ще раз пильно поглянула на хлопця дiвчина. - Якщо так, тодi цей хлопець
пiднiметься над всiма, мов хмарочос над хатками". Пiд тим поглядом вген
опустив очi, потягнув за короткий кiнець галстука. "А вона тодi не
сказала, хто ©© батько", - подумав чомусь радiсно.
Коли вони з Бiланом неквапливо пiднiмалися по сходах, вген твердо
поклав собi: взяти папери i мерщiй податися геть. Тепер же був би радий,
якби його затримали тут, шукав яко©сь зачiпки й не знаходив.
- Ви тiльки з ним обережно. А то цей чоловiк може вас налякати, що й не
заснете, - несамохiть прийшов на помiч професор, жартiвливо
вiдрекомендовуючи його матерi й дочцi. - Це наш новiтнiй вчений,
синтетичного складу душi. Не визна нi жiноцтва, нi музики - нiчого. Вiн
взагалi каже, що людина - це дерев'яна лялька, а свiт - шворка, котра його
смика.
- Як це? - засмiялась Лiля. - Ви сiдайте.
- Олександр Кiндратович, звичайно, жарту . Хоч водночас зараз вiн
сказав дуже влучно. Людина й справдi гада , нiби сама припасувала шворку.
Ми зна мо пряму, спiраль, круг. I хочемо ними пояснити свiт; свiт
безкiнечно малий i безкiнечно великий. Але всi нашi закони - умовнi,
середнi, ми ©х вигадали самi. - вген бачив, що його слухають з цiкавiстю,
до того ж це давало йому можливiсть довше залишатись у цiй квартирi, i вiн
гарячково розвивав свою теорiю. - Ми сприйма мо тепло i холод, а не рух
молекул чи ще глибшi рухи, котрих i не зна мо, ми беремо рух i спокiй, а
не трет чи четверте, не вiдоме нам. Евклiд бачив плоскою землю i винайшов
площинну геометрiю. Тi, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову.
Тобто свiт не такий, як ми його бачимо на певних вiдтинках, вiн
розвива ться за зовсiм iншими законами. А ми хочемо пояснити його з
вiдтинкiв, з наших середнiх законiв, придатних лише для практичних потреб.
вген знав майже всi новiтнi вiдкриття. Вiн i сам спробував осягнути
мисленим зором свiт, проникнути, по-сво му розшифрувати деякi його
та мницi. I те, що осягнув, злякало його. Свiт! Яка в ньому прича©лася
сила. Малесенький шматочок землi, нiкчемна грудка пiд ногами пiшохода, а
вона всесильна. Деякi люди гадають, нiби ця грудка мертва, нiби вони
пiдкорили ©©. А вона просто не вiдчува ©х на собi. Людство - часточка
великого, нескiнченного цiлого. Як колись писав Омар Хайям:
Сiяли зорi людям - споконвiк, Текли дугою зорi - споконвiк,
У грудцi сiрiй роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловiк.
Наше, людське життя, всього лиш кiлька сторiнок у великiй книзi життя.
Початок, середина, кiнець книги? Але як по кiлькох сторiнках вiдгадати всю
книгу, коли вона безкiнечна й неповторна?
- Хiба не людина зробила ракету? - заохочу Лiля.
- Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всiй землi стiльки
хлiба, щоб не гинути з голоду. Сам по собi науковий прогрес - дишель в
руках суспiльних сил. Ви зна те, на землi щороку близько сорока мiльйонiв
чоловiк вмира з голоду. Ракета... Але ж i бомба... Людину трусять
протирiччя, мов вiтер грушу. В цiй двоногiй машинi таки не всi гайки
загвинченi вiрно. Сталева електронна машина буде точнiшою, вона переросте
свою модель...
вгеновi подобалось страхати Лiлю. Мабуть, ©й не все зрозумiло? I...
нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брiвки...
- В природi все прагне свого первiсного стану... Так говорить другий,
основний закон термодинамiки, - вген трохи перекручував, але хiба Лiля
зна тi закони. - Сонце i всi тiла - вiддати свою енергiю, дерево -
вирости й зотлiти... Тобто органiзована матерiя прагне стати
неорганiзованою. Тiльки людина йде наперекiр йому: вибира шматочки радiю
i ку бомбу, копа пiсок та глину i лiпить цеглу. Вона йде навпроти течi©.
А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого
первiсного стану.
Бiлан вiдiбрав папери, склав у папку. вген довго перегортав ©х,
забарно зав'язував шнурочки на папцi. Вiдтак пiдвiвся. Розумiв: Олександр
Кiндратович з дороги, вiн, вген, зараз тут зайвий.
- Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? - запитала в цю хвилину Лiля.
- А що хiба?
- Тут два квитки на концерт до фiлармонi©, ©х ще вчора прислали.
- Мабуть, нi...
- Пропали квитки... - зiтхнула Лiля. - А концерт хороший. Симфонiчний
оркестр... Самiй не хочеться йти. Може, ви бажа те? - звела на вгена очi.
Пропозицiя несподiвана, але щира.
- Я... Якщо Олександр Кiндратович... Симфонiчну музику страшенно...
- Тодi зачекайте хвильку, я тiльки одягнуся. Лiля крутнулася на
каблуках, вибiгла в сусiдню кiмнату. Вона вдала, буцiм не бачить
материного осудливого погляду.
- Ви любите симфонiю? - запитала дiвчина, коли вони вийшли на вулицю.
Вона вже прочитала в Мазурових очах вiдповiдь i казала далi:
-Я, признатися, не дуже.
- Я вiд не© повiльно глухну.
Обо реготали, аж прохожi здивовано оглядалися на них.
- А ви гра те самi на чому-небудь?
- Колись давно грав на гребенi. Ви не зна те, що це таке? Один з
iнструментiв прядильного ремесла. Мо© концерти залюбки слухала сусiдська
дiвчина Надя. А потiм вона пiдросла, i ©й бiльше подобалась гармонiя. На
нiй грав мiй двоюрiдний брат. Я ж не захотiв переквалiфiковуватись. Тодi ж
майже iнту©тивно зрозумiв, що всяке мистецтво - пристосування до людських
смакiв. А пiзнiше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо iнакще воно
було б непотрiбним.
- Тодi не дамо йому сьогоднi пристосуватись до нас, - зi смiхом
вiдказала Лiля.
Вони пiшли тисячолiтньою вулицею, туди, куди ходили i ©хнi далекi та
близькi предки, до Днiпра, на кручi. Вся фiлософiя вивiтрилася вгеновi з
голови, вона на той час видавалася мiзерною й нiкчемною. Перед
вуглинами-очима, перед срiбноголосим смiхом, яким можна впитися бiльше,
нiж тисячолiтнiм вином i вiршами.
- Ви справдi отак про все дума те? - У Лiлi в очах - лукавi пломiнцi. -
Хiба можна таке про людей. Нас вчили в школi, що Людина - це... Ви ж
зна те, як у Горького.
- А хто вчив - люди. Самi себе возвеличу мо. Вся справа в тому, хто
захоплю владу. На землi ©© захопили ми i встановили свiй диктат. А ще
треба подивитись... Амеба живе за законами логiки? Так, вже хоча б'тому,
що живе. Добува ©жу, множиться. А скiльки нелогiчного робить на землi
людина? От коли б нас i амеб судила третя площина...
-Амеби теж плавають парами? - зненацька примружилась Лiля, i вген,
спантеличений, опустив погляд. Лiля раптом засмiялася, вхопила його за
руку. - Побiгли на качелi. Я навiть не пам'ятаю, коли гойдалася...
