Страница:
неабиякий; освiчених людей треба i мiж народом. Хто хоче дiйсно працювати,
найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв!
- Вiн не любить стану духовного; каже, що не годиться з його
природничо-науковими поглядами i що духовенство не ма будуччини.
- Так? Вiн це вже зна ? Га, може, воно й справдi так. Може, й не ма
будуччини. Щоправда, епоха безбожностi настала. Але я тебе запевняю,
Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою погодити.
Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг, отже, цiлком добре
вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшiм
значеннi слова. А хоч би i був толкував мужикам по-свому, що бог -
природа, а учив ©х при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив
правдi, був би все бiльше зробив, як так!
- Мабуть, не мiг, ву чку! - сказала я тихо.
- Бо фантаст! Бо напо©вся iншими iдеями!
- Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я ©х пiзнала, як ви
не раз казали: хоробливi.
- Не хоробливi! То не доказу ще нiчого. Але замiсть того я спитаю
тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал не прийма того?
Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче, але коли вiн цi ©
фiлософi© не вмi приноровити до життя, то ця фiлософiя неправедна. Вона
навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i виклику хоробливий настрiй. Ти
також так, як i вiн, перенята тим духом "будуччини": бажа те чогось, а
самi не зна те чого. Горе тому, хто бiльше жада , нiж сам в силi дати; хто
будить голод, а не заспокою його. Що задуму такий Орядин або йому
подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу полiпшити, усунути
хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чiм зачепився вiн
один, заки зайшов вiн до мети? Яка сила його характеру й яка в його
мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи i реформатори, що не хотять
узнавати долi й недолi - i то, що всi однаково не можуть жити i не будуть
жити! Така моя думка, а менi зда ться, що й думка бiльшостi.
- Я думаю iнакше, вуйку! Менi зда ться, що обов'язок кожного чоловiка
противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате приймати те,
що пода здiбний ум. Допровадити оту упряму "бiльшiсть" до пiзнання правди
й обов'язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку,
покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб ©м мало що
не всi не корилися, хоч душа його - то самолюбство. Хотiвши йому вiчно
коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi!
- Так Орядин каже?
- Може, i вiн каже.
- I ти вiриш в те?
- Вiрю. Так само, як в iснування "iдеальних вимог" життя.
Вiн помовчав хвилину.
- У кождого сво© думки, - сказав опiсля з притиском. - Я тобi бажаю
щастя, щиро бажаю тобi його, бо ти одинока дитина мо © дорого© сестри,
однак ти лiта ш занадто високо думками, а лiпше було би держатися землi i
йти давнiм убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в життi, як Орядин.
Щоб не поплуталась в iдеях i не взяла, замiсть моралi добра, моралi зла в
серце.
Замовк i пiднявся з мiсця.
I я замовкла та поволiклась за ним у хату.
Побачившись наостанку сама в сво©й кiмнатi, я кинулась безмовно на
постiль. О, нi, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо.
"Зломився, зломився!" - була одинока думка, що томила неустанно мою душу.
Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пiрнути в бруд i погань?
Лучче вмерти...
* * *
Неустанно дзвенить менi в ушах початок так звано© Моndscheinsonate[51]
Бетховена, неустанно дзвенить. У тi © сонати цiлком така сама пристрасна
краса, вона так само нездужа на тугу, як i мiсячна нiч перенята чимсь
демонiчним, от як хоч би й моя душа тепер!
Справдi, в менi прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не
вагалась сказати вголос: "Лiпша смерть, нiж життя, опутане немiччю i
брудом". I я вiрю в це. Хто зна , може б, я була в силi подати йому i
пiстоль, коли б зажадав того вiд мене?
Але, може, вiн iншим стане? Лiпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи,
може, стане буденним чоловiком? Iменно буденним чоловiком. Так воно й
буде. Час все затре i все буде добре.
Ух! що це за добро, на, котрiм лише час затре бруд!
Нi, мо серце вiдвернулося вiд його. Брудом сво©м завдав менi такого
болю, якби вмер; однак смерть ма в собi щось помиряючого, коли не
дразнить i розрива душу. I чому не вмер уже радше!
Чим бiльше думаю над ним, тим бiльше нездужаю. Я цiлком утомлена. Всi
мо© думки впились у його поступування супроти себе i других, i висновки ©х
нищать мене. Чому знеславився! ах! i чому упада тепер передо мною!
Та що! Вiн бив мене тими сво©ми вчинками. Це ж кiнець нашо© iсторi©.
Тихий, беззвучний, вiдчутний кiнець.
I чому пiддався тiй бруднiй силi, споганив себе безсильнiстю; чому
забув, що я - його царiвна?
Якась ненависть прокида ться хвилями в менi проти нього... Чи справдi
проти нього, чи проти немочi? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке
почуття, якби вiн перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звiр...
IV
(Геть-геть пiзнiше).
У нас знов перебува професор Лорден. Вiн повдовiв. I то вже давно
повдовiв. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина.
Орядин слабодух, але ще нижчi вiд його нехай не критикують його. Найлiпше
про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нiм перемогла його гаряча
натура.
Завтра Лорден вiд'©жджа .
Чого вiн слiдить неустанно за мною сво©ми хитрими блискучими очима? I
все "Лореляй" i "Лореляй" прозива мене, а на самотi, мов на глум, каже
менi, що я гарна!
* * *
(Знов пiзнiше)._
Цього вечора прикликала мене тiтка до себе. Мала щось сказати. Я пiшла.
Вона сидiла коло столу i держала якийсь лист у руцi. Видалася менi
чомусь прибитою.
- Що вам, тiточко? - спитала я, занепоко на. - Може, сталося з вами що
немиле? Чи, може, одержали яку лиху вiстку вiд Лени або вiд братiв?
Вона усмiхнулася насилу.
- Нi, - вiдповiла. - Нiчого такого нема. Цим разом... то сть, нинi йде
про... тебе.
- Про мене?
- Так! Подумай собi лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
- Зi мною!.. - I усмiхнувшись якимсь безвиразним усмiхом, дивилась я на
не© широко отвертими очима. - Лорден, тiточко?
- Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого iншого?
(Послiдн слово вимовила з притиском, i ©© очi вп'ялися ще гострiше в
мене).
Я глянула на не©.
- Про нiкого я не думала, а про це вже нiколи.
- Ну, бачиш, не одно дi ться несподiвано. I я цього не надiялася.
Нiколи в свiтi не надiялася цього. Лист прибув ще нинi зранку, але я...
я... не мала часу з тобою говорити об тiм. Вiн просить о скору вiдповiдь.
Впрочiм, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розумi ться
само собою!
При ©© послiднiх словах обгорнуло мене несказанно гiрке чуття, але
заразом з тим пiднялася вся гордiсть мо © iстоти. Я чула, як в мене очi
заiскрилися.
- А коли я цього не вчиню?
У тiтки очi замиготiли.
- Як?
- Тiточко, я не хочу за його йти!
- Ти не пiдеш за його?
- Я, тiтко, я... я не пiду за його!
- I вiльно спитати, чому?
- Я не хочу його! Тiточко - я за його? Я не можу!
- Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? - Вона сказала це
з холодним усмiхом i зовсiм спокiйно. - Ну, щодо того, то вiн тво © любовi
i не жадний...
- Так?
