шкода вгена i трiшки гiрко за нього. вген фарбу чорно вiд власного
невдоволення. Вiн ладен звинуватити в сво©х невдачах весь свiт. Отак воно
часто трапля ться в життi... Ми бачимо плями в душах iнших, але дуже мало
клопочемось власною досконалiстю.
I все ж у вгеновi щось таке, що йому подоба ться. Пружина, яко©, як
йому вида ться, не вистача в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети.
Йтиме до не© i в хурiю, i в дощ, i в спеку. Прийде, знайшовши людину.
Людей.
©хню суперечку обiрвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв
ковбасу, розкоркував пляшку.
- Ну ж бо - по першiй.
Холод охоче взяв чарку. Вiльно йому i просто почува ться в Шаха. I вiн
зна - чому. Тимофiй не сковував його принизливою шанобою, запобiгливою
гостиннiстю:
"Не погребуйте... Ми люди простi", як декотрi, вже не так-то й простi
знайомi.
- За ваше здоров'я, - перехилив чарку Шах.
- За мо здоров'я вже випито стiльки горiлки, - перехилив за ним i
Холод. - Як воно й трима ться?
- Слухав я вас, i такi ви розумнi, аж менi страшно, - мовив далi без
усякого зв'язку Шах. - I весь люд зараз чи то порозумнiшав, чи то
налякався. Куди не пiдеш, скрiзь про ракети, супутники, якiсь розумнi
машини.
- Роботи, - пiдказав вген.
- Еге ж, роботи. А скажiть менi, а тi роботи п'ють горiлку чи нi?
- Поки що нi, - посмiхнувся вген. - Хiба не вистача ?
- Нi. А тiльки чого горiлка погiршала?
- Рецептура не та, або вхiдний продукт...
- Хiба... Забули що?
- А чого, як ви гада те? - запитав Холод. Вiн знав, що за Шаховими
словами щось хова ться, але поки що не мiг вiдгадати що.
- Ну... На горiлцi важче... Я на чомусь iншому. От, скажiмо, на кожусi.
Шив менi колись на селi кравець. Пiсля того вiн щодня зустрiчався з ним, з
мо©м кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: "Ну, як, не розшива шся? Не
жмеш пiд руками? Не рiжеш? Добре. А ковнiр чого ззаду вiдстовбурчився?
Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу".
Холод весело смiявся на ту розповiдь. Сво©м прикладом Шах обiйняв усю
стандартизацiю життя. В Шаховiй головi заховано в десять разiв бiльше, нiж
написано на простакуватiм обличчi.
В легкiй жартiвливiй бесiдi непомiтно сплинув час. Старенький годинник
на стiнi прохрипiв десяту годину, коли Холод став збиратись додому. вген
ще ранiше пiшов до сво © комiрчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у
дверi.
- Мазур, - покликав вiн. I коли той прочинив дверi: - Переступiть
порiг, а то посваримось. Я ось що хотiв вам сказати. Завтра виходьте на
роботу. В наше, друге вiддiлення. З директором лiкарнi я поговорю сам.
- Може, ви дума те, що я облишу сво© дослiди?
- Тодi б я помилився в вас.
* * *
Прохолодна осiння нiч наслала студений ранок. Холод iшов, сховавши руки
глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечi. Довкола Прокопа
Гордiйовича - живий вир. З кошиками, клунками, сiтками поспiшали на базар
люди. Але вони не заважали йому думати. I мiдний передзвiн прибитого
морозом листя над головою, i гудiння перемерзлих за нiч стовпiв теж не
вiдлякували його думок. Гамiр будив у ньому думку, мов водопад луну в
горах. Йому взагалi найлiпше думалось у ходi, а працювалося в свята, в
недiлi. Коли на вулицi - гомiн, коли за стiною-музика. Може, це був
виклик? Мабуть, так. Виклик собi.
Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив i його,
повернув думки до сьогоднiшнього дня, до роботи. Вiн саме порiвнявся з
ворiтьми базару. I тут зупинився. Так, ще сьогоднi ранком нагадував собi -
не забути зайти сюди. Вчора ввечерi востанн оглянув Iгорь-ка. Сьогоднi
хлопчик ма виписатись. "Прижилося паця. До кабiнету, як у власну
кiмнату". Але професоровi чомусь сумно.
Вiн ходив по базару, шукав мiцних, червонобоких яблук. Таких, щоб
хрумтiли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко-п'янко. Щоб...
запам'яталися. Зда ться, оце вони.
- Що коштують вашi яблука?
Недоказане питання вмерло на губах. Прокiп Гордiйович дивився на
продавця, i в його очах загорiвся неспокiй. Дядько стояв, обiпершись
животом на базарняний стiл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя
його - немов розрiзане яблуко, на цiй неприроднiй блiдостi, неначе
причепленi, - вуса. Лiвою рукою тримався за груди.
Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той клiпнув повiками, в його
очах ледь засвiтилось здивування.
- Ви... що це? Я зараз... на ваги...
- Сiм, вiсiм, дев'ять... - рахував у думцi Прокiп Гордiйович.
-Чоловiче, чому це ви ви©хали на базар?
- Жiнка казала - не ©дь, - видавив дядько винувату посмiшку. - А я
думав - пройде. Завсiгди минало. Коли б сiсти... Може б, i ниньки...
- Вам треба до лiкарнi. I - не гаючись.
Прокiп Гордiйович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мiшок яблука,
покликавши покупця, котрий саме пiдiйшов до сусiднього столика.
- Допоможiть занести в камеру схорони яблука i здати ваги. Людина
захворiла.
Дядько ледве заперечував, - було видно, що йому байдуже все.
За хвилину Прокiп Гордiйович вiв його пiд руку до зупинки таксi.
- Ма те клопiт... Даремно ви, - шелестiв хворий. - Вже менi не
бришкати... Я це знав. Жiнцi не казав... Щоб не лякати. Минулого лiта я в
себе в районi лежав. Три мiсяцi. Кажуть, один тiльки у Ки вi прохвесор
вмi такi операцi©... Та й то коли як випаде.
- А я вас i веду до того професора, - сказав Прокiп Гордiйович.
При©хавши в лiкарню, вiн припоручив хворого лiкарям з прийомного
вiддiлення, а сам пiшов нагору. Хотiв тiльки роздягтися, вiддати необхiднi
розпорядження i вернутися назад.
Але повернутися довелось не скоро.
Бiля дверей кабiнету його зустрiв помiчник завiдуючого, найстарiший у
вiддiленнi, глухуватий лiкар, прошепотiв на саме вухо, але так, що чули й
на сходах:
- У нас комiсiя. Вас чекають.
Завiдуюча вiддiленням Варвара Iванiвна сидiла перед головою комiсi©, на
всю свою силу вдавала байдужiсть. Але тiльки вдавала. Вiдчувала, як всю ©©
пронизують невидимi струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть,
отак почувають себе люди на отiм страшнiм електричнiм стiльцi. Ой, лiпше
вже, коли б пiд нею був отой стiлець. Вона б сама ввiмкнула струм. Одна
мить - i кiнець мукам.
- Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який вiн?..
Вона вже не чула, що допитували далi.
"Який вiн?.. Який вiн?.."
Коли б ви знали, який вiн... Коли б ви знали, як шалено, гаряче коха
його. Коха багато лiт. Ох, як це тяжко - любити в безнадi©. Коли б хоч
раз глянув на не© так, як просить ©© серце. Один- диний раз... Нехай би
стиснув, щоб вона криком ввiйшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною
мелодi ю, спогадом, бiллю.
