За сiшо? Чому? Хiба зробив кому-небудь зле? Нiкому. Опрiч нього...
Холода.
I -то на добро iншим. Вiн не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося
поза його волею. Кiлька разiв навiть поривався зупинити його. Але то його
власна мука. Його.
То зовсiм не стосовне сюдi©. За вiщо ж тут? Хiба не на добро жив, не на
добро чинив? Так, вiн зна й iнше, - всiм не допоможеш, всiх дiрок не
залата ш. I не його то справа. Вони живуть сво©м життям, вiн - сво©м.
Помiж них, звичайно, заздрiсники, злораднi. Тому, хто вирвався на горб,
завжди заздрять. Вiн зна немало артистiв, письменникiв, якi нiколи не
©здять у сво село. Може, i з ним оце так?
"Як тут багато свiтла", - прокида ться вiд сво©х думок. Йому здавалося,
нiби вiн iде по тонкiм льоду, а лiд трiщить, ось-ось вломиться. Хотiлося
пiдхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятiвний берег. Ледве змусив
залишитись на мiсцi, поглянути перед себе. По всьому залу жеврiли
розсипанi пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. I цю вже
випустити не мiг. Вона приросла мiцно - далеким спогадом, недалекою
тривогою.
"Вони такi ж пекучi, як i колись, Наталоччинi очi".
Тепер вiн чомусь найбiльше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме тi
очi сьогоднi спопелять його.
Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти водi, обрали на
голову, ©хнiй колгосп, розповiдав вiн, був найгiршим i найбiднiшим у
районi. Тепер - у областi. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля i в
тих, i в тих:
пiсок, солонець. Просили, щоб об' днали з iншим, з "Прапором перемоги".
Писали i йому, депутату, сподiвалися, що при©де. Земляк, свiй чоловiк.
Повинен знати добре справи, землi. А вiн одбувся папiрцем у райвиконком.
Вони не знають, чи й того папiрця писав сам, бо навiть назву колгоспу в
ньому переплутано. А лiкарня? Чи бачив професор, яка у них лiкарня? Чи
поклопотав, щоб видiлили кошти на будiвництво та на обладнання ново©? Iншi
колгоспи споруджують сво©м коштом. I школи, i лiкарнi, i палаци культури.
А вони поки що того не можуть.
Вперше Бiлан вiдчув себе так. Маленьким камiнчиком, закинутим ось сюди,
в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше вiдчув
справжню вiдповiдальнiсть, свою залежнiсть вiд людей, котрi квилили й
стогнали перед ним на операцiйнiм столi, котрi прохали в нього порятунку,
дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Вiд тих, над якими вiн пiднявся
високо-високо i яких жалiв. Хотiв полегшити ©хн життя, хотiв зробити щось
для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...
Слова падали на нього, i пiд ©хнiм градом Бiлан вiдчував, що
пригина ться, зменшу ться. Вже вiн не людина, а пiвлюдини. Третина...
Маленька жива грудочка. А чii був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав
силу сказати кому-небудь, як вони йому?
Бездарний, нерозумний заступник мiнiстра... А ти виголошував тости за
його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слiв. Щоб ©х не
витлумачили навкiс. Ти й зараз бо©шся. А що, коли довiдаються про оцi
збор:i там? А що?!
"Ну й нехай", - раптове, вiдчайдушне. Тiльки б отут, тiльки б звiдси...
Бо печуть жарини живим вогнем. "Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь
час огляда ться, зав язу i розв`язу хустку. Нерву . Вона теж з дiтьми.
Навiщо вони поприводили дiтей? Дво бiля не©, ще трет вдома. Мати казала,
хворе. Греба зайти, подивитись".
Але як вiн пiде пiсля того, що ось зараз сталося, пiсля того, як ще
станеться, як виступить Наталка. Вона зна найбiльше.
Наталка справдi пiдвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стiльцем,
стала пробиратись попiд стiною до виходу.
Олександр Кiндратович полегшено зiтхнув. Вiн розумiй:
що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злинi. Але серцем боявся
його бiльше за всi, разом взятi. Що значить, живе ще щось там, у ньому!
Наталка пiшла. Краплина не впала. I вiн вiдчував ©©. Вже зовсiм iнакше.
Теплу, серед тисячi холодних. Олександр Кiндратович не затямив усiх
виступiв. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пiзнiше намагався стулити
докупи, зв'язати в одне вервечки сво©х слiв, але вони обривалися, губилися
помiж iнших, тугих i мiцних.
Вийшов з залу останнiм. Брiв берегами, стежкою попiд старими вербами,
якi ще, мабуть, пам'ятали його дитячi кривди.
Вiн тодi був малий, i кривди його були недорослi. Швидко переростав ©х?
А чи дорослими були його мрi©? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав
вiдповiдi на оте одвiчне: я i життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу
жити? Коли б знав тодi, що через тридцять рокiв знову стоятиму на цьому
мiсцi, нездатний вiдповiсти iiа нього. Як жити? В чому хова ться змiст
життя? В тому, щоб шукати увесь вiк? Шукати i не знайти? А може, саме це й
ма сенс. Коли б знав напочатку вiдповiдь, то чи захотiв би йти далi.
Навiщо? Адже попереду вiдомо все.
А може, захований вiн в способi шукання? Шукати правдиво i щиро, шукати
для себе чи для когось, шукати в добрi чи в злобi? Всi разом ми шука мо
щось сво©ми життями? Хто ж, зрештою, сто©ть найближче до цi © вiдповiдi?
Прокiп каже: той, що посiяв зерна. Для себе й для iнших. "Що ж посiяв
я? На що сподiватись тепер? I що маю робити? Який же я... справдi
безщасний..."
Думки згоряли, не встигнувши злетiти. Немов голуби на пожежi. Олександр
Кiндратович не зглянувся, як утих за спиною гомiн, як розтанули в пiтьмi
мерехтливi вогники. Зупинився аж бiля могили. Зупинився сам, зупинилася
думка. Аж ген на першiй борознi, на першiм покосi.
Сидiв на могилi, слухав, як засина поле. Весняне поле засина довго.
Десь там, всерединi - в землi, в стеблинi шумують соки, будять до життя.
Це чу i птах, i звiр, i людина.
Повiяв вiтер - тугий, прохолодний. Щось давн повiяло з ним у душу.
Бiлановi пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, пiд
грушею-степiвкою клали вогнище.
Нi, вiн нiколи не забував запахiв цього поля. I струна, котра в'язала
його з ним, не обривалася. Вiн певен цього. I iншi казали це. У нього i в
мiстi... Палiсадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...
Вiтер тужавiв, гудiв йому щось у вуха. I, може, тому, що лишився з ним
вiч-на-вiч у пустельнiм полi, а може, пiсля оцих гiрких зборiв, але
почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, вiд нього бiльше
нiкуди сховатись. I ранiше знав, що то - обман. Що й соняшники, i сорочка
- цяцьковi, несправжнi. Вони утверджували за ним славу людини просто©,
щиро©, "з народу". А ще сiльська говiрка, яко© цурався, коли ви©здив до
iншого мiста, потрапляв до iншого оточення.
Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно.
Страшно себе, страшно тяжко© степово© мовчанки, синього чистого неба.
Зрозумiв: такi ночi розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохiть
поклав руку на серце i прийняв одразу ж.
Спотикаючись, майже побiг на поодинокi вогники засинаючого села.
Знову виплила перед зором рiчка, стара верба... Вiдтак щось бiле...
