------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Людське життя... Воно як свiчка: дмухнув вiтер, i - вгасла. Тiльки ж
одна од першо© до останньо© хвилини присвiчувала людям до працi, побiля
не© майстрували колиску, розчiсували косу, писали вiршi. Iнша пiдпалила
сусiдовi стрiху. А ще iнша - прокурiла десь у глухiм кутку i здимiла, не
вiддавши нiкому жодного променя.
Та найболючiше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорiтись. Як ось
ця.
Прокiп Гордiйович потер рукою чоло, немов намагаючись вiдiгнати сувору
думу. Але вiд не© немога вiдчепитись. Вона вросла в серце сумом, гострою
засторогою, покликала iншу думу. Про iншу свiчку. Ту, якiй призначено в
фатальнi хвилини засвiчувати достотнi побiля себе, вiддавати себе по
крихiтцi, без мiри, без жалю.
"То, може... ти сьогоднi пошкодував тi © крихiтки?"
I знову те питання. Напевне, вiн так i не розв'яже його до кiнця життя.
Либонь, так. Бо хто зна , де та грань, за котрою - безсилля людського
мозку, де грань мiж подоланим i нездоланним? Так, вiн сьогоднi знову
пройшов по нiй i не втримався. Хоч... нiчого не пошкодував. I це - не
заспоко ння. Цим не вибрати гiркоту з душi.
Прокiп Гордiйович i далi сидiв непорушне, важко похилившись на стiл.
Його велика, трохи незграбна постать рiзко малювалась проти затiненого
каштаном вiкна, - здавалося, вона вмерзла в зеленувато-голубу поверхню.
Цi © митi вiн був би вельми зручною моделлю для художника-рiзьбяра.
Круте надбрiв'я, великий, прямий нiс, суворо стисненi губи. Глибока риска
навскiс вiд рота, зморшки на чолi.
Крiзь каштановий намет за вiкном пробився пучок променiв, заплутався в
буйнiй, обпаленiй житт вими блискавицями чупринi, затрiпотiв срiбним
вогником.
В густiй тишi кабiнету надто голосно цокав маленький годинник на столi,
знову й знову навертаючи думки в одну колiю.
Так, пружину цього годинника завела iнша рука, а час вiн раху вже лише
йому, професоровi хiрургi© Прокопу Гордiновичу Холоду. Прокiп Гордiйович
нiби знову бачить, як порiг кабiнету переступа молодий худорлявий хлопець
в лiкарнянiй пiжамi. На щоках його - двi круглi, мов у дiвчини, ямочки,
очi великi, довiрливi. В руцi трима годинника, крутить з нiяковостi
головку вже й так до кiнця заведено© пружини. На його обличчi - посмiшка,
готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. I прiзвище в хлопця нiби
зумисно до оцих ямочок i рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко.
- Професоре... Ви пробачте... Хто менi робитиме операцiю?
Холода не здивували анi цi вiдвiдини, анi це запитання.
- Маю робити я.
- А це... - посмiшка стала вкрай нiяковою, вона ледве трималася на
вустах, - дуже небезпечно?
- Бачите... Сiдайте сюди. Все безпечно й небезпечно...
- Нi, не те... - перепинив Вадим. - Я... Ну, як би вам. Та от... Ви,
звичайно, не повiрите. Подума те, що там вiн... Але... Я iнженер, фiзик. Я
розрахував апарат, яким можна просвiчувати металевi предмети. Ну, скажiмо,
рейки. Апарат зовсiм вiдмiнно© од попереднiх конструкцiй. Ультразвуковий.
Ми з хлопцями вже конструю мо його. То... Якщо небезпечно... Щоб вiдкласти
операцiю... Адже я знаю - прочитав усе по сво©й хворобi, один день чи
мiсяць для не© важать однаково. Ми б скiнчили... Й тодi вже...
- Ультразвуковий?.. Просвiчувати? Прокiп Гордiйович склав на купу
папери, посунув на край столу.
- Щодо операцi©... Хто може достеменно сказати: важить чи не важить.
Така склалася думка. Хоч взагалi майже всi хвороби прогресують з часом...
Апарат... - живе зацiкавлення трiпотiло вогником в його мiнливих
темно-сiрих очах. - Ви зна те, отакий збiг... Я теж морокую над чимсь
подiбним. Тiльки менi - просвiчувати не сталь, а значно м'якiше... А може,
й твердiше. Людей. Ну ж, ну... Цiкаво, вiд чого ви танцю те. В мене поки
що найскладнiше - електрод...
I Холод, i Соловейко забули, що звело iх в цьому кабiнетi. В'язали
розмову, аж поки за вiкном, у небi, не зайнялася вечорова зiрка.
Вадим першим помiтив ©©, вказав за вiкно:
- Моя зiрка. А може, наша? - i посмiхнувся.
Ця зiрка щовечора загляда до кабiнету Прокопа Гордiйовича, морга йому
на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря так само займеться й
сьогоднi, i завтра, й позавтра. Займеться зоря...
А може, й вона вже давно згасла i крiзь свiти променить тiльки ©©
свiтло. Згасла зоря... Згасло людське життя. Людини теж уже нема, а ми
говоримо: вона серед нас. Погасла зiрка розiлл ться свiтлом по iнших
планетах. Людина лиша ться серед живих сво ю лагiднiстю i добротою,
любов'ю i ненавистю. Щоправда, декотрi прагнуть вкарбуватися пам'ятником,
злою, нав'язаною iншим, волею, але те - тлiннiше за перше. Так нiщо не
зника в безкрайому свiтi. I Соловейко незримо житиме в близьких людях
сво ю посмiшкою, сво©м, може, й невиказаним коханням, сво ю, нехай ще
невеликою, працею. А в Прокоповi Гордiйовичу його життя проросло думкою.
Про апарат. Отим, що лишилося в пам'ятi з Соловейково© розповiдi.
Холод впiймав себе на таких думках, зiтхнув. Це вже, мабуть, роки.
Ранiше вiн думав iнакше. Простiше: операцiя. Смерть. Виграв чи програв.
Хоч гiркоту в душi нiс таку саму.
Прокопу Гордiйовичу гризота ще й тому, що мимоволi сказав хлопцевi
неправду. Йому довелося робити по швидкiй допомозi iншу операцiю, рятувати
жiнку, матiр, на котру чекало дома тро дiтей. Оперувала молодого iнженера
його помiчник, доцент Золотар. Прокiп Гордiйович прийшов, коли життя
Соловейка вже неухильно падало по той бiк не видимо©, але вiдчутно©
лiкарями гранi. Але, напевне, й вiн би нiчого не зробив. Все виявилося
складнiшим, нiж показали аналiзи, нiж навiть гадали вони, лiкарi.
Холодовi думки урвалися зненацька.
Розчахнулися, нiби в них вдарили мiцним дубовим тараном, дверi,
затремтiла, розсипалась на друзки тиша кабiнету. А ©© й далi трощив
високий, дзвiнкий з радостi, голос:
- Вiкторiя, Прокопе. Вiкторiя!
Чоловiк, котрий вбiг до кабiнету, зштовхнув Холода з стiльця, вхопив
попiд силу, пiдняв i закрутив довкола себе, аж папiрцi сполоханою
голубиною зграйкою спурхнули з столу i розлетiлися по пiдлозi.
Холод обережно, але рiшуче визволився з цупких рук. Чоловiк ще ступив
слiдом, вiдтак втомлено махнув рукою.
Вiд Прокопа Гордiйовича був нижчим мало не на голову, але - мiцний,
кремезний. На здоровiм виду палахкотливими рум'янцями - радiсть. Вiн
бурхав нею, клекотiв, готовий щедро розплескати ©© на всiх, а найперше -
на Холода.
