Варвара Iванiвна, його помiчник... Але ж... Хiба клiнiкою керу вона!
Олександр Кiндратович добре пригаду розповiдi Холо-да про хлопця. Вiн
аж набрид був йому ними. Про винахiд, про обопiльну розмову. Винахiд... А
може?.. Адже iнженер вiдкрив йому свою та мницю. То... - свiдка геть.
Бiлан аж здригнувся вiд тако© думки. На якусь мить йому стало сумно i
страшно.
Вiн пригаду , як колись, в iнститутi, вiд необережного Прокопового
поруху впала на пiдлогу i розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали
вдвох, обпеклися обидва. Прокiп - обличчя i плече, Олександр - руку. Вдвох
шукали по мiсту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пiшов до
завiдуючого лабораторi ю i прийняв усю вину на себе. Вони тодi
посварилися. Помирив ©х увечерi голод. Жили в однiй кiмнатi, мали на двох
одну тумбочку. Одну сковорiдку, одну каструлю, одного капелюха... одну
пляшку з медом. Пляшка стояла мiж койками, а вони лежали й жували сухий
хлiб. Вiдтак Прокiп поворухнувся, дiстав з скриньки олiвпя. Вiдкусив
хлiба, вмочив олiвця в мед i облизав. Олександр i собi полiз у скриньку за
олiвцем. Хлопцi нахилилися разом, зштовхнулися лобами.
...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кiндратович нервово потиску
плечима. Пустi сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощерблено© дорого©
кришталево© чари, котру доводиться вiднести в смiттярку. Бо вона буде
заважати. I не тiльки заважати, об не© можна й порiзатись. Отож тiльки
викинути. Це - на користь усiм.
Бiлан не помiтив, як переступив рубiж. Йому таки доводилось
перестрiвати людей на вузькiй стежцi й ранiше. Вiн взагалi не вiрив людям,
якi шукали сво©х стежок. Остерiгав, зупиняв: "Тобi ж на добро; хочу, щоб i
далi йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й
перечiпляв ноги гирлигою безiдейностi чи безприн-циповостi. I все те - в
iм'я правди. Олександр Кiндратович ще нiчого не зробив на шкоду.
Але то - до iнших, не близьких людей. Котрi блукали манiвцями i щодо
котрих почував обов'язок - повернути на вiрний шлях. А це Прокiп.
Вiн вiдчував велику мiць Холода. Вiрив у його правду. До не© прагнув
свiтлими проталинами душi, ненавидiв ©© темними закамарками. Горiв
ревнiстю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й
на них, i на Прокопа. Любов i злiсть сплелися в ньому туго. Але любов
завжди переважала. Ще й зараз...
Бiлан обманював себе. Втiкав вiд чистого аркушика на столi i знав, що
не втече. Аргументи, якими пiдпирав свою совiсть, видавались вагомими -
вагомими, вищими за все. Мав писати доповiдну про роботу обох хiрургiй. I
там напише... Щоправда, вiн може не торкатися цього... Може взагалi
вiдмовитись. Але справдi, хiба зараз не громадською користю клопочеться
вiн! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважа рятувати багатьох.
Олександр Кiндратович швидко пiдiйшов до столу, нагнувся, щоб сiсти, i,
ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. "От i хвороба змага ", -
поскаржився гiрко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботi,
не стежив за собою, не вiдпочивав вчасно. "Ревматизм..." - на мить
вiдбiгають думки вбiк. Дивно, в iнших вiн назива ревмокардит, а в себе -
ревматизм. Чого це?
"А той... - знову викликав роздратованою уявою Холо-да. - Все життя в
плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. I зараз. Коханку завiв.
Перешкоджа працювати".
"Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по однiй щоцi... Я не
пiдставлю друго©. Гада ш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро бiльшу.
Я не заради себе, а тiльки заради людей", - затоптав думкою останнi iскри
сумлiння. Рвучко вимкнув верхн свiтло, ввiмкнув настiльну лампу. Вона
сяйнула голубим промiнням, освiтила в кутку, за стосом книг, похмурого
чудернацького божка. Вiн привiз його з Iндi©, з туристських мандрiв.
Божок пробудився, засвiтив банькатими смарагдовими очима. Страшними,
осмисленими, жорстокими очима.
Бiлан любив дивитися в тi очi. Тодi змагався з ним. Почував себе
безстрашним, дужим. Але сьогоднi тi очi чомусь нервували його. I вiн
повернув статуетку обличчям до стiни. Вийняв чорну автоматичну ручку,
пiдсунув чистий аркуш.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Варвара Iванiвна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них i
страх, i питання, й надiя. Але що може вдiяти? Вiн уже зробив все, що мiг,
вдався до всiх, вiдомих йому засобiв. З-за дверей пiсляоперацiйно©
ледве-ледве долiта пiсенька:
Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять,
Щоб цвiточкiв назбирать-рать-рать...
Хвора ще не прийшла до свiдомостi, з приспано© морфi м пам'ятi вона
видобула лише оцю дитячу пiсеньку. Життя ледве струменить з ©© очей,
згаса з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повiльно, крапля за
краплею.
Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять...
Мине година, може, двi, i тиха печать спокою запечата вуста. О,
професор зна , як невiдворотно ляга вона. Людина пiд нею сувора, велична,
i все ж вона незрiвнянно краща в буденнiм неспоко©, в гнiвi, в радостi, в
задумi. Той спокiй страшний i нерозгаданий до кiнця людьми. Лiкарi просто
звикли до нього, вони його сприймають у зовнiшнiх проявах i давно
вiдступилися вiд його та©нства. А щось в нiй, в оцiй останнiй хвилинi
життя. Недарма лiсовi звiрi, старi мудрi жителi лiсiв, вiдчувши ©©, йдуть
у хащi, в самотнiсть. Останнi акорди ©хнiх сердець тонуть в шелестi вiтру.
Може, це iнстинкт, великий iнстинкт - не впасти тiнню на життя. Дерева теж
помирають мовчки. Так, це iнстинкт. Бо коли б не вiн - смерть заглушила б
життя. Люди втекли вiд не©. I караються за це.
А в садочку все мовчить-чить-чить.
Нiби довга розпечена голка проходить крiзь серце. I вже навiть силомiць
вiн не може думати про щось сторонн .
Тiльки пташечка кричить-чить-чить.
I враз - спалах у Холодовiй пам'ятi: "Бiлан". I ще раз:
"Сашко".
Але Олександра Кiндратовича нема в клiнiцi. Нема його i вдома. Холод
сам збiга вниз по сходах, прочиня дверi лабораторi©.
- Лiля! Ти не зна ш, де батько?.. - I, сам не вiдаючи для чого, забира
в не© колбу. - Розумi ш... Життя людини. У нього лiки.
- Вiн, зда ться, говорив - буде на засiданнi в академi©...
Бiлi вiчка на телефоннiм крузi зливаються в одне. Холод квапиться, -
кожна секунда - втрачена крапля кровi. Крапля життя...
Врештi, знайоме покашлювання в трубцi. Прокiп Гордi-йович вiдчува , як
щось стислося в нього всерединi, як затремтiла рука. Великою силою подавив
хвилювання.
- Олександре. Це я, Прокiп. Вислухай, не клади трубки... В нас помира
жiнка. Не згорта ться кров... Вже все... Ти менi говорив - привiз з Швецi©
препарат... Ти його не витрачав...
