окремi глави енциклопедi©, вловили кiлька акордiв свiтово© гармонi©. А
може, нам i не треба знати всiх глав? Може, в цьому й краса, що вiчно
прагнемо прочитати ©х? Либонь, так. Ми ледве вiдчува мо вiдмiннiсть запаху
квiтки в лузi i в петличцi модного пiджака, спiву соловейка на волi i в
клiтцi, вишнево© гiлки в саду i на веселiм святi. Нi, ми таки розумi мо:
на святi гiлка веселить очi лише один день, а в саду вона ще зав'яже
плоди, але ми не збагнемо, що спонука ©© закипiти цвiтом. Зате можемо
заплакати вiд ©© дотикiв до нашо© душi, в спогляданнi ©©, в бажаннi
осягнути ©© ми вiдчува мо життя. Вiдчува мо втрату хвилин. Ми зна мо:
кожен отакий вечiр вже не повториться. I тут людська недосконалiсть
жаха ться сама себе. Скiльки загублено отаких вечорiв! Скiльки ©х вкрадено
одне в одного! "Чому це так? - розмiрковував Холод. - От i сьогоднi..."
Вони думали про одне й те ж. Принаймнi обом перед очима ще зеленiв
френч i шварготiв невдоволений голос.
Олександр Кiндратович звiльна поворушив паличкою жар, запитав стомлено:
- Ти не зна ш, хто оцей чоловiк, що вудив бiля нас?
- А дiдько... Я тiльки знаю, - Холод вiв далi нитку сво©х думок, - що
вiн вкрав у нас кiлька годин спокою.
- Це так. Уяви собi: скiльки отаких годин вiн забрав у сво©х пiдлеглих
за життя. I, певно, не вiдчува того. Якби за кожну годину вiдкладати хоч
по порошинi, а потiм жбурнути йому на голову, гуля б набiгла завбiльшки з
кулак.
Для Холода такi розмови с Бiланом - старi, а водночас i новi. Та й про
що мали говорити? ©хня дружба склалася давно, але не збагнений для Прокопа
Гордiйовича Бiлан до кiнця й до цього дня. Це - нiби не одна, а двi
людини. На трибунi Бiлан не скаже й половини того, що ось тут, бiля
багаття. Там вiн гукне до совiстi, розпалиться, навiть кулаком гримне -
"ех", - захищаючи те, над чим посмi ться потiм за чаркою горiлки. I важко
сказати, де вiн щирiший, вiдвертiший.
Зненацька лугову тишу прорiзав не звичний людському вуховi
свердляче-тугий посвист реактивного лiтака. Лiтак пролетiв високо, вони
шукали й не могли знайти вогника. Мабуть, загубився в палахкотливiм
зорегра©. Мiсяць вже скотився до обрiю, повис над ним, лискучий, холодний,
мов грудка радiю.
Вогонь догорав, але нi Холод, нi Бiлан бiльше не пiдкладали хмизу.
Темiнь присунулась ближче, стала поза плечима. Сюрчали в пiтьмi коники,
тонко, однотонне, здавалося, весь простiр зiткано з ©хнiх струн. I
Холодовi чомусь захотiлося обiрвати тi струнки.
- Ти скiльки платиш домашнiй робiтницi? Запитання таке нагле, таке
дивне, що Бiлан аж сiв, поглянув здивовано.
- Ну, п'ятнадцять карбованцiв. Та харчi, та одяг. Я знаю, до чого ти...
Але врахуй ©© освiту й мою, i працю, i нервову напругу.
- Бачиш, ти вже стверджу ш свою вищiсть. Отак от. Ми iнодi любимо
народ, але ла мо на базарi Iвана за цiну на картоплю, шофера таксi, що не
зупинився, прибиральницю, що не вимила попiльницю.
Олександр Кiндратович пiдчепив закарлюкою казанка, пiшов до рiчки.
Прокiп Гордiйович пiдвiвся й собi. Вiн зрозумiв, чого так раптово обiрвав
розмову Бiлан. Але якщо вже Олександр...
Прокiп Гордiйович од самого ранку, немов гарячу жарину, перекидав
думку, яка виро©лася в останнi днi, по одвi-динах першого хiрургiчного
вiддiлення. Перекидав, та так i не осмiлився виказати ©©. Либонь, тому, що
вiдчував: жарина ця може спалахнути полум'ям. I обпекти не одну, а багато
душ. Але ж... Але ж вiн не ма права затоптати ©©.
Вкладалися на нiч бiля машини. Бiлан - на гумовiм надувнiм матрацi.
Холод - на складеному вчетверо брезентовi.
Обо не спали. Слухали, як хлюпотiла рiка, як квилив кулик на далекiм
озерi. I така була в тому криковi туга, такий розпач, аж холодно ставало
на серцi. Темiнь. Луг. Чорна вода. I - сумний крик. Десь там, пiд його
маленькими лапками, драглисте баговиння, трясовина, на котру не ступить
людська нога. Там - застояна вода i птича самотнiсть. Чого вiн тужить?
Може, оплаку тих, вбитих за день? Там бахкали пострiли. А може, суму по
недосконалостi свого пташиного життя, страшиться чогось? Ось, знову, -
кi-i-i.
Щось давн , дике рвалося з далекого плеса. Немов з велетенських грудей.
Трагiчне, неначе зла доля. В тому тужному i дикому, як одвiчне прокляття,
криковi, - i засторога, i жаль, i сумне сподiвання. В одному криковi
маленько© пташки кулика.
Той крик скалатнув Холодовi серце. I вiн сказав те, про що думав весь
день.
- Сашко, - звiвся на лiктi. - Ти не спиш? Не можу я... Ти пробач... Що
отак... В лузi... На нiч. Мабуть, це дико. Але... Облиш ти операцi© на
серцi... Облиш...
"Кi-i-i", - долинуло з лугу, з пiтьми.
- Ти... Жарту ш?..
Бiланiв голос тремтiв, мов далекий куликiв крик. I крик, i голос
гострими колючками впиналися Холодовi в серце, лишалися там. "Нащо тобi,
нащо? - штрикала настирлива, отруйна думка. - Скажи, пожартував. I вип' те
завтра по чарцi в добрiй згодi, сядете ладком, посмi теся з недотепного
жарту". Вiн струснув головою, немов виривався з цупких тенет, сiв. Холод
вiдчував: тепер отой плач поженеться за ним, куди б вiн не йшов, про що б
не думав. Вiн весь час буде нагадувати йому:
- Я вже кiлька днiв караюсь тим... Не готовий ти до них.
Бiлан все ще не мiг осягти почутого. Осягти до кiнця, повiрити в таке.
Як це?.. Чому? Хто говорить? Прокiп? Прокiп, якому вiдда любов i
спiвчуття... I може... - трохи заздрить. Заздрить? Чому там заздрити? На
яку гору зiйшов вiн, i на якiй сто©ть Холод! Вiн любить Прокопа. За його
непокраяну на закамарочки душу, за правдивiсть i тактовнiсть. Прокiп не
вмi отак, знiчев'я... Тодi чому ж? Помилка? Помилка! А може... Крихiтка
отого... Бо сам же не робить...
Що б там не було, але це не тiльки нечемно, а й жорстоко.
Пекуча, гаряча скалка затерпла в грудях, i вiн почував, що ©© вже не
зламати, не вийняти. Вона увiткнулася пiд далi носитиме ©©, як декотрi
серце, перетяла життя. Вiн i пораненi в вiйну осколки.
- Я не готовий? Я вже три роки... Просто ти не розумi ш...
- Три роки... Я знаю, ти майже вiдступився вiд iнших операцiй. Переклав
у руки помiчникiв. I все ж... Твiй метод... Може, вiн i хороший. Але ж...
Та що там. Технiчно, практично не готовий до них. Ти поглянь, у
Колосова... В Ломадзе... Штучне серце... Охолодження... Апарат для
зшивання судин. Цiлi технiчнi лабораторi©. Iнститути серця, якi скiнчили
самi 1 через якi пройшли десятки помiчникiв. Вiд лiкарiв до операцiйних
сестер. I в них ще багато недосконалого. Ти ж - сам...
