Лава стара, ©© вже мали залишити, весь видобуток з не© вписували до плану
сусiдньо©. Звичайно, хлопцям цього нiхто не сказав, вони були певнi, що
так всюди. Вони згортали вугiлля в купки, перекидали лiворуч, пiд стiнку.
Лава низенька, хлопцi плазували в нiй навколiшки. Коли Олег направляв
промiнь униз, по схилу, вогник не добiгав до кiнця, гинув десь у чорнiй
пащецi лави. Трохи нижче вiд них, пiд стiною, - вугiльний комбайн, але вiн
лежить нерухомо, мов мертва потвора. Бiля нього нема нiкого. В лавi тихо
i глухо. Тисне стеля, вичавлю з серця мужнiсть. I вже воно, мов отi
розщiпленi, зламанi стояки. Десь там, угорi, - осiнь, цвiтуть чорнобривцi,
яблука гупають на землю, але звiдси не почути анi ©хнього стукоту, анi
шуму листя, навiть яблуневе корiння вiд нього на такiй висотi, що думка
безсило в'язне в могутнiх пластах над головою, не добувшись до них. Тут
вiн сам. ©х тро , але Олег сам у черевi землi. Вона, либонь, не любить,
коли копошаться в ©© живому тiлi. Тут сподiватись нi на кого. Привалить,
нiхто й не згада ... Кожного з цих хлопцiв десь чекають, над ©хнiми долями
не сплять матерi, батьки... А вiн... А над його долею?..
Вiн виклика уявою сво колишн життя i ставить поруч сьогочасне. Вiд
того аж зiщулю ться. Ну, як же... Ну, для чого! А хiба?.. Адже ж батько не
прожене його. Мабуть, ще й зрадi . Вiн таки не хотiв йому лиха. Вiн
розумний, але просто вiдстав од нового дня. Отож покинути все, i - гайда.
Слiдом за цi ю краплинами розжареного олова - iншi думки: "Ти
заборгував хлопцям. В тебе нема на квиток... Та й... Як же вони? Чому
вони?.. Самi простелили собi путь на шахту. Андрiй! Вiн ледве зна , хто
такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в нього, певно, вистача сили
побороти страх. А може, вiн теж потерпа зi страху? Може. Але ж не виказу
його. Олег теж скрутить сво серце. Попрацю тут мiсяць або два, i тодi
по©де".
Цi думки трохи заспокоюють. Його вже не так страшить пiтьма, кошачий
блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорченi стояки перед
очима та не оце сухе потрiскування. "Трiсь, трiсь". Олег колись жив у
тiтки на селi i пам'ята - отак трiщить хмиз.
Цi думки розбив дзвiнкий, безтурботний голос:
- Привiт, каторжани!
Той голос на мить неначе виштовхнув Олега пiд високе небо.
- Привiт. Хто там? - вiдгукнувся радо. В свiтлi лампочки хитнулося
веселооке обличчя, помацало його на вiдповiдь бiлим пучком променiв.
- Чого ж каторжани? - до них наблизився Андрiй.
- Ну, це так у нас, хто в цiй лавi... А тут i справдi... Хлопець мовби
проковтнув останн слово. З пiтьми ви"
плазував третiй Олегiв напарник. Тепер вони стояли всi
вчотирьох, вслухалися в сухе потрiскування.
- Тут ще... нiкого?..
"Трiсь, - майже над самим Олеговим вухом. - Трiсь".
- Де там нiкого. Позавчора - двох...
I знову лячне, фатальне "трiсь, трiсь". Жах росив холодним потом
Олегове чоло. Йому здавалося, що трiщить власне серце. Ще хвилька, ще
мить, i вiн порохом впаде мiж двома пластами. I чого, чого погодився лiзти
сюди? Краще куди завгодно, краще...
"Трiсь!" Обличчя четвертого з оцим останнiм "трiсь" страшно
перекривилося, очi вибалушилися, готовi випасти з орбiт.
- Тiкай! - ревнув вiн щосили.
Той голос всвердлився ©м у вуха, в душi, одним ударом вибив останнi
стояки мужностi.
Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи лопати, каски, рятувальники.
Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечi, упав у риштак i похурчав у
пiтьму, майже напiвсвiдомо те ж саме зробив i Андрiй, а за ним i Олег.
Олег вiдчув, як палахкотiла, нiби ©© всунули в полум'я, права рука, - вiн
обiдрав ©© до кровi, - в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не вiдштовхуючись.
Але й страх не вiдставав. Вiн мчав холодним вiтерцем за комiром, охав по
лавi, верещав з темних уступiв.
Раптом Олеговi здалося, нiби пада в безодню. Вiн таки справдi впав.
Впав чи кинуло щось. Це тривало лише мить. А далi загримiло зверху i
знизу. Олег борсався й не мiг виборсатись. Пiд ним i далi дудонiло, а
зверху спадав дивний спiв. Нiби церковний, похоронний. "Алiлуя, алiлуя,
алiлу-у-я-а-а". Вiн таки випростав руки, пiдвiв голову. I тут повiтря
струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тiльки тепер Олег збагнув
усе. З лави вони попадали в затемнений штрек, в наготовану, вистелену
сiном вагонетку, i шахтарi з спiвом i реготом котили ©© по рейках.
Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регiт гримотiв з усiх бокiв, i
вони, тро , купалися в його хвилях, немов у холоднiй водi. Вода крижанила
тiла, але радiсть рятунку грiла душi. А вже незабаром смiялися й самi.
Смiх надколов Олегiв страх. Далi вiн вже почував себе смiливiше. "Якщо
з цього можна смiятись, - подумав, - не так вже воно й небезпечно". А коли
вийшов пiд високе небо i теплий вiтер лизнув пiтнi груди, вiдчув себе,
нiби сам, сво©ми руками викопався з пiвкiлометрово© товщi землi.
Його груди сповнила незвична радiсть, його кортiло розхлюпати ©©
довкола, вiддати iншим людям.
I як же вiн здивувався, коли побачив бiля старо©, перекинуто© догори
колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може плакати,
здивувався, що нiхто не пiдiйде, не розра , не витре слiз. Диво, отака
черствiсть! Чергова змiна шахтарiв допалювала цигарки, хлопцi кидали в
калюжу бички, по дво , по тро йшли до копра. I нiхто не пiдiйшов до
дiвчини. А один навiть поглузував:
- Ой, хтось промокне пiд Хулiганчиним дощиком.
"Хулiганка". I прiзвисько якесь...
Олег пiдiйшов до дiвчини, легенько смикнув ©© за рукав.
- Ти чого? Може, вломилося що?..
Дiвчина рiзко вiдкинула на плече крайок косинки, в котрiй ховала
обличчя, глянула на Олега. Щоки ©© були вологi, очi затуманенi. Та то© ж
митi туман розхлюпнувся, крiзь нього, немов крiзь дощовi хмари,
прорiзалась блискавиця. Вона пронизала його наскрiзь.
- А тобi чого? Ану!..
Чорнi-чорнi брови трiпотiли, немов крила розгнiваного птаха. Олег аж
кинувся вiд того окрику. Здивовано знизав плечима, вiдiйшов. "Таки справдi
Хулiганка", - помстився думкою.
Але тi блискавицi ще довго засвiчувались перед його _ зором. Мимоволi
зiзнався, що вони гарнi в грозовiй
хмарцi.
Пiсля душу, пiсля ©дальнi Олега опанувала втома, лiни-| вий спокiй.
Легка замрiя цi © осiнньо© днини оповила все | довкола. Тиша та сон, i
лише коли прислухатись пильно, i можна вловити тиху мелодiю, котру награ
на струнах "бабиного лiта" вiтер.
