- Я можу вдатися до фактiв, - сказав на диво спокiйно. - До доказiв.
Пам'ята ш, як ти ножицями поранив мiокард, спричинив до нового
захворювання? Ти зашив... В терапевтичному вiддiленнi рентгенознiмок
серця хворо© до операцi©... Зараз його теж зробити неважко.
Вiсiмнадцятого... Бухгалтеровi з Вiнницi... Вчора.
- Ти... Ти шпигу ш за мною, - стиснув кулаки Бiлан. Його дратував
цигарковий дим, страшенно кортiло закурити, але вiн не хотiв брати цигарки
з Холодово© коробки.
- Нi, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти...
- Допомогти?.. -Олександр Кiндратович перепитав майже згiрдно. - Ти -
менi... А що можеш сам?..
Душно, тiсно в просторому кабiнетi. Душно обом. В мовчанцi чути, як
десь невпинно цокотить, вгриза ться в дерево шашiль.
Холод розстебнув верхнiй гудзик сорочки, пiдвiвся. Бiлан опустив
голову, кулаки самi безвiльно розтиснулись, лягли на стiл. Хоч вiн ще
вдома пережив думкою таку розмову, але тепер, не знати чому, злякався.
Йому стало лячно залишатися зараз на самотi, обiрвавши все те, що днало
©х довгi роки.
- Хiба я для себе... На добро ж, не на зло, - спробував стерти все
сказане допiру. - Я шукаю. Може, я щось i не зовсiм... Може... Трiшки. Ти
дума ш?.. Я сам собi затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумiй - це
крапля.
- Крапля кровi. Людське життя - це крапля. Всього лиш. Ми не ма мо
права важити нею.
- Але ж задля того...
- Навiть задля найвищого. Ми не давали його. I вищого за нього нема .
Так робили в iм'я всiх жорстокостей. Всiх користей. В iм'я добра... Це щит
усiх. I того, хто лiку людей, i того, хто тiшить сво славолюбство. Менi
шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивiску. Розбий ©©. Ну, як ти
можеш... Справки у хворих...
Те, що Холод вiдгадав Бiлановi думки про iнститут, знову розлютувало
його.
- Пожалiй краще себе. I порядкуй у сво му вiддiленнi. Айв себе сам...
Хотiв ще сказати: "Ти зависоко замахнувся... Забувся, хто
порекомендував тебе на завiдуючого вiддiленням. Забув, по чи©й
рекомендацi© прийнято вдруге до партi©..." Однак тiльки вдарив по столу
кулаком.
- Зважуй. Бо далi я буду змушений доповiсти на колегi©.
Холод пiдiйшов до дверей, взявся за ручку, але раптом вiдчув, як
гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати,
важко вимовити слово. I не мiг знайти того слова. А так хотiлося...
- В Ленiнградi група лiкарiв спроектувала нове штучне серце... Краще за
колосовське... Ти читав?
Бiлан не вiдповiв.
Важкою втомленою ходою Холод вступив до свого кабiнету. Зупинився.
Чомусь оглянувся. Нiби все тут, як i ранiше. I водночас... Немов розбилося
щось, над чим клопотався довго-довго. В кабiнетi порожньо, сумно. Тиша по
крихтi сточу серце. Водночас не хотiлося, щоб хтось порушив ©©. Йому
здавалось, нiби одразу здогадаються, де вiн був i про що говорив.
Бiль не проходив. Але поволi на душу спливало якесь заспоко ння. Вiн
вчинив, як велiла совiсть. Стукала в серце й iнша думка: а може, Сашко
одума ться... Хоч ©м вже, мабуть, нiколи не сiсти разом до святкового
столу, не розiкласти на рiчковiм березi веселого вогнища.
Залишатися в кабiнетi не хотiлося, i вiн спустився в пiдвал. Там
розмiщенi дослiднi лабораторi© обох вiддiлень. Особисто в Прокопа
Гордiйовича - двi кiмнатки. Диво, але йому тут найлiпше працю ться. Може,
тому, що сюди не сяга металевий гамiр мiста, а може, що в цих кiмнатах
розплуту найтоншi нитки сво©х думок. Вiн мороку над тим, чого ще нема ,
але що бачить уявою, що промовля до нього з паперу лiтерами та лiнiями,
блима на щитку червоними лампочками, пiдморгу синьою бровою з екрана.
Деталi змонтованi на однiй величезнiй дошцi, але все це ще поки що окремi
вузли апарата, i Холод не зна , чи вдасться йому коли-небудь побачити в
свiтний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвiчу
лише кiстки, старi ру©нницькi пухлини, виразки. А в сво скельце Прокiп
Гордiйович мусить побачити найменшi змiни клiтин органiзму, наймолодшi
новоутворення. Тодi лiкарi зможуть вбивати хвороби в коконi, в зародку.
Вiн сам аможе просвiтити серце, щоб потiм оперувати не наослiп, а за
чiтким планом. Але робота шалено опира ться Прокопу Гордiйовичу. Часом
апарат вида ться йому живою iстотою. Вони розмовляють одне з одним,
втiшаються, кпи-нять, сваряться. Холод зна : його металевий опонент -
©дкий скептик, але професоровi подоба ться сперечатися з ним. Оцей гiркий
песимiст гада , буцiм вiн з дня на день пiдгина Холода пiд сво© металевi
лапи, одначе вiн прикро помиля ться.
- Даремно ти пiдморгу ш, - розпочина давню суперечку, викладаючи на
стiл iнструмент. - Тобi все одно не вдасться сiсти менi на карк. Так, ти
пожира ш мiй час, мою зарплатню, навiть мою мрiю, але ти безсилий
нав'язати свою волю.
"Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся бiля
мене? Ти хочеш побачити в мо скельце, який ти великий. Припускаю -
побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?"
- Брешеш. Я побачу не себе, а iнших. Всiх нас. Всi разом ми справдi
великi. Ми возвеличу мось, конструюючи вас, ми щодень вiддаля мося од
вас...
"Тодi чому ж ти так часто суму ш в оцiй кiмнатi? Чому в тво©х очах
плеска туга?"
- Це туга... Туга по недосконалостi зробленого, по тому, що мусив би
зробити. "Тобто по генiальному?"
- Називай, як тобi хочеться.
"Ти дума ш, ви колись подола те ©©?"
- Цього я не знаю.
"I ви вклали собi в голову, що, конструюючи нас, ви все бiльше
вiддаля тесь од свого першороду? Ти гада ш, нiби втiк вiд отих,
чотириногих?"
- Так, утiк. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всiх. За
всiх тих, котрi за скельцями. Ми жертвували сво©ми життями заради iнших
життiв. Ми - червонi кров'янi тiльця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерi©, ми
гинули, щоб жили нашi брати.
"Так, ви - фаги. Ви слiпi, вас штовха темна, не вiдома вам,
неосмислена сила. Ви не зна те, що сила та - фатальна".
- Але ми ма мо розум, саме вiн i пiдвiвся над свiтом, вiн перемiг.
Колективний розум людства.
"Чому ж тодi вiн знищу себе? Чому вкорочу вiку людинi? Тобто самому
собi. Для чого вiн вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володi вами. Вами
володi страх смертi, самотностi, страх iнших людей. I бiльше нiчого. Ви
безсилi перед хибно названою вами неживою матерi ю. Бо ви самi - лише
часточка ©©. Ви й досi не розгадали, що таке життя, що таке матерiя. Бо
сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажiмо, камiнна порошина
спробувала б розгадати, що таке камiнь. Частина не зна законiв цiлого.
Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогнi, а камiнь лежатиме
вiчно. Ти зрозумiв мене? Сам процес намагання пiзнати себе - теж мить,
краплинка матерi©".
