джмелi погожо© днини. Навiть Сашко те й знай припрошував й до танцю. Тоня
ж опустила голову i весь вечiр не пiдводила ©©. Заздро ©й стало? Шкода
Прокопа?
А чого його жалiти? Вiн мужньо нiс на сво©х плечах Ольжину красу i
примхи. Певнiше, не нiс, а на перших кiлометрах подружнього шляху пожбурив
до дiдька.
Чи знав про його любов до Тонi Сашко? Чи знала Тоня? Либонь, Бiлан
просто гадав, що Прокiп ходив з ним i Тонею вiд нудьги або ж з невеликого
захоплення, котре втопилося в веселiй весiльнiй музицi. Тоня ж... Прокiп
певен - Тоня здогадувалась про все. Жiнки ловлять порухи душi чуттями.
Все те поросло густою травою. I вiн тiльки iнодi, в спогадi, бачить
бiлий щирець, бачить давнi днi.
сти не хотiлося. Холод не клав виделки, тiльки щоб не образити
господарiв. Олександр Кiндратович помiтив те, наповнив чарки.
- Може, i йому крапельку? - вказав поглядом на Олега.
- Вiн ще не куштував. А може, десь там, - хитнув головою вбiк.
- Ну, Олег не такий, як отi, що в квiтники цвiркають, - повiв Холода
розмовою на вулицю Бiлан. Згадка про недавню подiю знову звузила злiстю
його очi. - Ще ж отаке: обскубане, в галанцях. I ти правду кажеш: ще
говоритиме про любов, цiлуватиметься.
Антонiна Михайлiвна повела очима на дiтей, але Олександр Кiндратович
вдав, буцiм не розумi .
- В трамва© або ще десь, - казав далi. - Я оце нещодавно бачив: дво
отаких лизалося на площi, на виду у всiх. Тьху, гидота.
- А якщо по-справжньому коха , - Олег здвигнув бровами, густо
почервонiв. - У нас у школi диспут був... I штани... Тепер такi у всiх,
навiть у артистiв.
Прокiп Гордiйович пильним поглядом видивився на сина. Вперше той
заговорив про любов, та ще й отак.
- Якщо вже на виду - то коха не по-справжньому. А штани... Мода, сину,
смикала за холошi мо©х штанiв за мiй вiк разiв зо три. От пам'ятаю
черевики... Колись у селах чоботарi шили тiльки гостроносi. Мiськi джигуни
брали за них нашого брата на висмiхи. Просто тут треба, щоб не тiльки
гарно, а й зручно, практично.
- Ти гада ш, за кого вони нас мають? - хитро примружився Олександр
Кiндратович, радий, що розмова побiгла такою стежкою. - За печерних
жителiв. Я чув, один отакий, як оце сьогоднi, казав батьковi: "Ти, пахан,
темний, мов антрацит". Отака ©хня фiлософiя: вiджили, вiдстали.
- Ну, ви - вченi. - Олег кришив на кашу виделкою котлету, мiшав з
макаронами. - Але ж декотрi не розумiють... Хiба не нам летiти на Венеру,
не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе...
- А певно, - перепинив Холод. Суперечка потягнула у вир i його. Вiн
говорив запально i водночас не квапливо. Вiдчувалася багаторiчна звичка
викладача. - Але якщо виходити з цього, то ви повиннi заздалегiдь
примиритися з тим, що вашi дiти назовуть вас дурнями. Вони полетять на
Сатурн, Уран, а може, й далi. Насправдi ж... Дикун, котрий вперше
домiркувався висiкти iскру з каменя, такий же генiальний, як i винахiдник
ракети. Справа тiльки, так би мовити, в сходинках, в загальному рiвнi
людських знань. Тобто в тiм, який здобули всi разом. Знань i рiвня життя.
Себто скiльки кошту кiлограм хлiба й картоплi. Так от... Коли б сучасний
творець ракети розрахував i збудував ©©, але не знав, що в свiтi вогонь,
вiн би поволiк свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто вiн мав
попередникiв, котрi не дали згаснути iскрi отого дикуна. Кресало,
запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна... Отож i виходить, що дикун
теж створив оцю ракету. А помiж ним i сучасним Головним конструктором,
опрiч Архiмеда i Цiолковського, ще стоять Дедал та Iкар, килим-лiтак,
суспiльна мрiя людства. I мудрi люди в майбутньому не забудуть i Головного
конструктора i килима-лiтака.
Холод не боявся, що син не зрозумi його. Дома вони часто ведуть
словеснi герцi. Це син зрозумi . А от чи зрозумi iнше?.. Та й говорив так
Олег вперше. Професоровi здалося, що й не з сво©х думок.
- Нам, коли хочуть нас налаяти, - впала в розмову Лiля, -кажуть: ви не
бачили смаленого вовка. Чи зна те, мовляв, що таке голод, що таке
бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрi знають.
- Це ти, Лiлю, правильно, - пристав на ©© слова Прокiп Гордiйович. Але
одразу ж i заперечив. - Ти випустила ще одне-працю. Чи вiдомо вам, що таке
праця? Ще нi. I це таки не ваша провина. Але вам треба прагнути пiзнати.
Дикун працював, бо вiн помер би з голоду. Крiпак теж. А для нас праця: щоб
заробити на життя i щоб не виродитись духовно. Праця - це один з
суспiльних запобiжникiв, так само, як пошана до старостi, як приховування
од стороннiх сво©х почуттiв. Розумi ш, це так... - Але думка його
прямувала до iншого. В подивi помiтив, що моралiзу , а не спереча ться. -
...Нiби потреба нам, дiдам, поговорити i повчити вас, - скiнчив словесне
коло.
Вони вже пообiдали. Холод подякував господарям, дiстав цигарки,
прочинив дверi на балкон. Одразу ж слiдом за ним шмигнув туди i Олег.
Певно, вiн давно шукав нагоди побути наодинцi з батьком. Якусь хвилю
стояли мовчки. Ген, за далекими дахами, ще догоряв обкурений сивими
примiськими димами багрянець, а тут, пiд балконом, вже зовсiм затемрiлось,
машини, що бралися по бру-кованому пiдгiр'ю, вже увiмкнули сигнальнi
вогнi.
- Тат... - дiткнувся рукою батькового лiктя Олег. - Дай три карбованцi.
- Три? Навiщо.
- Книжку хочу... "Життя в мовчаннi". Про океан. I в кiно пiдемо.
Морозиво... Менi вже просто незручно. Все iншi частують.
Холод дiстав грошi. Але син не поспiшав шаснути з ними на вулицю.
- Тат... Я хотiв тобi сказати... Сьогоднi до мене приходив Вiтя з
колишнього нашого десятого "А". Його батько сто©ть в черзi на машину, але
хоче виписатись, не вистача грошей. То, може, ми... Наша "Поб да" от-от
розсиплеться вдрузки.
- Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячi карбованцiв? - мовив
Прокiп Гордiйович, все так само не повертаючи голови.
- Ну, хiба в нас... - I раптом: - Тату, куди ти дiва ш грошi?
- Програю в карти.
Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумiвши, що батько бiльше не скаже
нiчого, прочинив дверi. Вiн притримав ©х - на балкон, з стiльцями в руках,
пройшов Олександр Кiндратович.
- Якась тут причина мусить бути, - мовив Бiлан, пiдсовуючи Холодовi
стiльця. За довгi роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступiв. -
Не розчовпаю я, чи теперiшня молодь надто поволi дорослiша , чи
зiстарю ться завчасу. Не бачу я зав'язi, один пустоцвiт. Але диво, цвiт не
зав'язу ться, коли його обпалить блискавиця. А якi блискавицi палили ©х?
Вiн говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з
виноградом, котрий повився по дротинах аж до горiшнього балкона.
- Ти зна ш, я чоловiк помiркований. I однак не можу спокiйно дивитись
на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губiв сигаретою жевжикiв.