Олег сидiв на лавочцi в молоденькому садочку пiд гуртожитком, вiддавши
всього себе сонцю i замрi©. Чомусь пригадалось деревце, котре шумiло
гiллям пiд вiкном там, у Ки вi. З ростом того деревця вiн помiчав i свiй
рiст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вiкна, згодом - в середню, а
потiм вже лише нижнi гiлки шелестiли по склу. Одну з них пристосували вони
з Лiлею собi на службу. Олег чiпляв на гiлку папiрця-листа, палицею
пiдводив гiлку аж до горiшнього вiкна. Лiля брала записку.
Лiля... ©© не вирвати з серця. Вiн ще при©де. Дужим, незалежним
шахтарем. Вiзьме за руку отого, що носить ©©, - його сумочку. Вiн в страх
оберне ©хню веселiсть...
Олеговi думки вiдволiка дратiвливе поклацування. Навпроти нього,
присiвши навпочiпки перед лавочкою, вовтузиться бiля фотоапарата
довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу налагодити. Сердиться,
вже й апаратом грюка по лавцi.
"От ще..." - увiрвався Олеговi терпець.
- Ви ж розiб' те апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито подивився на
нього з-пiд вузьких брiв, тицьнув пальцем в затвор.
- Виймiть назад. Ви вже однаково засвiтили плiвку. Дайте, дайте, -
звiльна взяв за ремiнець. - Я в школi фотогурток вiв, - почервонiв вiд
власно© похвальби.
Хлопець - значно старшин за Олега, вигляд мав незалежний, але
фотоапарата вiддав. Дав i нерозпечатану плiвку. Олег скинув пiджака,
поклав його собi на колiна, засунув у рукав фотоапарат i плiвку. Хвилину
ворушив там пальцями, вiдтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.
- Все. Ви що будете фотографувати? Хлопець недовiрливо заглядав у
об' ктив, нiби мiг там щось побачити.
- Що фотографувати? Багато чого. А ти, -ще раз промiряв Олега суворими
очима, - з нашо© шахти, з шосто©?
- З вашо©... Тобто з цi ©.
- Тодi ходiмо зi мною. Я член комсомольського бюро шахти. Газету
випускаю. А що фотографуватимемо - поки та мниця. Ми ма мо зробити
фотознiмки до сатиричного вiкна. Всiлякi неподобства, безгосподарнiсть...
Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу хiба що вплав
можна добратись. Ми так i пiдпишемо.
Отак несподiвано, вже першого дня Олега залучили до громадсько© роботи.
До вечора вiн зробив бiльше двадцяти знiмкiв: на шахтнiм подвiр'©, в
©дальнi, в гуртожитку, в управлiннi. Останнi три - на збагачувальнiй
фабрицi, на вантаженнi. Там на транспортерi повернувся ролик, i вугiлля
сипалось просто на пiдлогу. I нiкому було його поставити назад. В
конторцi, на столику, бiля пульта управлiння, - дзеркальце, пляшечка
одеколону, хусточка, ©хня господиня в поспiховi забула прибрати. Вiршовий
пiдпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний.
* * *
Гуркоче, пливе риштаком чорний вугiльний струмок. Олеговi вiн вида ться
довгою, нескiнченною змi ю, котра виповза з печери. Отак би вимахнув
лопатою, рубонув ©й голову.
Не вiдруба ш. Сьогоднi чорний струмок винiс Олега пiд скелю, на
глибiнь, i ось-ось заплесне з головою. Олеговi вже не ста снаги змагатися
з ним. З чорним струмком, з самим собою. Вiн почува сво© незвичнi до
працi руки, немовби вони не його. Почува в плечах, де ©х неначе
викручують в суглобах, почува в лiктях, в намозолених долонях. Водянки на
долонях схоплюються одна по однiй, лопаються, i пiд ними - живе м'ясо.
Сльози закипають вже не в душi, а десь близько, бiля самих повiк. От-от
бризнуть на риштак, на чорне вугiлля, на лопату. I вiн тодi кине ©© пiд
ноги i втече до шахтного стовбура. Втече, як утiк з дому, як утiк вiд
Джона.
Тiльки ж куди втiкатиме тепер?
Рятунок прийшов несподiвано. Олег вже кiлька хвилин бачив на стiнi
тiнь. Але не оглядався: немовби на злiсть тiй тiнi, з одча м вганяв у
вугiлля лопату.
- Ти, хлопче, чого без рукавиць? - тiнь схитнулася, наповзла ближче.
То, мабуть, вугiльна порохнява попала Олеговi в горло, стисла, перехопила
подих. Бо тiльки намагався сказати, що ©м, новакам, пiдсобникам, не дали
рукавиць. I чоботи в нього порванi, i штани ледве прикривають колiна. I
робота... Робота... Але на слово здобутись не мiг.
- Ану, покажи долонi, - сказав шахтар. - О-о! Та як ти...
Олег тiльки тепер роздивився того, кому показував руки. Це був той
самий шахтар (вусатий, з перетятим шрамом носом), який обмiняв його лампу.
Довгим-довгим поглядом видивився вiн на Олега, вiддав назад лопату.
- Чого ж ти мовчав, не сказав нiкому? - запитав. I, не дочекавшись
вiдповiдi, казав далi: -А це добре, що ма ш характер. Ти вже, хлопче,
якось тут змiну добудь. На тобi мо© рукавицi. Завтра у вас вихiдний, так,
зда ться? Так от, з позавтра пiдеш до мене в бригаду. Прохiдником. У мене
зараз тро хлопцiв у вiдпустцi. Один, либонь, уже чи й вернеться.
Жениться. У нас теж нелегко. Але й заробiток, i мiсцями ми мiня мось.
Бригадир поклав на вугiльний уступ рукавицi, зняв з плеча лiхтар.
- Пiсля роботи я буду в наряднiй. Або деiнде поблизу. Запита ш Кузьму
Сидоровича.
Олег дивився, як оддаля ться вiд нього вогник, i щось тремтiло й
кричало в ньому. Вiн ще не знав, яка то робота, як там йому вестиметься,
але почував до цi © людини безмiрну вдячнiсть. Йому здалося, неначе
зустрiв когось рiдного, дужого, хто не дасть скривдити.
Сльози пiдступали до очей i вже не мiг стримати ©х. Вiн не плакав у
хвилини найбiльшо© образи, хоч його серце рвалося з вiдчаю, не плакав у
небезпецi i заплакав тепер. "Ох, який ти тонкосльозий, - намагався
присоромити себе. - В тебе зовсiм нема мужностi..."
Тiльки-но пiднялися нагору, Олег вiдшукав Андрiя, поспiшив вилити свою
радiсть, роздiлити ©©. Так, роздiлити, бо вiн був певен, що той бригадир,
якщо Олег розкаже йому про Андрiя, забере до себе ©х обох. Весело
перемовляючись, вони пiшли до лазнi. Олег з радостi так тер Андрi вi
мочалкою спину, що той аж постогнував.
Андрiй радiв теж. Але вiн же й пригасив Олегову радiсть. Ще й зовсiм
несподiвано.
- А ти таки той... шмиглявiший, нiж я думав, - сказав, поглядаючи на
Олега крiзь густi водянi струменi.
- Який? - перепитав Олег.
- Ну, пронозливий. З бригадиром... з редактором. Може, хочеш i собi?..
- Ти що? - засоромився Олег, сховався обличчям у дощовi струменi.
- Хлопцi бiля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що Довгий навмисне
Любу у "Вiкно"... В'язнув до не©, а вона його проганяла.
- Яку Любу? - Олеговi здалося, нiби гаряча вода враз похолоднiшала.
- Ну ту, Хулiганку. Вона й не хулiганка, вдача в не© така, буряна.
Дiвчина вибiгла на хвильку, iнженер покликав. А цей пiдсочив. Навмисне ото
все...
