б батько був тут. Вiн би, напевно, щось порадив.
Безсилля гнiтило найбiльше. Вони знали, що нiчим допомогти Кузьмi
Сидоровичу не можуть... Нiчим...
Хоч...
Ця думка проклюнулась Олеговi зненацька. Спочатку неясно. Йому просто
хотiлося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навiть крапля
спокою... Вона теж щось значить. Бо хiба вони не знають свого бригадира?
Вiн i там думатиме про бригаду. Про них усiх.
...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в пiвтора разу. А
третього, четвертого, i в усi наступнi в наряднiм листi начальник дiльницi
попереду стандартних, тиснених фарбою процентiв виписував цифру "200".
Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмi Сидоровичу
сестра, i вже по тому несли до бухгалтерi©. Кузьма Сидорович пiдкреслював
цифри олiвцем, щоб хлопцi знали, що вiн прочитав ©х.
Перехiдний прапор i далi залишився в них.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Рана заго©ться, а зле слово - нiколи. Хiба не злi слова вкинув йому в
душу Холод? Розбив спокiй, вбив мрiю. А сам, либонь, вилежу ться на диванi
з шпигунським ро-манчиком у руках або клепа оту свою потвору-машину.
йому, Олександровi, робота пада з рук. Вiн лише вда , буцiм працю .
Зачинився в кабiнетi i другу годину пуска по паперу пiвнiв i коршакiв.
Пiвнi втiкають вiд коршакiв. Пiдiйшов до вiкна, але на вулицi брудна
темiнь, однотонне, присипляюче шелестiння дощу. Нудьга i холод. Давно вже
горобцi склювали сонце, склювали всi сонця - веселi сонця - соняшники пiд
балконом, i тепер йому чути, як шелестять вони - шорстко й моторошно.
Нудьга. Вiн не звик колисати ©© сам. Вiн взагалi не любить самотностi.
Ранiше, коли траплялося, надходив отакий вечiр, iшов до Прокопа
Гордiйовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток - пiд його
веселу стелю. Можна пiти кудись деiнде. Хiба мало людей прийняли б з
радiстю його вiдвiдини?
За свiй вiк Олександр Кiндратович пiдводив до свого серця багато людей.
Пiдводив i вiдводив. Вiн завше вiдчував нещирiсть, лукавство, нездатнiсть
пiдтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в
подорожнi в далеку дорогу? I серце його тужить по людськiй цiлостi,
незрадливостi. Може, тому, що самому не стача х? Адже найчастiше ми
поважа мо людину за тi якостi, яких не ма мо самi. Колись, коли вiн ще
вибирав собi друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо.
Хто допоможе? I одразу ж з темряви випливала вiдповiдь: один, тiльки один
чоловiк.
Тепер ця думка Бiлановi наче зубний бiль. Бо той чоловiк... Болить зуб,
власний зуб, i ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.
Вiн розумiв, чого лютиться на Прокопа. I чого нудьгу по ньому. Холод
для нього нiби вiха, котру весь час переносять i ставлять попереду. Нiби
монумент, на який рiвняють свiй крок. I водночас - живий, веселий,
цiкавий. Не солоденький, як деякi iншi. Якi вмiють залiзти в душу, вивести
спiвбесiдника розмовою до пивницi, вкласти в постiль до чужо© жiнки. Цi ю
темою вони тiльки легко кпи-нили один над одним.
За думками Олександр Кiндратович не почув, як зайшла до кабiнету
дружина. Вiн аж стенувся вiд ©© тихого голосу.
- Не стiй бiля кватирки, застудишся. Ти вже й так... Випий на нiч
калини.
Вона зупинилася бiля столу, по однiй ставила на полицю витягненi ним,
забутi на канапi книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самi ставали одна
побiля одно©. Антонi-на Михайлiвна робить отак все: швидко i непомiтно. Не
любить безпорядку, гомону i сварки. З нею тяжко посваритися. Навiть у
картах уника виграшу, намага ться авести на нiчию. "Вона все життя уника
виграшу", - чомусь подумав вiн. Поставила останнiй томик, поглянула на
нього й пiшла. На мить Олександру Кiндратовичу здалося, нiби по ©© обличчю
майнула якась тiнь, хотiв навiть зупинити i не зупинив. "Мабуть,
здалося..."
Прихiд дружини викликав новi думки. Думки про не©, Тонго. Чи змогла б
вона бути лiкарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна... Хоч вiн
напочатку теж потерпав вiд нервозностi. Власне, й його дитяча мрiя
зав'язалася на цвiтi спiвчуттям. Сашкова мати довго i тяжко хворiла. йому
страшенно було шкода матерi. Доглядав за нею, втiшав, як мiг: "Зачекайте,
матусю, виросту, вивчуся на лiкаря. Я вже вас безпремiнно вилiкую".
Химерний, присипаний порошею часу спомин... Гiркий i солодкий. Вiн
вивчився... Вивчився не на простого лiкаря... А тепер вже бачить, що й це
не вершина мети, що вiн зумiв би досягнути бiльшого.
Думка повертала на тяжку, вибо©сту колiю. Майже силомiць взяв книжку -
розповiдь про далекi острови. Перекинув сторiнку, другу, третю. Непомiтно
для себе зiйшов на пустельний берег, побрiв слiдом за шукачами старовини.
Похопився, коли старий зiнгерiвський годинник на стiнi продеренчав пiвнiч.
Вимкнув свiтло, навпомацки, ступаючи на пальцi, пiшов до спальнi.
...Вiн довго не мiг зрозумiти, що пробудило його. Якийсь спiв,
внутрiшнiй поштовх? Лежав у темрявi, намагаючись не поворушитись, не
скрипнути лiжком. От, знову... Тенькнуло щось пiд серцем, тонко, дзвiнко,
немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило - що. Олександр
Кiндратович звiвся на лiктi. Внизу, за вiкном, цiдив мертвотне свiтло
люмiнесцентний лiхтар, мережив химерним вiзерунком тюлево© завiски сусiдн
лiжко. В тому плетивi, нiби в густiй сiтi, здригали плечi.
- Тоню!
Сiть затрiпотiла дрiбнiше, ридання стало глухiшим.
- Тонечко! Кицько! - переступив килимок, пiрнув у ©© тепло. Пестив
плечi, голову, втирав долонями сльози пiд очима. Вона клубочком притислася
до нього, сховала голову пiд його рукою.
- Що з тобою, Тоню?
- Нiчого. Наснилося погане. Але голос видав ©©.
- Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко?
- Я... - вона не то схлипнула, не то ковтнула повiтря... - я була вдень
на лiкарськiй перевiрцi. В мене давно болiло...
- Ну? - Щось холодне поповзло йому за плечима.
- Написали... Вони гадають, що я не знаю...
- Що написали?
- Саnсеr...
Це було нiби удар молота по головi, нiби падiння ввi снi. Жах холодними
пучками впився в горло, здавив мiцно, щосили. Жах виповнив його всього.
Йому завше здавалося: це може бути тiльки в iнших... його фах, його
хiрургiчний нiж видавалися йому талiсманом, через котрий хвороба не
зважиться переступити в дiм. I ось... Так несподiвано, страшно i буденно.
Страшно...
- А може... Зараз так часто помиляються...