- В мене лише одна операцiя з летальнiстю...
- Сашко... Я бачив... Ти - ножицями... Порок. Зашив... Вдалося тобi.
Але людина стала калiкою. А позавчора?.. Ти не знайшов навiть серцево©
сорочки.
Холод вмовк. Стало тихо й незатишно на широкому лузi. Тиша вповзала за
комiр, студенила пiд серцем. I все ж Прокiп Гордiйович почував себе так,
немов виплив з виру.
- Я завжди вiрив у тебе. I зараз вiрю. Ти ще зробиш. Тiльки послухай...
Хлюпала в берег рiка, цупко шелестiв очерет. - Сашко!
Заскрипiла гума, затрiщало сухе галуззя. Чорний силует перекреслив
небо. Важкi кроки вiддавалися Холоду аж десь на днi душi. Вiн чекав, що
Бiлан заперечуватиме, сердитиметься, що в них буде довга розмова, в якiй
скресне вся правда. Навiть нехай би сварка. "Може, я не так? - подумав
стривожено. - Якось би делiкатнiше. Або хоч жартом приступити. "Розiб'ю я,
Сашко, дощечку для твого iнституту".
"Нi, тодi було б гiрше. Олександр теж одбувся 6 жартом. Звичайно, йому
тяжко. Стiльки працi, стiльки мрiй!"
Тоненьким гарячим струмiнцем цiдився в душу жаль. Холоду до болю стало
шкода Олександра Кiндратовича, житт любного, вдатного на вигадки
"Гаргантюа", з яким пройшов крiзь стiльки рокiв. Уява вимальовувала
скривджене, з пiдтискненими губами Бiланове обличчя, вiн поквапливо
пiдвiвся i пiшов до рiчки.
Олександр Кiндратович сидiв на кручi, звiсивши над водою ноги.
- Хочеш рогатого вивудити?-пiдштовхнув лiктем, обiйняв за плечi. -
Сашко. Я щиро... Ти не гнiвайся на мене. Ти ж подола ш... Вiзьмись тiльки.
Придбай апаратуру, приготуйся гарно. Щоб все... Ну, скажи щось...
Але вiдповiддю йому була глуха мовчанка. Бiлан сидiв непорушне,
втупивши ч морок погляд. Звiдти, з днiпрових плес, повiяв терпкий вiтер,
залоскотав розхристанi Холодовi груди, скуйовдив чуб. Прокiп Гордiйович
прийняв руку.
На далекiм озерi востанн крикнув кулик.
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Олег мчав угору, перестрибуючи одразу по три схiдцi. Злiсть клекотiла
йому в грудях, вiн поспiшав, щоб вихлюпнути ©©, i тодi...
Олег ще не знав, що буде тодi. Вбiжить до себе в кiмнату, впаде на
лiжко... Нi, вiн не заплаче. I до кiмнати не побiжить. Кресоне батька
крижаним поглядом i вийде. Але спочатку викаже все. Як жив, -у хлопцiв:
велосипеди, м'ячi i навiть цигарки, а в нього - на футбол i цукерки не
завжди грошi. Батьку просто байдуже, як вiн живе.
Олег зупинився бiля дверей, перечекав мить. Вiн мусить скрижанити
батька сво©м холодним споко м.
- ...Здрастуй, батьку...
Йому здавалося, нiби говорить спокiйно. Але Холод одразу ж помiтив i
вишневий багрянець на щоцi сина, i нервове здвигування брiв, i пал очей.
- Щось сталося?-потривожено звiвся з стiльця.
- Нi, нiчого. Сталося так, як ти хотiв. Зрiзали...
- Я хотiв?
- Зрiзали... й мене, й Лiлю... Кажуть, не лiтературна iнтонацiя. -
Образа палила Олеговi горло, голос його упав до хрипоти. - В Лiлi - не
лiтературна iнтонацiя! Та й куди нас - до консерваторi© приймають чи до
медичного iнституту? Знайшли зачiпку...
- Ти щось... Лiля... За Лiлю я взагалi нiчого.
- А хто ж, хто ж, - вигукнув Олег. Його голос злетiв i розбився на
найвищiй нотi. - Може, не ти дзвонив директоровi? Я знаю... Знаю... Весь
час менi неправду... I за маму... За все. Ти навiть про вiйну не так... Не
був ти на фронтi. Того в тебе й орденiв нема. Ти в полонi сидiв.
Останнi слова боляче вкололи Прокопа Гордiйовича в серце. "Хто це
йому?" - подумав.
- Сядь... Сюди сядь. Слухай.
Несамохiть скоряючись батьковому голосу, Олег присiв на стiльця.
- Так... Я був у полонi. I орденiв у мене нема . Медаль "За перемогу
над Нiмеччиною". Ну, "Знак Пошани", торiк, ти зна ш. Так от... Потрапив я
до полону... I навiть не поранений, не контужений... Як у книжках. Бо то -
всього лиш мiзернi десятки тисяч. А таких, як я, - мiльйони.
Вiн говорив i бачив, що слова його пролiтають повз сина, не зачiпають
за душу, за серце. Але як йому розказати... Як повести туди, куди навiть
думка не хоче вертатися? Хiба Олег збагне... Для нього отой день, 22
червня, - звичайна календарна дата. Iсторична дата, яку зазубрював у школi
серед десяткiв iнших. А вiн. Холод, колишнiй вiйськовий лiкар, хотiв би ©©
забути, та не може. Навпроти будинку, в якому по двадцять друге червня жив
Прокiп Гордiйович, - сквер, посеред нього - календар з квiтiв... I те
число. Для багатьох воно лишилося непорушним. Висiяним з траурних квiтiв.
Назавжди. I не лише для тих, хто вже не бачив наступних листкiв календаря.
Для декого, хто й сьогоднi стукотить черевиками повз викладенi з квiтiв
календарнi числа, воно спинилося на тiй. ©хн життя - по той бiк дати. I
посмiшка, й цiлунок. I пiсня. Отой "недальний бой" гримiтиме ©м до могили.
Як розповiсти все це синовi? Як йому розказати, що таке стотисячний котел,
що таке лiс, де людей бiльше, нiж дерев, а чагарники по узлiссi викошенi
кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що таке остання обойма
патронiв.
Як розказати... Мабуть, це не легше, нiж вiдповiдати на питання отого
слiдчого: "Чому не застрелився?"
Для нього, Холода, це питання було дивовижним. I не тому, що вiн
особисто не мiг цього зробити. Дивним по iншому: що той зважився таке
запитувати. Адже-як не розумi - на таке вiдповiсти неможливо. Холод би
спробував вiдповiсти... За всiх. Коли б мiг... Коли б мiг вiн, звичайний
смертний чоловiк, пiдняти на сво©й руцi всю планету, покрутити ©© перед
очима слiдчого, як глобус. Тiльки - живу. Щоб бризнула росою, тьохнула
солов'©ним щебетом, покликала тривожним шепотом з жасминових кущiв.
Озвалася всiм тим, що не створив вiн, що лежало поза ним i водночас було
живою суттю, частинкою котро© почува себе. Суттю, за котру тiльки мусить
боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далi поблискувала росами, щоб
©х е топтав вцвяхований ворожий чобiт. I поки на це хоч надiя, доти
iсну , живе ця суть. Ця часточка може знищити себе лише тодi, коли ©©
iснування ста загрозливим для сусiднiх.
Нi, всього цього не пояснити, навiть виписавши з усiх книг, - од
найдревнiшого манускрипта до найновiшо©, ще з запахом фарби, - наймудрiшi
повчання.
Якби вiн мав хист i списав свою розповiдь в трагiчнiй i хвилюючiй
повiстi, може б, син i збагнув. Але Холод розповiдав сухо й коротко.
- Евакуювали ми госпiталь, ©хали повз наше мiсто. Я... Тобто... Менi
треба було за©хати в справах. Довелося заночувати в мiстi. Пiшов у
мiсцевий госпiталь. А там... Там не виявилось жодного лiкаря... Всi
вони... Два днi ми влаштовували поранених на попутнi машини. Траплялися
вони рiдко, бо госпiталь мiстився далеко вiд дороги. Ранком третього дня я
вийшов з барака, а в дворi - нiмцi. Вони теж побачили мене. Першо© митi я
скочив назад, защiпнув дверi... До речi, я не мiг застрелитись, мiй
пiстолет лишився в сусiднiй кiмнатi. Я мiг повiситись...