Коли б Олег сам недавно не спiзнав несправедливостей, йому б, мабуть,
не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навiть пiд душем почував,
як горять його щоки. Адже фотографував вiн. Як ото ©йг зараз!.. Негайно ж
пiти вибачитись. А потiм вiдшукати редактора, примусити вiдкле©ти фото.
Сяк-так витершись, поспiхом одягнувшись, забувши навiть розчесати
мокрого чуба, вибiг з роздягалки. Вiн поспiшав, боявся, що не застане
дiвчини. Збiгши нагору по металевих сходах, прочинив дверi. I - мало не
зiткнувся з нею. Дiвчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь дрiт.
В тiй же вогнянiй косинцi, синьому комбiнезонi.
- Я, тобто... Ви пробачте...
Олег, не знати чому, не мiг зiбрати докупи приготованих слiв, за©кався,
мов школяр, що не вивчив вiрша.
Дiвчина поглянула на нього, в ©© великих, трохи диких очах вiдбилося
здивування.
- Вiн менi не сказав... Я фотографував... В дiвчини ображено смикнулися
кутики вуст, брови вигнулися ще крутiше, дугами. Олег подумав, що вона
зараз заплаче. Але то© ж митi брови шугнули вгору, а очi бризнули iскрами,
аж вiн вiдхитнувся. Дiвчина рвонула до себе дверi, грюкнула по них кулаком
з вхiдного боку. Далi теж ие казала нiчого, закусивши нижню губу, ще раз
дужче стукнула кулаком. Олег перевiв на дверi погляд, прочитав написанi
бiлою фарбою на металевiй дощечцi слова: "Стороннiм особам вхiд
заборонено".
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Осiнь палахкотiла пожежами. вген i Лiля брели крiзь жовту листяну
заметiль в свою, як здавалось ©м, весну. На ©хнiй iнтимнiй стежинi - все
промiряне наперед i все жагуче невiдоме. В вгенових вимрiях ця стежина
ляга поруч iншо©, тi ©, котра прослалась вiд його робочого стола.
Певнiше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Нi, вген не марновiр.
Йому не паморочиться в головi, що молоденькi практикантки вимовляють
шепотом за спиною його iм'я. Вiн не потура сво му самолюбству й тодi,
коли на зборах сивi професори поправляють окуляри, оглядаються на нього.
Йому ще треба цiдити й цiдити свiй препарат крiзь безсоннi ночi i
розглядати в промiннi дня. Але "альфа-1", як назвав вiн його, дi . вген
упевнився на хворих, ©х до нього йде щодень бiльше. Щоправда, Бiлан
наказав не пускати хворих до клiнiки. Мовляв, з застережною метою. Але
нехай професор застерiга свою заздрiсть i сво безсилля. й iншi
злорадцi. Та вгеновi тривожно не вiд того... Адже Лiля... А що, коли вона
розгнiва ться за батька? Коли йому доведеться вибирати? Нi, про що вiн
дума ? Який вибiр? Серце вже вибрало само.
- Лiля, - притримав дiвчину за руку, легенько приневолив сiсти на
лавочку. - Я мушу порадитись з тобою. Твiй батько... Розумi ш, ми можемо
розсваритися з ним назавжди. - вген пiдвiв голову, - чи слуха Лiля. В
очах у дiвчини горiла пильна цiкавiсть. - А я й сам не знаю... Може...
Хоч... Адже ми разом працювали.
Лiля не тiльки слухала, а й розумiла все з пiвслова.
- А ти певен, що докiнчиш самотужки? Ти певен, що зiйшов на гору, а не
на горбок? - в котрий раз перепитала дiвчина. - Вже скiльки людей
обманювалось вiдкриттями.
- Нiхто, нiхто ще не вiдкривав, - гарячкував вген. В його вузьких
татарських очах горiла вiра. - I хворi видужують. Я... Ну, як би тобi... Я
знаю все, що винайдено в свiтi з цi © хвороби. американський тiо-теф.
А-23. Я, признатися тобi, й починав вiд тiо-фета. Але з iншого кiнця. Всi
вони йдуть по царинi. А я вирiшив переорати ©©.
- Для чого ж тодi тобi дiлити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш
володiти нею? Ти стоятимеш на нiй. А поруч я. - I притислася мiцно-мiцно.
- На нiй ми поставимо свiй будинок. Квiтiв насi мо... В нас, Женю, буде
найкраще на весь Ки©в обставлена квартира.
З вгеново© душi скресла крига страху. Але вона понесла з собою й
мiсток. Власне, навiть не мiсток, а вузьку кладку, ©© чомусь було шкода.
Проте крижини швидко сховали ©© пiд собою.
- Я знаю, що моя Лiлея... - залоскотав губами за вухом. - До речi,
квартиру я мiг би одержати й зараз. В нас закiнчують будiвництво, мене
ввели до списку. Але я вiдмовився. Хлопцi смiються... Кажуть - дурний,
бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.
- А справдi, чому ти... Нехай би поки що така...
- От, саме тому. Я ©м доведу... Не за нiкчемно© житлоплощi...
- Й даремно. Ти тiльки доведеш свою... - Лiля затну-лася, пiдбираючи
потрiбне слово. -Непрактичнiсть. А ще... Що тобi байдуже, близько чи
далеко вiд тебе буде твоя Лiлея...
- Лiля... Як можна? Хiба ти не розумi ш!..
- От... Ти вже й вибухнув. Везувiй!
- Етна. Я розумiю, не розумi ш ти...
...Вони посварилися. Хоч i не дуже, але вген понiс додому вiдчуття
невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, вiн весь час почував
себе бiля Лiлi нiби трохи винуватим. Але то було iнше...
З цим вiдчуттям i прокинувся другого дня.
Ранок принiс на сво©х плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився
пiд ноги, вгеновi здавалося, нiби вiн переступа через велетенськi суво©
полотна. Замислений, мало не перечепився в туманi бiля входу до клiнiки на
якихось ящиках. Хотiв обминути, та враз... Якась невiдома сила шарпонула
його за плечi, прихилила вниз.
Сидiв навпочiпки, повними слiз очима дивився на грато-ванi вiконця
ящикiв. Там, зiбганi холодом i сльотою в волохатi клубочки, кролики. Вони
вже не реагували на паличку, яку вiн просовував крiзь дротики, лупали
очима, мов ляльковi. Мабуть, ©х винесли ще ввечерi. Знесилених в боротьбi
з прищепленою хворобою, ©х доконала нiч, вдихнула в ©хнi легенi свiй
простудний вогонь.
Злiсть опалила вгеновi горло. Вiн розпалював ©© в собi, щоб кинути нею
в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима
мелькнуло обличчя Лiлi, але й воно розтануло в червонiй хвилi гнiву. вген
мiцно стиснув кулаки, побiг по сходах нагору.
Але Бiлана в клiнiцi не було. Вiн подзвонив, що сьогоднi не при©де
зовсiм. Завiдуючий вiддiленням вгеновi на вiдповiдь сказав, що ©м
потрiбне примiщення, що нiхто не ма права тримати приватних вiварi©в у
клiнiцi, та ще й вiварi©в з тваринами, зараженими небезпечними хворобами.
Якщо вген не погоджу ться, нехай iде скаржитись. вген таки ходив. До
директора лiкарнi. Той слухав,
(спiвчував. Але що мiг зробити звичайний лiкар професоровi, котрий
засiда на стiльцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Бiлановi, який
прочиня дверi мiнiстерського кабiнету, мов власного. До того ж казенна
iнструкцiйна палиця теж зараз в його руцi. Добрий директор тiльки пообiцяв
знайти чуланчик десь в iншому мiсцi.