- Але ж ти кажеш: камiнь вiчний. А значить, вiчно вiд нього вiдпадають
i порошини. Виходить, що органiчне життя теж вiчне. Воно приналежнiстю
матерi©. Матерiя створена так, що вона обов'язково виклика життя. Отже,
ми теж вiчнi. Не тут, на землi. А там - скрiзь.
Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубцi. Опонент мовчав. I
вже по довгiй паузi:
"Це тво вiдкриття?"
- Так.
Холод не почув, як скрипнули дверi. Кинувся, аж коли за спиною пролунав
металевий брязкiт. Оглянувся. В яскравому свiтлi лампочки побачив
вибалушенi жахом очi, широко розставленi руки. На пiдлозi поблискувала
в'язка ключiв.
- Чого ви, Харитино Артемiвно?
- Я... Тобто... Ви самi?..
- А, - посмiхнувся Холод. - Книжку вголос читаю.
- Слава тобi господи, - перехрестилась прибиральниця, поволi
заспокоюючись. - А я слухала-слухала пiд дверима... Хiба тепер, думаю,
довго. Така нервенна робота... Аж знов, слава богу.
- А чого знову? - поцiкавився Прокiп Гордiйович.
- Та от... - Тiтка переступила порiг, пiдiбрала ключi. - I вчора менi
притичина. Зiбралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь - пiд грушею
сусiдський парубiйко, Вадим. Нiде анi лялечки, на сьому ще тiльки
повертало. Думаю, грушок назбирать вибiг. А вiн сто©ть i дивиться кудись.
Та так люто... Мене не бачить... А тодi кулаком - тиць. I знов: тиць,
тиць. Скiк убiк, скiк назад - i вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото
лектор читав, один ехвiр. "Сердешненький, - думаю, - отакий молодий". Мене
й жаль i острах бере. Ще мене отак тицьне - кiсток не збереш. Вернулася,
побудила сусiдiв. За стiною в мене участ-ковий живе. Подивився вiн у вiкно
та як зарегоче: "То, каже, Вадька з бокси трену ться".
Холод не втримався, посмiхнувся й собi. - А чого ви так рано на роботу
виходите? - запитав вiн.
- Апарата вмикаю дихального. Вiн же двi години грi ться. Я ввiмкну, а
тодi ще дрiмаю до дев'яти.
На високе Холодове чоло набiгла крута складка.
"От i вся фiлософiя часу, - думав, несамохiть згинаючи й розгинаючи
мiдну платiвку. - Щоденно вкраденi двi години..."
Тiтка Харитина пiшла, а вiн ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а
в головi - гiрку думку. Вiдтак професорiв блукаючий погляд упав на
будильник. Його вiн заводив, коли боявся запрацюватися, спiзнитися кудись
на призначену годину. Взяв будильника, вiдгвинтив кришку. Потiм вiдшукав
виток тонкого дроту, принiс з комiрчини паяльну лампу.
Стрiлка його ручного годинника оббiгла один раз, коли вiн скiнчив
роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, пiдведення дротiв до апарата
Бюлау. Тепер можна покликати тiтку Харитину.
- Харитино Артемiвно, - сказав, коли та зайшла до кiмнати. - Вiд
сьогоднi ви приходитимете на роботу о дев'ятiй.
- А... апарат? - тiтка нiчого не розумiла, клiпала повiками.
- Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевiримо. Ма мо без трьох
хвилин п'ять. Бюлау повинен ввiмкнутися рiвно о п'ятiй...
Мабуть, тому, що чекали, обо здригнули, коли заторохтiв дзвiнок. Йому
у вiдповiдь сухо клацнув вмикач, загудiв апарат.
Холод перевiв стрiлку будильника на сiм.
- Ви скажiть тим, хто працюватиме на Другiй змiнi, щоб заводили на нiч
пружину дзвiнка.
Тiтка стояла, вражена не менше, нiж годину тому, коли слухала пiд
дверима. В очах i подив, i захоплення, i щира людська вдячнiсть.
- Для чого ви... Я й так... - Ледве-ледве ворушила губами, не знаючи,
як подякувати.
Холод повернувся до кiмнатки в лабораторiю, сiв у куток за маленький
столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але вiн ще довго не брав
©©. Хороше йому почувалося на душi, так хороше, немов звершив щось
велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч i знав - дрiбничка,
маленький промiнчик. Але вiн грiв дужче, нiж iнколи велике багаття.
Але потiм прийшли iншi думки. Втiкаючи вiд них, силомiць занурився в
розрахунки. Аж поки поволi не забув за все.
Запрацювався допiзна. Вечеряв у ресторанi, замовив сто п'ятдесят
грамiв. Вiн нiколи не втiкав вiд чарки, але любив, щоб вона стояла на
веселiм товариськiм столi, де добра бесiда, журна пiсня. А сьогоднi випив
сам. З смутку, з тихо© радостi.
А потiм довго блукав вечiрнiм мiстом.
Вийшовши на горб, звiдки видно будинок, побачив у вiкнах сво © квартири
свiтло.
"Олег". Лунко вдарило серце, вiн пiшов швидко, а вже вiд другого
поверху майже бiг. Рвонув дверi, переступив порiг i мало не спiткнувся на
рiвному. Посеред кiмнати стояла Ольга.
Вона чекала на нього. На мить в ©© очах спалахнув вогник замiшання i
згас.
- Де Олег? Я одержала твого листа. Вiн до мене не при©здив.
- У Килини. - Тепер Прокiп Гордiйович був певний, що син там. Бiльше
йому податись нiкуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбiльше батько боявся,
щоб син не по©хав до матерi.
- Мабуть, посварилися?
- Трохи, - вiдповiв коротко. Вiн стояв бiля дверей, нецеремонно
розглядав колишню дружину. Так, роки прошумiли й над нею. Але, мабуть, не
гнули, не торсали. Вона не обважнiла тiлом: струнка, свiжа. I зморщок
майже не видно на обличчi. Либонь, стежить за собою пильно.
Прокiп ордiйович вийшов у коридор, почепив на вiшалку плаща i
капелюха. Повертатися не поспiшав. Розчiсував гребiнцем цупке волосся,
приборкував розвихренi стрiчею думки.
П'ятнадцять лiт промчали нашмаганими кiньми. Вiн думав, що вiдлуння
стукоту ©хнiх копит по тому першому мосту давно вмерло, що й мiст
струхлявiв. А зараз... Щось затремтiло в ньому, ласкавi й неласкавi
спогади тиснулись до серця. I вже воно - безвольне, хлипке...
Силою волi струснув себе, прогнав хвилинну замрiю.
"Папуга ти, папуга, - повертався думкою в звичну колiю. - Виявля ться,
ти ще, мов iшачок, здатний бiгти за пучком сiна. Тодi наступи собi на
хвiст..."
"Невже ти можеш хоч на мить повiрити, що ©© привела сюди тривога за
Олега? За п'ятнадцять рокiв вона не написала п'ятнадцяти листiв".
"Тодi що?"
Мало-помалу в його головi виро©вся здогад. Але вiн поки що не давав
йому повно© волi, - здогад потребував перевiрки.
- Ти вечеряла?-запитав, повертаючись до кiмнати.
- Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тiтка, двiрничиха, Оксеня чи як ©©,
не хотiла вiдчиняти. Аж поки я ©й не ска'зала, що дзвонила тобi. Я таки й
дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не бо©шся, що я тебе пограбую? -
засмiялася.
- Все, що могли, в мене вже пограбували, - вiдповiв у тон. - Решту ж я
не вiддам.
- А менi здавалося, iнодi бува при мно, коли тебе грабують? -повела
примхливою бровою.
