Страница:
i виспиться. Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле.
- Воно так, тiточко... - вiдповiла я, усмiхаючись сумно. А бiльше i не
сказала я нiчого.
Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише
до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в
не© очi спущенi, а щоки горiли сильним рум'янцем. Я знала. Перший раз в
життi вона не згоджувалася зi сво ю матiр'ю.
* * *_
По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра
хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть "для себе", а я читала. Вона й
тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка
прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з
притиском вимовити слiвце "знов?" i мiй - сказати б - сумлiнний супокiй
замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись
коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби
спасiння ©© душi залежало вiд того.
Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко
зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не
думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прорiзнi думки в
головi. Я бачила "питання жiноче" майже при кождiй нагодi, коли
приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мiлля, я
плакала. З то© пори я читала з подвiйною пильнiстю. Свiдомiсть мо ©
низько© освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що
осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за
що в свiтi бути тим "нiчим", о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не
хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я
в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй
глибинi мого серця говорив якийсь голос "вiддати жiнкам".
* * *_
Свiте широкий! Який ти для мене, молодо©, недоступний, яким муром
обведений!..
Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй
дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама...
Щось з того, що вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж
я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в
думцi склада ться, до чого дiйшла, чого би рада; як в душi не раз мов
сонце зiйде... нi, як в нiй мов мелодiя уклада ться... В серцi так i
заворушиться щось сильне, смiле. I я забуду все довкола себе. Гадки летять
вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос
з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я...
* * *_
Був тихий вечiр у вереснi.
З дому вийшли всi на прогульку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в
хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже
давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчо© й середньо©
верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати
придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи
завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. "Боже великий! -
подумала. - Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого
талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi
одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи
щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби
злетiти високо-високо! Так високо, щоби ©х голоси не доходили до мо ©
висоти, а руки ©х щоб не дотикали мене".
По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстро на чогось, лягла
ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я
вийняла знов зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч ©©
присутнiсть впливала на мене завсiгди лише пригноблююче. Менi хотiлося
нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом
зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за
хвилиною минали.
- Що ти пишеш? - спитала вона мене нараз рiзко. Я пiдвела з переляком
голову i глянула на не©.
- Ну? Що ж?
- Ет! Щось там, - вiдповiла я потрохи змiшана. Менi стало так, якби
мене хто на якiм лихiм учинку зловив.
- Ти не перепису шся прецiнь з нiким?
- Нi.
- Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизу ш?
Пауза...
- Чу ш? Ти!
- Чи я маю перед тобою оправдуватися?
- Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я
втомилася.
- Обернись до стiни та й спи!
Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку.
- Ти! Я скажу мамi, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить
красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як тво . Але я
тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе
на цiлiм божiм свiтi нiхто не бажа ; ти не гарна!..
Я не вiдзивалася.
- Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками!
Я задрижала вiд обиди.
Як глибоко ненавидiла я ©©! Однак, не вiдзиваючись, я силкувалась
остатися спокiйною. На хвилинку сховала я лице в долонi i стала
пригадувати, що думала перше. Думки вiд ©© голосу, мов наляканi,
розпорошилися.
Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi пiдступала кров
до лиця.
- Вiд бабунi лишилася ще й цукерничка. Вправдi не срiбна, але зате
дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..
Я все ще не вiдзивалася...
- Чу ш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти!
Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала шалена пристрасть, З
окриком дико© злостi вхопила я за зошит i шпурнула ним до землi. Серце
товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на не©.
- Чого тобi ще треба? - спитала голосом, що змiнився вiд зворушення.
- Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза?
- Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i додала:
- Чому у тебе розплетене волосся?
Я вiдвернулася вiд не©, не вiдповiдаючи нiчого.
- Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, - домагалася
вона знов.
- Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менi зда ться...
Може, й це не да тобi спати i шкодить тво©й красi?
© очi заiскрилися.
- Так ти гада ш, що ти красна? Пожди, я знаю добре тво© думки. Ти
огидна, прича на кокетка! Ти хочеш удавати якусь "русалку", вправля шся в
якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз
чита ш, хоч мама вже кiлька разiв казала, що Гейне не для молодих
дiвчат. - Нараз розсмiялася. - Справдi, це рудаво-золотисте волосся,
зеленявi "морськi" очi... Зна ш що? Спродай цукерничку, купи собi арфу i
гребiнь i йди мiж нiмцi.
Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на не©.
Уст створити не була я годна i на одно слово - нi! Але коли я пiдняла
руку, щоби притиснути ©© до розпалено© голови, Лена з переляком сховалася
пiд ковдрою...