вген напружувався, аж ноги здригали в колiнах. Вiтер бив Лiлиним
волоссям, мов чайчиним крилом, трiпотiв суконькою, оголюючи круглi, тугi
колiна. Мазур чекав, що Лiля ось-ось крикне, запроситься. Але вона мiцно
вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.
I човен-вiтровiй злiта вище, вище, вген на мить заплющу очi, i йому
зда ться, нiби вони вже одiрвались од землi, кружляють, обiйнявшись, самi
на весь свiт.
Хлопець стрiпу чубом, проганя видiння. Човен уповiльнив свiй плин,
лине до не вiдомого ©м обом берега. Лiля розчепила пальчики, поправляла
зачiску. Зненацька не втрималась, пiдковзнулась, впала просто на нього.
вген - дротини попiд лiктi - притримав ©©, упiймав Лiлину руку, притиснув
до грудей. Лiля на мить завмерла, ©© довгi, пухнатi, немов припорошенi на
кiнцях снiжинками, повiки здригнули, опустились на очi. Та вона одразу ж
вивiльнилась, насварилась пальчиком.
- Чи не багато дозволя собi органiзована матерiя!
Човен зупинився.
В парку вигравали музики, людьми володiв джазовий настрiй. Вони плили
на ©© переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не
протовпитись, там тiснява i неврiвноважений рух. До каси - довжелезна
черга. Звичний до грубих зрiвнянь, вгенiв мозок обiйняв все те,
викарбував дине слово: "Нерестилище". Але воно розтануло в наступнiй
митi, i вiн, заполонений нею, потягнув Лiлю за руку. - Давайте станемо в
чергу.
Цього разу довелося здивуватись йому.
- Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копiйок пiдошви? Краще вже на
асфальтi. Ходiмо он туди.
Вони купили квитки до кiмнати смiху, куди вген теж ходив хтозна-коли.
Лiля перекривлювала дзеркала, було весело, радiсть хлюпала смiхом. I
тiльки раз, коли Лiля зупинилася бiля звичайного, прямого дзеркала,
вгеновi чомусь сплив на думку сьогоднiшнiй день, а з ним напливла i
бентежно-смутна хмара. "Все людське життя в кривому дзеркалi. I мо теж, -
подумав вiн. - Олександр Кондратович, Лiля... Що буде далi?"
Вечiр вже зсипав у Днiпро зорi, окутав синiми тiнями старезнi горби, i
вони враз стали не суворими, задуманими, а нiжними, музичними, дрiмали й
марили тим, чим збудеться й не збудеться юнiсть. вген тримав Лiлю пiд
руку, i вони йшли та йшли, - крутими узгiр ями, темними алеями, вузьким
мiстком, по котрому поруч може пройти лише дво людей.
* * *
- Дожилися, вже з хати дочку ведуть, - Олександр Кiндратович вийшов з
ванно© кiмнати червоний, розiмлiлий. На його чолi, на лисинi густо
поблискували росинки поту.
- Ти сам його привiв.
Антонiна Михайлiвна бачила, як здригають, немов у ображено© дитини, в
чоловiка брови, як вiн пощипу верхню губу, i вже здогадувалась - якась
непри мнiсть перебiгла тiнню Олександровi сьогоднiшнiй день.
Лiлин вчинок - то лише дрiбний камiнчик пiд ногами. Але вона не
поспiшала розпитувати, знала гаразд, приспi час, i Олександр розкаже сам.
Вiн не вмi ховати в собi власнi невдачi. I коли приходить радiсть - теж
намага ться роздiлити ©©. Мабуть, це найбiльше дна ©х. Нi, вона взагалi
не може поскаржитись на нечуйнiсть чоловiка. Вiн вгаду ©© думки, бажання
з одного погляду, вволю ©х. От сидить Тоня на тахтi, ©й трохи незручно,
але встати за подушкою лiньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам
приносить подушку, пiдклада пiд боки. Дехто назива таких чоловiкiв
жiночими догiдниками. Але кому з жiнок чоловiча увага не лестить
самолюбства? Антонiна Михайлiвна давно уяснила собi: любити - це давати
насолоди iншому, а не брати ©х. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якiй
вони призначенi, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радiсть i
в тому, щоб допомогти ©й по хатнiй роботi i часом, коли вдома нема
нiкого, навiть зварити обiд. Його кортить здивувати всiх сво ю вправнiстю
кулiнара, i деякi страви вiн готу смачнiше, нiж вона сама. От тiльки ©©
робота... Антонiна Михайлiвна працю в технiкумi, чита студентам
бiологiю... Олександр говорить, що йому з дитинства були вiдворотнi
всiлякi жучки та метелики. Мабуть, тому вiн нiколи й не запиту ©© про
технiкум. До того ж власний великий клопiт поглина його. Хоч часом ©й теж
хочеться поскаржитись, попрохати поради.
Дiтям Олександр потура вельми, бiльше любить малого Костика, зате
частiше й осмику його вiжками батькiвсько© суворостi. "Я хочу, щоб
козаком рiс", - каже знайомим.
Син у його мрi© мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.
Зараз син живе на селi, в баби. Олександр наполiг, щоб вiддати його
туди на лiто. "Нехай набира ться сiльсько© науки. Баба в нього проста, та
життям вчена. Нас усiх у люди вивела. Та й побiгати босими ногами по землi
йому теж хороше".
- Що тут, вдома? - запитав Олександр Кiндратович, ааходячи до себе в
кабiнет. - Мене нiхто не шукав?
Запитання звичне, вiн зна - його шукають щодня. Адже вiн в десяти,
якщо не бiльше, комiсiях, комiтетах.
- З редакцiй кiлька разiв дзвонили. I з обкому. А ще приходила жiнка. З
Бiлого Броду. Ота, що весною...
- Яка жiнка? - Олександр Кiндратович наморщу чоло, потира його рукою.
Та хiба пригада ш! Скiльки до нього ходить прохачiв... I в клiнiцi, й тут.
- Пенсiю за чоловiка клопоче. Машиною його пере©хало. Ти б допомiг...
Ось вона справки залишила. Бiлан зна : справа це дрiбна, мiсцевого
масштабу.
- Я не начальник собезу.
Антонiна Михайлiвна заперечувала тихо, м'яко. "Мабуть, з наради винiс
якесь невдоволення".
- Вона ж ще й нiби колишня твоя сусiдка. Розказувала, як ви колись
разом корiв пасли, телицю загубили...
- То це Наталя!
Його пам'ять вихоплю з далеких лiт високу двогорбу могилу, широкий луг
- Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях - Наталочку, з
котрою нiхто з хлопцiв не мiг збiгти наввипередки. А далi пам'ять прудко
перескаку одразу через кiлька лiт. Вона пiдсову йому пiд руку зв'язанi
ремiнцем книжки, виводить на зарiчанську стежку. Так випадало, що вони з
Наталочкою завжди верталися з школи отi ю стежкою вдвох. Виходили до
рiчечки, сiдали пiд вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лiсi
по той бiк лугу намисто зозуля. Вона низала його спiльно для них обох.
Дурнi, на©внi дiти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко i що
потiм можна вiдшукати лише окремi намистини.
Але скiльки Бiлан не брижив зморшками чоло, не мiг пригадати доярки
Наталки, в чи©й хатi пив воду три роки тому. Вiн при©хав до свого села на
зустрiч з виборцями, разом з школярами садовили топольки пiд школою, вона
теж вийшла з вiдром, поливала деревця. Кожно© весни вiн збира ться по©хати
туди, але робота, всiлякi справи заступають вiд нього село. Костика
вiдвозить Тоня або Лiля.
- Вона казала, якiсь топольки виросли, - чомусь тихо мовила Антонiна
Михайлiвна.