Тепер його здогад прийшов до свого кiнця.
Прокiп Гордiйович гаразд пригаду колишню Ольгу. Вона взагалi
вiдчувала, де сходинки вгору мiцнi, а де трухлявi. В цьому Холод впевнився
незабаром по сво му одруженню.
I все ж собi обрала сходинку ненадiйну. Отак часто бува в життi. "Щось
вломилося в тво му "малиновому" життi. I ти, голубонько, зняла з горища
стару, заiржавiлу пастку. Але вдруге миша в не© лiзти не хоче", - подумав,
викладаючи на стiл з кишенi цигарки. Ольга взяла одну.
- Ти куриш?
- Як отой твiй приятель, Олександр? Вiн i зараз чужi курить? Менi
казали, викукурiкався вiн на голосистого пiвня. Пам'ята ш, я йому теж
провiщала.
...Далi весь вечiр проминув у спогадах про обопiльних знайомих. Холод
навiть не запитував, чи надовго вона при©хала i де дума жити. Мав
певнiсть, що довго Ольга тут залишатися не захоче.
Прокiп Гордiйович постелив ©й у себе в кабiнетi, на канапi, сам пiшов
до Олегово© кiмнати. Не знати чому, але йому не хотiлося, щоб вона спала
на синовому лiжку. Дверi лишилися прочиненими, i хоч Прокiп Гордiйович
одразу ж вимкнув свiтло, вони ще довго перемовлялися. Вiн бачив ©©, Ольга
сидiла перед дзеркалом, розчiсувала на нiч волосся, чистила нiгтi. Прокiп
Гордiйович чомусь пригадав, як в днi ©хньо© молодостi вона дратувала його
дзеркалом. Вона аiддавала йому по кiлька годин на добу. Ольга дивилася на
свiт байдужими очима, живi вогники спалахували в ©© очах лише тодi, коли
бачила в дзеркалi себе.
Так само неквапливо Ольга роздягалася, ©© вже не було видко. Але вiн
бачив, як на спинку стiльця перед дзеркалом м'яко впала квiтчаста сукня,
далi - голуба шовкова сорочка, за сорочкою - пояс з блискучими пряжечками,
тонкi, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсiм, як у кiно.
Клацнув вмикач. Темрява проковтнула свiтлу пляму в його кiмнатi.
- Ти не спиш? - на©вно покликала вона. Але в тiй на©вностi бринiли
фальшивi нотки. - Ходи сюди, ще поговоримо.
- Нехай завтра.
- Може, ти бо©шся мене?- засмiялася нещиро. -Засвiтити тобi свiтло?
Холод мовчав.
В ненадiйнiй темрявi боровся з бентежнiстю, яка охопила його,
перевертався з боку на бiк.
- Боюся, - признався. - Звичайно, не цi © ночi, а наступного дня.
- Ти занадто правдива iстота, - мовила Ольга з зiтханням. - Не вмi ш
навiть полестити жiночому самолюбству. Не вiрю, щоб ти всi цi роки прожив,
не спiзнавши темряви чужих кiмнат.
"Iстота" лежала, пiдiбгавши подушку, посмiхалася в темiнь.
- Я б образився, якби повiрила. Так само, як ти, коли б я спробував
сумнiватися щодо тебе. Розкажи менi, як ти жила. Про свого чоловiка. Я ж
так i не знаю його, - спробував перевести розмову з манiвцiв на битий
шлях.
- Нiчого про нього розповiдати. Був черевик, та стоптався. За рiк
втрет понизили в посадi. А ночi... Вiн ©х бо©ться, як лис рушницi. В
нього, коли я гашу свiтло, почина болiти серце або шлунок.
Такого цинiзму Холод не сподiвався навiть вiд Ольги. Цими словами вона
геть розiрвала шалiнку, крiзь котру дивився на не© допiру. Йому стало
шкода Ольги i образливо за не©. Шкода змарнованого Ольжиного життя, шкода
людей, крiзь чи© душi вона пройшла.
- Я думала, трима ться на ногах твердо. Щоправда, й тримався. Мiцно
врiс в те життя. Колишн . Пристосувався до нього, чи що, - казала вона
далi. - А до нового не зумiв. Вiн i зараз не вiрить. Ти зна ш, я сама...
Здавалось, те все навiчно. Адже ж скiльки стояло...
- Рим стояв тисячу лiт i впав, - мовив, хоч думав про iнше. - Ну,
спати.
Прокiп Гордiйович почував, що йому страшенно кортить закурити, але вiн
забув цигарки в кабiнетi на столi, а йти по них не хотiлося. Ще довго не
спав. Несамохiть, помимо сво © волi, ловив шарудiння за стiною, часте
зiтхання, але мовчав, не обзивався.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Iскри падали в осiннi стернi i гасли. Паровоз панахав криком нiчну
тишу, мчав швидко, неначе втiкав вiд погонi. Далебi, так видавалося
Олеговi, котрий таки насправдi втiкав.
Олег прихилився до вiкна, мовчки вдивлявся в нiчне пустельне поле. На
душi в нього було порожньо i холодно. Паровоз мчав його в прийдешнiй день,
у безнадiю, в невiдомiсть. Так, Олеговi, либонь, вже не втекти вiд того,
що зненацька впало на плечi. Життя закрутило його, немов вихор одiрваний
листок, i котить, i жбурля по дорозi. А куди приб' - звiдки знати? Ще
сьогоднi жбурнуло в калюжу.
По©зд бiжить вперед, а думка Олегова розкручу ться назад, до приспаного
днiпровою хвилею заводського мiста. Десь там, по закурених вулицях,
швендя Джон. Iде скрадливою, неквапливою ходою нiчного хижака, певний в
сво©й удачi. Звичнi до темряви очi нацiленi в чиюсь безтурботну спину,
пазури пiдтиснеш, готовi ввiп'ятися в здобич. Олеговi таки гаразд
привелося випробувати на собi ©х мiць. Вiн ще й зараз вiдчува бiль пiд
грудьми.
Джон притиснув Олега до чавунно© огорожi, великою чiпкою рукою тримав
за зжужману на грудях тенiску. В ритм сво©м глумливим словам шарпав за
груди, i хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.
- Рвем кiгтi, значить... Не лишивши вiзитно© картки? А мене ж на
кого?.. Така дружба...
Олег i зараз не пам'ята , що бiльше наятрило його. Бiль чи отi
глумливi, вимовленi в протяг, нiби гумовi слова. Мабуть, слова. Його страх
перекипiв на злiсть. На люту ненависть. Ненависть до всiх. До Джона, до
сво©х невдач, до злигоднiв останнiх днiв. Лють стиснула його долонi в
кулаки, напружила м'язи. Вiн завдав Джоновi головою в щелепу i вже
навздогiн - кулаком у плече. Джон вимахнув руками, розпластався на
асфальтi. Однак схопився швидко, мов кiт. Олег тiльки й встиг помiтити, як
блиснули його очi, вiн прикрився вiд удару i то© ж митi хряпнув пiд
огорожу. Джон пiдбив його пiд ногу.
Далi Олег лежав долiлиць i тiльки затуляв голову. Джон бив його
розмiрене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спинi,
по руках. По всьому, що називають живою душею, людською плоттю. Сво©ми
нещадними ударами вiн затоптував Олегову душу в землю. Йому була потрiбна
лише шабатурка з не©, а вiн вже сам наповнить ©© потргоним вмiстом. Уже й
не страх, а розпука, розпач володiли Олегом. Звестися б, ввiп'ятись в оту
мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим - свiдомiсть свого
безсилля, дивна млявiсть у тiлi.
Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крiзь дзвiн у
вухах долинув до нього гомiн, вiдтак - ще два коротких удари i - схожий на
виття викрик.