Весь свiт у них зводиться до "скiльки доларiв?", "що ставиш?", "а
Люська?..". Я розумiю: й такi-з молотком, з книжкою. Але ©х не бачиш, -
на свiтло летить тля. Вона пролазить у мистецтво, бо й там "долар",
прилипа до науки, до лiтератури. Скажу тобi: коли б у мо©й волi... I от
тут я не знаю: лупцювати ©х рiзками, читати ©м лекцi©?
- I всi ми не зна мо, - вiдказав Холод. - I нiхто нiколи не знав. Ми
бачимо лише полюси: неробство i працю. Я думав... Батьки завжди думають.
Бо ©м хочеться, щоб ©хнi дiти були кращими. Навiть за них. Може, й це...
Над нинiшнiм поколiнням висить атомна бомба. А воно не зна , що таке й
проста. Часом свiдомо, а часом несвiдомо звинувачу в чомусь батькiв. Воно
- тi, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що ще було життя, була
кров, були мозолi. З цих гiрких мозолiв ми вигодували i ©х.
"I завжди живий трепет багрянцю над головою, -мовив думкою, бо не вмiв
уголос казати високих слiв. - Над нами... Над вами... Ви щоднини бачите
його: в червонiм кутку школи, на демонстрацi©, над будинком у свята. Може,
тiльки для декого з вас вiн дуже звичайний. Бо не ховали його за пазухою,
не пiдхоплювали, продiрявленого кулями, в бою з рук пораненого полiтрука,
не цiлували в смертельнiй присязi побратимам бiля партизанського вогнища.
Вiн дорожчий, коли побував бiля серця. Тодi - ста часточкою власного
життя. Але вiн такий же дорогий, коли прив'язаний до свiжоструганого
держака на вершечку щойно закiнчено© будови, на шахтнiм копрi, над фермою.
Вiн один - i там, i тут... I це треба вiдчути. Кров батькiв, з яко©
вiткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана вам у спадок. Чи
зрозумi ш ти це, синку?"
- Проте багато з них побачили в лице правду, - докiнчив Холод уголос.
Вiн поцмакав згаслу цигарку, припалив ©©. - Пройшов великий дощ, ростуть
молодi гриби.
- То вони можуть зчервивiти.
- Все залежатиме вiд того, якою буде погода, - роздавав у вазонi на
прикрiсть Бiлановi цигарку Холод. - пiду я.
Бiлани запрошували його залишитись на каву, але вiн вiдмовився. Хоч
знав, що його чека вдома. Цигарковий дим, самотнiсть, нудьга. Але йому не
хотiлося псувати сво©м смутком чужо© радостi.
Вiдтодi, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином. Спочатку
в них була домашня робiтниця. Та кiлька рокiв тому дiвчина вийшла замiж,
ви©хала, i тепер такого-сякого хатнього порядку доглядала в них тiтка
Оксеня, двiрничиха.
Кабiнет у професора - невеликий i незатишний: кiмната вузька, довга.
Стiл, канапа, три книжковi шафи - всi меблi. Книжки й на шафах, i на
пiдлозi.
Прокiп Гордiйович сiв до столу, кружляв думкою навколо рядкiв, що
написав учора, але вона волоклася мляво, розпливалася. Тодi вимкнув свiтло
i сiв на канапу. В темрявi почувалось йому затишнiше. Однак вiн не встиг
навiть оговтатись у нiй. Його покликав деренчливий телефонний дзвiнок.
- Не спите, Гордiйовичу? - гудiв у трубцi басовитий голос Тимофiя Шаха.
- Хотiв прийти до вас, шашки посовати, та при©хали до мого напарника
гостi, i я заступив його на дiжурствi. Ви самi вдома? Мабуть, оце... Я ж
вас знаю...
Тимофi ва мова урвалась раптово, мабуть, вiдключили телефон. Прокiп
Гордiйович повiсив трубку. Нiби нiчого й не сказав чоловiк, а в душi
ледь-ледь, на одну краплиночку вiдтало. Холод закурив, знову сiв на
канапу. Тиша. Тiльки чути, як десь за стiною схлипу пiанiно, а за вiкном
гомонить мiсто. Десь у тому гомонi i Олегiв голос. I прикро професоровi,
що син i сьогоднi не залишився вдома. Олег зараз там, на вулицi. З якогось
часу, - Прокiп Гордiйович навiть собi в тому не призна ться, - вiн став
боятися вулицi. Боятися, коли вона забира до себе його сина.
Вулиця... Вона морга червоними бровами кiнореклам, мружиться вiтринами
книжкових магазинiв, посмiха ться нахабними очима легковажних дiвчат та
вусатих молодикiв, гримить пневматичними молотками по асфальтовiй корi. I
хто зна, що знаходить бiльше вiдлуння в довiрливiм серцi. Мiська вулиця
хова дитину вiд батькiвських очей, i батьки нiколи напевне не можуть
сказати, чита ©© недорослий житель цi © митi в бiблiотецi книгу чи торгу
футбольними квитками пiд ворiтьми стадiону. Вулиця - це величезне осiбне
життя, це цiкава, одмiнна од iнших, часом сувора, часом легковажна
навчателька. Вулиця до заводу, до пивницi, до iнституту, до
танцмайданчика. Нi, вона поки що - не завжди спiльниця батькiв. I батьки
мусять колись домiркуватися, як повернути ©© собi в помiч.
В селi вулиця завше перед вiкнами - очима хат. Прокiп Гордiйович
пам'ята вузеньку, стиснену тинами вулицю свого дитинства. Жорстоку
вулицю. Спогад про не© прикипiв до серця струпом. Йому навiть не довелося
лiпити на нiй з пiску кавунiв i гилити цурку. Вiн ганяв по нiй корiв на
пастiвник i з пастiвника, возив у поле гнiй, гальмуючи на крутiм узвозi
березовим обаполом, втiкав на не© вiд сварливо© господинi.
йому сповнилось сiм рокiв, коли його i трьох братiв стали в селi
називати Холодовими сиротами. Найстарший на той час служив у багатого
господаря, дядька Клима, чоловiка доброго, лагiдного. Брат перейшов до
iншого, Гадючки, а Прокопа вiддав на сво мiсце. Дядько Клим таки жалiв
хлопця, навiть сварив жiнку, коли бачив, що та споряджа йому в поле
голодну торбу. А потiм... Потiм брати послали його до школи. "Нехай хоч
один з нас знатиме грамоту". Вони перейняли на себе частку Прокопово©
працi на його школярськi й студентськi роки. Найбiльшою мрi ю
Прокопа-студента, його обiтницею було вiддячити братам. Але Прокiп так i
не сповнив сво © мрi©. Не встиг сповнити ©©. I зараз, коли згаду братiв,
котрi позначили сво©ми могилами геро©чний шлях iз Сходу на Захiд, йому
зда ться, нiби вiн несе перед ними провину.
Ще довго того вечора брiв Холод по житт вiй нивi. А вона була геть у
бурчаках, корчовиннi, поросла будяччям i тернами.
Професор не помiтив, як велика стрiлка годинника прибрела до
дванадцяти, як впало за прочиненим вiкном нiчне безгомiння. В тому
безгомiннi, в тишi гойдалися поодинокi сплески трамвайних дзвiнкiв,
гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз i теж умовк.
Клацнув у замку ключ, скрипнули дверi. Видiння щезли, мовби й не було
©х зовсiм.
- Ох, i ©сти хочеться, собаку б з'©в, -гукнув з порога Олег, радий, що
батько не спить.
- Собаки поки що нема, смажена качка. Чому так пiзно? - розправив
натомленi плечi, пройшов слiдом за сином на кухню професор. "От Олег вже
приходить з гу-лiв, - подумав здивовано. - I коли вiн вирiс? Ще нiби вчора
бiгав у куцих штанцях. От тобi й круговерть
життя".
- Так де ж ти блукав? - повторив запитання.