"Треба ©й допомогти. Подзвоню в райком, у виконком..." Олександр
Кiндратович пiдсову до себе стосик конвертiв, бере той, що зверху. Все це
- скарги виборцiв. В того вiдрiзали кiлька метрiв городу, тому виплатили
за контрактоване теля на десять карбованцiв менше, нiж обiцяли, тому не
дають квартири... Дрiбнi, малозначнi справи. Хiба над ними сушити
депутатовi голову? Однак всi листи доводиться прочитувати, на кожен
вiдповiдати. Минулого й позаминулого року вiн наймав собi секретаря.
Студент юрист розсортовував листи, вiддруковував на машинцi вiдповiдi,
розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий курс, ви©хав
на практику.
- Треба знайти iншого студента, - поклав у стосик конверти, лишивши
посеред столу Наталиного.
- А може... Ти сам...
Олександр Кiндратович повiв плечима, немов йому за комiр кинули крижану
бурульку, спантеличено подивився на жiнку. Не те щоб вiн подивував, що
вона заперечила йому, але його збентежив ©© голос. Не прохальний, а
докiрливий.
I, мабуть, вперше вiн вiдповiв рiзко:
- Ти б краще сво ... Сипала обiдати. Зголоднiв я. Але Антонiна
Михайлiвна бачила - ©сти чоловiковi теж не хочеться. Вiн би давно побував
на кухнi, заглянув у всi каструлi. Тепер, мабуть, не виповiсть ©й i тi ©
сво © турботи, а ранком пiде на роботу знервований, зiм'ятий. Завтра в
нього операцiйний день...
Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерiгши такий
товаришiв настрiй, той завше втягне його в суперечку, i в оцiй змазi
Олександр, камiнчик по камiнчику, викида весь тягар, котрий налiг йому на
душу. Антонiна Михайлiвна сама не зна чому, але й ©й вельми затишно
почува ться тодi, коли за дверима Олександрового кабiнету гуркоче
басовитий Прокопiв голос i поскрипують пiд дужою ходою дощечки паркету.
Вона вiрить в Холода. Вiрить в людину, серцевi й талантовi яко© Олександр
може вiддати всi сво© сумнiви i вагання.
- Прокiп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообiда те вдвох?
- мовила, забираючи з чоловiкового плеча рушника.
- Що йому?.. Хiба не зна , де я? - в голосi Олександра Кiндратовича
Антонiна Михайлiвна вловила дратiвливе невдоволення, не знайому ранiше
вкрадливiсть. Вона здивовано глянула на чоловiка, пiшла на кухню.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
- Заходьте, заходьте, - вiдгукнувся Холод на несмiливий скрип дверей. -
Це ти, Лiлю? Нiби в клас, та ще й не виконавши завдання... - Вiн таки
здивувався. Чому Лiля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна?
Присiла на кра чок стiльця, крутить в пальчиках ремiнчик сумочки. Вона вся
нiби одмiнилася. I одягнена незвично. Простi, на низенькiм каблуцi
черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.
- Вiд Олега... нiчого нема ? - запитала тихо. "Он воно що. - Тепла
лоскiтлива хвиля хлюпнула Холодовi в груди. - Все-таки... Болить ©й".
- Поки що нема. Вiн по©хав до тiтки. Колись маленьким Олег жив у не©. Я
вже написав ©й.
Лiля хитнула головою, ©© очi затеплiли посмiшкою. Вiдтак посмiшка
згасла, дiвчина знову опустила погляд.
- Я, Прокопе Гордiйовичу, справдi не виконала завдання. Жодного
завдання... А хотiла б виконати... Я прийшла проситися на роботу.
Тепер Холоду стали зрозумiлi i строга зачiска, i скромне вбрання. Однак
здивування вiд того не поменшало.
- Чому ж до мене, а не до батька?
- Я хочу працювати, як усi. Ви розумi те... Якщо у вас нема мiсця...
- Нi, мiсця , - поспiшив заспоко©ти дiвчину. - Навпаки, браку людей.
Ми зараз не можемо приймати на роботу тих, в кого нема ки©всько©
прописки. Хочеш санiтаркою, а то - в лабораторiю. Батько не
заперечуватиме? Ти запитувала його?
- Так. Ще пiсля екзаменiв.
Холод говорив, а думка його прямувала до iншого. Вiн думав про те, як
мiцно, часом немилосердно, зв'язу людей одним вузлом доля. Прийшла до
нього Лiля... Йому радiсно, що вона прийшла з таким проханням. Але серце
щемить iншою стрiчею. Вiн може уникнути тi © стрiчi, але не втече вiд
неспокою.
Олександрiв скальпель карою ляга на клiнiку. Бiлан го-' ворив, буцiм
працюватиме, буцiм облишить на якийсь час сво© експериментальнi операцi©,
але не дотримав обiцянки. Тiльки щiльнiше зачинив за собою дверi. Та хiба
таке можна приховати! Треба забрати з ного рук смертоносного скальпеля,
яким кра все, що зробив ранiше. I мусить забрати вiн, Холод. Забрати не
зволiкаючи.
Холод важко пiдвiвся з стiльця. В нього болiла голова, тупо, важко,
так, немовби пiсля чадного газу. Професор лiку iнших, а вилiкувати себе
не добере способу. Вiн навiть не зна , вiд чого в нього бiль: вiд
контузi©, кисневого голодування, нервово© перевтоми? Часом бiль проходить
зовсiм, та потiм наповза знову, iнодi на кiлька днiв вiдбира книжки й
газети. Йому тодi зда ться: вийди на свiжий вiтер - все мине. Але виходив,
i не минало.
Провiвши до дверей Лiлю, Холод покликав чергового лiкаря, сказав, щоб
готувалися до обходу. Години обходу - години важко© працi: терплячого
вислуховування скарг, шукання розв'язкiв формул, де iксами i iгреками
виступають людськi хвороби. Це величезна п' са, в якiй просто з залу на
сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких треба пильно
простежити, вiдгадати, де в нього вдаване, а де справжн . До всього,
режисер звика до сво © сцени. Але вiн повинен боятися, щоб професiональнi
навички не переросли у байдужiсть.
Кульмiнацiйний момент трагедi© - в операцiйнiй. Режисер-лiкар повинен
не просто зшити шматок плотi. Вiн мусить ще подбати, щоб з лiкарняного
лiжка знову встала Людина. Часто, залишаючись нею, вона вста людиною
iншою, нiж була до хвороби. Прокiп Гордiйович постерiг - перенiсши тяжкий
недуг, людина змiню характер, спосiб думання, iнодi навiть звички. Часто
це вже зовсiм не та людина. Завдання лiкаря - привести ©© до того самого
стану, в якому вона була в переддень хвороби.
Ось тут, пiд час обходiв, професор-режисер i спостерiга , як пильнують
цього його помiчники, скерову ©хнi дi©.
Холод звик, прирiс душею до сво © сцени, до сво©х артистiв. Нi,
професор ©м не вельми потура . Вiн ©х i сварить, вiн над ними й кепку
легенько, вiн ©х i любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце капловухе
паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямка . Iгорьок -
так звати хлопчика - давнiй житель палати. В нього - непрохiднiсть
стравоходу. Три роки тому, недоглянуте мамою, дитя випило пiвбанки
каустично© соди.
Хлоп'я зовсiм не зна смаку хрумко© шкоринки, зуби його не врiзалися в
м'якуш яблука, не розлузували горiхiв. Во-©ю тiльки здогаду ться, яке то
заласся, i вiдверта ться, коли хтось при ньому розв'язу вузлика передачi.