- Ух... Мало не пiдiрвався, - сказав захекано. - Важенний ти став,
набира ш кiлограми. А пам'ята ш, як ногу вивихнув i я тебе вiд озера до
гуртожитку тербичив? Пiвтора кiлометра. - Вiн уже визбирав папiрцi, але й
далi збуджено кружляв по кабiнету, потирав руки. Вони в нього - бiлi,
чутливi, справжнi руки лiкаря. I рухи ©х - легкi, красивi, здавалося, вiн
розгладжу оксамит. - Розумi ш - циганка. Отакенна! Через праве
передсердя, - мовив уже тихiше, бо упiймав щось в нашорошенiй тишi
кабiнету, в Холодовiй постатi. Запитав стурбовано:
- Щось сталося? Може, отой хлопець, фiзик?.. Прокiп Гордiйович ствердив
Бiланiв здогад ледь вловимим порухом повiкiв.
Iншого разу вiн би сам застусав Олександра. Адже в
того - незмiряна радiсть. Сьогоднi Бiлан зробив першу
операцiю на серцi. Операцiю, котро© прагнув i на котру не
зважувався багато рокiв.
- Так... - Холод мiцно потиснув рукою за плече Бiлана. - Так...
- Що ж у нього?
- Тромб. Ще менi довелося по швидкiй допомозi... Варвара Iванiвна
робила. Ти зна ш, скiльки вона таких операцiй... Але не стало i ©© сил...
Я вперше побачив, як у не© тремтiли руки. Навiть затискувач не на венозну
судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме пiдiйшов...
- Що ж. Прокопе, - по довгiй мовчанцi тихо мовив Олександр Кiндратович.
- Ви зробили все, що могли. Сумлiння тво не мусить квилити. I... не
починати ж нам тi © розмови... Пам'ята ш мою першу невдалу операцiю? Хотiв
я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднiшнього дня. Ти
розумi ш, рентген показав, що голка...
Несамохiть Бiлан знову розповiдав про свою операцiю. Про страхи, про
вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його
пальцiв випорску людське життя. Вiн знову серцем виболiвав операцiю.
- Ти... не слуха ш, - нараз зупинився, нерiшуче торсонув Холод" за рукав.
Потiм щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столi. - Прокопе,
ми вже запiзню мося.
Рiзко, пронизливо загув за вiкном, унизу, високою трубою завод, i гук
той, здалося Прокоповi Гордiйовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей
свердлячий звук пробудив його.
- Запiзню мося?
- А так. Вибирати ж ма мо... Тебе.
Холод справдi забув за те. Всi думки з голови витисла чорна жалоба.
Тiльки зараз Прокiп Гордiйович пригадав, що сьогоднi мали вiдбутися вибори
голови Хiрургiчного товариства республiки. Знав вiн i те, кого
порекомендовано на цю посаду. Такi та мницi найперше влiтають у вуха тих,
хто б мусив довiдуватись про них останнiм. Звичайно, виповiв ©© йому
Олександр. I Холод тодi перед ним не крився, що прийме ©© без вагання. А
тепер... Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
- Гаразд. Я тiльки мушу... Запис на останню сторiнку. В iсторiю
хвороби.
- Напише асистент чи Варвара Iванiвна. Вона он там, пiд дверима. А в
дворi - нашi абiтурi нти. Теж хочуть пiти на тво© вибори, - примружив у
спiвчутливiй i пiдбадьорливiй водночас усмiшцi живi очi.
Прокiп Гордiйович ще мить повагався i повiльно перегорнув останню
сторiнку сумно© лiкарняно© повiстi Вадима Соловейка.
Доцент Золотар сидiла за маленьким столиком у коридорi. Побачивши
Прокопа Гордiйовича, тiпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На ©©
блiдих щоках - два вологi слiди.
- Що це ви, Варваро Iванiвно, - нахилився над нею Олександр
Кiндратович, - у всiх на очах...
- Коли ж... такий розумний i хороший хлопець, - мовила зовсiм не
по-лiкарськи, а просто по-жiночому доцент. I чоло ©© болiсно зморщилось, а
на вiях знову заблищали сльози.
- Крiпiтеся, - суворо мовив Холод. I, також суворо, але трохи м'якше: -
Там, у кабiнетi, iсторiя хвороби Соловейка.
В Прокопа Гордiйовича вiдчуття, нiби вiн щойно ступив босою ногою на
гостру склянку. I мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обiйти ту
стежку. Але щось не дозволя йому того. На лавочцi, пiд липою, сидить
досугий, бiлий як лунь дiд. Дiд Соловейка. Сидить уже давно в камiннiй
нiмiй скорботi. У нього нема слiз. У нього вже нема нiчого. Йому не
можна говорити слiв утiхи. Треба шанувати людське горе.
- Якось би забрати його звiдси, - вказав Бiлановi очима на схилену
постать Холод. - Але куди? Одинокий вiн. Хлопець казав, в них якiсь
родичi на Солом'янцi.
- Виклич машину...
- Нi, вже сам. Бо хто зна, чи там хто-небудь.
- Прокопе Гордiйовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дiдуся. Вам
же нiколи...
- Лiля. Ми ж хотiли...
Вони стояли поруч. Холодiв Олег i Бiланова Лiля. Олег - високий,
незграбний - нестеменне батько. Тiльки очi - неспокiйнi, i брови тонкi,
нервовi. Лiля - тендiтна, струнка, на диво гарна. Надто несподiвано
гармонували в нiй тугi чорнi брiвки i буйна хвиля золотого, шовкового
волосся.
Дiвчина стрiпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
- А хто ж його, Олегу... Ми на кiнець встигнемо. Олег мовчав, не
наважуючись заперечити Лiлi. Прокiп Гордiйович iшов униз звивистою дорогою
поруч Олександра Кiндратовича, а в душi до одно© гризоти долучилось ще
щось, нiби образа, нiби невдоволення. Нi, Прокопу Гордiйовичу достеменно
вiдомо, що саме. Чому Олег не вловив батькового настрою? Чому не
вiдгукнувся душею? Адже ж нiби не камiнне ма серце. Батько зна : Олегiв
свiт зiтканий нехай i з книжного павутиння, але тонко, душа його здрига
вiд кожного дотику. Навiть бiльше, нiж би хотiлося йому. I в кого вiн
такий? По©дуть рибалити, батько лашту вудки, а Олег побреде кудись i
часом повернеться аж надвечiр. А то вклякне над кручi ю, годинами
дивитиметься, як закручу вона смертельну спiраль. Що там бачить? А може,
не бачить нiчого? Покличе його Кiндратович, а вiн навiть не оглянеться.
"Хiба я вам заважаю?"
I от сьогоднi... "Мабуть, син просто не помiтив, - шука собi
заспоко ння батько. - А може, втiкав од чужого горя, боявся виказати перед
Лiлею слабодухiсть?"
"Нi", - скрушно зiтха думкою, просту нею наперекiр власному бажанню
до правди.
В Олеговi дивно сплелися вразливiсть i холоднiсть, чуйнiсть i
черствiсть. Батьковi тривожно, щоб та легка паморозь не затвердiла в кригу
i щоб вразлива нервознiсть не пощербила душi.
Турботами й гомоном котилося повз них мiсто, i кожен ввук, кожне його
зiтхання - знайомi й звичнi, - вони не перетинали Холодових думок. Прокiп
Гордiйович вже давно врiс в той гомiн, вiн просто не помiчав його. I коли
iнодi боронився вiд нього, то лише за iнерцi ю. Як i всi, хто оббiгав сво
дитинство стежками й обнiжками i вже до кiнця життя вважа себе селюком.