В трубцi й далi глухе покашлювання., далекий, мов комариний писк,
голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво i сiрники, забрати порожню
тару. Лiля теж несамохiть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди
трохи недовiрливi, а з'араз стривоженi очi Прокопа Гордiйовича. Синенькi,
схожi на електричнi iскри, вогники проскакували в його зiницях, гасли десь
у глибинi. Лiлi здалося, нiби вояа навiть чу сухе електричне
потрiскування. Дiвчина не опам'яталася, як вихопила трубку.
- Тату... Це моя подруга, дiвчина з нашого класу. При©зди швидко. Тату!
В кiмнатi запала така тиша, що голос з трубки почули всi:
- Я зараз подзвоню комусь з асистентiв. Чекайте...
- Лiля... Нащо ти... Буцiм подруга, - промовив Прокiп Гордiйович, коли
та поклала трубку. Але очi його свiтилися вдячнiстю.
Варвара Iванiвна вхопила дiвчину за руку, мiцно, по-чоловiчому
потиснула ©©.
Але ©© погляд линув до професора. Вона вiрила, що вiн щось зробить.
Бач, пригадав. Таки недаремно сподiвалася й цього разу.
Прокiп Гордiйович ловить на собi голубливий погляд завiдуючо©,
одверта ться. Професоровi давно вiдомо, що Варвара Iванiвна любить його.
Але вiн... Йому сухою грудкою на серцi ©© любов. I не тому, що Варвара
Iванiвна негарна, немолода, просто серце ма свою волю... Вона нiколи не
виказувала йому свого кохання, а вiн теж вдавав, буцiм нiчого не помiча .
Тiльки коли лишалися наодинцi й вичерпувалась тема лiкарських справ, трохи
губився й, мабуть, тому ховався за грубiстю.
За кiлька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворiй просто
в артерiю.
Зодягнувшись у кабiнетi, Прокiп Гордiйович вийшов з бiло© суворо© тишi
на подвiр'я. Мабуть, людина вже зiткана так: якщо в не© нема лиха, вона
муля ться дрiбницею, аж поки не натре собi водянку, вiд котро© теж ступати
боляче. Для Холода зараз такою водянкою вiдвiдини мiнiстерства. Його
робота над ультразвуковим кардiоскопом заходила в глухий кут. Йому
потрiбно залучити iнженерiв, а також закупити деталi й установки, якi
коштували немалi грошi. I все це, не гаючись, бо Прокiп Гордiйович вичитав
в англiйському журналi, що англiйськi вченi теж працюють над подiбною
установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього вiн майже не ма
часу на роботу над кардiоскопом. Його час без решти поглинають клiнiка i
обов'язки голови хiрургiчного товариства. Показовi операцi©, наради в
мiстi i областях, всiлякi профiлактичнi заходи. А ще ж лекцi©. Йому майже
зовсiм довелося вiдмовитись од них, вiддати години iншим. З кардiоскопом
лихо ще i в тому, що бюро патентiв засекретило винахiд i вiн не мав змоги
опублiкувати його в пресi, зацiкавити який-кебудь грошовитий дослiдний
iнститут чи завод.
Так Холод потрапив, як кепкував над собою сам, в становище дрiбного
власника, який хова ться з сво©м винаходом в комiрчинi. Тому-то й мусив
iти до мiнiстерства прохати грошей.
Вони умовились ©хати туди разом з директором лiкарнi Арсеном
Кузьмовичем. Той вже чекав на подвiр'©, пiд кущем горобини.
Стояв ясний осiннiй день, горобина палала пiд сонцем, неначе
велетенське багаття.
Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячнiй рiцi... День плинув дивною
симфонi ю, в якiй все злагоджене, все потрiбне й зрозумiле. I високе небо,
й людський гомiн, i маленька пташка на червонiм кущi. I тiльки труба внизу
кiптюжить i кiптюжить небо, пахка на мiсто клубками отрути. Легковажнi
поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво. Дим заводу, вогонь
мартена. Може, й красиво. Але людинi призначено возвеличувати не злу, а
добру красу, оспiвувати те, що полегшу ©© життя. Вiн уже списав гору
паперу, стер не одну пару пiдошов, борючись проти цi © краси. Хоч поки що
й марно.
По той бiк червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловiк, гукав
через огорожу:
- Слава, Слава, в мене син!
Поруч нього пiдстрибував малий Iгорьок - хлопчик, котрому два тижнi
тому Холод зробив останню операцiю стравоходу, теж махав руками, репетував
дзвiнкоголосе:
- У нас з дядею син! У нас син!
А потiм обкрутився з радостi на однiй нозi i загилив носаком м'яча.
Хлопчик не помiтив, як вийшов на дорiжку професор, м'яч хуркнув попiд
кущем, збив з професорово© голови капелюха.
- Отаке капосне, - пiдiбрав аж пiд корпусом капелюха Прокiп Гордiйович.
- Я його вiд смертi рятував, а воно м'ячем по потилицi... Вiддячило...
Роз'©лося, порося, мало з нiг не звалило. - I вдавано сердито: - Ану, ходи
сюди!
- Е, - пiдстрибнув на однiй нозi Iгорьок. - Ви й за вухо вмi те... Я не
вас хотiв.
- А кого, його? - вказав пальцем на Арсена Кузьмовича.
- Умгу.
- А ти, брат, дипломат, - засмiявся Холод, а слiдом за ним i директор
лiкарнi.
...Заступник мiнiстра, начальник управлiння лiкувально-профiлактично©
допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний спочатку запросив до себе
лише директора лiкарнi. Вони розмовляли довго, так довго, що Прокiп
Гордiйович знудьгував чекати в приймальнi, вийшов у коридор, аж геть у той
кiнець, до вiдчиненого вiкна. Запалив цигарку, перебiгав наперед думкою
розмову з заступником мiнiстра. Кажучи правду, вiн не вiрив в оцi сво©
вiдвiдини. I йшов з внутрiшнього примусу. Холод вiддавна почував неприязнь
до заступника мiнiстра, чоловiка легкого на слово i неквапливого на дiло,
чоловiка з недовiрливими очима, в котрих сховалося глибоко, на самих
денцях, презирство до людей. Полив'яний стрiча вiдвiдувачiв посмiшкою,
але та посмiшка - не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник мiнiстра
чомусь нагаду Холодовi розпорядника новорiчного карнавалу, в якого болять
зуби.
Полив'яний - теж колишнiй Холодiв однокурсник. Якщо Прокiп Гордiйович
вiдмiряв йому неприязнь квартою, то той вiддавав борг ковшем. Запас ©©
обидва мали ще з iнституту.
Володимир Полив'яний був громадське активним студентом. Ця активнiсть
зростала вiдповiдно до того, як вони наближалися до останнього курсу, до
розподiлу мiсць на роботу, до аспiрантури. В сво му студентському портфелi
Володимир завжди носив якогось свiжого про-токола, виступав на зборах
одразу ж за доповiдачем, навiть першим прибiгав до фiнiшно© стрiчки на
комсомольських кросах. А Прокоповi одна така стрiчка мало не перетнула
життя.
"Який дурень за день до екзаменiв, та ще в таку погоду, прийде на
крос", - сказав вiн у групi.
I таки справдi, другого дня вiд старту бiгло чоловiк десять активiстiв.
Прокiп, профорг, перечiкував дощ у розваленiй лазнi за пiвкiлометра до
фiнiшу, дочекавшись бiгунiв, вистрибнув у вiкно i подолав дистанцiю поруч
Володимира.
Полив'яному було про що говорити на зборах. Про кришталеву чеснiсть
комсомольця, серйозне ставлення до сво©х обов'язкiв, про захист iнтересiв
колективу. Жива iлюстрацiя, антипод чесностi. Прокiп сидiв на переднiй
лавi.