Спiвчували вгеновi й хлопцi, товаришi по роботi. Несправедливiсть
професора до ©хнього товариша зачепила всiх. Хоч до цього майже всi вони
не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторi©
саме по собi вилилося в груповi комсомольськi збори. Збори винесли
резолюцiю, котрою осуджували вчинок професора i просили партiйну
органiзацiю втрутитися.
Це було незвичайно на©вно i смiшно. Начальник вiддiлення просто таки не
змiг приховати глузливо© усмiшки, коли прочитав постанову зборiв.
Посмiхалися й iншi.
вген теж розумiв, яка мало дiйова ©хня резолюцiя. Вона нiби дзижчання
мухи над вухом слона. Але вiн не думав схилятись перед Бiланом. Вiн
запевняв себе, що знайде iнший спосiб довести свою правоту.
* * *
Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала
на вгена стаття в вечiрнiй газетi. Стаття про шарлатанство асистента
мiсько© лiкарнi Мазура.
Страшно, коли пише про хворих людина необiзнана i здорова. Страшно,
коли на змагання виходить бо ць, непiдготовлений i лютий. Вiн може влучити
в око, в сонячне сплетiння, може розтрощити череп.
Стаття била слiпо й жорстоко. Прочитавши ©©, вген боявся вийти на
вулицю. Йому здавалося, що коли б появився вiн де-небудь, весь Ки©в побiг
би слiдом за ним, всi одразу ж впiзнали б його, вказували б пальцями:
"Дурисвiт, дивiться, он пiшов дурисвiт. Вiн хотiв добути славу. Дурив,
вбивав людей".
Маленька, переобладнана з комiрчини кiмнатка була тепер йому i
фортецею, i схимом. Розпач, мов шашiль, точив вгеновi серце. Хлопець
замкнув дверi на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотiв
побачити Лiлю й боявся ©©. Лiля не йшла. Лiля... його строга iнкська
богиня. Вiн сидiв, одгороджений розпукою i одча м од усього свiту,
вiч-на-вiч з сво©м горем. вген знав: тепер вiдсахнуться всi, всi, хто
вiрив i не вiрив у його вiдкриття. На нього одягнуто приборкувальну
сорочку пройдисвiта, котру розiрвати несила. Вона в'ялила порив i не таких
борцiв. Професорiв, академiкiв. Людей, якi мали за плечима десятки
винаходiв.
Тепер вiн свiй "альфа-1" може вилити в Либiдь. I "альфа-1", i ота
рiчкова каламуть в людських очах - те ж саме. Те ж саме... Нi, не те саме.
Ця думка прийшла десь аж пiд ранок, пiсля безсонно© ночi. Люди йому
вiрять. Та й як же... Ось вiн, його препарат. Лiки допомагають, дiють.
вген не вилл ©х в Либiдь. Вiн змусить сво©х лиходi©в зiйти з його шляху.
Змусить!
вген iшов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому
свiтовi. На його змарнiлому за нiч обличчi - нетвердий спокiй, в
зневажливо примружених очах - впертiсть. Дивно, всi поспiшають кудись,
нiкому нема до нього дiла. Так. Але там, на роботi...
Проте сталося зовсiм iнакше, нiж сподiвався. I вже, певне, нiж
сподiвалися автори статтi.
В життi, а надто в медицинi часто трапля ться таке, коли отрутою
лiкують тяжкi хвороби.
Сто тисяч читачiв газети - лише в першу годину. А далi - чутка, вона
мов грудка з снiгово© гори, що далi котиться, бiльше оброста снiгом.
...То було тяжке видовисько. То була найстрашнiша черга з-помiж вiдомих
людям. Черга приречених, черга мерцiв, котрi йшли по сво воскресiння.
Але що мiг вдiяти вген? Вiн не мав анi койок, на котрi покласти
хворих, анi засобу, щоб приготувати достатньо на таку кiлькiсть люду
лiкiв.
Мазур так i казав ©м. Вперше ясно побачив, вперше вiдчув потребу сво ©
роботи, вiдповiдальнiсть, яку на себе брав. Сотнi благальних, повних вiри
очей! Це дужче за будь-який наказ, за мiльйони статей i цифр. Цi люди
снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя.
* * *
Олександр Кiндратович мiряв кабiнет швидкими нервовими кроками. Зелений
волохатий килим вгинався пiд ногами безшумно, вiн йому сьогоднi чомусь
нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столi
дратував i страхав, мов вогник бiкфордового шнура бiля вибухiвки. Думка
змагала думку, злiсть борола безсилля. Пригадував останнi розмови з
Холодом, сперечався з ним далi. "Брешеш... Всi ми не для нього й для
нього... Любимо небо, квiти, лiс... Бо все це - для нас. Бо ми серед них.
Не ми створили ©х, i ©м байдуже, хто ©х рватиме. Ми зна мо - квiти не
зав'януть без нас. Даремно бороти пiд себе життя... Його не збореш. Так,
ми не лише для себе - для всiх. А хiба я мало дав ©м, людям? Хiба вони
повернули менi хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всiх? Хiба я
сам щасливий? Менi так i не довелося стати на тiм узвишшi, на котре б мав
вийти по сво©х силах. Iншi - вже академiки, лауреати. Або як Полив'яний.
Заступником мiнiстра! А що вiн таке? Я весь вiк поспiшав. Весь вiк бачив
щось попереду. I знаю що. Воно - мо !"
Як i кожен, чию душу роз'©да сумлiння, Олександр Кiндратович шукав
виправдання сво©м вчинкам i знаходив ©х. Хотiв видаватись собi кращим i
бачив себе таким. Доля посилала йому бiльше, але люди розхапали на битiм
шляху призначенi йому почестi. Та вiн не вiднiмав ©х. Вiн жалiв людей.
Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб
почути вiд них подяку. Хiба це не при мно? Зробити добре дiло i прийняти
подяку?
Вiн прихиляв себе до доброти, i вона поверталася сторицею. Мав себе за
добру людину. I був такою, бо його добрi дiяння обходилися легко. Вiн був
добрим, коли були добрi з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою
людиною. Коли ви©здив на рiчку, до санаторiю, в село. Забачивши на вулицi
голий дитячий лiктик крiзь лиху сорочину, простягнену руку, болiсно
опускав очi, поспiшав мерщiй тицьнути карбованця i пiти геть.
Вiн iшов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче
терня. I хто? Прокiп!
"Я все життя довiряв йому. I от поплатився. Зараз треба було мовчки
довести справу до кiнця, i тодi б вiн нiчого не вдiяв. Прокоповi заздро,
що я злетiв на таку височiнь, що маю заснувати свiй iнститут".
Олександр Кiндратович на мить заплющив очi, зупинився. В цю хвилину
бачив i iнститут, i табличку. Бiлан давно мрiяв про свiй iнститут. Збирав
вирiзки з газет, статтi про себе, фото. Вiн був певен, що залишить свiй
метод, а iнституту - сво iм'я.
Холод звiдкiлясь довiдався про Бiлановi мрi© i легенько кпинив над ним.
Згадка про це знову налива злiстю Бiланове серце. "Вiн взяв собi в
звичку дражнити мою совiсть, мов чужу собаку. I я сприймаю те, мов
належне. Менi це обридло, але я кожного дня з нетерпiнням чекаю за
парканом, коли крiзь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз
палицю. А ©© господар ховався по той бiк, радiв, що його не дiстати.
Але... Його можна дiстати. Дуже легко. Вiн не такий, яким виставля себе.
Хоче притиснути мене летальнiстю. А в самого смертнiсть бiльша на цiлий
процент. Правда, всi тi випадки нiби невiдворотнi... Чекай, чекай, а з
отим хлопцем... Iнженером".
Олександр Кiндратович пригаду , як вiн гортав iсторiю хвороби покiйного
iнженера. Там не все записано так, як було насправдi, як розказував Холод.