В оцьому другому госпiталi служив санiтаром дядько Шах. Вдвох ми й
пройшли полон. Семеро нас втекло з табору пiд Краковом. З того дня -
воювали разом.
Пiсля трьох мiсяцiв госпiтально© койки став я до хiрургiчного столу. В
тому ж таки госпiталi. Потiм мене поранило знову. Я видужував удома. Мене
доглядала твоя мама. Дев'ятого травня сорок п'ятого року почалася
перевiрка, як i за яких обставин потрапив до полону, що робив там. Твоя
мама вiдмовилась од мене, як вiд непевно© людини, вона залишила квартиру i
ви©хала.
"Щоправда, не сама, а з директором фабрики, тебе при-поручила тiтцi
Килинi, мо©й двоюрiднiй сестрi".
Ти жив у тiтки Килини.
Холод вже розповiдав не стiльки Олегу, як собi. Спомини гострими
колючками витикались з серця i, коли ламав, вiддавались болем. Але тiльки
йому.
Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й так, а може, й нi. Старшi
взагалi часто навiть iграшковий пiстолетик називають гарматою. Його власна
кривда видавалась не меншою, а бiльшою.
- I що ж тепер робити менi?
- Працювати. Як iншi.
- Помiчником до дядька Шаха чи на Ки©в-Товарний цеглу вантажити?
Прокiп Гордiйович вiдчув, як у його грудях теж загоря ться злiсть.
Намагався пригасити ©©, але кожне синове слово - мов сухий вiхоть до
вогнища.
- А хоч i вантажником. В наш час, коли нам були потрiбнi грошi, ми йшли
на лiсопильню й вантажили колоди. За цi ж грошi купували дiвчатам
морозиво. I не ховали од них мозолiв. Правда, тодi людина взагалi
шанувалася по мозолях. Що бiльшi мозолi, то й шана бiльша. А ви мозолi за
ганьбу ма те. Он пiд парканом - купа смiття, вже два роки перестрибу те
через не© до волейбольного майданчика. I нiхто навiть не спробував взяти
ношi й лопату. Як же - сором. А вже пiдмести вулицю...
Камiнь котиться з гори, вибива десять. Одна думка зрушу iншу.
"Справдi, чому нашi дiти соромляться прибрати смiття? Чому ми почали
лякати людину мiтлою та лопатою? I чому декотрi мiряють людську душу
грiшми?"
- Ми самi спiзнали хугу i кутали вас од морозiв. Ми затуляли вас од
вiтру, не давали порошинi впасти над вашi голови. - Розумiв, що цього
говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. - Отуди б вас усiх. В
окопи... Де страх, де вошi, де м'ялиця з сухарiв. Тодi б спiзнали...
Олег пiдвiвся, тремтячими руками вiдставив стiльця.
- Ти так... Нiби в вiйнi ваша заслуга. Неначе ви ©© розпочали, щоб
вигартувати себе в отаких от...
- Ти... ти... - Червона пелена гнiву застелила Холодовi очi, стиснула
пальцi в кулаки... - Отак з батьком... Слизняк...
- А ти... Перемiщена особа.
Либонь, то не вiн, то долоня сама вимахнулася в повiтрi I вкипiла
синовi в щоку.
Олег похлипнувся, якось дивно iкнув, вхопився за щоку обома руками.
Першо© митi хлопець навiть нестямився. Страх, великий, не знаний ранiше,
паралiзував його. Вiн i далi володiв ним, штовхав до дверей. Спиною
вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його,
пролилася сльозами. Олег повернувся i вибiг а кiмнати. Але куди йому було
бiгти? В дворi, на вулицi - люди. I тут, на сходах, могли здибатись
знайомi. Олег зiйшов на перший поверх i сховався, мов маленький хлопчик, в
куток за дверi. Стояв, схлипував, ятрився обра" аою, карався думкою. Нащо
подав документи до медiнституту? Нехай би Лiля сама. Тодi б такого не
сталося. А тепер... Ой, як же вона... Мабуть, зболiла душею...
Лiля така нiжна, така чутлива. Вiн мусить ©© знайти. Вiн ©й скаже...
Олег вибiг з парадного. На вулицi вже снувались сутiнки, в вiкнах
будинкiв горiло свiтло. Але в Бiланiв - темiнь. Лiля, мабуть, з туги
блука десь в самотинi. Вона, звичайно, повертатиметься звiдти...
Аiлю зустрiв бiля скверу. Дiвчина була не сама. Поруч йшов не знайомий
Олеговi невисокий чорнявий хлопець, несмiливо тримав ©© пiд руку, нiс
Лiлину червоненьку, в бiлу горошинку сумочку.
Дiвчина не бачила Олега.
- Лi... - покликав несмiливо.
Вiн зараз навiть не образився на не© за сумочку. Хоч то - його
подарунок. Лiля оглянулась, щось сказала хлопцевi, i той неохоче пiшов
уперед.
- Ну? - Лiлинi брiвки суворо зкриленi, в зiницях спалахують i гаснуть
синi вогники.
- Я... Я нiчого... Зна ш...
- Знаю... Ти справдi нездатний зробити нiчого хорошого.
- Нi ж... Нiчого... От слово...
- I там нiчого, й тут нiчого. Бiльше не ходи за мною... Коли отакий...
земноводний.
Те слово впало на Олега, мов нагла сокира. Вiн аж вiдхитнувся, штовхнув
спиною прохожого. Вже не чув, як сварився той. Олег iшов навмання:
прохiдними дворами, завулками, глухими вуличками. Образливе слово гналося
за ним, мов лютий пес. Вiд нього втекти немога, немога сховатися. Нi, вiн
уже не карався думками. Образа, гнiв, - все перегорiло в душi. Тепер там -
лише холодний попiл. А те слово - мов присуд. Та ще десь, глибоко-глибоко,
на самому днi, тлiла жарина: "Вони пошкодують. Вони зрозумiють..."
Олег бачив, як рида Лiля, як вона притиску у вiдча© до грудей
червоненьку сумочку. Вона не вiдходить од вiкна, дивиться на вулицю.
I в лад його думкам невiдомий голос нашiптував божевiльно-розпачливого,
красивого вiрша:
Ти iще наплачешся в тривозi
I навигляда шся вночi.
Олег бачив i батька, котрий схилився над столом, обхопивши в розпуцi
сиву голову. Нехай плачуть. Нехай караються! Так воно й мусить бути. Йому
нема за чим вертатися. Там, позаду, - друзки розбитого щастя, порожнеча,
сум. Олег запитував, що зробив би вiн, його герой. Мартин Iден. Але
вiдповiдi шукати було не треба. Iден давав ©© сво©м вчинком. Вiн знав,
куди прокласти свiй останнiй путь.
I все ж Олег здивувався, коли опинився на рiчковiй пристанi. Ще вчора
домовлялися вони з Лiлею: складуть завтра останнiй екзамен i прийдуть
сюди. По©дуть кудись далеко-далеко i повернуться аж другого дня. Вони вже
зiбрали й грошi. Додому подзвонять за кiлька хвилин до вiдходу пароплава.
Тiльки скажуть i повiсять трубку. Нехай потiм сварять; один раз можна
перетерпiти. Всю нiч сидiтимуть на палубi. I там вiн... Нi, Олег скаже ©й
все вiршем:
Смiються, плачуть солов'©...
- Вам куди?..
Просто над вiконечком каси - табличка розпису руху пароплавiв. Олег
порахував грошi, назвав пристань. Далi хлопець вже не думав, вiн просто
скорився графiку. Чекав у залi разом з iншими пасажирами, йшов по сходах,
вiдшукував мiсце. Знову чекав, безмрiйно втупившись у бiлу стiну пристанi.
Кинувся, аж коли над головою прощально, безнадiйно закричав гудок. Той
крик знову перекраяв його серце... "Вони сидять... Нiчого не знають".