Мовляв, все це - несправжн , справжн - там. Тодi й вiн дума про мiсто,
як про шматочок землi, до якого зiйшлися з зелених просторiв люди,
забетонували, обснували дротами, обставили всiлякими надбудовами, прагнучи
в такий спосiб вхопити якомога бiльше насолод i обiгнати час. Може, вони й
обганяли його, адже в мiстi життя насправдi бiжить прудкiше. А люди,
забетонувавши пiд ногами землю, засипавши криницi, побудували фонтани i
тепер зiтхають по зелених просторах i по джерельнiй водi.
Либонь, так. Але що там критися.
Холод сам не цура ться стиснути час i помилуватися срiбним водогра м
посеред площi.
Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всi добре
знають, збiгають швидко. Все тут про-мрiяне i розраховане, як у
годинниковiм механiзмi. Холодовi трохи лестить майбутня посада, але ж i
соромно за такi вибори.
Покрутить головуючий пружинку, стрiлка - дз-з, стане на призначене
мiсце.
От вiн узяв ключика. Налагоджу ...
Але сьогоднi стрiлцi не привелося оббiгти швидко й легко. Вже коли
головуючий хотiв закликати всiх до голосування, йому до рук подали з
першого ряду записку. Вiн перебiг ©© очима, а потiм, збентежений, прочитав
до залу: "Просимо професора Холода розповiсти про операцiю тромбозу вени,
яку вiн робив сьогоднi".
Запала тиша. Насторожена, тяжка. I хоч вона тривала не бiльше хвилини,
але цього часу вистачило, щоб у залi схилилися майже всi голови.
Тишу розбили два голоси. Жiночий i чоловiчий. Перший - Варвари
Iванiвни. Вона, мабуть, передчувала щось i тому прийшла теж.
- Цю операцiю робила я. - Сказала й схилила голову.
- А я хотiв сказати, - Олександр Кiндратович витер хустинкою чисто
поголену голову, сховав ©© до кишенi, - хотiв сказати - летальний кiнець
операцi© був невiдворотний.
Прокопу Гордiйовичу не дали говорити. I - жодного голосу проти. "За"
голосував навiть той, хто подав записку. Однак це вже не заспоко©ло
Холода. В нього вiдчуття, нiби влили йому трутизни у вже й так зболенi
груди. I - за вiщо, чому? Певно ж, записка - не випадкова. Його тут знають
всi. Вiдомо всiм i те, що вiн не хапався за щаблi на драбинi посад, не
зштовхував з не© колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод гадав,
що нiкому б i на думку не спало просвiчувати рентгенiвським промiнням його
совiсть. А це для нього важило багато. Бiльше, нiж будь для кого. Бо
довелось йому перебрести в життi найкаламутнiшу i найшаленiшу рiку.
За всiм цим вiн навiть не подумав, хто й звiдки так швидко довiдався
про трагiчний кiнець операцi©.
- Хочеш, я скажу тобi, хто написав записку? - неголосно мовив Бiлан. -
Зараз той чоловiк пiдiйде до тебе й висловить обурення.
Колеги поздоровляли Холода, жартували, навiть спiвчували. Бо це таки -
не стiльки пошани, скiльки роботи й вiдповiдальностi. Вже майже пiд кiнець
до Прокопа Гордiйовича швиденькими кроками пiддрiботiв професор Шевчик i,
микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотiв:
- Скажiть! Отакий негiдник.
Олександр Кiндратович кахикнув у кулак, Прокiп Гордiйович вiдвернувся.
Бiля дверей на них чекали Олег i Лiля. Лiля подала Холоду великий букет
квiтiв, вiн вертiв його в руках, не знаючи, куди подiти. Йому було
незручно йти по мiсту з букетом, та ще в такий день.
- Як дивно пiдiбранi кольори, - сказав Олександр Кiндратович, обережно
вiдбираючи в Холода букет. - Чудесна гармонiя.
Вечiр уже нахмурив на обрi© кошлатi брови хмар, бiг по мiсту синiми
тiнями. Всi кольори, здавалось Холоду, злилися в один.
- А зна те. Прокопе Гордiйовичу, - мовила Лiля, коли вони повернули з
залюдненого бульвару в бiчну вулицю, - Олег теж пода документи в
медiнститут.
- В медiнститут? - Холода немало здивувала ця новина. Так, вiн знав, що
Олег розбiга ться думкою по всiх професiях, що душею син не прирiс до
жодно©, але ж... медiнститут. Звичайно, вiн потягнувся туди за Лiлею.
Прокiп Гордiйович подивився на Лiлю, на Олега i ледве подавив зiтхання.
"Ох, чи не занадто гарна для тебе ця дiвчина, хлопче. Коли б ти не
втопився в цiй золотiй хвилi". Майже всi зустрiчнi чоловiки кидали на Лiлю
небайдужi погляди. Деякi нахабно оглядалися по декiлька разiв. А Лiля
йшла, не вiддавши нiкому анi крихiтки уваги, досяжна поглядом, але
недосяжна навiть помислам. Йшла так, нiби вона одна- дина володiла всiм
цим рутвяно-зеленим, мiльйонновiконним мiстом, i була певна, що воно не
може iснувати без не© так само, як вона без нього. Туго вдавлювала
каблучками асфальт, щебетала до Олега, кожним сво©м словом пригинала щось
в нього на днi душi. I почувалося йому гарно й бентежно, i аж трохи лячно.
Лiля була справдi надзвичайно гарною i аж урочистою в цей вечiр. Просто
i гордо вiдкинута голiвка, рiвна постава, чiтка i нiжна лiнiя талi©, -
немов Лiля тiльки й народилася для отаких рожевих вечорiв. Але Холод знав:
Лiля - дiвчина серйозна i до медичного iнституту подала заяву не з примхи.
То бiльше йому прикро за Олега.
- Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Спiвчуття до
людських страждань, прагнення полегшити ©х?
- Хiба лiкар може спiвчувати? - вiдповiв питанням Олег. - Адже вiн тодi
буде нервувати, не зробить операцi©.
- Ти помиля шся, сину, - сказав якомога лагiднiше, бо почував, що
сердиться. Не за питання, а за те, що той поволiкся нехай i за розумним,
нехай i за дуже гарним, а все ж дiвчиськом... - Лiкар народжу ться з
спiвчуття. А потiм вiн ста совiстю хворо© душi. I нею ж лиша ться до
кiнця. Щоправда, й це спiвчуття iнодi ста ... Ну, як би тобi... унiформою.
Скiльки людей в молодостi вибира фах за блискучими бляшками i отак губить
сво© справжнi покликання! Лiкарська професiя для багатьох теж блискучою
бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду.
Олег i Лiля пiшли швидше.
- Твiй батько - дуже розумний. Але зараз, зда ться менi, вiн трохи
перебiльшу . Кожну професiю можна полюбити. - Лiля зiтхнула, оглянулася
назад. - Коли б тiльки поступити. Ти зна ш, в мене в грудях все тремтить,
коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокiп Гордiйович захотiв...
Директор iнституту дуже й дуже поважа його. Навiть зобов'язаний йому.
Твiй батько операцiю йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово
важить бiльше, нiж усi бали...
- Не захоче вiн, - втiк вiд Лiлi поглядом Олег. - Бо це й справдi
якось... Адже всi...
У Лiлi на щоках спалахнули червонi пiвонi©.
- Ти трiшки не так... Нi, вiрно ти... А тiльки ж для велико© мети можна
один раз трiшки-трiшки... Тобто це не те, щоб... Розумi ш, нашi батьки -
лiкарi, i ми про медицину зна мо бiльше за iнших. Та ще вступа мо - вдвох.
Допомагатимемо одне одному.
- Я... спробую.
Лiля хотiла сказати ще щось, але Олег поспiшив заговорити про iнше.