I про затискувачi на нервовий вузол, i як проходила операцiя... Записувала
сусiдньо©. Звичайно, хлопцям цього нiхто не сказав, вони були певнi, що
так всюди. Вони згортали вугiлля в купки, перекидали лiворуч, пiд стiнку.
Лава низенька, хлопцi плазували в нiй навколiшки. Коли Олег направляв
промiнь униз, по схилу, вогник не добiгав до кiнця, гинув десь у чорнiй
пащецi лави. Трохи нижче вiд них, пiд стiною, - вугiльний комбайн, але вiн
лежить нерухомо, мов мертва потвора. Бiля нього нема нiкого. В лавi тихо
i глухо. Тисне стеля, вичавлю з серця мужнiсть. I вже воно, мов отi
розщiпленi, зламанi стояки. Десь там, угорi, - осiнь, цвiтуть чорнобривцi,
яблука гупають на землю, але звiдси не почути анi ©хнього стукоту, анi
шуму листя, навiть яблуневе корiння вiд нього на такiй висотi, що думка
безсило в'язне в могутнiх пластах над головою, не добувшись до них. Тут
вiн сам. ©х тро , але Олег сам у черевi землi. Вона, либонь, не любить,
коли копошаться в ©© живому тiлi. Тут сподiватись нi на кого. Привалить,
нiхто й не згада ... Кожного з цих хлопцiв десь чекають, над ©хнiми долями
не сплять матерi, батьки... А вiн... А над його долею?..
Вiн виклика уявою сво колишн життя i ставить поруч сьогочасне. Вiд
того аж зiщулю ться. Ну, як же... Ну, для чого! А хiба?.. Адже ж батько не
прожене його. Мабуть, ще й зрадi . Вiн таки не хотiв йому лиха. Вiн
розумний, але просто вiдстав од нового дня. Отож покинути все, i - гайда.
Слiдом за цi ю краплинами розжареного олова - iншi думки: "Ти
заборгував хлопцям. В тебе нема на квиток... Та й... Як же вони? Чому
вони?.. Самi простелили собi путь на шахту. Андрiй! Вiн ледве зна , хто
такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в нього, певно, вистача сили
побороти страх. А може, вiн теж потерпа зi страху? Може. Але ж не виказу
його. Олег теж скрутить сво серце. Попрацю тут мiсяць або два, i тодi
по©де".
Цi думки трохи заспокоюють. Його вже не так страшить пiтьма, кошачий
блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорченi стояки перед
очима та не оце сухе потрiскування. "Трiсь, трiсь". Олег колись жив у
тiтки на селi i пам'ята - отак трiщить хмиз.
Цi думки розбив дзвiнкий, безтурботний голос:
- Привiт, каторжани!
Той голос на мить неначе виштовхнув Олега пiд високе небо.
- Привiт. Хто там? - вiдгукнувся радо. В свiтлi лампочки хитнулося
веселооке обличчя, помацало його на вiдповiдь бiлим пучком променiв.
- Чого ж каторжани? - до них наблизився Андрiй.
- Ну, це так у нас, хто в цiй лавi... А тут i справдi... Хлопець мовби
проковтнув останн слово. З пiтьми ви"
плазував третiй Олегiв напарник. Тепер вони стояли всi
вчотирьох, вслухалися в сухе потрiскування.
- Тут ще... нiкого?..
"Трiсь, - майже над самим Олеговим вухом. - Трiсь".
- Де там нiкого. Позавчора - двох...
I знову лячне, фатальне "трiсь, трiсь". Жах росив холодним потом
Олегове чоло. Йому здавалося, що трiщить власне серце. Ще хвилька, ще
мить, i вiн порохом впаде мiж двома пластами. I чого, чого погодився лiзти
сюди? Краще куди завгодно, краще...
"Трiсь!" Обличчя четвертого з оцим останнiм "трiсь" страшно
перекривилося, очi вибалушилися, готовi випасти з орбiт.
- Тiкай! - ревнув вiн щосили.
Той голос всвердлився ©м у вуха, в душi, одним ударом вибив останнi
стояки мужностi.
Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи лопати, каски, рятувальники.
Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечi, упав у риштак i похурчав у
пiтьму, майже напiвсвiдомо те ж саме зробив i Андрiй, а за ним i Олег.
Олег вiдчув, як палахкотiла, нiби ©© всунули в полум'я, права рука, - вiн
обiдрав ©© до кровi, - в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не вiдштовхуючись.
Але й страх не вiдставав. Вiн мчав холодним вiтерцем за комiром, охав по
лавi, верещав з темних уступiв.
Раптом Олеговi здалося, нiби пада в безодню. Вiн таки справдi впав.
Впав чи кинуло щось. Це тривало лише мить. А далi загримiло зверху i
знизу. Олег борсався й не мiг виборсатись. Пiд ним i далi дудонiло, а
зверху спадав дивний спiв. Нiби церковний, похоронний. "Алiлуя, алiлуя,
алiлу-у-я-а-а". Вiн таки випростав руки, пiдвiв голову. I тут повiтря
струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тiльки тепер Олег збагнув
усе. З лави вони попадали в затемнений штрек, в наготовану, вистелену
сiном вагонетку, i шахтарi з спiвом i реготом котили ©© по рейках.
Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регiт гримотiв з усiх бокiв, i
вони, тро , купалися в його хвилях, немов у холоднiй водi. Вода крижанила
тiла, але радiсть рятунку грiла душi. А вже незабаром смiялися й самi.
Смiх надколов Олегiв страх. Далi вiн вже почував себе смiливiше. "Якщо
з цього можна смiятись, - подумав, - не так вже воно й небезпечно". А коли
вийшов пiд високе небо i теплий вiтер лизнув пiтнi груди, вiдчув себе,
нiби сам, сво©ми руками викопався з пiвкiлометрово© товщi землi.
Його груди сповнила незвична радiсть, його кортiло розхлюпати ©©
довкола, вiддати iншим людям.
I як же вiн здивувався, коли побачив бiля старо©, перекинуто© догори
колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може плакати,
здивувався, що нiхто не пiдiйде, не розра , не витре слiз. Диво, отака
черствiсть! Чергова змiна шахтарiв допалювала цигарки, хлопцi кидали в
калюжу бички, по дво , по тро йшли до копра. I нiхто не пiдiйшов до
дiвчини. А один навiть поглузував:
- Ой, хтось промокне пiд Хулiганчиним дощиком.
"Хулiганка". I прiзвисько якесь...
Олег пiдiйшов до дiвчини, легенько смикнув ©© за рукав.
- Ти чого? Може, вломилося що?..
Дiвчина рiзко вiдкинула на плече крайок косинки, в котрiй ховала
обличчя, глянула на Олега. Щоки ©© були вологi, очi затуманенi. Та то© ж
митi туман розхлюпнувся, крiзь нього, немов крiзь дощовi хмари,
прорiзалась блискавиця. Вона пронизала його наскрiзь.
- А тобi чого? Ану!..
Чорнi-чорнi брови трiпотiли, немов крила розгнiваного птаха. Олег аж
кинувся вiд того окрику. Здивовано знизав плечима, вiдiйшов. "Таки справдi
Хулiганка", - помстився думкою.
Але тi блискавицi ще довго засвiчувались перед його _ зором. Мимоволi
зiзнався, що вони гарнi в грозовiй
хмарцi.
Пiсля душу, пiсля ©дальнi Олега опанувала втома, лiни-| вий спокiй.
Легка замрiя цi © осiнньо© днини оповила все | довкола. Тиша та сон, i
лише коли прислухатись пильно, i можна вловити тиху мелодiю, котру награ
на струнах "бабиного лiта" вiтер.