нiби операцiйний стiл... Якiсь обличчя. "Що це? Марення? Я хворий... Нi,
нi, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так..."
Стомлений тiлом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сiв на
призьбу, прихилився спнпою до стiни. Вечiрнiй гомш, теплi вогники в вiкнах
потроху розвiяли його настрiй. Вiн аж здивувався тому, що дiялось з ним
допiру.
Вiдшукавши пiд порогом ключа, вiдiмкнув дверi.
Мати i Костик спали на печi. Старечий сон - чутливий, пташиний; вона
пробудилася на перший згук, хотiла злiзти з печi, подати вечеряти, але вiн
сказав, що ©сти не хоче.
"Це ж i мати завтра довiда ться", - прокралася думка. "Ну и нехай", -
спробував прогнати ©©, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову.
Уклалася в узголов'©, проганяла сон. Розумiв, чим упадуть збори на
материну голову, i несамохiть шукав виправдання.
Сюрчав пiд пiччю цвiркун, тихо, знайоме, нiби ткав для нього нитку
споминiв. На©вних, милих. Поспiшав до них з радiстю. Вони повели його в тi
днi, коли прикрощi забувалися, ледве висихали сльози, а радощi чекали
скрiзь. Але сьогоднi йому не вдалося сховатися в снi. Йому наснився садок,
малиновi хащi, в яких кури повибивали кубла. Сидiв у гущавi i чув, як
перемовлялися в дворi його мати та батько з дiдом Iчки та з сусiдами. Дiд
Iчки казав, що Сашко тiльки що мало не спалив його клуню. Поставили на
току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, i загорiвся прикладок
сiна. Добре, що вiн саме нагодився. Ось де картуз - загубив, утiкаючи.
Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клунi, на горище, за
погрiбничок, душа кого тремтiла з страху, тiло горнулося до землi. А вони
вже йшли до малинових хащi'i. Зараз вiдшукають, витягнуть, поведуть у
двiр. Мабуть, битимуть рiзкою. Але ж... Яке мають право бити його?
Професора?
Пробудився вiд легенького поштовху. Видiння ще стояло перед очима, але
вiн уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'©, - материне обличчя.
- Вже ранок? - потер кулаками очi.
- Синку - з лiкарнi... Там з Наталоччиним хлопцем... - Мати говорила
несмiливо, майже благальне.
Сонлива кволiстю розвiялась в одну мить. В наступну iин вже стояв
босами ногами па пiдлозi, одягався. Поспiшав. Вiдчував, його нiби
пiдштовху щось. "Треба було таки зайти вчора", - подумав занепоко но.
Надворi нiч боролася з ранком. Ще снили хати, слiпаючи проти зiр
шибками, дрiмали поскарлючувапi дiди-журавлi, а понад землею вже трiпотiв
легкий вiтерець, i небо на сходi вив'язувалось в бiлу хустку.
Олександр Кiндратович поспiшав за санiтаркою звивистою стежкою,
розпитував, що сталося. З ©© вiдповiдей зрозумiв: не знають самi що.
Хлопчиковi вже кiлька днiв болiв живiт. А сьогоднi вночi йому стало зовсiм
зле. Мати принесла до лiкарнi. Думали - апендицит, але нiби не схоже. А
хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували
професора, коли б... у них вся надiя...
Знайомi, вже збуденнiлi в роках слова. "Вся надiя..." Але сьогоднi тi
слова пролунали йому голоснiше, нiж завжди. Може, тому... що був вечiр.
Вiн оголив його душу, i вона сприймала кожен дотик. Всi цi люди сидiли в
клубi... А тепер просять його... Йому навiть здалося - в темрявi
поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, i справдi люди дивляться.
Ранком всi говоритимуть про нього. Показуватимуть на ©хню хату.
"Що вони тямлять?.. Лише одне". Але це одне... Вiд нього залежить все.
Вiн розумiв це. Ось i лiкарня. Стара, довга, приземкувата будiвля з чисто
побiленими, нерiвними стiнами, на котрих рябiють в три фарби лозунги. Сюди
вiн колись бiг, впавши на ключку, котрою дiстають втопленi в колодязi
вiдра, сюди волокли його хлопцi, коли роздавив у водi пляшку. На цей
високий, перетягнений з-пiд церкви, де вiн ранiше був за пам'ятника, порiг
падали крапельки його дитячо© кровi.
Перше, що побачив, вступивши до палати, - очi. Тi, На-талоччинi, очi.
Великi-великi, обпаленi сльозами. Вони метнулись йому назустрiч, прощали
все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до лiжка, на якому
лежав хлопчик.
Бiлявчик, як казала мати. Костикiв однолiток. I який же схожий на
Костика! Хвороба цупко тримала його в сво©х кiгтях. Злипся на лобi
чубчик... Губи гарячi, припухлi. Малi дитячi рученята, котрi ще недавно
обiймали мамину шию, пускали по водi кораблики, тепер чиберяли, несвiдомо
хапаючись за життя. Йому здалося, вiн ще нiколи не сприймав так хворого.
"Це в тебе вiд утоми. До дiдька сентиментальнiсть", - вiдкарбував думкою.
- Вийдiть, хто зайвий, - наказав рiшуче. - Наталко... Тобi тут не
можна...
- Свiтла бiльше. Вiзьмiть за руки! Страшний лiкарський присуд злякав
усiх. I його самого. Перитонiт. Йому здалося, його вимовили чужi вуста.
Десять, п'ятнадцять процентiв надi© при негайнiй операцi©...
Але ж. це - не клiнiка. Тут нiяких умов для оперування. Треба везти в
район.
В район... П'ятнадцять кiлометрiв розмито© весняними бурчаками дороги.
Коли смертельний - один. Вiн стояв бiля вiкна невелико© сiльсько©
хiрургiчно© кiмнатки, дивився, як займа ться на сходi свiтанок. Думка його
працювала чiтко. Вона зважувала, вивiряла, заперечувала. "Десять,
п'ятнадцять процентiв? Хiба можна вимiряти людське життя процентами! А
вiру?.. Один процент вiри вартiший ста процентiв байдужостi. А чи хоч
цей один процент? Скiльки минуло рокiв, як я востанн робив таку операцiю?
Скiльки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простiше, нiж те, що я робив
потiм. Це може кожен хiрург".
"Не кожен. Тiльки той, хто день вiд дня... Робiтник на чорному полi".
Чи© це слова? Холодовi? Вони такi ж неправдивi, як i все, чим намагався
перетяти йому шлях.
До дiдька всi слова.
- Готуйте хворого до операцi©, - наказав.
* * *
Пам`ятав тiльки ©© початок. До то© хвилини, коли розбiглась,
розплавилась думка, неспроможна з' днати все докупи, затиснути, здавити,
коли невагомий, ранiше невiдчутний скальпель врiзався ребрами в пальцi,
повiв ©х кудись убiк. А ще - гостреньке личко i ротик, що жадiбно ковтав
повiтря. Вiн пам'ятав переляканi обличчя лiкаря-терапевта i фельдшера, якi
асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив ©©, мов
черствий окра ць. I вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц i
намагався ввести кров. Але не мiг знайти вену, i тодi медична сестра взяла
з його пальцiв шприц, легко ввела голку. Тонкою цiвочкою вливалося життя,
але струмочкiв, якими воно вибiгало, було бiльше, i вiн уже не знав, як
перетяти ©м шлях.
Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострiшало й гострiшало,
ротик витягувався в сувору складку. А потiм воно видалося йому схожим на
iнше, до жаху знайоме i рiдне - Костикове. В ту мить скальпель випав з
його руки. Зроняючи з чола гарячi краплi, похитуючись, пiшов до дверей.
Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, ослiпило, змусило прикритись
рукою. Олександр Кiндратович глибоко вдихнув ранкове повiтря, хотiв
ступити вниз, але ноги йому пiдломилися, i вiн важко опустився на холодний
камiнь. Отак i сидiв, безтямно дивився собi пiд ноги, на нижнiй приступець
сходiв, на якому чорнiли викарбуванi колись слова. Столiття прошумiли по
них дощами, тисячi пiдошов наступали на них, зчовгали, зiтерли, i вiн
скорiше згадав, нiж прочитав ©х: "...добру i iстинi".
РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував ©х во дино. Вони
вже монтували електронне серце машини. Тепер ©х було тро : Холод i дво
iнженерiв. Десь за мiсяць, за пiвтора серце ма забитися в розмiренiм
ритмi.
Ма забитися... А коли не заб' ться? Або коли ритм його буде не таким,
на який сподiва ться? Адже не кожного, хто шука , чату невдача. В життi
завше так. Поки мрi мо, поки прагнемо - доти й горимо, вiримо. Ми бачимо
мрiю великою-великою. А потiм, звершивши, вiдiйдемо, поглянемо збоку.
Обмацу мо витвiр холодною думкою. I вже вiн вида ться меншим, дрiбнiшим. I
вже розчарування стука в серце.
Але Холод втiша себе iншим. Поки мрiяв - горiв, вiрив. Хiба ж це не
радiсть? Хiба це не життя?
I сам розумi , що обманю себе такою фiлософською химерою. Це тiльки
кусник радостi. А ©© треба всю. Господар буду дiм, щоб пожити в ньому.
Свiтить скельцями електронне серце машини. А вiн почува власне серце.
Порох житт вих незгод ви©в у ньому глибокi зазубнi, i точить, i в'©да ться
далi дрiбний порох життя.
Засiдання, комiсi©, папiрцi. Iнiкчемний папiрець на столi часом важить
бiльше, нiж жива людина за дверима кабiнету. Рада професорiв визнала
висновки комiсi© за безпiдставнi факти - погано пiдтасованими
випадковостями. Однак хтось не хотiв зупиняти закрученого колеса. Воно
пришвидшувало й пришвидшувало свiй бiг, закручувало все бiльше людей. I
от...
Робiтне поле Холода вже тiльки тут. В цiй пiдвальнiй кiмнатцi. Туди,
нагору, шлях йому перегородив папiрець, наказ. Виконуючий обов'язки
мiнiстра Полив'яний усунув його вiд роботи "до остаточного обстеження".
Оця кiмнатка - Прокопа Гордiйовича цитадель, майстерня, плацдарм. В нiй
професор обiда , часом i ночу . З не©, певен, його не виб'ють. Бо якщо й
пiде вiн, то залишиться вона, машина.
Його помiчники, його спiвавтори - товаришi iнженера Соловейка. Того, що
помер на операцiйнiм столi. Холод вiдшукав ©х ще тодi, радився по проекту,
а тепер вони прийшли самi, щоб допомогти зробити монтаж, ©хнiй власний
винахiд - запатентований, блука десь по довгих канцелярiях, вiдлежу ться
в пузатих теках.
...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопцiв
тримав формочку, Прокiп Гордiйович скляною паличкою спрямовував
жовтогарячi краплi.
- Крап - i пляшка коньяку, крап - i друга, - сказав хлопець. - Вам не
шкода, Прокопе Гордiйопичу? Бо я пiсля того, як наш проект заблудився в
главкiвськi©х коридорах, починаю вагатись.
- Шкода, звичайно. Я тiльки намагаюсь думати про iнше. Про призначення
оцього дорогого шматка. Яке вiн виконував призначення ранiше i яке
викона . Може, носив його в орденi якийсь генерал або красуня в сережках
чи перснях...
- Красуня при ©х допомозi хапала кавалерiв, а генерал тупав по рангових
сходах. Обом приносили втiху.
- У мене воно буде невидиме. Але я сподiваюсь, що воно принесе втiху i
користь багатьом. Менi ж приносить вже зараз.
- Коли б тiльки не досаду потiм.
- Ну, свого поля наперед оббiгти не може нiхто. Правда, вгене? -
запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробiркою в руках.
- Правда. Прогони треба. Зда ться, так колись менi говорили.-пiдiйняв
вiн проти свiтла пробiрку.
- Що це у вас?
- Кров. Все те ж... Бiла кров. Я ©© зробив бiлою. А мушу домогтися, щоб
вона стала знову червоною.
- А якщо... не стане? - сказав один з iнженерiв...
- Колись та стане. Не в мене, так у когось iншого. Для того ми живемо
на свiтi.
- I для того, - поправив Холод.
* * *
Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стiльцi за столом
президi©. Треба б ще пiдмести. Бо хоч i вчений люд, а насмiтили, як тi
школярi. Тимофi ва жiнка - прибиральницею в лiкарнi, вiн лишився на вечiр
за не© - позамикати, погасити свiтло.
В залi - порожньо, тихо. Незвично тихо пiсля зборiв. Вигулькнула з нори
бiля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, ©© налякав
зiм'ятий папiрець навпроти нiрки, якого ворушив вiтер з кватирки.
Дивно влаштований свiт, розмiрковував Шах. Ще пiвгодини той папiрець
падав комусь на голову важкою колодою або пiдносив над хмари, мав велику
силу, а зараз вiн - бiла шматина, зайва смiтина в кошику. Здатна злякати
лише мишу. I оцi стiльцi за столом... I трибуна. Десять метрiв
дошки-шалiвки! А вiн так i не зважився зiйти на не©. Сидiв у кутку, мов
ота миша в норi, слухав, як iншi гупотять над його головою словами. I кого
забоявся? Вченого люду в залi? Мiнiстра Полив'яного? Нi, Полив'яного Шах
не бо©ться. Вiн завтра пiде й скаже йому все. А нi - то й далi пiде. I до
найголовнiшого мiнiстра, i до партiйних начальникiв. Ходитиме доти, доки
носитимуть ноги i стане сил вiдчиняти високi, оббитi дерматином дверi.
А сьогоднi вiн просто побоявся сво © темноти, невченостi. Лихо ж -
стiльки люду.
А вiн би сказав. Бо хто ж зна лiпше за нього...
А що сказав би?
Сказав би...
Шах несмiливо пiдiйшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зiгнав з
кутикiв губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями
взявся, як отi оратори, за кра© трибуни... прокашлявся знову. Поглянув у
зал, несамохiть сховав руки. Йому здалося, нiби в залi пiсля його
покашлювання заблищали скельця окулярiв, заскрипiли стiльцi. Сполохали оте
перше слово.
Шах ще хвилину постояв, вiдтак скрадливо вiдступив назад, повернув
вмикача. Зал провалився в пiтьму. В просторiй тишi було чути, як
прогупотiли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запально© промови упали в
порожнiй зал, загуляли луною пiд стелею.
- Товаришi доктори, прохвесори, доценти i всi лiкарi, - говорив Шах. -
Згляньтесь на мою темноту i не карайте спо ю вченiстю. Простiть ©©, якщо
можете. Я знаю, якi ви великi. Ви iнодi вже з мертво© плотi кро©те
чоловiка i знову вiдда те йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазинi.