А вiн...
Нi, вiн лихий. Жорстокий. Адже зна , що трима в руках чуже серце.
Ласкавий зi всiма i холодний з нею. Вiн для всiх, тiльки не для не©.
То нехай же... Нехай i йому вiд не© мука. Нехай спiзна хоч краплю
того, що спiзнала вона.
- Так, я мушу розказати правду.
Говорила, обпiкалася власними словами. Жаль звивався на серцi, страх
рвав душу. Розумiла, що топить дорогу людину, що вже втрача ©© до кiнця,
©й було гидко себе, було страшно.
- ...Нещодавно покрив самострiла. Так, так, не дивуйте - самострiла. Чи
саморуба. До нас приходять i такi. Вiн не встиг за вiдпустку перебудувати
хату, а щоб виписатись на бюлетень - вiдрубав собi пальця. Кiнчика,
останню фалангу... Почалося нагно ння... Холод три днi тримав його в
лiкарнi, а тодi вiдправив на завод, на роботу. Але нiчого не написав туди.
I в iсторi© хвороби записав - випадкове поранення. Перевiрте самi.
Професор взагалi самоуправству . Прийма людей, якi йому до вподоби.
Приводить ©х навiть з вулицi. Он i сьогоднi привiв якогось дядька.
Земляка, мабуть, або родича. Без документiв, без довiдок... Вiн нi з ким
не раху ться... Вiн... Камiнна, его©стична людина, здатна... здатна...
Варвара Iванiвна заплакала. Члени комiсi© похитували головами,
переглядалися. Отак стероризувати людину, досвiдченого, спокiйного лiкаря!
Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомiчне дiвча!
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Тяжко пророста дерево на новiм грунтi. Та ще коли ма мiлке корiння,
незвичне пробивати камiннi товщi, та ще коли вiтри розхитують стовбур.
Гаразд, якщо ста для корiння простору, а поруч цього дерева брунькуються
iншi, напинають вiтри в сво© крони.
Люди - не дерева, мусять самi зчiплюватись кронами.
У бригадi в Кузьми Сидоровича двадцять вiсiм чоловiк. Працюють вони в
чотири змiни. Весь заробiток приносять в одному кашкетi, дiлять на
двадцять вiсiм часток. Нiхто тут нi за ким не нагляда , не вiдмiрю
шнурками i тоннами чужо© роботи. Тi метри i тонни на всiх. Але хiба
зважиться хтось сiсти сам на перепочинок - перекласти частку сво © ваги на
iншi плечi? Хiба пiде, не пiдготувавши мiсце до працi сво му товаришевi,
котрий завтра чи позавтра готуватиме мiсце йому? Май душу черствiшу за
кварцовий пласт, i ©© пробуравить совiсть. Колись незрозумiлий, казенний,
як видавалось Олеговi, лозунг колективно© працi вiдчутно постукав йому в
серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самi, але в першi
днi хлопцi намагалися вiдтиснути Олега до легшо© роботи. Його i Андрiя. Та
обо волiли б за лiпше розсипатись порохом, нiж погодитись на таке.
В Олеговiй головi нiби переплуталось все. Дивився на товаришiв i
дивувався, як красиво, як просто переплiталися вони в один ланцюг працею,
мрiями, дружбою. Вiн був певен, що це добрий випадок зiбрав докупи оцих
людей, злютував у один пласт. Навiть уявою не мiг змалювати цей пласт
помережаним розколинами, пощерблений лизунами, - цих людей - сердитими,
знервованими. Вiн би не повiрив, коли б хтось йому сказав, що колись вони
брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що днало ©х
одне - чарка. Але коли б так, то стримати ©х мiг тiльки мiцний ретязь, а
натягати його - мiцна рука. хнiй бригадир, Кузьма Сидорович, руку мав
маленьку, теплу, - здоровкаючись, вiн ледве потискував Олеговi пальцi, - i
сам був комплекцi© непоказно©. Хоч, переповiдали, в молодостi славився
борцiвською силою: по двi години без вiддиху буравив електросвердлом
породу, тримаючи в зубах акумулятора в три кiлограми вагою. Та то -
колись. Бо потiм вирвався на волю лютий вибуховий пломiнь, пiдiм'яв його
пiд себе, кинув i нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович на тiм
стояковi залишив свою силу. Вибух пожер ©©. Бiльше року пролежав у палатi
хiрургiчного вiддiлення i вже не спромiгся зiбрати докупи й половини ©©.
Вiн зараз харчувався тiльки дi тичними стравами, часто кволився. Але,
мабуть, мав Кузьма Сидорович iншу силу. Силу налитого добротою серця.
Хлопцi в його бригадi - молодi, майже кожен переступив якусь невдачу.
Називав ©х синочками, а лаяв горобцями. Вiн нiколи не сварив за недоладно
виконану роботу. Сам брав у руки сокиру, лопату, свердло, - iнструмент
промовляв за нього. Вiн вчив хлопцiв iншо© науки: як вiдрiзнити несправжню
покрiвлю вiд справжньо©, як розпiзнати загрозливий кумпол, як визначити
без газомiра концентрацiю газу, як швидше вибрати вугiлля. Хлопцi зважали
на всi поради бригадира. Опрiч одно© - поради щодо безпеки. А може, то час
пiдтискував ©х так прикро до не©. Вiн добувся й сюди, пiд землю, лунко бив
у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима нормами, котрi втiкали
вiд них, мов марева в пустелi. Ледве пiдривник скiнчував обвалення, вони
вже кидалися в розжаренi газовi вихри, в порох, в спеку. Та все те,
либонь, знав i Кузьма Сидорович. Вiн i сам не чекав, коли до кiнця
вляжеться пiд водяним струменем вихор.
В оцих вихрах, в робочому гуркотi й гартувалась Олегова душа. Поволi
звикав до рiзночасового сну, до гуртожитку, до товариства. I вже йому
колишн життя здавалося примарним i нiби аж несправжнiм. Справжнi в ньому
тiльки Лiля, батько. Кiлька разiв сiдав писати Лiлi листа i шматував,
шматував папiр, шматував сво© чуття. Вiн все частiше бачив, як верта ться
в мiсто, як пройде повз Бiланiв палiсадник, повз не©, пройде незалежним,
дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, i його
праця набувала свого змiсту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити.
I все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лiлю. Отут, далеко-далеко
вiд Лiлi, йому нiби вiдкрилося щось у нiй. Пересiвав сказанi нею слова i
бачив, якi вони легкi. Лiля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим
жмутиком. Вона навiть тут, в споминi, втiкала вiд нього. А вiн... Вiн не
мiг забути ©©. Як не можуть забути коштовно©, хоч i небезпечно© iграшки.
Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фiнка. ©©
привiз з Iталi© Олеговi в подарунок один батькiв знайомий. Красива, з
рiзьбленою, слоново© костi колодочкою, блискуча, гостра.
Нею при мно бавитись, хоч i небезпечно. Легко можна порiзатись.
Але до чого тут фiнка? Вiн аж посмiхнувся такому спiв-ставленню.
Вiд споминiв про батька думка його втiкала сама. I тiльки втомлена,
збагнувши марнiсть втечi, побитим псом верталась до батькового порога i
влягалася там.
Закрайками душi Олег ловив якусь невизначенiсть, якусь провину перед
батьком i ховався вiд не©. Вiн знав, що Андрiй - дино кому признався про
батька - написав у Ки©в листа, але вдав, нiби не зна нiчого.