Олег сидiв на лавочцi в молоденькому садочку пiд гуртожитком, вiддавши
всього себе сонцю i замрi©. Чомусь пригадалось деревце, котре шумiло
гiллям пiд вiкном там, у Ки вi. З ростом того деревця вiн помiчав i свiй
рiст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вiкна, згодом - в середню, а
потiм вже лише нижнi гiлки шелестiли по склу. Одну з них пристосували вони
з Лiлею собi на службу. Олег чiпляв на гiлку папiрця-листа, палицею
пiдводив гiлку аж до горiшнього вiкна. Лiля брала записку.
Лiля... ©© не вирвати з серця. Вiн ще при©де. Дужим, незалежним
шахтарем. Вiзьме за руку отого, що носить ©©, - його сумочку. Вiн в страх
оберне ©хню веселiсть...
Олеговi думки вiдволiка дратiвливе поклацування. Навпроти нього,
присiвши навпочiпки перед лавочкою, вовтузиться бiля фотоапарата
довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу налагодити. Сердиться,
вже й апаратом грюка по лавцi.
"От ще..." - увiрвався Олеговi терпець.
- Ви ж розiб' те апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито подивився на
нього з-пiд вузьких брiв, тицьнув пальцем в затвор.
- Виймiть назад. Ви вже однаково засвiтили плiвку. Дайте, дайте, -
звiльна взяв за ремiнець. - Я в школi фотогурток вiв, - почервонiв вiд
власно© похвальби.
Хлопець - значно старшин за Олега, вигляд мав незалежний, але
фотоапарата вiддав. Дав i нерозпечатану плiвку. Олег скинув пiджака,
поклав його собi на колiна, засунув у рукав фотоапарат i плiвку. Хвилину
ворушив там пальцями, вiдтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.
- Все. Ви що будете фотографувати? Хлопець недовiрливо заглядав у
об' ктив, нiби мiг там щось побачити.
- Що фотографувати? Багато чого. А ти, -ще раз промiряв Олега суворими
очима, - з нашо© шахти, з шосто©?
- З вашо©... Тобто з цi ©.
- Тодi ходiмо зi мною. Я член комсомольського бюро шахти. Газету
випускаю. А що фотографуватимемо - поки та мниця. Ми ма мо зробити
фотознiмки до сатиричного вiкна. Всiлякi неподобства, безгосподарнiсть...
Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу хiба що вплав
можна добратись. Ми так i пiдпишемо.
Отак несподiвано, вже першого дня Олега залучили до громадсько© роботи.
До вечора вiн зробив бiльше двадцяти знiмкiв: на шахтнiм подвiр'©, в
©дальнi, в гуртожитку, в управлiннi. Останнi три - на збагачувальнiй
фабрицi, на вантаженнi. Там на транспортерi повернувся ролик, i вугiлля
сипалось просто на пiдлогу. I нiкому було його поставити назад. В
конторцi, на столику, бiля пульта управлiння, - дзеркальце, пляшечка
одеколону, хусточка, ©хня господиня в поспiховi забула прибрати. Вiршовий
пiдпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний.
* * *
Гуркоче, пливе риштаком чорний вугiльний струмок. Олеговi вiн вида ться
довгою, нескiнченною змi ю, котра виповза з печери. Отак би вимахнув
лопатою, рубонув ©й голову.
Не вiдруба ш. Сьогоднi чорний струмок винiс Олега пiд скелю, на
глибiнь, i ось-ось заплесне з головою. Олеговi вже не ста снаги змагатися
з ним. З чорним струмком, з самим собою. Вiн почува сво© незвичнi до
працi руки, немовби вони не його. Почува в плечах, де ©х неначе
викручують в суглобах, почува в лiктях, в намозолених долонях. Водянки на
долонях схоплюються одна по однiй, лопаються, i пiд ними - живе м'ясо.
Сльози закипають вже не в душi, а десь близько, бiля самих повiк. От-от
бризнуть на риштак, на чорне вугiлля, на лопату. I вiн тодi кине ©© пiд
ноги i втече до шахтного стовбура. Втече, як утiк з дому, як утiк вiд
Джона.
Тiльки ж куди втiкатиме тепер?
Рятунок прийшов несподiвано. Олег вже кiлька хвилин бачив на стiнi
тiнь. Але не оглядався: немовби на злiсть тiй тiнi, з одча м вганяв у
вугiлля лопату.
- Ти, хлопче, чого без рукавиць? - тiнь схитнулася, наповзла ближче.
То, мабуть, вугiльна порохнява попала Олеговi в горло, стисла, перехопила
подих. Бо тiльки намагався сказати, що ©м, новакам, пiдсобникам, не дали
рукавиць. I чоботи в нього порванi, i штани ледве прикривають колiна. I
робота... Робота... Але на слово здобутись не мiг.
- Ану, покажи долонi, - сказав шахтар. - О-о! Та як ти...
Олег тiльки тепер роздивився того, кому показував руки. Це був той
самий шахтар (вусатий, з перетятим шрамом носом), який обмiняв його лампу.
Довгим-довгим поглядом видивився вiн на Олега, вiддав назад лопату.
- Чого ж ти мовчав, не сказав нiкому? - запитав. I, не дочекавшись
вiдповiдi, казав далi: -А це добре, що ма ш характер. Ти вже, хлопче,
якось тут змiну добудь. На тобi мо© рукавицi. Завтра у вас вихiдний, так,
зда ться? Так от, з позавтра пiдеш до мене в бригаду. Прохiдником. У мене
зараз тро хлопцiв у вiдпустцi. Один, либонь, уже чи й вернеться.
Жениться. У нас теж нелегко. Але й заробiток, i мiсцями ми мiня мось.
Бригадир поклав на вугiльний уступ рукавицi, зняв з плеча лiхтар.
- Пiсля роботи я буду в наряднiй. Або деiнде поблизу. Запита ш Кузьму
Сидоровича.
Олег дивився, як оддаля ться вiд нього вогник, i щось тремтiло й
кричало в ньому. Вiн ще не знав, яка то робота, як там йому вестиметься,
але почував до цi © людини безмiрну вдячнiсть. Йому здалося, неначе
зустрiв когось рiдного, дужого, хто не дасть скривдити.
Сльози пiдступали до очей i вже не мiг стримати ©х. Вiн не плакав у
хвилини найбiльшо© образи, хоч його серце рвалося з вiдчаю, не плакав у
небезпецi i заплакав тепер. "Ох, який ти тонкосльозий, - намагався
присоромити себе. - В тебе зовсiм нема мужностi..."
Тiльки-но пiднялися нагору, Олег вiдшукав Андрiя, поспiшив вилити свою
радiсть, роздiлити ©©. Так, роздiлити, бо вiн був певен, що той бригадир,
якщо Олег розкаже йому про Андрiя, забере до себе ©х обох. Весело
перемовляючись, вони пiшли до лазнi. Олег з радостi так тер Андрi вi
мочалкою спину, що той аж постогнував.
Андрiй радiв теж. Але вiн же й пригасив Олегову радiсть. Ще й зовсiм
несподiвано.
- А ти таки той... шмиглявiший, нiж я думав, - сказав, поглядаючи на
Олега крiзь густi водянi струменi.
- Який? - перепитав Олег.
- Ну, пронозливий. З бригадиром... з редактором. Може, хочеш i собi?..
- Ти що? - засоромився Олег, сховався обличчям у дощовi струменi.
- Хлопцi бiля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що Довгий навмисне
Любу у "Вiкно"... В'язнув до не©, а вона його проганяла.
- Яку Любу? - Олеговi здалося, нiби гаряча вода враз похолоднiшала.
- Ну ту, Хулiганку. Вона й не хулiганка, вдача в не© така, буряна.
Дiвчина вибiгла на хвильку, iнженер покликав. А цей пiдсочив. Навмисне ото
все...