Ви зна тесь на всiх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на
мiтлi i лопатi. Одначе й ви не всесущi. Ви можете побачити мiкроб хвороби
й не розгледiти, що дi ться в людськiй душi. Бо з`явля ться вона перед очi
тiльки й найбiльшiй бiдi. З нас усiх я один бачив ©©. Душу Прокопа
Гордiновича. Чи зна те ви, яка це душа? Чи зна те, товаришу мiнiстр, який
це чоловiк? Погляньте на мо© груди. Бачите шрам? Вiн зашивав мою рану в
нiмецькiм полонi. Голкою-циганкою, суровою ниткою. I не в тому сила... що
зашив. А що зняв мене, покалiченого, з колючого дроту. Один вiн на весь
табiр не побоявся пiдлiзти i зняти. А скiльки таких солдатських ран зашив,
скiльки душ зцiлив? Зцiлив душ! В цьому сила. Вiн мiг пiти, мiг покинути
нас. У таборi пiд Чернiговом передали йому а волi фiктивнi справки... А
вiн то© ночi копав з барака хiд на волю. Копав для iнших, лишався сам, хоч
знав, що й це впишуть йому в бiографiю. Чи зна те ви...
- Зна мо. Все зна мо... Включiть свiтло.
Той голос ударив Шаховi, мов гарматний пострiл. Старий вiдчув себе,
неначе спiйманим на величезнiм кримiналi. Хто це? От, якщо розповiсть...
Смiятимуться всi.
Пiтьма. Порожнiй зал... i вiн на трибунi.
Може, втекти. Але - куди?
- Включiть, нарештi, свiтло.
Шах зiйшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
- Я десь тут забув окуляри... - в дверях близькозоро мружився
Полив'яний. - Кличу, кличу, але хiба перекричиш таку ораторiю!
Гаряча хвиля сорому повiльно вiдплинула Шаховi вiд серця. "Нехай. Я
сказав... Те, що треба..."
- Ви все чули? -повiльно спустився з сцени до залу.
- Не знаю, чи все. Щось про полон, про лiкаря, - Полив'яний з подивом i
острахом розглядав Шаха. Вiн i далi стояв у дверях, не наважуючись ступити
вперед. - Я думав - студент монолог розучу ... Аж... Хто ви?
- Я? Двiрник. З професором Холодом разом полон вiдбував. Хотiв на
зборах... I оце.
- А-а... -Полив'яний смiявся смачно i довго. -А я думав... - Потер
рукою важке пiдборiддя, захихотiв знову.
- Це все - правда.
- Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, i йому довелося зiбрати
волю, щоб вона не зiскочила.
- Я... не розпочинав вiйни. I не зазнав там щастя. Я хотiв просити...
- Ти, дiду, не бачив окулярiв?
Вiн називав його дiдом, хоч мали майже однаково весеy.
Володимир Володимирович умисне вiдповiдав грубо. Вiн чув усе. I все
зрозумiв.
Оцей дiд...
Чого вiн вартий?..
I все ж... Сво ю промовою двiрник пробудив у душi мiнiстра щось
шкарубке, дратiвливе, болюче. I вiн подумав... Подумав невесело... От
трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Нiхто. Той же Бiлан-вiдхреститься й
вiдпаю ться. А за цього... Холода... Й сьогоднi виступало скiльки. I там
такi, що ще напсують йому кровi. Що може...
Вiн злякався того "може". Вiн вiдчув його силу.
- Де окуляри? - скоромовкою, немов утiкав вiд чогось, запитав
Полив'яний.
- Вони лежали на столi. Я ©х переклав на вiкно. Он... Я хотiв просити
вас за професора Холода. Шах облизав пересохлi губи.
- Ти? Що ти там тямиш. Знай сво дiло. Пружина зiскочила поза його
волею.
- Я сво знаю. От коли б знали сво ви.
- Що? Та ти... - Обличчя Полив'яному збуряковiло, короткi пальцi право©
руки склалися в кулак. - Та ти... Та я тебе!..
- Бiля смiття, бiля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посiсти
мо мiсце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й вiн
збагнув, що залякати Шаха нiчим. Мовчки вхопив на вiкнi окуляри, пiшов до
виходу. Але, дiйшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотiв
запам'ятати. I в ту ж мить спiткнувся, мало не впав. Сердито копнувши
ногою, побiг вниз по сходах. Поперед нього гримкотiло, торохтiло порожн
вiдро.
* * *
Телефон гудiв голосно i настирливо. Прокiп Гордiиович збагнув -
дзвонять по мiжмiськiй лiнi©. Справдi, телефонiстка, впевнившись, що
трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з мiста...
Та назву мiста розчахнуло сухе поклацування вмикача, i Прокiп
Гордiиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там - тiльки стогiн
дротiв з далекого поля та коротке потрiскування. Вiн вже майже вiдгадав
назву мiста. Чекав цього голосу. I все ж здригнувся, щiльно-щiльно
притиснув трубку.
- Тату - ти?
В оцьому грубому, хлопчачому "тату - ти" Прокiп Гордiйосич вловив не
звiдану ранiше нiжшсть. Серце його забилося часто, i трубка враз спiтнiла
в руцi.
- Я, сину, я...
- Тату, ти проща ш менi? Тату, я прошу тебе, прошу... Олег заговорив
швидко, мабуть, боявся, що збiжить час.
- Навiть якщо не проща ш. Ти - лiкар. Ти сам мене вчив... У нас
нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Вiн для мене... Його
лiкусалп... А тепер... Нiхто вже не береться робити операцi©. Тату, я
знаю. Одiти ти... Ти все можеш...
- Сину, говори повiльнiше. Яка хвороба? - I вже далi, по-лiкарськи
вимогливо, забувши навiть, з ким говорить: - Коли це сталося? Його стан
зараз?
- ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадiйного... Тату, коли б ти
знав, який вiн... Ти не хочеш? Iз-за мене?
- Зовсiм... Я думаю, Олежку. Думаю...
Вiн вже думав про iнше... Адже пiслязавтра - засiдання колегi©.
Вирiшальне. Прийдуть хлоппi... Прийде Варвара Iванiвна. Вона говорила,
буцiм це через не©...
- Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогоднi.
Голосно гудiла трубка. Холодними шпильками поколювало пiдошви, плечi
струшував дрож, а вiн все ще стояв бiля телефону.
"Ти знайшов ©©, Олежку, людину!"
I знову думка про власнi турботи. А може?.. Вiн вперше приготувався до
паперово© битви. Вiн би виграв ©©. Це напевне. А ще завтра - перша проба
кардiоскопа... Ех, коли б... Якби вiн мiг просвiтити того бригадира...
Йому треба буде за©хати до клiнiки взяти колiнчатi трубки... I платинову
голку.
Вiн вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операцi©, подiбнi до
тi ©, яку мав зробити, гортав iсторi© хвороб.
М'якi тiнi стелилися ©м пiд ноги. Прокiп Гордiйович стомлено ступав по
них, поглядав збоку на сина. Вiн все не мiг звикнути до Олега, до отакого,
нового. Олег нiби аж пiдрiс, зчорнiв, огрубiв. Зникла метушливiсть,
нервознiсть. В кутиках очей залягли тiнi спокою i певностi.
- Ми так i не поговорили з тобою, - сказав Холод, перекидаючи з руки в
руку невеличкого чемоданчика. - Ти на цей рiк збира шся поступати до
iнституту?
- Я? Тобто... - Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився
з кроку.
- Менi зда ться... Твiй вибiр хороший. Я тепер вiрю:
з тебе буде лiкар.
- Не знаю... Я, мабуть, поступатиму за рiк. I не до медичного
iнституту.