Олег здригнувся усiм тiлом, пiдвiв голову. Перше, що вiн побачив, -
вогняну, розтрiпану вiтром чуприну, сторожкi, недовiрливi очi. Олег швидше
здогадався, нiж збагнув, що йому прийшла помiч. Хоч i не мiг втямити,
звiдки взялися оцi хлопцi, ©х було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидiв перед
ним навпочiпки, ще четверо стояли. Одягненi в ватянки, в чоботи, за
спинами - мiшки на полотняних лямках.
- За що вiн тебе? - запитав рудоголовий. Олег спробував пiдвестися,
ойкнув, прихилився спиною до огорожi.
- Хотiв, щоб я... - хлопець пошукав у кишенi хусточку i, не знайшовши,
витер кров долонею. - Хотiв... хоче - Олег невiдривне дивився в кiнець
вулицi. Там, бiля входу в сквер, стояв Джон.
- Що хотiв?
- Щоб я з ним... - Далi нiби щось пiдштовхнуло Олега зсередини, i вiн
почав розповiдати. Про Джона, про вступ до iнституту, про втечу. Про
батька - механiка з заводу, котрий всi сво© невдачi ременем переполосував
на його спину. Якби вiн повернувся додому з атестатом, батько, мабуть,
забив би до смертi.
Олег сам не вiдав, як приплелася оця брехня. Але зараз вiн мало не
вiрив у не©. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто соромно
було перед цими хлопцями. Зараз, цi © митi, вiн бачив мiзернiсть свого
бунту i не хотiв розповiдати про нього. Олеговi вдалося на хвильку
одягнути ватянку, почепити торбу i ступити розтоптаними чобiтьми на
пiдлогу професорсько© ки©всько© квартири. Цi, п'ятеро, теж iшли слiдом,
чули все. I вiн мерщiй повернув назад, повiв ©х на квартиру до
машинiстового сина, свого сусiда по партi.
Червоночубий, - вiн до того був ще й рудобровим, веснянкуватим, -
поправив за спиною клунка, пошкрiб п'ятiрнею потилицю, далеко на лоба
насунувши кашкета.
- Ну, й куди ж ти? - запитав. Олег пiдiбрав з асфальту вiдiрваного з
м'ясом гудзика вiд тенiски, сховав до кишенi.
- Не знаю...
- Нехай iде до мiлiцi©... - порадив хтось з гурту.
- А там що?.. -Хлопцевi було незручно сидiти навпочiпки, тримати за
спиною клунка, i вiн вивiльнив з лямок руки. - У кацибiрцi його заховають?
- Вiн замислився. Смiшно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз
ластовиння розсипалося в боки, схоже було, нiби вiд перенiсся розбiгаються
маленькi жучки-сонечка.
- Хлопцi, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти по©деш ?
- В нього ж, вiн сам казав - у кишенях мишi попрогризали дiрки, - знову
обiзвався хлопець, котрий радив iти в мiлiцiю.
- Ох i шкура ти...
- Скiльки там...
- Та вiн же й вiддасть. Заробить i вiддасть. Правда? - пролунало одразу
три голоси.
- Вiддам, з першого ж заробiтку, - поспiшив погодитись Олег, хоч йому
ще нiколи не доводилося заробити жодно© копiйки. Але що там... Йому б
тiльки звiдси.
...Тепер, слухаючи однотонне поклацування колiс по рейках, Олег вперше
подумав про роботу, дiткнувся до не© по-справжньому, хоч не мозолями, а
думкою. А по©зд мчав i мчав, колеса цокотiли безугавно, немов лiчили отi,
ще не заробленi карбованцi i гривеники. Що вiн знав про них? Грошi i вдома
не дуже вiдтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А
потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душi. Хоч вiн i
знав, чого вартий в хлоп'ячому товариствi з ними й без них. Деякi його
шкiльнi товаришi складали грошi тижнями, щоб потiм прислужитись
товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для ©хнього
вiку крамницях. А ще було в класi дво чи тро ... В тих завжди шелестiли в
кишенях папiрцi, ©хнi батьки не посiдали професорських кафедр, не
виступали з сцен столичних театрiв. Стояли за прилавками або сидiли по
темних складах. Коли хтось з хлопцiв вичитував у газетi фейлетона про
хабарникiв, вiн приносив газету до школи, читав фейлетона вголос... А
потiм, повертаючись додому, тягнувся в темнiм завулку до коробки з
цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопцiв.
* * *
Першi заробленi гривеники виявилися важчими, нiж гадав Олег. Але були
вони не твердiшими за першi мозолi.
...Першi мозолi. Першi трудовi днi. Перший спуск у шахту. В шахту, куди
навiть думка не приводила його нiколи ранiше. В залиту потоками щедрого
свiтла юпiтерiв у кiнофiльмах, обцяцьковану кнопками автоматичних
апаратiв, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кiнозал через
мiкрофони. В повиту мороком власно© уяви, заткану страхiтливими
розповiдями про катастрофи, завали.
Олег iшов останнiм, перепустивши всiх попереду. Вiн довго намiряв
каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, i побiг.
Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами
пересохлих закра©н врiзалася в потилицю, муляла в скронi. Останнiм з усiх
хлопцiв, з котрими проходив тижневий техмiнiмум, вступив i до клiтi.
Поперед нього до сталево© мокро© скринi втйслося ще четверо незнайомих
шахтарiв.
Падала клiть, падали за шию холоднi лячнi краплi, падало серце. Поруч
хтось розповiдав, як минулого тижня перекосило клiть i хлопцi провисiли в
залiзнiм капканi чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював
парашут.
Потiм вони, сховавшись вiд пружного, мов натягнена тятива, вiтряного
потоку за виступ, чекали на когось. I тут Олег почув ще одну розповiдь -
про якогось Смолку, якому лишилося два мiсяцi до пенсi© i котрим оволодiв
страх. Його мало не силомiць водять до забою, а вiн те й знай втiка до
шахтного стволу. Двадцять чотири роки i десять мiсяцiв розминався чоловiк
iз страхом, та зненацька зiткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть,
теж iнодi трапля ться.
Коли вже зiбралися йти, хлопцi помiтили, що Олегiв лiхтар ледве цiдить
свiтло. Хтось висловив здогад, що вiн розгориться, його взяли на глузи
закiптюженi вугiльною пилюкою шахтарi, що очiкували на свою чергу
пiднятися нагору, ©хнiй смiх, немов рясний холодний дощ на згасаючу
жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в шахтi без свiтла люди. На
голос "гей, стажери" вiн ступив, немов уже поринав у вiчний морок. Але в
останню мить хтось притримав Олега за лiкоть, вiдiбрав лiхтаря.
- На мого. Менi однаково нагору, - сказав шахтар буденно й просто.
Окрайчик свiтла ледве вихопив з темряви вусате обличчя з перекраяним
шрамом носом. Але далi Олег вхопився променем за зсутуленi спини сво©х
товаришiв попереду, поспiшив за ними. Невеликий вогник, але вiн свiтив
Олеговi в душу, доки ходили по шахтi. Хлюпала пiд ногами вода, хлипав у
душi страх, але Олег вже не дав йому заволодiти сво©м серцем. Маленький,
м'який промiнець... Людинi часом треба зовсiм небагато свiтла, щоб пiти по
призначенiй путi.
I все ж перший робочий день... Вiн привалив Олегову душу величезним
важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши ©© пiд собою.
Олеговi, Андрi вi (так звали червоночубого, веснянкуватого хлопця,
котрий першим присiв бiля збитого з нiг Джоновим кулаком Олега) та ще
одному шахтаревi дали лопати, звичайнi лопати, припоручили зачищати лаву.