- Вiдданий Маг вже витупу пiд балконом фрейлен Лю, - вказав на ©хнього
однокласника Магнiя, котрий стояв бiля будинку, картинно взявшись рукою в
бока i пiдвiвши догори лице. Одягнений Магнiй неохайно, але "ультра", з
сумкою якогось неприродного, брудно-фiолетового кольору. Смоктав сигарету,
спльовував через низенький штахет у крихiтний палiсадничок. Олександр
Кiндратович побачивши таке, аж поблiд на виду. Палiсадничок - його омрiяне
царство. Вiн власноруч перекопав тверду, як камiнь, землю, сам насипав
клумби, засiяв квiтами. Он як палахкотять пiд вечiрнiм багрянцем
жовтогарячi чорнобривцi. А пiд будинком, на ©хнiй сторонi, рiвним рядком -
соняшники. Соняшники в мiстi! Нiхто не пройде, не попестивши ©х поглядом.
Весь квартал зна , чий це квiтник.
- Ти... ти i в кашу вдома плю ш? - за©кнувся з гнiву Олександр
Кiндратович.
- Маг, тiкай, - прошепотiв Олег. - Ти наплював на красу.
Маг оглянувся, пiдсмикнувши сумку, чкурнув за рiг будинку.
- Ну, що ти скажеш, - розводив над палiсадником руки Бiлан. - Отакий
негiдник. Мавпа з торбою. В душi - смiття, за плечима - шанька. В нiй вся
його фiлософiя. Все життя туди убгалося. Квiтiв - не знайдеш. Приймач,
сигарети або й карти з жiнками, яких хiба що на дикому пляжi побачиш.
- Коли б тiльки в торбi все лихо. Вiн, либонь, чека на дiвчину.
Говоритиме ©й про любов, ще й вiршi читатиме. Може, й квiти купить.
Холодiв тривожний погляд перебiг на сина, шукав у ньому чогось, пестив
i сварив. Не знати чому, але лише сьогоднi Холод по-справжньому зрозумiв,
що син його вже вирiс з дитячих лiт. А з ним виросла й тривога, вона вже
влилася з тi ю великою тривогою, котра щоразу охоплю суспiль всiх
батькiв, змушу дивуватись, шукати, радiти, проклинати. Старшому поколiнню
кожного разу доводиться розв'язувати одвiчне питання, та ще й не так, як
розв'язували ©хнi батьки. Власне, це не питання. Це один з акордiв життя.
Життя мiня ться, а з ним мiняються й батьки i дiти. Дiти рiдко коли
бувають схожими на сво©х рiдних, як не схоже життя минуле на життя
прийдешн . Вони ©х люблять, рiвняються по них, але час наклада на них
сво© скарби. Покликання батькiв - згладжувати лихi i полишати скарби
добрi. Прокоповi Гордiйовичу зда ться, що в днi його молодостi ©х просто
було легше розглядiти. Тi роки - мозолистi роки працi, чорнi днi вiйни.
Але ж i оцей молодик з торбою за плечима, i його син, i отой
вiсiмнадцятилiтнiй бо ць, що загинув пiд Берлiном, так i не взнавши
нiколи, що таке поема й симфонiя, гаразд затямивши тiльки, що таке затвор
i бруствер, зв'язанi мiж собою незримою ниткою. Кiнець цi © нитки
сховався, може, десь аж у минулiй ерi. I не протрух. Це дине, що не
трухлявi в вiках.
Холода пробудив вiд думок Бiланiв голос. Олександр Кiндратович вже
впевнився, що його палiсадник не зазнав шкоди, трохи заспоко©вся.
- Ходiмо до нас, пообiда мо, - запропонував вiн.
- Та я вже... Колись доведеться цистернами вiддавати тво©й Тонi борщi
та компоти.
- А менi тобi - цигарки ящиками. Вже, либонь, рокiв десять сво©х не
купую, боюся "розпочати всерйоз". Олег, на грошi, купи нам яко©сь отрути.
Вони мешкали в одному будинку, в одному пiд'©здi: Бiлан - на четвертому
поверсi, Холод - на третьому, пiд ним. ©хнi вiддiлення теж посiдали
спiльно один будинок, перша хiрургiя, котрою вiдав Бiлан, -два верхнiх
поверхи, друга - два нижнiх. "Все життя ти по менi топчешся, - часом
жартував Прокiп Гордiйович. - А я поволеньки звик, навiть не намагаюся
вивернутись".
Дверi вiдчинила Тоня. Пропустивши до кiмнати Холо" да, Олександр
Кiндратович затримався в коридорi, буцiм шукав щось у кишенi плаща на
гiллястiм оленячiм розi, прошепотiв дружинi на вухо:
- Не говори сьогоднi про медицину. В Прокопа невдала операцiя. I вже
вголос, переступивши порiг вiтальнi: - Ну, жiнко, чим сьогоднi годуватимеш
голову? Ти вже постарайся, треба нам запобiгти в нього ласки; це ж тобi не
просто хiрург, а голова. Голови, головнi - люди сердитi.
- Мабуть, тому й сердитi, що головнi, - повiсив на рiжок дверей
солом'яного капелюха Холод. - ще в нас людцi, для котрих весь смисл
дiяння - в оцих словах. Вони й повигадували ©х: голова, головний. Поки
один головний, другого не буде. Он Тимофiй каже, що вiн - головний
двiрник, бо нема над нього в лiкарнi вищого. Хоч, правда, нема й менших.
- Виходить, ти маленький культик?
- Вiд сьогоднi.
В квартирi Бiланiв - тихо, затишно. Старi, чорного дерева, меблi, м'якi
килими, iз смаком пiдiбранi картини. У шафi, на столиках - красивi
дрiбнички, котрi уiнтимню-ють життя i скрашують його. Той затишок нiби
огорта за плечi, спонука до розмов спокiйних, розважливих. А на столi
вже пляшка, в якiй проти вiкна вiдсвiчують червоними боками перчини.
Господиня розставля тарiлки, пода страви. Вона метка i водночас не
метушлива. Рухи ©© м'якi i нiби аж ритмiчнi. I в очах, в обличчi - теж
лагiднiсть. Вона, зда ться, дрiма в кожнiй складочцi ©© квiтчастого
плаття. Прокiп Гордiйович пам'ята Тоню ще з юнацьких лiт. Вдвох з Сашком
вони часто навiдували гуртожиток педiнституту. Там жила Сашкова землячка,
а в однiй з нею кiмнатi - Тоня. Навiдували настирливо, приходили навiть
тодi, коли знали, що вдома тiльки Тоня. Втрьох:
Тоня, Прокiп, Сашко - ходили в кiно, до театру. А потiм одного разу
сталося так, що для Прокопа не вистачило квитка. Вiн приходив ще кiлька
разiв, Тоня зустрiчала його не то вибачальним, не то журним усмiхом. Але
третього квитка не стачило назавжди. Тоня не була вельми гарною, але
чимось вабила до себе, розмовляти з нею було легко, а дивитись у карi,
ледь зжмуренi очi - хороше. Тi очi свiтились хорошою людською ласкою,
лагiднiстю.
Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сидiла на вечорi помiж них
двох. Для одного - навiки близька, для другого - навiки далека, ©й, як
здалося Прокоповi, було трiшки сумно.
Може, на злiсть, а може, з самолюбства вибрав вiн, перший лiкар курсу,
кандидат в аспiрантуру Прокiп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тiй
порi, коли Прокiп вперше побачив, як зацвiта сон i як плаче солодкими
сльозами хмiльна вiд весняних сокiв береза. То© весни аабрунькувалося i
його серце. Може, й його вела та ж сила, що квiти сон та березу, хоч
Прокоповi здавалося, нiби вiн коха Ольгу. Пам'ята , як вперше привiв ©©
на вечiрку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко. Ольжинi черевички
перестукотiли всi iншi. Ольжинi штучнi коралi на вабливiй мармурово©
бiлизни ши© пригасили справжнi. Хлопцi ходили бiля не© ро м, гули, немов
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Людське життя... Воно як свiчка: дмухнув вiтер, i - вгасла. Тiльки ж
одна од першо© до останньо© хвилини присвiчувала людям до працi, побiля
не© майстрували колиску, розчiсували косу, писали вiршi. Iнша пiдпалила
сусiдовi стрiху. А ще iнша - прокурiла десь у глухiм кутку i здимiла, не
вiддавши нiкому жодного променя.