Прокiп Гордiйович не став заперечувати. Вiн тепер вiрив, - Олег напне в
Холода.
I -то на добро iншим. Вiн не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося
поза його волею. Кiлька разiв навiть поривався зупинити його. Але то його
власна мука. Його.
То зовсiм не стосовне сюдi©. За вiщо ж тут? Хiба не на добро жив, не на
добро чинив? Так, вiн зна й iнше, - всiм не допоможеш, всiх дiрок не
залата ш. I не його то справа. Вони живуть сво©м життям, вiн - сво©м.
Помiж них, звичайно, заздрiсники, злораднi. Тому, хто вирвався на горб,
завжди заздрять. Вiн зна немало артистiв, письменникiв, якi нiколи не
©здять у сво село. Може, i з ним оце так?
"Як тут багато свiтла", - прокида ться вiд сво©х думок. Йому здавалося,
нiби вiн iде по тонкiм льоду, а лiд трiщить, ось-ось вломиться. Хотiлося
пiдхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятiвний берег. Ледве змусив
залишитись на мiсцi, поглянути перед себе. По всьому залу жеврiли
розсипанi пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. I цю вже
випустити не мiг. Вона приросла мiцно - далеким спогадом, недалекою
тривогою.
"Вони такi ж пекучi, як i колись, Наталоччинi очi".
Тепер вiн чомусь найбiльше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме тi
очi сьогоднi спопелять його.
Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти водi, обрали на
голову, ©хнiй колгосп, розповiдав вiн, був найгiршим i найбiднiшим у
районi. Тепер - у областi. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля i в
тих, i в тих:
пiсок, солонець. Просили, щоб об' днали з iншим, з "Прапором перемоги".
Писали i йому, депутату, сподiвалися, що при©де. Земляк, свiй чоловiк.
Повинен знати добре справи, землi. А вiн одбувся папiрцем у райвиконком.
Вони не знають, чи й того папiрця писав сам, бо навiть назву колгоспу в
ньому переплутано. А лiкарня? Чи бачив професор, яка у них лiкарня? Чи
поклопотав, щоб видiлили кошти на будiвництво та на обладнання ново©? Iншi
колгоспи споруджують сво©м коштом. I школи, i лiкарнi, i палаци культури.
А вони поки що того не можуть.
Вперше Бiлан вiдчув себе так. Маленьким камiнчиком, закинутим ось сюди,
в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше вiдчув
справжню вiдповiдальнiсть, свою залежнiсть вiд людей, котрi квилили й
стогнали перед ним на операцiйнiм столi, котрi прохали в нього порятунку,
дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Вiд тих, над якими вiн пiднявся
високо-високо i яких жалiв. Хотiв полегшити ©хн життя, хотiв зробити щось
для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...
Слова падали на нього, i пiд ©хнiм градом Бiлан вiдчував, що
пригина ться, зменшу ться. Вже вiн не людина, а пiвлюдини. Третина...
Маленька жива грудочка. А чii був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав
силу сказати кому-небудь, як вони йому?
Бездарний, нерозумний заступник мiнiстра... А ти виголошував тости за
його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слiв. Щоб ©х не
витлумачили навкiс. Ти й зараз бо©шся. А що, коли довiдаються про оцi
збор:i там? А що?!
"Ну й нехай", - раптове, вiдчайдушне. Тiльки б отут, тiльки б звiдси...
Бо печуть жарини живим вогнем. "Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь
час огляда ться, зав язу i розв`язу хустку. Нерву . Вона теж з дiтьми.
Навiщо вони поприводили дiтей? Дво бiля не©, ще трет вдома. Мати казала,
хворе. Греба зайти, подивитись".
Але як вiн пiде пiсля того, що ось зараз сталося, пiсля того, як ще
станеться, як виступить Наталка. Вона зна найбiльше.
Наталка справдi пiдвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стiльцем,
стала пробиратись попiд стiною до виходу.
Олександр Кiндратович полегшено зiтхнув. Вiн розумiй:
що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злинi. Але серцем боявся
його бiльше за всi, разом взятi. Що значить, живе ще щось там, у ньому!
Наталка пiшла. Краплина не впала. I вiн вiдчував ©©. Вже зовсiм iнакше.
Теплу, серед тисячi холодних. Олександр Кiндратович не затямив усiх
виступiв. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пiзнiше намагався стулити
докупи, зв'язати в одне вервечки сво©х слiв, але вони обривалися, губилися
помiж iнших, тугих i мiцних.
Вийшов з залу останнiм. Брiв берегами, стежкою попiд старими вербами,
якi ще, мабуть, пам'ятали його дитячi кривди.
Вiн тодi був малий, i кривди його були недорослi. Швидко переростав ©х?
А чи дорослими були його мрi©? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав
вiдповiдi на оте одвiчне: я i життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу
жити? Коли б знав тодi, що через тридцять рокiв знову стоятиму на цьому
мiсцi, нездатний вiдповiсти iiа нього. Як жити? В чому хова ться змiст
життя? В тому, щоб шукати увесь вiк? Шукати i не знайти? А може, саме це й
ма сенс. Коли б знав напочатку вiдповiдь, то чи захотiв би йти далi.
Навiщо? Адже попереду вiдомо все.
А може, захований вiн в способi шукання? Шукати правдиво i щиро, шукати
для себе чи для когось, шукати в добрi чи в злобi? Всi разом ми шука мо
щось сво©ми життями? Хто ж, зрештою, сто©ть найближче до цi © вiдповiдi?
Прокiп каже: той, що посiяв зерна. Для себе й для iнших. "Що ж посiяв
я? На що сподiватись тепер? I що маю робити? Який же я... справдi
безщасний..."
Думки згоряли, не встигнувши злетiти. Немов голуби на пожежi. Олександр
Кiндратович не зглянувся, як утих за спиною гомiн, як розтанули в пiтьмi
мерехтливi вогники. Зупинився аж бiля могили. Зупинився сам, зупинилася
думка. Аж ген на першiй борознi, на першiм покосi.
Сидiв на могилi, слухав, як засина поле. Весняне поле засина довго.
Десь там, всерединi - в землi, в стеблинi шумують соки, будять до життя.
Це чу i птах, i звiр, i людина.
Повiяв вiтер - тугий, прохолодний. Щось давн повiяло з ним у душу.
Бiлановi пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, пiд
грушею-степiвкою клали вогнище.
Нi, вiн нiколи не забував запахiв цього поля. I струна, котра в'язала
його з ним, не обривалася. Вiн певен цього. I iншi казали це. У нього i в
мiстi... Палiсадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...
Вiтер тужавiв, гудiв йому щось у вуха. I, може, тому, що лишився з ним
вiч-на-вiч у пустельнiм полi, а може, пiсля оцих гiрких зборiв, але
почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, вiд нього бiльше
нiкуди сховатись. I ранiше знав, що то - обман. Що й соняшники, i сорочка
- цяцьковi, несправжнi. Вони утверджували за ним славу людини просто©,
щиро©, "з народу". А ще сiльська говiрка, яко© цурався, коли ви©здив до
iншого мiста, потрапляв до iншого оточення.
Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно.
Страшно себе, страшно тяжко© степово© мовчанки, синього чистого неба.
Зрозумiв: такi ночi розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохiть
поклав руку на серце i прийняв одразу ж.
Спотикаючись, майже побiг на поодинокi вогники засинаючого села.
Знову виплила перед зором рiчка, стара верба... Вiдтак щось бiле...
нiби операцiйний стiл... Якiсь обличчя. "Що це? Марення? Я хворий... Нi,
нi, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так..."