А потiм, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: "Дурний-дурний.
Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалi такого не буде. Кайся i
обiцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе". Давно те було. Але Холод так i не
навчився каятись i обiцяти. Зате Полив'яний, либонь, збагнув цю науку
тонко.
Вони обо навчалися в аспiрантурi. Вiдтак ©хнi стежки розбiглися.
Володимир Полив'яний працював десь у Ленiнградi i тiльки чотири чи п'ять
рокiв тому повернувся до Ки ва. Привiз з собою дебелого адмiнiстративного
портфеля, чимале черевце i чутку, буцiм в тому портфелi визрiва якийсь
генiальний проект. Портфель потерся, вiн замiнив його новим, але чутка не
старiла.
По коридору пробiгали мiнiстерськi працiвники, зодно-манiтненi
паперовим клопотом i кабiнетною нудьгою. Прокiп Гордiйович дивився на них,
ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визнача дiагноз.
Причепливий професiоналiзм, котрого вiн гнав, мов надокучливого гедзя.
Адже так взагалi може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякi
лiкарi так i сприймають ©х:
"Пiшов мiй стравохiд", "пiшли мо© ноги". Або ж як декотрi начальники,
якi бачать перед собою одиницi: "людино-днi", "людиногодини".
Нi, вiн не мiг мати людей за палички й цифри. Прокiп Гордiйович любив
©х або ненавидiв, захоплювався або зневажав. I лише iнодi намагався не
помiчати.
Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дрiботiла попереду,
буркотiла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати
кожного.
- Вам, дiвчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, -
мовив Прокiп Гордiйович, прочиняючи дверi кабiнету.
Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник мiнiстра пiдвiвся
назустрiч, незграбно i мiцно потиснув руку. Вiн грався в дружбу. "Ох,
спливло-минулося, дурнi i на©а-нi ми колись були", - грався в простоту. I
Холод теж, переступаючи порiг його кабiнету, одягав невидимого капелюха
простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в iнший бiк.
Взявши один раз невiрний тон. Полив'яний вже не мiг змiнити його. Холодовi
смiшно, що заступник мiнiстра вда , буцiм не помiча , як вони блазнюють.
Пiсля кожно© тако© розмови Полив'яному зда ться, немов вiн проковтнув
порцiю непотрiбних, непри мних лiкiв.
- То як воно стриба ться-перекида ться?..
- А так. Наперед гузном.
- Мабуть, обважнiло гузно...
- У ваших голоблях обважнi ...
- Ну, вже такi товстi голоблi... А я знаю, чого ти прийшов, -хитро
примружився Полив'яний. -Сказати?..
"Не в дiдька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за
мене", - подумав Прокiп Гордiйович. I вголос, з удаваним подивом:
- Та ну!
- А я вже вгадую, - Володимир Володимирович ворушив пучками, нiби лiчив
папiрцi...
- I звiдки ти... Справдi, я прийшов просити грошей. На кардiоскоп.
- Грошi... Мда-а... Нiкуди без них... Всi по них зiтхають. Пiшов
просити ©х я, на всю нашу хату, а менi кажуть:
залиште заяву, вкажiть суму, на яку рука пiднiметься. Тiльки перед тим
зважте, що, на вашу думку, на сьогоднi важливiше: ракети чи сечовi мiхурi.
Отак от. Образно i кардинально...
- I що ж ти?.. - нахмурив кущастi брови Холод, несамохiть випадаючи з
тону.
- Я? Я сказав - вам виднiше... Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо
калиткою. Я сам ось при©ду до тебе... Подивлюся... Це ж таки не
тень-телень... I клiнiку твою навiдаю. Давно не був. Як там у тебе?..
В очах Полив'яного, схованi глибоко, на самiм денцi, боролися два
почуття - пiдлабузництва й ненавистi. Вiн таки трохи боявся Холода. I тому
ще не вирiшив до кiнця, якому вiддати перевагу. Мабуть, другому.
Розмова непомiтно збочила на клiнiчну роботу. Холод аж здивувався такiй
уважностi i турботливостi Полив'яного. Той розпитував про операцi©, про
лiкувально-профiлактичну дiяльнiсть i навiть про санiтарно-харчовий режим.
А на прощання ще раз пообiцяв потрусити калиткою i завiтати до нього в
найближчi днi. Холод вiрив i не вiрив.
Вiн гадав, що Арсен Кузьмович вже вiд'©хав, але той чекав на нього в
скверику бiля мiнiстерства.
- Я машину вiдпустив, - мовив завiдуючий. - Шофер попросився. Жiнка
захворiла, чи що... Ходiмо вниз пiшки, а там вiзьмемо таксi.
Спускалися до Хрещатика тихою, замрiяною вулицею. Холод сьогоднi вперше
i якось враз помiтив, що вже осiнь. Кружляло в повiтрi жовте листя, падало
до нiг в сумнiй знемозi. Дерева шелестiли холодно, по-осiнньому. Арсен
Кузьмович кiлька разiв поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцiм не
чу . Йому не хотiлося порушувати тихо© осiнньо© замрi©, спокiйного плину
сво©х думок. А думалось йому про мiсто, в якому прожив бiльше половини
життя, про надiю, котру привiз до нього i поселив на горi, про власнi
невдачi. Тiльки не про оцi, дрiбнi. Професор обминав ©х думкою. Але тi,
бiльшi... Йому здавалося:
вiн ось-ось знайде. Але не знаходив. Вiд чого вони? Може, вiд злого
збiгу обставин, а може, просто вiд безталання. Адже в життi, щоб звершити
щось, неодмiнно потрiбно мати талант. Лiкар - це теж талант. Людськi
серця, голови, очi - всi рiзнi, ©х треба сприймати iндивiдуально. Треба
кожного разу, знаючи все загальне, знайти вiдмiну. Так само, як в музицi,
в поезi©.
Думка його летiла понад дрiб'язком життя, туди, де ©й просторо, де вона
шуга без припону, на власнiй волi. Але ©© таки прикро вхопив i повернув
на стоптаний пастiвник Арсен Кузьмович.
- Прокопе Гордiйовичу. Що у вашому життi було найстрашнiшого?
Холод здивовано звiв брови, потиснув плечима.
- Ви, мабуть, дума те, вiйна? Найбiльше в сво му життi я злякався
гусака.
- Ну, то страшнiшого вже не буде. Це я вас в такий спосiб готую до
розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але... Ви зна те... Так
от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому - не знаю. Але сьогоднi
я почув його посвист в кабiнетi Полив'яного. Вiн, наприклад, поцiкавився,
чому в другiй хiрургi© найвищий процент смертностi. Запитував, хоч сам
добре зна , яких хворих ми туди кладемо. А потiм ще про хлопця, iнженера.
Буцiм якийсь винахiд... Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не
помилився, будуть комiсi©... Ви пiдготуйте папери. Це у вас дине...
Те, що говорив Арсен Кузьмович, бiльше дивувало, нiж страхало Холода.
Адже все це - безглуздя. Але буде морока, будуть непри мностi.
Канцелярськi комiсi©, схожi на допити розмови, шелест паперiв, - звiдки
воно?..
- Папери... Вони й так забирають у лiкарiв половину ©хнього часу, -
вiдповiв дратiвливо, начебто за все нiс провину директор лiкарнi.
- Воно так... Але ж... - Арсен Кузьмович теж крутив перед себе iнший
клубок, не мiг вхопити нитки. - Скажiть, не домагалися ви вiд Бiлана, щоб
вiн залишив сво© експериментальнi операцi©?