Та найболючiше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорiтись. Як ось
ця.
Прокiп Гордiйович потер рукою чоло, немов намагаючись вiдiгнати сувору
думу. Але вiд не© немога вiдчепитись. Вона вросла в серце сумом, гострою
засторогою, покликала iншу думу. Про iншу свiчку. Ту, якiй призначено в
фатальнi хвилини засвiчувати достотнi побiля себе, вiддавати себе по
крихiтцi, без мiри, без жалю.
"То, може... ти сьогоднi пошкодував тi © крихiтки?"
I знову те питання. Напевне, вiн так i не розв'яже його до кiнця життя.
Либонь, так. Бо хто зна , де та грань, за котрою - безсилля людського
мозку, де грань мiж подоланим i нездоланним? Так, вiн сьогоднi знову
пройшов по нiй i не втримався. Хоч... нiчого не пошкодував. I це - не
заспоко ння. Цим не вибрати гiркоту з душi.
Прокiп Гордiйович i далi сидiв непорушне, важко похилившись на стiл.
Його велика, трохи незграбна постать рiзко малювалась проти затiненого
каштаном вiкна, - здавалося, вона вмерзла в зеленувато-голубу поверхню.
Цi © митi вiн був би вельми зручною моделлю для художника-рiзьбяра.
Круте надбрiв'я, великий, прямий нiс, суворо стисненi губи. Глибока риска
навскiс вiд рота, зморшки на чолi.
Крiзь каштановий намет за вiкном пробився пучок променiв, заплутався в
буйнiй, обпаленiй житт вими блискавицями чупринi, затрiпотiв срiбним
вогником.
В густiй тишi кабiнету надто голосно цокав маленький годинник на столi,
знову й знову навертаючи думки в одну колiю.
Так, пружину цього годинника завела iнша рука, а час вiн раху вже лише
йому, професоровi хiрургi© Прокопу Гордiновичу Холоду. Прокiп Гордiйович
нiби знову бачить, як порiг кабiнету переступа молодий худорлявий хлопець
в лiкарнянiй пiжамi. На щоках його - двi круглi, мов у дiвчини, ямочки,
очi великi, довiрливi. В руцi трима годинника, крутить з нiяковостi
головку вже й так до кiнця заведено© пружини. На його обличчi - посмiшка,
готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. I прiзвище в хлопця нiби
зумисно до оцих ямочок i рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко.
- Професоре... Ви пробачте... Хто менi робитиме операцiю?
Холода не здивували анi цi вiдвiдини, анi це запитання.
- Маю робити я.
- А це... - посмiшка стала вкрай нiяковою, вона ледве трималася на
вустах, - дуже небезпечно?
- Бачите... Сiдайте сюди. Все безпечно й небезпечно...
- Нi, не те... - перепинив Вадим. - Я... Ну, як би вам. Та от... Ви,
звичайно, не повiрите. Подума те, що там вiн... Але... Я iнженер, фiзик. Я
розрахував апарат, яким можна просвiчувати металевi предмети. Ну, скажiмо,
рейки. Апарат зовсiм вiдмiнно© од попереднiх конструкцiй. Ультразвуковий.
Ми з хлопцями вже конструю мо його. То... Якщо небезпечно... Щоб вiдкласти
операцiю... Адже я знаю - прочитав усе по сво©й хворобi, один день чи
мiсяць для не© важать однаково. Ми б скiнчили... Й тодi вже...
- Ультразвуковий?.. Просвiчувати? Прокiп Гордiйович склав на купу
папери, посунув на край столу.
- Щодо операцi©... Хто може достеменно сказати: важить чи не важить.
Така склалася думка. Хоч взагалi майже всi хвороби прогресують з часом...
Апарат... - живе зацiкавлення трiпотiло вогником в його мiнливих
темно-сiрих очах. - Ви зна те, отакий збiг... Я теж морокую над чимсь
подiбним. Тiльки менi - просвiчувати не сталь, а значно м'якiше... А може,
й твердiше. Людей. Ну ж, ну... Цiкаво, вiд чого ви танцю те. В мене поки
що найскладнiше - електрод...
I Холод, i Соловейко забули, що звело iх в цьому кабiнетi. В'язали
розмову, аж поки за вiкном, у небi, не зайнялася вечорова зiрка.
Вадим першим помiтив ©©, вказав за вiкно:
- Моя зiрка. А може, наша? - i посмiхнувся.
Ця зiрка щовечора загляда до кабiнету Прокопа Гордiйовича, морга йому
на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря так само займеться й
сьогоднi, i завтра, й позавтра. Займеться зоря...
А може, й вона вже давно згасла i крiзь свiти променить тiльки ©©
свiтло. Згасла зоря... Згасло людське життя. Людини теж уже нема, а ми
говоримо: вона серед нас. Погасла зiрка розiлл ться свiтлом по iнших
планетах. Людина лиша ться серед живих сво ю лагiднiстю i добротою,
любов'ю i ненавистю. Щоправда, декотрi прагнуть вкарбуватися пам'ятником,
злою, нав'язаною iншим, волею, але те - тлiннiше за перше. Так нiщо не
зника в безкрайому свiтi. I Соловейко незримо житиме в близьких людях
сво ю посмiшкою, сво©м, може, й невиказаним коханням, сво ю, нехай ще
невеликою, працею. А в Прокоповi Гордiйовичу його життя проросло думкою.
Про апарат. Отим, що лишилося в пам'ятi з Соловейково© розповiдi.
Холод впiймав себе на таких думках, зiтхнув. Це вже, мабуть, роки.
Ранiше вiн думав iнакше. Простiше: операцiя. Смерть. Виграв чи програв.
Хоч гiркоту в душi нiс таку саму.
Прокопу Гордiйовичу гризота ще й тому, що мимоволi сказав хлопцевi
неправду. Йому довелося робити по швидкiй допомозi iншу операцiю, рятувати
жiнку, матiр, на котру чекало дома тро дiтей. Оперувала молодого iнженера
його помiчник, доцент Золотар. Прокiп Гордiйович прийшов, коли життя
Соловейка вже неухильно падало по той бiк не видимо©, але вiдчутно©
лiкарями гранi. Але, напевне, й вiн би нiчого не зробив. Все виявилося
складнiшим, нiж показали аналiзи, нiж навiть гадали вони, лiкарi.
Холодовi думки урвалися зненацька.
Розчахнулися, нiби в них вдарили мiцним дубовим тараном, дверi,
затремтiла, розсипалась на друзки тиша кабiнету. А ©© й далi трощив
високий, дзвiнкий з радостi, голос:
- Вiкторiя, Прокопе. Вiкторiя!
Чоловiк, котрий вбiг до кабiнету, зштовхнув Холода з стiльця, вхопив
попiд силу, пiдняв i закрутив довкола себе, аж папiрцi сполоханою
голубиною зграйкою спурхнули з столу i розлетiлися по пiдлозi.
Холод обережно, але рiшуче визволився з цупких рук. Чоловiк ще ступив
слiдом, вiдтак втомлено махнув рукою.
Вiд Прокопа Гордiйовича був нижчим мало не на голову, але - мiцний,
кремезний. На здоровiм виду палахкотливими рум'янцями - радiсть. Вiн
бурхав нею, клекотiв, готовий щедро розплескати ©© на всiх, а найперше -
на Холода.