По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль...
Глухий бiль, неописане огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з
мо © грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi - нi!
помiж гi ни, що не мають нi чувства, нi розумiння для шляхетнiших
зворушень серця!..
Однозвучне цокання годинника переривало тишину мало© кiмнати, а свiтло
мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi й
стiнi.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилiзла нишком з постелi й забрала
роздертий зошит до себе. Очi мо© стулилися. Я аж надранком заснула. Менi
приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона нiби сидiла десь на скелi над
водою, перебираючи золотi струни сво © арфи. Спадаюче на груди й плечi
волосся здавалося на сонцi червоним плавним золотом. © погляд
напiвсумовитий, напiвбайдужий був звернений у безнадiйнiм очiкуваннi в
синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася на хвилях, i разом з
шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй:
Iсh weib night, was soll es bedeuten,
Dab ich so traurig bin
Ein Marchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn[12].
Вона схилилася.
Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опiсля
впустила вiльним рухом арфу в воду.
Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в
водi, мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг не©, росли,
змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний
простiр - одно i те саме, куди не гляну, самi хвилi. Вони шумлять,
борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним, роздражнюючим, майже
знайомим смiхом.
В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я,
куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про
його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами,
блакитним склепiнням...
Я би злетiла туди!..
- Почерез море, - гомонять хвилi i колишуть, заливаються попереднiм
чудним смiхом.
- Почерез море, - долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос
арфи... - Почерез море...
* * *_
З то© пори я не можу писати.
Життя мо затрою ться з кождим днем систематичнiше. Лиш читати ще можу,
того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обста за мною. I так я
читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся,
пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi.
Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi
бачиться, що удавилася б сво©м горем i сво©ми власними чувствами, не
висказавши чи властиво не виллявши ©х хоч у мертвий зошит. Спрятавши
обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегша на серцi.
Смуток щеза на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих,
проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання,
що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через мо©
уста не переходить нiколи, нiколи лож, - дода менi сили дивитися на сво©х
гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже
спокiйним...
* * *_
Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все
блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де
товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в
рiзних строях[13].
Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише мо©й iстотi, красна, мов
сонце. Я не бажала би слiпити сво ю красою - о, нi! - я хотiла би лише
бути красою: прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби
викликувати любов... а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi
залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiяко© женщини. Я не
хотiла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумiлись на менi всi.
Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку.
Це смiшна мрiя!
В мо©й душi повно мрiй, багато образiв, барв... Коли би я вмiла музику,
котрою впоююся, то укладала би все те в мелодi©. Декотрi з них було би
дуже, дуже трудно вiдограти...
* * *_
На заходi, на гранчастiм верху зелено© гори сто©ть столiтнiй одинокий
дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за
гори, а небо ще мов огнем пала , вирiзу ться вiн виразно на нiм.
Дивлячись туди, зда ться менi, що вiн руша ться, що приклику мене
незамiтно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Вiн там сто©ть
сам, а я тут.
* * *
Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за
другими!
Лена з родичами вiд'©хала. Забралися всi до Л., до яко©сь своячки на
весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.
Воздух весняний провiва , а мене обгорта туга за людьми, за життям!
Мене опуска вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я
хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все
дразнить. Хвилями опанову мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити
бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Iсусе Христе, чи ця
вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше
жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто
ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..
II
Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й
новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешка бiля нас
багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у
великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина,
сть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила,
менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала. Лени наче й
не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ©© без мене. З того
часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися
бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi сво©х
поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише
якимись "добрими знайомими".
Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена.
Вона вмi i приговорити, присiсти, попросити, i засмi ться в потребi, i
заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.
Я - нi.
При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся ©х доторкнути й словом,
щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi
з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати... Така вже якась
неспосiбна...
- Коли говориш, - критикують мене, - то, замiсть другому в очi
дивитися, дивишся бог зна куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а
очi тво© лише так по свiту блукають!
Нi! Я неспосiбна.
Бiльше уже з панною Марi ю згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В
Зонi мати умерла). Вона така лагiдна, нiжна. Голос у не© наче оксамитний,
а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю
не раз ©© терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока, або ©© батько такий
скупий!..
I принесла Лена новину вiд Ма вських, що повернувся ©х молодий свояк з
Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.
- Цiлий дiм у во нному настро©, - оповiдала. - Надлiсничий захмарений,
Зоня гостра, мов бритва, а пан "братанич" хоч i привiтнi, але такi вже
неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що
молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що ©м пiшло. Коби
лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда?
- Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко;
може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого...
- Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?
- Наталка? й би вбрати ту темно-понсову[14] сукню, що переробила з
мо ©. Вона лежить на нiй складно i сть ©й до лиця. Тепер нема за що
купувати друго©. Вона це сама зна .
- Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете. Менi байдуже, яка вона собi
там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в во нному
настро©? Раз якось давно сказала менi, що любить того "братанича" (вiн
зветься Василь Орядин), наче рiдного сина.
* * *
Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить
дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться,
смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: "симпатичнi".
* * *
(По вечiрку)._
Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси, котрих
нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не
знаю, чи мо "крейдяне" лице, що того ж вечора, як тiтка казала,
вiдбивалося мов "безкрове" вiд темного тла оксамитного Меdiсis-ковнiра -
довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без
шелесту волiклася за мною? Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi
погляди стрiчалися.
- Ти навiть i сукнi не вмi ш в руцi держати так, як треба, - казала
вона. - Волочиться за тобою, мов яка гадина, i денерву .
- Нехай волочиться! Менi невигiдно держати ©© раз у раз в руцi.
- Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйну ться!
- Руйну ться так само, як i твоя.
- З мо © не будуть вже бiльше нiчого робити, а з тво © ма ще бути
ковдра. Врештi, можеш ©© нiвечити, з не© ма бути ковдра для тебе, а не
для мене!
- Менi не треба з не© нiчого, - вiдповiла я. - Менi бабуня оставила двi
широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись
зробити ковдри.
- Гада ш? - кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. - З
тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi
лишилися по бабунi срiбнi ложечки, i що я мушу також мати якусь пам'ятку
по бабунi, як ти, бо я так само ©© внучка!
Я усмiхнулася.
Скiльки разiв приходилося менi чути, що та "проста баба з мiщанськими
манерами" не була "жодною бабунею" i що ©© лише соромилися! А нараз така
змiна в поглядах!
- Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? - спитала я
iронiчно. - А що важнiше, ти забирала би ©х вiд мене? I ти i тiтка, ба
навiть i наша стара кухарка зна , що бабуня оставила ©х менi!
- Справдi, тобi? - накинулася вона на мене. - А похорон за що
справилося бабунi! Ти гада ш: даром? Спитай лише в мами: вона тобi зробить
докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не
згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо ©х уже нема
дома - бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни
Марi©, коли вона пробувала сама дома - а по-друге, ти зна ш, що мама не
зносить опозицi©, а вже найменше вiд тебе!
В менi кипiло.
Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ©© дiтей, однак цього
не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона пораху видатки за похорон
сво © тещi, мо © дорого© бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й
щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи ©©
захланнiсть, щоби вже тим успособити ©© добре для мене! Та ба! Бабуня
помилилась i цим разом щодо не©. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам
один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно
походило вiд осiб, таких менi дорогих.
Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд не© з погордою й не
сказала нiчого. "О бабусенько! - подумала лише гiрко. - Коли б ти знала,
що тут дi ться, ти в гробi обернулася би!"
Бабуня лишила дiтям окремо "пам'ятки". Хлопцям рiзнi речi по дiдовi,
котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по перстеню. Вони висмiяли все це,
зрозумiвши раз, що ©х мати погорджу тими речами, котрi, щоправда, не були
самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що ©х дарувало щире серце добро©
старушки.
Чому ж ©м тепер захотiлося "пам'ятки"? I то якраз суконь погорджувано©
"просто© баби з мiщанськими манерами"? Та я це зрозумiла. Тiтка не була
дурно нiмкенею; а нiмкенi не без причини вважаються славними газдинями,
такими, що числяться в потребi i "з атомами"! Сукнi, полишенi менi
бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би лише за
грубi грошi. Ковдри з такого атласу - це чистий "капiтал". Так i чому не
придбати його сво©й доньцi? Яким же правом i яким способом? Це вже рiч
маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах.
- Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настро©, - почала Лена знов по
короткiй хвилинi, пiд час котро© я перемагала в собi гнiв i обурення, а
перейшовши попри не©, не глянула навiть в ту сторону, де стояла. - Ти
ступа ш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт. Ха-ха-ха!
Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся... Воно
тобi все не поможе! - просичала врештi явно. - Один кадриль дасться тобi
взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти[15]. Ми ж прецiнь зна мо, що
за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впада ш в очi, коли
не гуля ш... Ти така велика - i ми мусимо за тебе встилатися!
Менi ударила кров в лице.
- На чи бажання йду я? - спитала я.
