з тисячами, - пояснив, аби знали:
йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних й i лiпших. Хай утигури
бачать i вiдають, хто ми.
- Сподiва шся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним: хан
©де до Сандiла на перетриктацi©.
- Сподiваюся.
Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали вони. -
Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте вголос не перечили
Завергановi. Нехай по©де, коли так хоче, хай обсмалить сво©м сподiванням
крильця.
А хан взяв та й обсмалив ©х пiiздючцi-зневiрi, що засiла в помислах
кметiв: повернувся через седмицю-другу й :© оголосив усiм: бере собi в
жони наймолодшу доньку хана Сандiла Каломелу. Чули, висватав серед
утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та
злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi! Родаються ж бо, а
родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче, що на
те й iншi резони.
Всяк зна : утигури - кровники кутригурам. Були часи, коли одними
стiйбищами жили, спiльно в походи ходили i здобували в ратних потугах
звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не змирили мiж собою хани-брати та
подiлились на два роди-племенi, гейби з путi збилися. Умикають однi в
одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i викрадають комоней, часом - i
отари овець, череди корiв. А де татьба або ж насильно умикання - там
злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до
справжньо© сiчi,ганебного гвалту i полону.
Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно став на
мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а ба,
як мудро розмислив: не мстою-злобою вiдповiда Сандiловi за татьбу -
сватанням i тим возвеличу себе в очах усiх. Бо це таки добра прикмета.
Вона засвiдчу й упевню : з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана
чека найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать.
Хай пособля йому Небо у шлюбi жаданiм, а ©м, кутригурам, у заходах
цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди,
зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв.
Бо куди справдi йти, на що покладатися, коли дiйшли до краю? Були
володарями земель на Дону - i пiшли з Дону, були на полуночних та
полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають.
Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а утигури - на них, кутригурiв, у
полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до
моря - знову анти, за антами сидять роме© та склавини. Хто пустить у тотi
землi, коли там свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi й обри
не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги i
шани сусiдiв.
Ханового стiйбища не пiзнати нинi. По один бiк широкого, добряче
втоптаного за цi днi подвiр'я, стоять вистеленi барвистими килимами,
оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi
для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять
крокiв вiд повозiв - теж по один i другий бiк - святково застеленi i
заставленi стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей i тих
кутригурiв, що найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж
подвiр'я у стiйбищi, а надто околi©, що прилягають до стiйбища, - для всiх
iнших, званих i незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлi ханово©
обраницi, i тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибинi
подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за рiкою,
височi над усiм стiйбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий i
величний. То i та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою.
Челядь те й робить, що сну мiж столами, стара ться зробити все, що
належить робити ©й до появи гостей. А бубни, сопелi, рiжки повмовкають
узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед стiйбищем,
де возсiдають на узвишшi зугарнi на витiвки потiшники i куди кличуть
збадьорюючi звуки ©хньо© музики. Хтось iз молодцiв почува себе безсилим
перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться осiбно, й
заохочу котрусь iз них до танцю. Його одвага ста спонукою для iнших, i
вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповню ться тi ю молодою
пагiнню кутригурських родiв, для яко© воседля хана з молодою ханшею -
добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв.
Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й виспiвувало
себе завзяттям тiло. Найбiльше вогню вкладають вони у танок, так
злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна
славиться ©хнiй рiд i який донинi лиша ться чи не найдостойнiшою пишнотою
роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та
манiрним вигинанням тонкого стану святково зодягненi дiвицi i якими
вiддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки.
Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед ким i
нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого
заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не раз. Коли не в
минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй сутичцi-сiчi.
Бо чомусь так склада ться, що рiд ©хнiй постiйно мусить захищатися вiд
iнших родiв. Як i самi вони в сво©м родi. А хто захистить ©х, коли
сплохують i не захистяться? Для того й днаються в рiд, аби вiн множився й
множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й днаються!
Один танок поступа ться мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються
отроки та отроковицi на колi, як мiня ться й саме коло. А люд громадиться
й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'©зду до ханового стiйбища,
позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало
його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з них, правдиво,
найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали перепочити та
перекинутись словом.
- Пора б уже бути хановi з сво ю утигуркою, - зауважу чи й нарiка
котрийсь.
- Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багато© наречено© довго ждуть.
- Гада те, багата?
- А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку.
Бесiда вкорочу час i все ж не так швидко, як хотiлося б. Та всьому
наста край, настав вiп i цьому очiкуванню. В пiзню пообiдню пору
вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх:
хан наближа ться вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та сопелi,
уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на кому
лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися мерщiй до
вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звiдтам надiйно палаючi
головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища
й вiзьме пiд сво накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну i
другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'©здi у стiйбище
й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi ма ввiйти в Заверганiв
рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'©зду й сурмачi,
усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi очi
пересвiдчитись: чи ж достойна ©хнього хана.