- Ух... Мало не пiдiрвався, - сказав захекано. - Важенний ти став,
набира ш кiлограми. А пам'ята ш, як ногу вивихнув i я тебе вiд озера до
гуртожитку тербичив? Пiвтора кiлометра. - Вiн уже визбирав папiрцi, але й
далi збуджено кружляв по кабiнету, потирав руки. Вони в нього - бiлi,
чутливi, справжнi руки лiкаря. I рухи ©х - легкi, красивi, здавалося, вiн
розгладжу оксамит. - Розумi ш - циганка. Отакенна! Через праве
передсердя, - мовив уже тихiше, бо упiймав щось в нашорошенiй тишi
кабiнету, в Холодовiй постатi. Запитав стурбовано:
- Щось сталося? Може, отой хлопець, фiзик?.. Прокiп Гордiйович ствердив
Бiланiв здогад ледь вловимим порухом повiкiв.
Iншого разу вiн би сам застусав Олександра. Адже в
того - незмiряна радiсть. Сьогоднi Бiлан зробив першу
операцiю на серцi. Операцiю, котро© прагнув i на котру не
зважувався багато рокiв.
- Так... - Холод мiцно потиснув рукою за плече Бiлана. - Так...
- Що ж у нього?
- Тромб. Ще менi довелося по швидкiй допомозi... Варвара Iванiвна
робила. Ти зна ш, скiльки вона таких операцiй... Але не стало i ©© сил...
Я вперше побачив, як у не© тремтiли руки. Навiть затискувач не на венозну
судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме пiдiйшов...
- Що ж. Прокопе, - по довгiй мовчанцi тихо мовив Олександр Кiндратович.
- Ви зробили все, що могли. Сумлiння тво не мусить квилити. I... не
починати ж нам тi © розмови... Пам'ята ш мою першу невдалу операцiю? Хотiв
я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднiшнього дня. Ти
розумi ш, рентген показав, що голка...
Несамохiть Бiлан знову розповiдав про свою операцiю. Про страхи, про
вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його
пальцiв випорску людське життя. Вiн знову серцем виболiвав операцiю.
- Ти... не слуха ш, - нараз зупинився, нерiшуче торсонув Холод" за рукав.
Потiм щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столi. - Прокопе,
ми вже запiзню мося.
Рiзко, пронизливо загув за вiкном, унизу, високою трубою завод, i гук
той, здалося Прокоповi Гордiйовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей
свердлячий звук пробудив його.
- Запiзню мося?
- А так. Вибирати ж ма мо... Тебе.
Холод справдi забув за те. Всi думки з голови витисла чорна жалоба.
Тiльки зараз Прокiп Гордiйович пригадав, що сьогоднi мали вiдбутися вибори
голови Хiрургiчного товариства республiки. Знав вiн i те, кого
порекомендовано на цю посаду. Такi та мницi найперше влiтають у вуха тих,
хто б мусив довiдуватись про них останнiм. Звичайно, виповiв ©© йому
Олександр. I Холод тодi перед ним не крився, що прийме ©© без вагання. А
тепер... Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
- Гаразд. Я тiльки мушу... Запис на останню сторiнку. В iсторiю
хвороби.
- Напише асистент чи Варвара Iванiвна. Вона он там, пiд дверима. А в
дворi - нашi абiтурi нти. Теж хочуть пiти на тво© вибори, - примружив у
спiвчутливiй i пiдбадьорливiй водночас усмiшцi живi очi.
Прокiп Гордiйович ще мить повагався i повiльно перегорнув останню
сторiнку сумно© лiкарняно© повiстi Вадима Соловейка.
Доцент Золотар сидiла за маленьким столиком у коридорi. Побачивши
Прокопа Гордiйовича, тiпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На ©©
блiдих щоках - два вологi слiди.
- Що це ви, Варваро Iванiвно, - нахилився над нею Олександр
Кiндратович, - у всiх на очах...
- Коли ж... такий розумний i хороший хлопець, - мовила зовсiм не
по-лiкарськи, а просто по-жiночому доцент. I чоло ©© болiсно зморщилось, а
на вiях знову заблищали сльози.
- Крiпiтеся, - суворо мовив Холод. I, також суворо, але трохи м'якше: -
Там, у кабiнетi, iсторiя хвороби Соловейка.
В Прокопа Гордiйовича вiдчуття, нiби вiн щойно ступив босою ногою на
гостру склянку. I мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обiйти ту
стежку. Але щось не дозволя йому того. На лавочцi, пiд липою, сидить
досугий, бiлий як лунь дiд. Дiд Соловейка. Сидить уже давно в камiннiй
нiмiй скорботi. У нього нема слiз. У нього вже нема нiчого. Йому не
можна говорити слiв утiхи. Треба шанувати людське горе.
- Якось би забрати його звiдси, - вказав Бiлановi очима на схилену
постать Холод. - Але куди? Одинокий вiн. Хлопець казав, в них якiсь
родичi на Солом'янцi.
- Виклич машину...
- Нi, вже сам. Бо хто зна, чи там хто-небудь.
- Прокопе Гордiйовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дiдуся. Вам
же нiколи...
- Лiля. Ми ж хотiли...
Вони стояли поруч. Холодiв Олег i Бiланова Лiля. Олег - високий,
незграбний - нестеменне батько. Тiльки очi - неспокiйнi, i брови тонкi,
нервовi. Лiля - тендiтна, струнка, на диво гарна. Надто несподiвано
гармонували в нiй тугi чорнi брiвки i буйна хвиля золотого, шовкового
волосся.
Дiвчина стрiпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
- А хто ж його, Олегу... Ми на кiнець встигнемо. Олег мовчав, не
наважуючись заперечити Лiлi. Прокiп Гордiйович iшов униз звивистою дорогою
поруч Олександра Кiндратовича, а в душi до одно© гризоти долучилось ще
щось, нiби образа, нiби невдоволення. Нi, Прокопу Гордiйовичу достеменно
вiдомо, що саме. Чому Олег не вловив батькового настрою? Чому не
вiдгукнувся душею? Адже ж нiби не камiнне ма серце. Батько зна : Олегiв
свiт зiтканий нехай i з книжного павутиння, але тонко, душа його здрига
вiд кожного дотику. Навiть бiльше, нiж би хотiлося йому. I в кого вiн
такий? По©дуть рибалити, батько лашту вудки, а Олег побреде кудись i
часом повернеться аж надвечiр. А то вклякне над кручi ю, годинами
дивитиметься, як закручу вона смертельну спiраль. Що там бачить? А може,
не бачить нiчого? Покличе його Кiндратович, а вiн навiть не оглянеться.
"Хiба я вам заважаю?"
I от сьогоднi... "Мабуть, син просто не помiтив, - шука собi
заспоко ння батько. - А може, втiкав од чужого горя, боявся виказати перед
Лiлею слабодухiсть?"
"Нi", - скрушно зiтха думкою, просту нею наперекiр власному бажанню
до правди.
В Олеговi дивно сплелися вразливiсть i холоднiсть, чуйнiсть i
черствiсть. Батьковi тривожно, щоб та легка паморозь не затвердiла в кригу
i щоб вразлива нервознiсть не пощербила душi.
Турботами й гомоном котилося повз них мiсто, i кожен ввук, кожне його
зiтхання - знайомi й звичнi, - вони не перетинали Холодових думок. Прокiп
Гордiйович вже давно врiс в той гомiн, вiн просто не помiчав його. I коли
iнодi боронився вiд нього, то лише за iнерцi ю. Як i всi, хто оббiгав сво
дитинство стежками й обнiжками i вже до кiнця життя вважа себе селюком.