Iгорьок вже перетерпiв три операцi©. Лишилася четверта, остання. В
сусiднiй палатi лежить дiвчинка, котрiй вже звершено весь цикл. Тепер,
щоранку, хлоп'я бере дiвчинку за руку i веде по коридору. Воно заводить ©©
по черзi до кожно© палати, тиця в руку суху шкоринку:
- ж.
Дiвчинка охоче викону його прохання, жу швиденько, мов кiзка.
Хлопчик обводить палату трiумфальним поглядом, пiдносять вгору
пальчика:
- Бачите!.. I я буду отак. Вже швидко. Професор сказав!
В хлопчика на тумбочцi - низка вилiплених з пластилiну фiгур.
Холод нахиля ться, розгляда процесiю. На його вуста ляга тиха
посмiшка. По тумбочцi прошку лiкарський обхiд. Прокiп Гордiйович упiзнав
i себе. Он вiн - попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним -
iншi лiкарi. Майже в кожному вловлено щось. Хлоп'я талановите. Однак
композицiя зда ться професоровi не довершеною. Вiн бере з коробочки
надломлену плитку пластилiну, розмина . Пальцi його працюють швидко, не
здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а до лiжка, на
котрому капловухий хлопчик натягу на голову ковдру. Вiн хова ться вiд
лiкарiв.
Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапу з палати.
Обхiд пливе далi... Бiлi халати, бiлi простирадла, бiлi пов'язки...
Бiлi стiни. Рум'янi багрянцi життя. На них спочива лiкареве око. Професор
розмовля в палатах голосно, свiдомо уника незрозумiлих недужим слiв i
термiнiв. Навiть коли перемовля ться з колегами. Нiщо не страха хворого
так, як лиховiсний шепiт, незрозумiла латинь. Тi слова його б'ють, мов
слiпi кулi. Хворий волi знати правду, хоч водночас хоче применшити
небезпеку. Вiн з одного погляду вихоплю з лiкаревих очей iскри вiри,
впевненостi, невiри.
...Оцей професор. Вiн не вельми ласкавий. Не назива сво©х пацi нтiв
"голубчиками". Але з того, як слуха , як в глибокiй мовчанцi кро©ться
мислю десь в тво©й хворобi, як креслить ©й смертельне коло, - зрина в
тебе довiра i певнiсть.
Ось i остання палата. Палата для тих, якi одужують. Давня пацi нтка,
бабуся з-пiд Бiло© Церкви. Не хотiла лiкуватись. Мав вiн з нею клопоту.
Старенька сидить на лiжку, в не© в руках поблискують металевi спицi.
Чорним жированим котеням крутиться бiля не© клубок шерстi, втiка по
ниточцi в дитячу рукавичку.
Котеня шкрябнуло лапою, притихло.
- ...Менi вже, синок, не треба нiчого. Спасибi тобi. - Старенька пильно
вдивля ться добрими очима в обличчя професора, схиту головою. -А ти
сам... Поблiд, на виду упав. I очi червонi. Може, застудився? Ти перележ
день-два. Випий на нiч липового чаю...
- Добре, вип'ю. А ви ще поп' те порошки. Сестра принесе. Баш на баш.
Згода? - вiн пiдморгу бабусi, мов давнiй змовник.
- Хитрий ти...
Проконсультувавши лiкарiв, зробивши необхiднi записи, Холод довго ходив
по кабiнету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Вiн не зiзнався
навiть собi, що зволiкав, що вiдтягував цей момент. Втiкав вiд нього, як
наляканий звiр вiд власно© тiнi. Але вiд цього стекти не можна. Вiн мусить
зробити останнiй крок.
Холод зна : Бiлан вже й так запiкся на нього образою. "Може, й справдi
не казати? Для чого знещаснювати людину? Друга?"-скрада ться думка. "I
тодi нехай нещастя падають на сотнi людей! Ти не ма ш права мовчати. Як
людина. Як комунiст. Ти вже й так запiзнився. Дiвчинка, яку вчора оперував
Олександр, ще могла жити. © треба було лiкувати".
"А справки? Хворi пишуть Олександровi смертельнi справки. З якими
думками вони лягають на операцiйний стiл! Олександре! Що скрижанило тво
серце!"
Останнi слова вiн проказав уже майже вголос, пiднiмаючись по сходах
угору.
В професорськiм кабiнетi, окрiм Олександра Кiндратовича, ще дво
лiкарiв. З суворого неспокiйного Холодового погляду Бiлан вiдгадав усе.
Вiн вдав, нiби вкрай заклопотаний, нiби в нього нагальна справа, - щоб хоч
трохи вiдволiкти розмову, приготуватись до захисту. Але Холод нецеремонно
посунув убiк папери, попрохав лiкарiв:
- Залиште нас на часинку.
Тi здивовано потисли плечима, вийшли з кабiнету. Прокiп Гордiйович
провiв ©х, пересвiдчився, чи щiльно причиненi дверi, повернувся назад.
- Ти не послухав мене, - мовив, зупиняючись навпроти Олександра
Кiндратовича. I, вловивши заперечний по-м"х його руки, зупинив: -Не
перебивай. Я мусив пiти не до тебе, а до головного лiкаря. В мiнiстерство,
в партбюро, зрештою. Але я прийшов до тебе. Бо я ще вiрю... Я просто не
можу збагнути, що спонука тебе. Я знаю: ти не раз толочився посiвами,
обочинами. Але я думав, ти шука ш. А ти... Сашко, це небезпечно. Це
початок хвороби. Страшно©. Коли кров грi тiльки одне серце, сво , власне.
Це - бiлокрiв'я.
- Чому ж, було б iти в партком, - врештi витиснув Бiлан. - I що б ти
там сказав? В чому ти хочеш мене звинуватити? Якi в тебе докази?
- Докази?-Холод ошелешено подивився на Бiлана. Почути вiд Олександра
таке - не сподiвався. Приглядався до товариша, немов бачив його вперше. А
може, таки й бачить його, справжнього, вперше? Ось вiн сидить навпроти,
знайомий кожною зморшкою, кожним порухом очей. Скiльки дорiг перейдено
обопiльними розмовами, скiльки мрiй виважено на одних терезах? А тепер...
Затоптати все? Нi, вони не можуть, не мають права вчинити так.
- Доказiв? -повторив тихiше. -Ти хочеш, щоб я шукав проти тебе доказiв?
Скажи, Сашко?
- Хочу. - В Бiланових очах злiсливi вогники. Злiсть сталевими пучками
стисла йому горло. Олександровi Кiндратовичу в цю мить чомусь пригадався
вечiр на Днiпрi, каламутний вир пiд ногами i крик. Розпачливий крик
маленького куличка. Жорстокi Холодовi слова i болiсний вiщий пташиний
крик. - В мене, для прикладу, летальнiсть менша, нiж у тебе, - сказав i
опустив погляд.
Олександр Кiндратович мурував перед ним глуху, непроникну стiну! В
останнi роки в клiнiцi склалося так, що надто тяжких хворих i призначених
на повторнi операцi© клали до Холода. В Олександра Кiндратовича майже
половину часу вiдбирали всiлякi конференцi©, комiсi©, депутатськi
засiдання. До того ж вiн готувався до операцiй на серцi. В другому
вiддiленнi й хворих майже вдвiчi бiльше, нiж в першому.
Вони обо знали те. Холодовi жодного разу й на думку не спало
протестувати. Комусь же треба сидiти й на засiданнях. А операцi© на
серцi!.. Ой, як не вистачало ©хнiй клiнiцi лiкаря, який би вмiв робити ©х.
Тепер Холодовi почало видаватись, що Бiлан свiдомо уникав тi © чорново?
роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце. Вiн
запалив цигарку, перечiкуючи хвилинний гнiв.
пiднiметься над всiма, мов хмарочос над хатками". Пiд тим поглядом вген
опустив очi, потягнув за короткий кiнець галстука. "А вона тодi не
сказала, хто ©© батько", - подумав чомусь радiсно.
Коли вони з Бiланом неквапливо пiднiмалися по сходах, вген твердо
поклав собi: взяти папери i мерщiй податися геть. Тепер же був би радий,
якби його затримали тут, шукав яко©сь зачiпки й не знаходив.
- Ви тiльки з ним обережно. А то цей чоловiк може вас налякати, що й не
заснете, - несамохiть прийшов на помiч професор, жартiвливо
вiдрекомендовуючи його матерi й дочцi. - Це наш новiтнiй вчений,
синтетичного складу душi. Не визна нi жiноцтва, нi музики - нiчого. Вiн
взагалi каже, що людина - це дерев'яна лялька, а свiт - шворка, котра його
смика.
- Як це? - засмiялась Лiля. - Ви сiдайте.
- Олександр Кiндратович, звичайно, жарту . Хоч водночас зараз вiн
сказав дуже влучно. Людина й справдi гада , нiби сама припасувала шворку.
Ми зна мо пряму, спiраль, круг. I хочемо ними пояснити свiт; свiт
безкiнечно малий i безкiнечно великий. Але всi нашi закони - умовнi,
середнi, ми ©х вигадали самi. - вген бачив, що його слухають з цiкавiстю,
до того ж це давало йому можливiсть довше залишатись у цiй квартирi, i вiн
гарячково розвивав свою теорiю. - Ми сприйма мо тепло i холод, а не рух
молекул чи ще глибшi рухи, котрих i не зна мо, ми беремо рух i спокiй, а
не трет чи четверте, не вiдоме нам. Евклiд бачив плоскою землю i винайшов
площинну геометрiю. Тi, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову.
Тобто свiт не такий, як ми його бачимо на певних вiдтинках, вiн
розвива ться за зовсiм iншими законами. А ми хочемо пояснити його з
вiдтинкiв, з наших середнiх законiв, придатних лише для практичних потреб.
вген знав майже всi новiтнi вiдкриття. Вiн i сам спробував осягнути
мисленим зором свiт, проникнути, по-сво му розшифрувати деякi його
та мницi. I те, що осягнув, злякало його. Свiт! Яка в ньому прича©лася
сила. Малесенький шматочок землi, нiкчемна грудка пiд ногами пiшохода, а
вона всесильна. Деякi люди гадають, нiби ця грудка мертва, нiби вони
пiдкорили ©©. А вона просто не вiдчува ©х на собi. Людство - часточка
великого, нескiнченного цiлого. Як колись писав Омар Хайям:
Сiяли зорi людям - споконвiк, Текли дугою зорi - споконвiк,
У грудцi сiрiй роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловiк.
Наше, людське життя, всього лиш кiлька сторiнок у великiй книзi життя.
Початок, середина, кiнець книги? Але як по кiлькох сторiнках вiдгадати всю
книгу, коли вона безкiнечна й неповторна?
- Хiба не людина зробила ракету? - заохочу Лiля.
- Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всiй землi стiльки
хлiба, щоб не гинути з голоду. Сам по собi науковий прогрес - дишель в
руках суспiльних сил. Ви зна те, на землi щороку близько сорока мiльйонiв
чоловiк вмира з голоду. Ракета... Але ж i бомба... Людину трусять
протирiччя, мов вiтер грушу. В цiй двоногiй машинi таки не всi гайки
загвинченi вiрно. Сталева електронна машина буде точнiшою, вона переросте
свою модель...
вгеновi подобалось страхати Лiлю. Мабуть, ©й не все зрозумiло? I...
нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брiвки...
- В природi все прагне свого первiсного стану... Так говорить другий,
основний закон термодинамiки, - вген трохи перекручував, але хiба Лiля
зна тi закони. - Сонце i всi тiла - вiддати свою енергiю, дерево -
вирости й зотлiти... Тобто органiзована матерiя прагне стати
неорганiзованою. Тiльки людина йде наперекiр йому: вибира шматочки радiю
i ку бомбу, копа пiсок та глину i лiпить цеглу. Вона йде навпроти течi©.
А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого
первiсного стану.
Бiлан вiдiбрав папери, склав у папку. вген довго перегортав ©х,
забарно зав'язував шнурочки на папцi. Вiдтак пiдвiвся. Розумiв: Олександр
Кiндратович з дороги, вiн, вген, зараз тут зайвий.
- Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? - запитала в цю хвилину Лiля.
- А що хiба?
- Тут два квитки на концерт до фiлармонi©, ©х ще вчора прислали.
- Мабуть, нi...
- Пропали квитки... - зiтхнула Лiля. - А концерт хороший. Симфонiчний
оркестр... Самiй не хочеться йти. Може, ви бажа те? - звела на вгена очi.
Пропозицiя несподiвана, але щира.
- Я... Якщо Олександр Кiндратович... Симфонiчну музику страшенно...
- Тодi зачекайте хвильку, я тiльки одягнуся. Лiля крутнулася на
каблуках, вибiгла в сусiдню кiмнату. Вона вдала, буцiм не бачить
материного осудливого погляду.
- Ви любите симфонiю? - запитала дiвчина, коли вони вийшли на вулицю.
Вона вже прочитала в Мазурових очах вiдповiдь i казала далi:
-Я, признатися, не дуже.
- Я вiд не© повiльно глухну.
Обо реготали, аж прохожi здивовано оглядалися на них.
- А ви гра те самi на чому-небудь?
- Колись давно грав на гребенi. Ви не зна те, що це таке? Один з
iнструментiв прядильного ремесла. Мо© концерти залюбки слухала сусiдська
дiвчина Надя. А потiм вона пiдросла, i ©й бiльше подобалась гармонiя. На
нiй грав мiй двоюрiдний брат. Я ж не захотiв переквалiфiковуватись. Тодi ж
майже iнту©тивно зрозумiв, що всяке мистецтво - пристосування до людських
смакiв. А пiзнiше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо iнакще воно
було б непотрiбним.
- Тодi не дамо йому сьогоднi пристосуватись до нас, - зi смiхом
вiдказала Лiля.
Вони пiшли тисячолiтньою вулицею, туди, куди ходили i ©хнi далекi та
близькi предки, до Днiпра, на кручi. Вся фiлософiя вивiтрилася вгеновi з
голови, вона на той час видавалася мiзерною й нiкчемною. Перед
вуглинами-очима, перед срiбноголосим смiхом, яким можна впитися бiльше,
нiж тисячолiтнiм вином i вiршами.
- Ви справдi отак про все дума те? - У Лiлi в очах - лукавi пломiнцi. -
Хiба можна таке про людей. Нас вчили в школi, що Людина - це... Ви ж
зна те, як у Горького.
- А хто вчив - люди. Самi себе возвеличу мо. Вся справа в тому, хто
захоплю владу. На землi ©© захопили ми i встановили свiй диктат. А ще
треба подивитись... Амеба живе за законами логiки? Так, вже хоча б'тому,
що живе. Добува ©жу, множиться. А скiльки нелогiчного робить на землi
людина? От коли б нас i амеб судила третя площина...
-Амеби теж плавають парами? - зненацька примружилась Лiля, i вген,
спантеличений, опустив погляд. Лiля раптом засмiялася, вхопила його за
руку. - Побiгли на качелi. Я навiть не пам'ятаю, коли гойдалася...