- Вони направили мене в онкологiчний диспансер... ©© голос неначе десь
здалеку-здалеку. I якийсь чужий, незнайомий. Вiн обiйняв ©© мiцно-мiцно,
пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало
©© тiло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливiсть почував
завжди. Але зараз... Серце дво©ться. I чуття, i думка... Його самого
пройняв за плечi холодний дрож. I вiн заговорив. Перебирав у пам'ятi i
переповiдав усi, якi мiг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатнiшi
хiрурги, iсторi©, коли пiсля подiбних операцiй люди жили довго, до
старостi. Олександр Кiндратович говорив, вiн боявся, що заговорить
дружина. Вiн не знав, слуха вона чи нi. Але плечi ©© вже бiльше не
тремтiли. А може, заснула? I чомусь не насмiлювався запитати, чи спить.
Скорiше прикинулась, що спить. Вона й зараз така... Не хоче нервувати
його.
Вiн вже бiльше заснути не мiг. Життя пливло повз нього холодною
весняною рiкою, боляче ранило йому крижинами душу. Тi крижини - його
власна холоднiсть. Скiльки дав вiн ©й тепла? Ой, як мало! I вона не
вимагала бiльше. Дружина не вимагала нiчого. Навiть уваги. Вiн мав ©© за
м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певнiше, хотiв мати. Бо все ж розумiв:
Тоня не була кицькою. Вiн виливав перед нею невдачi. Вона ж - жодного
разу. Хоч, певно, мала ©х теж. Пам'ята , як здивувався, коли Тоня, над
чи ю "емансипацi ю" легенько кепкував у веселi хвилини, захистила
дисертацiю. А вiн ледве знав, що дружина пише ©©. I навiть учора...
Застерiгала, щоб не застудився. "Випий на нiч калини"... А чи вiн застерiг
©© отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним ро м линуть лячнi спогади, жалять
серце. I вже воно, набухле, м'яке, сприйма тiльки болi. Звiдки вони, де
чатувати на нього? Чому прийшли сьогоднi, а не ранiше? Ота жiнка на
фронтi... Осмiяне То-нине плаття... Прогулянi в чужому товариствi вечори.
Нервово вiдсунена тарiлка з борщем... Все-все. Коли б вернути...
Олександр Кiндратович з жахом чекав дня. Знав: вiн прийде чорний як
нiч, поведе за собою новi страхи i муки. Згадалися всi знайомi, ураженi
цi ю страшною хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Лiля. Вiн
спродав усе i по©хав свiт за очi. Надивитися перед смертю, спробувати хоч
на мить втекти вiд отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний
вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собi дiагноз i, приховавши вiд
усiх, до останнього дня ходив на лекцi©. За цей час вiн не поставив
студентам жодно© двiйки. Клубок споминiв - великий, розмотував його до
самого ранку. А тiльки-но зачорнiла проти сiрого неба голим вiттям тополя
за вiкном, пiдвiвся, пiшов до себе в кабiнет. Його дзвiнок пiдняв
професора Тихоступа з лiжка. Тихоступ - найлiпший у мiстi спецiалiст по
онкологi©, ще й добрий знайомий Бiлана. Вiн вiдповiв, що прийняв би
Олександра Кiндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антонiну
Михайлiвну в клiнiцi, з помiчниками.
Снiданок i всi ранковi готування - обопiльне намарне намагання
приховати тривогу. Вони прожили життя, нiколи не думали над тим, що i як
сказати одне одному. А сьогоднi... Олександр Кiндратович, непомiтно для
себе, збився на жалiсливий тон, вiд якого мало не заплакав сам, i тут же
поспiшив перемiнити його на безжурний. Але гра проступала в кожнiм словi,
в кожнiм поруховi.
Лiля теж вловила батькiв настрiй i витлумачила його по-сво му:
спробувала м'якою лапкою вигорнути з батьково© кишенi кiлька хрустких
папiрцiв. I здивувалася, коли вiн прищемив лапку. Ще й наче не помiтив
того. "Невже помилилася?"-подумала. Такого з нею не траплялося. Вона
гадала, що вивчила батька досконало, ©© почуття до нього було дво©стим.
Лiля поважала i не поважала Олександра Кiндратовича. Поважала, бо
спромiгся вийти на крутi сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять
сходи пiд його ногами, ©х треба перемонтувати, а вiн без застороги
береться вище.
Вона знала, коли треба поступитися татковi, коли полестити, а коли й
стукнути каблучком. Але зараз мовчки зiбрала чашки i понесла мити на
кухню.
Тихоступ оглядав Антонiну Михайлiвну довго. Так довго, що ©й аж
заболiло хворе мiсце. Бо ж обмацував не тiльки сам, а й дво його
помiчникiв.
- Що ж, - сказав, намилюючи пiд краном руки, - нiчого серйозного, хоч
треба ще перевiрити...
Лiкарi думають, що ©хнiй голос хова все. Отак колись думав i Олександр
Кiндратович. А тепер слухав Тихосту-па i з жахом почував, як контрастують
слова з його голосом. Тихоступ провiв ©х аж за останнi дверi. Прочиняючи,
в коридорi притис Бiланову руку вище лiктя.
- От бачиш... - видавив з себе Олександр Кiндратович, коли вони сiли в
машину. А самого думка безжально молотила по серцю: "Як ©© залишити на
кiлька хвилин"?
- Тонечко, - мовив, коли машина пригальмувала бiля ©хнього парадного. -
Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клiнiку. Без мене не
приймуть з терапi© хворих. Гх треба перевести...
Вона вiдповiла порухом повiк.
Тихоступа здибав на подвiр'©, бiля корпусу. Той стояв, прихилившись
спиною до каштана, палив цигарку.
- Я був би радий розвiяти вашi сумнiви, - мовив, вiд-кусуючи розм'яклий
кiнчик мундштука, Тихоступ. - Але... Треба поспiшати. Хвороба задавнена.
Ви самi бачили кров.
- Спасибi...
- Ет... - Тихоступ махнув рукою. Бiлан рушив до ворiт, забувши
попрощатись. "Треба поспiшати". Поспiшати... Куди?.. До чого?..
"Поспiшати". Почував, що бо©ться йти додому. Що скаже Тонi? Вона
здогада ться одразу. Вже, мабуть, здогадалася. "А хiба не помилялися цiлi
консилiуми?"- пiдштовхнув себе думкою. Тiльки не сидiти...
Тоня заперечувала, але вiн майже силомiць повiз ©© до обласно© лiкарнi.
I знову огляд. I знову вiдведенi вбiк, крихкi погляди. Вода з крана...
Вода... Вода...
В лiкарнi четвертого управлiння вже немолодий, з подзьобаним вiспою
обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вiрою, вiрою справжньою, на якусь
часину розвiяв страхи.
- Кладу на колоду, професор, голову, - мастопатiя. Звичайнiсiнька
мастопатiя. Знаю з практики. От вiрте, жiнко хороша.
Але прийшов з операцiйно© професор...
Непомiтно упав вечiр. Вони повернулися додому.
Наступний день копiював собою попереднiй. Жах оповив ©хн життя,
закутав мiцно, аж не стачало подиху. Тепер вiн чатував на них скрiзь - в
стiнах, пiдлозi, стелi. В кожнiм кутку, в кожнiм вiкнi, в кожнiй щiлинi. В
кожнiй книжцi, кожнiй дрiбницi. Смiшний дерев'яний песик, кришталевий
келишок, квiтка-попiльничка - кожна з них нагадувала про якийсь веселий
день ©хнього життя. Настiльна лампа: молода танцiвниця намiря плаття.