- Ну, зробимо таке припущення.
- Тодi... Тодi це нелогiчно з вашого боку. Ви вихваля те тi операцi©
гласно, а потiм наодинцi...
- Тобто як це гласно?.. - здивувався Прокiп Гор-дiйович.
- Ну, а стаття в газетi...
Холод вiдчув себе так, мовби набрав у рот чогось гiркого i не знав, як
його виплюнути, мусив ковтати. I що вiн мiг сказати? Адже справдi... Вiн
просто не обдумав. Виходить, в Олександра якiсь пiдстави на образу...
Хоч, знову ж, якi?
I вже не мiг виважити - чи до кiнця був справедливий з Бiланом. Вiд
того непри мно.
А все iнше - бридня. Вiн не покривив душею i нiкого не бо©ться.
- Щодо статтi я зараз вас нi в чому впевнити не можу, - сказав по
хвилi. - Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, мiж цим i тим нема нiякого
зв'язку. Що ж до комiсi©... Я люблю розумнi комiсi©.
- В тiм i бiда, що часто розумнi комiсi© укладаються з дурних голiв.
Вони вже вийшли до зупинки таксi, стали в чергу. Бiльше про це не
говорили.
Робота, турботи вiдсiяли геть непри мне почуття, яке лишилося в Холода
пiсля вiдвiдин мiнiстерства. Та й Прокiп Гордiйович вже давно привчив себе
не зважати на колючки, котрi сипало пiд ноги життя. Якщо ступати на них
мiцнiше - бiльше ©х вломиться. Мав на сьогоднi квиток до театру i не
збирався вiддавати тi кiлька годин гризотi. Та й те - вiн i так не вельми
часто ходить до опери.
Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, i сам би не вiдповiв.
Мабуть, глибоко ©© не розумiв. Може, тому й прирiс душею до кiлькох
мелодiй. Прирiс мiцно. Правда, i в них вiн живе уявою осiбно вiд того, що
дi ться на сценi.
...Кружляють в танцi молоденькi лебедята. А вiн прикрив долонею чоло,
заплющив очi... I бачить сумний журавлиний ключ в прощальнiм вирi©.
Плачуть тривогою журавлi, плинуть понад сумною землею. Все далi й далi. Он
вже тiльки маленькi крапочки виднiють на обрi©. Що ©х чека в далекiй
дорозi? Що чека його тут? Чи привiта вiн ©х весною, чи почу ©хнiй крик?
Вмовкла музика.
Вiн знав, на сценi вклоняються лебедята, i не пiдводив очей.
Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодiя, i вiн не хотiв
вiддавати ©© iншим видiнням. Не хотiв чи яе мiг. Знов тiльки - це не
впертiсть. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може...
Мабуть, в валi зараз нема нiкого. Музика спопелила стiни, повела людей на
тисячi знаних i незнаних дорiг, ©х тут нема , слухачiв. Однi проповзають
попiд колючим дротом, iншi дивляться не надивляться в синi чи голубi очi
не суджено© кохано©, ще iншi злiтають в небо швидкокрилими птицями. Людина
тим i велика, що кожна лине на сво© дороги, до сво©х видiнь i мрiй. Лине
до вищо© музики. До тi ©, яку ми назива м життям. Так, жоднiй мелодi© не
передати музики людсько© душi, ©© почування в ту мить, коли вона бачить
калину в ранковiй росi, коли слуха шум осiннього бору, коли дивиться в
коханi очi. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить
поетам i композиторам. Тим, справжнiм. Себе ж ма за сухого реалiста. Вiн
прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до працi, прослухову на
магнiтофоннiй стрiчцi Бетховена або Брамса. Вони його активiзують до
працi. Саме так - активiзують. ©хню урочистiсть, високий тембр вiн несе з
собою до операцiйно©. Ввечерi, коли млявиться робота, сiда до рояля. Вiн
себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як i те, коли вiн, виходячи
на довгу прогулянку, кладе в кишенi по плитцi старого затвердiлого
пластилiну. I те й те розламу пальцi.
...Вiдлетiли журавлi. Згасла лебедина пiсня на холоднiм озерi. I
лишилася туга по тих невiдомих журавлях i по сумному лебединому коханню.
Прокiп Гордiйович повертався десь близько пiвночi. Iшов далекими
глухими вуличками - навмисне докидав гаку: помрiяти, подумати. Йому
найкраще думалось в ходi.
Сумна, мрiйлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, ©м нiхто не
заважав.
I так нагло, так несподiвано перепинили ©м шлях три хиткi постатi, що
Холод поморщився з досади. - Дядь, дай на трамвай...
Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих лiт. Тримали руки в
кишенях плащiв, човгали гумовими пiдошвами по асфальту.
- Дядь, не жмись, - виступив наперед, чвиркнув крiзь зуби найстарший,
довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. - Дай
красненьку, а то можеш спiткнутись...
Холод ковзнув поглядом по шрамовi, по низько насунутому на очi куцому
козирковi, пiшов просто на нього.
- Я ще не спотикався, - мовив. - А от ти спiткнутись бо©шся. Й не
вдариш.
Шрамуватий вiдступив на крок, i вiн пiшов прямо. Йшов рiвно, не
втягуючи голови в плечi. Вiдтак зупинився, кинув через плече:
- А ще не вдариш тому, що я в тебе вирiзав апендицит. Це було дев'ятого
грудня минулого року, - i закрокував далi.
Хлопець занепоко но оглянувся, чомусь помацав живiт.
- Кiм, що прочирикав цей чмур? - запитав стурбовано. -Хiба без
апендицита... На що вiн вплива ?..
- В декого на совiсть. А в тебе - на клепки в головi, - вже здалеку
вiдгукнувся Прокiп Гордiйович.
Йому не було анi страшно, анi смiшно. "Може, й Олег десь так", -
заглушила все думка.
Кiлька днiв тому впав йому до рук несподiваний лист. Той лист i
порадував, i засмутив його. А найбiльше - здивував. Лист було адресовано
на клiнiку. Писав зовсiм не знайомий хлопець. Пiд листом пiдпис: Андрiй i
кiлька закарлючок, схожих на зiгнутий спiраллю дрiт. Адреси зворотно© не
було. Хлопець писав, що його. Холодiв, син Олег працю з ним в однiй
бригадi, на шахтi. Вони потоваришували. Професор нехай не турбу ться за
Олега. Бригада в них дружна, всi вони живуть в гуртожитку, харчуються в
©дальнi, - Олег навiть поправився. Мабуть, незабаром напише сам...
Прокiп Гордiйович щиро подякував у думцi невiдомому Андрi вi. Але довго
не мiг стямитись з подиву. Олег на Донбасi! Працю на шахтi! Як вiн
опинився там? I що ж тепер йому?.. Адже-Донбас!
"От ти вже й розхлипався, мов дамочка пiд дверима деканату. Зiзнайся,
ти, iнтелiгент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем пiд
пахвою? Так. Бачу. I не можу вiдмовитись. Я розумiю... Й не можу
зрозумiти. Не можу, бо не хоче розумiти серце. I всi ми... Всi ма мо
серця. Я знаю: Донбас - це не лише вугiль i круте слово.
Це й бiблiотека, i гiрничий iнститут, i робiтничий театр. I все ж менi
страшно.
Всi це знають. I я теж. Але я на Олега дивлюся зовсiм iнакше, нiж на
чужих хлопчакiв з вулицi. На всiх чужих. Всiх нас цiкавить молода доля.