- Так, моя кохана! Вiн вправдi пише, що бажа для сво © хатини
"голубки-господинi", але це, розумi ться, лиш гарна фраза. Певна рiч, вiн,
чоловiк старший i статечний, не буде мрiяти вже про любов. Це й не личило
би йому. Вiн пода замiсть любовi щось лiпше i щось таке, що може дiвоче
серце наповнити дiйсною вдячнiстю. Вiн пода бiднiй сиротi хлiба, гарне
становисько, поважання i значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що
внесеш ти йому в дiм? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при тво©й
зарозумiлостi i надiюся, то я тобi сама скажу.
- Лишiть, тiточко, не кажiть! Я сама знаю. Я - то величезний нуль,
котрий, крiм кiлькох срiбних ложечок, не внесе йому нiчого бiльше в дiм.
Але я вам щось iншого скажу, тiтко. Я не калiка, щоби без любовi приймати
дарунки ласки. Тому нехай вiн обглянеться завчасу за iншою голубкою. Вiн
менi не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!
- Так? Навiть i не поважа ш? - почувся нараз голос вуйка десь за мо©ми
плечима, i вiн з'явився в цiй хвилi в кiмнатi. - Ти дума ш, що коли
чоловiк не цiлком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дiвчини, як
комедiант, так його через те годi вже й поважати, i через те вiн не
здатний на мужа? А на мою думку, то саме вiн, Лорден, вiдповiдний для тебе
муж. Вiн чоловiк немолодий... з дозрiлими пересвiдченнями, з досвiдом,
розважний... може, йому вдалося б твiй звихнений ум повести на рiвну
дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жiнку, як бог приказав.
Нам це, на жаль, не вдалося!
- Впрочiм, - перебила тiтка скоро, - впрочiм, на кого ти дума ш ждати?
Я не вiдповiла зараз.
- На кого iншого або й на нiкого! - вiдповiла я опiсля.
- Знамените! - кликнув вуйко i почав зворушений ходити по свiтлицi.
- Я рада би знати, хто той iнший? - обiзвалася знов тiтка. - Коли б
лише хутко з'явився! Твiй час дорогий, Наталко, i може, на мою думку, лиш
тепер хосен[52] принести. Послiднiй рiк лишив на тобi якiсь слiди; ти -
даруй вже за мою одвертiсть - схудла й споганiла!
Я усмiхнулася i вiдвернулася до вiкна, що було вiдчинене.
Надворi стояла тепла осiнь.
На небi блистiли незлiчимi зорi, а з-за темно-синявих гiр виринав
мiсяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Менi здавалося, що
спокiй, який розлягся в природi, перейде i на мене, вплине на мою в тiй
хвилi сильно зворушену душу.
- Хочеш, може, з зiрок вичитати, коли з'явиться той iнший? - почала
тiтка наново, коли я на ©© питання не давала нiяко© вiдповiдi. В ту саму
хвилю станув i вуйко коло мене, i його рука поклалася важко на мо плече.
Обзирнувшись, глянула я в його лице. В тiй хвилi видалось воно менi
подiбним до тiтчиного, холодним i кам'яним.
- Ожиданий iнший, - говорив з притиском i глумом, - не з'явиться. В
послiднiм часi писали за ним з дому кiлька разiв, але не одержали нiяко©
вiдповiдi. Нiхто не зна , де вiн оберта ться. Вибий собi, проте, з голови
тi мрi©, котрi, як я переконуюся, викохала ти надармо!
- Чому ви менi оце кажете, вуйку? Ви або помиля тесь зовсiм, або я вас
не розумiю.
- А я гадаю, що ти мене розумi ш! - вiдповiв вiн i, згорнувши руки на
грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грiзно.
- Що такого, Мiлечку? Що це знов за новi афронти? - загомонiла тiтка,
водячи допитливо очима вiд його до мене. Вуйко не вiдповiдав нiчого, а
замiсть того почав ходити по свiтлицi, що у його бувало все ознакою
зворушення або гнiву.
- Вiдай, не дочекаюся вiдповiдi вiд нiкого, - говорила тiтка, - хоч i
маю право домагатися ©©. Наталко, - накинулась на мене, - зараз менi
оправдайся!
- Що ж менi казати? - вiдповiла я, усмiхаючись. - Хiба, може, те, що
вуйко помиля ться у сво©х здогадках, котрi я, впрочiм, зачинаю розумiти. Я
не жду, вуйку, на Орядина! - додала сухо.
Вуйко видивився на мене.
- Помиляюся? - кликнув. - Помиляюся? Так тобi цей пройдисвiт не
завернув голови? Чому ж ти освiдчин чесного, поважного чоловiка не хочеш
прийняти? Надi шся, певно, що вiн ще поверне i поведе тебе до шлюбу? То я
помиляюся, коли кажу, що помiж двома нездоровими умами iсну якась
однаковiсть i - симпатiя? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше)
була би певно така смiшна думка i в голову не прийшла, бо нi вiн не ма
нiчого, нi ти не ма ш, однак менi накинулась вона в послiднiм часi сама
насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч нi разу не
промовила й слова. О! - кликнув огiрчений. - Коли б твiй батечко-фiлософ
мiг тепер тво поведення бачити, тiшився б!
- Тiшився би, вуйку, справдi, якби заглянув у глибiнь мо©х думок, -
вiдповiла я гордо. - Ми з Орядином - не криюся з тим - розумiли глибоко
одно другого; ми мали однаковi погляди майже пiд кождим взглядом. Однак
щодо любовi, вуйку, то (тут усмiхнулася я мимоволi гiрко) ми закiнчили
вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для
того, щоб я ждала на Орядина, нi, нi! Лише тому, що в мо©м серцi живе для
його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, - говорила я дальше
вже тремтячим голосом, - зломлюся або стануся для його i для себе важким
горем, але я не зiгнуся нiколи, вуйку, нiколи!
- Ну-ну! Це гарнi слова, чисто панянськi, дiвочi! - обiзвалася тiтка. -
Нема що казати. Впрочiм, нiчого тобi не поможе. Тво© приватнi чуття i
думки не повиннi в тiй справi вiдогравати велико© ролi, бо вони псують
твою будучнiсть; богу дякувати, що ще i ми ма мо якесь право докинути
деяке слiвце до тво©х рiшень. Ми, тво© добродi©, заступники безталанних
родичiв тво©х, ми, кормильцi тво©. Чи ти чула? Ти гада ш, що такi партi©,
як Лорден, валяються по дорозi? Ой, нi, нi! Ти мусиш за його вийти! Для
тебе нема луччо© забезпеки на будучнiсть, як та, а навiть i надi© на iншу
нема. Наш дiм не порожнiй, Лена i Катя також живуть, а хлопцiв треба ще
довгий час спомагати, доки вийдуть на людей i будуть мати свiй кусник
хлiба. Схаменись, кажу послiднiй раз по-доброму! Хiба ти задуму ш i дальше
наш гiрко зароблений хлiб ©сти, кров нашу ссати?
- Ой тiтко! - зойкнула я. - Бiйтеся бога!
- Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, i з тим стану хоч
би i до сповiдi. Лучче ти бiйся бога! Це в тебе нема сумлiння й уваги. Але
я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що з хвилини, в котрiй
вiдмовиш Лорденовi, стане мiй дiм для тебе зачинений. Шукай собi тодi
iншо© стрiхи i iншо© рiднi. Шукай тодi собi свого реформатора!