А комонник близько вже. Ось-ось над'©де й оповiстить: радiйте,
кутригури, воседля почина ться. Бо й без тих оповiщень бачили: валка з
ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати
того видива, заради якого зiйшлися.
Хан ©хав попереду, у супроводi во©в та кметiв сво©х, його обраниця -
певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом за комонниками.
Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап
зiйшов з огира й попростував до переднього повозу, до жiнки клопоталися
вже бiля його наречено©. Пождав, доки поправлять на пiй вбрання,
утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi:
- Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, - кивнув на
багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч.
- Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь не
страшить. Вона у нас непорочна.
Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим
усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв ©© за руку й повелiв iти.
Сестра правду сказала: ©й нема чого страхатись вогню, охоронця роду
Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого не помишля
су протi© того роду Раз так сталося, що хан обрав ©©, а вiтсць повелiв
бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн ©хньою домiвкою не понесе
анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю
- то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як мати породила. Тож
прiч пiшли страхи, негоже думати про них i брати на карб Небом
заприсяга ться: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке може
статися: сама не вiда , що несе в Заверганову оселю. ж бо донькою чужого
роду i чужих поконiв. Що коли дума про себе одне, а насправдi iншою?
Вогонь, яко охоронець ханово© оселi, узрить те i не пропустить тако©, духи
ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти не©. А
стануть - спопелять.
Чомусь подумалося в останню мить: вороття нема i вороття не буде вже.
дина надiя на того, хто тут володарем, а вiдтак i повелителем. Тож
нiчого не лиша ться як горнутися до нього й шукати захисту.
З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiча ©© згромаджений по один
i по другий бiк вогненно© путi люд. Знала: вiн , бо завважила його тодi
ще, як наближалася до стiйбища, певна була, по©да ©© очима, а
пересвiдчитись, що так i , неспроможна: усе i всiх заслоня вогонь та
страх перед вогнем. Он як палахкотить вiн, та тягнеться до тiла, та
норовить лизнути сво©м гарячим язиком ©© й без того розпашiле тiло. Коли
не помиля ться це вже Друге вогняне кiльце поминула. А скiльки ще ©х
попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена людом, що рябi в очах,
урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi, анi
сили в тiлi, анi пам'ятi яко©сь. Коли б не хан i не його мiцна рука,
певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена безвiллям, на
вогонь.
Ще голоснiше засурмили в роги, чути, як галасу мовчазний досi люд. Чим
потiшений вiн? Нею, ©© доброликiстю? А так. Погляди всiх i всякого прикутi
до не©, усмiшки, здравицi посилаються ©й. Та й хап Заверган не знати який
вдоволений. Хилить ©©, свою наречену, до себе i заспокою :
- Не страхайся тепер. Ти пройшла крiзь вогонь тебе вподобали духи
нашого роду, а отже, вподобав i рiд.' Будь вiльна серед вiльних i достойна
серед достойних. сть-бо вiднинi жоною хановi, а вiдтак i володаркою на
кутригурах.
Землю давно затопила темiнь, а тi, що прийшли до хана на воседля, знай
трапезують при багаттi, та вдаються до витiвок, та регочуть, вдоволенi з
себе. Каломола тримала ся скiльки могла. Сидiла за етилом i споглядала
титi витiвки. Коли ж надокучили з ними, а нiч зморила i зморила до краю,
покликала сестру й шепнула ©й:
- Я геть змалiла на силi. Скажи хановi, аби дозволив уже пiти до
намету.
Заверган не перечив. Вiн був хмiльний i менш за все зважав на свою
обраницю. Бiльше був iз родаками та содругами сво©ми. Одначе, коли
Каломела почала виходити з-за. столу, покликав сестру ©© й мовив щось
ута мничено.
Котра з жiнок - навiть коли вони зовсiм младомладi ще - утрима ться,
аби не поцiкавитися, що прихову од не© муж. Не була винятком i Каломела.
Сестра осмiхнулась на те й вiдбулася жартом-вiдмовкою:
- Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за
содругiв сво©х. Велiв берегти, аби не викрали.
У наметi зняла з сестри вбрання, повела осторонь i зробила омивання.
Вже потiм, по омиванню, подала ©й тунiку з тонко© ромейсько© тканини й
велiла спочивати по виснажливiй путi.
- Я буду з тобою, газелько, - сказала обнадi но й поцiлувала Каломелу -
точнiсiнько так, як робила те мати, бажаючи сво©й дитинi добро© ночi.