Молодь - майбутн людства, i вiд того, якою буде вона, багато залежить,
Олександр Кiндратович добре пригаду розповiдi Холо-да про хлопця. Вiн
аж набрид був йому ними. Про винахiд, про обопiльну розмову. Винахiд... А
може?.. Адже iнженер вiдкрив йому свою та мницю. То... - свiдка геть.
Бiлан аж здригнувся вiд тако© думки. На якусь мить йому стало сумно i
страшно.
Вiн пригаду , як колись, в iнститутi, вiд необережного Прокопового
поруху впала на пiдлогу i розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали
вдвох, обпеклися обидва. Прокiп - обличчя i плече, Олександр - руку. Вдвох
шукали по мiсту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пiшов до
завiдуючого лабораторi ю i прийняв усю вину на себе. Вони тодi
посварилися. Помирив ©х увечерi голод. Жили в однiй кiмнатi, мали на двох
одну тумбочку. Одну сковорiдку, одну каструлю, одного капелюха... одну
пляшку з медом. Пляшка стояла мiж койками, а вони лежали й жували сухий
хлiб. Вiдтак Прокiп поворухнувся, дiстав з скриньки олiвпя. Вiдкусив
хлiба, вмочив олiвця в мед i облизав. Олександр i собi полiз у скриньку за
олiвцем. Хлопцi нахилилися разом, зштовхнулися лобами.
...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кiндратович нервово потиску
плечима. Пустi сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощерблено© дорого©
кришталево© чари, котру доводиться вiднести в смiттярку. Бо вона буде
заважати. I не тiльки заважати, об не© можна й порiзатись. Отож тiльки
викинути. Це - на користь усiм.
Бiлан не помiтив, як переступив рубiж. Йому таки доводилось
перестрiвати людей на вузькiй стежцi й ранiше. Вiн взагалi не вiрив людям,
якi шукали сво©х стежок. Остерiгав, зупиняв: "Тобi ж на добро; хочу, щоб i
далi йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й
перечiпляв ноги гирлигою безiдейностi чи безприн-циповостi. I все те - в
iм'я правди. Олександр Кiндратович ще нiчого не зробив на шкоду.
Але то - до iнших, не близьких людей. Котрi блукали манiвцями i щодо
котрих почував обов'язок - повернути на вiрний шлях. А це Прокiп.
Вiн вiдчував велику мiць Холода. Вiрив у його правду. До не© прагнув
свiтлими проталинами душi, ненавидiв ©© темними закамарками. Горiв
ревнiстю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й
на них, i на Прокопа. Любов i злiсть сплелися в ньому туго. Але любов
завжди переважала. Ще й зараз...
Бiлан обманював себе. Втiкав вiд чистого аркушика на столi i знав, що
не втече. Аргументи, якими пiдпирав свою совiсть, видавались вагомими -
вагомими, вищими за все. Мав писати доповiдну про роботу обох хiрургiй. I
там напише... Щоправда, вiн може не торкатися цього... Може взагалi
вiдмовитись. Але справдi, хiба зараз не громадською користю клопочеться
вiн! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважа рятувати багатьох.
Олександр Кiндратович швидко пiдiйшов до столу, нагнувся, щоб сiсти, i,
ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. "От i хвороба змага ", -
поскаржився гiрко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботi,
не стежив за собою, не вiдпочивав вчасно. "Ревматизм..." - на мить
вiдбiгають думки вбiк. Дивно, в iнших вiн назива ревмокардит, а в себе -
ревматизм. Чого це?
"А той... - знову викликав роздратованою уявою Холо-да. - Все життя в
плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. I зараз. Коханку завiв.
Перешкоджа працювати".
"Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по однiй щоцi... Я не
пiдставлю друго©. Гада ш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро бiльшу.
Я не заради себе, а тiльки заради людей", - затоптав думкою останнi iскри
сумлiння. Рвучко вимкнув верхн свiтло, ввiмкнув настiльну лампу. Вона
сяйнула голубим промiнням, освiтила в кутку, за стосом книг, похмурого
чудернацького божка. Вiн привiз його з Iндi©, з туристських мандрiв.
Божок пробудився, засвiтив банькатими смарагдовими очима. Страшними,
осмисленими, жорстокими очима.
Бiлан любив дивитися в тi очi. Тодi змагався з ним. Почував себе
безстрашним, дужим. Але сьогоднi тi очi чомусь нервували його. I вiн
повернув статуетку обличчям до стiни. Вийняв чорну автоматичну ручку,
пiдсунув чистий аркуш.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Варвара Iванiвна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них i
страх, i питання, й надiя. Але що може вдiяти? Вiн уже зробив все, що мiг,
вдався до всiх, вiдомих йому засобiв. З-за дверей пiсляоперацiйно©
ледве-ледве долiта пiсенька:
Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять,
Щоб цвiточкiв назбирать-рать-рать...
Хвора ще не прийшла до свiдомостi, з приспано© морфi м пам'ятi вона
видобула лише оцю дитячу пiсеньку. Життя ледве струменить з ©© очей,
згаса з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повiльно, крапля за
краплею.
Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять...
Мине година, може, двi, i тиха печать спокою запечата вуста. О,
професор зна , як невiдворотно ляга вона. Людина пiд нею сувора, велична,
i все ж вона незрiвнянно краща в буденнiм неспоко©, в гнiвi, в радостi, в
задумi. Той спокiй страшний i нерозгаданий до кiнця людьми. Лiкарi просто
звикли до нього, вони його сприймають у зовнiшнiх проявах i давно
вiдступилися вiд його та©нства. А щось в нiй, в оцiй останнiй хвилинi
життя. Недарма лiсовi звiрi, старi мудрi жителi лiсiв, вiдчувши ©©, йдуть
у хащi, в самотнiсть. Останнi акорди ©хнiх сердець тонуть в шелестi вiтру.
Може, це iнстинкт, великий iнстинкт - не впасти тiнню на життя. Дерева теж
помирають мовчки. Так, це iнстинкт. Бо коли б не вiн - смерть заглушила б
життя. Люди втекли вiд не©. I караються за це.
А в садочку все мовчить-чить-чить.
Нiби довга розпечена голка проходить крiзь серце. I вже навiть силомiць
вiн не може думати про щось сторонн .
Тiльки пташечка кричить-чить-чить.
I враз - спалах у Холодовiй пам'ятi: "Бiлан". I ще раз:
"Сашко".
Але Олександра Кiндратовича нема в клiнiцi. Нема його i вдома. Холод
сам збiга вниз по сходах, прочиня дверi лабораторi©.
- Лiля! Ти не зна ш, де батько?.. - I, сам не вiдаючи для чого, забира
в не© колбу. - Розумi ш... Життя людини. У нього лiки.
- Вiн, зда ться, говорив - буде на засiданнi в академi©...
Бiлi вiчка на телефоннiм крузi зливаються в одне. Холод квапиться, -
кожна секунда - втрачена крапля кровi. Крапля життя...
Врештi, знайоме покашлювання в трубцi. Прокiп Гордi-йович вiдчува , як
щось стислося в нього всерединi, як затремтiла рука. Великою силою подавив
хвилювання.
- Олександре. Це я, Прокiп. Вислухай, не клади трубки... В нас помира
жiнка. Не згорта ться кров... Вже все... Ти менi говорив - привiз з Швецi©
препарат... Ти його не витрачав...