Мовляв, все це - несправжн , справжн - там. Тодi й вiн дума про мiсто,
як про шматочок землi, до якого зiйшлися з зелених просторiв люди,
забетонували, обснували дротами, обставили всiлякими надбудовами, прагнучи
в такий спосiб вхопити якомога бiльше насолод i обiгнати час. Може, вони й
обганяли його, адже в мiстi життя насправдi бiжить прудкiше. А люди,
забетонувавши пiд ногами землю, засипавши криницi, побудували фонтани i
тепер зiтхають по зелених просторах i по джерельнiй водi.
Либонь, так. Але що там критися.
Холод сам не цура ться стиснути час i помилуватися срiбним водогра м
посеред площi.
Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всi добре
знають, збiгають швидко. Все тут про-мрiяне i розраховане, як у
годинниковiм механiзмi. Холодовi трохи лестить майбутня посада, але ж i
соромно за такi вибори.
Покрутить головуючий пружинку, стрiлка - дз-з, стане на призначене
мiсце.
От вiн узяв ключика. Налагоджу ...
Але сьогоднi стрiлцi не привелося оббiгти швидко й легко. Вже коли
головуючий хотiв закликати всiх до голосування, йому до рук подали з
першого ряду записку. Вiн перебiг ©© очима, а потiм, збентежений, прочитав
до залу: "Просимо професора Холода розповiсти про операцiю тромбозу вени,
яку вiн робив сьогоднi".
Запала тиша. Насторожена, тяжка. I хоч вона тривала не бiльше хвилини,
але цього часу вистачило, щоб у залi схилилися майже всi голови.
Тишу розбили два голоси. Жiночий i чоловiчий. Перший - Варвари
Iванiвни. Вона, мабуть, передчувала щось i тому прийшла теж.
- Цю операцiю робила я. - Сказала й схилила голову.
- А я хотiв сказати, - Олександр Кiндратович витер хустинкою чисто
поголену голову, сховав ©© до кишенi, - хотiв сказати - летальний кiнець
операцi© був невiдворотний.
Прокопу Гордiйовичу не дали говорити. I - жодного голосу проти. "За"
голосував навiть той, хто подав записку. Однак це вже не заспоко©ло
Холода. В нього вiдчуття, нiби влили йому трутизни у вже й так зболенi
груди. I - за вiщо, чому? Певно ж, записка - не випадкова. Його тут знають
всi. Вiдомо всiм i те, що вiн не хапався за щаблi на драбинi посад, не
зштовхував з не© колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод гадав,
що нiкому б i на думку не спало просвiчувати рентгенiвським промiнням його
совiсть. А це для нього важило багато. Бiльше, нiж будь для кого. Бо
довелось йому перебрести в життi найкаламутнiшу i найшаленiшу рiку.
За всiм цим вiн навiть не подумав, хто й звiдки так швидко довiдався
про трагiчний кiнець операцi©.
- Хочеш, я скажу тобi, хто написав записку? - неголосно мовив Бiлан. -
Зараз той чоловiк пiдiйде до тебе й висловить обурення.
Колеги поздоровляли Холода, жартували, навiть спiвчували. Бо це таки -
не стiльки пошани, скiльки роботи й вiдповiдальностi. Вже майже пiд кiнець
до Прокопа Гордiйовича швиденькими кроками пiддрiботiв професор Шевчик i,
микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотiв:
- Скажiть! Отакий негiдник.
Олександр Кiндратович кахикнув у кулак, Прокiп Гордiйович вiдвернувся.
Бiля дверей на них чекали Олег i Лiля. Лiля подала Холоду великий букет
квiтiв, вiн вертiв його в руках, не знаючи, куди подiти. Йому було
незручно йти по мiсту з букетом, та ще в такий день.
- Як дивно пiдiбранi кольори, - сказав Олександр Кiндратович, обережно
вiдбираючи в Холода букет. - Чудесна гармонiя.
Вечiр уже нахмурив на обрi© кошлатi брови хмар, бiг по мiсту синiми
тiнями. Всi кольори, здавалось Холоду, злилися в один.
- А зна те. Прокопе Гордiйовичу, - мовила Лiля, коли вони повернули з
залюдненого бульвару в бiчну вулицю, - Олег теж пода документи в
медiнститут.
- В медiнститут? - Холода немало здивувала ця новина. Так, вiн знав, що
Олег розбiга ться думкою по всiх професiях, що душею син не прирiс до
жодно©, але ж... медiнститут. Звичайно, вiн потягнувся туди за Лiлею.
Прокiп Гордiйович подивився на Лiлю, на Олега i ледве подавив зiтхання.
"Ох, чи не занадто гарна для тебе ця дiвчина, хлопче. Коли б ти не
втопився в цiй золотiй хвилi". Майже всi зустрiчнi чоловiки кидали на Лiлю
небайдужi погляди. Деякi нахабно оглядалися по декiлька разiв. А Лiля
йшла, не вiддавши нiкому анi крихiтки уваги, досяжна поглядом, але
недосяжна навiть помислам. Йшла так, нiби вона одна- дина володiла всiм
цим рутвяно-зеленим, мiльйонновiконним мiстом, i була певна, що воно не
може iснувати без не© так само, як вона без нього. Туго вдавлювала
каблучками асфальт, щебетала до Олега, кожним сво©м словом пригинала щось
в нього на днi душi. I почувалося йому гарно й бентежно, i аж трохи лячно.
Лiля була справдi надзвичайно гарною i аж урочистою в цей вечiр. Просто
i гордо вiдкинута голiвка, рiвна постава, чiтка i нiжна лiнiя талi©, -
немов Лiля тiльки й народилася для отаких рожевих вечорiв. Але Холод знав:
Лiля - дiвчина серйозна i до медичного iнституту подала заяву не з примхи.
То бiльше йому прикро за Олега.
- Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Спiвчуття до
людських страждань, прагнення полегшити ©х?
- Хiба лiкар може спiвчувати? - вiдповiв питанням Олег. - Адже вiн тодi
буде нервувати, не зробить операцi©.
- Ти помиля шся, сину, - сказав якомога лагiднiше, бо почував, що
сердиться. Не за питання, а за те, що той поволiкся нехай i за розумним,
нехай i за дуже гарним, а все ж дiвчиськом... - Лiкар народжу ться з
спiвчуття. А потiм вiн ста совiстю хворо© душi. I нею ж лиша ться до
кiнця. Щоправда, й це спiвчуття iнодi ста ... Ну, як би тобi... унiформою.
Скiльки людей в молодостi вибира фах за блискучими бляшками i отак губить
сво© справжнi покликання! Лiкарська професiя для багатьох теж блискучою
бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду.
Олег i Лiля пiшли швидше.
- Твiй батько - дуже розумний. Але зараз, зда ться менi, вiн трохи
перебiльшу . Кожну професiю можна полюбити. - Лiля зiтхнула, оглянулася
назад. - Коли б тiльки поступити. Ти зна ш, в мене в грудях все тремтить,
коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокiп Гордiйович захотiв...
Директор iнституту дуже й дуже поважа його. Навiть зобов'язаний йому.
Твiй батько операцiю йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово
важить бiльше, нiж усi бали...
- Не захоче вiн, - втiк вiд Лiлi поглядом Олег. - Бо це й справдi
якось... Адже всi...
У Лiлi на щоках спалахнули червонi пiвонi©.
- Ти трiшки не так... Нi, вiрно ти... А тiльки ж для велико© мети можна
один раз трiшки-трiшки... Тобто це не те, щоб... Розумi ш, нашi батьки -
лiкарi, i ми про медицину зна мо бiльше за iнших. Та ще вступа мо - вдвох.
Допомагатимемо одне одному.
- Я... спробую.
Лiля хотiла сказати ще щось, але Олег поспiшив заговорити про iнше.
