Мушкетик Ю.. Гетьманський скарб

горiлку "чорну", курену та мно, не по закону, казали, що бере в заклад
усе, навiть споднi, й казали, що перепроду крадене. А з вигляду свята та
божа, губи чирвою, в очах веселi зайчики, показна з себе, ставна, огрядна,
перса, прости Господи, так i рвуться з шнурiвки, лицем вродлива,
червонощока. У Каськи був чоловiк, чумак, вiн рiдко коли навiдувався
додому, соромiтники пiджартовували, буцiм вiн бо©ться сво © Каськи, з нею
жила й мати, пащекувата тiтка, вона наглядала за господарством, бо мали
корови та вiвцi й чималий шмат поля, на лiто наймали наймита.
Кiлька разiв я навiдувався до шинку й кожного разу здибував там Милю й
вельми був подивований, що Миля не п'яний. I був вiн якийсь... таким я
його ранiше нiколи не бачив: веселий та балакучий, i навiть показував за
столом мудрацi©, котрi приводили всiх у велике замiшання: крутив варенi
яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку-циганку й витягував
з другого, пiдкидав угору шеляга, а клав на стiл два. I був... байдужий до
мене. Байдужий геть, просто не помiчав мене.
Здавалося, вiн забув про все, про нашi радощi, про нашi злигоднi, про
нашi спiльнi молитви, про ночiвлi в полi та в лiсi, коли зда ться, що в
свiтi нема бiльше нiкого - тiльки нас дво , i згинь один - згине й
другий. Мене це не те що стривожило - я вже не боявся дорiг, та й нинi мав
гарний прихисток,спантеличило, образило, обурило. Спочатку я спробував
крутитися бiля Пилипа, сподiваючись, що вiн зверне на мене увагу, в'язнув
до нього з розмовами, але вiн одмахувався од мене, наче од набридливо©
мухи, тодi я вирiшив покарати його сво ю вiдсутнiстю, сво ю байдужiстю.
Кiлька днiв не потикався в шинок, впевнений, що вiн сам прийде до мене,
але Миля не йшов. I я впав у тугу, в яку вплелася злiсть. Думаючи про
Милю, я насамперед думав про його недосконалостi, вади, вiднаходив ©х
безлiч i радiв: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Слiпець!
Але хоч який був недосвiдчений, почав помiчати, що особливо
пожвавлю ться Миля в присутностi Каськи, тодi вiн ста Милею, якого я
ранiше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником i смiюном. Якось, коли
вiн оповiдав при Касьцi про нашi мандри, я зауважив йому (Каська вже
пiшла), що Каська не та жiнка, перед якою можна виставляти товариша на
посмiховисько.
- Яка це не така? - невдоволено мовив Пилип.
- Ну, така... Легковажна.
- Що ти зна ш про Каську, бле ш, як теля,- обурився Миля.
Я образився, але iншого разу вже навмисне почав переповiдати Милi те,
що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярiстю, що
я зрозумiв усе. Тепер вiн вже й сам, ледве ми здибувалися, не помiчаючи,
що ста набридливим i навiть смiшним, починав розхвалювати Касьчинi
досто©нства, й така вона, i така - й розумна, i добра, й сердобольна - ну
хоч iкону з не© малюй. Те, що я розгадав Пилипову перемiну, не заспоко©ло
мене, навпаки, в менi спалахнула зла ревнiсть. Захотiлось помститися Милi,
та що я мiг йому зробити?
Доля помстилася сама. I Пилип не був нi в чому нiскiлечки винуватий.
Навпаки, як я вже сказав, вiн на той час рiшуче перемiнився, його мовби
несла весела, одчайна хвиля, й вiн летiв на ©© гребенi й з того гребеня
дивився на iнших - поблажливо, зичливо, привiтно. I навiть коли одного
разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат, котрий тягнув, неначе
скотину, миршавого, з довгою чорною ши ю селянина, який дивився покiрними
скотинячими очима,- п'яний солдат ухопив на вулицi селянина й вимагав, щоб
той зiв його до молодицi, а селянин, не знаючи, як вiдкараскатись, привiв
солдата в шинок,- Миля не скипiв, не оскаженiв, а тiльки мiцно-премiцно
взяв солдата за обидвi руки, примусив випустити мичку змицьканого
дядькiвського чуба й посадовив на лаву. А потiм замовив кварту горiлки, й
вони випили з москалем, i той пiшов, i я образився за Милю й за всiх нас,
скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливi, принизливi слова, котрi адресував
Милi.