- Ми всi, тi, хто з нашого класу, в скверi зiбралися. Хто куди подав
документи, де який конкурс... Не зглядiлись, як i дванадцять. - Хлопець
розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.
Прокiп Гордiйович бачив, що син хоче щось сказати, але назустрiч його
словам не поспiшав. Вiн не сварив сина й за пiзнiй прихiд додому. Холод
взагалi намагався не надокучати йому мораллю, багато чого пробачав.
Пробачав за правдивiсть. Ще жодного разу син не поступився правдою перед
власними дрiбними житт вими вигодами.
- Тату, ти багато зробив за свiй вiк операцiй? - якось
непевно мовив Олег.
Батька здивувало i навiть трохи спантеличило таке запитання.
- Чи багато? Не рахував. Хiба що приблизно...
- Ти й директора iнституту оперував? - запитував Олег далi, не чекаючи
на вiдповiдь.
- Ну...
- I вiн... тобто поважа тебе?
Олег схилився над сковорiдкою, буцiм розглядав щось
на нiй.
- Я його поважаю, то, либонь, i вiн мене, - знизав плечима батько. - А
що?
В непевну мовчанку втислося цокання годинника з кабiнету, теж якесь
несмiливе.
- Та... Кажуть, на екзаменах рiжуть, навiть коли вiдповiси на всi
запитання. Може... Щоб, якщо на всi запитання... Тобто не я, а Лiля...
Пiд батьковим здивованим i трохи iронiчним поглядом син затнувся,
зiщулився. Вiн навiть втягнув у плечi голову, неначе чекав удару.
Але удару не сталося. Професор повернувся i, широко ступаючи, пiшов з
кухнi. Причинивши за собою дверi, довго мiряв з кутка в куток кабiнет.
Глибока затяжка - вiсiм крокiв у один кiнець, знову затяжка - вiсiм в
протилежний. Спалахнуло за гофрованим склом дверей в сусiднiй кiмнатi
свiтло, але незабаром i згасло. Олег лiг спати.
"От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч i не з розрахунку, не для
власно© користi... То й що? Хiба це виправдання... Чекай, - зблиснув iнший
здогад. - В iнститутi можуть i так, без прохання. Кому не вiдомо там
прiзвище?"
Медичний iнститут мав дослiдною базою ©хню лiкарню. I вiн, i iншi
професори лiкарнi вели викладацьку роботу.
Хвилину повагавшись. Холод пiдiйшов до телефону, зняв з важеля трубку.
Прокiп Гордiйович знав, що Скирда, директор iнституту, ма звичку
працювати вночi.
- Степане Митрофановичу? - покликав, зачувши коротке, невдоволене
"слухаю". - Не спиш? Ти тiльки не здивуй. Це Холод... Нi, нi, не в
лiкарських... Мiй син поступа в iнститут... До нас. Вiн i Бiланова. То
щоб... Нi, навпаки. Нiяких полегшень. Поступить - нехай, не поступить-теж
не зле... Так. I не збирався. Бiланова? Менi зда ться, дiвчина розсудлива,
йде туди за серцем. А там - хто його зна ... От i добре. Все гаразд...
Лягаю спати.
Однотонне гудiла трубка, але професор ще довго не вiшав ©©. Йому аж
жарко стало по цiй розмовi.
От ще одна грань, по котрiй пройшов сьогоднi. Але пройшов рiвно i не
почував нi болю, нi каяття. Хоч... Звiдки знати. Iнодi вони приходять
значно пiзнiше. Найменша подряпина може прокинутись лютою хворобою.
Те, що рана, котру нанесло йому життя сьогоднi в клiнiцi, не мине без
слiду - напевне. А подряпина... Ну, це Вже буде видно.
Вiн повiсив трубку на важiль.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Телефон торохтiв, аж луна жахалася по кiмнатi. Оцi настiннi
коробки-телефони - мають щось вiд сварливих жiнок. Лементують, коли
заманеться ©м, а якшо ж потрiбно поговорити тобi, вони уперто нiмують.
Прокiп Гордiйович вiдкинув простирадло, почалапав босими ногами в дальнiй
кут кабiнету.
Дзвонив Бiлан.
- Спиш? Вилежу шся. А мене в п'ять розбуркали. Спасибi за статтю. За
яку? Ти ще, мабуть, не прочумався. За ту, що ви з кореспондентом... В
сьогоднiшнiм номерi. Ще не дивився? Хороша стаття, може, тiльки отого, про
село не треба було. Мабуть, незабаром я вас таки турну з гори. А як себе
на новiй посадi головою почува ш? Ще не почува ш? Час би, сьогоднi,
зда ться, пiвмiсяця, так би мовити, канiкулярний термiн...
- Твоя правда. Думаю об'©хати клiнiки, - нарештi втиснувся в Бiланову
мову Прокiп Гордiйович. - Може, з тебе почати? Ти не заперечу ш?
- Чого ж, приходь. В мене сьогоднi операцiйний день. Сам ворожитиму.
Ворожiння складненьке. Тяжчий випадок, нiж отой... Ну, всiх гараздiв.
Прокiп Гордiйович просто так, в трусах i майцi, почалапав у коридор.
Прислухався, чи нема нiкого на площадцi сходiв, i, вхопивши на цвяшку
ключа, вигулькнув за дверi, до поштово© скриньки. За хвилину вiн уже сидiв
по-турецькому в лiжку, тримаючи на колiнах газету. Ось i стаття. "Ми
довiрили йому нашi серця". В центральнiй газетi. Пiд нею аж три пiдписи:
директора лiкарнi, його i ще чийсь, не вiдомий йому. В статтi
розповiдалося про новий метод операцiй на серцi члена-кореспондента
медичних наук, депутата Верховно© Ради республiки професора Бiлана. На
чотирьох газетних колонках списано коротко все життя Олександра
Кiндратовича. Детально ж - лише про операцi© на серцi: думки колег,
розповiдi хворих; далi-широкий промiнь в майбутн , i, вже як висновок: в
республiцi народився ще один центр сердечно© хiрургi©. В кiнцi, натяком,
про лабораторну роботу професора. Либонь, там вiн теж сто©ть на рубежi
великого вiдкриття.
Тiльки тепер Прокiп Гордiйович пригадав обличчя, котре стояло за третiм
пiдписом. Так, приходив до нього чоловiк. Вiн навiть не вiдрекомендувався
кореспондентом. Сказав - "з писучо© братi©". Розпитував Прокопа
Гордiйо-вича за Сашкове дитинство, студентську кiмнату, про ©хню дружбу.
Власне, все в статтi - нiби й правда. Сашко вiддавна плека мрiю про свiй
iнститут. За тим жартом - "Турну вас, посяду гору" - його справжнi
сподiвання. Вiн хоче, щоб йому вiддали пiд iнститут будинок над урвищем,
де тепер мiстяться хiрургiчнi вiддiлення. I вiдкриття... Мрiю про нього
колись вони виношували вдвох. Плекали, ростили. Та й хто з лiкарiв нашого
вiку хоч у снi не звершив ©©. Вбити страшну, невiдворотну хворобу, що
косить людей, мов траву. Хворобу, яко© не вiiдно, яка без пiтьми. Тодi ©м
здалося: вони здерли з не© маскувальну сiтку, побачили ©©. Та по якомусь
часовi Прокiп Гордiиович упевнився, - вхопили лише ©© тiнь. I Сашко, i вiн
стрiляли наослiп. Змiнювали структурну формулу речовини, вводили натомiсть
одного елемента iнший i випробовували нову сполуку на тваринах. Згодом
Холод довiдався, що так чинять не самi вони, в такий спосiб шукають цiлi
iнститути. I нiхто не зна достеменно природи хвороби, ©© та мничо©
схованки. Тодi вiн поклав край пошукам. Робив iнше, хоч i не раз вертався
думкою до ©хньо© спiльно© роботи, читав усе, написане i видрукуване про
хворобу. Холод знав: Бiлан не вiдступився назовсiм, вiн працював
наскоками: розчаровувався, кидав, брався знову. Iнодi Олександр на довгий
час замикав ту лабораторiю. Але ось уже поспiль три роки хоч на кiлька
хвилин у крайньому пiдвальному вiкнi засвiчу ться лампа денного свiтла.