А в його життя йшли iншi люди, iншi турботи.
Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав
бригадира на бульварi. Кузьма Сидорович iшов неквапливо, далеко вбiк
вiдставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрiчкою пакунком.
- О, ти! - радо потеребив вiн вуса, побачивши Олега. - Додому? Завези
оцього пакунка. - Вiн знову скубнув вуса, але тепер нiби нiяково. -
Припоручила менi дочка. Щось ©й тут перешивали... А менi ще в клуб, на
збори... Мiй дiм за гуртожитком, на Привiтнiй, сьомий номер...
Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тодi Олег радо завдав би його
собi на плечi. Його вiн внiс до трамвая на долонi, над людськi голови, щоб
не зiм'яли. За всю дорогу навiть не вiдважився помацати за рiжок. Хоч
кортiло. Трамвай весело мчав повз осiннi садки на околицю. Там, за двома
рядами гуртожиткiв, - старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза.
Привiтна - нова вулиця, вибудувана вже пiсля вiйни. Стандартнi будиночки,
маленькi хлiвцi, високi огорожi. Майже в кожнiм дворi на ланцюзi пес.
Гавкiт супроводжу перехожого вздовж всi © вулицi, сигналiзу про чужинця.
В цьому дворi пса не було. Та був iнший сторож. Великий бiлий гусак низько
пригнув голову, потупотiв з шипiнням навперейми хлопцевi. Олег бокаса, щоб
таки не вчепився в холошу, вiдступив до сiней i, обкрутившись, шарпнув
дверi. I враз... Далi вiн ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього
падало щось бiле, велике, разiв у десять бiльше за гусака. Воно боляче
дзьобнуло його по лобi, накрило з головою, повалило на колiна. Олег
борсався на землi, задкував до ворiт, волочачи на собi якусь потвору.
Врештi, те бiле спало йому з очей, Олеговi провиднiлось. Вiн побачив, що
волочить драбину, що ногами топче простирадло i що пiд призьбою стриба на
однiй нозi, вхопившись руками за другу, дiвчина. Олег дивився на не©, -
йому минав перший переляк i напливав другий. Бiльший за перший. Ця дiвчина
була Люба. Люба з збагачувально©, Люба Хулiганка. В наступну мить вона,
все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, пiдсмикнула спiдничку i
кинулась пiдбирати розкидану на порозi бiлизну. Олег все ще стояв,
розставивши руки, з драбиною на ши©.
- Я... От ©й-богу ж... Пробачте.
Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дiвчина пирхала в руку, та
враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгiт.
- Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину i забула
прищепнути дверi.
- Я не за це... Отодi... Я нiчого не знав... На Любине обличчя набiгла
хмарка. Але погляд ©© упав на пакунок, чоло вияснилося знову.
- Що це у тебе? - хоч вже майже здогадалася.
- Кузьма Сидорович прохав передати.
- Ти-в батьковiй бригадi?-повiсила на перечку драбини бiлизну,
прочинила дверi. - Заходь.
Будиночок - невеличкий, всього лиш на двi кiмнати. Люба завела його до
свiтлицi, просторо©, гарно прибрано©.
З лежанки стрибнув кiт, замурликав, потерся дiвчинi об ногу. ©й,
мабуть, стало лоскiтно, вона вiдштовхнула кота, потерла ногу долонею.
- Йди геть... такий балуваний, - поскаржилась. - Але розумний, мов
людина. Захворi хто з наших, сяде бiля лiжка й сидить. Навiть не сть
нiчого. А ви любите котiв.
- Я?.. Не знаю. У нас у Ки вi... - i похлипнувся на словi.
- Ви з Ки ва?
- Народився там... А тодi в селi жив... А ви, мабуть, з села недавно? -
вказав на стiну. Там, на дешевiм килимку, висiла рушниця.
Дiвчина похитала головою. I не то посмутнiла, не то посерйознiшала.
- Батько колись, за молодостi, лiсникував. Увесь вiк мрiяв ви©хати.
Кудись на хутiр, у лiс. I - як бачиш. А може, там йому було б краще...
Олег трохи призвича©вся i вже смiливiше дивився на Любу. Вона не була
вельми гарною. Дiвчина не лишалась весь час однаковою. Очi, брови, обличчя
- все мiнилося в нiй. Щось буряне, шалене вихлюпувало з ©© душi, манило й
застерiгало. В очах - така глибочiнь, що, далебi, можна втопитися. Вiн i
потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на
берег. Вiн не мiг вiдгадати, що сховано в тiй глибинi. Тiльки вiдчував, -
щось таке, що рве наймiцнiшi заклепки на серцi. I водночас почував себе
просто, невимушене, - ще нiколи ранiше не було йому так. Дiвчина хвилювала
хлопця, хвилювала його уяву. I йому вiд цього ставало солодко й соромно.
Олег теж подобався Любi. А чим - не знала й сама. Соромливiстю,
вразливiстю, несхожiстю з висiлковими хлопцями. Ой, цi хлопцi. Скiльки ©х
вже познайомилось з ©© мiцним кулачком. Залишившись з дiвчиною наодинцi,
вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дiвчина... I
щось у ньому... Вiн щось хова вiд не© i вiд усiх. ©й дуже хотiлося знати
що.
- Ти завтра ©деш на озеро? - запитала вже зовсiм приязно.
Олег пригадав, що хлопцi з бригади говорили, - в недiлю всi ©дуть за
мiсто. Запрошували й його. Але вiн страшенно натомився за минулий тиждень
i збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же...
- А там весело? - запитав, хоч думав про iнше.
- Веселим - весело, - засмiялась, пiдсунула до себе пакунка. - Ну, йди,
я намiрятиму, - нецеремонно пiдштовхнула хлопця до дверей.
...Вiдтодi, як Олег вибiг з затишно© ки©всько© квартири, це був перший
день, що лився на нього радiстю. День i справдi ясний, погожий,
золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осiннiх днiв. Вони ви©хали всi
разом в одному, заздалегiдь замовленому автобусi. З дiтьми, з зятями,
тещами. На низькорослiм, але мiцнiм, ще зеленiм в'язi над озером
загойдалися три майстрованi бригадними теслями колиски. Стiл, чи, певнiше,
скатертина - одна на всiх, спiльна. Олеговi було нiчого на не© викласти з
кишень, але коли б вiн хоч натякнув на це, не сiв, хлопцi просто вкинули б
його в озеро. Сьогоднi, бiля оцi © скатертини, Олег вiдчув, що його
введено до ново© сiм'©. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут нема
примусу. Тi, кому не подобалось, просто йшли, ©х не тримали. Мабуть, це
теж не мало - вмiти не заважати iншим.
Жарти i дотепи за обiдом, може, не дуже гострi, зате безпретензiйнi i
зрозумiлi всiм. Критерi© i оцiнки нескладнi, але й не стандартнi. I точнi.
Бо примiрянi до робочого дня i до кiлограма хлiба.
Звичайно, всього оцього Олег не оббiгав думкою. Але ловив те серцем,
втiшався душею. Вiн уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве
його життя. Зiжмакана в долонi пачка грошей, прудконога норма, гострослова
дiвчина... Все круте, прудке, мiцне. I добре, коли вiн iтиме крiзь нього
не сам.