Пекучий жаль, жаль до самого себе стиснув його серце. I вже не вiдпускав
бiльше. Олеговi чомусь стало шкода i всiх оцих людей: бабусю з плетеним
кошиком, дядькiв, котрi просто на палубi розпили чвертку i тепер зажурено
дивилися кудись угору, на вершечок щогли, дiвчат, якi вели бiля борту
лiтературний диспут. Колись би вiн неодмiнно вхопився за ниточку ©хньо©
розмови, затягнув ©© у вузол знайомства. Тепер же... "Вони нiчого не
знають". Ось уже розтанули в сумнiй, журнiй далечинi вогники мiста. З
лугу, з пiтьми непомiтно пiдкрався, вибурхнув вiтер. Прапор над головою
вдарив пострiлом. Один по одному пiдводились пасажири, ховалися в теплому
черевi пароплава. Почовгала бабуся з кошиком, побiгли дiвчата, притримуючи
руками кра© квiтчастих суконьок. Лишилися тiльки дядьки. Позастiбали
щiльнiше ватянки, поклали пiд голови клунки, вклалися на нiч. Олег теж
застебнув верхнi гудзики тенiски, оглянувся на дядькiв. Нi, вони йому на
завадi не стануть. Обережно переступив через поручнi, тримаючись за них,
спустився позаду палуби вниз. Там стояла темiнь. В блiденькому променi
лiхтаря гадючився ланцюг, сiрiли якiсь ящики, горбився брезент. Олег над
силу одривав вiд помосту ноги. Здавалося, ©х притягували знизу невидимi
велетенськi магнiти. Ось i корма. Намацав ©© руками, зiперся грудьми. Вода
плескала поруч. Помiст пiд ногами тут здригав вiдчутнiше, нiж на палубi.
То, мабуть, його тремтiння передалося Олеговi. Вчепiрившись руками в мокру
дошку, з жахом вслухався в моторошний плескiт. Вiн все наростав,
свердлився в вуха, холодив душу. Хлопець вiдхилився, у одча© вiдступив на
крок. I враз... Пронизливе, верескливе жiноче "ой" аж пiдкинуло його
вгору. Лопiтли-во зашарудiв брезент, щось чорне викучмилось з-пiд нього.
- Якого тут... - прогудiв басовитий, грiзний голос. Наляканим котеням,
вмах, Олег видряпався нагору. Кiлькома стрибками перебiг палубу,
простукотiв по сходах униз i опам'ятався аж у коридорi. Оглянувся, чи
нiхто не помiтив його переляку, i заспокiйливо прихилився до стiни. Тут,
внизу, рiвне гудiння моторiв, дрiмотна теплiнь, сон. Попiд стiнами
машинного вiддiлення - мiшки з картоплею i яблуками, на них сплять
колгоспники. Кiлька чоловiк лежить просто на теплiй вичовганiй ногами
металевiй пiдлозi. Олег спробував вiдшукати мiсце й собi. Спустився до
третього класу, але й там на всiх поличках - людськi тiла, а дух стояв
такий, що вiд нього тенькало в скронi. Хлопець пiднявся вище. Олег
пригадав, як колись з батьком вони подорожували по Днiпру, ©хали в першiм
класi, а там скрiзь - килими, дзеркала, м'якi тапчани, навiть у коридорi.
Вiн тодi бiгав i вниз, але чомусь не бачив оцих людей в коридорi i не
пам'ята , тiсно чи просторо було в третьому класi. Можна б i зараз
пiднятись у перший клас, лягти десь на тапчанi...
А проженуть? Вже лiпше тут. Врештi, знайшовши в куточку мiсце, Олег
присiв навпочiпки. Лягти не зважився, - боявся замарати бiлу шовкову
тенiску та новi штани. Але ноги швидко затерпли, тодi хлопець згадав, що в
кишенi у нього - загорнутi в газету документи. Йому повернули ©х в
iнститутi. Розмотав газету, пiдiслав i вже сiв, випроставши ноги. Так
почувалося зовсiм зручно. Тепло, затишно. Хлипав по кутках сон,
заколисаний рiвним гудiнням машин, хлюпала вода за бортом. Плескiт води
нагадав Олегу те, що допiру сталося на кормi. Вiн нiби ще раз почув
верескливе "ой" i басовите "якого тут" i аж осмiхнувся. Осмiхнувся i сам
нестямився з подиву. Що може посмiхатися, може хоч на мить прихилитись
думкою до чогось iншого. Але так воно було. I хлопець мусив признатися
собi в тому. Згоряючи з сорому, признався вже i в iншому: вiн би нiколи не
зважився на оте, страшне, це була ,гра з самим собою, з сво©м безволлям i
безсиллям. Ранiше, розмовляючи в думках з вичитаними з книжок героями,
почував себе смiливим, сильним. А насправдi вiн ось такий: безвольний,
нiкчемний, самозакоханий. Вiн хогiн зробити те з помсти. Але й помста теж
вигадана. Олег не може, не ма сили зненавидiти Лiлю, вирвати ©© з серця.
Йому здавалося, вона житиме в ньому довго-довго, може, й усе життя. В його
душi Лiля обiйметься з тихим смутком, але не з ненавистю. Якщо ж його
самого зараз стане на щось, то лише на одне: не вертатися бiльше назад.
Вернутися може лише по колючках-образах, на якi ступав, втiкаючи сюди.
Йому хочеться повернутись. Але не так... Щоб трiщали колючки пiд ногами...
Щоб ©х визбирали тi, хто попiдкладав.
Щоправда, Олег i зараз не знав, ким i як саме хотiв би повернутися.
Ранiше, "там", вiн жив чеканням, сподiванням чогось. З року в рiк, з
дня на день йому здавалося, - ось-ось ма щось статися, це "щось"
призначено тiльки для нього, тiльки йому.
Хлопець не вiдав, що молодiсть взагалi прагне "чогось". Осмисленi
бажання - напiвбажання, вони не ховають в собi незвiданостi та мницi i
солодощiв тривоги.
При©хати б у рiдне мiсто космонавтом, всесвiтньовiдо-мим вченим,
полководцем. Його власна постать дво©ться, тро©ться, розплива ться в
маревi. Зате вiн бачить iнших. Тих, хто стрiча його. Гримить
мiднодзвонний марш, дощем падають квiти. Вона сто©ть в натовпi, теж трима
букет. Вона бо©ться звести на нього очi, не осмiлю ться подати квiти. Його
машина порiвнялась з нею, вiн бачить ©©, бачить сповненi безнадi ю очi,
i... - наказу загальмувати.
Вiдтак машина рушила знову, помчала його по хвилях молодого, глибокого
сну.
День Олег протинявся по палубi, нiч знову проспав у кутку, а тим часом
пароплав намотав на лопатi вiдстань, на яку в хлопця вистачило грошей.
Олег зiйшов на берег пiзнього ранку другого дня.
Вночi погода перемiнилася. Сонця було не видно, його сховали
бруднувато-сизi, сльозливi хмари. Певно, хмари проплакали над цим мiстом
всю минулу нiч. Асфальт був мокрим, тут i там блищали калюжi. Мокре,
перемерзле за нiч незнайоме мiсто щулилось пiд колючими повiвами вiтру,
погукувало простудженими голосами заводських гудкiв. Будинки горнулись
один до одного, сiрi, непривiтнi. Легко одягненi пасажири - нiхто не
сподiвався влiтку на таку холодiнь - розбiглися вiд пароплава за одну
мить. Олег теж не довго розглядався на привокзальнiй площi, - вiтер
нецеремонно залiз йому пiд тенiску, шарудiв там холодною п'ятiрнею, загнав
у зал для чекань. Там хлопець просидiв увесь день. Шкодував, що так рано
зiйшов на берег. На пароплавi нiхто не запитував квиткiв, i можна б було
про©хати ще двiстi кiлометрiв. А звiдти - палицею докинути до Патютiв,
села, в якому живе Олегова тiтка. Напочатку вiн не припускав навiть думки
заявитися до не©. Але тепер... Ще ранком, вигрiбши з кишенi мiдяки, купив
може, нам i не треба знати всiх глав? Може, в цьому й краса, що вiчно
прагнемо прочитати ©х? Либонь, так. Ми ледве вiдчува мо вiдмiннiсть запаху
квiтки в лузi i в петличцi модного пiджака, спiву соловейка на волi i в
клiтцi, вишнево© гiлки в саду i на веселiм святi. Нi, ми таки розумi мо:
на святi гiлка веселить очi лише один день, а в саду вона ще зав'яже
плоди, але ми не збагнемо, що спонука ©© закипiти цвiтом. Зате можемо
заплакати вiд ©© дотикiв до нашо© душi, в спогляданнi ©©, в бажаннi
осягнути ©© ми вiдчува мо життя. Вiдчува мо втрату хвилин. Ми зна мо:
кожен отакий вечiр вже не повториться. I тут людська недосконалiсть
жаха ться сама себе. Скiльки загублено отаких вечорiв! Скiльки ©х вкрадено
одне в одного! "Чому це так? - розмiрковував Холод. - От i сьогоднi..."