А Каська плавала по шинку, неначе пава - пишна, величава, впевнена в
собi. Я ж почував тривогу, менi здавалося, тут, у шинку, саме повiтря
нездорове, наповнене нею, грiхом, оманою. Я сидiв у куточку бiля печi
сердитий, покинутий i недобрими очима дивився на Каську та Пилипа. Боже
мiй, якi ми захланнi, якi немилосерднi до чужого щастя! Хоч, якщо
помiркувати розважливо, так його там i бути не могло. Я думав про сво
кохання, думав-про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим
менi було возноситись!.. Майже кожне велике чи мале кохання кiнча ться
однаково, грiхом, а потiм, власне, нiчим - споминами добрими або поганими.
Але без нього життя б стало сiрим, як рядно.
Одного вечора пiдпилий Миля показував всiлякi мудрацi©, вивернув свою
кишеню, й з не© випав разок намиста - з дрiбненьких червоних камiнцiв,
помiж тими камiнцями поблискувало кiлька такого ж розмiру золотих кульок.
Миля одразу пiдiбрав та заховав намисто до кишенi, але те не лишилося
непомiченим, червонясте намисто гаразд знало в селi чимало молодиць та
дiвчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побiгла по селу, як вогонь по
пороховiй трубцi до бочки й долетiла до родичiв Касьчиного чоловiка. Тi
заявилися до управи. В понедiлок дво осавулцiв прийшли до бондаря й
забрали Милю та посадовили до маленько© комiрчини, яка мiстилася за
кiмнатою писаря бiля дверей, котрi вели на подвiр'я управи. Зiзнаюсь на
власний сором - спочатку я був зрадiв тому ("Ага, не слухався мене,
зв'язався з нецнотою"), а потiм злякався. Бо того ж дня до управи
покликано Каську та ©© пащекувату матiр, прозивану в селi Рахубою, й тi
наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають його
вже три днi, намисто лежало в прискринку, загорнуте в полотно. На тому
скiнчився день, я не знав, що думати, не вiрив у Пилипове злодiйство, але
ж кiлька чоловiк бачили намиста в Пилипа. Увечерi я спробував прокрастися
до комiрчини, в якiй сидiв Пилип, але осавулець не допустив мене а дверi з
другого боку зборнi були замкненi.
Наступного дня суд зiбрався з самого ранку. За широким столом сидiв
поважний, урочистий, нахмурений Охрiм Шквиря, вiн покусував пшеничного
вуса, справа була до ката непри мна, але тут вiн не мiг одбутися звичним:
"Годiться", бо й не любив брехнi, обману, нецноти, пильнував порядку та
добро© слави про сво село, свою сотню. По обидва боки вiд нього сидiли
писар та кiлька осавулцiв. Бiля управи зiбралося чимало люду, менi
довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися до одного з вiкон, аби
побачити, що робиться за ним. Вiкно було прочинене, i я не тiльки все
бачив, а й чув.
Дво осавулцiв ввели Милю, вiн був спокiйний, тiльки якась дивна, трохи
нiякова усмiшка блукала на його широкому, як днище в бочцi, обличчi.
Миля знову одвiвся, сказав, що намиста вiн не крав, знайшов його в
шинковому дворi.
Тодi один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки,
спiткнулась, чомусь оглянулася на дверi, зупинилася перед суддями.
- Скажи, Касько,- звернувся до не© Шквиря,- звiдки взялося в цього
чоловiка, який назива себе Милею, тво намисто?
Обличчя i шию Каськи залляла червона фарба, вона ковтнула слину й
мовила:
- Вiн украв.- I тицьнула рукою в той бiк, де стояв Пилип, а сама
вiдвернулася.
I в ту мить до управи влетiла Рахуба, закричала, залементувала,
бризкаючи слиною з тонких, синюшних губiв:
- Вiн злодiюка. Вiн i сало в нас покрав, i рибу в'ялену. Дайте його на
квестiю та всипте йому...
По сотниковому обличчi пропливла темна хмара, вiн звернувся до Каськи:
- Дати його, Касько, на квестiю?
Каська знизала повними плечима:
- Дайте.
Я бачив, як одмiнився на обличчi Миля, як його всього неначе
перекосило, вiн скривився, немов з великого болю, i враз хижо ощирив рота
й прохрипiв:
- Оце так, Касько! А я, дурний... Що ж, ти мене не помилувала, не
милуватиму i я тебе.- I вже до суддiв: - Поступаючи подлуг права
посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала менi.
Неначе вiтер прошелестiв по хатi, загули тi, що товпилися бiля вiкон, а
тi, якi стояли далi, напирали, перепитували, що сталося.