Коли б Олег сам недавно не спiзнав несправедливостей, йому б, мабуть,
не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навiть пiд душем почував,
як горять його щоки. Адже фотографував вiн. Як ото ©йг зараз!.. Негайно ж
пiти вибачитись. А потiм вiдшукати редактора, примусити вiдкле©ти фото.
Сяк-так витершись, поспiхом одягнувшись, забувши навiть розчесати
мокрого чуба, вибiг з роздягалки. Вiн поспiшав, боявся, що не застане
дiвчини. Збiгши нагору по металевих сходах, прочинив дверi. I - мало не
зiткнувся з нею. Дiвчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь дрiт.
В тiй же вогнянiй косинцi, синьому комбiнезонi.
- Я, тобто... Ви пробачте...
Олег, не знати чому, не мiг зiбрати докупи приготованих слiв, за©кався,
мов школяр, що не вивчив вiрша.
Дiвчина поглянула на нього, в ©© великих, трохи диких очах вiдбилося
здивування.
- Вiн менi не сказав... Я фотографував... В дiвчини ображено смикнулися
кутики вуст, брови вигнулися ще крутiше, дугами. Олег подумав, що вона
зараз заплаче. Але то© ж митi брови шугнули вгору, а очi бризнули iскрами,
аж вiн вiдхитнувся. Дiвчина рвонула до себе дверi, грюкнула по них кулаком
з вхiдного боку. Далi теж ие казала нiчого, закусивши нижню губу, ще раз
дужче стукнула кулаком. Олег перевiв на дверi погляд, прочитав написанi
бiлою фарбою на металевiй дощечцi слова: "Стороннiм особам вхiд
заборонено".
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Осiнь палахкотiла пожежами. вген i Лiля брели крiзь жовту листяну
заметiль в свою, як здавалось ©м, весну. На ©хнiй iнтимнiй стежинi - все
промiряне наперед i все жагуче невiдоме. В вгенових вимрiях ця стежина
ляга поруч iншо©, тi ©, котра прослалась вiд його робочого стола.
Певнiше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Нi, вген не марновiр.
Йому не паморочиться в головi, що молоденькi практикантки вимовляють
шепотом за спиною його iм'я. Вiн не потура сво му самолюбству й тодi,
коли на зборах сивi професори поправляють окуляри, оглядаються на нього.
Йому ще треба цiдити й цiдити свiй препарат крiзь безсоннi ночi i
розглядати в промiннi дня. Але "альфа-1", як назвав вiн його, дi . вген
упевнився на хворих, ©х до нього йде щодень бiльше. Щоправда, Бiлан
наказав не пускати хворих до клiнiки. Мовляв, з застережною метою. Але
нехай професор застерiга свою заздрiсть i сво безсилля. й iншi
злорадцi. Та вгеновi тривожно не вiд того... Адже Лiля... А що, коли вона
розгнiва ться за батька? Коли йому доведеться вибирати? Нi, про що вiн
дума ? Який вибiр? Серце вже вибрало само.
- Лiля, - притримав дiвчину за руку, легенько приневолив сiсти на
лавочку. - Я мушу порадитись з тобою. Твiй батько... Розумi ш, ми можемо
розсваритися з ним назавжди. - вген пiдвiв голову, - чи слуха Лiля. В
очах у дiвчини горiла пильна цiкавiсть. - А я й сам не знаю... Може...
Хоч... Адже ми разом працювали.
Лiля не тiльки слухала, а й розумiла все з пiвслова.
- А ти певен, що докiнчиш самотужки? Ти певен, що зiйшов на гору, а не
на горбок? - в котрий раз перепитала дiвчина. - Вже скiльки людей
обманювалось вiдкриттями.
- Нiхто, нiхто ще не вiдкривав, - гарячкував вген. В його вузьких
татарських очах горiла вiра. - I хворi видужують. Я... Ну, як би тобi... Я
знаю все, що винайдено в свiтi з цi © хвороби. американський тiо-теф.
А-23. Я, признатися тобi, й починав вiд тiо-фета. Але з iншого кiнця. Всi
вони йдуть по царинi. А я вирiшив переорати ©©.
- Для чого ж тодi тобi дiлити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш
володiти нею? Ти стоятимеш на нiй. А поруч я. - I притислася мiцно-мiцно.
- На нiй ми поставимо свiй будинок. Квiтiв насi мо... В нас, Женю, буде
найкраще на весь Ки©в обставлена квартира.
З вгеново© душi скресла крига страху. Але вона понесла з собою й
мiсток. Власне, навiть не мiсток, а вузьку кладку, ©© чомусь було шкода.
Проте крижини швидко сховали ©© пiд собою.
- Я знаю, що моя Лiлея... - залоскотав губами за вухом. - До речi,
квартиру я мiг би одержати й зараз. В нас закiнчують будiвництво, мене
ввели до списку. Але я вiдмовився. Хлопцi смiються... Кажуть - дурний,
бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.
- А справдi, чому ти... Нехай би поки що така...
- От, саме тому. Я ©м доведу... Не за нiкчемно© житлоплощi...
- Й даремно. Ти тiльки доведеш свою... - Лiля затну-лася, пiдбираючи
потрiбне слово. -Непрактичнiсть. А ще... Що тобi байдуже, близько чи
далеко вiд тебе буде твоя Лiлея...
- Лiля... Як можна? Хiба ти не розумi ш!..
- От... Ти вже й вибухнув. Везувiй!
- Етна. Я розумiю, не розумi ш ти...
...Вони посварилися. Хоч i не дуже, але вген понiс додому вiдчуття
невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, вiн весь час почував
себе бiля Лiлi нiби трохи винуватим. Але то було iнше...
З цим вiдчуттям i прокинувся другого дня.
Ранок принiс на сво©х плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився
пiд ноги, вгеновi здавалося, нiби вiн переступа через велетенськi суво©
полотна. Замислений, мало не перечепився в туманi бiля входу до клiнiки на
якихось ящиках. Хотiв обминути, та враз... Якась невiдома сила шарпонула
його за плечi, прихилила вниз.
Сидiв навпочiпки, повними слiз очима дивився на грато-ванi вiконця
ящикiв. Там, зiбганi холодом i сльотою в волохатi клубочки, кролики. Вони
вже не реагували на паличку, яку вiн просовував крiзь дротики, лупали
очима, мов ляльковi. Мабуть, ©х винесли ще ввечерi. Знесилених в боротьбi
з прищепленою хворобою, ©х доконала нiч, вдихнула в ©хнi легенi свiй
простудний вогонь.
Злiсть опалила вгеновi горло. Вiн розпалював ©© в собi, щоб кинути нею
в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима
мелькнуло обличчя Лiлi, але й воно розтануло в червонiй хвилi гнiву. вген
мiцно стиснув кулаки, побiг по сходах нагору.
Але Бiлана в клiнiцi не було. Вiн подзвонив, що сьогоднi не при©де
зовсiм. Завiдуючий вiддiленням вгеновi на вiдповiдь сказав, що ©м
потрiбне примiщення, що нiхто не ма права тримати приватних вiварi©в у
клiнiцi, та ще й вiварi©в з тваринами, зараженими небезпечними хворобами.
Якщо вген не погоджу ться, нехай iде скаржитись. вген таки ходив. До
директора лiкарнi. Той слухав,
(спiвчував. Але що мiг зробити звичайний лiкар професоровi, котрий
засiда на стiльцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Бiлановi, який
прочиня дверi мiнiстерського кабiнету, мов власного. До того ж казенна
iнструкцiйна палиця теж зараз в його руцi. Добрий директор тiльки пообiцяв
знайти чуланчик десь в iншому мiсцi.