Вони думали про одне й те ж. Принаймнi обом перед очима ще зеленiв
френч i шварготiв невдоволений голос.
Олександр Кiндратович звiльна поворушив паличкою жар, запитав стомлено:
- Ти не зна ш, хто оцей чоловiк, що вудив бiля нас?
- А дiдько... Я тiльки знаю, - Холод вiв далi нитку сво©х думок, - що
вiн вкрав у нас кiлька годин спокою.
- Це так. Уяви собi: скiльки отаких годин вiн забрав у сво©х пiдлеглих
за життя. I, певно, не вiдчува того. Якби за кожну годину вiдкладати хоч
по порошинi, а потiм жбурнути йому на голову, гуля б набiгла завбiльшки з
кулак.
Для Холода такi розмови с Бiланом - старi, а водночас i новi. Та й про
що мали говорити? ©хня дружба склалася давно, але не збагнений для Прокопа
Гордiйовича Бiлан до кiнця й до цього дня. Це - нiби не одна, а двi
людини. На трибунi Бiлан не скаже й половини того, що ось тут, бiля
багаття. Там вiн гукне до совiстi, розпалиться, навiть кулаком гримне -
"ех", - захищаючи те, над чим посмi ться потiм за чаркою горiлки. I важко
сказати, де вiн щирiший, вiдвертiший.
Зненацька лугову тишу прорiзав не звичний людському вуховi
свердляче-тугий посвист реактивного лiтака. Лiтак пролетiв високо, вони
шукали й не могли знайти вогника. Мабуть, загубився в палахкотливiм
зорегра©. Мiсяць вже скотився до обрiю, повис над ним, лискучий, холодний,
мов грудка радiю.
Вогонь догорав, але нi Холод, нi Бiлан бiльше не пiдкладали хмизу.
Темiнь присунулась ближче, стала поза плечима. Сюрчали в пiтьмi коники,
тонко, однотонне, здавалося, весь простiр зiткано з ©хнiх струн. I
Холодовi чомусь захотiлося обiрвати тi струнки.
- Ти скiльки платиш домашнiй робiтницi? Запитання таке нагле, таке
дивне, що Бiлан аж сiв, поглянув здивовано.
- Ну, п'ятнадцять карбованцiв. Та харчi, та одяг. Я знаю, до чого ти...
Але врахуй ©© освiту й мою, i працю, i нервову напругу.
- Бачиш, ти вже стверджу ш свою вищiсть. Отак от. Ми iнодi любимо
народ, але ла мо на базарi Iвана за цiну на картоплю, шофера таксi, що не
зупинився, прибиральницю, що не вимила попiльницю.
Олександр Кiндратович пiдчепив закарлюкою казанка, пiшов до рiчки.
Прокiп Гордiйович пiдвiвся й собi. Вiн зрозумiв, чого так раптово обiрвав
розмову Бiлан. Але якщо вже Олександр...
Прокiп Гордiйович од самого ранку, немов гарячу жарину, перекидав
думку, яка виро©лася в останнi днi, по одвi-динах першого хiрургiчного
вiддiлення. Перекидав, та так i не осмiлився виказати ©©. Либонь, тому, що
вiдчував: жарина ця може спалахнути полум'ям. I обпекти не одну, а багато
душ. Але ж... Але ж вiн не ма права затоптати ©©.
Вкладалися на нiч бiля машини. Бiлан - на гумовiм надувнiм матрацi.
Холод - на складеному вчетверо брезентовi.
Обо не спали. Слухали, як хлюпотiла рiка, як квилив кулик на далекiм
озерi. I така була в тому криковi туга, такий розпач, аж холодно ставало
на серцi. Темiнь. Луг. Чорна вода. I - сумний крик. Десь там, пiд його
маленькими лапками, драглисте баговиння, трясовина, на котру не ступить
людська нога. Там - застояна вода i птича самотнiсть. Чого вiн тужить?
Може, оплаку тих, вбитих за день? Там бахкали пострiли. А може, суму по
недосконалостi свого пташиного життя, страшиться чогось? Ось, знову, -
кi-i-i.
Щось давн , дике рвалося з далекого плеса. Немов з велетенських грудей.
Трагiчне, неначе зла доля. В тому тужному i дикому, як одвiчне прокляття,
криковi, - i засторога, i жаль, i сумне сподiвання. В одному криковi
маленько© пташки кулика.
Той крик скалатнув Холодовi серце. I вiн сказав те, про що думав весь
день.
- Сашко, - звiвся на лiктi. - Ти не спиш? Не можу я... Ти пробач... Що
отак... В лузi... На нiч. Мабуть, це дико. Але... Облиш ти операцi© на
серцi... Облиш...
"Кi-i-i", - долинуло з лугу, з пiтьми.
- Ти... Жарту ш?..
Бiланiв голос тремтiв, мов далекий куликiв крик. I крик, i голос
гострими колючками впиналися Холодовi в серце, лишалися там. "Нащо тобi,
нащо? - штрикала настирлива, отруйна думка. - Скажи, пожартував. I вип' те
завтра по чарцi в добрiй згодi, сядете ладком, посмi теся з недотепного
жарту". Вiн струснув головою, немов виривався з цупких тенет, сiв. Холод
вiдчував: тепер отой плач поженеться за ним, куди б вiн не йшов, про що б
не думав. Вiн весь час буде нагадувати йому:
- Я вже кiлька днiв караюсь тим... Не готовий ти до них.
Бiлан все ще не мiг осягти почутого. Осягти до кiнця, повiрити в таке.
Як це?.. Чому? Хто говорить? Прокiп? Прокiп, якому вiдда любов i
спiвчуття... I може... - трохи заздрить. Заздрить? Чому там заздрити? На
яку гору зiйшов вiн, i на якiй сто©ть Холод! Вiн любить Прокопа. За його
непокраяну на закамарочки душу, за правдивiсть i тактовнiсть. Прокiп не
вмi отак, знiчев'я... Тодi чому ж? Помилка? Помилка! А може... Крихiтка
отого... Бо сам же не робить...
Що б там не було, але це не тiльки нечемно, а й жорстоко.
Пекуча, гаряча скалка затерпла в грудях, i вiн почував, що ©© вже не
зламати, не вийняти. Вона увiткнулася пiд далi носитиме ©©, як декотрi
серце, перетяла життя. Вiн i пораненi в вiйну осколки.
- Я не готовий? Я вже три роки... Просто ти не розумi ш...
- Три роки... Я знаю, ти майже вiдступився вiд iнших операцiй. Переклав
у руки помiчникiв. I все ж... Твiй метод... Може, вiн i хороший. Але ж...
Та що там. Технiчно, практично не готовий до них. Ти поглянь, у
Колосова... В Ломадзе... Штучне серце... Охолодження... Апарат для
зшивання судин. Цiлi технiчнi лабораторi©. Iнститути серця, якi скiнчили
самi 1 через якi пройшли десятки помiчникiв. Вiд лiкарiв до операцiйних
сестер. I в них ще багато недосконалого. Ти ж - сам...