- I тодi, як вiн прийде? - подала збентежений голос Каломела.
- Ба нi, тiлько до того, поки прийде. Опiсля лишу тебе з ним.
А так, рано чи пiзно залишать iз ним. I сестри, i мужi, що
супроводжували ©© до кутригурiв, i навiть челядь - усi сядуть
завтра-пiслязавтра на огирiв чи в повози й подадуться за Широку рiку, в
рiднi стiйбища, до кревних сво©х. Тiльки вона, Каломела, нiкуди вже не
по©де, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнiв хана Завергана. Як то
буде ©й тут, у чужiй землi, серед чужих людей? Добре, коли так, як обiця
хан, а коли нi? Анi вiтця, анi матерi, ба навiть поради чи розради ©хньо©
звiдси не докличеться вже. Мати, вiтець он як безнадiйно далеко вiд не©,
десь аж за Широкою рiкою. дине, що лиша ться, - уповати на добрiсть тих,
хто, як каже хан, прийняв ©© в iцм родi i прийняв прихильно. Та й сам вiн
нiби прихильний до не©. Чому ж тодi така холоднеча йде тiлом, коли згада ,
що ма належати йому? Не прийма його серцем, жада iншого? Пробi, кого
може жадати в сво© шiстнадцять лiт? Окрiм цодруг-иотiшпиць,
матирi-цорадницi та безмежного степу, що засiвав думи i серце передзвоном
тирси, нiкого i нiчого не знала. Не iнакше як чужий вiн ©й хан Заверган,
не прийма вона його серцем. ТI о ж воно буде, коли й не прийме? Згубить
же себе, присяйбiг згубить!
Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стiйбище, взяла б
першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться
зi сво ю кривдою, коли ©й навiть у рiдну землю, до вiтця-матiнки нема
вороття. Казала ©м: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто ©© послухав,
хто зважив на те, що не хоче? " дь i будь йому жоною", - сказали, i
сказали, твердо.
- Сестро, - покликала. - Ти чу ш мене, сестро?
- Чую, - обiзвалася. - Чого тобi?
- А ти не йди, коли прийде хан.
- Як можна?
- Можна. Скажеш, я так хочу.
- Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно ма ш належати йому.
- Якщо й маю, то хай потiм, не зараз. Сестра засмiялася стиха. Чути
було: глузу з Каломели. По-доброму, а все ж глузу .
- Гада ш, не послуха ться?
- Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була обiрвати
©© на словi: зачулись чи©сь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до
намету ввiйшов хан.
- Каломелка спить уже? - поцiкавився.
- О нi, - спiшно i, як здалося Каломелi, вдоволено заперечила
охоронниця. - Вона жде на хана.
Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була схопитися
як i крикнути на повний голос:
"Неправда! Ти, сестро, неправдива сть!" Та не встигла подумати так, як
хан розбив ©© думку о свою.
- То вона у нас така розумниця?
Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi Дякував та й
дякував, зiгрiтий сво©м вдоволенням, правда, ©м i казав ©й: ти зробила
сво , можеш iти вже.
Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла й аж геть
переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сiв
осторонь, певно, перепочива пiсля всього, що було на воседлi. Зрештою
пiдвiвся й покликав челядника.
- Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була
перед тiм Каломела.
Хлюпався довiй i не бе;i насолоди. Затпм i челядник;1! спровадив.
Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи то доглядався до
не©, сво © обраницi, що лежала поруч i нiмувала ждучi©, чи всього лиш
витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на
ложi.
Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган
- i вона лусне, як луска тятива, коли вiд не© хочуть бiльше, нiж може.
Не помiчав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв ©© дужою,
вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе.
- Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр.
- Боюся хана.
- Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив у нiй всю, яка
була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася з силою,
скористалась тим, що вiд не© не сподiвалися такого, й вислизнула з
обiймiв, ба навiть подалася прiч.
Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не
питавсь уже, чому втiка . Згрiб обiруч, повернув у ложе, так дужо i так
рвiйно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула,
задихнеться зараз вiд страху та безвиходi.
- Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!..
I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому ©© сила,
коли в нього стократ дужча вона, i що благання, коли загорiвся вогнем?
Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту матiр'ю тунiку,
що вона розпанахалась до самого подолу i явила Каломелку в усiй ©©
неторканiй красi та ута мниченостi.
Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть, вирiшила свою долю. Бо вiдчула й
усвiдомила: ©© вивiльнено з материного накриття. А такiй не дозволено
належати iншому. Така ма належати тому, котрий домiгся вивiльнення i
спромiгся вивiльнити.