Пам'ята ш, як ти ножицями поранив мiокард, спричинив до нового
захворювання? Ти зашив... В терапевтичному вiддiленнi рентгенознiмок
серця хворо© до операцi©... Зараз його теж зробити неважко.
Вiсiмнадцятого... Бухгалтеровi з Вiнницi... Вчора.
- Ти... Ти шпигу ш за мною, - стиснув кулаки Бiлан. Його дратував
цигарковий дим, страшенно кортiло закурити, але вiн не хотiв брати цигарки
з Холодово© коробки.
- Нi, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти...
- Допомогти?.. -Олександр Кiндратович перепитав майже згiрдно. - Ти -
менi... А що можеш сам?..
Душно, тiсно в просторому кабiнетi. Душно обом. В мовчанцi чути, як
десь невпинно цокотить, вгриза ться в дерево шашiль.
Холод розстебнув верхнiй гудзик сорочки, пiдвiвся. Бiлан опустив
голову, кулаки самi безвiльно розтиснулись, лягли на стiл. Хоч вiн ще
вдома пережив думкою таку розмову, але тепер, не знати чому, злякався.
Йому стало лячно залишатися зараз на самотi, обiрвавши все те, що днало
©х довгi роки.
- Хiба я для себе... На добро ж, не на зло, - спробував стерти все
сказане допiру. - Я шукаю. Може, я щось i не зовсiм... Може... Трiшки. Ти
дума ш?.. Я сам собi затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумiй - це
крапля.
- Крапля кровi. Людське життя - це крапля. Всього лиш. Ми не ма мо
права важити нею.
- Але ж задля того...
- Навiть задля найвищого. Ми не давали його. I вищого за нього нема .
Так робили в iм'я всiх жорстокостей. Всiх користей. В iм'я добра... Це щит
усiх. I того, хто лiку людей, i того, хто тiшить сво славолюбство. Менi
шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивiску. Розбий ©©. Ну, як ти
можеш... Справки у хворих...
Те, що Холод вiдгадав Бiлановi думки про iнститут, знову розлютувало
його.
- Пожалiй краще себе. I порядкуй у сво му вiддiленнi. Айв себе сам...
Хотiв ще сказати: "Ти зависоко замахнувся... Забувся, хто
порекомендував тебе на завiдуючого вiддiленням. Забув, по чи©й
рекомендацi© прийнято вдруге до партi©..." Однак тiльки вдарив по столу
кулаком.
- Зважуй. Бо далi я буду змушений доповiсти на колегi©.
Холод пiдiйшов до дверей, взявся за ручку, але раптом вiдчув, як
гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати,
важко вимовити слово. I не мiг знайти того слова. А так хотiлося...
- В Ленiнградi група лiкарiв спроектувала нове штучне серце... Краще за
колосовське... Ти читав?
Бiлан не вiдповiв.
Важкою втомленою ходою Холод вступив до свого кабiнету. Зупинився.
Чомусь оглянувся. Нiби все тут, як i ранiше. I водночас... Немов розбилося
щось, над чим клопотався довго-довго. В кабiнетi порожньо, сумно. Тиша по
крихтi сточу серце. Водночас не хотiлося, щоб хтось порушив ©©. Йому
здавалось, нiби одразу здогадаються, де вiн був i про що говорив.
Бiль не проходив. Але поволi на душу спливало якесь заспоко ння. Вiн
вчинив, як велiла совiсть. Стукала в серце й iнша думка: а може, Сашко
одума ться... Хоч ©м вже, мабуть, нiколи не сiсти разом до святкового
столу, не розiкласти на рiчковiм березi веселого вогнища.
Залишатися в кабiнетi не хотiлося, i вiн спустився в пiдвал. Там
розмiщенi дослiднi лабораторi© обох вiддiлень. Особисто в Прокопа
Гордiйовича - двi кiмнатки. Диво, але йому тут найлiпше працю ться. Може,
тому, що сюди не сяга металевий гамiр мiста, а може, що в цих кiмнатах
розплуту найтоншi нитки сво©х думок. Вiн мороку над тим, чого ще нема ,
але що бачить уявою, що промовля до нього з паперу лiтерами та лiнiями,
блима на щитку червоними лампочками, пiдморгу синьою бровою з екрана.
Деталi змонтованi на однiй величезнiй дошцi, але все це ще поки що окремi
вузли апарата, i Холод не зна , чи вдасться йому коли-небудь побачити в
свiтний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвiчу
лише кiстки, старi ру©нницькi пухлини, виразки. А в сво скельце Прокiп
Гордiйович мусить побачити найменшi змiни клiтин органiзму, наймолодшi
новоутворення. Тодi лiкарi зможуть вбивати хвороби в коконi, в зародку.
Вiн сам аможе просвiтити серце, щоб потiм оперувати не наослiп, а за
чiтким планом. Але робота шалено опира ться Прокопу Гордiйовичу. Часом
апарат вида ться йому живою iстотою. Вони розмовляють одне з одним,
втiшаються, кпи-нять, сваряться. Холод зна : його металевий опонент -
©дкий скептик, але професоровi подоба ться сперечатися з ним. Оцей гiркий
песимiст гада , буцiм вiн з дня на день пiдгина Холода пiд сво© металевi
лапи, одначе вiн прикро помиля ться.
- Даремно ти пiдморгу ш, - розпочина давню суперечку, викладаючи на
стiл iнструмент. - Тобi все одно не вдасться сiсти менi на карк. Так, ти
пожира ш мiй час, мою зарплатню, навiть мою мрiю, але ти безсилий
нав'язати свою волю.
"Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся бiля
мене? Ти хочеш побачити в мо скельце, який ти великий. Припускаю -
побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?"
- Брешеш. Я побачу не себе, а iнших. Всiх нас. Всi разом ми справдi
великi. Ми возвеличу мось, конструюючи вас, ми щодень вiддаля мося од
вас...
"Тодi чому ж ти так часто суму ш в оцiй кiмнатi? Чому в тво©х очах
плеска туга?"
- Це туга... Туга по недосконалостi зробленого, по тому, що мусив би
зробити. "Тобто по генiальному?"
- Називай, як тобi хочеться.
"Ти дума ш, ви колись подола те ©©?"
- Цього я не знаю.
"I ви вклали собi в голову, що, конструюючи нас, ви все бiльше
вiддаля тесь од свого першороду? Ти гада ш, нiби втiк вiд отих,
чотириногих?"
- Так, утiк. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всiх. За
всiх тих, котрi за скельцями. Ми жертвували сво©ми життями заради iнших
життiв. Ми - червонi кров'янi тiльця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерi©, ми
гинули, щоб жили нашi брати.
"Так, ви - фаги. Ви слiпi, вас штовха темна, не вiдома вам,
неосмислена сила. Ви не зна те, що сила та - фатальна".
- Але ми ма мо розум, саме вiн i пiдвiвся над свiтом, вiн перемiг.
Колективний розум людства.
"Чому ж тодi вiн знищу себе? Чому вкорочу вiку людинi? Тобто самому
собi. Для чого вiн вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володi вами. Вами
володi страх смертi, самотностi, страх iнших людей. I бiльше нiчого. Ви
безсилi перед хибно названою вами неживою матерi ю. Бо ви самi - лише
часточка ©©. Ви й досi не розгадали, що таке життя, що таке матерiя. Бо
сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажiмо, камiнна порошина
спробувала б розгадати, що таке камiнь. Частина не зна законiв цiлого.
Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогнi, а камiнь лежатиме
вiчно. Ти зрозумiв мене? Сам процес намагання пiзнати себе - теж мить,
краплинка матерi©".