По обiдi ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкiшне, як
приднiпрянськi. Воно тiльки марило очеретами та кучерявими лозами, а
хлюпало в затоптаних, сухих берегах. I вже холодне. Але ©м не було на
ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула
сама. Стрибнула, коли човен уже вiдпливав.
Олеговi не зрiвнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате ©м забракло
його хисту. Олег, коли б скласти всi вiддалi, пройденi на човнi по Днiпру,
либонь, доплив би до Гiбралтару.
Вiв вiн човна легко, рiвно. I вiтер мчав над ним пiсню про бригантини,
котрi полинуть на гребенях пiн, i про чорняву дiвчину, яку доведеться
покинути моряковi.
Мабуть, дiвчина й заслуговувала на те... Бо була свавiльна й примхлива.
Вона наказала причалити ©хню бригантину до протилежного берега, звiдки ©й
махало руками дво хлопцiв. I не просто хлопцiв, а хлопцiв на "Москвичi",
одягнутих вишукано, по модi. Вони, мабуть, умовляли Любу по©хати з ними.
Бо один знову сiв до руля, а другий прочинив дверцi, показував кудись
рукою. Коли Олег пiдiйшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати
його: рiзко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись,
чи просто думками був бiля iншого, бо навiть не схитнувся. I цим
сподобався сам собi. Вперше за останнi мiсяцi. Вiн неквапно повернувся i
пiшов до човна.
А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сiла в машину i
вискочила, тiльки-но "Москвич" зрушив з мiсця.
Потiм човна в них забрали iншi, а вони стояли пiд в'язом, розмовляли.
Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинцi з Любою? Мабуть,
нi. Просто йому було при мно розмовляти з нею, ховатися по словесних
схованках, шукати самому. Хоч доводилось i остерiгатись: мiг натрапити в
схованцi на присипану пiском шпильку. Але й тут вiн уже вiдчув: тi шпильки
не дуже твердi. Вони нiби молоденькi колючечкк на каштана Нерозлу©ценого
каштана треба брати смiливо, тодi не поколеш руку. А висаджений в грунт,
вiн неодмiнно розiв' ться в пагiнець.
Вони, мабуть, ще гралися б довго, та ©хню гру розладнав низенький
кучерявий шахтар Климко.
- Ви що, пригляда тесь, чи е вiльна гiлка, - пiдiйшов вiн од гурту, де
грали в м'яча, i погойднув колиску. - Не клопочiться, вистачить.
Олег i Люба почервонiли, розiйшлися в рiзнi боки.
Климко весело смiявся власному дотеповi.
* * *
Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в не©
льодову скалку. Цей i багато, багато днiв.
Все почина ться з дрiбницi. Але одна бiда завжди чiпля ться за iншу.
На сусiднiй дiлянцi завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал.
Поспiшали, адже ©хня робота не рахувалася в план виробiтку, ©х нiхто не
неволив до цi © роботи, нiхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили,
щоб продовжували проходку, ©хня бригада тримала першiсть в змаганнi по
тресту. Два загаянi днi нависали над нею загрозою. Олег знав це. I йому
теж не все зрозумiло. "А може, тут якась хитрiсть", - заспокоював себе.
Вiн вельми вболiвав за першiсть. Вона в його думках зливалася з тим, з
омрiяним: з почесним шахтарем, вiдзнакою, портретом в газетi. Ой, як йому
хотiлося, щоб Лiля, щоб батько довiдались про нього саме так.
Вiн-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрiсть, а
тiльки про змагання.
Кузьма Сидорович, мабуть, вiдчував, що стояло за тим запитанням.
- Кажеш, втрача мо першiсть у змаганнi? Може... Так, так. Змагання... А
чи зна ш, хлопче, що таке змагання? - Бригадир говорив задумливо i навiть
трiшки сумовито. - Змагання - прекрасно. Але змагаються обов'язково з
кимось. Хтось перемiг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той,
хто перемiг. Йому все: премiя, пошана, нагороди, тобто отi, як ©х - лаври.
Ми прийма мо те. I iнодi забува мо про того, хто переможений. I тим
топчемо його пiд ноги. А це ж - друга половина люду. Та де половина!
Скiльки разiв був я й переможеним, i переможцем. Коли б уболiвав, як
декотрi... - Вiн посмоктав бичка, сплюнув пiд ноги. В маленькiй,
спецiально нашитiй кишеньцi завжди носив кiлька недокуркiв. Вже навiть
нагорi iнодi вдовольнявся тим. - Одинадцять лiт з Iвановичем разом дiрки
вертiли. Ото вiн з хлопцями з того боку йде нам назустрiч... Якби сточити
в одне, навiрчене разом, виглянули б на той бiк землi, в Америку. З ним я
змагаюся. Зрозумiв тепер?..
- Зрозумiв... Тобто...
- Ну, тодi пiди пiдтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвiркун над
нами поселився.
Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Вiн не чув
цвiрчання, не почув, як раптом увiрвалося воно.
- Тiкай!
Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грiзний трiск. Вiн
заметався, не знаючи, куди втiкати. I то© ж митi дужий штурхан вижбурнув
його з дiрки. Олег спiткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись
колiном. Все це сталося так швидко, що вiн навiть не встиг злякатись.
Навiть не знав, вiд чого рятувався, тiльки пам'ятав, що його виштовхнули
чи©сь руки.
- Кузьма Сидорович... Вiн там.
Це гукнув Андрiй. Але Олега той крик пiдвiв на ноги. Хлопець рвонувся,
в темрявi, яка облягла ©х, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.
- З дороги... Присвiчуйте попереду.
По стiнi побiг сполоханий промiнь. Ще хтось посвiтив збоку.
Тро хлопцiв тримали на руках Кузьму Сидоровича.
Вони так i несли його на руках до клiтi. Бригадир не стогнав, не
скаржився. Рясний пiт збiгав йому з чола, заливав глибоко запалi очi. Бiль
видавали й руки - вiн мiцно притискував ©х до живота.
Олеговi не привелося нести бригадира. Вiн бiг позаду, схлипував тихо,
щоб не почув Кузьма Сидорович. Навiть забув про те, що мiг i сам
залишитись пiд коржем. Власний страх розтанув у страховi за iншу людину.
За людину, котра стiльки зробила.для нього! Все добре, що зустрiлося йому
на останнiм вiдтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. I Олеговi
здавалося - зiйде з нього Кузьма Сидорович, розтане i все те.
I що йому робити тепер?
А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?
Але ж, мабуть, нi. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всерединi старi
рубцi. Що буде, що буде?
Кузьму Сидоровича забрали до травматологiчно© лiкарнi.
Другого дня три змiни бригади зiбралися на лiкарняному подвiр'©. Олег
прийшов одним з перших, разом з Андрi м. Ще тiльки поминув хвiрточку,
побачив Любу. Вона сидiла на кам'янiй приступцi ганку, пiдiбгавши колiна,
маленька, сiренька, мов покалiчена пташка. Жаль гострими кiгтями увiп'явся
Олеговi в серце. Йому хотiлося пiдiйти, заспоко©ти Любу, але не зважився.
Та й що вiн скаже, чим розрадить?
До Кузьми Сидоровича не пустили нiкого, не взяли й передачi.
Розходились шахтарi в скорботнiм мовчаннi. Несли в серцях тривогу,
вiдчуття власного безсилля. Олеговi воно ще й нiби якимсь докором. Яким,
сказати не мiг, але думка бiгла туди, до колишнього життя, до батька, до
його працi. Батько - вiн не вiдчува безсилля. Нiколи й нi в чому. От коли
невдоволення. Вiн ладен звинуватити в сво©х невдачах весь свiт. Отак воно
часто трапля ться в життi... Ми бачимо плями в душах iнших, але дуже мало
клопочемось власною досконалiстю.