II
Третього дня по воседлi усi, хто супроводжував Каломелу до ханового
стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку рiку, до свого роду. Хан
влаштував ©м гучнi проводи, сам сiв на вигуляного за цi днi огира й
Каломелi велiв подати - проведуть родакiв ©© до переправи, а вже звiдтам
по©дуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, ©х Заверган) по
обводах Кутригурсько© землiма намiр показати ©© жонi сво©й, а заодно й
жону показати кутригурам. На те пiде стiльки днiв, щоб народився,
виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до ханового стiйбища
над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'©дуть усю землю вiд схiдних до
полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi залишаться на
останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою
мандрiвки, а може, й справжнiм дивом.
На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до
одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там, у стiйбищi, хан
знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi дозволив побути з
сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлуча ться з
кревними надовго, хто вiда , може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок
та вдовольниться тим, що дозволя останок.
Плакала, прощаючись, так дуже i так по-дитячому ревно, що навiть у
нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку та
умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки, як обiрвала останню
нитку, що днала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у не© нема й не буде
на цiй землi рiднiшо© людини, - хилила ся до нього довiрливiш, нiж
дозволяла собi хилитися досi, i жаданням його не противилася вже, як
перше.
Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i втомлива. Через те не
поспiшав долати ©©, давав час на перепочинки, на зустрiчi i урочистостi,
що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу жону його.
Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i
та мно вiд не© - роз'©зди, попереджав родакiв про сво наближення. А вже
родаки вiдали, де зустрiчати i як зустрiчати хана з ханшею: ви©здили
далеко за стiйбище, вiншували щораз щедрiшими й при мнiшими словесами,
вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки.
Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган зумисне повiз ©© по обводах
землi сво ©, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ; нiж може дати звичайне
воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися: звiдки стiйбищани знають
про не©, навiть у найвiддаленiших закутках?
Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумi
нiмих ©© позиркiв, i одбувався жартами.
Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись i дивуватися,
хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнiшою
видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де вони, чи далеко
звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок чи сiдали
до трапези - не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом
©жу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв
таким одмiнам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхово©
©зди. У вiтця свого, там, на берегах Бiло© рiки, не завжди сидiла в
стiйбищi та ©здила в повозi, певно, i гасала, як усi в ©© вiцi, на молодiй
кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало
iнше: доволi просто i по-мужньому стiйко зносила он яку тривалу i
виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя.
Аби впевнитися в ©© вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на
синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв:
- Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна вода в
тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час би
напо©ти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч.
Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що ©здять ступою.
Хотiлось удостовiритися, що вдi Каломела, коли Коврат пустить свого
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Частина перша. Утигури и кутригури
I
Та нiч була воiстину лiтня: тепла й тиха, з безмежно високим i чистим
небом над землею, з густо засiяними зорями в небi. А ще пахощi виповнювали
степ i розпирали груди неземними знадами. Присяйбiг, лише ©х доста було б,
аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди
люди, ©м всього замало. Милувалися степовим привiллям i прагнули
пiднебесного, упивалися пахощами i не казали: наситились. Однi - здебiльше
молодшi - розпалювали багаття та обзаводились паливом, iншi клопоталися
бiля баранини, що смажилась на вогнi. Незабаром вечеря, а вечеря в степу,
пiд погожим лiтнiм небом - не менша втiха, нiж милування знадами. Вона
збира до гурту всiх: i мовчунiв, i балагурiв - тих, що лише полюбляють
слухати бесiду, i тих, що згуртовують бесiдникiв сво©м веселим словом.
Вогонь то пригаса , то знову розгоря ться й жене прiч темiнь, дода
тепла, а тепло спонука пастухiв до вигадок i робить бесiду такою ж
при мною, як i знади степовi. Тож i не вмовка вона анi за вечерею, анi по
вечерi. Супокiй, тиша, властива супокою, нерiдко лускають i уступають
мiсце реготу, регiт - черговiй тишi, а то й злагодженiй пiснi. I так до
глибоко© ночi. Хтось, набiгавшись за день, засина ранiш, хтось - тодi
вже, як бесiдують найзавзятiшi, а комусь (здебiльше то лiтнi чи й зовсiм
лiтнi) доводиться пильнувати за вогнищем, як i за комонями, що пасуться
там десь, поодаль, до самого свiтанку. Лише вдосвiта дозволять собi
склепити повiки й заснути, як i всi, мiцним, непробудним сном.
Спали й тодi, як у степу зняли тривогу.
- Гей, кутригури! - гнав хтось iз вибалка огира й кричав що було сили.
- Бiда! На наших комоней посягнули татi! В погоню мерщiй!! В погоню!!
Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гiнцi степом -
вiд стiйбища до стiйбища i вiд оджаку до оджаку. Тривога кличе всiх, хто
здатний тримати меча в руках, i зводить у сотнi, а сотнi - в тисячу. Во©
стають па свое мiсце, кметi - на сво , нерiдко й хан об'явля ться мiж
потривожених.
- Хто бачив татей? - пита . - Хто може сказати, куди погнали наших
комоней?
- Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широко©
рiки, не iнакше як до утигурiв.
Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того вже досить хановi.
Здиблю застояного за нiч огира й показу десницею: туди, кутригури! Там
ваш кривдник i ваш супостат!
Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл, да
м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз долу в дiл, iз випасу на
випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти комонного
i що кутригур без коня? I вiд сво©х вiдстане, i чужих не наздожене, у лави
мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiда на конi.
То хтось там - роме©, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури - во©
комоннi i тiльки комоннi. Втрата комоней - то втрата всього, на що
сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож i пала в кожного жагучим
гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на
©хнi статки.
Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночi аер, а
кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять ©м
пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони
ось-ось будуть настигнутi.
Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi були слiди чи
пастухи пiзно кинулися? Певно, що так:
пiзно подалися в погоню. Хто ж замишля таку, як ця, татьбу на
свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схiд. А тi,
кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищi або ж спали
сном праведних.
Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вiтець його не злякався б
рiчково© широчiнi, знайшов би спосiб переправитись i розшукати
кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей сто©ть, дивиться за рiку
й мiрку . Невже так i не зважиться?
- Звели, хапе, - пiдказують i спонукають пiдказкою. - Звели
переправитися поночi i вивiдати, де комонi, якi утигурськi стiйбища
причетнi до татьби. Вивiда мо - не лише сво повернемо, ©хн теж
прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.
- Гада те?
- Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний...
- А я iнше мислю собi: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть iз
татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам?
Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он як
гнiва ться на татей, а не приста до ради. Може, передума ще? Молод-бо ,
гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися.
Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок i повертатися до
сво©х стiйбищ.
Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож не раз i не двiчi ви©здив
опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав на травi
попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести
його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою,
тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж поки не
натрапив на сподiване i не ;t возбуяв духом, сподiваючись. Прискакав
одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв i сказав
на нiй кметям:
- Маю податися до утигурiв. Не з тисячами, - пояснив, аби знали:
йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних й i лiпших. Хай утигури
бачать i вiдають, хто ми.
- Сподiва шся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним: хан
©де до Сандiла на перетриктацi©.
- Сподiваюся.
Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали вони. -
Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте вголос не перечили
Завергановi. Нехай по©де, коли так хоче, хай обсмалить сво©м сподiванням
крильця.
А хан взяв та й обсмалив ©х пiiздючцi-зневiрi, що засiла в помислах
кметiв: повернувся через седмицю-другу й :© оголосив усiм: бере собi в
жони наймолодшу доньку хана Сандiла Каломелу. Чули, висватав серед
утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та
злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi! Родаються ж бо, а
родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче, що на
те й iншi резони.
Всяк зна : утигури - кровники кутригурам. Були часи, коли одними
стiйбищами жили, спiльно в походи ходили i здобували в ратних потугах
звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не змирили мiж собою хани-брати та
подiлились на два роди-племенi, гейби з путi збилися. Умикають однi в
одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i викрадають комоней, часом - i
отари овець, череди корiв. А де татьба або ж насильно умикання - там
злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до
справжньо© сiчi,ганебного гвалту i полону.
Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно став на
мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а ба,
як мудро розмислив: не мстою-злобою вiдповiда Сандiловi за татьбу -
сватанням i тим возвеличу себе в очах усiх. Бо це таки добра прикмета.
Вона засвiдчу й упевню : з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана
чека найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать.
Хай пособля йому Небо у шлюбi жаданiм, а ©м, кутригурам, у заходах
цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди,
зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв.
Бо куди справдi йти, на що покладатися, коли дiйшли до краю? Були
володарями земель на Дону - i пiшли з Дону, були на полуночних та
полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають.
Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а утигури - на них, кутригурiв, у
полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до
моря - знову анти, за антами сидять роме© та склавини. Хто пустить у тотi
землi, коли там свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi й обри
не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги i
шани сусiдiв.
Ханового стiйбища не пiзнати нинi. По один бiк широкого, добряче
втоптаного за цi днi подвiр'я, стоять вистеленi барвистими килимами,
оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi
для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять
крокiв вiд повозiв - теж по один i другий бiк - святково застеленi i
заставленi стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей i тих
кутригурiв, що найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж
подвiр'я у стiйбищi, а надто околi©, що прилягають до стiйбища, - для всiх
iнших, званих i незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлi ханово©
обраницi, i тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибинi
подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за рiкою,
височi над усiм стiйбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий i
величний. То i та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою.