дина фривольна рiч в кабiнетi, ©© купила Тоня на жартiвливий доказ, що не
ревну його до жiноцтва, не бо©ться конкуренцi©. Тепер вiн пригадав те,
вийняв розетку, сховав танцiвницю до шафи. Але пiдiйшовши до дверей,
похопився, поставив лампу на мiсце. Його уява сприймала все довкола в
однiй страшнiй, трагiчнiй дностi, в трагiчнiй простотi i реальностi. Всi
отi колишнi високi слова ©iро смерть, чутi, вичитанi, сказанi ним самим на
трибунах, розсипалися й пропали, наче ©х не було зовсiм. Лишився бiль,
пустка, i - кожно© митi - дорогi риси, сказанi колись слова, буденнi й
небуденнi, сповненi сьогоднi iншого змiсту, викривленi жахом.
Страшними примарами вставали видiння, вiд яких утiкав i не мiг утекти.
Вiн бачив, як помирала Тоня, бачив ©© похорон. Вiн вже сидiв самотнiй i
перебирав ©© речi, фотокартки.
Йому здавалось, що божеволi .
Жах не випускав ©х з сво©х пазурiв анi на мить. Тепер ©хн життя було
оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконi, в
красивiм коконi, не видимий нiкому, гине, не довершивши сво © працi.
Другого дня, вийшовши з лiкарнi, спробували втекти вiд страху, купили
квитки в кiно. Але переживання геро©н були такi мiзернi, такi жалюгiднi,
що вони вийшли десь по кiлькох хвилинах. Обiдали в ресторанi, Олександр
Кiндратович пив горiлку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси i
портвейни його приречених геро©в. Бридня. Навiть в горiлцi не можна
сховатися вiд цього. I горiлка, й любов - все тодi втрача смак. Вона
гiрка, як полин.
Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку ©хню увагу, але в
наступну мить вони зглядалися, i важкий, велетенський молот знову падав на
©хнi голови.
Он бiжить дiвчинка, смiшно кривуля нiжками за мамою... I - пада
молот.
Сусiдка похваля ться новим килимом. Монтер прийшов замiнити телефон.
...Яке все дрiбне, нiкчемне. Непотрiбне. Сусiдка похвалятиметься й потiм.
Завтра... Через рiк. I телефон дзвонитиме. Вони так хотiли замiнити
деренчливу настiнну коробку на настiльний апарат.
Килими, телефони... Вони вiддали б зараз все. До останньо© нитки.
Вечiр плинув трагiчною музикою. Дивилися телевiзор, читали вдвох
книжку. Олександр Кiндратович розшукав на днi шухляди старi карти. Але
дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не вiдпускала ©х. I
хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокiйним: Олександровi
Кiндратовичу чи Антонiнi Михайлiвнi, ©й здавалося, що вона вiдчува
хвилини, вiдчува життя вже не стiльки уявою, скiльки фiзично. Аже знала:
навiть оцi ось трагiчнi днi - останнi. Скоро не буде й ©х. Лишиться на
якийсь час болюча рана, лiжко, бiленький квадратик стелi, ©© i його,
Олександровi, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий i не мiцний.
Побиватиметься гiрко, а може, й зап' з горя. Побиватиметься з пiвроку, з
рiк... Життя легко хилить його на сво© шовковi манливi трави. Хоч йому
зда ться, буцiм сам пiдмина ©х. Вона так i не дiзналася за життя, який
вiн. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинiчний, чутливий? Може,
i такий, i такий, i такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь- з
болю, з муки. Зараз вона любить його мiцно, проща все. Як прощала тодi.
Як може прощати тiльки дружина. Минула нiч, настав ранок.
Вони й далi не могли нi на що зважитись. Не могли нiчого вирiшити
певно. Часом людинi просто потрiбно, щоб за не© вирiшили iншi. Але,
мабуть, саме тодi, коли потрiбно, - i неможливо.
Вперше хiрург Бiлан боявся доторкнутися до ураженого мiсця. Вперше
боявся хворо© людини.
...Консультацi©, консультацi©, консультацi©. Вiд них втомлювалось тiло
i болiло серце. Обросле страхом, воно болiло тупо, без надi© вирватися на
волю.
До чого ©м вдатися ще? По©хати кудись? До Москви, до Ленiнграда? Коли б
то вiн не знав, що й там те ж саме, що й там такi ж лiкарi. Це тiльки
хворi дивляться на лiкаря, мов на бога. Хочуть бачити i тому бачать в
ньому бога. Але Олександр Кiндратович зна , який вiн бог.
I все ж шукав чогось. Iншо© вiри, iнших пророкiв. Кажуть, на Кавказi, в
Сочi, живе якийсь знахар. У Львовi теж. А в них?.. У них теж знахар.
вген Мазур. Чутка про його лiки вже добiгла до найвiддаленiших мiст.
©дуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лiкарнi тiльки й розмов
про Мазура. Кажуть, вiн лiку легко, швидко, безболiсно. Три чи чотири
склянки сироватки або ж кiлька уколiв.
А що?.. Що, коли вiн в iм'я свого самолюбства важить життям дружини?
Ця думка розiтнулася в його головi громом. I треба було велико©
напруги, щоб перемогти цей гуркiт.
"Ет, що вiн може. Хто вiн такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у
них з роду в рiд... Але ж йому в другiй хiрургi© дають двi палати? За
наказом зверху. Однак - шарлатанство. Та й до того ж... Мазур i сам
вiдмовив би".
дине, чим зараз Олександр Кiндратович мiг допомогти дружинi, - не
залишати ©© саму. Вiдав - чорнi думки згризуть ©©. Вiн тiльки один раз
з'©здив до себе в клiнiку, написав заяву на свою вiдпустку, перепоручив
справи помiчниковi. I одразу ж по©хав додому.
До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите
й люте. Зняв калошi, повiсив пальто. Ступив крок i... зупинився. У
вiтальнi розмовляли. "Хто б це?"
М'яко ступаючи по килимку, пiдiйшов до дверей. Вони причиненi нещитно,
в щiлину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти
вiдчинено© шафи, - Антонiна Михайлiвна. Перебирала дитячi сорочечки,
черевички - манюнi-манюнi, ще з найменших Костикових лiт, розмовляла сама
з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.
I дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра
Кiндратовича на мить спинилось серце. - По©ду в село... Костика побачу...
Серце закричало, лунко вдарило в груди, й вiн похилився на стiну.
Вiдтак, втягнувши в плечi голову, зажмуривши очi, побрiв до ванно©,
навпомацки вiдчинив дверi. I вже тут заметався, забився, немов птах у
клiтцi. Вiдчував безсилля, самотнiсть, вiд яких, здавалося, без страху
ступив би на той пруг, на якiм стояла Тоня. Десь там, за вiкном, ходять
люди, веселi люди, i не знають, як поруч них за цегляною стiною рвуться в
безнадi© людськi серця. Вони такi ж самотнi, як i вiн, тiльки зараз не
вiдчувають цього. Але можуть вiдчути... I поодинцi, i всi...
Лунко впала крапля, Бiлан здригнувся. Бiгти? Щось робити? Все, все, що
можливо! "Що?" I-враз... "Пiти туди, до нього... До Мазура". "А вiн?..
Лiля! Так, Лiля". Як це забув ранiше? До Мазура пiде дочка. Дочекатись
Лiлi. Котра зараз година?
Бiлан зволожив пiд краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину,
голосно хряпнув дверима.