В трубцi й далi глухе покашлювання., далекий, мов комариний писк,
голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво i сiрники, забрати порожню
тару. Лiля теж несамохiть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди
трохи недовiрливi, а з'араз стривоженi очi Прокопа Гордiйовича. Синенькi,
схожi на електричнi iскри, вогники проскакували в його зiницях, гасли десь
у глибинi. Лiлi здалося, нiби вояа навiть чу сухе електричне
потрiскування. Дiвчина не опам'яталася, як вихопила трубку.
- Тату... Це моя подруга, дiвчина з нашого класу. При©зди швидко. Тату!
В кiмнатi запала така тиша, що голос з трубки почули всi:
- Я зараз подзвоню комусь з асистентiв. Чекайте...
- Лiля... Нащо ти... Буцiм подруга, - промовив Прокiп Гордiйович, коли
та поклала трубку. Але очi його свiтилися вдячнiстю.
Варвара Iванiвна вхопила дiвчину за руку, мiцно, по-чоловiчому
потиснула ©©.
Але ©© погляд линув до професора. Вона вiрила, що вiн щось зробить.
Бач, пригадав. Таки недаремно сподiвалася й цього разу.
Прокiп Гордiйович ловить на собi голубливий погляд завiдуючо©,
одверта ться. Професоровi давно вiдомо, що Варвара Iванiвна любить його.
Але вiн... Йому сухою грудкою на серцi ©© любов. I не тому, що Варвара
Iванiвна негарна, немолода, просто серце ма свою волю... Вона нiколи не
виказувала йому свого кохання, а вiн теж вдавав, буцiм нiчого не помiча .
Тiльки коли лишалися наодинцi й вичерпувалась тема лiкарських справ, трохи
губився й, мабуть, тому ховався за грубiстю.
За кiлька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворiй просто
в артерiю.
Зодягнувшись у кабiнетi, Прокiп Гордiйович вийшов з бiло© суворо© тишi
на подвiр'я. Мабуть, людина вже зiткана так: якщо в не© нема лиха, вона
муля ться дрiбницею, аж поки не натре собi водянку, вiд котро© теж ступати
боляче. Для Холода зараз такою водянкою вiдвiдини мiнiстерства. Його
робота над ультразвуковим кардiоскопом заходила в глухий кут. Йому
потрiбно залучити iнженерiв, а також закупити деталi й установки, якi
коштували немалi грошi. I все це, не гаючись, бо Прокiп Гордiйович вичитав
в англiйському журналi, що англiйськi вченi теж працюють над подiбною
установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього вiн майже не ма
часу на роботу над кардiоскопом. Його час без решти поглинають клiнiка i
обов'язки голови хiрургiчного товариства. Показовi операцi©, наради в
мiстi i областях, всiлякi профiлактичнi заходи. А ще ж лекцi©. Йому майже
зовсiм довелося вiдмовитись од них, вiддати години iншим. З кардiоскопом
лихо ще i в тому, що бюро патентiв засекретило винахiд i вiн не мав змоги
опублiкувати його в пресi, зацiкавити який-кебудь грошовитий дослiдний
iнститут чи завод.
Так Холод потрапив, як кепкував над собою сам, в становище дрiбного
власника, який хова ться з сво©м винаходом в комiрчинi. Тому-то й мусив
iти до мiнiстерства прохати грошей.
Вони умовились ©хати туди разом з директором лiкарнi Арсеном
Кузьмовичем. Той вже чекав на подвiр'©, пiд кущем горобини.
Стояв ясний осiннiй день, горобина палала пiд сонцем, неначе
велетенське багаття.
Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячнiй рiцi... День плинув дивною
симфонi ю, в якiй все злагоджене, все потрiбне й зрозумiле. I високе небо,
й людський гомiн, i маленька пташка на червонiм кущi. I тiльки труба внизу
кiптюжить i кiптюжить небо, пахка на мiсто клубками отрути. Легковажнi
поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво. Дим заводу, вогонь
мартена. Може, й красиво. Але людинi призначено возвеличувати не злу, а
добру красу, оспiвувати те, що полегшу ©© життя. Вiн уже списав гору
паперу, стер не одну пару пiдошов, борючись проти цi © краси. Хоч поки що
й марно.
По той бiк червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловiк, гукав
через огорожу:
- Слава, Слава, в мене син!
Поруч нього пiдстрибував малий Iгорьок - хлопчик, котрому два тижнi
тому Холод зробив останню операцiю стравоходу, теж махав руками, репетував
дзвiнкоголосе:
- У нас з дядею син! У нас син!
А потiм обкрутився з радостi на однiй нозi i загилив носаком м'яча.
Хлопчик не помiтив, як вийшов на дорiжку професор, м'яч хуркнув попiд
кущем, збив з професорово© голови капелюха.
- Отаке капосне, - пiдiбрав аж пiд корпусом капелюха Прокiп Гордiйович.
- Я його вiд смертi рятував, а воно м'ячем по потилицi... Вiддячило...
Роз'©лося, порося, мало з нiг не звалило. - I вдавано сердито: - Ану, ходи
сюди!
- Е, - пiдстрибнув на однiй нозi Iгорьок. - Ви й за вухо вмi те... Я не
вас хотiв.
- А кого, його? - вказав пальцем на Арсена Кузьмовича.
- Умгу.
- А ти, брат, дипломат, - засмiявся Холод, а слiдом за ним i директор
лiкарнi.
...Заступник мiнiстра, начальник управлiння лiкувально-профiлактично©
допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний спочатку запросив до себе
лише директора лiкарнi. Вони розмовляли довго, так довго, що Прокiп
Гордiйович знудьгував чекати в приймальнi, вийшов у коридор, аж геть у той
кiнець, до вiдчиненого вiкна. Запалив цигарку, перебiгав наперед думкою
розмову з заступником мiнiстра. Кажучи правду, вiн не вiрив в оцi сво©
вiдвiдини. I йшов з внутрiшнього примусу. Холод вiддавна почував неприязнь
до заступника мiнiстра, чоловiка легкого на слово i неквапливого на дiло,
чоловiка з недовiрливими очима, в котрих сховалося глибоко, на самих
денцях, презирство до людей. Полив'яний стрiча вiдвiдувачiв посмiшкою,
але та посмiшка - не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник мiнiстра
чомусь нагаду Холодовi розпорядника новорiчного карнавалу, в якого болять
зуби.
Полив'яний - теж колишнiй Холодiв однокурсник. Якщо Прокiп Гордiйович
вiдмiряв йому неприязнь квартою, то той вiддавав борг ковшем. Запас ©©
обидва мали ще з iнституту.
Володимир Полив'яний був громадське активним студентом. Ця активнiсть
зростала вiдповiдно до того, як вони наближалися до останнього курсу, до
розподiлу мiсць на роботу, до аспiрантури. В сво му студентському портфелi
Володимир завжди носив якогось свiжого про-токола, виступав на зборах
одразу ж за доповiдачем, навiть першим прибiгав до фiнiшно© стрiчки на
комсомольських кросах. А Прокоповi одна така стрiчка мало не перетнула
життя.
"Який дурень за день до екзаменiв, та ще в таку погоду, прийде на
крос", - сказав вiн у групi.
I таки справдi, другого дня вiд старту бiгло чоловiк десять активiстiв.
Прокiп, профорг, перечiкував дощ у розваленiй лазнi за пiвкiлометра до
фiнiшу, дочекавшись бiгунiв, вистрибнув у вiкно i подолав дистанцiю поруч
Володимира.
Полив'яному було про що говорити на зборах. Про кришталеву чеснiсть
комсомольця, серйозне ставлення до сво©х обов'язкiв, про захист iнтересiв
колективу. Жива iлюстрацiя, антипод чесностi. Прокiп сидiв на переднiй
лавi.