Челядь те й робить, що сну мiж столами, стара ться зробити все, що
належить робити ©й до появи гостей. А бубни, сопелi, рiжки повмовкають
узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед стiйбищем,
де возсiдають на узвишшi зугарнi на витiвки потiшники i куди кличуть
збадьорюючi звуки ©хньо© музики. Хтось iз молодцiв почува себе безсилим
перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться осiбно, й
заохочу котрусь iз них до танцю. Його одвага ста спонукою для iнших, i
вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповню ться тi ю молодою
пагiнню кутригурських родiв, для яко© воседля хана з молодою ханшею -
добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв.
Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й виспiвувало
себе завзяттям тiло. Найбiльше вогню вкладають вони у танок, так
злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна
славиться ©хнiй рiд i який донинi лиша ться чи не найдостойнiшою пишнотою
роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та
манiрним вигинанням тонкого стану святково зодягненi дiвицi i якими
вiддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки.
Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед ким i
нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого
заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не раз. Коли не в
минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй сутичцi-сiчi.
Бо чомусь так склада ться, що рiд ©хнiй постiйно мусить захищатися вiд
iнших родiв. Як i самi вони в сво©м родi. А хто захистить ©х, коли
сплохують i не захистяться? Для того й днаються в рiд, аби вiн множився й
множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й днаються!
Один танок поступа ться мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються
отроки та отроковицi на колi, як мiня ться й саме коло. А люд громадиться
й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'©зду до ханового стiйбища,
позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало
його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з них, правдиво,
найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали перепочити та
перекинутись словом.
- Пора б уже бути хановi з сво ю утигуркою, - зауважу чи й нарiка
котрийсь.
- Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багато© наречено© довго ждуть.
- Гада те, багата?
- А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку.
Бесiда вкорочу час i все ж не так швидко, як хотiлося б. Та всьому
наста край, настав вiп i цьому очiкуванню. В пiзню пообiдню пору
вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх:
хан наближа ться вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та сопелi,
уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на кому
лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися мерщiй до
вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звiдтам надiйно палаючi
головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища
й вiзьме пiд сво накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну i
другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'©здi у стiйбище
й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi ма ввiйти в Заверганiв
рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'©зду й сурмачi,
усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi очi
пересвiдчитись: чи ж достойна ©хнього хана.
А комонник близько вже. Ось-ось над'©де й оповiстить: радiйте,
кутригури, воседля почина ться. Бо й без тих оповiщень бачили: валка з
ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати
того видива, заради якого зiйшлися.
Хан ©хав попереду, у супроводi во©в та кметiв сво©х, його обраниця -
певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом за комонниками.
Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап
зiйшов з огира й попростував до переднього повозу, до жiнки клопоталися
вже бiля його наречено©. Пождав, доки поправлять на пiй вбрання,
утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi:
- Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, - кивнув на
багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч.
- Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь не
страшить. Вона у нас непорочна.
Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим
усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв ©© за руку й повелiв iти.
Сестра правду сказала: ©й нема чого страхатись вогню, охоронця роду
Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого не помишля
су протi© того роду Раз так сталося, що хан обрав ©©, а вiтсць повелiв
бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн ©хньою домiвкою не понесе
анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю
- то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як мати породила. Тож
прiч пiшли страхи, негоже думати про них i брати на карб Небом
заприсяга ться: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке може
статися: сама не вiда , що несе в Заверганову оселю. ж бо донькою чужого
роду i чужих поконiв. Що коли дума про себе одне, а насправдi iншою?
Вогонь, яко охоронець ханово© оселi, узрить те i не пропустить тако©, духи
ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти не©. А
стануть - спопелять.
Чомусь подумалося в останню мить: вороття нема i вороття не буде вже.
дина надiя на того, хто тут володарем, а вiдтак i повелителем. Тож
нiчого не лиша ться як горнутися до нього й шукати захисту.
З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiча ©© згромаджений по один
i по другий бiк вогненно© путi люд. Знала: вiн , бо завважила його тодi
ще, як наближалася до стiйбища, певна була, по©да ©© очима, а
пересвiдчитись, що так i , неспроможна: усе i всiх заслоня вогонь та
страх перед вогнем. Он як палахкотить вiн, та тягнеться до тiла, та
норовить лизнути сво©м гарячим язиком ©© й без того розпашiле тiло. Коли
не помиля ться це вже Друге вогняне кiльце поминула. А скiльки ще ©х
попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена людом, що рябi в очах,
урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi, анi
сили в тiлi, анi пам'ятi яко©сь. Коли б не хан i не його мiцна рука,
певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена безвiллям, на
вогонь.