I все ж у вгеновi щось таке, що йому подоба ться. Пружина, яко©, як
йому вида ться, не вистача в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети.
Йтиме до не© i в хурiю, i в дощ, i в спеку. Прийде, знайшовши людину.
Людей.
©хню суперечку обiрвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв
ковбасу, розкоркував пляшку.
- Ну ж бо - по першiй.
Холод охоче взяв чарку. Вiльно йому i просто почува ться в Шаха. I вiн
зна - чому. Тимофiй не сковував його принизливою шанобою, запобiгливою
гостиннiстю:
"Не погребуйте... Ми люди простi", як декотрi, вже не так-то й простi
знайомi.
- За ваше здоров'я, - перехилив чарку Шах.
- За мо здоров'я вже випито стiльки горiлки, - перехилив за ним i
Холод. - Як воно й трима ться?
- Слухав я вас, i такi ви розумнi, аж менi страшно, - мовив далi без
усякого зв'язку Шах. - I весь люд зараз чи то порозумнiшав, чи то
налякався. Куди не пiдеш, скрiзь про ракети, супутники, якiсь розумнi
машини.
- Роботи, - пiдказав вген.
- Еге ж, роботи. А скажiть менi, а тi роботи п'ють горiлку чи нi?
- Поки що нi, - посмiхнувся вген. - Хiба не вистача ?
- Нi. А тiльки чого горiлка погiршала?
- Рецептура не та, або вхiдний продукт...
- Хiба... Забули що?
- А чого, як ви гада те? - запитав Холод. Вiн знав, що за Шаховими
словами щось хова ться, але поки що не мiг вiдгадати що.
- Ну... На горiлцi важче... Я на чомусь iншому. От, скажiмо, на кожусi.
Шив менi колись на селi кравець. Пiсля того вiн щодня зустрiчався з ним, з
мо©м кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: "Ну, як, не розшива шся? Не
жмеш пiд руками? Не рiжеш? Добре. А ковнiр чого ззаду вiдстовбурчився?
Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу".
Холод весело смiявся на ту розповiдь. Сво©м прикладом Шах обiйняв усю
стандартизацiю життя. В Шаховiй головi заховано в десять разiв бiльше, нiж
написано на простакуватiм обличчi.
В легкiй жартiвливiй бесiдi непомiтно сплинув час. Старенький годинник
на стiнi прохрипiв десяту годину, коли Холод став збиратись додому. вген
ще ранiше пiшов до сво © комiрчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у
дверi.
- Мазур, - покликав вiн. I коли той прочинив дверi: - Переступiть
порiг, а то посваримось. Я ось що хотiв вам сказати. Завтра виходьте на
роботу. В наше, друге вiддiлення. З директором лiкарнi я поговорю сам.
- Може, ви дума те, що я облишу сво© дослiди?
- Тодi б я помилився в вас.
* * *
Прохолодна осiння нiч наслала студений ранок. Холод iшов, сховавши руки
глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечi. Довкола Прокопа
Гордiйовича - живий вир. З кошиками, клунками, сiтками поспiшали на базар
люди. Але вони не заважали йому думати. I мiдний передзвiн прибитого
морозом листя над головою, i гудiння перемерзлих за нiч стовпiв теж не
вiдлякували його думок. Гамiр будив у ньому думку, мов водопад луну в
горах. Йому взагалi найлiпше думалось у ходi, а працювалося в свята, в
недiлi. Коли на вулицi - гомiн, коли за стiною-музика. Може, це був
виклик? Мабуть, так. Виклик собi.
Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив i його,
повернув думки до сьогоднiшнього дня, до роботи. Вiн саме порiвнявся з
ворiтьми базару. I тут зупинився. Так, ще сьогоднi ранком нагадував собi -
не забути зайти сюди. Вчора ввечерi востанн оглянув Iгорь-ка. Сьогоднi
хлопчик ма виписатись. "Прижилося паця. До кабiнету, як у власну
кiмнату". Але професоровi чомусь сумно.
Вiн ходив по базару, шукав мiцних, червонобоких яблук. Таких, щоб
хрумтiли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко-п'янко. Щоб...
запам'яталися. Зда ться, оце вони.
- Що коштують вашi яблука?
Недоказане питання вмерло на губах. Прокiп Гордiйович дивився на
продавця, i в його очах загорiвся неспокiй. Дядько стояв, обiпершись
животом на базарняний стiл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя
його - немов розрiзане яблуко, на цiй неприроднiй блiдостi, неначе
причепленi, - вуса. Лiвою рукою тримався за груди.
Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той клiпнув повiками, в його
очах ледь засвiтилось здивування.
- Ви... що це? Я зараз... на ваги...
- Сiм, вiсiм, дев'ять... - рахував у думцi Прокiп Гордiйович.
-Чоловiче, чому це ви ви©хали на базар?
- Жiнка казала - не ©дь, - видавив дядько винувату посмiшку. - А я
думав - пройде. Завсiгди минало. Коли б сiсти... Може б, i ниньки...
- Вам треба до лiкарнi. I - не гаючись.
Прокiп Гордiйович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мiшок яблука,
покликавши покупця, котрий саме пiдiйшов до сусiднього столика.
- Допоможiть занести в камеру схорони яблука i здати ваги. Людина
захворiла.
Дядько ледве заперечував, - було видно, що йому байдуже все.
За хвилину Прокiп Гордiйович вiв його пiд руку до зупинки таксi.
- Ма те клопiт... Даремно ви, - шелестiв хворий. - Вже менi не
бришкати... Я це знав. Жiнцi не казав... Щоб не лякати. Минулого лiта я в
себе в районi лежав. Три мiсяцi. Кажуть, один тiльки у Ки вi прохвесор
вмi такi операцi©... Та й то коли як випаде.
- А я вас i веду до того професора, - сказав Прокiп Гордiйович.
При©хавши в лiкарню, вiн припоручив хворого лiкарям з прийомного
вiддiлення, а сам пiшов нагору. Хотiв тiльки роздягтися, вiддати необхiднi
розпорядження i вернутися назад.
Але повернутися довелось не скоро.
Бiля дверей кабiнету його зустрiв помiчник завiдуючого, найстарiший у
вiддiленнi, глухуватий лiкар, прошепотiв на саме вухо, але так, що чули й
на сходах:
- У нас комiсiя. Вас чекають.
Завiдуюча вiддiленням Варвара Iванiвна сидiла перед головою комiсi©, на
всю свою силу вдавала байдужiсть. Але тiльки вдавала. Вiдчувала, як всю ©©
пронизують невидимi струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть,
отак почувають себе люди на отiм страшнiм електричнiм стiльцi. Ой, лiпше
вже, коли б пiд нею був отой стiлець. Вона б сама ввiмкнула струм. Одна
мить - i кiнець мукам.
- Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який вiн?..
Вона вже не чула, що допитували далi.
"Який вiн?.. Який вiн?.."
Коли б ви знали, який вiн... Коли б ви знали, як шалено, гаряче коха
його. Коха багато лiт. Ох, як це тяжко - любити в безнадi©. Коли б хоч
раз глянув на не© так, як просить ©© серце. Один- диний раз... Нехай би
стиснув, щоб вона криком ввiйшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною
мелодi ю, спогадом, бiллю.