- Розумi ться, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають з тобою добрi
замiри: та лише ти, бач, якась така нещасна!
Я усмiхнулася гiрким смiхом.
Угадала!..
Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як
його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома панами й
розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собi. Опiсля ми
глядiли посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як менi зда ться, мiй
його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та
Леною. Вони обi були нерозлучимi. Його лице смагляве, пригаду тип
полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче обернутися; обернувшись,
стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я очi в противну
сторону зали, зворушена чудним чуттям.
Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила мене
якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло мене, що вiн не
зблизився до мене анi одним кроком.
- Якi ви нинi гарнi! - сказала менi раз тихесенько панна Марiя. - Наче
та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi й
сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що
тужите за кимсь.
Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.
- Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.
- А з ним гуляли ви? - спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось.
- З ким?
- З Орядином.
- Нi.
- Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. - Вона й встала, щоби
пiдiйти до його. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав
уважно, що вона йому говорила.
- Панно Марi , нi! - кликнула я стиха. Вона подивилася зчудована на
мене.
- Оставте, прошу! - просила я ©© з притиском. Вона дивилася через
хвилину мовчки на мене.
- Якi ви гордi! - вiдповiла опiсля. - Ви хотiли би, щоби вiн сам
прийшов?
- Сам.
- Але ж бо ви не зна те, який вiн не раз несмiливий.
- Я не знаю, але дайте спокiй!
I вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне
вдоволення...
* * *
Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн
звичайно мiж п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно
фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс - надiйшов! Як же я
сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене.
Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi
самiй зробилося гаряче, мов полум'ям обдало лице, i я сама змiшалась.
Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смi мене
видiти. Не смi !
Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри
наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того
вiкна, де я тодi стояла.
Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм
незнайомi...
* * *
Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин
дитя "любовi" яко©сь своячки надлiсничого, доньки укра©нського
православного священика, й якогось музиканта.
- Але не думайте, дорога панi професорова, - оповiдала вона, - що вiн
був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiча ться
не раз справжнiх князiв щодо багатства! О, нi! Вiн був укра©нський циган i
походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв,
як мужикiв. Укра©нських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу!
Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницько© банди[16], а що був
добрим укра©нцем, то ©© батько, священик, приймав його з патрiотизму
частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом... - Тут вона урвала,
закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом...
Не знаю, з яко© причини прокинулося в мо©м серцi чувство ненавистi
супроти оповiдаючо© вдовицi, ©© вважали всi знайомi "доброю" жiнкою. Вона,
може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до не©. ©© спосiб
оповiдання викликав в мене жаль до не©, чого я ©й нiколи не забуду.
- В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм
якiмсь музикантi! Таже я би... Матiнко божа!.. I то, бачите, - говорила
вона дальше, - донька чесних людей, донька священика! О не© мав
старатися[17] якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотiла.
Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о
руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що
проступника вигнали таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за
донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi
життя. Iншi кажуть, що вона його сама просила покинути ©©, а потiм i
отру©лася сiрниками. Ат! хто ©х там зна , де правда? Вона була ще дуже
молода. Мала ледве дев'ятнадцять рокiв. Боже, боже! - додала згодом
згiрдливо. - Таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто зна , що з не© було би
ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому
кiнець.
- А чи ж вiн iм'я ма ? - спитала тiтка цiкаво.
- Таже бачите: iм'я батечка свого гiдного.
- Отже, мусили-таки побратися?
- А бог ©х там зна ! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що
вона його опiсля просила покинути ©©, а сама взяла та й отру©лася
сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ©© смертi кудись
забрався. Без причини був би не забирався.
- Та куди забрався? - спитала тiтка.
- Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову
банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.
- I не вернувся вже?
- Не вернувся до нинiшньо© днини.
- А дитина?
- Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба
було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий
брат музиканта, бездiтний мужик-газда, наперся взяти дитину за свою. А
надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. "Воно, - казав, -
менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише
газду; ну, а менi, може, бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на
простого газду". Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був
тодi дуже лютий. "Тобi, - каже, - сиротинського гроша забага ться, що йому
панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт зна , який ти захланний!
Ти вихова ш його так, що вiн буде сво © родини соромитися, що буде так
само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його
повести. Та нехай дi ться божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи
я, простий селянин, чи ти". Розлютився та й вiд'©хав. А надлiсничий взяв
справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи...
- А той що?
- Мужик той? Бог його зна , що. I не при©здив бiльше й не питав. От
дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла
йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в
"пани". Казала, що не дасть дитини сво © доньки на "пастуха". От таке-то,
- Воно так, тiточко... - вiдповiла я, усмiхаючись сумно. А бiльше i не
сказала я нiчого.
Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише
до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в
не© очi спущенi, а щоки горiли сильним рум'янцем. Я знала. Перший раз в
життi вона не згоджувалася зi сво ю матiр'ю.
* * *_
По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра
хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть "для себе", а я читала. Вона й
тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка
прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з
притиском вимовити слiвце "знов?" i мiй - сказати б - сумлiнний супокiй
замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись
коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби
спасiння ©© душi залежало вiд того.
Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко
зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не
думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прорiзнi думки в
головi. Я бачила "питання жiноче" майже при кождiй нагодi, коли
приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мiлля, я
плакала. З то© пори я читала з подвiйною пильнiстю. Свiдомiсть мо ©
низько© освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що
осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за
що в свiтi бути тим "нiчим", о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не
хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я
в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй
глибинi мого серця говорив якийсь голос "вiддати жiнкам".
* * *_
Свiте широкий! Який ти для мене, молодо©, недоступний, яким муром
обведений!..
Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй
дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама...
Щось з того, що вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж
я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в
думцi склада ться, до чого дiйшла, чого би рада; як в душi не раз мов
сонце зiйде... нi, як в нiй мов мелодiя уклада ться... В серцi так i
заворушиться щось сильне, смiле. I я забуду все довкола себе. Гадки летять
вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос
з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я...
* * *_
Був тихий вечiр у вереснi.
З дому вийшли всi на прогульку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в
хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже
давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчо© й середньо©
верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати
придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи
завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. "Боже великий! -
подумала. - Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого
талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi
одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи
щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби
злетiти високо-високо! Так високо, щоби ©х голоси не доходили до мо ©
висоти, а руки ©х щоб не дотикали мене".
По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстро на чогось, лягла
ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я
вийняла знов зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч ©©
присутнiсть впливала на мене завсiгди лише пригноблююче. Менi хотiлося
нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом
зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за
хвилиною минали.
- Що ти пишеш? - спитала вона мене нараз рiзко. Я пiдвела з переляком
голову i глянула на не©.
- Ну? Що ж?
- Ет! Щось там, - вiдповiла я потрохи змiшана. Менi стало так, якби
мене хто на якiм лихiм учинку зловив.
- Ти не перепису шся прецiнь з нiким?
- Нi.
- Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизу ш?
Пауза...
- Чу ш? Ти!
- Чи я маю перед тобою оправдуватися?
- Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я
втомилася.
- Обернись до стiни та й спи!
Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку.
- Ти! Я скажу мамi, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить
красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як тво . Але я
тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе
на цiлiм божiм свiтi нiхто не бажа ; ти не гарна!..
Я не вiдзивалася.
- Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками!
Я задрижала вiд обиди.
Як глибоко ненавидiла я ©©! Однак, не вiдзиваючись, я силкувалась
остатися спокiйною. На хвилинку сховала я лице в долонi i стала
пригадувати, що думала перше. Думки вiд ©© голосу, мов наляканi,
розпорошилися.
Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi пiдступала кров
до лиця.
- Вiд бабунi лишилася ще й цукерничка. Вправдi не срiбна, але зате
дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..
Я все ще не вiдзивалася...
- Чу ш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти!
Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала шалена пристрасть, З
окриком дико© злостi вхопила я за зошит i шпурнула ним до землi. Серце
товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на не©.
- Чого тобi ще треба? - спитала голосом, що змiнився вiд зворушення.
- Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза?
- Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i додала:
- Чому у тебе розплетене волосся?
Я вiдвернулася вiд не©, не вiдповiдаючи нiчого.
- Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, - домагалася
вона знов.
- Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менi зда ться...
Може, й це не да тобi спати i шкодить тво©й красi?
© очi заiскрилися.
- Так ти гада ш, що ти красна? Пожди, я знаю добре тво© думки. Ти
огидна, прича на кокетка! Ти хочеш удавати якусь "русалку", вправля шся в
якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз
чита ш, хоч мама вже кiлька разiв казала, що Гейне не для молодих
дiвчат. - Нараз розсмiялася. - Справдi, це рудаво-золотисте волосся,
зеленявi "морськi" очi... Зна ш що? Спродай цукерничку, купи собi арфу i
гребiнь i йди мiж нiмцi.
Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на не©.
Уст створити не була я годна i на одно слово - нi! Але коли я пiдняла
руку, щоби притиснути ©© до розпалено© голови, Лена з переляком сховалася
пiд ковдрою...