Я вiдвернулася мовчки, притиснувши долонями виски, а вона гукала
дальше:
- Треба мати щастя! Друга радувалася б на цiлий свiт, що ©© спаса
чоловiк з таким становищем вiд голоду i холоду, а тут вона... - i урвала.
- Впрочiм, добре йому так! - додала з якоюсь злобною утiхою. - Коли вже не
знав iншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнiшого чоловiка,
а тепер переконуюся, що в його курячий розум. Най же раду ться тепер
гарною Лореляй!
З сильно стуленими устами i болiсно стягненими бровами стояла я, як
перше, коло вiкна, дивилася в нiч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися
божевiльнi, поплутанi, сполоханi думки, шукаючи виходу з цього положення.
Однак дармо! Вони не приводили нiяко© полегшi, нiякого рятунку, нiяко©
помочi! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрiбна.
- Гляди лише туди, гляди! - (слова ©© падали мов удари на мене). -
Може, вiн вирине з чарiвно© темряви i визволить тебе вiд земських мук!
- Коби виринув! - вмiшався вуйко. - Але то© хвилi не дiждеться, мабуть,
нiхто. Бог зна , в якiм закутку свiту волочиться вiн i чи поверне ще назад
сюди!
- I чого б мав ще назад повертати, якого бiса, i кому би захотiлося
його? - питала тiтка сердито.
- Захотiлося! Кому би його захотiлося, Павлинко? Ма вському? Той не
тужив за ним нiколи. За ним питають iз суду. Якийсь брат його батька, про
котрого говорили, що хотiв його взяти за свого, помер i лишив йому цiлий
свiй ма ток. Подумай собi, Павлинко, такому гуляцi ма ток!
- Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мiлечку? Чи то правда?
- Свята правда, Павлинко!
- I я ж не кажу завсiгди, що треба мати щастя! - застогнала вона. - Але
ж i вибрав собi наслiдника, нема що казати. За одну нiч прогайну
довголiтню працю. I кажеш, Мiлечку, цiлий ма ток?
- Цiлий, Павлинко. Вiн не мав нi жiнки, нi дiтей!
- I багато ж його там?
- Не знаю. Мабуть, звичайний собi ма точок селянина-газди. Небiжчик,
чую, жив лише в тiм господарствi, пхав у його ввесь свiй грiш.
- Щоб опiсля розiйшовся за одну нiч! - докiнчила тiтка злобно.
- А що ж. Воно завсiгди так бува . Однi суть бджолами, а другi
трутнями.
- Нема правди на свiтi, Мiлечку!
- Нема! I я так скажу! Я працюю цiле життя, гарую[53] як чорний вiл,
анi не граю, анi не п'ю, а все я жебрак! А другий i не робить i не дба , а
йому дiстанеться нi сяк, нi так - ет! "правда"!..
- А що Ма вський на те, Мiлечку?
- Е, що Ма вський! Вiн говорить тепер так, якби любив Орядина бог зна
як. Зве його добрим хлопцем i каже, що хотiв би, аби вiн повернув додому
на якийсь час "вiдпiчнути". Це вiн, певно, тому так каже, бо Орядин, по
одержанню однi © половини грошей вiд Ма вського, зрiкся друго©. Впрочiм,
може, хоче i видурити вiд його спадщину; бо вiн, як я думаю, великий
рахмайстер![54]
- Ну! А я ж не казала, Мiлечку? Гой! гой! старий лис, хто його не зна !
I я певна, що те йому вдасться!
- Га! З капiталом в руках можна нинi всього добитися. Впрочiм, лiпше
най бере Ма вський, нiж ма взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця
селянина опиниться в руках жидiвських! Орядин розвi ©© скоро!
- Страх, Мiлечку! В мене аж нерви задрижали!
- Прогайну , програ ! Вже коли не боявся вiн свого вуйка - все ж вiн
вуйко! - вiддати в руки лихваря, то вiн i свою душу годен[55] за грошi
продати, а не то кусник землi, не здобутий власною працею!
"Не прогайну ! Не програ !" - вiдповiдав в мо©й душi якийсь голос, i
вiн рвався менi на уста, щоби станути в оборонi того, що був в тiй хвилi
далеко i не мiг сам боронитися; однак цей голос застряг менi в горлi, i я
усмiхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звiдки знаю, що не прогайну ? Де
запорука? Звiдки я знаю, який вiн тепер i чи я дiйсно знала його добре?
Тепер лежать мiж нами два роки i те, що його побiдило, а менi болю
завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрiлiша стала. Отже,
що нас в'яже? Ота одна тодiшня хвилина, "любов" ота? Нi! Вiн вiльний,
свобiдний тепер, пан сво © долi - а я... ха-ха-ха! царiвна для себе!
Менi осталося з собою закiнчити.
I я знов пiрнула думками бог зна куди.
Тiтка якби угадала мо© думки. Звернувшись по короткiй глибокiй задумi
до мене, промовила сухо:
- Ми вiддалились трохи вiд властивого предмета, однак я думаю, що
справу треба закiнчити, i що не будеш нас тут до пiвночi держати. Нинi
мусить зробитися всьому кiнець, а який кiнець, зна ш!
Мене обгорнула шалена розпука, i я приступила до не©.
- Даруйте менi лише цю одну нiч! - вирвалось, мов зойк, з мо © грудi.
- До чого? Аби комедiю продовжити? Ти чула, що я говорила, i так мусить
бути!
- Даруйте!
© очi спинилися лячно на менi, i вона вiдступилася вiд мене.
- Про мене! - сказала опiсля. - Iди, однак будь хоч цей однiсiнький
раз, хоч на одну хвилину для себе само© розумна; а потiм (т. . по
вiнчанню) як собi хочеш!
* * *
Ясна нiч настала вже давно, а я все ще не спала.
Я мучилася.
По великiй вiконнiй шибi билася кутиками якась велика муха, бринiла
безустанно. Раз тонесенько, жалiбно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче i
нижче, опiсля знов болючо.
Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевiльними думками, замiтила я,
що заслухувалась мимовiльно все наново в той тонесенький, жалiбний
бренькiт. Що ©й такого? Чого побивалася? Чи ©© мучила туга за польотом в
зористу холодну нiч, i вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може,
попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нiжнi крильця, гамувала
©©? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звiльна або
й нагло спуститься звiдкись згори на не© павук, ухопиться ©© тонесенькими
довгими нiжками, обплута , обмота ... Вони хвилину поборються... Вона в
борбi зойкне дивним, тонесеньким голосом; опiсля вiн переможе ©© i таки
виссе кров...
Це знала я вже наперед;
I знов стала я про себе думати. Чому звернулися мо© думки до минувшини,
коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали картини з
мо©х наймолодших лiт. Я думала про померших родичiв, про бабуню i про те,
що вона менi завсiгди об них оповiдала. Примiром, як не раз радилися над
мо ю долею. Я була в них лише одна-однiсiнька, i тому мало все добро свiту
менi припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати
розпадалася...
Та ба! Настав такий час, що все розпалося...
Обернувшись бистрим рухом до стiни, склонила я голову глибше к грудям i
притиснула розпалене чоло до холодно© стiни. Скоро спливали великi гарячi
сльози по лицi.
I дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою поганi брутальнi
картини. Помчались також попри мертвi одностайнi хвилi, в котрих молодий
ум побивався голодний, вислiджуючи власною слабою силою безпiдставнi
упередження, нiвечив ©х i рвався до правди. А далi, далi доля усмiхнулася
до мене...
- Будучнiсть наша, - казав вiн тодi певним, гордим голосом, - i ти
побачиш. - А я, упо на любов'ю, котро© не зазнавала вiд нiкого, повiрила.
Однак у чiм наша будучнiсть? В мене нема ©© в нiчiм, хiба, може, в його
вона; А тепер я i "бачу". Бачу, що любов не завсiгди бува тi ю могучою
силою, об котрiй говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати
навiть талiсманом проти брудних пристрастей i спокус. Чому не обiзвався
анi одним словом, чому не признався хоч i до сумно© правди, може би... а
то ворожi уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам
потонув...
Я i вiн. Обо ми станули вже при цiлi; добились уже будучностi. Йому
оста ться лише "прийти", як обiцяв... I, плачучи, розсмiялася я з тако©
будучностi. Вiн спiткнувся нiкчемно при першiм вихрi; бо i в чiм же лежала
його сила? Вона не могла вже тодi в нiм бути. А я що таке? Що мучить мене
вдень i вночi, чого ще менi забага ться?
I я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку
непогiдну бурливу нiч, - .бог зна за чим...
Муха все ще бринiла. Срiбне свiтло мiсяця ллялося вiкном у кiмнату, а
старий годинник цокав тихесенько, мов той дiдик в пантофельках, щоб нiкого
не збудити сво©м ходом.
Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улiю, i я пiддалася цiлком ©х
потузi.
Що менi нинi ввечiр говорила тiтка, i що я ©й вiдповiв дала? "Коли
Лорденовi вiдмовиш, - говорила, - тодi шукай собi iншо© стрiхи, шукай
реформатора!"
Перед мо ю душею виринула легко зiгнута стать старого тирана, його
чигаючий взiр, кiнчаста борода. Я закусила губи. В горлi давила, як i
перше, мiшанина шаленого смiху i плачу. Лучче вмерти!
I вiдтак станув i вiн передо мною. "Пожди ще, русалко! - шептав
пристрасно. - Ще одну хвилину, я люблю тебе!"
Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так i тi спогади
завзялися на мене.
- Вмерти менi? Вмерти? - шептали скоро уста, i судорожно зарилися
пальцi в волосся. - Я не хочу вмирати! - сказала сама аж уголос.
I знов минали хвилина за хвилиною.
- На iншого або на жодного буду ждати! - вiдповiла я тiтцi. Що за
плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим "iншим" не був
хто iнший, лише Орядин, а Орядин - ну, що ж з ним? От як поплуталася в
самодурствi, котрим хотiла спастися; яка дурниця вийшла! Менi нi на кого
ждати. Люди в мо©х обставинах не ждуть. Не ©м можна кермувати сво ю долею.
А коли серце противиться, збожеволi ш... Нехай собi! На те хлiб . Хлiб не
один раз показався найпевнiшим лiком на упрямiсть i любовнi химери. Хiба
би, може, ще завтра... о "завтра"! Ха-ха-ха! Завтра!
Я втиснула лице в долонi i - думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо...
Вона все бринить жалiсно, тонесенько... зда ться, безконечно. Бореться
ще? Чи вже кона ?..
I чому я це без потреби обминаю? Адже i вiдчуваю я i знаю, що в однiм
закутку мого серця сидить якесь "щось" i смi ться нишком злобною
веселiстю. Це "щось" зна , що я завтра стану перед тiткою i мо© уста, не
затремтiвши анi раз, вимовлять "пiду". I я пiду!
* * *
Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже i в менi повинна бути
якась вiдпорна сила, а чому я пiддаюся? Якiй силi улягаю я?
Менi не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була навiть об тiм
твердо переконана. Думала навiть, що я лiпша вiд других, що стою вище (о
смiйтеся!) вiд других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би
нiколи супроти "власних переконань", що вмерла би скорше... а тепер, коли
настала хвиля показатися такою... тепер... нi! я не знаю, що тепер!
Друга пiшла би, може, де в "свiт". Я нi! Чого менi в свiт iти? Чи там
лiпше? Всюди однаково, а я була би й деiнде також однакова, значить:
безсильна.
Нi, я вже "пiду". Таки пiду! Знаю вже напевно, що так зроблю. I ще раз,
упослiдн кажу собi, нiкчемнiй, пiдлiй, що... пiду!..
Як думала, так i сталося.
Вранцi поволiклася до тiтки i заявила, що пiду. Обо , т. . тiтка i
вуйко, аж засяяли з радостi.
- I не надiявся вiд тебе чого iншого, Наталочко, - мовив вуйко,
потираючи з задоволення руки. - Знав я таки добре, що ти собi розумниця,
що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!
Я не вiдповiдала нiчого, хотiла якнайборше знов вiддалитися. Мене
болiли очi, i я була обезсилена до крайностi. Тiтка придержала мене
ласкаво i навiть, вперше в життi, поцiлувала. Ненависне "рудаве" волосся
дiждалося, що рука ©© не цуралася його погладити.
- Ти, звiсно, не можеш ще оцiнити свого щастя, - поясняла вона менi,
коли ©© погляд вiдкрив щось-то на мо©м лицi. - Застановись лише над тим,
що ти увiйдеш у зовсiм уряджений дiм, в котрiм не буде, певно, бракувати
анi одного цвяшка, анi найдрiбнiшо© речi, i що тото все значить! Я
переконана, що вiн справить ще не одну гарну рiч, щоби свою молоду
жiночку, свою - як то вiн з нiмецька каже - "Лореляй" задоволити. Я знаю
мужчин, що любили сво© другi жiнки сто разiв бiльше, як перших. Лорден
вигляда також на такого чоловiка. З першою жiнкою женився, може, задля
ма тку, однак за тобою, оскiльки я це замiтила, вiн формально побива ться.
У старшого чоловiка це не маловажна рiч. Тобi буде добре у його.
Мене обгорнуло погане, гидке чувство, i я вiдвернулася вiд не©. Вона
цього не замiтила. Махаючи в одно маленькою срiбною ложечкою, говорила
спокiйно дальше:
- Вiн ма гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок,
ма осiбний ма ток по матерi. Коли би вмерло - чую, що дуже мiзерне - то
ма ток припав би на батька, бо у матерi, окрiм старих родичiв, не було
нiяких нi братiв, нi сестер. Ну, а вiн, звiсно, не взяв би ма тку з собою
до гробу©
- Ох, тiточко, не говорiть таке! - просила я ©©, а вона розсмiялася
весело.
- Годi ж бо, годi! - успокоювала пiдсолодженим, аж немилим голосом. -
Того нема ще чого лякатися! Тому вiн ще не потребу вмирати, що говориться
об можливiм випадку. Видиш? Поетична мана спала тобi вже з очей, коли
подумала об тiм, а з тим i об усiм! Побою шся вже о сво щастя? О дитинко!
В кождiй хвилi життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не
серцем. Так, напр., ти над тим певно анi хвилинки не думала, що, вийшовши
за Лордена, станеш i для нас неабиякою пiдпорою. Лена i Катя будуть могти
не раз i не два у тебе побувати, тобi ж вони сестри, а Лорден також обох
сердечне любить. До Лени горнеться, мов до рiдно© сестри. Ти, правду
найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв!