Може, вiн знайшов щось нове? Отож i про це в статтi справедливо. Однак у
Прокопа Гордiйовича в грудях не вiдтавала до кiнця крижина невдоволення.
"Чи не заздрiсть це говорить у тобi?"-запитав себе зненацька. Поспiхом
пiдняв газету, яку допiру кинув на пiдлогу, поклав на стiл. Ще раз
поглянув на не© i приклав зверху журналами та книгами. Одразу ж i
посмiхнувся. "Мабуть, отак, - подумав, - втiка вiд звабливого мiсця
злодiй".
За пiвгодини Холод виходив з квартири. Чисто виголений, в охайнiм
свiтло-сiрiм костюмi, бiлiм капроновiм капелюсi. В дверях пiд'©зду мало не
зiткнувся з двома чоловiками, котрi уважно розглядали табличку над входом.
- О! - гукнув один, у пропаленiм на грудях светрi, поправляючи пiд
пахвою замотану в ганчiрку пилку. - Здрастуйте. А ми вас шука мо. Вже й
там були, i там, - вказав пучкою на сусiднi параднi. - Пам'ятаю, що три, а
чи двадцять три, чи тридцять три...
- Чому ж тут шука те, а не в лiкарнi? -Прокiп Гордiйович пригаду обох:
вiн оперував ©х кiлька тижнiв тому. Але чого вони прийшли додому?..
- Та ви ж казали - паркан...
- Паркан? - вже вдруге сьогоднi здивувався Холод. -Який паркан?
- Ми й самi оце... Нiби городська кватиря... - Говорив тiльки той, що з
пилкою. Другий, чорний, низенький, мов запечений корж, чоловiчок стояв
поруч нього i побожними очима дивився на професора. - Гвiздкiв ми сво©х
принесли...
Тесля ще раз оглянувся. Вiн таки справдi був вельми здивований. Адже
пам'ятав усе добре, хоч i лежав на операцiйному столi. Тяжко йому було.
Ох, як тяжко. Не ста-чало дихання, туманiла наморочилась голова. I страх
гадюкою звивався по серцi. Але тесля чув. Чув усе. Професор запитував
когось, хто вчора ©здив на Подiл, чи виконав його замовлення, чи купив
гвiздкiв. I той вiдказав - забув. Професор сердився, буркотiв, адже вiн
давно збирався поремонтувати паркан бiля садиби. А зараз у нього на столi
- Тихiн. Вiн, кажуть, гарний тесля. За тиждень випишеться з лiкарнi i
перемонту паркан. Хiба, може, не захоче... Отодi Тихiн вперше повiрив, що
житиме. А не захоче? Та як то не захоче! Йому б тiльки встати, а вiн би
тодi хоч i всю лiкарню парканом обгородив. В пiсляоперацiйнiй палатi Тихiн
розгомонiвся з Iваном: Iван теж тесля. Професор, коли оперував його, теж
говорив про огорожу. Мабуть, паркан у нього справдi великий, роботи стане
на двох. А ще за день принесли в палату зварника, цей збирався зварювати
професоровi моторного човна. А потiм, мабуть, за клопотами професор забув
згодити теслiв. А може, так i не дiстав гвiздкiв.
- Так ми з сво©ми гвiздками...
Але Iван вже збагнув усе. Вiн бачив, як покусував нижню губу
професор,-вловив хитрi смiшинки в куточках його очей i смикнув Тихона за
рукав.
- Ходiмо. В головi в нас гвiздки. Пробачте, Прокопе Гордiйовичу, ми не
гвiздки... Пам'ять гарну про вас... Спасибi.
Теслi пiшли. Ще довго оглядалися. Аж ген, за кiоском, розреготалися.
Холодовi теж смiшно i водночас легко, нiби знайшов щось, чого й не
сподiвався знайти, нiби зробив вiдкриття, над яким мучився довго.
I, мабуть, вiд того ранок смiявся йому, мов сонячний зайчик безжурнiй
дитинi. Плескали в зеленi долонi каштани, тополi спиналися навшпиньки -
котра вища. Двiрники вже змили з асфальту вчорашнi слiди, та пiшоходи
поспiшали веселими вулицями, карбували новi. I все - умитий ранок,
каштановий передзвiн, сонячнi зайчики на вiтринах - сповнило Холода
нiжнiстю, що йому жагуче захотiлося зробити щось таке, в чому б вiн
розчинився весь, без решти. I водночас - думка про те, що хоч i легко
змитислiди людей, але люди прийдуть знову i знову полишать ©х. Холод аж
осмiхнувся сво©й сентиментальностi. А може, й не сентиментальнiсть це?
Прокопу Гордiйовичу зда ться, що вiн прожив дивне, незбагненне життя.
Певнiше, не одне життя, а дво . Щось велике, радiсне, не знане ранiше
вiдкрилося йому враз, вiдкрилося пiзно, коли вже одiрвав вiд календаря
життя бiльше тридцяти новорiчних листочкiв. Оце нове ввiйшло в нього i
працею, i вiрою в себе, i шумом лiсу, i спiвом соловейка. Увiйшло i
залишилося. От соловейко... Скiльки вiн переслухав ©х за дитячих лiт! А не
чув жодного. Може, то суворе життя так порубцювало душу, що ©© не торкався
той спiв. I навiть пiзнiше, в пору кохання, тiльки вдавав, що слуха його.
Тепер же... Кожного весняного вечора вiн виходить в садок бiля лiкарнi
i сто©ть там довгими годинами. Соловей б' пiснею по не вiдчутнiй ранiше
струнi в душi. Прокiп Гордiйович навiть не знав, що вона в нього , та
струна, не знав, що ма такий скарб. I як не дивуватися цiй пташцi?
Сiренькiй, непримiтнiй. Схожiй на маленьку, як ми ©© звемо, звичайну
людину. Звiдки видобува такi звуки! Що кличе ©©? Певно ж, кличе щось
велике, всесильне, красиве. Могла ж дрiмати десь у кущах або набивати
живiт всiлякими комашками та черв'яками. Як деякi... птахи... I люди. А
вона - спiва . Але лишилося в ньому щось i вiд того, колишнього, Холода;
мабуть, поклали на душу карб i всi злигоднi дитячого та во нного життя, бо
був у глибинi ©© ще й трiшки скептиком.
Ось уже дорога береться пiд гору. Професор пiшов не навпрошки, а
звивистим, далеким узвозом. Тут мiсто i село сплелися в мiцнi обiйми. Тихi
садки, хатки пiд бляшаними покрiвлями, i навiть буслове гнiздо на старому
колесi на осокорi. Тiльки вже колесо не з воза, - автомобiльне, i
заводськi гудки врiвень з ним, i пальцi телеантен. Може, тому професору
найбiльше й подоба ться це мiсце. I дiти тут бавляться на вулицi, як у
селi. Ось вони облiпили колоду, неначе горобенята з гнiзда, зазирають
через паркан. Вiн високий, i ворота оббитi бляхою. Неначе фортеця. Мабуть,
нечасто туди заходять люди. Що ж там побачили дiти? Он вони вiдбiгли...
Цiкаво.
Холод теж ступив на колоду, вхопився за верхнi дошки паркана. I враз...
Гаряче, боляче оперезало щось його по руках. З несподiванки вiн ледве не
впав навзнаки, стрибнув на землю, i тiльки поминувши два чи три двори,
зупинився. Аж тодi оглянувся. За парканом капловушилася стара заяча шапка,
блищали злi очицi.
- Я покажу, де вони спiють. Я покажу, - шамотiв старечий голос.