Стомлений тiлом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сiв на
призьбу, прихилився спнпою до стiни. Вечiрнiй гомш, теплi вогники в вiкнах
потроху розвiяли його настрiй. Вiн аж здивувався тому, що дiялось з ним
допiру.
Вiдшукавши пiд порогом ключа, вiдiмкнув дверi.
Мати i Костик спали на печi. Старечий сон - чутливий, пташиний; вона
пробудилася на перший згук, хотiла злiзти з печi, подати вечеряти, але вiн
сказав, що ©сти не хоче.
"Це ж i мати завтра довiда ться", - прокралася думка. "Ну и нехай", -
спробував прогнати ©©, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову.
Уклалася в узголов'©, проганяла сон. Розумiв, чим упадуть збори на
материну голову, i несамохiть шукав виправдання.
Сюрчав пiд пiччю цвiркун, тихо, знайоме, нiби ткав для нього нитку
споминiв. На©вних, милих. Поспiшав до них з радiстю. Вони повели його в тi
днi, коли прикрощi забувалися, ледве висихали сльози, а радощi чекали
скрiзь. Але сьогоднi йому не вдалося сховатися в снi. Йому наснився садок,
малиновi хащi, в яких кури повибивали кубла. Сидiв у гущавi i чув, як
перемовлялися в дворi його мати та батько з дiдом Iчки та з сусiдами. Дiд
Iчки казав, що Сашко тiльки що мало не спалив його клуню. Поставили на
току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, i загорiвся прикладок
сiна. Добре, що вiн саме нагодився. Ось де картуз - загубив, утiкаючи.
Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клунi, на горище, за
погрiбничок, душа кого тремтiла з страху, тiло горнулося до землi. А вони
вже йшли до малинових хащi'i. Зараз вiдшукають, витягнуть, поведуть у
двiр. Мабуть, битимуть рiзкою. Але ж... Яке мають право бити його?
Професора?
Пробудився вiд легенького поштовху. Видiння ще стояло перед очима, але
вiн уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'©, - материне обличчя.
- Вже ранок? - потер кулаками очi.
- Синку - з лiкарнi... Там з Наталоччиним хлопцем... - Мати говорила
несмiливо, майже благальне.
Сонлива кволiстю розвiялась в одну мить. В наступну iин вже стояв
босами ногами па пiдлозi, одягався. Поспiшав. Вiдчував, його нiби
пiдштовху щось. "Треба було таки зайти вчора", - подумав занепоко но.
Надворi нiч боролася з ранком. Ще снили хати, слiпаючи проти зiр
шибками, дрiмали поскарлючувапi дiди-журавлi, а понад землею вже трiпотiв
легкий вiтерець, i небо на сходi вив'язувалось в бiлу хустку.
Олександр Кiндратович поспiшав за санiтаркою звивистою стежкою,
розпитував, що сталося. З ©© вiдповiдей зрозумiв: не знають самi що.
Хлопчиковi вже кiлька днiв болiв живiт. А сьогоднi вночi йому стало зовсiм
зле. Мати принесла до лiкарнi. Думали - апендицит, але нiби не схоже. А
хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували
професора, коли б... у них вся надiя...
Знайомi, вже збуденнiлi в роках слова. "Вся надiя..." Але сьогоднi тi
слова пролунали йому голоснiше, нiж завжди. Може, тому... що був вечiр.
Вiн оголив його душу, i вона сприймала кожен дотик. Всi цi люди сидiли в
клубi... А тепер просять його... Йому навiть здалося - в темрявi
поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, i справдi люди дивляться.
Ранком всi говоритимуть про нього. Показуватимуть на ©хню хату.
"Що вони тямлять?.. Лише одне". Але це одне... Вiд нього залежить все.
Вiн розумiв це. Ось i лiкарня. Стара, довга, приземкувата будiвля з чисто
побiленими, нерiвними стiнами, на котрих рябiють в три фарби лозунги. Сюди
вiн колись бiг, впавши на ключку, котрою дiстають втопленi в колодязi
вiдра, сюди волокли його хлопцi, коли роздавив у водi пляшку. На цей
високий, перетягнений з-пiд церкви, де вiн ранiше був за пам'ятника, порiг
падали крапельки його дитячо© кровi.
Перше, що побачив, вступивши до палати, - очi. Тi, На-талоччинi, очi.
Великi-великi, обпаленi сльозами. Вони метнулись йому назустрiч, прощали
все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до лiжка, на якому
лежав хлопчик.
Бiлявчик, як казала мати. Костикiв однолiток. I який же схожий на
Костика! Хвороба цупко тримала його в сво©х кiгтях. Злипся на лобi
чубчик... Губи гарячi, припухлi. Малi дитячi рученята, котрi ще недавно
обiймали мамину шию, пускали по водi кораблики, тепер чиберяли, несвiдомо
хапаючись за життя. Йому здалося, вiн ще нiколи не сприймав так хворого.
"Це в тебе вiд утоми. До дiдька сентиментальнiсть", - вiдкарбував думкою.
- Вийдiть, хто зайвий, - наказав рiшуче. - Наталко... Тобi тут не
можна...
- Свiтла бiльше. Вiзьмiть за руки! Страшний лiкарський присуд злякав
усiх. I його самого. Перитонiт. Йому здалося, його вимовили чужi вуста.
Десять, п'ятнадцять процентiв надi© при негайнiй операцi©...
Але ж. це - не клiнiка. Тут нiяких умов для оперування. Треба везти в
район.
В район... П'ятнадцять кiлометрiв розмито© весняними бурчаками дороги.
Коли смертельний - один. Вiн стояв бiля вiкна невелико© сiльсько©
хiрургiчно© кiмнатки, дивився, як займа ться на сходi свiтанок. Думка його
працювала чiтко. Вона зважувала, вивiряла, заперечувала. "Десять,
п'ятнадцять процентiв? Хiба можна вимiряти людське життя процентами! А
вiру?.. Один процент вiри вартiший ста процентiв байдужостi. А чи хоч
цей один процент? Скiльки минуло рокiв, як я востанн робив таку операцiю?
Скiльки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простiше, нiж те, що я робив
потiм. Це може кожен хiрург".
"Не кожен. Тiльки той, хто день вiд дня... Робiтник на чорному полi".
Чи© це слова? Холодовi? Вони такi ж неправдивi, як i все, чим намагався
перетяти йому шлях.
До дiдька всi слова.
- Готуйте хворого до операцi©, - наказав.
* * *
Пам`ятав тiльки ©© початок. До то© хвилини, коли розбiглась,
розплавилась думка, неспроможна з' днати все докупи, затиснути, здавити,
коли невагомий, ранiше невiдчутний скальпель врiзався ребрами в пальцi,
повiв ©х кудись убiк. А ще - гостреньке личко i ротик, що жадiбно ковтав
повiтря. Вiн пам'ятав переляканi обличчя лiкаря-терапевта i фельдшера, якi
асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив ©©, мов
черствий окра ць. I вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц i
намагався ввести кров. Але не мiг знайти вену, i тодi медична сестра взяла
з його пальцiв шприц, легко ввела голку. Тонкою цiвочкою вливалося життя,
але струмочкiв, якими воно вибiгало, було бiльше, i вiн уже не знав, як
перетяти ©м шлях.
Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострiшало й гострiшало,
ротик витягувався в сувору складку. А потiм воно видалося йому схожим на
iнше, до жаху знайоме i рiдне - Костикове. В ту мить скальпель випав з
його руки. Зроняючи з чола гарячi краплi, похитуючись, пiшов до дверей.
Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, ослiпило, змусило прикритись
рукою. Олександр Кiндратович глибоко вдихнув ранкове повiтря, хотiв
ступити вниз, але ноги йому пiдломилися, i вiн важко опустився на холодний
камiнь. Отак i сидiв, безтямно дивився собi пiд ноги, на нижнiй приступець
сходiв, на якому чорнiли викарбуванi колись слова. Столiття прошумiли по
них дощами, тисячi пiдошов наступали на них, зчовгали, зiтерли, i вiн
скорiше згадав, нiж прочитав ©х: "...добру i iстинi".
РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував ©х во дино. Вони
вже монтували електронне серце машини. Тепер ©х було тро : Холод i дво
iнженерiв. Десь за мiсяць, за пiвтора серце ма забитися в розмiренiм
ритмi.
Ма забитися... А коли не заб' ться? Або коли ритм його буде не таким,
на який сподiва ться? Адже не кожного, хто шука , чату невдача. В життi
завше так. Поки мрi мо, поки прагнемо - доти й горимо, вiримо. Ми бачимо
мрiю великою-великою. А потiм, звершивши, вiдiйдемо, поглянемо збоку.
Обмацу мо витвiр холодною думкою. I вже вiн вида ться меншим, дрiбнiшим. I
вже розчарування стука в серце.
Але Холод втiша себе iншим. Поки мрiяв - горiв, вiрив. Хiба ж це не
радiсть? Хiба це не життя?
I сам розумi , що обманю себе такою фiлософською химерою. Це тiльки
кусник радостi. А ©© треба всю. Господар буду дiм, щоб пожити в ньому.
Свiтить скельцями електронне серце машини. А вiн почува власне серце.
Порох житт вих незгод ви©в у ньому глибокi зазубнi, i точить, i в'©да ться
далi дрiбний порох життя.
Засiдання, комiсi©, папiрцi. Iнiкчемний папiрець на столi часом важить
бiльше, нiж жива людина за дверима кабiнету. Рада професорiв визнала
висновки комiсi© за безпiдставнi факти - погано пiдтасованими
випадковостями. Однак хтось не хотiв зупиняти закрученого колеса. Воно
пришвидшувало й пришвидшувало свiй бiг, закручувало все бiльше людей. I
от...
Робiтне поле Холода вже тiльки тут. В цiй пiдвальнiй кiмнатцi. Туди,
нагору, шлях йому перегородив папiрець, наказ. Виконуючий обов'язки
мiнiстра Полив'яний усунув його вiд роботи "до остаточного обстеження".
Оця кiмнатка - Прокопа Гордiйовича цитадель, майстерня, плацдарм. В нiй
професор обiда , часом i ночу . З не©, певен, його не виб'ють. Бо якщо й
пiде вiн, то залишиться вона, машина.
Його помiчники, його спiвавтори - товаришi iнженера Соловейка. Того, що
помер на операцiйнiм столi. Холод вiдшукав ©х ще тодi, радився по проекту,
а тепер вони прийшли самi, щоб допомогти зробити монтаж, ©хнiй власний
винахiд - запатентований, блука десь по довгих канцелярiях, вiдлежу ться
в пузатих теках.
...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопцiв
тримав формочку, Прокiп Гордiйович скляною паличкою спрямовував
жовтогарячi краплi.
- Крап - i пляшка коньяку, крап - i друга, - сказав хлопець. - Вам не
шкода, Прокопе Гордiйопичу? Бо я пiсля того, як наш проект заблудився в
главкiвськi©х коридорах, починаю вагатись.
- Шкода, звичайно. Я тiльки намагаюсь думати про iнше. Про призначення
оцього дорогого шматка. Яке вiн виконував призначення ранiше i яке
викона . Може, носив його в орденi якийсь генерал або красуня в сережках
чи перснях...
- Красуня при ©х допомозi хапала кавалерiв, а генерал тупав по рангових
сходах. Обом приносили втiху.
- У мене воно буде невидиме. Але я сподiваюсь, що воно принесе втiху i
користь багатьом. Менi ж приносить вже зараз.
- Коли б тiльки не досаду потiм.
- Ну, свого поля наперед оббiгти не може нiхто. Правда, вгене? -
запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробiркою в руках.
- Правда. Прогони треба. Зда ться, так колись менi говорили.-пiдiйняв
вiн проти свiтла пробiрку.
- Що це у вас?
- Кров. Все те ж... Бiла кров. Я ©© зробив бiлою. А мушу домогтися, щоб
вона стала знову червоною.
- А якщо... не стане? - сказав один з iнженерiв...
- Колись та стане. Не в мене, так у когось iншого. Для того ми живемо
на свiтi.
- I для того, - поправив Холод.
* * *
Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стiльцi за столом
президi©. Треба б ще пiдмести. Бо хоч i вчений люд, а насмiтили, як тi
школярi. Тимофi ва жiнка - прибиральницею в лiкарнi, вiн лишився на вечiр
за не© - позамикати, погасити свiтло.
В залi - порожньо, тихо. Незвично тихо пiсля зборiв. Вигулькнула з нори
бiля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, ©© налякав
зiм'ятий папiрець навпроти нiрки, якого ворушив вiтер з кватирки.
Дивно влаштований свiт, розмiрковував Шах. Ще пiвгодини той папiрець
падав комусь на голову важкою колодою або пiдносив над хмари, мав велику
силу, а зараз вiн - бiла шматина, зайва смiтина в кошику. Здатна злякати
лише мишу. I оцi стiльцi за столом... I трибуна. Десять метрiв
дошки-шалiвки! А вiн так i не зважився зiйти на не©. Сидiв у кутку, мов
ота миша в норi, слухав, як iншi гупотять над його головою словами. I кого
забоявся? Вченого люду в залi? Мiнiстра Полив'яного? Нi, Полив'яного Шах
не бо©ться. Вiн завтра пiде й скаже йому все. А нi - то й далi пiде. I до
найголовнiшого мiнiстра, i до партiйних начальникiв. Ходитиме доти, доки
носитимуть ноги i стане сил вiдчиняти високi, оббитi дерматином дверi.
А сьогоднi вiн просто побоявся сво © темноти, невченостi. Лихо ж -
стiльки люду.
А вiн би сказав. Бо хто ж зна лiпше за нього...
А що сказав би?
Сказав би...
Шах несмiливо пiдiйшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зiгнав з
кутикiв губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями
взявся, як отi оратори, за кра© трибуни... прокашлявся знову. Поглянув у
зал, несамохiть сховав руки. Йому здалося, нiби в залi пiсля його
покашлювання заблищали скельця окулярiв, заскрипiли стiльцi. Сполохали оте
перше слово.
Шах ще хвилину постояв, вiдтак скрадливо вiдступив назад, повернув
вмикача. Зал провалився в пiтьму. В просторiй тишi було чути, як
прогупотiли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запально© промови упали в
порожнiй зал, загуляли луною пiд стелею.
- Товаришi доктори, прохвесори, доценти i всi лiкарi, - говорив Шах. -
Згляньтесь на мою темноту i не карайте спо ю вченiстю. Простiть ©©, якщо
можете. Я знаю, якi ви великi. Ви iнодi вже з мертво© плотi кро©те
чоловiка i знову вiдда те йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазинi.