Загомонiли й тi, котрi були в хатi, й сотник постукав по столу долонею:
- Тихо.- Й до Милi: - КажиI
- Вона дала менi поносити намисто, а я ©й свiй перстень.- Пилип показав
лiву руку, на середньому пальцi бiлiв пружок вiд перстня. Я одразу
повiрив, що Миля каже правду, вельми вiн дорожив тим перстнем, нiколи
нiкому його не показував i жодного разу не заставив у шинку.- Так, був я
Касьчиним милосником, i в ласцi сво©й вона зняла намисто в себе з ши© та
поклала менi в долоню.
- Бреше вiн, харцизяка,- залементувала Рахуба.- Вiн цехований на тiлi.
Не вiрте йому, вiн зайда, поганець, лайдак,- Вергала лайливi слова, а що
не знала нiчого нi про Пилипа, нi про рiд його, повторювала ту саму лайку
кiлька разiв, i сичала, й поривалася вдарити Милю.
- Касько,- суворо сказав Шквиря: - Ти грiшила проти сьомо© заповiдi?
Касьчинi очi бризкали люттю.
- Не грiшила. Бреше вiн.
Сотник покусував вуса.
- Дайте сюди вангелiю та книгу "Порядок".
Розсовуючи плечима людей, писар пiшов до сво © кiмнати i внiс вангелi
та хрест, а також судову книгу "Порядок". Книгу "Порядок" поклав бiля
сотника, вангелi , а на ньому хрест, посеред столу.
- Що ж,- задумливо мовив Шквиря.- За законом першою ма дати присягу
повiдна сторона. Склади присягу, Вiвде.
Я завмер, зача©в подих. Ось зараз Касьчина мати ступить крок уперед,
покладе руку на хрест i в одну мить прирече Милю до катiвницько© смертi.
Страшна це рiч - присяга на хрестi та вангелi©, але страшна й неслава на
дочку, я вже вiрив Милi, але, кажуть, такi люди, якi можуть скласти
обмильну присягу, ©х дуже мало, одиницi, це несостеменнi грiшники, й
караються вони потому тяжко, до смертi, але що потiм з того Милi? Що з
того менi, котрий втрача диного товариша!
Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку, на суддiв, враз опустила
голову й почала вдавати, що поправля кибалку.
- Я... не знаю.
- Тодi покличте Фiлона, вiн учора при©хав,- звелiв Шквиря.
Осавулець прорив плечима дiрку в натовпi й потягнув з сiней чорного,
зашмаленого Фiлона, чумака, Касьчиного чоловiка, який лупав очима й
озирався на всi боки.
- Ти все чув? - запитав його сотник.
- Та все,- понурив голову Фiлон.
- Можеш скласти присягу за свою жiнку? Фiлон буцнув головою, неначе
бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-пiд лоба:
- Нехай за не© чорт склада . Псу вона жона, а не менi.- Й подерся крiзь
стовписько тiл надвiр. За ним кинулася Рахуба, всi (i я також) вважали, що
вона втiка , але по якомусь часовi вона вернулася й притягла за собою
Фiлона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши голову, в шапцi, яку
забув скинути.
- Я... себто... готовий присягнути.
- Е нi,- заперечив один з осавулцiв, товстий, як бочка, чоловiк з
головою, що вросла в шию.- Ти побiг з права. Це вона. Рахуба, Вiвдя тобто,
умовила тебе вернутися.
Фiлон задки вiдступив вiд столу. А Шквиря для чогось погортав
"Порядок", глибоко зiтхнув i звернувся до Каськи:
- Твоя черга, Касько.
Каська мовчала й дивилася в пiдлогу.
- Може, Касько, вiн усилував тебе до грiха спросного? - раптом кинув
Касцi рятiвного мотузочка один з райцiв, який сидiв з лiвого краю.- Може,
в тебе не стало сили?
Я дивився на Каську, дивився на стiл, де лежало велике, в металевiй
оправi вангелi та поблискував самоцвiтами хрест, i менi аж терпло в
грудях. Менi здавалося, що вангелi то засвiчу ться ясним свiтлом, то
тьмянi й росте на очах: вже воно на пiвстолу, вже на весь стiл, а хрест
аж загорiвся зеленуватим свiтлом, яке проникало в груди. Я подумав,
поклади в цю мить на нього два пальцi та склади неправдиву присягу, пальцi
згорять на тому вогнi.
Мабуть, щось подiбне вiдчувала й Каська, бо вiдступила вiд столу й аж
заплющила очi. Тодi втрутився до розмови ще один осавулець, мабуть, не
тiльки для того, щоб дознати правди, а наперекiр осавулцевi, який захищав
нецноту Каську.