- Але ж ти кажеш: камiнь вiчний. А значить, вiчно вiд нього вiдпадають
i порошини. Виходить, що органiчне життя теж вiчне. Воно приналежнiстю
матерi©. Матерiя створена так, що вона обов'язково виклика життя. Отже,
ми теж вiчнi. Не тут, на землi. А там - скрiзь.
Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубцi. Опонент мовчав. I
вже по довгiй паузi:
"Це тво вiдкриття?"
- Так.
Холод не почув, як скрипнули дверi. Кинувся, аж коли за спиною пролунав
металевий брязкiт. Оглянувся. В яскравому свiтлi лампочки побачив
вибалушенi жахом очi, широко розставленi руки. На пiдлозi поблискувала
в'язка ключiв.
- Чого ви, Харитино Артемiвно?
- Я... Тобто... Ви самi?..
- А, - посмiхнувся Холод. - Книжку вголос читаю.
- Слава тобi господи, - перехрестилась прибиральниця, поволi
заспокоюючись. - А я слухала-слухала пiд дверима... Хiба тепер, думаю,
довго. Така нервенна робота... Аж знов, слава богу.
- А чого знову? - поцiкавився Прокiп Гордiйович.
- Та от... - Тiтка переступила порiг, пiдiбрала ключi. - I вчора менi
притичина. Зiбралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь - пiд грушею
сусiдський парубiйко, Вадим. Нiде анi лялечки, на сьому ще тiльки
повертало. Думаю, грушок назбирать вибiг. А вiн сто©ть i дивиться кудись.
Та так люто... Мене не бачить... А тодi кулаком - тиць. I знов: тиць,
тиць. Скiк убiк, скiк назад - i вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото
лектор читав, один ехвiр. "Сердешненький, - думаю, - отакий молодий". Мене
й жаль i острах бере. Ще мене отак тицьне - кiсток не збереш. Вернулася,
побудила сусiдiв. За стiною в мене участ-ковий живе. Подивився вiн у вiкно
та як зарегоче: "То, каже, Вадька з бокси трену ться".
Холод не втримався, посмiхнувся й собi. - А чого ви так рано на роботу
виходите? - запитав вiн.
- Апарата вмикаю дихального. Вiн же двi години грi ться. Я ввiмкну, а
тодi ще дрiмаю до дев'яти.
На високе Холодове чоло набiгла крута складка.
"От i вся фiлософiя часу, - думав, несамохiть згинаючи й розгинаючи
мiдну платiвку. - Щоденно вкраденi двi години..."
Тiтка Харитина пiшла, а вiн ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а
в головi - гiрку думку. Вiдтак професорiв блукаючий погляд упав на
будильник. Його вiн заводив, коли боявся запрацюватися, спiзнитися кудись
на призначену годину. Взяв будильника, вiдгвинтив кришку. Потiм вiдшукав
виток тонкого дроту, принiс з комiрчини паяльну лампу.
Стрiлка його ручного годинника оббiгла один раз, коли вiн скiнчив
роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, пiдведення дротiв до апарата
Бюлау. Тепер можна покликати тiтку Харитину.
- Харитино Артемiвно, - сказав, коли та зайшла до кiмнати. - Вiд
сьогоднi ви приходитимете на роботу о дев'ятiй.
- А... апарат? - тiтка нiчого не розумiла, клiпала повiками.
- Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевiримо. Ма мо без трьох
хвилин п'ять. Бюлау повинен ввiмкнутися рiвно о п'ятiй...
Мабуть, тому, що чекали, обо здригнули, коли заторохтiв дзвiнок. Йому
у вiдповiдь сухо клацнув вмикач, загудiв апарат.
Холод перевiв стрiлку будильника на сiм.
- Ви скажiть тим, хто працюватиме на Другiй змiнi, щоб заводили на нiч
пружину дзвiнка.
Тiтка стояла, вражена не менше, нiж годину тому, коли слухала пiд
дверима. В очах i подив, i захоплення, i щира людська вдячнiсть.
- Для чого ви... Я й так... - Ледве-ледве ворушила губами, не знаючи,
як подякувати.
Холод повернувся до кiмнатки в лабораторiю, сiв у куток за маленький
столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але вiн ще довго не брав
©©. Хороше йому почувалося на душi, так хороше, немов звершив щось
велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч i знав - дрiбничка,
маленький промiнчик. Але вiн грiв дужче, нiж iнколи велике багаття.
Але потiм прийшли iншi думки. Втiкаючи вiд них, силомiць занурився в
розрахунки. Аж поки поволi не забув за все.
Запрацювався допiзна. Вечеряв у ресторанi, замовив сто п'ятдесят
грамiв. Вiн нiколи не втiкав вiд чарки, але любив, щоб вона стояла на
веселiм товариськiм столi, де добра бесiда, журна пiсня. А сьогоднi випив
сам. З смутку, з тихо© радостi.
А потiм довго блукав вечiрнiм мiстом.
Вийшовши на горб, звiдки видно будинок, побачив у вiкнах сво © квартири
свiтло.
"Олег". Лунко вдарило серце, вiн пiшов швидко, а вже вiд другого
поверху майже бiг. Рвонув дверi, переступив порiг i мало не спiткнувся на
рiвному. Посеред кiмнати стояла Ольга.
Вона чекала на нього. На мить в ©© очах спалахнув вогник замiшання i
згас.
- Де Олег? Я одержала твого листа. Вiн до мене не при©здив.
- У Килини. - Тепер Прокiп Гордiйович був певний, що син там. Бiльше
йому податись нiкуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбiльше батько боявся,
щоб син не по©хав до матерi.
- Мабуть, посварилися?
- Трохи, - вiдповiв коротко. Вiн стояв бiля дверей, нецеремонно
розглядав колишню дружину. Так, роки прошумiли й над нею. Але, мабуть, не
гнули, не торсали. Вона не обважнiла тiлом: струнка, свiжа. I зморщок
майже не видно на обличчi. Либонь, стежить за собою пильно.
Прокiп ордiйович вийшов у коридор, почепив на вiшалку плаща i
капелюха. Повертатися не поспiшав. Розчiсував гребiнцем цупке волосся,
приборкував розвихренi стрiчею думки.
П'ятнадцять лiт промчали нашмаганими кiньми. Вiн думав, що вiдлуння
стукоту ©хнiх копит по тому першому мосту давно вмерло, що й мiст
струхлявiв. А зараз... Щось затремтiло в ньому, ласкавi й неласкавi
спогади тиснулись до серця. I вже воно - безвольне, хлипке...
Силою волi струснув себе, прогнав хвилинну замрiю.
"Папуга ти, папуга, - повертався думкою в звичну колiю. - Виявля ться,
ти ще, мов iшачок, здатний бiгти за пучком сiна. Тодi наступи собi на
хвiст..."
"Невже ти можеш хоч на мить повiрити, що ©© привела сюди тривога за
Олега? За п'ятнадцять рокiв вона не написала п'ятнадцяти листiв".
"Тодi що?"
Мало-помалу в його головi виро©вся здогад. Але вiн поки що не давав
йому повно© волi, - здогад потребував перевiрки.
- Ти вечеряла?-запитав, повертаючись до кiмнати.
- Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тiтка, двiрничиха, Оксеня чи як ©©,
не хотiла вiдчиняти. Аж поки я ©й не ска'зала, що дзвонила тобi. Я таки й
дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не бо©шся, що я тебе пограбую? -
засмiялася.
- Все, що могли, в мене вже пограбували, - вiдповiв у тон. - Решту ж я
не вiддам.
- А менi здавалося, iнодi бува при мно, коли тебе грабують? -повела
примхливою бровою.
Тепер його здогад прийшов до свого кiнця.