А вiн...
Нi, вiн лихий. Жорстокий. Адже зна , що трима в руках чуже серце.
Ласкавий зi всiма i холодний з нею. Вiн для всiх, тiльки не для не©.
То нехай же... Нехай i йому вiд не© мука. Нехай спiзна хоч краплю
того, що спiзнала вона.
- Так, я мушу розказати правду.
Говорила, обпiкалася власними словами. Жаль звивався на серцi, страх
рвав душу. Розумiла, що топить дорогу людину, що вже втрача ©© до кiнця,
©й було гидко себе, було страшно.
- ...Нещодавно покрив самострiла. Так, так, не дивуйте - самострiла. Чи
саморуба. До нас приходять i такi. Вiн не встиг за вiдпустку перебудувати
хату, а щоб виписатись на бюлетень - вiдрубав собi пальця. Кiнчика,
останню фалангу... Почалося нагно ння... Холод три днi тримав його в
лiкарнi, а тодi вiдправив на завод, на роботу. Але нiчого не написав туди.
I в iсторi© хвороби записав - випадкове поранення. Перевiрте самi.
Професор взагалi самоуправству . Прийма людей, якi йому до вподоби.
Приводить ©х навiть з вулицi. Он i сьогоднi привiв якогось дядька.
Земляка, мабуть, або родича. Без документiв, без довiдок... Вiн нi з ким
не раху ться... Вiн... Камiнна, его©стична людина, здатна... здатна...
Варвара Iванiвна заплакала. Члени комiсi© похитували головами,
переглядалися. Отак стероризувати людину, досвiдченого, спокiйного лiкаря!
Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомiчне дiвча!
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Тяжко пророста дерево на новiм грунтi. Та ще коли ма мiлке корiння,
незвичне пробивати камiннi товщi, та ще коли вiтри розхитують стовбур.
Гаразд, якщо ста для корiння простору, а поруч цього дерева брунькуються
iншi, напинають вiтри в сво© крони.
Люди - не дерева, мусять самi зчiплюватись кронами.
У бригадi в Кузьми Сидоровича двадцять вiсiм чоловiк. Працюють вони в
чотири змiни. Весь заробiток приносять в одному кашкетi, дiлять на
двадцять вiсiм часток. Нiхто тут нi за ким не нагляда , не вiдмiрю
шнурками i тоннами чужо© роботи. Тi метри i тонни на всiх. Але хiба
зважиться хтось сiсти сам на перепочинок - перекласти частку сво © ваги на
iншi плечi? Хiба пiде, не пiдготувавши мiсце до працi сво му товаришевi,
котрий завтра чи позавтра готуватиме мiсце йому? Май душу черствiшу за
кварцовий пласт, i ©© пробуравить совiсть. Колись незрозумiлий, казенний,
як видавалось Олеговi, лозунг колективно© працi вiдчутно постукав йому в
серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самi, але в першi
днi хлопцi намагалися вiдтиснути Олега до легшо© роботи. Його i Андрiя. Та
обо волiли б за лiпше розсипатись порохом, нiж погодитись на таке.
В Олеговiй головi нiби переплуталось все. Дивився на товаришiв i
дивувався, як красиво, як просто переплiталися вони в один ланцюг працею,
мрiями, дружбою. Вiн був певен, що це добрий випадок зiбрав докупи оцих
людей, злютував у один пласт. Навiть уявою не мiг змалювати цей пласт
помережаним розколинами, пощерблений лизунами, - цих людей - сердитими,
знервованими. Вiн би не повiрив, коли б хтось йому сказав, що колись вони
брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що днало ©х
одне - чарка. Але коли б так, то стримати ©х мiг тiльки мiцний ретязь, а
натягати його - мiцна рука. хнiй бригадир, Кузьма Сидорович, руку мав
маленьку, теплу, - здоровкаючись, вiн ледве потискував Олеговi пальцi, - i
сам був комплекцi© непоказно©. Хоч, переповiдали, в молодостi славився
борцiвською силою: по двi години без вiддиху буравив електросвердлом
породу, тримаючи в зубах акумулятора в три кiлограми вагою. Та то -
колись. Бо потiм вирвався на волю лютий вибуховий пломiнь, пiдiм'яв його
пiд себе, кинув i нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович на тiм
стояковi залишив свою силу. Вибух пожер ©©. Бiльше року пролежав у палатi
хiрургiчного вiддiлення i вже не спромiгся зiбрати докупи й половини ©©.
Вiн зараз харчувався тiльки дi тичними стравами, часто кволився. Але,
мабуть, мав Кузьма Сидорович iншу силу. Силу налитого добротою серця.
Хлопцi в його бригадi - молодi, майже кожен переступив якусь невдачу.
Називав ©х синочками, а лаяв горобцями. Вiн нiколи не сварив за недоладно
виконану роботу. Сам брав у руки сокиру, лопату, свердло, - iнструмент
промовляв за нього. Вiн вчив хлопцiв iншо© науки: як вiдрiзнити несправжню
покрiвлю вiд справжньо©, як розпiзнати загрозливий кумпол, як визначити
без газомiра концентрацiю газу, як швидше вибрати вугiлля. Хлопцi зважали
на всi поради бригадира. Опрiч одно© - поради щодо безпеки. А може, то час
пiдтискував ©х так прикро до не©. Вiн добувся й сюди, пiд землю, лунко бив
у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима нормами, котрi втiкали
вiд них, мов марева в пустелi. Ледве пiдривник скiнчував обвалення, вони
вже кидалися в розжаренi газовi вихри, в порох, в спеку. Та все те,
либонь, знав i Кузьма Сидорович. Вiн i сам не чекав, коли до кiнця
вляжеться пiд водяним струменем вихор.
В оцих вихрах, в робочому гуркотi й гартувалась Олегова душа. Поволi
звикав до рiзночасового сну, до гуртожитку, до товариства. I вже йому
колишн життя здавалося примарним i нiби аж несправжнiм. Справжнi в ньому
тiльки Лiля, батько. Кiлька разiв сiдав писати Лiлi листа i шматував,
шматував папiр, шматував сво© чуття. Вiн все частiше бачив, як верта ться
в мiсто, як пройде повз Бiланiв палiсадник, повз не©, пройде незалежним,
дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, i його
праця набувала свого змiсту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити.
I все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лiлю. Отут, далеко-далеко
вiд Лiлi, йому нiби вiдкрилося щось у нiй. Пересiвав сказанi нею слова i
бачив, якi вони легкi. Лiля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим
жмутиком. Вона навiть тут, в споминi, втiкала вiд нього. А вiн... Вiн не
мiг забути ©©. Як не можуть забути коштовно©, хоч i небезпечно© iграшки.
Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фiнка. ©©
привiз з Iталi© Олеговi в подарунок один батькiв знайомий. Красива, з
рiзьбленою, слоново© костi колодочкою, блискуча, гостра.
Нею при мно бавитись, хоч i небезпечно. Легко можна порiзатись.
Але до чого тут фiнка? Вiн аж посмiхнувся такому спiв-ставленню.
Вiд споминiв про батька думка його втiкала сама. I тiльки втомлена,
збагнувши марнiсть втечi, побитим псом верталась до батькового порога i
влягалася там.
Закрайками душi Олег ловив якусь невизначенiсть, якусь провину перед
батьком i ховався вiд не©. Вiн знав, що Андрiй - дино кому признався про
батька - написав у Ки©в листа, але вдав, нiби не зна нiчого.