Ще голоснiше засурмили в роги, чути, як галасу мовчазний досi люд. Чим
потiшений вiн? Нею, ©© доброликiстю? А так. Погляди всiх i всякого прикутi
до не©, усмiшки, здравицi посилаються ©й. Та й хап Заверган не знати який
вдоволений. Хилить ©©, свою наречену, до себе i заспокою :
- Не страхайся тепер. Ти пройшла крiзь вогонь тебе вподобали духи
нашого роду, а отже, вподобав i рiд.' Будь вiльна серед вiльних i достойна
серед достойних. сть-бо вiднинi жоною хановi, а вiдтак i володаркою на
кутригурах.
Землю давно затопила темiнь, а тi, що прийшли до хана на воседля, знай
трапезують при багаттi, та вдаються до витiвок, та регочуть, вдоволенi з
себе. Каломола тримала ся скiльки могла. Сидiла за етилом i споглядала
титi витiвки. Коли ж надокучили з ними, а нiч зморила i зморила до краю,
покликала сестру й шепнула ©й:
- Я геть змалiла на силi. Скажи хановi, аби дозволив уже пiти до
намету.
Заверган не перечив. Вiн був хмiльний i менш за все зважав на свою
обраницю. Бiльше був iз родаками та содругами сво©ми. Одначе, коли
Каломела почала виходити з-за. столу, покликав сестру ©© й мовив щось
ута мничено.
Котра з жiнок - навiть коли вони зовсiм младомладi ще - утрима ться,
аби не поцiкавитися, що прихову од не© муж. Не була винятком i Каломела.
Сестра осмiхнулась на те й вiдбулася жартом-вiдмовкою:
- Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за
содругiв сво©х. Велiв берегти, аби не викрали.
У наметi зняла з сестри вбрання, повела осторонь i зробила омивання.
Вже потiм, по омиванню, подала ©й тунiку з тонко© ромейсько© тканини й
велiла спочивати по виснажливiй путi.
- Я буду з тобою, газелько, - сказала обнадi но й поцiлувала Каломелу -
точнiсiнько так, як робила те мати, бажаючи сво©й дитинi добро© ночi.
- I тодi, як вiн прийде? - подала збентежений голос Каломела.
- Ба нi, тiлько до того, поки прийде. Опiсля лишу тебе з ним.
А так, рано чи пiзно залишать iз ним. I сестри, i мужi, що
супроводжували ©© до кутригурiв, i навiть челядь - усi сядуть
завтра-пiслязавтра на огирiв чи в повози й подадуться за Широку рiку, в
рiднi стiйбища, до кревних сво©х. Тiльки вона, Каломела, нiкуди вже не
по©де, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнiв хана Завергана. Як то
буде ©й тут, у чужiй землi, серед чужих людей? Добре, коли так, як обiця
хан, а коли нi? Анi вiтця, анi матерi, ба навiть поради чи розради ©хньо©
звiдси не докличеться вже. Мати, вiтець он як безнадiйно далеко вiд не©,
десь аж за Широкою рiкою. дине, що лиша ться, - уповати на добрiсть тих,
хто, як каже хан, прийняв ©© в iцм родi i прийняв прихильно. Та й сам вiн
нiби прихильний до не©. Чому ж тодi така холоднеча йде тiлом, коли згада ,
що ма належати йому? Не прийма його серцем, жада iншого? Пробi, кого
може жадати в сво© шiстнадцять лiт? Окрiм цодруг-иотiшпиць,
матирi-цорадницi та безмежного степу, що засiвав думи i серце передзвоном
тирси, нiкого i нiчого не знала. Не iнакше як чужий вiн ©й хан Заверган,
не прийма вона його серцем. ТI о ж воно буде, коли й не прийме? Згубить
же себе, присяйбiг згубить!
Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стiйбище, взяла б
першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться
зi сво ю кривдою, коли ©й навiть у рiдну землю, до вiтця-матiнки нема
вороття. Казала ©м: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто ©© послухав,
хто зважив на те, що не хоче? " дь i будь йому жоною", - сказали, i
сказали, твердо.
- Сестро, - покликала. - Ти чу ш мене, сестро?
- Чую, - обiзвалася. - Чого тобi?
- А ти не йди, коли прийде хан.
- Як можна?
- Можна. Скажеш, я так хочу.
- Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно ма ш належати йому.
- Якщо й маю, то хай потiм, не зараз. Сестра засмiялася стиха. Чути
було: глузу з Каломели. По-доброму, а все ж глузу .
- Гада ш, не послуха ться?
- Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була обiрвати
©© на словi: зачулись чи©сь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до
намету ввiйшов хан.