Прокiп Гордiйович гаразд пригаду колишню Ольгу. Вона взагалi
вiдчувала, де сходинки вгору мiцнi, а де трухлявi. В цьому Холод впевнився
незабаром по сво му одруженню.
I все ж собi обрала сходинку ненадiйну. Отак часто бува в життi. "Щось
вломилося в тво му "малиновому" життi. I ти, голубонько, зняла з горища
стару, заiржавiлу пастку. Але вдруге миша в не© лiзти не хоче", - подумав,
викладаючи на стiл з кишенi цигарки. Ольга взяла одну.
- Ти куриш?
- Як отой твiй приятель, Олександр? Вiн i зараз чужi курить? Менi
казали, викукурiкався вiн на голосистого пiвня. Пам'ята ш, я йому теж
провiщала.
...Далi весь вечiр проминув у спогадах про обопiльних знайомих. Холод
навiть не запитував, чи надовго вона при©хала i де дума жити. Мав
певнiсть, що довго Ольга тут залишатися не захоче.
Прокiп Гордiйович постелив ©й у себе в кабiнетi, на канапi, сам пiшов
до Олегово© кiмнати. Не знати чому, але йому не хотiлося, щоб вона спала
на синовому лiжку. Дверi лишилися прочиненими, i хоч Прокiп Гордiйович
одразу ж вимкнув свiтло, вони ще довго перемовлялися. Вiн бачив ©©, Ольга
сидiла перед дзеркалом, розчiсувала на нiч волосся, чистила нiгтi. Прокiп
Гордiйович чомусь пригадав, як в днi ©хньо© молодостi вона дратувала його
дзеркалом. Вона аiддавала йому по кiлька годин на добу. Ольга дивилася на
свiт байдужими очима, живi вогники спалахували в ©© очах лише тодi, коли
бачила в дзеркалi себе.
Так само неквапливо Ольга роздягалася, ©© вже не було видко. Але вiн
бачив, як на спинку стiльця перед дзеркалом м'яко впала квiтчаста сукня,
далi - голуба шовкова сорочка, за сорочкою - пояс з блискучими пряжечками,
тонкi, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсiм, як у кiно.
Клацнув вмикач. Темрява проковтнула свiтлу пляму в його кiмнатi.
- Ти не спиш? - на©вно покликала вона. Але в тiй на©вностi бринiли
фальшивi нотки. - Ходи сюди, ще поговоримо.
- Нехай завтра.
- Може, ти бо©шся мене?- засмiялася нещиро. -Засвiтити тобi свiтло?
Холод мовчав.
В ненадiйнiй темрявi боровся з бентежнiстю, яка охопила його,
перевертався з боку на бiк.
- Боюся, - признався. - Звичайно, не цi © ночi, а наступного дня.
- Ти занадто правдива iстота, - мовила Ольга з зiтханням. - Не вмi ш
навiть полестити жiночому самолюбству. Не вiрю, щоб ти всi цi роки прожив,
не спiзнавши темряви чужих кiмнат.
"Iстота" лежала, пiдiбгавши подушку, посмiхалася в темiнь.
- Я б образився, якби повiрила. Так само, як ти, коли б я спробував
сумнiватися щодо тебе. Розкажи менi, як ти жила. Про свого чоловiка. Я ж
так i не знаю його, - спробував перевести розмову з манiвцiв на битий
шлях.
- Нiчого про нього розповiдати. Був черевик, та стоптався. За рiк
втрет понизили в посадi. А ночi... Вiн ©х бо©ться, як лис рушницi. В
нього, коли я гашу свiтло, почина болiти серце або шлунок.
Такого цинiзму Холод не сподiвався навiть вiд Ольги. Цими словами вона
геть розiрвала шалiнку, крiзь котру дивився на не© допiру. Йому стало
шкода Ольги i образливо за не©. Шкода змарнованого Ольжиного життя, шкода
людей, крiзь чи© душi вона пройшла.
- Я думала, трима ться на ногах твердо. Щоправда, й тримався. Мiцно
врiс в те життя. Колишн . Пристосувався до нього, чи що, - казала вона
далi. - А до нового не зумiв. Вiн i зараз не вiрить. Ти зна ш, я сама...
Здавалось, те все навiчно. Адже ж скiльки стояло...
- Рим стояв тисячу лiт i впав, - мовив, хоч думав про iнше. - Ну,
спати.
Прокiп Гордiйович почував, що йому страшенно кортить закурити, але вiн
забув цигарки в кабiнетi на столi, а йти по них не хотiлося. Ще довго не
спав. Несамохiть, помимо сво © волi, ловив шарудiння за стiною, часте
зiтхання, але мовчав, не обзивався.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Iскри падали в осiннi стернi i гасли. Паровоз панахав криком нiчну
тишу, мчав швидко, неначе втiкав вiд погонi. Далебi, так видавалося
Олеговi, котрий таки насправдi втiкав.
Олег прихилився до вiкна, мовчки вдивлявся в нiчне пустельне поле. На
душi в нього було порожньо i холодно. Паровоз мчав його в прийдешнiй день,
у безнадiю, в невiдомiсть. Так, Олеговi, либонь, вже не втекти вiд того,
що зненацька впало на плечi. Життя закрутило його, немов вихор одiрваний
листок, i котить, i жбурля по дорозi. А куди приб' - звiдки знати? Ще
сьогоднi жбурнуло в калюжу.
По©зд бiжить вперед, а думка Олегова розкручу ться назад, до приспаного
днiпровою хвилею заводського мiста. Десь там, по закурених вулицях,
швендя Джон. Iде скрадливою, неквапливою ходою нiчного хижака, певний в
сво©й удачi. Звичнi до темряви очi нацiленi в чиюсь безтурботну спину,
пазури пiдтиснеш, готовi ввiп'ятися в здобич. Олеговi таки гаразд
привелося випробувати на собi ©х мiць. Вiн ще й зараз вiдчува бiль пiд
грудьми.
Джон притиснув Олега до чавунно© огорожi, великою чiпкою рукою тримав
за зжужману на грудях тенiску. В ритм сво©м глумливим словам шарпав за
груди, i хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.
- Рвем кiгтi, значить... Не лишивши вiзитно© картки? А мене ж на
кого?.. Така дружба...
Олег i зараз не пам'ята , що бiльше наятрило його. Бiль чи отi
глумливi, вимовленi в протяг, нiби гумовi слова. Мабуть, слова. Його страх
перекипiв на злiсть. На люту ненависть. Ненависть до всiх. До Джона, до
сво©х невдач, до злигоднiв останнiх днiв. Лють стиснула його долонi в
кулаки, напружила м'язи. Вiн завдав Джоновi головою в щелепу i вже
навздогiн - кулаком у плече. Джон вимахнув руками, розпластався на
асфальтi. Однак схопився швидко, мов кiт. Олег тiльки й встиг помiтити, як
блиснули його очi, вiн прикрився вiд удару i то© ж митi хряпнув пiд
огорожу. Джон пiдбив його пiд ногу.
Далi Олег лежав долiлиць i тiльки затуляв голову. Джон бив його
розмiрене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спинi,
по руках. По всьому, що називають живою душею, людською плоттю. Сво©ми
нещадними ударами вiн затоптував Олегову душу в землю. Йому була потрiбна
лише шабатурка з не©, а вiн вже сам наповнить ©© потргоним вмiстом. Уже й
не страх, а розпука, розпач володiли Олегом. Звестися б, ввiп'ятись в оту
мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим - свiдомiсть свого
безсилля, дивна млявiсть у тiлi.
Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крiзь дзвiн у
вухах долинув до нього гомiн, вiдтак - ще два коротких удари i - схожий на
виття викрик.