По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль...
Глухий бiль, неописане огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з
мо © грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi - нi!
помiж гi ни, що не мають нi чувства, нi розумiння для шляхетнiших
зворушень серця!..
Однозвучне цокання годинника переривало тишину мало© кiмнати, а свiтло
мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi й
стiнi.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилiзла нишком з постелi й забрала
роздертий зошит до себе. Очi мо© стулилися. Я аж надранком заснула. Менi
приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона нiби сидiла десь на скелi над
водою, перебираючи золотi струни сво © арфи. Спадаюче на груди й плечi
волосся здавалося на сонцi червоним плавним золотом. © погляд
напiвсумовитий, напiвбайдужий був звернений у безнадiйнiм очiкуваннi в
синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася на хвилях, i разом з
шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй:
Iсh weib night, was soll es bedeuten,
Dab ich so traurig bin
Ein Marchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn[12].
Вона схилилася.
Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опiсля
впустила вiльним рухом арфу в воду.
Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в
водi, мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг не©, росли,
змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний
простiр - одно i те саме, куди не гляну, самi хвилi. Вони шумлять,
борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним, роздражнюючим, майже
знайомим смiхом.
В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я,
куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про
його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами,
блакитним склепiнням...
Я би злетiла туди!..
- Почерез море, - гомонять хвилi i колишуть, заливаються попереднiм
чудним смiхом.
- Почерез море, - долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос
арфи... - Почерез море...
* * *_
З то© пори я не можу писати.
Життя мо затрою ться з кождим днем систематичнiше. Лиш читати ще можу,
того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обста за мною. I так я
читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся,
пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi.
Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi
бачиться, що удавилася б сво©м горем i сво©ми власними чувствами, не
висказавши чи властиво не виллявши ©х хоч у мертвий зошит. Спрятавши
обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегша на серцi.
Смуток щеза на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих,
проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання,
що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через мо©
уста не переходить нiколи, нiколи лож, - дода менi сили дивитися на сво©х
гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже
спокiйним...
* * *_
Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все
блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де
товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в
рiзних строях[13].
Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише мо©й iстотi, красна, мов
сонце. Я не бажала би слiпити сво ю красою - о, нi! - я хотiла би лише
бути красою: прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби
викликувати любов... а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi
залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiяко© женщини. Я не
хотiла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумiлись на менi всi.
Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку.
Це смiшна мрiя!
В мо©й душi повно мрiй, багато образiв, барв... Коли би я вмiла музику,
котрою впоююся, то укладала би все те в мелодi©. Декотрi з них було би
дуже, дуже трудно вiдограти...
* * *_
На заходi, на гранчастiм верху зелено© гори сто©ть столiтнiй одинокий
дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за
гори, а небо ще мов огнем пала , вирiзу ться вiн виразно на нiм.
Дивлячись туди, зда ться менi, що вiн руша ться, що приклику мене
незамiтно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Вiн там сто©ть
сам, а я тут.
* * *
Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за
другими!
Лена з родичами вiд'©хала. Забралися всi до Л., до яко©сь своячки на
весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.
Воздух весняний провiва , а мене обгорта туга за людьми, за життям!
Мене опуска вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я
хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все
дразнить. Хвилями опанову мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити
бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Iсусе Христе, чи ця
вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше
жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто
ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..
II
Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й
новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешка бiля нас
багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у
великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина,
сть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила,
менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала. Лени наче й
не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ©© без мене. З того
часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися
бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi сво©х
поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише
якимись "добрими знайомими".
Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена.
Вона вмi i приговорити, присiсти, попросити, i засмi ться в потребi, i
заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.
Я - нi.
При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся ©х доторкнути й словом,
щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi
з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати... Така вже якась
неспосiбна...
- Коли говориш, - критикують мене, - то, замiсть другому в очi
дивитися, дивишся бог зна куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а
очi тво© лише так по свiту блукають!
Нi! Я неспосiбна.
Бiльше уже з панною Марi ю згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В
Зонi мати умерла). Вона така лагiдна, нiжна. Голос у не© наче оксамитний,
а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю
не раз ©© терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока, або ©© батько такий
скупий!..
I принесла Лена новину вiд Ма вських, що повернувся ©х молодий свояк з
Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.
- Цiлий дiм у во нному настро©, - оповiдала. - Надлiсничий захмарений,
Зоня гостра, мов бритва, а пан "братанич" хоч i привiтнi, але такi вже
неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що
молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що ©м пiшло. Коби
лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда?
- Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко;
може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого...
- Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?
- Наталка? й би вбрати ту темно-понсову[14] сукню, що переробила з
мо ©. Вона лежить на нiй складно i сть ©й до лиця. Тепер нема за що
купувати друго©. Вона це сама зна .
- Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете. Менi байдуже, яка вона собi
там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в во нному
настро©? Раз якось давно сказала менi, що любить того "братанича" (вiн
зветься Василь Орядин), наче рiдного сина.
* * *
Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить
дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться,
смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: "симпатичнi".
* * *
(По вечiрку)._
Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси, котрих
нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не
знаю, чи мо "крейдяне" лице, що того ж вечора, як тiтка казала,
вiдбивалося мов "безкрове" вiд темного тла оксамитного Меdiсis-ковнiра -
довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без
шелесту волiклася за мною? Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi
погляди стрiчалися.
- Ти навiть i сукнi не вмi ш в руцi держати так, як треба, - казала
вона. - Волочиться за тобою, мов яка гадина, i денерву .
- Нехай волочиться! Менi невигiдно держати ©© раз у раз в руцi.
- Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйну ться!
- Руйну ться так само, як i твоя.
- З мо © не будуть вже бiльше нiчого робити, а з тво © ма ще бути
ковдра. Врештi, можеш ©© нiвечити, з не© ма бути ковдра для тебе, а не
для мене!
- Менi не треба з не© нiчого, - вiдповiла я. - Менi бабуня оставила двi
широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись
зробити ковдри.
- Гада ш? - кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. - З
тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi
лишилися по бабунi срiбнi ложечки, i що я мушу також мати якусь пам'ятку
по бабунi, як ти, бо я так само ©© внучка!
Я усмiхнулася.
Скiльки разiв приходилося менi чути, що та "проста баба з мiщанськими
манерами" не була "жодною бабунею" i що ©© лише соромилися! А нараз така
змiна в поглядах!
- Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? - спитала я
iронiчно. - А що важнiше, ти забирала би ©х вiд мене? I ти i тiтка, ба
навiть i наша стара кухарка зна , що бабуня оставила ©х менi!
- Справдi, тобi? - накинулася вона на мене. - А похорон за що
справилося бабунi! Ти гада ш: даром? Спитай лише в мами: вона тобi зробить
докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не
згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо ©х уже нема
дома - бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни
Марi©, коли вона пробувала сама дома - а по-друге, ти зна ш, що мама не
зносить опозицi©, а вже найменше вiд тебе!
В менi кипiло.
Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ©© дiтей, однак цього
не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона пораху видатки за похорон
сво © тещi, мо © дорого© бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й
щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи ©©
захланнiсть, щоби вже тим успособити ©© добре для мене! Та ба! Бабуня
помилилась i цим разом щодо не©. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам
один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно
походило вiд осiб, таких менi дорогих.
Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд не© з погордою й не
сказала нiчого. "О бабусенько! - подумала лише гiрко. - Коли б ти знала,
що тут дi ться, ти в гробi обернулася би!"
Бабуня лишила дiтям окремо "пам'ятки". Хлопцям рiзнi речi по дiдовi,
котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по перстеню. Вони висмiяли все це,
зрозумiвши раз, що ©х мати погорджу тими речами, котрi, щоправда, не були
самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що ©х дарувало щире серце добро©
старушки.
Чому ж ©м тепер захотiлося "пам'ятки"? I то якраз суконь погорджувано©
"просто© баби з мiщанськими манерами"? Та я це зрозумiла. Тiтка не була
дурно нiмкенею; а нiмкенi не без причини вважаються славними газдинями,
такими, що числяться в потребi i "з атомами"! Сукнi, полишенi менi
бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би лише за
грубi грошi. Ковдри з такого атласу - це чистий "капiтал". Так i чому не
придбати його сво©й доньцi? Яким же правом i яким способом? Це вже рiч
маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах.
- Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настро©, - почала Лена знов по
короткiй хвилинi, пiд час котро© я перемагала в собi гнiв i обурення, а
перейшовши попри не©, не глянула навiть в ту сторону, де стояла. - Ти
ступа ш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт. Ха-ха-ха!
Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся... Воно
тобi все не поможе! - просичала врештi явно. - Один кадриль дасться тобi
взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти[15]. Ми ж прецiнь зна мо, що
за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впада ш в очi, коли
не гуля ш... Ти така велика - i ми мусимо за тебе встилатися!
Менi ударила кров в лице.
- На чи бажання йду я? - спитала я.