А в його життя йшли iншi люди, iншi турботи.
Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав
бригадира на бульварi. Кузьма Сидорович iшов неквапливо, далеко вбiк
вiдставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрiчкою пакунком.
- О, ти! - радо потеребив вiн вуса, побачивши Олега. - Додому? Завези
оцього пакунка. - Вiн знову скубнув вуса, але тепер нiби нiяково. -
Припоручила менi дочка. Щось ©й тут перешивали... А менi ще в клуб, на
збори... Мiй дiм за гуртожитком, на Привiтнiй, сьомий номер...
Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тодi Олег радо завдав би його
собi на плечi. Його вiн внiс до трамвая на долонi, над людськi голови, щоб
не зiм'яли. За всю дорогу навiть не вiдважився помацати за рiжок. Хоч
кортiло. Трамвай весело мчав повз осiннi садки на околицю. Там, за двома
рядами гуртожиткiв, - старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза.
Привiтна - нова вулиця, вибудувана вже пiсля вiйни. Стандартнi будиночки,
маленькi хлiвцi, високi огорожi. Майже в кожнiм дворi на ланцюзi пес.
Гавкiт супроводжу перехожого вздовж всi © вулицi, сигналiзу про чужинця.
В цьому дворi пса не було. Та був iнший сторож. Великий бiлий гусак низько
пригнув голову, потупотiв з шипiнням навперейми хлопцевi. Олег бокаса, щоб
таки не вчепився в холошу, вiдступив до сiней i, обкрутившись, шарпнув
дверi. I враз... Далi вiн ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього
падало щось бiле, велике, разiв у десять бiльше за гусака. Воно боляче
дзьобнуло його по лобi, накрило з головою, повалило на колiна. Олег
борсався на землi, задкував до ворiт, волочачи на собi якусь потвору.
Врештi, те бiле спало йому з очей, Олеговi провиднiлось. Вiн побачив, що
волочить драбину, що ногами топче простирадло i що пiд призьбою стриба на
однiй нозi, вхопившись руками за другу, дiвчина. Олег дивився на не©, -
йому минав перший переляк i напливав другий. Бiльший за перший. Ця дiвчина
була Люба. Люба з збагачувально©, Люба Хулiганка. В наступну мить вона,
все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, пiдсмикнула спiдничку i
кинулась пiдбирати розкидану на порозi бiлизну. Олег все ще стояв,
розставивши руки, з драбиною на ши©.
- Я... От ©й-богу ж... Пробачте.
Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дiвчина пирхала в руку, та
враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгiт.
- Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину i забула
прищепнути дверi.
- Я не за це... Отодi... Я нiчого не знав... На Любине обличчя набiгла
хмарка. Але погляд ©© упав на пакунок, чоло вияснилося знову.
- Що це у тебе? - хоч вже майже здогадалася.
- Кузьма Сидорович прохав передати.
- Ти-в батьковiй бригадi?-повiсила на перечку драбини бiлизну,
прочинила дверi. - Заходь.
Будиночок - невеличкий, всього лиш на двi кiмнати. Люба завела його до
свiтлицi, просторо©, гарно прибрано©.
З лежанки стрибнув кiт, замурликав, потерся дiвчинi об ногу. ©й,
мабуть, стало лоскiтно, вона вiдштовхнула кота, потерла ногу долонею.
- Йди геть... такий балуваний, - поскаржилась. - Але розумний, мов
людина. Захворi хто з наших, сяде бiля лiжка й сидить. Навiть не сть
нiчого. А ви любите котiв.
- Я?.. Не знаю. У нас у Ки вi... - i похлипнувся на словi.
- Ви з Ки ва?
- Народився там... А тодi в селi жив... А ви, мабуть, з села недавно? -
вказав на стiну. Там, на дешевiм килимку, висiла рушниця.
Дiвчина похитала головою. I не то посмутнiла, не то посерйознiшала.
- Батько колись, за молодостi, лiсникував. Увесь вiк мрiяв ви©хати.
Кудись на хутiр, у лiс. I - як бачиш. А може, там йому було б краще...
Олег трохи призвича©вся i вже смiливiше дивився на Любу. Вона не була
вельми гарною. Дiвчина не лишалась весь час однаковою. Очi, брови, обличчя
- все мiнилося в нiй. Щось буряне, шалене вихлюпувало з ©© душi, манило й
застерiгало. В очах - така глибочiнь, що, далебi, можна втопитися. Вiн i
потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на
берег. Вiн не мiг вiдгадати, що сховано в тiй глибинi. Тiльки вiдчував, -
щось таке, що рве наймiцнiшi заклепки на серцi. I водночас почував себе
просто, невимушене, - ще нiколи ранiше не було йому так. Дiвчина хвилювала
хлопця, хвилювала його уяву. I йому вiд цього ставало солодко й соромно.
Олег теж подобався Любi. А чим - не знала й сама. Соромливiстю,
вразливiстю, несхожiстю з висiлковими хлопцями. Ой, цi хлопцi. Скiльки ©х
вже познайомилось з ©© мiцним кулачком. Залишившись з дiвчиною наодинцi,
вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дiвчина... I
щось у ньому... Вiн щось хова вiд не© i вiд усiх. ©й дуже хотiлося знати
що.
- Ти завтра ©деш на озеро? - запитала вже зовсiм приязно.
Олег пригадав, що хлопцi з бригади говорили, - в недiлю всi ©дуть за
мiсто. Запрошували й його. Але вiн страшенно натомився за минулий тиждень
i збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же...
- А там весело? - запитав, хоч думав про iнше.
- Веселим - весело, - засмiялась, пiдсунула до себе пакунка. - Ну, йди,
я намiрятиму, - нецеремонно пiдштовхнула хлопця до дверей.
...Вiдтодi, як Олег вибiг з затишно© ки©всько© квартири, це був перший
день, що лився на нього радiстю. День i справдi ясний, погожий,
золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осiннiх днiв. Вони ви©хали всi
разом в одному, заздалегiдь замовленому автобусi. З дiтьми, з зятями,
тещами. На низькорослiм, але мiцнiм, ще зеленiм в'язi над озером
загойдалися три майстрованi бригадними теслями колиски. Стiл, чи, певнiше,
скатертина - одна на всiх, спiльна. Олеговi було нiчого на не© викласти з
кишень, але коли б вiн хоч натякнув на це, не сiв, хлопцi просто вкинули б
його в озеро. Сьогоднi, бiля оцi © скатертини, Олег вiдчув, що його
введено до ново© сiм'©. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут нема
примусу. Тi, кому не подобалось, просто йшли, ©х не тримали. Мабуть, це
теж не мало - вмiти не заважати iншим.
Жарти i дотепи за обiдом, може, не дуже гострi, зате безпретензiйнi i
зрозумiлi всiм. Критерi© i оцiнки нескладнi, але й не стандартнi. I точнi.
Бо примiрянi до робочого дня i до кiлограма хлiба.
Звичайно, всього оцього Олег не оббiгав думкою. Але ловив те серцем,
втiшався душею. Вiн уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве
його життя. Зiжмакана в долонi пачка грошей, прудконога норма, гострослова
дiвчина... Все круте, прудке, мiцне. I добре, коли вiн iтиме крiзь нього
не сам.