- Вiдданий Маг вже витупу пiд балконом фрейлен Лю, - вказав на ©хнього
однокласника Магнiя, котрий стояв бiля будинку, картинно взявшись рукою в
бока i пiдвiвши догори лице. Одягнений Магнiй неохайно, але "ультра", з
сумкою якогось неприродного, брудно-фiолетового кольору. Смоктав сигарету,
спльовував через низенький штахет у крихiтний палiсадничок. Олександр
Кiндратович побачивши таке, аж поблiд на виду. Палiсадничок - його омрiяне
царство. Вiн власноруч перекопав тверду, як камiнь, землю, сам насипав
клумби, засiяв квiтами. Он як палахкотять пiд вечiрнiм багрянцем
жовтогарячi чорнобривцi. А пiд будинком, на ©хнiй сторонi, рiвним рядком -
соняшники. Соняшники в мiстi! Нiхто не пройде, не попестивши ©х поглядом.
Весь квартал зна , чий це квiтник.
- Ти... ти i в кашу вдома плю ш? - за©кнувся з гнiву Олександр
Кiндратович.
- Маг, тiкай, - прошепотiв Олег. - Ти наплював на красу.
Маг оглянувся, пiдсмикнувши сумку, чкурнув за рiг будинку.
- Ну, що ти скажеш, - розводив над палiсадником руки Бiлан. - Отакий
негiдник. Мавпа з торбою. В душi - смiття, за плечима - шанька. В нiй вся
його фiлософiя. Все життя туди убгалося. Квiтiв - не знайдеш. Приймач,
сигарети або й карти з жiнками, яких хiба що на дикому пляжi побачиш.
- Коли б тiльки в торбi все лихо. Вiн, либонь, чека на дiвчину.
Говоритиме ©й про любов, ще й вiршi читатиме. Може, й квiти купить.
Холодiв тривожний погляд перебiг на сина, шукав у ньому чогось, пестив
i сварив. Не знати чому, але лише сьогоднi Холод по-справжньому зрозумiв,
що син його вже вирiс з дитячих лiт. А з ним виросла й тривога, вона вже
влилася з тi ю великою тривогою, котра щоразу охоплю суспiль всiх
батькiв, змушу дивуватись, шукати, радiти, проклинати. Старшому поколiнню
кожного разу доводиться розв'язувати одвiчне питання, та ще й не так, як
розв'язували ©хнi батьки. Власне, це не питання. Це один з акордiв життя.
Життя мiня ться, а з ним мiняються й батьки i дiти. Дiти рiдко коли
бувають схожими на сво©х рiдних, як не схоже життя минуле на життя
прийдешн . Вони ©х люблять, рiвняються по них, але час наклада на них
сво© скарби. Покликання батькiв - згладжувати лихi i полишати скарби
добрi. Прокоповi Гордiйовичу зда ться, що в днi його молодостi ©х просто
було легше розглядiти. Тi роки - мозолистi роки працi, чорнi днi вiйни.
Але ж i оцей молодик з торбою за плечима, i його син, i отой
вiсiмнадцятилiтнiй бо ць, що загинув пiд Берлiном, так i не взнавши
нiколи, що таке поема й симфонiя, гаразд затямивши тiльки, що таке затвор
i бруствер, зв'язанi мiж собою незримою ниткою. Кiнець цi © нитки
сховався, може, десь аж у минулiй ерi. I не протрух. Це дине, що не
трухлявi в вiках.
Холода пробудив вiд думок Бiланiв голос. Олександр Кiндратович вже
впевнився, що його палiсадник не зазнав шкоди, трохи заспоко©вся.
- Ходiмо до нас, пообiда мо, - запропонував вiн.
- Та я вже... Колись доведеться цистернами вiддавати тво©й Тонi борщi
та компоти.
- А менi тобi - цигарки ящиками. Вже, либонь, рокiв десять сво©х не
купую, боюся "розпочати всерйоз". Олег, на грошi, купи нам яко©сь отрути.
Вони мешкали в одному будинку, в одному пiд'©здi: Бiлан - на четвертому
поверсi, Холод - на третьому, пiд ним. ©хнi вiддiлення теж посiдали
спiльно один будинок, перша хiрургiя, котрою вiдав Бiлан, -два верхнiх
поверхи, друга - два нижнiх. "Все життя ти по менi топчешся, - часом
жартував Прокiп Гордiйович. - А я поволеньки звик, навiть не намагаюся
вивернутись".
Дверi вiдчинила Тоня. Пропустивши до кiмнати Холо" да, Олександр
Кiндратович затримався в коридорi, буцiм шукав щось у кишенi плаща на
гiллястiм оленячiм розi, прошепотiв дружинi на вухо:
- Не говори сьогоднi про медицину. В Прокопа невдала операцiя. I вже
вголос, переступивши порiг вiтальнi: - Ну, жiнко, чим сьогоднi годуватимеш
голову? Ти вже постарайся, треба нам запобiгти в нього ласки; це ж тобi не
просто хiрург, а голова. Голови, головнi - люди сердитi.
- Мабуть, тому й сердитi, що головнi, - повiсив на рiжок дверей
солом'яного капелюха Холод. - ще в нас людцi, для котрих весь смисл
дiяння - в оцих словах. Вони й повигадували ©х: голова, головний. Поки
один головний, другого не буде. Он Тимофiй каже, що вiн - головний
двiрник, бо нема над нього в лiкарнi вищого. Хоч, правда, нема й менших.
- Виходить, ти маленький культик?
- Вiд сьогоднi.
В квартирi Бiланiв - тихо, затишно. Старi, чорного дерева, меблi, м'якi
килими, iз смаком пiдiбранi картини. У шафi, на столиках - красивi
дрiбнички, котрi уiнтимню-ють життя i скрашують його. Той затишок нiби
огорта за плечi, спонука до розмов спокiйних, розважливих. А на столi
вже пляшка, в якiй проти вiкна вiдсвiчують червоними боками перчини.
Господиня розставля тарiлки, пода страви. Вона метка i водночас не
метушлива. Рухи ©© м'якi i нiби аж ритмiчнi. I в очах, в обличчi - теж
лагiднiсть. Вона, зда ться, дрiма в кожнiй складочцi ©© квiтчастого
плаття. Прокiп Гордiйович пам'ята Тоню ще з юнацьких лiт. Вдвох з Сашком
вони часто навiдували гуртожиток педiнституту. Там жила Сашкова землячка,
а в однiй з нею кiмнатi - Тоня. Навiдували настирливо, приходили навiть
тодi, коли знали, що вдома тiльки Тоня. Втрьох:
Тоня, Прокiп, Сашко - ходили в кiно, до театру. А потiм одного разу
сталося так, що для Прокопа не вистачило квитка. Вiн приходив ще кiлька
разiв, Тоня зустрiчала його не то вибачальним, не то журним усмiхом. Але
третього квитка не стачило назавжди. Тоня не була вельми гарною, але
чимось вабила до себе, розмовляти з нею було легко, а дивитись у карi,
ледь зжмуренi очi - хороше. Тi очi свiтились хорошою людською ласкою,
лагiднiстю.
Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сидiла на вечорi помiж них
двох. Для одного - навiки близька, для другого - навiки далека, ©й, як
здалося Прокоповi, було трiшки сумно.
Може, на злiсть, а може, з самолюбства вибрав вiн, перший лiкар курсу,
кандидат в аспiрантуру Прокiп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тiй
порi, коли Прокiп вперше побачив, як зацвiта сон i як плаче солодкими
сльозами хмiльна вiд весняних сокiв береза. То© весни аабрунькувалося i
його серце. Може, й його вела та ж сила, що квiти сон та березу, хоч
Прокоповi здавалося, нiби вiн коха Ольгу. Пам'ята , як вперше привiв ©©
на вечiрку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко. Ольжинi черевички
перестукотiли всi iншi. Ольжинi штучнi коралi на вабливiй мармурово©
бiлизни ши© пригасили справжнi. Хлопцi ходили бiля не© ро м, гули, немов