* * *
Сьогоднi Лiля прийшла на роботу на двi години ранiше. Вчора чула, як
професор Холод бiдкався, що в нього нема етиленiмiну, як дзвонив на
склад, але там не виявилося теж. I порiшила перегнати сама. Вона вже двiчi
допомагала при вiдгонках старшiй лаборантцi. Це нескладно, хоч трохи й
небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрiлась вище норми реторта,
щоб не було щiлин, щоб не пролити отруйну рiдину.
Лiля вже бачила, як дивуються дiвчата, як диву Про-кiп Гордiйович.
Дiвчата... Для них - тiльки так, з маленького самолюбства. Що вони ©й?
Всi вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од не©,
бо й зараз лишають на нiй босi слiди. Не люблять ©©? Нехай. Свою роботу
Лiля викону . Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не
ми пiдлогу? На те прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього
звичнi. А ©й пiсля цього треба йти до манiкюршi, заново фарбувати нiгтi.
Чи знають вони, що таке справжн красиве життя? Складене з нiжних
iнтимностей, з коштовних дрiбничок? Запеленане килимовою тишею i нiжною
музикою? Звiдки ©м знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися
дечим. Задля нього Лiля ще човгатиме шiсть рокiв пiдошвами по
iнститутськiй пiдлозi. Звичайно, зарплатня лiкаря на сьогоднi просто
мiзерна. Але це ©© не турбу . Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо
як сьогоднi дiвчинi без нього! Диплом - це вiтрина, виставка, патент.
Вiтрило до човна, спущеного в житейське море. На той рiк вона обов'язково
поступить до iнституту. Для цього треба п'ять обертiв Холодового пальця по
бiлому крузi телефону, кiлька слiв. Вона ©х заробить. А якщо навiть тiльки
довiдка за його пiдписом?.. Чи взагалi довiдка. I то багато значить. Кому
не зрозумiло... Вона працювала. Працювала не в батька, а в iншого
професора, з яким у ©© батька вiдверто холоднi стосунки. Працювала чесно,
сумлiнно. Про це посвiдчить характеристика.
©© думки перетнув брязкiт.
Професор сьогоднi теж прийшов ранiше. I просто сюди. Очевидно,
поспiшав.
Холод постояв бiля столу, навiть для чогось постукав пальцем по паровiй
ванночцi. Лiля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, - вiн
зараз посмiхнеться. Не посмiхнувся.
- Мда-а... Ходiть, Лiлю, на вулицю... Морозець...
- Я, Прокопе Гордiйовичу, ентиленiмiн...
- Бачу. Але я не хочу через вас сидiти в тюрмi.
В його голосi не було досади, але й не було схвалення ©© вчинку.
Лiля зiтхнула. I звiдки вiн довiдався, що вона прийде сюди ранiше?
I далi день ©© покривуляв зламаним колесом. Через калюжi, через
вибалки.
Прийшла з обiду, - обiдала в молочнiм кафе, навпроти лiкарнi, - дiвчата
чомусь веселiше, нiж завжди, гелготiли в кутку. Щось розглядали. Лiля
приступила й собi. На столi, в розгорнутiм газетнiм пакунку, лежала
крамнина. Вiдрiз на костюм. Бiло©-бiло© шерстi, в iскорку. Тако©, яко©
шукала влiтку вона.
- ...Отак i не пошила, - скрушно говорила лiтня препа-раторша Оксана
Данилiвна. - Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рiк, на Перше
травня... А гарне!
- Я у вас куплю, - Лiля тендiтними пальчиками помацала крамнину.
- Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, пiдсунула
вiдрiз до себе, швиденько - шам, шам - запакувала ного.
- Я давно шукаю...
- I я. Ми ще тодi, як Оксана Данилiвна похвалилася... Одна невдача
падала на не© за iншою. Мабуть, вони разом i вивели Лiлю з рiвноваги.
- Ти... ти... - Лiлинi брiвки гнiвно розправились, тремтiли гострими
кiнчиками. -Навiщо вiн тобi?..
- Як то навiщо? - на перших словах здивувалася, а далi почервонiла
Галя. - Костюм...
- До тво©х прищiв!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в
лабораторi© розiрвалася столiтрова колба. Дiвчата кидали сво©м гнiвом усi
разом, ©хнi слова злилися в одне сердите гудiння. Лiля стояла непорушне.
Вони зневажають ©©? Що ж, це ©й вiдомо. Вона вiд них не залежить. ©©
зневага до них бiльша. Влучивши в гаморi паузу, Лiля тупнула каблучком, аж
пробiрки жалiбно забрязкотiли на штативi.
- Ви... ви - порох на мо©х ногах.
I пiшла до сусiдньо© кiмнати. Була вдоволена, що влучила в цiль. Лiля
вмiла влучати.
Але й самiй злiсть обпекла груди. На душi було порожньо, сiро, глухо.
Цей настрiй понесла й додому. Коли вiн володiв нею, вiн панував i в
квартирi. Лiля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр
Кiндратович. Батько здебiльшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на
нового капелюшка. Лiля збагнула давно - батько часто одкуплявся i в життi.
Разiв зо два навiть нею. Як подорожнiй з казки - котом, котрий щоразу
втiка додому. З батькового велiння Лiля тричi мiняла школу - то з однi ю,
то з другою мовами навчання. Олександр Кiндратович найтонше вловлював усi
повiви, ©й дозволялося виступати на сценi або ж не дозволялося. З роками
кiт досконало вивчив поведiнку господаря. I сам настирливо дряпав кiгтями.
Однак сьогоднi батько чомусь не помiчав чи не хотiв помiчати ©©
настрою. I сам був якийсь розтрiпаний: очi - великi, обличчя - сiре. Лiля
навiть подумала, чи не випив вiн- А взагалi останнi днi вони з матiр'ю
обо мов осiннi мухи.
- сти не хочу. Тiльки каву, - взяла рушника, пiшла до ванно© кiмнати.
Лiля приймала ванну майже кожного дня. Знала - тiло в не© красиве, гнучке,
нiжне. I плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до не© зайде?
Хiба що Костик. Але його нема вдома.
Проте тiльки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули дверi. Швидко,
тривожно. Батько переступив порiг, але не вiдпускав ручку, немов боявся,
щоб дверi не вiдчинили з того боку. Лiля не поверталася - вже скинула
блузку, - пружними пальцями розстiбала гачечки спiднички. Не вельми
соромилась батька, та й вiн вийде, перш нiж вона ступить у ванну. Не
вiдпускаючи ручки, Олександр Кiндратович вiдгвинтив кран умивальника. Лiля
пригадала, вона десь читала: отак роблять конспiратори, коли бояться, щоб
©х не почули. Смiшно. Батько й справдi скида ться на конспiратора. В нього
навiть голос тремтить.
- Лiля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. - Вiн дихав важко,
немов бiгун на останнiй прямiй дистанцi©. - Ти мусиш пiти... Ти пiдеш...
- Куди? Чого? -Вона запалила в колонцi газ, i тепер Олександровi
Кiндратовичу довелося майже кричати.
- До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
- Я, тату, до Мазура не пiду.
- Лiля! Це-для мами. Для мами! Ти розумi ш?
- Для мами?
Лiля розмiрковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але пiти до вгена
- поламати укладений тонкий план. Вона поманила вгена напочатку, вiдтак
втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошука . Бо осмiлився
заперечувати ©й, чинити, як хотiлося самому. Зараз вiн ходить, немов пес,
котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тiнь.