- Яке там усилував. Ви не зна те Каську! Мо му покiйному кумовi,
Митровi, вона заборгувала чотири вози сiна й розрахувалася в один раз. Вiн
сам менi розповiдав. Покликала до стодоли, сказала, що його там чека
жiнка, вiн пiшов... I того... вже не вирвався.
В зборнi знявся регiт. Каська затулила руками обличчя. Не смiялися
тiльки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам Пилип. Хоч справа
поверталася для нього на добре, вiн стояв темний, похмурий, засмучений.
Життя його обманювало безлiч разiв, вiн i сам обманювався не раз, але
цей обман був йому особливо важкий. Мiцно прирiс душею до Каськи,
приперчила вона йому серце, либонь, i любощi ©хнi були палкi, бо хiба б
оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнiшу рiч, але чому тепер
вона так швидко вiдмовилася вiд усього, адже вiн брав вину на себе,
сказав, що знайшов намисто, могла б пiдтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди
його подiла, мабуть, справдi обiрвалося. Звичайно, Милю б не вiдпустили,
взяли на квестiю, може, взяли б i на повторну атестацiю, але вiн витримав
би все, вiн витримував не таке, а вона щойно вiддавала його на катiвницьку
смерть i тим зраджувала ©хню любов. Лихий цей свiт i незрозумiлий, все в
ньому лихе, а найпаче - любов. А регiт наростав, а регiт котився хвилями,
вихлюпнув у вiкна й затопив майдан. Регiт - на Пилипову користь, але Миля
й далi не радувався, нiхто його не зрозумiв, нiхто йому не спiвчував,
нiхто не мав його за людину, а - за волоцюгу, старця, пройдисвiта. Йому
було шкода себе, шкода Каськи, яку прив'яжуть до ганебного стовпа i
збатожать. Брала на не© гiрка досада, й почувався, неначе голий на
ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж тiла руки з великими
мертвими кулаками. Миля пiшов до дверей, i люди розступилися перед ним.
Нас нiхто не виганяв, нiхто нам нiчого не казав, одначе Миля не захотiв
залишатися в селi, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Нi Миля, нi я не
обмовилися жодним словом, ми йшли мовчки, й нас супроводжувало чи то
насмiшкувате, чи то печальне дудодiння удода в лiску за селом. Удод
бурмотiв по-московському: "худо тут, худо тут", i я подумав, що тут i
справдi кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

* * *

Одначе погано було не тiльки тут, а скрiзь, куди нас приносили нашi
ноги, нiде нас нiхто не чекав, нiкому ми не були потрiбнi, i все, що
витворив цей великий, багатий, чудернацький свiт, було не для нас. Менi в
головi навiть майнула думка: а чи не полишити все та пiти в монастир
спасати свою душу i душi близьких менi людей? Одначе подивився на Милю й
не одважився йому сказати про те,- Миля... всмiхався. Пiднятi долiшньою
губою товстi короткi вуса вiдстовбурчилися i, як менi здалося, ворушилися.
- Лiс темний... Пеньки обгорiлi... Кроти землянi... Мало на вас
наставляють пасток... Але... Якою мiрою тобi мiряють, такою вiдмiряй i
ти.- I враз зупинився.- Ет, пропади воно все пропадом. Поведу я тебе,
Мартине, в одне мiсце...
- Якщо там рiки молочнi, то краще не треба,- буркнув я.
- Не молочнi, а медовi©. Медовi©, Мартине.- Й так ляснув мене по плечу,
що я аж присiв.- Село назива ться Носачiвка, i люди всi там носатi...
Колись я там вже бував. Навiть приятель у мене там лишився.
Далi Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополуднi, ми вже
входили до великого багатого села Носачiвки.
Пилип завiв мене до обхiдчасто©, без огорожi, хати, дверi яко© були
прочиненi, в хатi на долiвцi лежала розстелена житня солома й на нiй,
посхрещувавши по-турецьки ноги, сидiло з пiвдесятка хлопчакiв з
дерев'яними дощечками в руках, з печi стирчали чоботи й лунав хрипкий
голос: "аз, буки, вiди..." Хлопчаки стукотiли крейдою по дощечках i
повторювали хором: "Аз, буки, вiди". Дячок навчав учнiв грамоти. Миля
поторсав за чобiт, його хазя©н спочатку одбрикнувся, потому обидва чоботи
посунули з печi. Чоботи були великi, а той, хто в них взутий, маленький, з
розтрiпаною борiдкою та сльозливими очима. Миля i дячок довго шепотiлися в
кутку, пiзнiше Миля розповiдав: вiн хотiв, щоб дячок поопитував мене i
взяв у помiчники, але дячок не погодився - учнiв у нього й так мало. Проте
вiн сказав Милi, що в селi - мрець, помер урядовий чоловiк. Миля потягнув
мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. I читав усю
нiч, наперемiну з паламарем, i мене нагодували та напо©ли, а грошi за
читання забрав Миля.