По обiдi ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкiшне, як
приднiпрянськi. Воно тiльки марило очеретами та кучерявими лозами, а
хлюпало в затоптаних, сухих берегах. I вже холодне. Але ©м не було на
ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула
сама. Стрибнула, коли човен уже вiдпливав.
Олеговi не зрiвнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате ©м забракло
його хисту. Олег, коли б скласти всi вiддалi, пройденi на човнi по Днiпру,
либонь, доплив би до Гiбралтару.
Вiв вiн човна легко, рiвно. I вiтер мчав над ним пiсню про бригантини,
котрi полинуть на гребенях пiн, i про чорняву дiвчину, яку доведеться
покинути моряковi.
Мабуть, дiвчина й заслуговувала на те... Бо була свавiльна й примхлива.
Вона наказала причалити ©хню бригантину до протилежного берега, звiдки ©й
махало руками дво хлопцiв. I не просто хлопцiв, а хлопцiв на "Москвичi",
одягнутих вишукано, по модi. Вони, мабуть, умовляли Любу по©хати з ними.
Бо один знову сiв до руля, а другий прочинив дверцi, показував кудись
рукою. Коли Олег пiдiйшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати
його: рiзко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись,
чи просто думками був бiля iншого, бо навiть не схитнувся. I цим
сподобався сам собi. Вперше за останнi мiсяцi. Вiн неквапно повернувся i
пiшов до човна.
А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сiла в машину i
вискочила, тiльки-но "Москвич" зрушив з мiсця.
Потiм човна в них забрали iншi, а вони стояли пiд в'язом, розмовляли.
Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинцi з Любою? Мабуть,
нi. Просто йому було при мно розмовляти з нею, ховатися по словесних
схованках, шукати самому. Хоч доводилось i остерiгатись: мiг натрапити в
схованцi на присипану пiском шпильку. Але й тут вiн уже вiдчув: тi шпильки
не дуже твердi. Вони нiби молоденькi колючечкк на каштана Нерозлу©ценого
каштана треба брати смiливо, тодi не поколеш руку. А висаджений в грунт,
вiн неодмiнно розiв' ться в пагiнець.
Вони, мабуть, ще гралися б довго, та ©хню гру розладнав низенький
кучерявий шахтар Климко.
- Ви що, пригляда тесь, чи е вiльна гiлка, - пiдiйшов вiн од гурту, де
грали в м'яча, i погойднув колиску. - Не клопочiться, вистачить.
Олег i Люба почервонiли, розiйшлися в рiзнi боки.
Климко весело смiявся власному дотеповi.
* * *
Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в не©
льодову скалку. Цей i багато, багато днiв.
Все почина ться з дрiбницi. Але одна бiда завжди чiпля ться за iншу.
На сусiднiй дiлянцi завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал.
Поспiшали, адже ©хня робота не рахувалася в план виробiтку, ©х нiхто не
неволив до цi © роботи, нiхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили,
щоб продовжували проходку, ©хня бригада тримала першiсть в змаганнi по
тресту. Два загаянi днi нависали над нею загрозою. Олег знав це. I йому
теж не все зрозумiло. "А може, тут якась хитрiсть", - заспокоював себе.
Вiн вельми вболiвав за першiсть. Вона в його думках зливалася з тим, з
омрiяним: з почесним шахтарем, вiдзнакою, портретом в газетi. Ой, як йому
хотiлося, щоб Лiля, щоб батько довiдались про нього саме так.
Вiн-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрiсть, а
тiльки про змагання.
Кузьма Сидорович, мабуть, вiдчував, що стояло за тим запитанням.
- Кажеш, втрача мо першiсть у змаганнi? Може... Так, так. Змагання... А
чи зна ш, хлопче, що таке змагання? - Бригадир говорив задумливо i навiть
трiшки сумовито. - Змагання - прекрасно. Але змагаються обов'язково з
кимось. Хтось перемiг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той,
хто перемiг. Йому все: премiя, пошана, нагороди, тобто отi, як ©х - лаври.
Ми прийма мо те. I iнодi забува мо про того, хто переможений. I тим
топчемо його пiд ноги. А це ж - друга половина люду. Та де половина!
Скiльки разiв був я й переможеним, i переможцем. Коли б уболiвав, як
декотрi... - Вiн посмоктав бичка, сплюнув пiд ноги. В маленькiй,
спецiально нашитiй кишеньцi завжди носив кiлька недокуркiв. Вже навiть
нагорi iнодi вдовольнявся тим. - Одинадцять лiт з Iвановичем разом дiрки
вертiли. Ото вiн з хлопцями з того боку йде нам назустрiч... Якби сточити
в одне, навiрчене разом, виглянули б на той бiк землi, в Америку. З ним я
змагаюся. Зрозумiв тепер?..
- Зрозумiв... Тобто...
- Ну, тодi пiди пiдтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвiркун над
нами поселився.
Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Вiн не чув
цвiрчання, не почув, як раптом увiрвалося воно.
- Тiкай!
Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грiзний трiск. Вiн
заметався, не знаючи, куди втiкати. I то© ж митi дужий штурхан вижбурнув
його з дiрки. Олег спiткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись
колiном. Все це сталося так швидко, що вiн навiть не встиг злякатись.
Навiть не знав, вiд чого рятувався, тiльки пам'ятав, що його виштовхнули
чи©сь руки.
- Кузьма Сидорович... Вiн там.
Це гукнув Андрiй. Але Олега той крик пiдвiв на ноги. Хлопець рвонувся,
в темрявi, яка облягла ©х, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.
- З дороги... Присвiчуйте попереду.
По стiнi побiг сполоханий промiнь. Ще хтось посвiтив збоку.
Тро хлопцiв тримали на руках Кузьму Сидоровича.
Вони так i несли його на руках до клiтi. Бригадир не стогнав, не
скаржився. Рясний пiт збiгав йому з чола, заливав глибоко запалi очi. Бiль
видавали й руки - вiн мiцно притискував ©х до живота.
Олеговi не привелося нести бригадира. Вiн бiг позаду, схлипував тихо,
щоб не почув Кузьма Сидорович. Навiть забув про те, що мiг i сам
залишитись пiд коржем. Власний страх розтанув у страховi за iншу людину.
За людину, котра стiльки зробила.для нього! Все добре, що зустрiлося йому
на останнiм вiдтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. I Олеговi
здавалося - зiйде з нього Кузьма Сидорович, розтане i все те.
I що йому робити тепер?
А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?
Але ж, мабуть, нi. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всерединi старi
рубцi. Що буде, що буде?
Кузьму Сидоровича забрали до травматологiчно© лiкарнi.
Другого дня три змiни бригади зiбралися на лiкарняному подвiр'©. Олег
прийшов одним з перших, разом з Андрi м. Ще тiльки поминув хвiрточку,
побачив Любу. Вона сидiла на кам'янiй приступцi ганку, пiдiбгавши колiна,
маленька, сiренька, мов покалiчена пташка. Жаль гострими кiгтями увiп'явся
Олеговi в серце. Йому хотiлося пiдiйти, заспоко©ти Любу, але не зважився.
Та й що вiн скаже, чим розрадить?
До Кузьми Сидоровича не пустили нiкого, не взяли й передачi.
Розходились шахтарi в скорботнiм мовчаннi. Несли в серцях тривогу,
вiдчуття власного безсилля. Олеговi воно ще й нiби якимсь докором. Яким,
сказати не мiг, але думка бiгла туди, до колишнього життя, до батька, до
його працi. Батько - вiн не вiдчува безсилля. Нiколи й нi в чому. От коли