- В мене лише одна операцiя з летальнiстю...
- Сашко... Я бачив... Ти - ножицями... Порок. Зашив... Вдалося тобi.
Але людина стала калiкою. А позавчора?.. Ти не знайшов навiть серцево©
сорочки.
Холод вмовк. Стало тихо й незатишно на широкому лузi. Тиша вповзала за
комiр, студенила пiд серцем. I все ж Прокiп Гордiйович почував себе так,
немов виплив з виру.
- Я завжди вiрив у тебе. I зараз вiрю. Ти ще зробиш. Тiльки послухай...
Хлюпала в берег рiка, цупко шелестiв очерет. - Сашко!
Заскрипiла гума, затрiщало сухе галуззя. Чорний силует перекреслив
небо. Важкi кроки вiддавалися Холоду аж десь на днi душi. Вiн чекав, що
Бiлан заперечуватиме, сердитиметься, що в них буде довга розмова, в якiй
скресне вся правда. Навiть нехай би сварка. "Може, я не так? - подумав
стривожено. - Якось би делiкатнiше. Або хоч жартом приступити. "Розiб'ю я,
Сашко, дощечку для твого iнституту".
"Нi, тодi було б гiрше. Олександр теж одбувся 6 жартом. Звичайно, йому
тяжко. Стiльки працi, стiльки мрiй!"
Тоненьким гарячим струмiнцем цiдився в душу жаль. Холоду до болю стало
шкода Олександра Кiндратовича, житт любного, вдатного на вигадки
"Гаргантюа", з яким пройшов крiзь стiльки рокiв. Уява вимальовувала
скривджене, з пiдтискненими губами Бiланове обличчя, вiн поквапливо
пiдвiвся i пiшов до рiчки.
Олександр Кiндратович сидiв на кручi, звiсивши над водою ноги.
- Хочеш рогатого вивудити?-пiдштовхнув лiктем, обiйняв за плечi. -
Сашко. Я щиро... Ти не гнiвайся на мене. Ти ж подола ш... Вiзьмись тiльки.
Придбай апаратуру, приготуйся гарно. Щоб все... Ну, скажи щось...
Але вiдповiддю йому була глуха мовчанка. Бiлан сидiв непорушне,
втупивши ч морок погляд. Звiдти, з днiпрових плес, повiяв терпкий вiтер,
залоскотав розхристанi Холодовi груди, скуйовдив чуб. Прокiп Гордiйович
прийняв руку.
На далекiм озерi востанн крикнув кулик.
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Олег мчав угору, перестрибуючи одразу по три схiдцi. Злiсть клекотiла
йому в грудях, вiн поспiшав, щоб вихлюпнути ©©, i тодi...
Олег ще не знав, що буде тодi. Вбiжить до себе в кiмнату, впаде на
лiжко... Нi, вiн не заплаче. I до кiмнати не побiжить. Кресоне батька
крижаним поглядом i вийде. Але спочатку викаже все. Як жив, -у хлопцiв:
велосипеди, м'ячi i навiть цигарки, а в нього - на футбол i цукерки не
завжди грошi. Батьку просто байдуже, як вiн живе.
Олег зупинився бiля дверей, перечекав мить. Вiн мусить скрижанити
батька сво©м холодним споко м.
- ...Здрастуй, батьку...
Йому здавалося, нiби говорить спокiйно. Але Холод одразу ж помiтив i
вишневий багрянець на щоцi сина, i нервове здвигування брiв, i пал очей.
- Щось сталося?-потривожено звiвся з стiльця.
- Нi, нiчого. Сталося так, як ти хотiв. Зрiзали...
- Я хотiв?
- Зрiзали... й мене, й Лiлю... Кажуть, не лiтературна iнтонацiя. -
Образа палила Олеговi горло, голос його упав до хрипоти. - В Лiлi - не
лiтературна iнтонацiя! Та й куди нас - до консерваторi© приймають чи до
медичного iнституту? Знайшли зачiпку...
- Ти щось... Лiля... За Лiлю я взагалi нiчого.
- А хто ж, хто ж, - вигукнув Олег. Його голос злетiв i розбився на
найвищiй нотi. - Може, не ти дзвонив директоровi? Я знаю... Знаю... Весь
час менi неправду... I за маму... За все. Ти навiть про вiйну не так... Не
був ти на фронтi. Того в тебе й орденiв нема. Ти в полонi сидiв.
Останнi слова боляче вкололи Прокопа Гордiйовича в серце. "Хто це
йому?" - подумав.
- Сядь... Сюди сядь. Слухай.
Несамохiть скоряючись батьковому голосу, Олег присiв на стiльця.
- Так... Я був у полонi. I орденiв у мене нема . Медаль "За перемогу
над Нiмеччиною". Ну, "Знак Пошани", торiк, ти зна ш. Так от... Потрапив я
до полону... I навiть не поранений, не контужений... Як у книжках. Бо то -
всього лиш мiзернi десятки тисяч. А таких, як я, - мiльйони.
Вiн говорив i бачив, що слова його пролiтають повз сина, не зачiпають
за душу, за серце. Але як йому розказати... Як повести туди, куди навiть
думка не хоче вертатися? Хiба Олег збагне... Для нього отой день, 22
червня, - звичайна календарна дата. Iсторична дата, яку зазубрював у школi
серед десяткiв iнших. А вiн. Холод, колишнiй вiйськовий лiкар, хотiв би ©©
забути, та не може. Навпроти будинку, в якому по двадцять друге червня жив
Прокiп Гордiйович, - сквер, посеред нього - календар з квiтiв... I те
число. Для багатьох воно лишилося непорушним. Висiяним з траурних квiтiв.
Назавжди. I не лише для тих, хто вже не бачив наступних листкiв календаря.
Для декого, хто й сьогоднi стукотить черевиками повз викладенi з квiтiв
календарнi числа, воно спинилося на тiй. ©хн життя - по той бiк дати. I
посмiшка, й цiлунок. I пiсня. Отой "недальний бой" гримiтиме ©м до могили.
Як розповiсти все це синовi? Як йому розказати, що таке стотисячний котел,
що таке лiс, де людей бiльше, нiж дерев, а чагарники по узлiссi викошенi
кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що таке остання обойма
патронiв.
Як розказати... Мабуть, це не легше, нiж вiдповiдати на питання отого
слiдчого: "Чому не застрелився?"
Для нього, Холода, це питання було дивовижним. I не тому, що вiн
особисто не мiг цього зробити. Дивним по iншому: що той зважився таке
запитувати. Адже-як не розумi - на таке вiдповiсти неможливо. Холод би
спробував вiдповiсти... За всiх. Коли б мiг... Коли б мiг вiн, звичайний
смертний чоловiк, пiдняти на сво©й руцi всю планету, покрутити ©© перед
очима слiдчого, як глобус. Тiльки - живу. Щоб бризнула росою, тьохнула
солов'©ним щебетом, покликала тривожним шепотом з жасминових кущiв.
Озвалася всiм тим, що не створив вiн, що лежало поза ним i водночас було
живою суттю, частинкою котро© почува себе. Суттю, за котру тiльки мусить
боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далi поблискувала росами, щоб
©х е топтав вцвяхований ворожий чобiт. I поки на це хоч надiя, доти
iсну , живе ця суть. Ця часточка може знищити себе лише тодi, коли ©©
iснування ста загрозливим для сусiднiх.
Нi, всього цього не пояснити, навiть виписавши з усiх книг, - од
найдревнiшого манускрипта до найновiшо©, ще з запахом фарби, - наймудрiшi
повчання.
Якби вiн мав хист i списав свою розповiдь в трагiчнiй i хвилюючiй
повiстi, може б, син i збагнув. Але Холод розповiдав сухо й коротко.
- Евакуювали ми госпiталь, ©хали повз наше мiсто. Я... Тобто... Менi
треба було за©хати в справах. Довелося заночувати в мiстi. Пiшов у
мiсцевий госпiталь. А там... Там не виявилось жодного лiкаря... Всi
вони... Два днi ми влаштовували поранених на попутнi машини. Траплялися
вони рiдко, бо госпiталь мiстився далеко вiд дороги. Ранком третього дня я
вийшов з барака, а в дворi - нiмцi. Вони теж побачили мене. Першо© митi я
скочив назад, защiпнув дверi... До речi, я не мiг застрелитись, мiй
пiстолет лишився в сусiднiй кiмнатi. Я мiг повiситись...