Прокiп Гордiйович поглянув на руки, на яких вже понабiгали червоненькi
пухирцi, i зрозумiв усе - кропива. "Став жертвою чужого зазiхання на
ж опустила голову i весь вечiр не пiдводила ©©. Заздро ©й стало? Шкода
Прокопа?
А чого його жалiти? Вiн мужньо нiс на сво©х плечах Ольжину красу i
примхи. Певнiше, не нiс, а на перших кiлометрах подружнього шляху пожбурив
до дiдька.
Чи знав про його любов до Тонi Сашко? Чи знала Тоня? Либонь, Бiлан
просто гадав, що Прокiп ходив з ним i Тонею вiд нудьги або ж з невеликого
захоплення, котре втопилося в веселiй весiльнiй музицi. Тоня ж... Прокiп
певен - Тоня здогадувалась про все. Жiнки ловлять порухи душi чуттями.
Все те поросло густою травою. I вiн тiльки iнодi, в спогадi, бачить
бiлий щирець, бачить давнi днi.
сти не хотiлося. Холод не клав виделки, тiльки щоб не образити
господарiв. Олександр Кiндратович помiтив те, наповнив чарки.
- Може, i йому крапельку? - вказав поглядом на Олега.
- Вiн ще не куштував. А може, десь там, - хитнув головою вбiк.
- Ну, Олег не такий, як отi, що в квiтники цвiркають, - повiв Холода
розмовою на вулицю Бiлан. Згадка про недавню подiю знову звузила злiстю
його очi. - Ще ж отаке: обскубане, в галанцях. I ти правду кажеш: ще
говоритиме про любов, цiлуватиметься.
Антонiна Михайлiвна повела очима на дiтей, але Олександр Кiндратович
вдав, буцiм не розумi .
- В трамва© або ще десь, - казав далi. - Я оце нещодавно бачив: дво
отаких лизалося на площi, на виду у всiх. Тьху, гидота.
- А якщо по-справжньому коха , - Олег здвигнув бровами, густо
почервонiв. - У нас у школi диспут був... I штани... Тепер такi у всiх,
навiть у артистiв.
Прокiп Гордiйович пильним поглядом видивився на сина. Вперше той
заговорив про любов, та ще й отак.
- Якщо вже на виду - то коха не по-справжньому. А штани... Мода, сину,
смикала за холошi мо©х штанiв за мiй вiк разiв зо три. От пам'ятаю
черевики... Колись у селах чоботарi шили тiльки гостроносi. Мiськi джигуни
брали за них нашого брата на висмiхи. Просто тут треба, щоб не тiльки
гарно, а й зручно, практично.
- Ти гада ш, за кого вони нас мають? - хитро примружився Олександр
Кiндратович, радий, що розмова побiгла такою стежкою. - За печерних
жителiв. Я чув, один отакий, як оце сьогоднi, казав батьковi: "Ти, пахан,
темний, мов антрацит". Отака ©хня фiлософiя: вiджили, вiдстали.
- Ну, ви - вченi. - Олег кришив на кашу виделкою котлету, мiшав з
макаронами. - Але ж декотрi не розумiють... Хiба не нам летiти на Венеру,
не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе...
- А певно, - перепинив Холод. Суперечка потягнула у вир i його. Вiн
говорив запально i водночас не квапливо. Вiдчувалася багаторiчна звичка
викладача. - Але якщо виходити з цього, то ви повиннi заздалегiдь
примиритися з тим, що вашi дiти назовуть вас дурнями. Вони полетять на
Сатурн, Уран, а може, й далi. Насправдi ж... Дикун, котрий вперше
домiркувався висiкти iскру з каменя, такий же генiальний, як i винахiдник
ракети. Справа тiльки, так би мовити, в сходинках, в загальному рiвнi
людських знань. Тобто в тiм, який здобули всi разом. Знань i рiвня життя.
Себто скiльки кошту кiлограм хлiба й картоплi. Так от... Коли б сучасний
творець ракети розрахував i збудував ©©, але не знав, що в свiтi вогонь,
вiн би поволiк свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто вiн мав
попередникiв, котрi не дали згаснути iскрi отого дикуна. Кресало,
запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна... Отож i виходить, що дикун
теж створив оцю ракету. А помiж ним i сучасним Головним конструктором,
опрiч Архiмеда i Цiолковського, ще стоять Дедал та Iкар, килим-лiтак,
суспiльна мрiя людства. I мудрi люди в майбутньому не забудуть i Головного
конструктора i килима-лiтака.
Холод не боявся, що син не зрозумi його. Дома вони часто ведуть
словеснi герцi. Це син зрозумi . А от чи зрозумi iнше?.. Та й говорив так
Олег вперше. Професоровi здалося, що й не з сво©х думок.
- Нам, коли хочуть нас налаяти, - впала в розмову Лiля, -кажуть: ви не
бачили смаленого вовка. Чи зна те, мовляв, що таке голод, що таке
бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрi знають.
- Це ти, Лiлю, правильно, - пристав на ©© слова Прокiп Гордiйович. Але
одразу ж i заперечив. - Ти випустила ще одне-працю. Чи вiдомо вам, що таке
праця? Ще нi. I це таки не ваша провина. Але вам треба прагнути пiзнати.
Дикун працював, бо вiн помер би з голоду. Крiпак теж. А для нас праця: щоб
заробити на життя i щоб не виродитись духовно. Праця - це один з
суспiльних запобiжникiв, так само, як пошана до старостi, як приховування
од стороннiх сво©х почуттiв. Розумi ш, це так... - Але думка його
прямувала до iншого. В подивi помiтив, що моралiзу , а не спереча ться. -
...Нiби потреба нам, дiдам, поговорити i повчити вас, - скiнчив словесне
коло.
Вони вже пообiдали. Холод подякував господарям, дiстав цигарки,
прочинив дверi на балкон. Одразу ж слiдом за ним шмигнув туди i Олег.
Певно, вiн давно шукав нагоди побути наодинцi з батьком. Якусь хвилю
стояли мовчки. Ген, за далекими дахами, ще догоряв обкурений сивими
примiськими димами багрянець, а тут, пiд балконом, вже зовсiм затемрiлось,
машини, що бралися по бру-кованому пiдгiр'ю, вже увiмкнули сигнальнi
вогнi.
- Тат... - дiткнувся рукою батькового лiктя Олег. - Дай три карбованцi.
- Три? Навiщо.
- Книжку хочу... "Життя в мовчаннi". Про океан. I в кiно пiдемо.
Морозиво... Менi вже просто незручно. Все iншi частують.
Холод дiстав грошi. Але син не поспiшав шаснути з ними на вулицю.
- Тат... Я хотiв тобi сказати... Сьогоднi до мене приходив Вiтя з
колишнього нашого десятого "А". Його батько сто©ть в черзi на машину, але
хоче виписатись, не вистача грошей. То, може, ми... Наша "Поб да" от-от
розсиплеться вдрузки.
- Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячi карбованцiв? - мовив
Прокiп Гордiйович, все так само не повертаючи голови.
- Ну, хiба в нас... - I раптом: - Тату, куди ти дiва ш грошi?
- Програю в карти.
Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумiвши, що батько бiльше не скаже
нiчого, прочинив дверi. Вiн притримав ©х - на балкон, з стiльцями в руках,
пройшов Олександр Кiндратович.
- Якась тут причина мусить бути, - мовив Бiлан, пiдсовуючи Холодовi
стiльця. За довгi роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступiв. -
Не розчовпаю я, чи теперiшня молодь надто поволi дорослiша , чи
зiстарю ться завчасу. Не бачу я зав'язi, один пустоцвiт. Але диво, цвiт не
зав'язу ться, коли його обпалить блискавиця. А якi блискавицi палили ©х?
Вiн говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з
виноградом, котрий повився по дротинах аж до горiшнього балкона.
- Ти зна ш, я чоловiк помiркований. I однак не можу спокiйно дивитись
на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губiв сигаретою жевжикiв.