- Каломелка спить уже? - поцiкавився.
- О нi, - спiшно i, як здалося Каломелi, вдоволено заперечила
охоронниця. - Вона жде на хана.
Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була схопитися
як i крикнути на повний голос:
"Неправда! Ти, сестро, неправдива сть!" Та не встигла подумати так, як
хан розбив ©© думку о свою.
- То вона у нас така розумниця?
Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi Дякував та й
дякував, зiгрiтий сво©м вдоволенням, правда, ©м i казав ©й: ти зробила
сво , можеш iти вже.
Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла й аж геть
переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сiв
осторонь, певно, перепочива пiсля всього, що було на воседлi. Зрештою
пiдвiвся й покликав челядника.
- Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була
перед тiм Каломела.
Хлюпався довiй i не бе;i насолоди. Затпм i челядник;1! спровадив.
Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи то доглядався до
не©, сво © обраницi, що лежала поруч i нiмувала ждучi©, чи всього лиш
витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на
ложi.
Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган
- i вона лусне, як луска тятива, коли вiд не© хочуть бiльше, нiж може.
Не помiчав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв ©© дужою,
вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе.
- Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр.
- Боюся хана.
- Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив у нiй всю, яка
була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася з силою,
скористалась тим, що вiд не© не сподiвалися такого, й вислизнула з
обiймiв, ба навiть подалася прiч.
Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не
питавсь уже, чому втiка . Згрiб обiруч, повернув у ложе, так дужо i так
рвiйно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула,
задихнеться зараз вiд страху та безвиходi.
- Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!..
I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому ©© сила,
коли в нього стократ дужча вона, i що благання, коли загорiвся вогнем?
Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту матiр'ю тунiку,
що вона розпанахалась до самого подолу i явила Каломелку в усiй ©©
неторканiй красi та ута мниченостi.
Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть, вирiшила свою долю. Бо вiдчула й
усвiдомила: ©© вивiльнено з материного накриття. А такiй не дозволено
належати iншому. Така ма належати тому, котрий домiгся вивiльнення i
спромiгся вивiльнити.
II
Третього дня по воседлi усi, хто супроводжував Каломелу до ханового
стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку рiку, до свого роду. Хан
влаштував ©м гучнi проводи, сам сiв на вигуляного за цi днi огира й
Каломелi велiв подати - проведуть родакiв ©© до переправи, а вже звiдтам
по©дуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, ©х Заверган) по
обводах Кутригурсько© землiма намiр показати ©© жонi сво©й, а заодно й
жону показати кутригурам. На те пiде стiльки днiв, щоб народився,
виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до ханового стiйбища
над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'©дуть усю землю вiд схiдних до
полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi залишаться на
останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою
мандрiвки, а може, й справжнiм дивом.
На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до
одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там, у стiйбищi, хан
знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi дозволив побути з
сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлуча ться з
кревними надовго, хто вiда , може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок
та вдовольниться тим, що дозволя останок.
Плакала, прощаючись, так дуже i так по-дитячому ревно, що навiть у
нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку та
умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки, як обiрвала останню
нитку, що днала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у не© нема й не буде
на цiй землi рiднiшо© людини, - хилила ся до нього довiрливiш, нiж
дозволяла собi хилитися досi, i жаданням його не противилася вже, як
перше.
Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i втомлива. Через те не
поспiшав долати ©©, давав час на перепочинки, на зустрiчi i урочистостi,
що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу жону його.
Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i
та мно вiд не© - роз'©зди, попереджав родакiв про сво наближення. А вже
родаки вiдали, де зустрiчати i як зустрiчати хана з ханшею: ви©здили
далеко за стiйбище, вiншували щораз щедрiшими й при мнiшими словесами,
вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки.
Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган зумисне повiз ©© по обводах
землi сво ©, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ; нiж може дати звичайне
воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися: звiдки стiйбищани знають
про не©, навiть у найвiддаленiших закутках?
Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумi
нiмих ©© позиркiв, i одбувався жартами.
Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись i дивуватися,
хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнiшою
видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де вони, чи далеко
звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок чи сiдали
до трапези - не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом
©жу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв
таким одмiнам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхово©
©зди. У вiтця свого, там, на берегах Бiло© рiки, не завжди сидiла в
стiйбищi та ©здила в повозi, певно, i гасала, як усi в ©© вiцi, на молодiй
кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало
iнше: доволi просто i по-мужньому стiйко зносила он яку тривалу i
виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя.
Аби впевнитися в ©© вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на
синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв:
- Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна вода в
тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час би
напо©ти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч.
Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що ©здять ступою.
Хотiлось удостовiритися, що вдi Каломела, коли Коврат пустить свого