Якщо вона пiде i попросить що-небудь у нього, пес вiдчу , що без нього
Безсилля гнiтило найбiльше. Вони знали, що нiчим допомогти Кузьмi
Сидоровичу не можуть... Нiчим...
Хоч...
Ця думка проклюнулась Олеговi зненацька. Спочатку неясно. Йому просто
хотiлося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навiть крапля
спокою... Вона теж щось значить. Бо хiба вони не знають свого бригадира?
Вiн i там думатиме про бригаду. Про них усiх.
...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в пiвтора разу. А
третього, четвертого, i в усi наступнi в наряднiм листi начальник дiльницi
попереду стандартних, тиснених фарбою процентiв виписував цифру "200".
Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмi Сидоровичу
сестра, i вже по тому несли до бухгалтерi©. Кузьма Сидорович пiдкреслював
цифри олiвцем, щоб хлопцi знали, що вiн прочитав ©х.
Перехiдний прапор i далi залишився в них.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Рана заго©ться, а зле слово - нiколи. Хiба не злi слова вкинув йому в
душу Холод? Розбив спокiй, вбив мрiю. А сам, либонь, вилежу ться на диванi
з шпигунським ро-манчиком у руках або клепа оту свою потвору-машину.
йому, Олександровi, робота пада з рук. Вiн лише вда , буцiм працю .
Зачинився в кабiнетi i другу годину пуска по паперу пiвнiв i коршакiв.
Пiвнi втiкають вiд коршакiв. Пiдiйшов до вiкна, але на вулицi брудна
темiнь, однотонне, присипляюче шелестiння дощу. Нудьга i холод. Давно вже
горобцi склювали сонце, склювали всi сонця - веселi сонця - соняшники пiд
балконом, i тепер йому чути, як шелестять вони - шорстко й моторошно.
Нудьга. Вiн не звик колисати ©© сам. Вiн взагалi не любить самотностi.
Ранiше, коли траплялося, надходив отакий вечiр, iшов до Прокопа
Гордiйовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток - пiд його
веселу стелю. Можна пiти кудись деiнде. Хiба мало людей прийняли б з
радiстю його вiдвiдини?
За свiй вiк Олександр Кiндратович пiдводив до свого серця багато людей.
Пiдводив i вiдводив. Вiн завше вiдчував нещирiсть, лукавство, нездатнiсть
пiдтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в
подорожнi в далеку дорогу? I серце його тужить по людськiй цiлостi,
незрадливостi. Може, тому, що самому не стача х? Адже найчастiше ми
поважа мо людину за тi якостi, яких не ма мо самi. Колись, коли вiн ще
вибирав собi друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо.
Хто допоможе? I одразу ж з темряви випливала вiдповiдь: один, тiльки один
чоловiк.
Тепер ця думка Бiлановi наче зубний бiль. Бо той чоловiк... Болить зуб,
власний зуб, i ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.
Вiн розумiв, чого лютиться на Прокопа. I чого нудьгу по ньому. Холод
для нього нiби вiха, котру весь час переносять i ставлять попереду. Нiби
монумент, на який рiвняють свiй крок. I водночас - живий, веселий,
цiкавий. Не солоденький, як деякi iншi. Якi вмiють залiзти в душу, вивести
спiвбесiдника розмовою до пивницi, вкласти в постiль до чужо© жiнки. Цi ю
темою вони тiльки легко кпи-нили один над одним.
За думками Олександр Кiндратович не почув, як зайшла до кабiнету
дружина. Вiн аж стенувся вiд ©© тихого голосу.
- Не стiй бiля кватирки, застудишся. Ти вже й так... Випий на нiч
калини.
Вона зупинилася бiля столу, по однiй ставила на полицю витягненi ним,
забутi на канапi книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самi ставали одна
побiля одно©. Антонi-на Михайлiвна робить отак все: швидко i непомiтно. Не
любить безпорядку, гомону i сварки. З нею тяжко посваритися. Навiть у
картах уника виграшу, намага ться авести на нiчию. "Вона все життя уника
виграшу", - чомусь подумав вiн. Поставила останнiй томик, поглянула на
нього й пiшла. На мить Олександру Кiндратовичу здалося, нiби по ©© обличчю
майнула якась тiнь, хотiв навiть зупинити i не зупинив. "Мабуть,
здалося..."
Прихiд дружини викликав новi думки. Думки про не©, Тонго. Чи змогла б
вона бути лiкарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна... Хоч вiн
напочатку теж потерпав вiд нервозностi. Власне, й його дитяча мрiя
зав'язалася на цвiтi спiвчуттям. Сашкова мати довго i тяжко хворiла. йому
страшенно було шкода матерi. Доглядав за нею, втiшав, як мiг: "Зачекайте,
матусю, виросту, вивчуся на лiкаря. Я вже вас безпремiнно вилiкую".
Химерний, присипаний порошею часу спомин... Гiркий i солодкий. Вiн
вивчився... Вивчився не на простого лiкаря... А тепер вже бачить, що й це
не вершина мети, що вiн зумiв би досягнути бiльшого.
Думка повертала на тяжку, вибо©сту колiю. Майже силомiць взяв книжку -
розповiдь про далекi острови. Перекинув сторiнку, другу, третю. Непомiтно
для себе зiйшов на пустельний берег, побрiв слiдом за шукачами старовини.
Похопився, коли старий зiнгерiвський годинник на стiнi продеренчав пiвнiч.
Вимкнув свiтло, навпомацки, ступаючи на пальцi, пiшов до спальнi.
...Вiн довго не мiг зрозумiти, що пробудило його. Якийсь спiв,
внутрiшнiй поштовх? Лежав у темрявi, намагаючись не поворушитись, не
скрипнути лiжком. От, знову... Тенькнуло щось пiд серцем, тонко, дзвiнко,
немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило - що. Олександр
Кiндратович звiвся на лiктi. Внизу, за вiкном, цiдив мертвотне свiтло
люмiнесцентний лiхтар, мережив химерним вiзерунком тюлево© завiски сусiдн
лiжко. В тому плетивi, нiби в густiй сiтi, здригали плечi.
- Тоню!
Сiть затрiпотiла дрiбнiше, ридання стало глухiшим.
- Тонечко! Кицько! - переступив килимок, пiрнув у ©© тепло. Пестив
плечi, голову, втирав долонями сльози пiд очима. Вона клубочком притислася
до нього, сховала голову пiд його рукою.
- Що з тобою, Тоню?
- Нiчого. Наснилося погане. Але голос видав ©©.
- Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко?
- Я... - вона не то схлипнула, не то ковтнула повiтря... - я була вдень
на лiкарськiй перевiрцi. В мене давно болiло...
- Ну? - Щось холодне поповзло йому за плечима.
- Написали... Вони гадають, що я не знаю...
- Що написали?
- Саnсеr...
Це було нiби удар молота по головi, нiби падiння ввi снi. Жах холодними
пучками впився в горло, здавив мiцно, щосили. Жах виповнив його всього.
Йому завше здавалося: це може бути тiльки в iнших... його фах, його
хiрургiчний нiж видавалися йому талiсманом, через котрий хвороба не
зважиться переступити в дiм. I ось... Так несподiвано, страшно i буденно.
Страшно...
- А може... Зараз так часто помиляються...