вген напружувався, аж ноги здригали в колiнах. Вiтер бив Лiлиним
волоссям, мов чайчиним крилом, трiпотiв суконькою, оголюючи круглi, тугi
колiна. Мазур чекав, що Лiля ось-ось крикне, запроситься. Але вона мiцно
вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.
I човен-вiтровiй злiта вище, вище, вген на мить заплющу очi, i йому
зда ться, нiби вони вже одiрвались од землi, кружляють, обiйнявшись, самi
на весь свiт.
Хлопець стрiпу чубом, проганя видiння. Човен уповiльнив свiй плин,
лине до не вiдомого ©м обом берега. Лiля розчепила пальчики, поправляла
зачiску. Зненацька не втрималась, пiдковзнулась, впала просто на нього.
вген - дротини попiд лiктi - притримав ©©, упiймав Лiлину руку, притиснув
до грудей. Лiля на мить завмерла, ©© довгi, пухнатi, немов припорошенi на
кiнцях снiжинками, повiки здригнули, опустились на очi. Та вона одразу ж
вивiльнилась, насварилась пальчиком.
- Чи не багато дозволя собi органiзована матерiя!
Човен зупинився.
В парку вигравали музики, людьми володiв джазовий настрiй. Вони плили
на ©© переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не
протовпитись, там тiснява i неврiвноважений рух. До каси - довжелезна
черга. Звичний до грубих зрiвнянь, вгенiв мозок обiйняв все те,
викарбував дине слово: "Нерестилище". Але воно розтануло в наступнiй
митi, i вiн, заполонений нею, потягнув Лiлю за руку. - Давайте станемо в
чергу.
Цього разу довелося здивуватись йому.
- Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копiйок пiдошви? Краще вже на
асфальтi. Ходiмо он туди.
Вони купили квитки до кiмнати смiху, куди вген теж ходив хтозна-коли.
Лiля перекривлювала дзеркала, було весело, радiсть хлюпала смiхом. I
тiльки раз, коли Лiля зупинилася бiля звичайного, прямого дзеркала,
вгеновi чомусь сплив на думку сьогоднiшнiй день, а з ним напливла i
бентежно-смутна хмара. "Все людське життя в кривому дзеркалi. I мо теж, -
подумав вiн. - Олександр Кондратович, Лiля... Що буде далi?"
Вечiр вже зсипав у Днiпро зорi, окутав синiми тiнями старезнi горби, i
вони враз стали не суворими, задуманими, а нiжними, музичними, дрiмали й
марили тим, чим збудеться й не збудеться юнiсть. вген тримав Лiлю пiд
руку, i вони йшли та йшли, - крутими узгiр ями, темними алеями, вузьким
мiстком, по котрому поруч може пройти лише дво людей.
* * *
- Дожилися, вже з хати дочку ведуть, - Олександр Кiндратович вийшов з
ванно© кiмнати червоний, розiмлiлий. На його чолi, на лисинi густо
поблискували росинки поту.
- Ти сам його привiв.
Антонiна Михайлiвна бачила, як здригають, немов у ображено© дитини, в
чоловiка брови, як вiн пощипу верхню губу, i вже здогадувалась - якась
непри мнiсть перебiгла тiнню Олександровi сьогоднiшнiй день.
Лiлин вчинок - то лише дрiбний камiнчик пiд ногами. Але вона не
поспiшала розпитувати, знала гаразд, приспi час, i Олександр розкаже сам.
Вiн не вмi ховати в собi власнi невдачi. I коли приходить радiсть - теж
намага ться роздiлити ©©. Мабуть, це найбiльше дна ©х. Нi, вона взагалi
не може поскаржитись на нечуйнiсть чоловiка. Вiн вгаду ©© думки, бажання
з одного погляду, вволю ©х. От сидить Тоня на тахтi, ©й трохи незручно,
але встати за подушкою лiньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам
приносить подушку, пiдклада пiд боки. Дехто назива таких чоловiкiв
жiночими догiдниками. Але кому з жiнок чоловiча увага не лестить
самолюбства? Антонiна Михайлiвна давно уяснила собi: любити - це давати
насолоди iншому, а не брати ©х. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якiй
вони призначенi, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радiсть i
в тому, щоб допомогти ©й по хатнiй роботi i часом, коли вдома нема
нiкого, навiть зварити обiд. Його кортить здивувати всiх сво ю вправнiстю
кулiнара, i деякi страви вiн готу смачнiше, нiж вона сама. От тiльки ©©
робота... Антонiна Михайлiвна працю в технiкумi, чита студентам
бiологiю... Олександр говорить, що йому з дитинства були вiдворотнi
всiлякi жучки та метелики. Мабуть, тому вiн нiколи й не запиту ©© про
технiкум. До того ж власний великий клопiт поглина його. Хоч часом ©й теж
хочеться поскаржитись, попрохати поради.
Дiтям Олександр потура вельми, бiльше любить малого Костика, зате
частiше й осмику його вiжками батькiвсько© суворостi. "Я хочу, щоб
козаком рiс", - каже знайомим.
Син у його мрi© мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.
Зараз син живе на селi, в баби. Олександр наполiг, щоб вiддати його
туди на лiто. "Нехай набира ться сiльсько© науки. Баба в нього проста, та
життям вчена. Нас усiх у люди вивела. Та й побiгати босими ногами по землi
йому теж хороше".
- Що тут, вдома? - запитав Олександр Кiндратович, ааходячи до себе в
кабiнет. - Мене нiхто не шукав?
Запитання звичне, вiн зна - його шукають щодня. Адже вiн в десяти,
якщо не бiльше, комiсiях, комiтетах.
- З редакцiй кiлька разiв дзвонили. I з обкому. А ще приходила жiнка. З
Бiлого Броду. Ота, що весною...
- Яка жiнка? - Олександр Кiндратович наморщу чоло, потира його рукою.
Та хiба пригада ш! Скiльки до нього ходить прохачiв... I в клiнiцi, й тут.
- Пенсiю за чоловiка клопоче. Машиною його пере©хало. Ти б допомiг...
Ось вона справки залишила. Бiлан зна : справа це дрiбна, мiсцевого
масштабу.
- Я не начальник собезу.
Антонiна Михайлiвна заперечувала тихо, м'яко. "Мабуть, з наради винiс
якесь невдоволення".
- Вона ж ще й нiби колишня твоя сусiдка. Розказувала, як ви колись
разом корiв пасли, телицю загубили...
- То це Наталя!
Його пам'ять вихоплю з далеких лiт високу двогорбу могилу, широкий луг
- Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях - Наталочку, з
котрою нiхто з хлопцiв не мiг збiгти наввипередки. А далi пам'ять прудко
перескаку одразу через кiлька лiт. Вона пiдсову йому пiд руку зв'язанi
ремiнцем книжки, виводить на зарiчанську стежку. Так випадало, що вони з
Наталочкою завжди верталися з школи отi ю стежкою вдвох. Виходили до
рiчечки, сiдали пiд вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лiсi
по той бiк лугу намисто зозуля. Вона низала його спiльно для них обох.
Дурнi, на©внi дiти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко i що
потiм можна вiдшукати лише окремi намистини.
Але скiльки Бiлан не брижив зморшками чоло, не мiг пригадати доярки
Наталки, в чи©й хатi пив воду три роки тому. Вiн при©хав до свого села на
зустрiч з виборцями, разом з школярами садовили топольки пiд школою, вона
теж вийшла з вiдром, поливала деревця. Кожно© весни вiн збира ться по©хати
туди, але робота, всiлякi справи заступають вiд нього село. Костика
вiдвозить Тоня або Лiля.
- Вона казала, якiсь топольки виросли, - чомусь тихо мовила Антонiна
Михайлiвна.