В оцьому другому госпiталi служив санiтаром дядько Шах. Вдвох ми й
пройшли полон. Семеро нас втекло з табору пiд Краковом. З того дня -
воювали разом.
Пiсля трьох мiсяцiв госпiтально© койки став я до хiрургiчного столу. В
тому ж таки госпiталi. Потiм мене поранило знову. Я видужував удома. Мене
доглядала твоя мама. Дев'ятого травня сорок п'ятого року почалася
перевiрка, як i за яких обставин потрапив до полону, що робив там. Твоя
мама вiдмовилась од мене, як вiд непевно© людини, вона залишила квартиру i
ви©хала.
"Щоправда, не сама, а з директором фабрики, тебе при-поручила тiтцi
Килинi, мо©й двоюрiднiй сестрi".
Ти жив у тiтки Килини.
Холод вже розповiдав не стiльки Олегу, як собi. Спомини гострими
колючками витикались з серця i, коли ламав, вiддавались болем. Але тiльки
йому.
Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й так, а може, й нi. Старшi
взагалi часто навiть iграшковий пiстолетик називають гарматою. Його власна
кривда видавалась не меншою, а бiльшою.
- I що ж тепер робити менi?
- Працювати. Як iншi.
- Помiчником до дядька Шаха чи на Ки©в-Товарний цеглу вантажити?
Прокiп Гордiйович вiдчув, як у його грудях теж загоря ться злiсть.
Намагався пригасити ©©, але кожне синове слово - мов сухий вiхоть до
вогнища.
- А хоч i вантажником. В наш час, коли нам були потрiбнi грошi, ми йшли
на лiсопильню й вантажили колоди. За цi ж грошi купували дiвчатам
морозиво. I не ховали од них мозолiв. Правда, тодi людина взагалi
шанувалася по мозолях. Що бiльшi мозолi, то й шана бiльша. А ви мозолi за
ганьбу ма те. Он пiд парканом - купа смiття, вже два роки перестрибу те
через не© до волейбольного майданчика. I нiхто навiть не спробував взяти
ношi й лопату. Як же - сором. А вже пiдмести вулицю...
Камiнь котиться з гори, вибива десять. Одна думка зрушу iншу.
"Справдi, чому нашi дiти соромляться прибрати смiття? Чому ми почали
лякати людину мiтлою та лопатою? I чому декотрi мiряють людську душу
грiшми?"
- Ми самi спiзнали хугу i кутали вас од морозiв. Ми затуляли вас од
вiтру, не давали порошинi впасти над вашi голови. - Розумiв, що цього
говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. - Отуди б вас усiх. В
окопи... Де страх, де вошi, де м'ялиця з сухарiв. Тодi б спiзнали...
Олег пiдвiвся, тремтячими руками вiдставив стiльця.
- Ти так... Нiби в вiйнi ваша заслуга. Неначе ви ©© розпочали, щоб
вигартувати себе в отаких от...
- Ти... ти... - Червона пелена гнiву застелила Холодовi очi, стиснула
пальцi в кулаки... - Отак з батьком... Слизняк...
- А ти... Перемiщена особа.
Либонь, то не вiн, то долоня сама вимахнулася в повiтрi I вкипiла
синовi в щоку.
Олег похлипнувся, якось дивно iкнув, вхопився за щоку обома руками.
Першо© митi хлопець навiть нестямився. Страх, великий, не знаний ранiше,
паралiзував його. Вiн i далi володiв ним, штовхав до дверей. Спиною
вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його,
пролилася сльозами. Олег повернувся i вибiг а кiмнати. Але куди йому було
бiгти? В дворi, на вулицi - люди. I тут, на сходах, могли здибатись
знайомi. Олег зiйшов на перший поверх i сховався, мов маленький хлопчик, в
куток за дверi. Стояв, схлипував, ятрився обра" аою, карався думкою. Нащо
подав документи до медiнституту? Нехай би Лiля сама. Тодi б такого не
сталося. А тепер... Ой, як же вона... Мабуть, зболiла душею...
Лiля така нiжна, така чутлива. Вiн мусить ©© знайти. Вiн ©й скаже...
Олег вибiг з парадного. На вулицi вже снувались сутiнки, в вiкнах
будинкiв горiло свiтло. Але в Бiланiв - темiнь. Лiля, мабуть, з туги
блука десь в самотинi. Вона, звичайно, повертатиметься звiдти...
Аiлю зустрiв бiля скверу. Дiвчина була не сама. Поруч йшов не знайомий
Олеговi невисокий чорнявий хлопець, несмiливо тримав ©© пiд руку, нiс
Лiлину червоненьку, в бiлу горошинку сумочку.
Дiвчина не бачила Олега.
- Лi... - покликав несмiливо.
Вiн зараз навiть не образився на не© за сумочку. Хоч то - його
подарунок. Лiля оглянулась, щось сказала хлопцевi, i той неохоче пiшов
уперед.
- Ну? - Лiлинi брiвки суворо зкриленi, в зiницях спалахують i гаснуть
синi вогники.
- Я... Я нiчого... Зна ш...
- Знаю... Ти справдi нездатний зробити нiчого хорошого.
- Нi ж... Нiчого... От слово...
- I там нiчого, й тут нiчого. Бiльше не ходи за мною... Коли отакий...
земноводний.
Те слово впало на Олега, мов нагла сокира. Вiн аж вiдхитнувся, штовхнув
спиною прохожого. Вже не чув, як сварився той. Олег iшов навмання:
прохiдними дворами, завулками, глухими вуличками. Образливе слово гналося
за ним, мов лютий пес. Вiд нього втекти немога, немога сховатися. Нi, вiн
уже не карався думками. Образа, гнiв, - все перегорiло в душi. Тепер там -
лише холодний попiл. А те слово - мов присуд. Та ще десь, глибоко-глибоко,
на самому днi, тлiла жарина: "Вони пошкодують. Вони зрозумiють..."
Олег бачив, як рида Лiля, як вона притиску у вiдча© до грудей
червоненьку сумочку. Вона не вiдходить од вiкна, дивиться на вулицю.
I в лад його думкам невiдомий голос нашiптував божевiльно-розпачливого,
красивого вiрша:
Ти iще наплачешся в тривозi
I навигляда шся вночi.
Олег бачив i батька, котрий схилився над столом, обхопивши в розпуцi
сиву голову. Нехай плачуть. Нехай караються! Так воно й мусить бути. Йому
нема за чим вертатися. Там, позаду, - друзки розбитого щастя, порожнеча,
сум. Олег запитував, що зробив би вiн, його герой. Мартин Iден. Але
вiдповiдi шукати було не треба. Iден давав ©© сво©м вчинком. Вiн знав,
куди прокласти свiй останнiй путь.
I все ж Олег здивувався, коли опинився на рiчковiй пристанi. Ще вчора
домовлялися вони з Лiлею: складуть завтра останнiй екзамен i прийдуть
сюди. По©дуть кудись далеко-далеко i повернуться аж другого дня. Вони вже
зiбрали й грошi. Додому подзвонять за кiлька хвилин до вiдходу пароплава.
Тiльки скажуть i повiсять трубку. Нехай потiм сварять; один раз можна
перетерпiти. Всю нiч сидiтимуть на палубi. I там вiн... Нi, Олег скаже ©й
все вiршем:
Смiються, плачуть солов'©...
- Вам куди?..
Просто над вiконечком каси - табличка розпису руху пароплавiв. Олег
порахував грошi, назвав пристань. Далi хлопець вже не думав, вiн просто
скорився графiку. Чекав у залi разом з iншими пасажирами, йшов по сходах,
вiдшукував мiсце. Знову чекав, безмрiйно втупившись у бiлу стiну пристанi.
Кинувся, аж коли над головою прощально, безнадiйно закричав гудок. Той
крик знову перекраяв його серце... "Вони сидять... Нiчого не знають".