А потiм, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: "Дурний-дурний.
Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалi такого не буде. Кайся i
обiцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе". Давно те було. Але Холод так i не
навчився каятись i обiцяти. Зате Полив'яний, либонь, збагнув цю науку
тонко.
Вони обо навчалися в аспiрантурi. Вiдтак ©хнi стежки розбiглися.
Володимир Полив'яний працював десь у Ленiнградi i тiльки чотири чи п'ять
рокiв тому повернувся до Ки ва. Привiз з собою дебелого адмiнiстративного
портфеля, чимале черевце i чутку, буцiм в тому портфелi визрiва якийсь
генiальний проект. Портфель потерся, вiн замiнив його новим, але чутка не
старiла.
По коридору пробiгали мiнiстерськi працiвники, зодно-манiтненi
паперовим клопотом i кабiнетною нудьгою. Прокiп Гордiйович дивився на них,
ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визнача дiагноз.
Причепливий професiоналiзм, котрого вiн гнав, мов надокучливого гедзя.
Адже так взагалi може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякi
лiкарi так i сприймають ©х:
"Пiшов мiй стравохiд", "пiшли мо© ноги". Або ж як декотрi начальники,
якi бачать перед собою одиницi: "людино-днi", "людиногодини".
Нi, вiн не мiг мати людей за палички й цифри. Прокiп Гордiйович любив
©х або ненавидiв, захоплювався або зневажав. I лише iнодi намагався не
помiчати.
Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дрiботiла попереду,
буркотiла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати
кожного.
- Вам, дiвчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, -
мовив Прокiп Гордiйович, прочиняючи дверi кабiнету.
Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник мiнiстра пiдвiвся
назустрiч, незграбно i мiцно потиснув руку. Вiн грався в дружбу. "Ох,
спливло-минулося, дурнi i на©а-нi ми колись були", - грався в простоту. I
Холод теж, переступаючи порiг його кабiнету, одягав невидимого капелюха
простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в iнший бiк.
Взявши один раз невiрний тон. Полив'яний вже не мiг змiнити його. Холодовi
смiшно, що заступник мiнiстра вда , буцiм не помiча , як вони блазнюють.
Пiсля кожно© тако© розмови Полив'яному зда ться, немов вiн проковтнув
порцiю непотрiбних, непри мних лiкiв.
- То як воно стриба ться-перекида ться?..
- А так. Наперед гузном.
- Мабуть, обважнiло гузно...
- У ваших голоблях обважнi ...
- Ну, вже такi товстi голоблi... А я знаю, чого ти прийшов, -хитро
примружився Полив'яний. -Сказати?..
"Не в дiдька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за
мене", - подумав Прокiп Гордiйович. I вголос, з удаваним подивом:
- Та ну!
- А я вже вгадую, - Володимир Володимирович ворушив пучками, нiби лiчив
папiрцi...
- I звiдки ти... Справдi, я прийшов просити грошей. На кардiоскоп.
- Грошi... Мда-а... Нiкуди без них... Всi по них зiтхають. Пiшов
просити ©х я, на всю нашу хату, а менi кажуть:
залиште заяву, вкажiть суму, на яку рука пiднiметься. Тiльки перед тим
зважте, що, на вашу думку, на сьогоднi важливiше: ракети чи сечовi мiхурi.
Отак от. Образно i кардинально...
- I що ж ти?.. - нахмурив кущастi брови Холод, несамохiть випадаючи з
тону.
- Я? Я сказав - вам виднiше... Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо
калиткою. Я сам ось при©ду до тебе... Подивлюся... Це ж таки не
тень-телень... I клiнiку твою навiдаю. Давно не був. Як там у тебе?..
В очах Полив'яного, схованi глибоко, на самiм денцi, боролися два
почуття - пiдлабузництва й ненавистi. Вiн таки трохи боявся Холода. I тому
ще не вирiшив до кiнця, якому вiддати перевагу. Мабуть, другому.
Розмова непомiтно збочила на клiнiчну роботу. Холод аж здивувався такiй
уважностi i турботливостi Полив'яного. Той розпитував про операцi©, про
лiкувально-профiлактичну дiяльнiсть i навiть про санiтарно-харчовий режим.
А на прощання ще раз пообiцяв потрусити калиткою i завiтати до нього в
найближчi днi. Холод вiрив i не вiрив.
Вiн гадав, що Арсен Кузьмович вже вiд'©хав, але той чекав на нього в
скверику бiля мiнiстерства.
- Я машину вiдпустив, - мовив завiдуючий. - Шофер попросився. Жiнка
захворiла, чи що... Ходiмо вниз пiшки, а там вiзьмемо таксi.
Спускалися до Хрещатика тихою, замрiяною вулицею. Холод сьогоднi вперше
i якось враз помiтив, що вже осiнь. Кружляло в повiтрi жовте листя, падало
до нiг в сумнiй знемозi. Дерева шелестiли холодно, по-осiнньому. Арсен
Кузьмович кiлька разiв поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцiм не
чу . Йому не хотiлося порушувати тихо© осiнньо© замрi©, спокiйного плину
сво©х думок. А думалось йому про мiсто, в якому прожив бiльше половини
життя, про надiю, котру привiз до нього i поселив на горi, про власнi
невдачi. Тiльки не про оцi, дрiбнi. Професор обминав ©х думкою. Але тi,
бiльшi... Йому здавалося:
вiн ось-ось знайде. Але не знаходив. Вiд чого вони? Може, вiд злого
збiгу обставин, а може, просто вiд безталання. Адже в життi, щоб звершити
щось, неодмiнно потрiбно мати талант. Лiкар - це теж талант. Людськi
серця, голови, очi - всi рiзнi, ©х треба сприймати iндивiдуально. Треба
кожного разу, знаючи все загальне, знайти вiдмiну. Так само, як в музицi,
в поезi©.
Думка його летiла понад дрiб'язком життя, туди, де ©й просторо, де вона
шуга без припону, на власнiй волi. Але ©© таки прикро вхопив i повернув
на стоптаний пастiвник Арсен Кузьмович.
- Прокопе Гордiйовичу. Що у вашому життi було найстрашнiшого?
Холод здивовано звiв брови, потиснув плечима.
- Ви, мабуть, дума те, вiйна? Найбiльше в сво му життi я злякався
гусака.
- Ну, то страшнiшого вже не буде. Це я вас в такий спосiб готую до
розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але... Ви зна те... Так
от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому - не знаю. Але сьогоднi
я почув його посвист в кабiнетi Полив'яного. Вiн, наприклад, поцiкавився,
чому в другiй хiрургi© найвищий процент смертностi. Запитував, хоч сам
добре зна , яких хворих ми туди кладемо. А потiм ще про хлопця, iнженера.
Буцiм якийсь винахiд... Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не
помилився, будуть комiсi©... Ви пiдготуйте папери. Це у вас дине...
Те, що говорив Арсен Кузьмович, бiльше дивувало, нiж страхало Холода.
Адже все це - безглуздя. Але буде морока, будуть непри мностi.
Канцелярськi комiсi©, схожi на допити розмови, шелест паперiв, - звiдки
воно?..
- Папери... Вони й так забирають у лiкарiв половину ©хнього часу, -
вiдповiв дратiвливо, начебто за все нiс провину директор лiкарнi.
- Воно так... Але ж... - Арсен Кузьмович теж крутив перед себе iнший
клубок, не мiг вхопити нитки. - Скажiть, не домагалися ви вiд Бiлана, щоб
вiн залишив сво© експериментальнi операцi©?