Весь свiт у них зводиться до "скiльки доларiв?", "що ставиш?", "а
Люська?..". Я розумiю: й такi-з молотком, з книжкою. Але ©х не бачиш, -
на свiтло летить тля. Вона пролазить у мистецтво, бо й там "долар",
прилипа до науки, до лiтератури. Скажу тобi: коли б у мо©й волi... I от
тут я не знаю: лупцювати ©х рiзками, читати ©м лекцi©?
- I всi ми не зна мо, - вiдказав Холод. - I нiхто нiколи не знав. Ми
бачимо лише полюси: неробство i працю. Я думав... Батьки завжди думають.
Бо ©м хочеться, щоб ©хнi дiти були кращими. Навiть за них. Може, й це...
Над нинiшнiм поколiнням висить атомна бомба. А воно не зна , що таке й
проста. Часом свiдомо, а часом несвiдомо звинувачу в чомусь батькiв. Воно
- тi, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що ще було життя, була
кров, були мозолi. З цих гiрких мозолiв ми вигодували i ©х.
"I завжди живий трепет багрянцю над головою, -мовив думкою, бо не вмiв
уголос казати високих слiв. - Над нами... Над вами... Ви щоднини бачите
його: в червонiм кутку школи, на демонстрацi©, над будинком у свята. Може,
тiльки для декого з вас вiн дуже звичайний. Бо не ховали його за пазухою,
не пiдхоплювали, продiрявленого кулями, в бою з рук пораненого полiтрука,
не цiлували в смертельнiй присязi побратимам бiля партизанського вогнища.
Вiн дорожчий, коли побував бiля серця. Тодi - ста часточкою власного
життя. Але вiн такий же дорогий, коли прив'язаний до свiжоструганого
держака на вершечку щойно закiнчено© будови, на шахтнiм копрi, над фермою.
Вiн один - i там, i тут... I це треба вiдчути. Кров батькiв, з яко©
вiткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана вам у спадок. Чи
зрозумi ш ти це, синку?"
- Проте багато з них побачили в лице правду, - докiнчив Холод уголос.
Вiн поцмакав згаслу цигарку, припалив ©©. - Пройшов великий дощ, ростуть
молодi гриби.
- То вони можуть зчервивiти.
- Все залежатиме вiд того, якою буде погода, - роздавав у вазонi на
прикрiсть Бiлановi цигарку Холод. - пiду я.
Бiлани запрошували його залишитись на каву, але вiн вiдмовився. Хоч
знав, що його чека вдома. Цигарковий дим, самотнiсть, нудьга. Але йому не
хотiлося псувати сво©м смутком чужо© радостi.
Вiдтодi, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином. Спочатку
в них була домашня робiтниця. Та кiлька рокiв тому дiвчина вийшла замiж,
ви©хала, i тепер такого-сякого хатнього порядку доглядала в них тiтка
Оксеня, двiрничиха.
Кабiнет у професора - невеликий i незатишний: кiмната вузька, довга.
Стiл, канапа, три книжковi шафи - всi меблi. Книжки й на шафах, i на
пiдлозi.
Прокiп Гордiйович сiв до столу, кружляв думкою навколо рядкiв, що
написав учора, але вона волоклася мляво, розпливалася. Тодi вимкнув свiтло
i сiв на канапу. В темрявi почувалось йому затишнiше. Однак вiн не встиг
навiть оговтатись у нiй. Його покликав деренчливий телефонний дзвiнок.
- Не спите, Гордiйовичу? - гудiв у трубцi басовитий голос Тимофiя Шаха.
- Хотiв прийти до вас, шашки посовати, та при©хали до мого напарника
гостi, i я заступив його на дiжурствi. Ви самi вдома? Мабуть, оце... Я ж
вас знаю...
Тимофi ва мова урвалась раптово, мабуть, вiдключили телефон. Прокiп
Гордiйович повiсив трубку. Нiби нiчого й не сказав чоловiк, а в душi
ледь-ледь, на одну краплиночку вiдтало. Холод закурив, знову сiв на
канапу. Тиша. Тiльки чути, як десь за стiною схлипу пiанiно, а за вiкном
гомонить мiсто. Десь у тому гомонi i Олегiв голос. I прикро професоровi,
що син i сьогоднi не залишився вдома. Олег зараз там, на вулицi. З якогось
часу, - Прокiп Гордiйович навiть собi в тому не призна ться, - вiн став
боятися вулицi. Боятися, коли вона забира до себе його сина.
Вулиця... Вона морга червоними бровами кiнореклам, мружиться вiтринами
книжкових магазинiв, посмiха ться нахабними очима легковажних дiвчат та
вусатих молодикiв, гримить пневматичними молотками по асфальтовiй корi. I
хто зна, що знаходить бiльше вiдлуння в довiрливiм серцi. Мiська вулиця
хова дитину вiд батькiвських очей, i батьки нiколи напевне не можуть
сказати, чита ©© недорослий житель цi © митi в бiблiотецi книгу чи торгу
футбольними квитками пiд ворiтьми стадiону. Вулиця - це величезне осiбне
життя, це цiкава, одмiнна од iнших, часом сувора, часом легковажна
навчателька. Вулиця до заводу, до пивницi, до iнституту, до
танцмайданчика. Нi, вона поки що - не завжди спiльниця батькiв. I батьки
мусять колись домiркуватися, як повернути ©© собi в помiч.
В селi вулиця завше перед вiкнами - очима хат. Прокiп Гордiйович
пам'ята вузеньку, стиснену тинами вулицю свого дитинства. Жорстоку
вулицю. Спогад про не© прикипiв до серця струпом. Йому навiть не довелося
лiпити на нiй з пiску кавунiв i гилити цурку. Вiн ганяв по нiй корiв на
пастiвник i з пастiвника, возив у поле гнiй, гальмуючи на крутiм узвозi
березовим обаполом, втiкав на не© вiд сварливо© господинi.
йому сповнилось сiм рокiв, коли його i трьох братiв стали в селi
називати Холодовими сиротами. Найстарший на той час служив у багатого
господаря, дядька Клима, чоловiка доброго, лагiдного. Брат перейшов до
iншого, Гадючки, а Прокопа вiддав на сво мiсце. Дядько Клим таки жалiв
хлопця, навiть сварив жiнку, коли бачив, що та споряджа йому в поле
голодну торбу. А потiм... Потiм брати послали його до школи. "Нехай хоч
один з нас знатиме грамоту". Вони перейняли на себе частку Прокопово©
працi на його школярськi й студентськi роки. Найбiльшою мрi ю
Прокопа-студента, його обiтницею було вiддячити братам. Але Прокiп так i
не сповнив сво © мрi©. Не встиг сповнити ©©. I зараз, коли згаду братiв,
котрi позначили сво©ми могилами геро©чний шлях iз Сходу на Захiд, йому
зда ться, нiби вiн несе перед ними провину.
Ще довго того вечора брiв Холод по житт вiй нивi. А вона була геть у
бурчаках, корчовиннi, поросла будяччям i тернами.
Професор не помiтив, як велика стрiлка годинника прибрела до
дванадцяти, як впало за прочиненим вiкном нiчне безгомiння. В тому
безгомiннi, в тишi гойдалися поодинокi сплески трамвайних дзвiнкiв,
гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз i теж умовк.
Клацнув у замку ключ, скрипнули дверi. Видiння щезли, мовби й не було
©х зовсiм.
- Ох, i ©сти хочеться, собаку б з'©в, -гукнув з порога Олег, радий, що
батько не спить.
- Собаки поки що нема, смажена качка. Чому так пiзно? - розправив
натомленi плечi, пройшов слiдом за сином на кухню професор. "От Олег вже
приходить з гу-лiв, - подумав здивовано. - I коли вiн вирiс? Ще нiби вчора
бiгав у куцих штанцях. От тобi й круговерть
життя".
- Так де ж ти блукав? - повторив запитання.
- Ми всi, тi, хто з нашого класу, в скверi зiбралися. Хто куди подав
документи, де який конкурс... Не зглядiлись, як i дванадцять. - Хлопець
розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.