Пекучий жаль, жаль до самого себе стиснув його серце. I вже не вiдпускав
бiльше. Олеговi чомусь стало шкода i всiх оцих людей: бабусю з плетеним
кошиком, дядькiв, котрi просто на палубi розпили чвертку i тепер зажурено
дивилися кудись угору, на вершечок щогли, дiвчат, якi вели бiля борту
лiтературний диспут. Колись би вiн неодмiнно вхопився за ниточку ©хньо©
розмови, затягнув ©© у вузол знайомства. Тепер же... "Вони нiчого не
знають". Ось уже розтанули в сумнiй, журнiй далечинi вогники мiста. З
лугу, з пiтьми непомiтно пiдкрався, вибурхнув вiтер. Прапор над головою
вдарив пострiлом. Один по одному пiдводились пасажири, ховалися в теплому
черевi пароплава. Почовгала бабуся з кошиком, побiгли дiвчата, притримуючи
руками кра© квiтчастих суконьок. Лишилися тiльки дядьки. Позастiбали
щiльнiше ватянки, поклали пiд голови клунки, вклалися на нiч. Олег теж
застебнув верхнi гудзики тенiски, оглянувся на дядькiв. Нi, вони йому на
завадi не стануть. Обережно переступив через поручнi, тримаючись за них,
спустився позаду палуби вниз. Там стояла темiнь. В блiденькому променi
лiхтаря гадючився ланцюг, сiрiли якiсь ящики, горбився брезент. Олег над
силу одривав вiд помосту ноги. Здавалося, ©х притягували знизу невидимi
велетенськi магнiти. Ось i корма. Намацав ©© руками, зiперся грудьми. Вода
плескала поруч. Помiст пiд ногами тут здригав вiдчутнiше, нiж на палубi.
То, мабуть, його тремтiння передалося Олеговi. Вчепiрившись руками в мокру
дошку, з жахом вслухався в моторошний плескiт. Вiн все наростав,
свердлився в вуха, холодив душу. Хлопець вiдхилився, у одча© вiдступив на
крок. I враз... Пронизливе, верескливе жiноче "ой" аж пiдкинуло його
вгору. Лопiтли-во зашарудiв брезент, щось чорне викучмилось з-пiд нього.
- Якого тут... - прогудiв басовитий, грiзний голос. Наляканим котеням,
вмах, Олег видряпався нагору. Кiлькома стрибками перебiг палубу,
простукотiв по сходах униз i опам'ятався аж у коридорi. Оглянувся, чи
нiхто не помiтив його переляку, i заспокiйливо прихилився до стiни. Тут,
внизу, рiвне гудiння моторiв, дрiмотна теплiнь, сон. Попiд стiнами
машинного вiддiлення - мiшки з картоплею i яблуками, на них сплять
колгоспники. Кiлька чоловiк лежить просто на теплiй вичовганiй ногами
металевiй пiдлозi. Олег спробував вiдшукати мiсце й собi. Спустився до
третього класу, але й там на всiх поличках - людськi тiла, а дух стояв
такий, що вiд нього тенькало в скронi. Хлопець пiднявся вище. Олег
пригадав, як колись з батьком вони подорожували по Днiпру, ©хали в першiм
класi, а там скрiзь - килими, дзеркала, м'якi тапчани, навiть у коридорi.
Вiн тодi бiгав i вниз, але чомусь не бачив оцих людей в коридорi i не
пам'ята , тiсно чи просторо було в третьому класi. Можна б i зараз
пiднятись у перший клас, лягти десь на тапчанi...
А проженуть? Вже лiпше тут. Врештi, знайшовши в куточку мiсце, Олег
присiв навпочiпки. Лягти не зважився, - боявся замарати бiлу шовкову
тенiску та новi штани. Але ноги швидко затерпли, тодi хлопець згадав, що в
кишенi у нього - загорнутi в газету документи. Йому повернули ©х в
iнститутi. Розмотав газету, пiдiслав i вже сiв, випроставши ноги. Так
почувалося зовсiм зручно. Тепло, затишно. Хлипав по кутках сон,
заколисаний рiвним гудiнням машин, хлюпала вода за бортом. Плескiт води
нагадав Олегу те, що допiру сталося на кормi. Вiн нiби ще раз почув
верескливе "ой" i басовите "якого тут" i аж осмiхнувся. Осмiхнувся i сам
нестямився з подиву. Що може посмiхатися, може хоч на мить прихилитись
думкою до чогось iншого. Але так воно було. I хлопець мусив признатися
собi в тому. Згоряючи з сорому, признався вже i в iншому: вiн би нiколи не
зважився на оте, страшне, це була ,гра з самим собою, з сво©м безволлям i
безсиллям. Ранiше, розмовляючи в думках з вичитаними з книжок героями,
почував себе смiливим, сильним. А насправдi вiн ось такий: безвольний,
нiкчемний, самозакоханий. Вiн хогiн зробити те з помсти. Але й помста теж
вигадана. Олег не може, не ма сили зненавидiти Лiлю, вирвати ©© з серця.
Йому здавалося, вона житиме в ньому довго-довго, може, й усе життя. В його
душi Лiля обiйметься з тихим смутком, але не з ненавистю. Якщо ж його
самого зараз стане на щось, то лише на одне: не вертатися бiльше назад.
Вернутися може лише по колючках-образах, на якi ступав, втiкаючи сюди.
Йому хочеться повернутись. Але не так... Щоб трiщали колючки пiд ногами...
Щоб ©х визбирали тi, хто попiдкладав.
Щоправда, Олег i зараз не знав, ким i як саме хотiв би повернутися.
Ранiше, "там", вiн жив чеканням, сподiванням чогось. З року в рiк, з
дня на день йому здавалося, - ось-ось ма щось статися, це "щось"
призначено тiльки для нього, тiльки йому.
Хлопець не вiдав, що молодiсть взагалi прагне "чогось". Осмисленi
бажання - напiвбажання, вони не ховають в собi незвiданостi та мницi i
солодощiв тривоги.
При©хати б у рiдне мiсто космонавтом, всесвiтньовiдо-мим вченим,
полководцем. Його власна постать дво©ться, тро©ться, розплива ться в
маревi. Зате вiн бачить iнших. Тих, хто стрiча його. Гримить
мiднодзвонний марш, дощем падають квiти. Вона сто©ть в натовпi, теж трима
букет. Вона бо©ться звести на нього очi, не осмiлю ться подати квiти. Його
машина порiвнялась з нею, вiн бачить ©©, бачить сповненi безнадi ю очi,
i... - наказу загальмувати.
Вiдтак машина рушила знову, помчала його по хвилях молодого, глибокого
сну.
День Олег протинявся по палубi, нiч знову проспав у кутку, а тим часом
пароплав намотав на лопатi вiдстань, на яку в хлопця вистачило грошей.
Олег зiйшов на берег пiзнього ранку другого дня.
Вночi погода перемiнилася. Сонця було не видно, його сховали
бруднувато-сизi, сльозливi хмари. Певно, хмари проплакали над цим мiстом
всю минулу нiч. Асфальт був мокрим, тут i там блищали калюжi. Мокре,
перемерзле за нiч незнайоме мiсто щулилось пiд колючими повiвами вiтру,
погукувало простудженими голосами заводських гудкiв. Будинки горнулись
один до одного, сiрi, непривiтнi. Легко одягненi пасажири - нiхто не
сподiвався влiтку на таку холодiнь - розбiглися вiд пароплава за одну
мить. Олег теж не довго розглядався на привокзальнiй площi, - вiтер
нецеремонно залiз йому пiд тенiску, шарудiв там холодною п'ятiрнею, загнав
у зал для чекань. Там хлопець просидiв увесь день. Шкодував, що так рано
зiйшов на берег. На пароплавi нiхто не запитував квиткiв, i можна б було
про©хати ще двiстi кiлометрiв. А звiдти - палицею докинути до Патютiв,
села, в якому живе Олегова тiтка. Напочатку вiн не припускав навiть думки
заявитися до не©. Але тепер... Ще ранком, вигрiбши з кишенi мiдяки, купив