- Вони направили мене в онкологiчний диспансер... ©© голос неначе десь
здалеку-здалеку. I якийсь чужий, незнайомий. Вiн обiйняв ©© мiцно-мiцно,
пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало
©© тiло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливiсть почував
завжди. Але зараз... Серце дво©ться. I чуття, i думка... Його самого
пройняв за плечi холодний дрож. I вiн заговорив. Перебирав у пам'ятi i
переповiдав усi, якi мiг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатнiшi
хiрурги, iсторi©, коли пiсля подiбних операцiй люди жили довго, до
старостi. Олександр Кiндратович говорив, вiн боявся, що заговорить
дружина. Вiн не знав, слуха вона чи нi. Але плечi ©© вже бiльше не
тремтiли. А може, заснула? I чомусь не насмiлювався запитати, чи спить.
Скорiше прикинулась, що спить. Вона й зараз така... Не хоче нервувати
його.
Вiн вже бiльше заснути не мiг. Життя пливло повз нього холодною
весняною рiкою, боляче ранило йому крижинами душу. Тi крижини - його
власна холоднiсть. Скiльки дав вiн ©й тепла? Ой, як мало! I вона не
вимагала бiльше. Дружина не вимагала нiчого. Навiть уваги. Вiн мав ©© за
м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певнiше, хотiв мати. Бо все ж розумiв:
Тоня не була кицькою. Вiн виливав перед нею невдачi. Вона ж - жодного
разу. Хоч, певно, мала ©х теж. Пам'ята , як здивувався, коли Тоня, над
чи ю "емансипацi ю" легенько кепкував у веселi хвилини, захистила
дисертацiю. А вiн ледве знав, що дружина пише ©©. I навiть учора...
Застерiгала, щоб не застудився. "Випий на нiч калини"... А чи вiн застерiг
©© отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним ро м линуть лячнi спогади, жалять
серце. I вже воно, набухле, м'яке, сприйма тiльки болi. Звiдки вони, де
чатувати на нього? Чому прийшли сьогоднi, а не ранiше? Ота жiнка на
фронтi... Осмiяне То-нине плаття... Прогулянi в чужому товариствi вечори.
Нервово вiдсунена тарiлка з борщем... Все-все. Коли б вернути...
Олександр Кiндратович з жахом чекав дня. Знав: вiн прийде чорний як
нiч, поведе за собою новi страхи i муки. Згадалися всi знайомi, ураженi
цi ю страшною хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Лiля. Вiн
спродав усе i по©хав свiт за очi. Надивитися перед смертю, спробувати хоч
на мить втекти вiд отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний
вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собi дiагноз i, приховавши вiд
усiх, до останнього дня ходив на лекцi©. За цей час вiн не поставив
студентам жодно© двiйки. Клубок споминiв - великий, розмотував його до
самого ранку. А тiльки-но зачорнiла проти сiрого неба голим вiттям тополя
за вiкном, пiдвiвся, пiшов до себе в кабiнет. Його дзвiнок пiдняв
професора Тихоступа з лiжка. Тихоступ - найлiпший у мiстi спецiалiст по
онкологi©, ще й добрий знайомий Бiлана. Вiн вiдповiв, що прийняв би
Олександра Кiндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антонiну
Михайлiвну в клiнiцi, з помiчниками.
Снiданок i всi ранковi готування - обопiльне намарне намагання
приховати тривогу. Вони прожили життя, нiколи не думали над тим, що i як
сказати одне одному. А сьогоднi... Олександр Кiндратович, непомiтно для
себе, збився на жалiсливий тон, вiд якого мало не заплакав сам, i тут же
поспiшив перемiнити його на безжурний. Але гра проступала в кожнiм словi,
в кожнiм поруховi.
Лiля теж вловила батькiв настрiй i витлумачила його по-сво му:
спробувала м'якою лапкою вигорнути з батьково© кишенi кiлька хрустких
папiрцiв. I здивувалася, коли вiн прищемив лапку. Ще й наче не помiтив
того. "Невже помилилася?"-подумала. Такого з нею не траплялося. Вона
гадала, що вивчила батька досконало, ©© почуття до нього було дво©стим.
Лiля поважала i не поважала Олександра Кiндратовича. Поважала, бо
спромiгся вийти на крутi сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять
сходи пiд його ногами, ©х треба перемонтувати, а вiн без застороги
береться вище.
Вона знала, коли треба поступитися татковi, коли полестити, а коли й
стукнути каблучком. Але зараз мовчки зiбрала чашки i понесла мити на
кухню.
Тихоступ оглядав Антонiну Михайлiвну довго. Так довго, що ©й аж
заболiло хворе мiсце. Бо ж обмацував не тiльки сам, а й дво його
помiчникiв.
- Що ж, - сказав, намилюючи пiд краном руки, - нiчого серйозного, хоч
треба ще перевiрити...
Лiкарi думають, що ©хнiй голос хова все. Отак колись думав i Олександр
Кiндратович. А тепер слухав Тихосту-па i з жахом почував, як контрастують
слова з його голосом. Тихоступ провiв ©х аж за останнi дверi. Прочиняючи,
в коридорi притис Бiланову руку вище лiктя.
- От бачиш... - видавив з себе Олександр Кiндратович, коли вони сiли в
машину. А самого думка безжально молотила по серцю: "Як ©© залишити на
кiлька хвилин"?
- Тонечко, - мовив, коли машина пригальмувала бiля ©хнього парадного. -
Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клiнiку. Без мене не
приймуть з терапi© хворих. Гх треба перевести...
Вона вiдповiла порухом повiк.
Тихоступа здибав на подвiр'©, бiля корпусу. Той стояв, прихилившись
спиною до каштана, палив цигарку.
- Я був би радий розвiяти вашi сумнiви, - мовив, вiд-кусуючи розм'яклий
кiнчик мундштука, Тихоступ. - Але... Треба поспiшати. Хвороба задавнена.
Ви самi бачили кров.
- Спасибi...
- Ет... - Тихоступ махнув рукою. Бiлан рушив до ворiт, забувши
попрощатись. "Треба поспiшати". Поспiшати... Куди?.. До чого?..
"Поспiшати". Почував, що бо©ться йти додому. Що скаже Тонi? Вона
здогада ться одразу. Вже, мабуть, здогадалася. "А хiба не помилялися цiлi
консилiуми?"- пiдштовхнув себе думкою. Тiльки не сидiти...
Тоня заперечувала, але вiн майже силомiць повiз ©© до обласно© лiкарнi.
I знову огляд. I знову вiдведенi вбiк, крихкi погляди. Вода з крана...
Вода... Вода...
В лiкарнi четвертого управлiння вже немолодий, з подзьобаним вiспою
обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вiрою, вiрою справжньою, на якусь
часину розвiяв страхи.
- Кладу на колоду, професор, голову, - мастопатiя. Звичайнiсiнька
мастопатiя. Знаю з практики. От вiрте, жiнко хороша.
Але прийшов з операцiйно© професор...
Непомiтно упав вечiр. Вони повернулися додому.
Наступний день копiював собою попереднiй. Жах оповив ©хн життя,
закутав мiцно, аж не стачало подиху. Тепер вiн чатував на них скрiзь - в
стiнах, пiдлозi, стелi. В кожнiм кутку, в кожнiм вiкнi, в кожнiй щiлинi. В
кожнiй книжцi, кожнiй дрiбницi. Смiшний дерев'яний песик, кришталевий
келишок, квiтка-попiльничка - кожна з них нагадувала про якийсь веселий
день ©хнього життя. Настiльна лампа: молода танцiвниця намiря плаття.