- Розумi ться, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають з тобою добрi
замiри: та лише ти, бач, якась така нещасна!
Я усмiхнулася гiрким смiхом.
Угадала!..
Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як
його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома панами й
розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собi. Опiсля ми
глядiли посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як менi зда ться, мiй
його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та
Леною. Вони обi були нерозлучимi. Його лице смагляве, пригаду тип
полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче обернутися; обернувшись,
стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я очi в противну
сторону зали, зворушена чудним чуттям.
Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила мене
якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло мене, що вiн не
зблизився до мене анi одним кроком.
- Якi ви нинi гарнi! - сказала менi раз тихесенько панна Марiя. - Наче
та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi й
сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що
тужите за кимсь.
Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.
- Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.
- А з ним гуляли ви? - спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось.
- З ким?
- З Орядином.
- Нi.
- Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. - Вона й встала, щоби
пiдiйти до його. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав
уважно, що вона йому говорила.
- Панно Марi , нi! - кликнула я стиха. Вона подивилася зчудована на
мене.
- Оставте, прошу! - просила я ©© з притиском. Вона дивилася через
хвилину мовчки на мене.
- Якi ви гордi! - вiдповiла опiсля. - Ви хотiли би, щоби вiн сам
прийшов?
- Сам.
- Але ж бо ви не зна те, який вiн не раз несмiливий.
- Я не знаю, але дайте спокiй!
I вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне
вдоволення...
* * *
Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн
звичайно мiж п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно
фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс - надiйшов! Як же я
сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене.
Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi
самiй зробилося гаряче, мов полум'ям обдало лице, i я сама змiшалась.
Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смi мене
видiти. Не смi !
Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри
наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того
вiкна, де я тодi стояла.
Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм
незнайомi...
* * *
Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин
дитя "любовi" яко©сь своячки надлiсничого, доньки укра©нського
православного священика, й якогось музиканта.
- Але не думайте, дорога панi професорова, - оповiдала вона, - що вiн
був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiча ться
не раз справжнiх князiв щодо багатства! О, нi! Вiн був укра©нський циган i
походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв,
як мужикiв. Укра©нських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу!
Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницько© банди[16], а що був
добрим укра©нцем, то ©© батько, священик, приймав його з патрiотизму
частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом... - Тут вона урвала,
закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом...
Не знаю, з яко© причини прокинулося в мо©м серцi чувство ненавистi
супроти оповiдаючо© вдовицi, ©© вважали всi знайомi "доброю" жiнкою. Вона,
може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до не©. ©© спосiб
оповiдання викликав в мене жаль до не©, чого я ©й нiколи не забуду.
- В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм
якiмсь музикантi! Таже я би... Матiнко божа!.. I то, бачите, - говорила
вона дальше, - донька чесних людей, донька священика! О не© мав
старатися[17] якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотiла.
Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о
руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що
проступника вигнали таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за
донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi
життя. Iншi кажуть, що вона його сама просила покинути ©©, а потiм i
отру©лася сiрниками. Ат! хто ©х там зна , де правда? Вона була ще дуже
молода. Мала ледве дев'ятнадцять рокiв. Боже, боже! - додала згодом
згiрдливо. - Таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто зна , що з не© було би
ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому
кiнець.
- А чи ж вiн iм'я ма ? - спитала тiтка цiкаво.
- Таже бачите: iм'я батечка свого гiдного.
- Отже, мусили-таки побратися?
- А бог ©х там зна ! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що
вона його опiсля просила покинути ©©, а сама взяла та й отру©лася
сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ©© смертi кудись
забрався. Без причини був би не забирався.
- Та куди забрався? - спитала тiтка.
- Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову
банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.
- I не вернувся вже?
- Не вернувся до нинiшньо© днини.
- А дитина?
- Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба
було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий
брат музиканта, бездiтний мужик-газда, наперся взяти дитину за свою. А
надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. "Воно, - казав, -
менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише
газду; ну, а менi, може, бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на
простого газду". Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був
тодi дуже лютий. "Тобi, - каже, - сиротинського гроша забага ться, що йому
панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт зна , який ти захланний!
Ти вихова ш його так, що вiн буде сво © родини соромитися, що буде так
само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його
повести. Та нехай дi ться божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи
я, простий селянин, чи ти". Розлютився та й вiд'©хав. А надлiсничий взяв
справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи...
- А той що?
- Мужик той? Бог його зна , що. I не при©здив бiльше й не питав. От
дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла
йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в
"пани". Казала, що не дасть дитини сво © доньки на "пастуха". От таке-то,