- Вiн не любить стану духовного; каже, що не годиться з його
природничо-науковими поглядами i що духовенство не ма будуччини.
- Так? Вiн це вже зна ? Га, може, воно й справдi так. Може, й не ма
будуччини. Щоправда, епоха безбожностi настала. Але я тебе запевняю,
Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою погодити.
Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг, отже, цiлком добре
вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшiм
значеннi слова. А хоч би i був толкував мужикам по-свому, що бог -
природа, а учив ©х при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив
правдi, був би все бiльше зробив, як так!
- Мабуть, не мiг, ву чку! - сказала я тихо.
- Бо фантаст! Бо напо©вся iншими iдеями!
- Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я ©х пiзнала, як ви
не раз казали: хоробливi.
- Не хоробливi! То не доказу ще нiчого. Але замiсть того я спитаю
тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал не прийма того?
Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче, але коли вiн цi ©
фiлософi© не вмi приноровити до життя, то ця фiлософiя неправедна. Вона
навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i виклику хоробливий настрiй. Ти
також так, як i вiн, перенята тим духом "будуччини": бажа те чогось, а
самi не зна те чого. Горе тому, хто бiльше жада , нiж сам в силi дати; хто
будить голод, а не заспокою його. Що задуму такий Орядин або йому
подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу полiпшити, усунути
хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чiм зачепився вiн
один, заки зайшов вiн до мети? Яка сила його характеру й яка в його
мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи i реформатори, що не хотять
узнавати долi й недолi - i то, що всi однаково не можуть жити i не будуть
жити! Така моя думка, а менi зда ться, що й думка бiльшостi.
- Я думаю iнакше, вуйку! Менi зда ться, що обов'язок кожного чоловiка
противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате приймати те,
що пода здiбний ум. Допровадити оту упряму "бiльшiсть" до пiзнання правди
й обов'язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку,
покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб ©м мало що
не всi не корилися, хоч душа його - то самолюбство. Хотiвши йому вiчно
коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi!
- Так Орядин каже?
- Може, i вiн каже.
- I ти вiриш в те?
- Вiрю. Так само, як в iснування "iдеальних вимог" життя.
Вiн помовчав хвилину.
- У кождого сво© думки, - сказав опiсля з притиском. - Я тобi бажаю
щастя, щиро бажаю тобi його, бо ти одинока дитина мо © дорого© сестри,
однак ти лiта ш занадто високо думками, а лiпше було би держатися землi i
йти давнiм убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в життi, як Орядин.
Щоб не поплуталась в iдеях i не взяла, замiсть моралi добра, моралi зла в
серце.
Замовк i пiднявся з мiсця.
I я замовкла та поволiклась за ним у хату.
Побачившись наостанку сама в сво©й кiмнатi, я кинулась безмовно на
постiль. О, нi, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо.
"Зломився, зломився!" - була одинока думка, що томила неустанно мою душу.
Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пiрнути в бруд i погань?
Лучче вмерти...
* * *
Неустанно дзвенить менi в ушах початок так звано© Моndscheinsonate[51]
Бетховена, неустанно дзвенить. У тi © сонати цiлком така сама пристрасна
краса, вона так само нездужа на тугу, як i мiсячна нiч перенята чимсь
демонiчним, от як хоч би й моя душа тепер!
Справдi, в менi прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не
вагалась сказати вголос: "Лiпша смерть, нiж життя, опутане немiччю i
брудом". I я вiрю в це. Хто зна , може б, я була в силi подати йому i
пiстоль, коли б зажадав того вiд мене?
Але, може, вiн iншим стане? Лiпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи,
може, стане буденним чоловiком? Iменно буденним чоловiком. Так воно й
буде. Час все затре i все буде добре.
Ух! що це за добро, на, котрiм лише час затре бруд!
Нi, мо серце вiдвернулося вiд його. Брудом сво©м завдав менi такого
болю, якби вмер; однак смерть ма в собi щось помиряючого, коли не
дразнить i розрива душу. I чому не вмер уже радше!
Чим бiльше думаю над ним, тим бiльше нездужаю. Я цiлком утомлена. Всi
мо© думки впились у його поступування супроти себе i других, i висновки ©х
нищать мене. Чому знеславився! ах! i чому упада тепер передо мною!
Та що! Вiн бив мене тими сво©ми вчинками. Це ж кiнець нашо© iсторi©.
Тихий, беззвучний, вiдчутний кiнець.
I чому пiддався тiй бруднiй силi, споганив себе безсильнiстю; чому
забув, що я - його царiвна?
Якась ненависть прокида ться хвилями в менi проти нього... Чи справдi
проти нього, чи проти немочi? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке
почуття, якби вiн перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звiр...
IV
(Геть-геть пiзнiше).
У нас знов перебува професор Лорден. Вiн повдовiв. I то вже давно
повдовiв. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина.
Орядин слабодух, але ще нижчi вiд його нехай не критикують його. Найлiпше
про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нiм перемогла його гаряча
натура.
Завтра Лорден вiд'©жджа .
Чого вiн слiдить неустанно за мною сво©ми хитрими блискучими очима? I
все "Лореляй" i "Лореляй" прозива мене, а на самотi, мов на глум, каже
менi, що я гарна!
* * *
(Знов пiзнiше)._
Цього вечора прикликала мене тiтка до себе. Мала щось сказати. Я пiшла.
Вона сидiла коло столу i держала якийсь лист у руцi. Видалася менi
чомусь прибитою.
- Що вам, тiточко? - спитала я, занепоко на. - Може, сталося з вами що
немиле? Чи, може, одержали яку лиху вiстку вiд Лени або вiд братiв?
Вона усмiхнулася насилу.
- Нi, - вiдповiла. - Нiчого такого нема. Цим разом... то сть, нинi йде
про... тебе.
- Про мене?
- Так! Подумай собi лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
- Зi мною!.. - I усмiхнувшись якимсь безвиразним усмiхом, дивилась я на
не© широко отвертими очима. - Лорден, тiточко?
- Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого iншого?
(Послiдн слово вимовила з притиском, i ©© очi вп'ялися ще гострiше в
мене).
Я глянула на не©.
- Про нiкого я не думала, а про це вже нiколи.
- Ну, бачиш, не одно дi ться несподiвано. I я цього не надiялася.
Нiколи в свiтi не надiялася цього. Лист прибув ще нинi зранку, але я...
я... не мала часу з тобою говорити об тiм. Вiн просить о скору вiдповiдь.
Впрочiм, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розумi ться
само собою!
При ©© послiднiх словах обгорнуло мене несказанно гiрке чуття, але
заразом з тим пiднялася вся гордiсть мо © iстоти. Я чула, як в мене очi
заiскрилися.
- А коли я цього не вчиню?
У тiтки очi замиготiли.
- Як?
- Тiточко, я не хочу за його йти!
- Ти не пiдеш за його?
- Я, тiтко, я... я не пiду за його!
- I вiльно спитати, чому?
- Я не хочу його! Тiточко - я за його? Я не можу!
- Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? - Вона сказала це
з холодним усмiхом i зовсiм спокiйно. - Ну, щодо того, то вiн тво © любовi
i не жадний...
- Так?