"Треба ©й допомогти. Подзвоню в райком, у виконком..." Олександр
Кiндратович пiдсову до себе стосик конвертiв, бере той, що зверху. Все це
- скарги виборцiв. В того вiдрiзали кiлька метрiв городу, тому виплатили
за контрактоване теля на десять карбованцiв менше, нiж обiцяли, тому не
дають квартири... Дрiбнi, малозначнi справи. Хiба над ними сушити
депутатовi голову? Однак всi листи доводиться прочитувати, на кожен
вiдповiдати. Минулого й позаминулого року вiн наймав собi секретаря.
Студент юрист розсортовував листи, вiддруковував на машинцi вiдповiдi,
розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий курс, ви©хав
на практику.
- Треба знайти iншого студента, - поклав у стосик конверти, лишивши
посеред столу Наталиного.
- А може... Ти сам...
Олександр Кiндратович повiв плечима, немов йому за комiр кинули крижану
бурульку, спантеличено подивився на жiнку. Не те щоб вiн подивував, що
вона заперечила йому, але його збентежив ©© голос. Не прохальний, а
докiрливий.
I, мабуть, вперше вiн вiдповiв рiзко:
- Ти б краще сво ... Сипала обiдати. Зголоднiв я. Але Антонiна
Михайлiвна бачила - ©сти чоловiковi теж не хочеться. Вiн би давно побував
на кухнi, заглянув у всi каструлi. Тепер, мабуть, не виповiсть ©й i тi ©
сво © турботи, а ранком пiде на роботу знервований, зiм'ятий. Завтра в
нього операцiйний день...
Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерiгши такий
товаришiв настрiй, той завше втягне його в суперечку, i в оцiй змазi
Олександр, камiнчик по камiнчику, викида весь тягар, котрий налiг йому на
душу. Антонiна Михайлiвна сама не зна чому, але й ©й вельми затишно
почува ться тодi, коли за дверима Олександрового кабiнету гуркоче
басовитий Прокопiв голос i поскрипують пiд дужою ходою дощечки паркету.
Вона вiрить в Холода. Вiрить в людину, серцевi й талантовi яко© Олександр
може вiддати всi сво© сумнiви i вагання.
- Прокiп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообiда те вдвох?
- мовила, забираючи з чоловiкового плеча рушника.
- Що йому?.. Хiба не зна , де я? - в голосi Олександра Кiндратовича
Антонiна Михайлiвна вловила дратiвливе невдоволення, не знайому ранiше
вкрадливiсть. Вона здивовано глянула на чоловiка, пiшла на кухню.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
- Заходьте, заходьте, - вiдгукнувся Холод на несмiливий скрип дверей. -
Це ти, Лiлю? Нiби в клас, та ще й не виконавши завдання... - Вiн таки
здивувався. Чому Лiля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна?
Присiла на кра чок стiльця, крутить в пальчиках ремiнчик сумочки. Вона вся
нiби одмiнилася. I одягнена незвично. Простi, на низенькiм каблуцi
черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.
- Вiд Олега... нiчого нема ? - запитала тихо. "Он воно що. - Тепла
лоскiтлива хвиля хлюпнула Холодовi в груди. - Все-таки... Болить ©й".
- Поки що нема. Вiн по©хав до тiтки. Колись маленьким Олег жив у не©. Я
вже написав ©й.
Лiля хитнула головою, ©© очi затеплiли посмiшкою. Вiдтак посмiшка
згасла, дiвчина знову опустила погляд.
- Я, Прокопе Гордiйовичу, справдi не виконала завдання. Жодного
завдання... А хотiла б виконати... Я прийшла проситися на роботу.
Тепер Холоду стали зрозумiлi i строга зачiска, i скромне вбрання. Однак
здивування вiд того не поменшало.
- Чому ж до мене, а не до батька?
- Я хочу працювати, як усi. Ви розумi те... Якщо у вас нема мiсця...
- Нi, мiсця , - поспiшив заспоко©ти дiвчину. - Навпаки, браку людей.
Ми зараз не можемо приймати на роботу тих, в кого нема ки©всько©
прописки. Хочеш санiтаркою, а то - в лабораторiю. Батько не
заперечуватиме? Ти запитувала його?
- Так. Ще пiсля екзаменiв.
Холод говорив, а думка його прямувала до iншого. Вiн думав про те, як
мiцно, часом немилосердно, зв'язу людей одним вузлом доля. Прийшла до
нього Лiля... Йому радiсно, що вона прийшла з таким проханням. Але серце
щемить iншою стрiчею. Вiн може уникнути тi © стрiчi, але не втече вiд
неспокою.
Олександрiв скальпель карою ляга на клiнiку. Бiлан го-' ворив, буцiм
працюватиме, буцiм облишить на якийсь час сво© експериментальнi операцi©,
але не дотримав обiцянки. Тiльки щiльнiше зачинив за собою дверi. Та хiба
таке можна приховати! Треба забрати з ного рук смертоносного скальпеля,
яким кра все, що зробив ранiше. I мусить забрати вiн, Холод. Забрати не
зволiкаючи.
Холод важко пiдвiвся з стiльця. В нього болiла голова, тупо, важко,
так, немовби пiсля чадного газу. Професор лiку iнших, а вилiкувати себе
не добере способу. Вiн навiть не зна , вiд чого в нього бiль: вiд
контузi©, кисневого голодування, нервово© перевтоми? Часом бiль проходить
зовсiм, та потiм наповза знову, iнодi на кiлька днiв вiдбира книжки й
газети. Йому тодi зда ться: вийди на свiжий вiтер - все мине. Але виходив,
i не минало.
Провiвши до дверей Лiлю, Холод покликав чергового лiкаря, сказав, щоб
готувалися до обходу. Години обходу - години важко© працi: терплячого
вислуховування скарг, шукання розв'язкiв формул, де iксами i iгреками
виступають людськi хвороби. Це величезна п' са, в якiй просто з залу на
сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких треба пильно
простежити, вiдгадати, де в нього вдаване, а де справжн . До всього,
режисер звика до сво © сцени. Але вiн повинен боятися, щоб професiональнi
навички не переросли у байдужiсть.
Кульмiнацiйний момент трагедi© - в операцiйнiй. Режисер-лiкар повинен
не просто зшити шматок плотi. Вiн мусить ще подбати, щоб з лiкарняного
лiжка знову встала Людина. Часто, залишаючись нею, вона вста людиною
iншою, нiж була до хвороби. Прокiп Гордiйович постерiг - перенiсши тяжкий
недуг, людина змiню характер, спосiб думання, iнодi навiть звички. Часто
це вже зовсiм не та людина. Завдання лiкаря - привести ©© до того самого
стану, в якому вона була в переддень хвороби.
Ось тут, пiд час обходiв, професор-режисер i спостерiга , як пильнують
цього його помiчники, скерову ©хнi дi©.
Холод звик, прирiс душею до сво © сцени, до сво©х артистiв. Нi,
професор ©м не вельми потура . Вiн ©х i сварить, вiн над ними й кепку
легенько, вiн ©х i любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце капловухе
паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямка . Iгорьок -
так звати хлопчика - давнiй житель палати. В нього - непрохiднiсть
стравоходу. Три роки тому, недоглянуте мамою, дитя випило пiвбанки
каустично© соди.
Хлоп'я зовсiм не зна смаку хрумко© шкоринки, зуби його не врiзалися в
м'якуш яблука, не розлузували горiхiв. Во-©ю тiльки здогаду ться, яке то
заласся, i вiдверта ться, коли хтось при ньому розв'язу вузлика передачi.