дина фривольна рiч в кабiнетi, ©© купила Тоня на жартiвливий доказ, що не
ревну його до жiноцтва, не бо©ться конкуренцi©. Тепер вiн пригадав те,
вийняв розетку, сховав танцiвницю до шафи. Але пiдiйшовши до дверей,
похопився, поставив лампу на мiсце. Його уява сприймала все довкола в
однiй страшнiй, трагiчнiй дностi, в трагiчнiй простотi i реальностi. Всi
отi колишнi високi слова ©iро смерть, чутi, вичитанi, сказанi ним самим на
трибунах, розсипалися й пропали, наче ©х не було зовсiм. Лишився бiль,
пустка, i - кожно© митi - дорогi риси, сказанi колись слова, буденнi й
небуденнi, сповненi сьогоднi iншого змiсту, викривленi жахом.
Страшними примарами вставали видiння, вiд яких утiкав i не мiг утекти.
Вiн бачив, як помирала Тоня, бачив ©© похорон. Вiн вже сидiв самотнiй i
перебирав ©© речi, фотокартки.
Йому здавалось, що божеволi .
Жах не випускав ©х з сво©х пазурiв анi на мить. Тепер ©хн життя було
оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконi, в
красивiм коконi, не видимий нiкому, гине, не довершивши сво © працi.
Другого дня, вийшовши з лiкарнi, спробували втекти вiд страху, купили
квитки в кiно. Але переживання геро©н були такi мiзернi, такi жалюгiднi,
що вони вийшли десь по кiлькох хвилинах. Обiдали в ресторанi, Олександр
Кiндратович пив горiлку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси i
портвейни його приречених геро©в. Бридня. Навiть в горiлцi не можна
сховатися вiд цього. I горiлка, й любов - все тодi втрача смак. Вона
гiрка, як полин.
Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку ©хню увагу, але в
наступну мить вони зглядалися, i важкий, велетенський молот знову падав на
©хнi голови.
Он бiжить дiвчинка, смiшно кривуля нiжками за мамою... I - пада
молот.
Сусiдка похваля ться новим килимом. Монтер прийшов замiнити телефон.
...Яке все дрiбне, нiкчемне. Непотрiбне. Сусiдка похвалятиметься й потiм.
Завтра... Через рiк. I телефон дзвонитиме. Вони так хотiли замiнити
деренчливу настiнну коробку на настiльний апарат.
Килими, телефони... Вони вiддали б зараз все. До останньо© нитки.
Вечiр плинув трагiчною музикою. Дивилися телевiзор, читали вдвох
книжку. Олександр Кiндратович розшукав на днi шухляди старi карти. Але
дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не вiдпускала ©х. I
хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокiйним: Олександровi
Кiндратовичу чи Антонiнi Михайлiвнi, ©й здавалося, що вона вiдчува
хвилини, вiдчува життя вже не стiльки уявою, скiльки фiзично. Аже знала:
навiть оцi ось трагiчнi днi - останнi. Скоро не буде й ©х. Лишиться на
якийсь час болюча рана, лiжко, бiленький квадратик стелi, ©© i його,
Олександровi, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий i не мiцний.
Побиватиметься гiрко, а може, й зап' з горя. Побиватиметься з пiвроку, з
рiк... Життя легко хилить його на сво© шовковi манливi трави. Хоч йому
зда ться, буцiм сам пiдмина ©х. Вона так i не дiзналася за життя, який
вiн. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинiчний, чутливий? Може,
i такий, i такий, i такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь- з
болю, з муки. Зараз вона любить його мiцно, проща все. Як прощала тодi.
Як може прощати тiльки дружина. Минула нiч, настав ранок.
Вони й далi не могли нi на що зважитись. Не могли нiчого вирiшити
певно. Часом людинi просто потрiбно, щоб за не© вирiшили iншi. Але,
мабуть, саме тодi, коли потрiбно, - i неможливо.
Вперше хiрург Бiлан боявся доторкнутися до ураженого мiсця. Вперше
боявся хворо© людини.
...Консультацi©, консультацi©, консультацi©. Вiд них втомлювалось тiло
i болiло серце. Обросле страхом, воно болiло тупо, без надi© вирватися на
волю.
До чого ©м вдатися ще? По©хати кудись? До Москви, до Ленiнграда? Коли б
то вiн не знав, що й там те ж саме, що й там такi ж лiкарi. Це тiльки
хворi дивляться на лiкаря, мов на бога. Хочуть бачити i тому бачать в
ньому бога. Але Олександр Кiндратович зна , який вiн бог.
I все ж шукав чогось. Iншо© вiри, iнших пророкiв. Кажуть, на Кавказi, в
Сочi, живе якийсь знахар. У Львовi теж. А в них?.. У них теж знахар.
вген Мазур. Чутка про його лiки вже добiгла до найвiддаленiших мiст.
©дуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лiкарнi тiльки й розмов
про Мазура. Кажуть, вiн лiку легко, швидко, безболiсно. Три чи чотири
склянки сироватки або ж кiлька уколiв.
А що?.. Що, коли вiн в iм'я свого самолюбства важить життям дружини?
Ця думка розiтнулася в його головi громом. I треба було велико©
напруги, щоб перемогти цей гуркiт.
"Ет, що вiн може. Хто вiн такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у
них з роду в рiд... Але ж йому в другiй хiрургi© дають двi палати? За
наказом зверху. Однак - шарлатанство. Та й до того ж... Мазур i сам
вiдмовив би".
дине, чим зараз Олександр Кiндратович мiг допомогти дружинi, - не
залишати ©© саму. Вiдав - чорнi думки згризуть ©©. Вiн тiльки один раз
з'©здив до себе в клiнiку, написав заяву на свою вiдпустку, перепоручив
справи помiчниковi. I одразу ж по©хав додому.
До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите
й люте. Зняв калошi, повiсив пальто. Ступив крок i... зупинився. У
вiтальнi розмовляли. "Хто б це?"
М'яко ступаючи по килимку, пiдiйшов до дверей. Вони причиненi нещитно,
в щiлину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти
вiдчинено© шафи, - Антонiна Михайлiвна. Перебирала дитячi сорочечки,
черевички - манюнi-манюнi, ще з найменших Костикових лiт, розмовляла сама
з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.
I дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра
Кiндратовича на мить спинилось серце. - По©ду в село... Костика побачу...
Серце закричало, лунко вдарило в груди, й вiн похилився на стiну.
Вiдтак, втягнувши в плечi голову, зажмуривши очi, побрiв до ванно©,
навпомацки вiдчинив дверi. I вже тут заметався, забився, немов птах у
клiтцi. Вiдчував безсилля, самотнiсть, вiд яких, здавалося, без страху
ступив би на той пруг, на якiм стояла Тоня. Десь там, за вiкном, ходять
люди, веселi люди, i не знають, як поруч них за цегляною стiною рвуться в
безнадi© людськi серця. Вони такi ж самотнi, як i вiн, тiльки зараз не
вiдчувають цього. Але можуть вiдчути... I поодинцi, i всi...
Лунко впала крапля, Бiлан здригнувся. Бiгти? Щось робити? Все, все, що
можливо! "Що?" I-враз... "Пiти туди, до нього... До Мазура". "А вiн?..
Лiля! Так, Лiля". Як це забув ранiше? До Мазура пiде дочка. Дочекатись
Лiлi. Котра зараз година?
Бiлан зволожив пiд краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину,
голосно хряпнув дверима.