- Так, моя кохана! Вiн вправдi пише, що бажа для сво © хатини
"голубки-господинi", але це, розумi ться, лиш гарна фраза. Певна рiч, вiн,
чоловiк старший i статечний, не буде мрiяти вже про любов. Це й не личило
би йому. Вiн пода замiсть любовi щось лiпше i щось таке, що може дiвоче
серце наповнити дiйсною вдячнiстю. Вiн пода бiднiй сиротi хлiба, гарне
становисько, поважання i значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що
внесеш ти йому в дiм? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при тво©й
зарозумiлостi i надiюся, то я тобi сама скажу.
- Лишiть, тiточко, не кажiть! Я сама знаю. Я - то величезний нуль,
котрий, крiм кiлькох срiбних ложечок, не внесе йому нiчого бiльше в дiм.
Але я вам щось iншого скажу, тiтко. Я не калiка, щоби без любовi приймати
дарунки ласки. Тому нехай вiн обглянеться завчасу за iншою голубкою. Вiн
менi не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!
- Так? Навiть i не поважа ш? - почувся нараз голос вуйка десь за мо©ми
плечима, i вiн з'явився в цiй хвилi в кiмнатi. - Ти дума ш, що коли
чоловiк не цiлком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дiвчини, як
комедiант, так його через те годi вже й поважати, i через те вiн не
здатний на мужа? А на мою думку, то саме вiн, Лорден, вiдповiдний для тебе
муж. Вiн чоловiк немолодий... з дозрiлими пересвiдченнями, з досвiдом,
розважний... може, йому вдалося б твiй звихнений ум повести на рiвну
дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жiнку, як бог приказав.
Нам це, на жаль, не вдалося!
- Впрочiм, - перебила тiтка скоро, - впрочiм, на кого ти дума ш ждати?
Я не вiдповiла зараз.
- На кого iншого або й на нiкого! - вiдповiла я опiсля.
- Знамените! - кликнув вуйко i почав зворушений ходити по свiтлицi.
- Я рада би знати, хто той iнший? - обiзвалася знов тiтка. - Коли б
лише хутко з'явився! Твiй час дорогий, Наталко, i може, на мою думку, лиш
тепер хосен[52] принести. Послiднiй рiк лишив на тобi якiсь слiди; ти -
даруй вже за мою одвертiсть - схудла й споганiла!
Я усмiхнулася i вiдвернулася до вiкна, що було вiдчинене.
Надворi стояла тепла осiнь.
На небi блистiли незлiчимi зорi, а з-за темно-синявих гiр виринав
мiсяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Менi здавалося, що
спокiй, який розлягся в природi, перейде i на мене, вплине на мою в тiй
хвилi сильно зворушену душу.
- Хочеш, може, з зiрок вичитати, коли з'явиться той iнший? - почала
тiтка наново, коли я на ©© питання не давала нiяко© вiдповiдi. В ту саму
хвилю станув i вуйко коло мене, i його рука поклалася важко на мо плече.
Обзирнувшись, глянула я в його лице. В тiй хвилi видалось воно менi
подiбним до тiтчиного, холодним i кам'яним.
- Ожиданий iнший, - говорив з притиском i глумом, - не з'явиться. В
послiднiм часi писали за ним з дому кiлька разiв, але не одержали нiяко©
вiдповiдi. Нiхто не зна , де вiн оберта ться. Вибий собi, проте, з голови
тi мрi©, котрi, як я переконуюся, викохала ти надармо!
- Чому ви менi оце кажете, вуйку? Ви або помиля тесь зовсiм, або я вас
не розумiю.
- А я гадаю, що ти мене розумi ш! - вiдповiв вiн i, згорнувши руки на
грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грiзно.
- Що такого, Мiлечку? Що це знов за новi афронти? - загомонiла тiтка,
водячи допитливо очима вiд його до мене. Вуйко не вiдповiдав нiчого, а
замiсть того почав ходити по свiтлицi, що у його бувало все ознакою
зворушення або гнiву.
- Вiдай, не дочекаюся вiдповiдi вiд нiкого, - говорила тiтка, - хоч i
маю право домагатися ©©. Наталко, - накинулась на мене, - зараз менi
оправдайся!
- Що ж менi казати? - вiдповiла я, усмiхаючись. - Хiба, може, те, що
вуйко помиля ться у сво©х здогадках, котрi я, впрочiм, зачинаю розумiти. Я
не жду, вуйку, на Орядина! - додала сухо.
Вуйко видивився на мене.
- Помиляюся? - кликнув. - Помиляюся? Так тобi цей пройдисвiт не
завернув голови? Чому ж ти освiдчин чесного, поважного чоловiка не хочеш
прийняти? Надi шся, певно, що вiн ще поверне i поведе тебе до шлюбу? То я
помиляюся, коли кажу, що помiж двома нездоровими умами iсну якась
однаковiсть i - симпатiя? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше)
була би певно така смiшна думка i в голову не прийшла, бо нi вiн не ма
нiчого, нi ти не ма ш, однак менi накинулась вона в послiднiм часi сама
насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч нi разу не
промовила й слова. О! - кликнув огiрчений. - Коли б твiй батечко-фiлософ
мiг тепер тво поведення бачити, тiшився б!
- Тiшився би, вуйку, справдi, якби заглянув у глибiнь мо©х думок, -
вiдповiла я гордо. - Ми з Орядином - не криюся з тим - розумiли глибоко
одно другого; ми мали однаковi погляди майже пiд кождим взглядом. Однак
щодо любовi, вуйку, то (тут усмiхнулася я мимоволi гiрко) ми закiнчили
вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для
того, щоб я ждала на Орядина, нi, нi! Лише тому, що в мо©м серцi живе для
його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, - говорила я дальше
вже тремтячим голосом, - зломлюся або стануся для його i для себе важким
горем, але я не зiгнуся нiколи, вуйку, нiколи!
- Ну-ну! Це гарнi слова, чисто панянськi, дiвочi! - обiзвалася тiтка. -
Нема що казати. Впрочiм, нiчого тобi не поможе. Тво© приватнi чуття i
думки не повиннi в тiй справi вiдогравати велико© ролi, бо вони псують
твою будучнiсть; богу дякувати, що ще i ми ма мо якесь право докинути
деяке слiвце до тво©х рiшень. Ми, тво© добродi©, заступники безталанних
родичiв тво©х, ми, кормильцi тво©. Чи ти чула? Ти гада ш, що такi партi©,
як Лорден, валяються по дорозi? Ой, нi, нi! Ти мусиш за його вийти! Для
тебе нема луччо© забезпеки на будучнiсть, як та, а навiть i надi© на iншу
нема. Наш дiм не порожнiй, Лена i Катя також живуть, а хлопцiв треба ще
довгий час спомагати, доки вийдуть на людей i будуть мати свiй кусник
хлiба. Схаменись, кажу послiднiй раз по-доброму! Хiба ти задуму ш i дальше
наш гiрко зароблений хлiб ©сти, кров нашу ссати?
- Ой тiтко! - зойкнула я. - Бiйтеся бога!
- Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, i з тим стану хоч
би i до сповiдi. Лучче ти бiйся бога! Це в тебе нема сумлiння й уваги. Але
я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що з хвилини, в котрiй
вiдмовиш Лорденовi, стане мiй дiм для тебе зачинений. Шукай собi тодi
iншо© стрiхи i iншо© рiднi. Шукай тодi собi свого реформатора!