Спiвчували вгеновi й хлопцi, товаришi по роботi. Несправедливiсть
професора до ©хнього товариша зачепила всiх. Хоч до цього майже всi вони
не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторi©
саме по собi вилилося в груповi комсомольськi збори. Збори винесли
резолюцiю, котрою осуджували вчинок професора i просили партiйну
органiзацiю втрутитися.
Це було незвичайно на©вно i смiшно. Начальник вiддiлення просто таки не
змiг приховати глузливо© усмiшки, коли прочитав постанову зборiв.
Посмiхалися й iншi.
вген теж розумiв, яка мало дiйова ©хня резолюцiя. Вона нiби дзижчання
мухи над вухом слона. Але вiн не думав схилятись перед Бiланом. Вiн
запевняв себе, що знайде iнший спосiб довести свою правоту.
* * *
Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала
на вгена стаття в вечiрнiй газетi. Стаття про шарлатанство асистента
мiсько© лiкарнi Мазура.
Страшно, коли пише про хворих людина необiзнана i здорова. Страшно,
коли на змагання виходить бо ць, непiдготовлений i лютий. Вiн може влучити
в око, в сонячне сплетiння, може розтрощити череп.
Стаття била слiпо й жорстоко. Прочитавши ©©, вген боявся вийти на
вулицю. Йому здавалося, що коли б появився вiн де-небудь, весь Ки©в побiг
би слiдом за ним, всi одразу ж впiзнали б його, вказували б пальцями:
"Дурисвiт, дивiться, он пiшов дурисвiт. Вiн хотiв добути славу. Дурив,
вбивав людей".
Маленька, переобладнана з комiрчини кiмнатка була тепер йому i
фортецею, i схимом. Розпач, мов шашiль, точив вгеновi серце. Хлопець
замкнув дверi на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотiв
побачити Лiлю й боявся ©©. Лiля не йшла. Лiля... його строга iнкська
богиня. Вiн сидiв, одгороджений розпукою i одча м од усього свiту,
вiч-на-вiч з сво©м горем. вген знав: тепер вiдсахнуться всi, всi, хто
вiрив i не вiрив у його вiдкриття. На нього одягнуто приборкувальну
сорочку пройдисвiта, котру розiрвати несила. Вона в'ялила порив i не таких
борцiв. Професорiв, академiкiв. Людей, якi мали за плечима десятки
винаходiв.
Тепер вiн свiй "альфа-1" може вилити в Либiдь. I "альфа-1", i ота
рiчкова каламуть в людських очах - те ж саме. Те ж саме... Нi, не те саме.
Ця думка прийшла десь аж пiд ранок, пiсля безсонно© ночi. Люди йому
вiрять. Та й як же... Ось вiн, його препарат. Лiки допомагають, дiють.
вген не вилл ©х в Либiдь. Вiн змусить сво©х лиходi©в зiйти з його шляху.
Змусить!
вген iшов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому
свiтовi. На його змарнiлому за нiч обличчi - нетвердий спокiй, в
зневажливо примружених очах - впертiсть. Дивно, всi поспiшають кудись,
нiкому нема до нього дiла. Так. Але там, на роботi...
Проте сталося зовсiм iнакше, нiж сподiвався. I вже, певне, нiж
сподiвалися автори статтi.
В життi, а надто в медицинi часто трапля ться таке, коли отрутою
лiкують тяжкi хвороби.
Сто тисяч читачiв газети - лише в першу годину. А далi - чутка, вона
мов грудка з снiгово© гори, що далi котиться, бiльше оброста снiгом.
...То було тяжке видовисько. То була найстрашнiша черга з-помiж вiдомих
людям. Черга приречених, черга мерцiв, котрi йшли по сво воскресiння.
Але що мiг вдiяти вген? Вiн не мав анi койок, на котрi покласти
хворих, анi засобу, щоб приготувати достатньо на таку кiлькiсть люду
лiкiв.
Мазур так i казав ©м. Вперше ясно побачив, вперше вiдчув потребу сво ©
роботи, вiдповiдальнiсть, яку на себе брав. Сотнi благальних, повних вiри
очей! Це дужче за будь-який наказ, за мiльйони статей i цифр. Цi люди
снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя.
* * *
Олександр Кiндратович мiряв кабiнет швидкими нервовими кроками. Зелений
волохатий килим вгинався пiд ногами безшумно, вiн йому сьогоднi чомусь
нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столi
дратував i страхав, мов вогник бiкфордового шнура бiля вибухiвки. Думка
змагала думку, злiсть борола безсилля. Пригадував останнi розмови з
Холодом, сперечався з ним далi. "Брешеш... Всi ми не для нього й для
нього... Любимо небо, квiти, лiс... Бо все це - для нас. Бо ми серед них.
Не ми створили ©х, i ©м байдуже, хто ©х рватиме. Ми зна мо - квiти не
зав'януть без нас. Даремно бороти пiд себе життя... Його не збореш. Так,
ми не лише для себе - для всiх. А хiба я мало дав ©м, людям? Хiба вони
повернули менi хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всiх? Хiба я
сам щасливий? Менi так i не довелося стати на тiм узвишшi, на котре б мав
вийти по сво©х силах. Iншi - вже академiки, лауреати. Або як Полив'яний.
Заступником мiнiстра! А що вiн таке? Я весь вiк поспiшав. Весь вiк бачив
щось попереду. I знаю що. Воно - мо !"
Як i кожен, чию душу роз'©да сумлiння, Олександр Кiндратович шукав
виправдання сво©м вчинкам i знаходив ©х. Хотiв видаватись собi кращим i
бачив себе таким. Доля посилала йому бiльше, але люди розхапали на битiм
шляху призначенi йому почестi. Та вiн не вiднiмав ©х. Вiн жалiв людей.
Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб
почути вiд них подяку. Хiба це не при мно? Зробити добре дiло i прийняти
подяку?
Вiн прихиляв себе до доброти, i вона поверталася сторицею. Мав себе за
добру людину. I був такою, бо його добрi дiяння обходилися легко. Вiн був
добрим, коли були добрi з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою
людиною. Коли ви©здив на рiчку, до санаторiю, в село. Забачивши на вулицi
голий дитячий лiктик крiзь лиху сорочину, простягнену руку, болiсно
опускав очi, поспiшав мерщiй тицьнути карбованця i пiти геть.
Вiн iшов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче
терня. I хто? Прокiп!
"Я все життя довiряв йому. I от поплатився. Зараз треба було мовчки
довести справу до кiнця, i тодi б вiн нiчого не вдiяв. Прокоповi заздро,
що я злетiв на таку височiнь, що маю заснувати свiй iнститут".
Олександр Кiндратович на мить заплющив очi, зупинився. В цю хвилину
бачив i iнститут, i табличку. Бiлан давно мрiяв про свiй iнститут. Збирав
вирiзки з газет, статтi про себе, фото. Вiн був певен, що залишить свiй
метод, а iнституту - сво iм'я.
Холод звiдкiлясь довiдався про Бiлановi мрi© i легенько кпинив над ним.
Згадка про це знову налива злiстю Бiланове серце. "Вiн взяв собi в
звичку дражнити мою совiсть, мов чужу собаку. I я сприймаю те, мов
належне. Менi це обридло, але я кожного дня з нетерпiнням чекаю за
парканом, коли крiзь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз
палицю. А ©© господар ховався по той бiк, радiв, що його не дiстати.
Але... Його можна дiстати. Дуже легко. Вiн не такий, яким виставля себе.
Хоче притиснути мене летальнiстю. А в самого смертнiсть бiльша на цiлий
процент. Правда, всi тi випадки нiби невiдворотнi... Чекай, чекай, а з
отим хлопцем... Iнженером".
Олександр Кiндратович пригаду , як вiн гортав iсторiю хвороби покiйного
iнженера. Там не все записано так, як було насправдi, як розказував Холод.
I про затискувачi на нервовий вузол, i як проходила операцiя... Записувала