Прокiп Гордiйович бачив, що син хоче щось сказати, але назустрiч його
словам не поспiшав. Вiн не сварив сина й за пiзнiй прихiд додому. Холод
взагалi намагався не надокучати йому мораллю, багато чого пробачав.
Пробачав за правдивiсть. Ще жодного разу син не поступився правдою перед
власними дрiбними житт вими вигодами.
- Тату, ти багато зробив за свiй вiк операцiй? - якось
непевно мовив Олег.
Батька здивувало i навiть трохи спантеличило таке запитання.
- Чи багато? Не рахував. Хiба що приблизно...
- Ти й директора iнституту оперував? - запитував Олег далi, не чекаючи
на вiдповiдь.
- Ну...
- I вiн... тобто поважа тебе?
Олег схилився над сковорiдкою, буцiм розглядав щось
на нiй.
- Я його поважаю, то, либонь, i вiн мене, - знизав плечима батько. - А
що?
В непевну мовчанку втислося цокання годинника з кабiнету, теж якесь
несмiливе.
- Та... Кажуть, на екзаменах рiжуть, навiть коли вiдповiси на всi
запитання. Може... Щоб, якщо на всi запитання... Тобто не я, а Лiля...
Пiд батьковим здивованим i трохи iронiчним поглядом син затнувся,
зiщулився. Вiн навiть втягнув у плечi голову, неначе чекав удару.
Але удару не сталося. Професор повернувся i, широко ступаючи, пiшов з
кухнi. Причинивши за собою дверi, довго мiряв з кутка в куток кабiнет.
Глибока затяжка - вiсiм крокiв у один кiнець, знову затяжка - вiсiм в
протилежний. Спалахнуло за гофрованим склом дверей в сусiднiй кiмнатi
свiтло, але незабаром i згасло. Олег лiг спати.
"От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч i не з розрахунку, не для
власно© користi... То й що? Хiба це виправдання... Чекай, - зблиснув iнший
здогад. - В iнститутi можуть i так, без прохання. Кому не вiдомо там
прiзвище?"
Медичний iнститут мав дослiдною базою ©хню лiкарню. I вiн, i iншi
професори лiкарнi вели викладацьку роботу.
Хвилину повагавшись. Холод пiдiйшов до телефону, зняв з важеля трубку.
Прокiп Гордiйович знав, що Скирда, директор iнституту, ма звичку
працювати вночi.
- Степане Митрофановичу? - покликав, зачувши коротке, невдоволене
"слухаю". - Не спиш? Ти тiльки не здивуй. Це Холод... Нi, нi, не в
лiкарських... Мiй син поступа в iнститут... До нас. Вiн i Бiланова. То
щоб... Нi, навпаки. Нiяких полегшень. Поступить - нехай, не поступить-теж
не зле... Так. I не збирався. Бiланова? Менi зда ться, дiвчина розсудлива,
йде туди за серцем. А там - хто його зна ... От i добре. Все гаразд...
Лягаю спати.
Однотонне гудiла трубка, але професор ще довго не вiшав ©©. Йому аж
жарко стало по цiй розмовi.
От ще одна грань, по котрiй пройшов сьогоднi. Але пройшов рiвно i не
почував нi болю, нi каяття. Хоч... Звiдки знати. Iнодi вони приходять
значно пiзнiше. Найменша подряпина може прокинутись лютою хворобою.
Те, що рана, котру нанесло йому життя сьогоднi в клiнiцi, не мине без
слiду - напевне. А подряпина... Ну, це Вже буде видно.
Вiн повiсив трубку на важiль.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Телефон торохтiв, аж луна жахалася по кiмнатi. Оцi настiннi
коробки-телефони - мають щось вiд сварливих жiнок. Лементують, коли
заманеться ©м, а якшо ж потрiбно поговорити тобi, вони уперто нiмують.
Прокiп Гордiйович вiдкинув простирадло, почалапав босими ногами в дальнiй
кут кабiнету.
Дзвонив Бiлан.
- Спиш? Вилежу шся. А мене в п'ять розбуркали. Спасибi за статтю. За
яку? Ти ще, мабуть, не прочумався. За ту, що ви з кореспондентом... В
сьогоднiшнiм номерi. Ще не дивився? Хороша стаття, може, тiльки отого, про
село не треба було. Мабуть, незабаром я вас таки турну з гори. А як себе
на новiй посадi головою почува ш? Ще не почува ш? Час би, сьогоднi,
зда ться, пiвмiсяця, так би мовити, канiкулярний термiн...
- Твоя правда. Думаю об'©хати клiнiки, - нарештi втиснувся в Бiланову
мову Прокiп Гордiйович. - Може, з тебе почати? Ти не заперечу ш?
- Чого ж, приходь. В мене сьогоднi операцiйний день. Сам ворожитиму.
Ворожiння складненьке. Тяжчий випадок, нiж отой... Ну, всiх гараздiв.
Прокiп Гордiйович просто так, в трусах i майцi, почалапав у коридор.
Прислухався, чи нема нiкого на площадцi сходiв, i, вхопивши на цвяшку
ключа, вигулькнув за дверi, до поштово© скриньки. За хвилину вiн уже сидiв
по-турецькому в лiжку, тримаючи на колiнах газету. Ось i стаття. "Ми
довiрили йому нашi серця". В центральнiй газетi. Пiд нею аж три пiдписи:
директора лiкарнi, його i ще чийсь, не вiдомий йому. В статтi
розповiдалося про новий метод операцiй на серцi члена-кореспондента
медичних наук, депутата Верховно© Ради республiки професора Бiлана. На
чотирьох газетних колонках списано коротко все життя Олександра
Кiндратовича. Детально ж - лише про операцi© на серцi: думки колег,
розповiдi хворих; далi-широкий промiнь в майбутн , i, вже як висновок: в
республiцi народився ще один центр сердечно© хiрургi©. В кiнцi, натяком,
про лабораторну роботу професора. Либонь, там вiн теж сто©ть на рубежi
великого вiдкриття.
Тiльки тепер Прокiп Гордiйович пригадав обличчя, котре стояло за третiм
пiдписом. Так, приходив до нього чоловiк. Вiн навiть не вiдрекомендувався
кореспондентом. Сказав - "з писучо© братi©". Розпитував Прокопа
Гордiйо-вича за Сашкове дитинство, студентську кiмнату, про ©хню дружбу.
Власне, все в статтi - нiби й правда. Сашко вiддавна плека мрiю про свiй
iнститут. За тим жартом - "Турну вас, посяду гору" - його справжнi
сподiвання. Вiн хоче, щоб йому вiддали пiд iнститут будинок над урвищем,
де тепер мiстяться хiрургiчнi вiддiлення. I вiдкриття... Мрiю про нього
колись вони виношували вдвох. Плекали, ростили. Та й хто з лiкарiв нашого
вiку хоч у снi не звершив ©©. Вбити страшну, невiдворотну хворобу, що
косить людей, мов траву. Хворобу, яко© не вiiдно, яка без пiтьми. Тодi ©м
здалося: вони здерли з не© маскувальну сiтку, побачили ©©. Та по якомусь
часовi Прокiп Гордiиович упевнився, - вхопили лише ©© тiнь. I Сашко, i вiн
стрiляли наослiп. Змiнювали структурну формулу речовини, вводили натомiсть
одного елемента iнший i випробовували нову сполуку на тваринах. Згодом
Холод довiдався, що так чинять не самi вони, в такий спосiб шукають цiлi
iнститути. I нiхто не зна достеменно природи хвороби, ©© та мничо©
схованки. Тодi вiн поклав край пошукам. Робив iнше, хоч i не раз вертався
думкою до ©хньо© спiльно© роботи, читав усе, написане i видрукуване про
хворобу. Холод знав: Бiлан не вiдступився назовсiм, вiн працював
наскоками: розчаровувався, кидав, брався знову. Iнодi Олександр на довгий
час замикав ту лабораторiю. Але ось уже поспiль три роки хоч на кiлька
хвилин у крайньому пiдвальному вiкнi засвiчу ться лампа денного свiтла.