Я вiдвернулася мовчки, притиснувши долонями виски, а вона гукала
дальше:
- Треба мати щастя! Друга радувалася б на цiлий свiт, що ©© спаса
чоловiк з таким становищем вiд голоду i холоду, а тут вона... - i урвала.
- Впрочiм, добре йому так! - додала з якоюсь злобною утiхою. - Коли вже не
знав iншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнiшого чоловiка,
а тепер переконуюся, що в його курячий розум. Най же раду ться тепер
гарною Лореляй!
З сильно стуленими устами i болiсно стягненими бровами стояла я, як
перше, коло вiкна, дивилася в нiч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися
божевiльнi, поплутанi, сполоханi думки, шукаючи виходу з цього положення.
Однак дармо! Вони не приводили нiяко© полегшi, нiякого рятунку, нiяко©
помочi! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрiбна.
- Гляди лише туди, гляди! - (слова ©© падали мов удари на мене). -
Може, вiн вирине з чарiвно© темряви i визволить тебе вiд земських мук!
- Коби виринув! - вмiшався вуйко. - Але то© хвилi не дiждеться, мабуть,
нiхто. Бог зна , в якiм закутку свiту волочиться вiн i чи поверне ще назад
сюди!
- I чого б мав ще назад повертати, якого бiса, i кому би захотiлося
його? - питала тiтка сердито.
- Захотiлося! Кому би його захотiлося, Павлинко? Ма вському? Той не
тужив за ним нiколи. За ним питають iз суду. Якийсь брат його батька, про
котрого говорили, що хотiв його взяти за свого, помер i лишив йому цiлий
свiй ма ток. Подумай собi, Павлинко, такому гуляцi ма ток!
- Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мiлечку? Чи то правда?
- Свята правда, Павлинко!
- I я ж не кажу завсiгди, що треба мати щастя! - застогнала вона. - Але
ж i вибрав собi наслiдника, нема що казати. За одну нiч прогайну
довголiтню працю. I кажеш, Мiлечку, цiлий ма ток?
- Цiлий, Павлинко. Вiн не мав нi жiнки, нi дiтей!
- I багато ж його там?
- Не знаю. Мабуть, звичайний собi ма точок селянина-газди. Небiжчик,
чую, жив лише в тiм господарствi, пхав у його ввесь свiй грiш.
- Щоб опiсля розiйшовся за одну нiч! - докiнчила тiтка злобно.
- А що ж. Воно завсiгди так бува . Однi суть бджолами, а другi
трутнями.
- Нема правди на свiтi, Мiлечку!
- Нема! I я так скажу! Я працюю цiле життя, гарую[53] як чорний вiл,
анi не граю, анi не п'ю, а все я жебрак! А другий i не робить i не дба , а
йому дiстанеться нi сяк, нi так - ет! "правда"!..
- А що Ма вський на те, Мiлечку?
- Е, що Ма вський! Вiн говорить тепер так, якби любив Орядина бог зна
як. Зве його добрим хлопцем i каже, що хотiв би, аби вiн повернув додому
на якийсь час "вiдпiчнути". Це вiн, певно, тому так каже, бо Орядин, по
одержанню однi © половини грошей вiд Ма вського, зрiкся друго©. Впрочiм,
може, хоче i видурити вiд його спадщину; бо вiн, як я думаю, великий
рахмайстер![54]
- Ну! А я ж не казала, Мiлечку? Гой! гой! старий лис, хто його не зна !
I я певна, що те йому вдасться!
- Га! З капiталом в руках можна нинi всього добитися. Впрочiм, лiпше
най бере Ма вський, нiж ма взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця
селянина опиниться в руках жидiвських! Орядин розвi ©© скоро!
- Страх, Мiлечку! В мене аж нерви задрижали!
- Прогайну , програ ! Вже коли не боявся вiн свого вуйка - все ж вiн
вуйко! - вiддати в руки лихваря, то вiн i свою душу годен[55] за грошi
продати, а не то кусник землi, не здобутий власною працею!
"Не прогайну ! Не програ !" - вiдповiдав в мо©й душi якийсь голос, i
вiн рвався менi на уста, щоби станути в оборонi того, що був в тiй хвилi
далеко i не мiг сам боронитися; однак цей голос застряг менi в горлi, i я
усмiхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звiдки знаю, що не прогайну ? Де
запорука? Звiдки я знаю, який вiн тепер i чи я дiйсно знала його добре?
Тепер лежать мiж нами два роки i те, що його побiдило, а менi болю
завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрiлiша стала. Отже,
що нас в'яже? Ота одна тодiшня хвилина, "любов" ота? Нi! Вiн вiльний,
свобiдний тепер, пан сво © долi - а я... ха-ха-ха! царiвна для себе!
Менi осталося з собою закiнчити.
I я знов пiрнула думками бог зна куди.
Тiтка якби угадала мо© думки. Звернувшись по короткiй глибокiй задумi
до мене, промовила сухо:
- Ми вiддалились трохи вiд властивого предмета, однак я думаю, що
справу треба закiнчити, i що не будеш нас тут до пiвночi держати. Нинi
мусить зробитися всьому кiнець, а який кiнець, зна ш!
Мене обгорнула шалена розпука, i я приступила до не©.
- Даруйте менi лише цю одну нiч! - вирвалось, мов зойк, з мо © грудi.
- До чого? Аби комедiю продовжити? Ти чула, що я говорила, i так мусить
бути!
- Даруйте!
© очi спинилися лячно на менi, i вона вiдступилася вiд мене.
- Про мене! - сказала опiсля. - Iди, однак будь хоч цей однiсiнький
раз, хоч на одну хвилину для себе само© розумна; а потiм (т. . по
вiнчанню) як собi хочеш!
* * *
Ясна нiч настала вже давно, а я все ще не спала.
Я мучилася.
По великiй вiконнiй шибi билася кутиками якась велика муха, бринiла
безустанно. Раз тонесенько, жалiбно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче i
нижче, опiсля знов болючо.
Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевiльними думками, замiтила я,
що заслухувалась мимовiльно все наново в той тонесенький, жалiбний
бренькiт. Що ©й такого? Чого побивалася? Чи ©© мучила туга за польотом в
зористу холодну нiч, i вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може,
попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нiжнi крильця, гамувала
©©? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звiльна або
й нагло спуститься звiдкись згори на не© павук, ухопиться ©© тонесенькими
довгими нiжками, обплута , обмота ... Вони хвилину поборються... Вона в
борбi зойкне дивним, тонесеньким голосом; опiсля вiн переможе ©© i таки
виссе кров...
Це знала я вже наперед;
I знов стала я про себе думати. Чому звернулися мо© думки до минувшини,
коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали картини з
мо©х наймолодших лiт. Я думала про померших родичiв, про бабуню i про те,
що вона менi завсiгди об них оповiдала. Примiром, як не раз радилися над
мо ю долею. Я була в них лише одна-однiсiнька, i тому мало все добро свiту
менi припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати
розпадалася...
Та ба! Настав такий час, що все розпалося...
Обернувшись бистрим рухом до стiни, склонила я голову глибше к грудям i
притиснула розпалене чоло до холодно© стiни. Скоро спливали великi гарячi
сльози по лицi.
I дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою поганi брутальнi
картини. Помчались також попри мертвi одностайнi хвилi, в котрих молодий
ум побивався голодний, вислiджуючи власною слабою силою безпiдставнi
упередження, нiвечив ©х i рвався до правди. А далi, далi доля усмiхнулася
до мене...
- Будучнiсть наша, - казав вiн тодi певним, гордим голосом, - i ти
побачиш. - А я, упо на любов'ю, котро© не зазнавала вiд нiкого, повiрила.
Однак у чiм наша будучнiсть? В мене нема ©© в нiчiм, хiба, може, в його
вона; А тепер я i "бачу". Бачу, що любов не завсiгди бува тi ю могучою
силою, об котрiй говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати
навiть талiсманом проти брудних пристрастей i спокус. Чому не обiзвався
анi одним словом, чому не признався хоч i до сумно© правди, може би... а
то ворожi уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам
потонув...
Я i вiн. Обо ми станули вже при цiлi; добились уже будучностi. Йому
оста ться лише "прийти", як обiцяв... I, плачучи, розсмiялася я з тако©
будучностi. Вiн спiткнувся нiкчемно при першiм вихрi; бо i в чiм же лежала
його сила? Вона не могла вже тодi в нiм бути. А я що таке? Що мучить мене
вдень i вночi, чого ще менi забага ться?
I я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку
непогiдну бурливу нiч, - .бог зна за чим...
Муха все ще бринiла. Срiбне свiтло мiсяця ллялося вiкном у кiмнату, а
старий годинник цокав тихесенько, мов той дiдик в пантофельках, щоб нiкого
не збудити сво©м ходом.
Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улiю, i я пiддалася цiлком ©х
потузi.
Що менi нинi ввечiр говорила тiтка, i що я ©й вiдповiв дала? "Коли
Лорденовi вiдмовиш, - говорила, - тодi шукай собi iншо© стрiхи, шукай
реформатора!"
Перед мо ю душею виринула легко зiгнута стать старого тирана, його
чигаючий взiр, кiнчаста борода. Я закусила губи. В горлi давила, як i
перше, мiшанина шаленого смiху i плачу. Лучче вмерти!
I вiдтак станув i вiн передо мною. "Пожди ще, русалко! - шептав
пристрасно. - Ще одну хвилину, я люблю тебе!"
Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так i тi спогади
завзялися на мене.
- Вмерти менi? Вмерти? - шептали скоро уста, i судорожно зарилися
пальцi в волосся. - Я не хочу вмирати! - сказала сама аж уголос.
I знов минали хвилина за хвилиною.
- На iншого або на жодного буду ждати! - вiдповiла я тiтцi. Що за
плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим "iншим" не був
хто iнший, лише Орядин, а Орядин - ну, що ж з ним? От як поплуталася в
самодурствi, котрим хотiла спастися; яка дурниця вийшла! Менi нi на кого
ждати. Люди в мо©х обставинах не ждуть. Не ©м можна кермувати сво ю долею.
А коли серце противиться, збожеволi ш... Нехай собi! На те хлiб . Хлiб не
один раз показався найпевнiшим лiком на упрямiсть i любовнi химери. Хiба
би, може, ще завтра... о "завтра"! Ха-ха-ха! Завтра!
Я втиснула лице в долонi i - думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо...
Вона все бринить жалiсно, тонесенько... зда ться, безконечно. Бореться
ще? Чи вже кона ?..
I чому я це без потреби обминаю? Адже i вiдчуваю я i знаю, що в однiм
закутку мого серця сидить якесь "щось" i смi ться нишком злобною
веселiстю. Це "щось" зна , що я завтра стану перед тiткою i мо© уста, не
затремтiвши анi раз, вимовлять "пiду". I я пiду!
* * *
Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже i в менi повинна бути
якась вiдпорна сила, а чому я пiддаюся? Якiй силi улягаю я?
Менi не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була навiть об тiм
твердо переконана. Думала навiть, що я лiпша вiд других, що стою вище (о
смiйтеся!) вiд других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би
нiколи супроти "власних переконань", що вмерла би скорше... а тепер, коли
настала хвиля показатися такою... тепер... нi! я не знаю, що тепер!
Друга пiшла би, може, де в "свiт". Я нi! Чого менi в свiт iти? Чи там
лiпше? Всюди однаково, а я була би й деiнде також однакова, значить:
безсильна.
Нi, я вже "пiду". Таки пiду! Знаю вже напевно, що так зроблю. I ще раз,
упослiдн кажу собi, нiкчемнiй, пiдлiй, що... пiду!..
Як думала, так i сталося.
Вранцi поволiклася до тiтки i заявила, що пiду. Обо , т. . тiтка i
вуйко, аж засяяли з радостi.
- I не надiявся вiд тебе чого iншого, Наталочко, - мовив вуйко,
потираючи з задоволення руки. - Знав я таки добре, що ти собi розумниця,
що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!
Я не вiдповiдала нiчого, хотiла якнайборше знов вiддалитися. Мене
болiли очi, i я була обезсилена до крайностi. Тiтка придержала мене
ласкаво i навiть, вперше в життi, поцiлувала. Ненависне "рудаве" волосся
дiждалося, що рука ©© не цуралася його погладити.
- Ти, звiсно, не можеш ще оцiнити свого щастя, - поясняла вона менi,
коли ©© погляд вiдкрив щось-то на мо©м лицi. - Застановись лише над тим,
що ти увiйдеш у зовсiм уряджений дiм, в котрiм не буде, певно, бракувати
анi одного цвяшка, анi найдрiбнiшо© речi, i що тото все значить! Я
переконана, що вiн справить ще не одну гарну рiч, щоби свою молоду
жiночку, свою - як то вiн з нiмецька каже - "Лореляй" задоволити. Я знаю
мужчин, що любили сво© другi жiнки сто разiв бiльше, як перших. Лорден
вигляда також на такого чоловiка. З першою жiнкою женився, може, задля
ма тку, однак за тобою, оскiльки я це замiтила, вiн формально побива ться.
У старшого чоловiка це не маловажна рiч. Тобi буде добре у його.
Мене обгорнуло погане, гидке чувство, i я вiдвернулася вiд не©. Вона
цього не замiтила. Махаючи в одно маленькою срiбною ложечкою, говорила
спокiйно дальше:
- Вiн ма гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок,
ма осiбний ма ток по матерi. Коли би вмерло - чую, що дуже мiзерне - то
ма ток припав би на батька, бо у матерi, окрiм старих родичiв, не було
нiяких нi братiв, нi сестер. Ну, а вiн, звiсно, не взяв би ма тку з собою
до гробу©
- Ох, тiточко, не говорiть таке! - просила я ©©, а вона розсмiялася
весело.
- Годi ж бо, годi! - успокоювала пiдсолодженим, аж немилим голосом. -
Того нема ще чого лякатися! Тому вiн ще не потребу вмирати, що говориться
об можливiм випадку. Видиш? Поетична мана спала тобi вже з очей, коли
подумала об тiм, а з тим i об усiм! Побою шся вже о сво щастя? О дитинко!
В кождiй хвилi життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не
серцем. Так, напр., ти над тим певно анi хвилинки не думала, що, вийшовши
за Лордена, станеш i для нас неабиякою пiдпорою. Лена i Катя будуть могти
не раз i не два у тебе побувати, тобi ж вони сестри, а Лорден також обох
сердечне любить. До Лени горнеться, мов до рiдно© сестри. Ти, правду