- Ну, зробимо таке припущення.
- Тодi... Тодi це нелогiчно з вашого боку. Ви вихваля те тi операцi©
гласно, а потiм наодинцi...
- Тобто як це гласно?.. - здивувався Прокiп Гор-дiйович.
- Ну, а стаття в газетi...
Холод вiдчув себе так, мовби набрав у рот чогось гiркого i не знав, як
його виплюнути, мусив ковтати. I що вiн мiг сказати? Адже справдi... Вiн
просто не обдумав. Виходить, в Олександра якiсь пiдстави на образу...
Хоч, знову ж, якi?
I вже не мiг виважити - чи до кiнця був справедливий з Бiланом. Вiд
того непри мно.
А все iнше - бридня. Вiн не покривив душею i нiкого не бо©ться.
- Щодо статтi я зараз вас нi в чому впевнити не можу, - сказав по
хвилi. - Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, мiж цим i тим нема нiякого
зв'язку. Що ж до комiсi©... Я люблю розумнi комiсi©.
- В тiм i бiда, що часто розумнi комiсi© укладаються з дурних голiв.
Вони вже вийшли до зупинки таксi, стали в чергу. Бiльше про це не
говорили.
Робота, турботи вiдсiяли геть непри мне почуття, яке лишилося в Холода
пiсля вiдвiдин мiнiстерства. Та й Прокiп Гордiйович вже давно привчив себе
не зважати на колючки, котрi сипало пiд ноги життя. Якщо ступати на них
мiцнiше - бiльше ©х вломиться. Мав на сьогоднi квиток до театру i не
збирався вiддавати тi кiлька годин гризотi. Та й те - вiн i так не вельми
часто ходить до опери.
Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, i сам би не вiдповiв.
Мабуть, глибоко ©© не розумiв. Може, тому й прирiс душею до кiлькох
мелодiй. Прирiс мiцно. Правда, i в них вiн живе уявою осiбно вiд того, що
дi ться на сценi.
...Кружляють в танцi молоденькi лебедята. А вiн прикрив долонею чоло,
заплющив очi... I бачить сумний журавлиний ключ в прощальнiм вирi©.
Плачуть тривогою журавлi, плинуть понад сумною землею. Все далi й далi. Он
вже тiльки маленькi крапочки виднiють на обрi©. Що ©х чека в далекiй
дорозi? Що чека його тут? Чи привiта вiн ©х весною, чи почу ©хнiй крик?
Вмовкла музика.
Вiн знав, на сценi вклоняються лебедята, i не пiдводив очей.
Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодiя, i вiн не хотiв
вiддавати ©© iншим видiнням. Не хотiв чи яе мiг. Знов тiльки - це не
впертiсть. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може...
Мабуть, в валi зараз нема нiкого. Музика спопелила стiни, повела людей на
тисячi знаних i незнаних дорiг, ©х тут нема , слухачiв. Однi проповзають
попiд колючим дротом, iншi дивляться не надивляться в синi чи голубi очi
не суджено© кохано©, ще iншi злiтають в небо швидкокрилими птицями. Людина
тим i велика, що кожна лине на сво© дороги, до сво©х видiнь i мрiй. Лине
до вищо© музики. До тi ©, яку ми назива м життям. Так, жоднiй мелодi© не
передати музики людсько© душi, ©© почування в ту мить, коли вона бачить
калину в ранковiй росi, коли слуха шум осiннього бору, коли дивиться в
коханi очi. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить
поетам i композиторам. Тим, справжнiм. Себе ж ма за сухого реалiста. Вiн
прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до працi, прослухову на
магнiтофоннiй стрiчцi Бетховена або Брамса. Вони його активiзують до
працi. Саме так - активiзують. ©хню урочистiсть, високий тембр вiн несе з
собою до операцiйно©. Ввечерi, коли млявиться робота, сiда до рояля. Вiн
себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як i те, коли вiн, виходячи
на довгу прогулянку, кладе в кишенi по плитцi старого затвердiлого
пластилiну. I те й те розламу пальцi.
...Вiдлетiли журавлi. Згасла лебедина пiсня на холоднiм озерi. I
лишилася туга по тих невiдомих журавлях i по сумному лебединому коханню.
Прокiп Гордiйович повертався десь близько пiвночi. Iшов далекими
глухими вуличками - навмисне докидав гаку: помрiяти, подумати. Йому
найкраще думалось в ходi.
Сумна, мрiйлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, ©м нiхто не
заважав.
I так нагло, так несподiвано перепинили ©м шлях три хиткi постатi, що
Холод поморщився з досади. - Дядь, дай на трамвай...
Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих лiт. Тримали руки в
кишенях плащiв, човгали гумовими пiдошвами по асфальту.
- Дядь, не жмись, - виступив наперед, чвиркнув крiзь зуби найстарший,
довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. - Дай
красненьку, а то можеш спiткнутись...
Холод ковзнув поглядом по шрамовi, по низько насунутому на очi куцому
козирковi, пiшов просто на нього.
- Я ще не спотикався, - мовив. - А от ти спiткнутись бо©шся. Й не
вдариш.
Шрамуватий вiдступив на крок, i вiн пiшов прямо. Йшов рiвно, не
втягуючи голови в плечi. Вiдтак зупинився, кинув через плече:
- А ще не вдариш тому, що я в тебе вирiзав апендицит. Це було дев'ятого
грудня минулого року, - i закрокував далi.
Хлопець занепоко но оглянувся, чомусь помацав живiт.
- Кiм, що прочирикав цей чмур? - запитав стурбовано. -Хiба без
апендицита... На що вiн вплива ?..
- В декого на совiсть. А в тебе - на клепки в головi, - вже здалеку
вiдгукнувся Прокiп Гордiйович.
Йому не було анi страшно, анi смiшно. "Може, й Олег десь так", -
заглушила все думка.
Кiлька днiв тому впав йому до рук несподiваний лист. Той лист i
порадував, i засмутив його. А найбiльше - здивував. Лист було адресовано
на клiнiку. Писав зовсiм не знайомий хлопець. Пiд листом пiдпис: Андрiй i
кiлька закарлючок, схожих на зiгнутий спiраллю дрiт. Адреси зворотно© не
було. Хлопець писав, що його. Холодiв, син Олег працю з ним в однiй
бригадi, на шахтi. Вони потоваришували. Професор нехай не турбу ться за
Олега. Бригада в них дружна, всi вони живуть в гуртожитку, харчуються в
©дальнi, - Олег навiть поправився. Мабуть, незабаром напише сам...
Прокiп Гордiйович щиро подякував у думцi невiдомому Андрi вi. Але довго
не мiг стямитись з подиву. Олег на Донбасi! Працю на шахтi! Як вiн
опинився там? I що ж тепер йому?.. Адже-Донбас!
"От ти вже й розхлипався, мов дамочка пiд дверима деканату. Зiзнайся,
ти, iнтелiгент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем пiд
пахвою? Так. Бачу. I не можу вiдмовитись. Я розумiю... Й не можу
зрозумiти. Не можу, бо не хоче розумiти серце. I всi ми... Всi ма мо
серця. Я знаю: Донбас - це не лише вугiль i круте слово.
Це й бiблiотека, i гiрничий iнститут, i робiтничий театр. I все ж менi
страшно.
Всi це знають. I я теж. Але я на Олега дивлюся зовсiм iнакше, нiж на
чужих хлопчакiв з вулицi. На всiх чужих. Всiх нас цiкавить молода доля.
Молодь - майбутн людства, i вiд того, якою буде вона, багато залежить,