Олег здригнувся усiм тiлом, пiдвiв голову. Перше, що вiн побачив, -
вогняну, розтрiпану вiтром чуприну, сторожкi, недовiрливi очi. Олег швидше
здогадався, нiж збагнув, що йому прийшла помiч. Хоч i не мiг втямити,
звiдки взялися оцi хлопцi, ©х було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидiв перед
ним навпочiпки, ще четверо стояли. Одягненi в ватянки, в чоботи, за
спинами - мiшки на полотняних лямках.
- За що вiн тебе? - запитав рудоголовий. Олег спробував пiдвестися,
ойкнув, прихилився спиною до огорожi.
- Хотiв, щоб я... - хлопець пошукав у кишенi хусточку i, не знайшовши,
витер кров долонею. - Хотiв... хоче - Олег невiдривне дивився в кiнець
вулицi. Там, бiля входу в сквер, стояв Джон.
- Що хотiв?
- Щоб я з ним... - Далi нiби щось пiдштовхнуло Олега зсередини, i вiн
почав розповiдати. Про Джона, про вступ до iнституту, про втечу. Про
батька - механiка з заводу, котрий всi сво© невдачi ременем переполосував
на його спину. Якби вiн повернувся додому з атестатом, батько, мабуть,
забив би до смертi.
Олег сам не вiдав, як приплелася оця брехня. Але зараз вiн мало не
вiрив у не©. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто соромно
було перед цими хлопцями. Зараз, цi © митi, вiн бачив мiзернiсть свого
бунту i не хотiв розповiдати про нього. Олеговi вдалося на хвильку
одягнути ватянку, почепити торбу i ступити розтоптаними чобiтьми на
пiдлогу професорсько© ки©всько© квартири. Цi, п'ятеро, теж iшли слiдом,
чули все. I вiн мерщiй повернув назад, повiв ©х на квартиру до
машинiстового сина, свого сусiда по партi.
Червоночубий, - вiн до того був ще й рудобровим, веснянкуватим, -
поправив за спиною клунка, пошкрiб п'ятiрнею потилицю, далеко на лоба
насунувши кашкета.
- Ну, й куди ж ти? - запитав. Олег пiдiбрав з асфальту вiдiрваного з
м'ясом гудзика вiд тенiски, сховав до кишенi.
- Не знаю...
- Нехай iде до мiлiцi©... - порадив хтось з гурту.
- А там що?.. -Хлопцевi було незручно сидiти навпочiпки, тримати за
спиною клунка, i вiн вивiльнив з лямок руки. - У кацибiрцi його заховають?
- Вiн замислився. Смiшно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз
ластовиння розсипалося в боки, схоже було, нiби вiд перенiсся розбiгаються
маленькi жучки-сонечка.
- Хлопцi, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти по©деш ?
- В нього ж, вiн сам казав - у кишенях мишi попрогризали дiрки, - знову
обiзвався хлопець, котрий радив iти в мiлiцiю.
- Ох i шкура ти...
- Скiльки там...
- Та вiн же й вiддасть. Заробить i вiддасть. Правда? - пролунало одразу
три голоси.
- Вiддам, з першого ж заробiтку, - поспiшив погодитись Олег, хоч йому
ще нiколи не доводилося заробити жодно© копiйки. Але що там... Йому б
тiльки звiдси.
...Тепер, слухаючи однотонне поклацування колiс по рейках, Олег вперше
подумав про роботу, дiткнувся до не© по-справжньому, хоч не мозолями, а
думкою. А по©зд мчав i мчав, колеса цокотiли безугавно, немов лiчили отi,
ще не заробленi карбованцi i гривеники. Що вiн знав про них? Грошi i вдома
не дуже вiдтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А
потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душi. Хоч вiн i
знав, чого вартий в хлоп'ячому товариствi з ними й без них. Деякi його
шкiльнi товаришi складали грошi тижнями, щоб потiм прислужитись
товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для ©хнього
вiку крамницях. А ще було в класi дво чи тро ... В тих завжди шелестiли в
кишенях папiрцi, ©хнi батьки не посiдали професорських кафедр, не
виступали з сцен столичних театрiв. Стояли за прилавками або сидiли по
темних складах. Коли хтось з хлопцiв вичитував у газетi фейлетона про
хабарникiв, вiн приносив газету до школи, читав фейлетона вголос... А
потiм, повертаючись додому, тягнувся в темнiм завулку до коробки з
цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопцiв.
* * *
Першi заробленi гривеники виявилися важчими, нiж гадав Олег. Але були
вони не твердiшими за першi мозолi.
...Першi мозолi. Першi трудовi днi. Перший спуск у шахту. В шахту, куди
навiть думка не приводила його нiколи ранiше. В залиту потоками щедрого
свiтла юпiтерiв у кiнофiльмах, обцяцьковану кнопками автоматичних
апаратiв, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кiнозал через
мiкрофони. В повиту мороком власно© уяви, заткану страхiтливими
розповiдями про катастрофи, завали.
Олег iшов останнiм, перепустивши всiх попереду. Вiн довго намiряв
каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, i побiг.
Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами
пересохлих закра©н врiзалася в потилицю, муляла в скронi. Останнiм з усiх
хлопцiв, з котрими проходив тижневий техмiнiмум, вступив i до клiтi.
Поперед нього до сталево© мокро© скринi втйслося ще четверо незнайомих
шахтарiв.
Падала клiть, падали за шию холоднi лячнi краплi, падало серце. Поруч
хтось розповiдав, як минулого тижня перекосило клiть i хлопцi провисiли в
залiзнiм капканi чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював
парашут.
Потiм вони, сховавшись вiд пружного, мов натягнена тятива, вiтряного
потоку за виступ, чекали на когось. I тут Олег почув ще одну розповiдь -
про якогось Смолку, якому лишилося два мiсяцi до пенсi© i котрим оволодiв
страх. Його мало не силомiць водять до забою, а вiн те й знай втiка до
шахтного стволу. Двадцять чотири роки i десять мiсяцiв розминався чоловiк
iз страхом, та зненацька зiткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть,
теж iнодi трапля ться.
Коли вже зiбралися йти, хлопцi помiтили, що Олегiв лiхтар ледве цiдить
свiтло. Хтось висловив здогад, що вiн розгориться, його взяли на глузи
закiптюженi вугiльною пилюкою шахтарi, що очiкували на свою чергу
пiднятися нагору, ©хнiй смiх, немов рясний холодний дощ на згасаючу
жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в шахтi без свiтла люди. На
голос "гей, стажери" вiн ступив, немов уже поринав у вiчний морок. Але в
останню мить хтось притримав Олега за лiкоть, вiдiбрав лiхтаря.
- На мого. Менi однаково нагору, - сказав шахтар буденно й просто.
Окрайчик свiтла ледве вихопив з темряви вусате обличчя з перекраяним
шрамом носом. Але далi Олег вхопився променем за зсутуленi спини сво©х
товаришiв попереду, поспiшив за ними. Невеликий вогник, але вiн свiтив
Олеговi в душу, доки ходили по шахтi. Хлюпала пiд ногами вода, хлипав у
душi страх, але Олег вже не дав йому заволодiти сво©м серцем. Маленький,
м'який промiнець... Людинi часом треба зовсiм небагато свiтла, щоб пiти по
призначенiй путi.
I все ж перший робочий день... Вiн привалив Олегову душу величезним
важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши ©© пiд собою.
Олеговi, Андрi вi (так звали червоночубого, веснянкуватого хлопця,
котрий першим присiв бiля збитого з нiг Джоновим кулаком Олега) та ще
одному шахтаревi дали лопати, звичайнi лопати, припоручили зачищати лаву.