Ви зна тесь на всiх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на
мiтлi i лопатi. Одначе й ви не всесущi. Ви можете побачити мiкроб хвороби
й не розгледiти, що дi ться в людськiй душi. Бо з`явля ться вона перед очi
тiльки й найбiльшiй бiдi. З нас усiх я один бачив ©©. Душу Прокопа
Гордiновича. Чи зна те ви, яка це душа? Чи зна те, товаришу мiнiстр, який
це чоловiк? Погляньте на мо© груди. Бачите шрам? Вiн зашивав мою рану в
нiмецькiм полонi. Голкою-циганкою, суровою ниткою. I не в тому сила... що
зашив. А що зняв мене, покалiченого, з колючого дроту. Один вiн на весь
табiр не побоявся пiдлiзти i зняти. А скiльки таких солдатських ран зашив,
скiльки душ зцiлив? Зцiлив душ! В цьому сила. Вiн мiг пiти, мiг покинути
нас. У таборi пiд Чернiговом передали йому а волi фiктивнi справки... А
вiн то© ночi копав з барака хiд на волю. Копав для iнших, лишався сам, хоч
знав, що й це впишуть йому в бiографiю. Чи зна те ви...
- Зна мо. Все зна мо... Включiть свiтло.
Той голос ударив Шаховi, мов гарматний пострiл. Старий вiдчув себе,
неначе спiйманим на величезнiм кримiналi. Хто це? От, якщо розповiсть...
Смiятимуться всi.
Пiтьма. Порожнiй зал... i вiн на трибунi.
Може, втекти. Але - куди?
- Включiть, нарештi, свiтло.
Шах зiйшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
- Я десь тут забув окуляри... - в дверях близькозоро мружився
Полив'яний. - Кличу, кличу, але хiба перекричиш таку ораторiю!
Гаряча хвиля сорому повiльно вiдплинула Шаховi вiд серця. "Нехай. Я
сказав... Те, що треба..."
- Ви все чули? -повiльно спустився з сцени до залу.
- Не знаю, чи все. Щось про полон, про лiкаря, - Полив'яний з подивом i
острахом розглядав Шаха. Вiн i далi стояв у дверях, не наважуючись ступити
вперед. - Я думав - студент монолог розучу ... Аж... Хто ви?
- Я? Двiрник. З професором Холодом разом полон вiдбував. Хотiв на
зборах... I оце.
- А-а... -Полив'яний смiявся смачно i довго. -А я думав... - Потер
рукою важке пiдборiддя, захихотiв знову.
- Це все - правда.
- Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, i йому довелося зiбрати
волю, щоб вона не зiскочила.
- Я... не розпочинав вiйни. I не зазнав там щастя. Я хотiв просити...
- Ти, дiду, не бачив окулярiв?
Вiн називав його дiдом, хоч мали майже однаково весеy.
Володимир Володимирович умисне вiдповiдав грубо. Вiн чув усе. I все
зрозумiв.
Оцей дiд...
Чого вiн вартий?..
I все ж... Сво ю промовою двiрник пробудив у душi мiнiстра щось
шкарубке, дратiвливе, болюче. I вiн подумав... Подумав невесело... От
трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Нiхто. Той же Бiлан-вiдхреститься й
вiдпаю ться. А за цього... Холода... Й сьогоднi виступало скiльки. I там
такi, що ще напсують йому кровi. Що може...
Вiн злякався того "може". Вiн вiдчув його силу.
- Де окуляри? - скоромовкою, немов утiкав вiд чогось, запитав
Полив'яний.
- Вони лежали на столi. Я ©х переклав на вiкно. Он... Я хотiв просити
вас за професора Холода. Шах облизав пересохлi губи.
- Ти? Що ти там тямиш. Знай сво дiло. Пружина зiскочила поза його
волею.
- Я сво знаю. От коли б знали сво ви.
- Що? Та ти... - Обличчя Полив'яному збуряковiло, короткi пальцi право©
руки склалися в кулак. - Та ти... Та я тебе!..
- Бiля смiття, бiля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посiсти
мо мiсце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й вiн
збагнув, що залякати Шаха нiчим. Мовчки вхопив на вiкнi окуляри, пiшов до
виходу. Але, дiйшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотiв
запам'ятати. I в ту ж мить спiткнувся, мало не впав. Сердито копнувши
ногою, побiг вниз по сходах. Поперед нього гримкотiло, торохтiло порожн
вiдро.
* * *
Телефон гудiв голосно i настирливо. Прокiп Гордiиович збагнув -
дзвонять по мiжмiськiй лiнi©. Справдi, телефонiстка, впевнившись, що
трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з мiста...
Та назву мiста розчахнуло сухе поклацування вмикача, i Прокiп
Гордiиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там - тiльки стогiн
дротiв з далекого поля та коротке потрiскування. Вiн вже майже вiдгадав
назву мiста. Чекав цього голосу. I все ж здригнувся, щiльно-щiльно
притиснув трубку.
- Тату - ти?
В оцьому грубому, хлопчачому "тату - ти" Прокiп Гордiйосич вловив не
звiдану ранiше нiжшсть. Серце його забилося часто, i трубка враз спiтнiла
в руцi.
- Я, сину, я...
- Тату, ти проща ш менi? Тату, я прошу тебе, прошу... Олег заговорив
швидко, мабуть, боявся, що збiжить час.
- Навiть якщо не проща ш. Ти - лiкар. Ти сам мене вчив... У нас
нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Вiн для мене... Його
лiкусалп... А тепер... Нiхто вже не береться робити операцi©. Тату, я
знаю. Одiти ти... Ти все можеш...
- Сину, говори повiльнiше. Яка хвороба? - I вже далi, по-лiкарськи
вимогливо, забувши навiть, з ким говорить: - Коли це сталося? Його стан
зараз?
- ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадiйного... Тату, коли б ти
знав, який вiн... Ти не хочеш? Iз-за мене?
- Зовсiм... Я думаю, Олежку. Думаю...
Вiн вже думав про iнше... Адже пiслязавтра - засiдання колегi©.
Вирiшальне. Прийдуть хлоппi... Прийде Варвара Iванiвна. Вона говорила,
буцiм це через не©...
- Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогоднi.
Голосно гудiла трубка. Холодними шпильками поколювало пiдошви, плечi
струшував дрож, а вiн все ще стояв бiля телефону.
"Ти знайшов ©©, Олежку, людину!"
I знову думка про власнi турботи. А може?.. Вiн вперше приготувався до
паперово© битви. Вiн би виграв ©©. Це напевне. А ще завтра - перша проба
кардiоскопа... Ех, коли б... Якби вiн мiг просвiтити того бригадира...
Йому треба буде за©хати до клiнiки взяти колiнчатi трубки... I платинову
голку.
Вiн вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операцi©, подiбнi до
тi ©, яку мав зробити, гортав iсторi© хвороб.
М'якi тiнi стелилися ©м пiд ноги. Прокiп Гордiйович стомлено ступав по
них, поглядав збоку на сина. Вiн все не мiг звикнути до Олега, до отакого,
нового. Олег нiби аж пiдрiс, зчорнiв, огрубiв. Зникла метушливiсть,
нервознiсть. В кутиках очей залягли тiнi спокою i певностi.
- Ми так i не поговорили з тобою, - сказав Холод, перекидаючи з руки в
руку невеличкого чемоданчика. - Ти на цей рiк збира шся поступати до
iнституту?
- Я? Тобто... - Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився
з кроку.
- Менi зда ться... Твiй вибiр хороший. Я тепер вiрю:
з тебе буде лiкар.
- Не знаю... Я, мабуть, поступатиму за рiк. I не до медичного
iнституту.
Прокiп Гордiйович не став заперечувати. Вiн тепер вiрив, - Олег напне в