* * *
Сьогоднi Лiля прийшла на роботу на двi години ранiше. Вчора чула, як
професор Холод бiдкався, що в нього нема етиленiмiну, як дзвонив на
склад, але там не виявилося теж. I порiшила перегнати сама. Вона вже двiчi
допомагала при вiдгонках старшiй лаборантцi. Це нескладно, хоч трохи й
небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрiлась вище норми реторта,
щоб не було щiлин, щоб не пролити отруйну рiдину.
Лiля вже бачила, як дивуються дiвчата, як диву Про-кiп Гордiйович.
Дiвчата... Для них - тiльки так, з маленького самолюбства. Що вони ©й?
Всi вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од не©,
бо й зараз лишають на нiй босi слiди. Не люблять ©©? Нехай. Свою роботу
Лiля викону . Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не
ми пiдлогу? На те прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього
звичнi. А ©й пiсля цього треба йти до манiкюршi, заново фарбувати нiгтi.
Чи знають вони, що таке справжн красиве життя? Складене з нiжних
iнтимностей, з коштовних дрiбничок? Запеленане килимовою тишею i нiжною
музикою? Звiдки ©м знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися
дечим. Задля нього Лiля ще човгатиме шiсть рокiв пiдошвами по
iнститутськiй пiдлозi. Звичайно, зарплатня лiкаря на сьогоднi просто
мiзерна. Але це ©© не турбу . Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо
як сьогоднi дiвчинi без нього! Диплом - це вiтрина, виставка, патент.
Вiтрило до човна, спущеного в житейське море. На той рiк вона обов'язково
поступить до iнституту. Для цього треба п'ять обертiв Холодового пальця по
бiлому крузi телефону, кiлька слiв. Вона ©х заробить. А якщо навiть тiльки
довiдка за його пiдписом?.. Чи взагалi довiдка. I то багато значить. Кому
не зрозумiло... Вона працювала. Працювала не в батька, а в iншого
професора, з яким у ©© батька вiдверто холоднi стосунки. Працювала чесно,
сумлiнно. Про це посвiдчить характеристика.
©© думки перетнув брязкiт.
Професор сьогоднi теж прийшов ранiше. I просто сюди. Очевидно,
поспiшав.
Холод постояв бiля столу, навiть для чогось постукав пальцем по паровiй
ванночцi. Лiля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, - вiн
зараз посмiхнеться. Не посмiхнувся.
- Мда-а... Ходiть, Лiлю, на вулицю... Морозець...
- Я, Прокопе Гордiйовичу, ентиленiмiн...
- Бачу. Але я не хочу через вас сидiти в тюрмi.
В його голосi не було досади, але й не було схвалення ©© вчинку.
Лiля зiтхнула. I звiдки вiн довiдався, що вона прийде сюди ранiше?
I далi день ©© покривуляв зламаним колесом. Через калюжi, через
вибалки.
Прийшла з обiду, - обiдала в молочнiм кафе, навпроти лiкарнi, - дiвчата
чомусь веселiше, нiж завжди, гелготiли в кутку. Щось розглядали. Лiля
приступила й собi. На столi, в розгорнутiм газетнiм пакунку, лежала
крамнина. Вiдрiз на костюм. Бiло©-бiло© шерстi, в iскорку. Тако©, яко©
шукала влiтку вона.
- ...Отак i не пошила, - скрушно говорила лiтня препа-раторша Оксана
Данилiвна. - Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рiк, на Перше
травня... А гарне!
- Я у вас куплю, - Лiля тендiтними пальчиками помацала крамнину.
- Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, пiдсунула
вiдрiз до себе, швиденько - шам, шам - запакувала ного.
- Я давно шукаю...
- I я. Ми ще тодi, як Оксана Данилiвна похвалилася... Одна невдача
падала на не© за iншою. Мабуть, вони разом i вивели Лiлю з рiвноваги.
- Ти... ти... - Лiлинi брiвки гнiвно розправились, тремтiли гострими
кiнчиками. -Навiщо вiн тобi?..
- Як то навiщо? - на перших словах здивувалася, а далi почервонiла
Галя. - Костюм...
- До тво©х прищiв!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в
лабораторi© розiрвалася столiтрова колба. Дiвчата кидали сво©м гнiвом усi
разом, ©хнi слова злилися в одне сердите гудiння. Лiля стояла непорушне.
Вони зневажають ©©? Що ж, це ©й вiдомо. Вона вiд них не залежить. ©©
зневага до них бiльша. Влучивши в гаморi паузу, Лiля тупнула каблучком, аж
пробiрки жалiбно забрязкотiли на штативi.
- Ви... ви - порох на мо©х ногах.
I пiшла до сусiдньо© кiмнати. Була вдоволена, що влучила в цiль. Лiля
вмiла влучати.
Але й самiй злiсть обпекла груди. На душi було порожньо, сiро, глухо.
Цей настрiй понесла й додому. Коли вiн володiв нею, вiн панував i в
квартирi. Лiля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр
Кiндратович. Батько здебiльшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на
нового капелюшка. Лiля збагнула давно - батько часто одкуплявся i в життi.
Разiв зо два навiть нею. Як подорожнiй з казки - котом, котрий щоразу
втiка додому. З батькового велiння Лiля тричi мiняла школу - то з однi ю,
то з другою мовами навчання. Олександр Кiндратович найтонше вловлював усi
повiви, ©й дозволялося виступати на сценi або ж не дозволялося. З роками
кiт досконало вивчив поведiнку господаря. I сам настирливо дряпав кiгтями.
Однак сьогоднi батько чомусь не помiчав чи не хотiв помiчати ©©
настрою. I сам був якийсь розтрiпаний: очi - великi, обличчя - сiре. Лiля
навiть подумала, чи не випив вiн- А взагалi останнi днi вони з матiр'ю
обо мов осiннi мухи.
- сти не хочу. Тiльки каву, - взяла рушника, пiшла до ванно© кiмнати.
Лiля приймала ванну майже кожного дня. Знала - тiло в не© красиве, гнучке,
нiжне. I плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до не© зайде?
Хiба що Костик. Але його нема вдома.
Проте тiльки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули дверi. Швидко,
тривожно. Батько переступив порiг, але не вiдпускав ручку, немов боявся,
щоб дверi не вiдчинили з того боку. Лiля не поверталася - вже скинула
блузку, - пружними пальцями розстiбала гачечки спiднички. Не вельми
соромилась батька, та й вiн вийде, перш нiж вона ступить у ванну. Не
вiдпускаючи ручки, Олександр Кiндратович вiдгвинтив кран умивальника. Лiля
пригадала, вона десь читала: отак роблять конспiратори, коли бояться, щоб
©х не почули. Смiшно. Батько й справдi скида ться на конспiратора. В нього
навiть голос тремтить.
- Лiля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. - Вiн дихав важко,
немов бiгун на останнiй прямiй дистанцi©. - Ти мусиш пiти... Ти пiдеш...
- Куди? Чого? -Вона запалила в колонцi газ, i тепер Олександровi
Кiндратовичу довелося майже кричати.
- До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
- Я, тату, до Мазура не пiду.
- Лiля! Це-для мами. Для мами! Ти розумi ш?
- Для мами?
Лiля розмiрковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але пiти до вгена
- поламати укладений тонкий план. Вона поманила вгена напочатку, вiдтак
втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошука . Бо осмiлився
заперечувати ©й, чинити, як хотiлося самому. Зараз вiн ходить, немов пес,
котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тiнь.
Якщо вона пiде i попросить що-небудь у нього, пес вiдчу , що без нього