Може, вiн знайшов щось нове? Отож i про це в статтi справедливо. Однак у
Прокопа Гордiйовича в грудях не вiдтавала до кiнця крижина невдоволення.
"Чи не заздрiсть це говорить у тобi?"-запитав себе зненацька. Поспiхом
пiдняв газету, яку допiру кинув на пiдлогу, поклав на стiл. Ще раз
поглянув на не© i приклав зверху журналами та книгами. Одразу ж i
посмiхнувся. "Мабуть, отак, - подумав, - втiка вiд звабливого мiсця
злодiй".
За пiвгодини Холод виходив з квартири. Чисто виголений, в охайнiм
свiтло-сiрiм костюмi, бiлiм капроновiм капелюсi. В дверях пiд'©зду мало не
зiткнувся з двома чоловiками, котрi уважно розглядали табличку над входом.
- О! - гукнув один, у пропаленiм на грудях светрi, поправляючи пiд
пахвою замотану в ганчiрку пилку. - Здрастуйте. А ми вас шука мо. Вже й
там були, i там, - вказав пучкою на сусiднi параднi. - Пам'ятаю, що три, а
чи двадцять три, чи тридцять три...
- Чому ж тут шука те, а не в лiкарнi? -Прокiп Гордiйович пригаду обох:
вiн оперував ©х кiлька тижнiв тому. Але чого вони прийшли додому?..
- Та ви ж казали - паркан...
- Паркан? - вже вдруге сьогоднi здивувався Холод. -Який паркан?
- Ми й самi оце... Нiби городська кватиря... - Говорив тiльки той, що з
пилкою. Другий, чорний, низенький, мов запечений корж, чоловiчок стояв
поруч нього i побожними очима дивився на професора. - Гвiздкiв ми сво©х
принесли...
Тесля ще раз оглянувся. Вiн таки справдi був вельми здивований. Адже
пам'ятав усе добре, хоч i лежав на операцiйному столi. Тяжко йому було.
Ох, як тяжко. Не ста-чало дихання, туманiла наморочилась голова. I страх
гадюкою звивався по серцi. Але тесля чув. Чув усе. Професор запитував
когось, хто вчора ©здив на Подiл, чи виконав його замовлення, чи купив
гвiздкiв. I той вiдказав - забув. Професор сердився, буркотiв, адже вiн
давно збирався поремонтувати паркан бiля садиби. А зараз у нього на столi
- Тихiн. Вiн, кажуть, гарний тесля. За тиждень випишеться з лiкарнi i
перемонту паркан. Хiба, може, не захоче... Отодi Тихiн вперше повiрив, що
житиме. А не захоче? Та як то не захоче! Йому б тiльки встати, а вiн би
тодi хоч i всю лiкарню парканом обгородив. В пiсляоперацiйнiй палатi Тихiн
розгомонiвся з Iваном: Iван теж тесля. Професор, коли оперував його, теж
говорив про огорожу. Мабуть, паркан у нього справдi великий, роботи стане
на двох. А ще за день принесли в палату зварника, цей збирався зварювати
професоровi моторного човна. А потiм, мабуть, за клопотами професор забув
згодити теслiв. А може, так i не дiстав гвiздкiв.
- Так ми з сво©ми гвiздками...
Але Iван вже збагнув усе. Вiн бачив, як покусував нижню губу
професор,-вловив хитрi смiшинки в куточках його очей i смикнув Тихона за
рукав.
- Ходiмо. В головi в нас гвiздки. Пробачте, Прокопе Гордiйовичу, ми не
гвiздки... Пам'ять гарну про вас... Спасибi.
Теслi пiшли. Ще довго оглядалися. Аж ген, за кiоском, розреготалися.
Холодовi теж смiшно i водночас легко, нiби знайшов щось, чого й не
сподiвався знайти, нiби зробив вiдкриття, над яким мучився довго.
I, мабуть, вiд того ранок смiявся йому, мов сонячний зайчик безжурнiй
дитинi. Плескали в зеленi долонi каштани, тополi спиналися навшпиньки -
котра вища. Двiрники вже змили з асфальту вчорашнi слiди, та пiшоходи
поспiшали веселими вулицями, карбували новi. I все - умитий ранок,
каштановий передзвiн, сонячнi зайчики на вiтринах - сповнило Холода
нiжнiстю, що йому жагуче захотiлося зробити щось таке, в чому б вiн
розчинився весь, без решти. I водночас - думка про те, що хоч i легко
змитислiди людей, але люди прийдуть знову i знову полишать ©х. Холод аж
осмiхнувся сво©й сентиментальностi. А може, й не сентиментальнiсть це?
Прокопу Гордiйовичу зда ться, що вiн прожив дивне, незбагненне життя.
Певнiше, не одне життя, а дво . Щось велике, радiсне, не знане ранiше
вiдкрилося йому враз, вiдкрилося пiзно, коли вже одiрвав вiд календаря
життя бiльше тридцяти новорiчних листочкiв. Оце нове ввiйшло в нього i
працею, i вiрою в себе, i шумом лiсу, i спiвом соловейка. Увiйшло i
залишилося. От соловейко... Скiльки вiн переслухав ©х за дитячих лiт! А не
чув жодного. Може, то суворе життя так порубцювало душу, що ©© не торкався
той спiв. I навiть пiзнiше, в пору кохання, тiльки вдавав, що слуха його.
Тепер же... Кожного весняного вечора вiн виходить в садок бiля лiкарнi
i сто©ть там довгими годинами. Соловей б' пiснею по не вiдчутнiй ранiше
струнi в душi. Прокiп Гордiйович навiть не знав, що вона в нього , та
струна, не знав, що ма такий скарб. I як не дивуватися цiй пташцi?
Сiренькiй, непримiтнiй. Схожiй на маленьку, як ми ©© звемо, звичайну
людину. Звiдки видобува такi звуки! Що кличе ©©? Певно ж, кличе щось
велике, всесильне, красиве. Могла ж дрiмати десь у кущах або набивати
живiт всiлякими комашками та черв'яками. Як деякi... птахи... I люди. А
вона - спiва . Але лишилося в ньому щось i вiд того, колишнього, Холода;
мабуть, поклали на душу карб i всi злигоднi дитячого та во нного життя, бо
був у глибинi ©© ще й трiшки скептиком.
Ось уже дорога береться пiд гору. Професор пiшов не навпрошки, а
звивистим, далеким узвозом. Тут мiсто i село сплелися в мiцнi обiйми. Тихi
садки, хатки пiд бляшаними покрiвлями, i навiть буслове гнiздо на старому
колесi на осокорi. Тiльки вже колесо не з воза, - автомобiльне, i
заводськi гудки врiвень з ним, i пальцi телеантен. Може, тому професору
найбiльше й подоба ться це мiсце. I дiти тут бавляться на вулицi, як у
селi. Ось вони облiпили колоду, неначе горобенята з гнiзда, зазирають
через паркан. Вiн високий, i ворота оббитi бляхою. Неначе фортеця. Мабуть,
нечасто туди заходять люди. Що ж там побачили дiти? Он вони вiдбiгли...
Цiкаво.
Холод теж ступив на колоду, вхопився за верхнi дошки паркана. I враз...
Гаряче, боляче оперезало щось його по руках. З несподiванки вiн ледве не
впав навзнаки, стрибнув на землю, i тiльки поминувши два чи три двори,
зупинився. Аж тодi оглянувся. За парканом капловушилася стара заяча шапка,
блищали злi очицi.
- Я покажу, де вони спiють. Я покажу, - шамотiв старечий голос.
Прокiп Гордiйович поглянув на руки, на яких вже понабiгали червоненькi
пухирцi, i зрозумiв усе - кропива. "Став жертвою чужого зазiхання на