Iгорьок вже перетерпiв три операцi©. Лишилася четверта, остання. В
сусiднiй палатi лежить дiвчинка, котрiй вже звершено весь цикл. Тепер,
щоранку, хлоп'я бере дiвчинку за руку i веде по коридору. Воно заводить ©©
по черзi до кожно© палати, тиця в руку суху шкоринку:
- ж.
Дiвчинка охоче викону його прохання, жу швиденько, мов кiзка.
Хлопчик обводить палату трiумфальним поглядом, пiдносять вгору
пальчика:
- Бачите!.. I я буду отак. Вже швидко. Професор сказав!
В хлопчика на тумбочцi - низка вилiплених з пластилiну фiгур.
Холод нахиля ться, розгляда процесiю. На його вуста ляга тиха
посмiшка. По тумбочцi прошку лiкарський обхiд. Прокiп Гордiйович упiзнав
i себе. Он вiн - попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним -
iншi лiкарi. Майже в кожному вловлено щось. Хлоп'я талановите. Однак
композицiя зда ться професоровi не довершеною. Вiн бере з коробочки
надломлену плитку пластилiну, розмина . Пальцi його працюють швидко, не
здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а до лiжка, на
котрому капловухий хлопчик натягу на голову ковдру. Вiн хова ться вiд
лiкарiв.
Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапу з палати.
Обхiд пливе далi... Бiлi халати, бiлi простирадла, бiлi пов'язки...
Бiлi стiни. Рум'янi багрянцi життя. На них спочива лiкареве око. Професор
розмовля в палатах голосно, свiдомо уника незрозумiлих недужим слiв i
термiнiв. Навiть коли перемовля ться з колегами. Нiщо не страха хворого
так, як лиховiсний шепiт, незрозумiла латинь. Тi слова його б'ють, мов
слiпi кулi. Хворий волi знати правду, хоч водночас хоче применшити
небезпеку. Вiн з одного погляду вихоплю з лiкаревих очей iскри вiри,
впевненостi, невiри.
...Оцей професор. Вiн не вельми ласкавий. Не назива сво©х пацi нтiв
"голубчиками". Але з того, як слуха , як в глибокiй мовчанцi кро©ться
мислю десь в тво©й хворобi, як креслить ©й смертельне коло, - зрина в
тебе довiра i певнiсть.
Ось i остання палата. Палата для тих, якi одужують. Давня пацi нтка,
бабуся з-пiд Бiло© Церкви. Не хотiла лiкуватись. Мав вiн з нею клопоту.
Старенька сидить на лiжку, в не© в руках поблискують металевi спицi.
Чорним жированим котеням крутиться бiля не© клубок шерстi, втiка по
ниточцi в дитячу рукавичку.
Котеня шкрябнуло лапою, притихло.
- ...Менi вже, синок, не треба нiчого. Спасибi тобi. - Старенька пильно
вдивля ться добрими очима в обличчя професора, схиту головою. -А ти
сам... Поблiд, на виду упав. I очi червонi. Може, застудився? Ти перележ
день-два. Випий на нiч липового чаю...
- Добре, вип'ю. А ви ще поп' те порошки. Сестра принесе. Баш на баш.
Згода? - вiн пiдморгу бабусi, мов давнiй змовник.
- Хитрий ти...
Проконсультувавши лiкарiв, зробивши необхiднi записи, Холод довго ходив
по кабiнету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Вiн не зiзнався
навiть собi, що зволiкав, що вiдтягував цей момент. Втiкав вiд нього, як
наляканий звiр вiд власно© тiнi. Але вiд цього стекти не можна. Вiн мусить
зробити останнiй крок.
Холод зна : Бiлан вже й так запiкся на нього образою. "Може, й справдi
не казати? Для чого знещаснювати людину? Друга?"-скрада ться думка. "I
тодi нехай нещастя падають на сотнi людей! Ти не ма ш права мовчати. Як
людина. Як комунiст. Ти вже й так запiзнився. Дiвчинка, яку вчора оперував
Олександр, ще могла жити. © треба було лiкувати".
"А справки? Хворi пишуть Олександровi смертельнi справки. З якими
думками вони лягають на операцiйний стiл! Олександре! Що скрижанило тво
серце!"
Останнi слова вiн проказав уже майже вголос, пiднiмаючись по сходах
угору.
В професорськiм кабiнетi, окрiм Олександра Кiндратовича, ще дво
лiкарiв. З суворого неспокiйного Холодового погляду Бiлан вiдгадав усе.
Вiн вдав, нiби вкрай заклопотаний, нiби в нього нагальна справа, - щоб хоч
трохи вiдволiкти розмову, приготуватись до захисту. Але Холод нецеремонно
посунув убiк папери, попрохав лiкарiв:
- Залиште нас на часинку.
Тi здивовано потисли плечима, вийшли з кабiнету. Прокiп Гордiйович
провiв ©х, пересвiдчився, чи щiльно причиненi дверi, повернувся назад.
- Ти не послухав мене, - мовив, зупиняючись навпроти Олександра
Кiндратовича. I, вловивши заперечний по-м"х його руки, зупинив: -Не
перебивай. Я мусив пiти не до тебе, а до головного лiкаря. В мiнiстерство,
в партбюро, зрештою. Але я прийшов до тебе. Бо я ще вiрю... Я просто не
можу збагнути, що спонука тебе. Я знаю: ти не раз толочився посiвами,
обочинами. Але я думав, ти шука ш. А ти... Сашко, це небезпечно. Це
початок хвороби. Страшно©. Коли кров грi тiльки одне серце, сво , власне.
Це - бiлокрiв'я.
- Чому ж, було б iти в партком, - врештi витиснув Бiлан. - I що б ти
там сказав? В чому ти хочеш мене звинуватити? Якi в тебе докази?
- Докази?-Холод ошелешено подивився на Бiлана. Почути вiд Олександра
таке - не сподiвався. Приглядався до товариша, немов бачив його вперше. А
може, таки й бачить його, справжнього, вперше? Ось вiн сидить навпроти,
знайомий кожною зморшкою, кожним порухом очей. Скiльки дорiг перейдено
обопiльними розмовами, скiльки мрiй виважено на одних терезах? А тепер...
Затоптати все? Нi, вони не можуть, не мають права вчинити так.
- Доказiв? -повторив тихiше. -Ти хочеш, щоб я шукав проти тебе доказiв?
Скажи, Сашко?
- Хочу. - В Бiланових очах злiсливi вогники. Злiсть сталевими пучками
стисла йому горло. Олександровi Кiндратовичу в цю мить чомусь пригадався
вечiр на Днiпрi, каламутний вир пiд ногами i крик. Розпачливий крик
маленького куличка. Жорстокi Холодовi слова i болiсний вiщий пташиний
крик. - В мене, для прикладу, летальнiсть менша, нiж у тебе, - сказав i
опустив погляд.
Олександр Кiндратович мурував перед ним глуху, непроникну стiну! В
останнi роки в клiнiцi склалося так, що надто тяжких хворих i призначених
на повторнi операцi© клали до Холода. В Олександра Кiндратовича майже
половину часу вiдбирали всiлякi конференцi©, комiсi©, депутатськi
засiдання. До того ж вiн готувався до операцiй на серцi. В другому
вiддiленнi й хворих майже вдвiчi бiльше, нiж в першому.
Вони обо знали те. Холодовi жодного разу й на думку не спало
протестувати. Комусь же треба сидiти й на засiданнях. А операцi© на
серцi!.. Ой, як не вистачало ©хнiй клiнiцi лiкаря, який би вмiв робити ©х.
Тепер Холодовi почало видаватись, що Бiлан свiдомо уникав тi © чорново?
роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце. Вiн
запалив цигарку, перечiкуючи хвилинний гнiв.