Всю нiч у хатi та на подвiр'© товклося багато людей, вони з цiкавiстю
дивилися на мене, незнайомого ©м чоловiка. Мiй голос - тихий i жалiбний -
©м сподобався. Плачiв було не багато - сотник хворiв давно, його
соборували кiлька разiв. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини - дво -
сидiли на лавi - рудобровi, рукастi, важкi...
Наступного дня бiля церкви з'юрмився увесь носачiвський люд, стояли
приборнi, при збро©, козаки, прийшли ©хнi пiдсусiдки i всi посполитi. Мари
вкритi дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню
путь, вороний кiнь пiд шовковою попоною. Мене цi похорони не вельми
засмутили й не дивували - набачився в Чернiговi та Ки вi пишнiших.
Одспiвували покiйника в старiй, похмурiй, критiй тесом церквi, яка
стояла посеред мiстечка, довкола церкви рiс старий сад, а також дуби та
берести, й стояла комора на три половини - для вуликiв i речей. За
церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим
мохом покрiвлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до
роботи: копати в кiнцi городу цiлину, луговину - доточити ©© до городу.
Людинi завжди чогось не вистача : землi, багатства, шани, влади, ©© змага
нездоланне прагнення - доточити до того, що ма , ще бiльше, як оце
паламаря - подовжити город на кiлька сажнiв. Вiн просто жити не мiг - обо
сусiдiв, праворуч i лiворуч, вже випередили його, ввiгнались сво©ми
городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не мiг
розiгнути попереку. Город спадав до рiчечки, там зеленiли густi лози, з
тих лоз мене несподiвано було покликано. На галявинцi стояв Миля. Вiн
повiв мене понад рiчкою, завiв у гущавину й показав вiдро, майже повне
меду, дав лусту хлiба й сказав: " ж". Я ©в, поки солодка млость не
пiдступила пiд груди.
- От бачиш,- сказав Миля, чомусь озираючись на всi боки,- казав же -
рiки медовi©. Кидай ту катову роботу та ходiмо зi мною.
- Куди? - запитав я.
- Не закудикуй, там довiда шся.- Й дiстав з куща вузлуватого мотузка.
Хоч який недосвiдчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою
змiйкою поповз менi по животi.
- Грiх великий... непрощенний,- зашварготiв я.
- Грiх у мiх... Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всi ходять у
грiхах, як свиня в реп'яхах.
- Не можу я, просто не зможу... Совiсно...
- А мед мiй ©в! - раптом вирячив великi, з бiлками, як куряче яйце, очi
Миля.
Я аж не впiзнав його, злякався й подумав, що Милi нiчого не варто
ввiгнати мене сво©м кулацюгою в болотяну твань по саму макiвку голови. I
десь майнуло: як то погано заборговувати будь-кому на цьому свiтi, ще
добре, коли борг вiдмагають роботизною, а не занапащенням душi. В цю мить
у мо©й головi проклюнулася рятiвна думка, i я виповiв ©© Милi:
- Ти взяв грошi за читання над покiйником, ми квити.
Миля здивовано знизав плечима, мiй довiд на нього подiяв,
- Грець з тобою... Та й правда, який з тебе помiчник, гепнеш з
дерева... А щодо совiстi... ©© обманюють всi. Водять ©©, водять, як корову
по ярмарку, й заведуть кудись i продадуть. По совiстi гарно жити тим, у
кого капшук золотом набитий. Але й тi... Вони ©© обманюють найчастiше. Що
бiльший капшук, то бiльший обман. Я за свiй вiк надивився. По всьому свiту
так. I в жерло гарматне ©© забивають, i на списа настромлюють, ще й
виставляють на глум. Чужу совiсть. А свою в пуховиках ховають. Отако.- Вiн
аж утомився вiд довго© мови. Взяв вiдро, лазиво, подивився на мене, вже не
вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:
- Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика...
Я опустив очi.
Миля пiшов похитуючись. А я стояв, i щось малiло в менi. Я справдi був
малий-малий, порошинка у велетенському свiтi, яка завi ться кудись, нiхто
й не помiтить. А свiт великий, хижий, скрiзь у ньому загрози. Спробуй
проживи в злагодi з совiстю! Ось i зараз... Я мав би сказати в селi,
застерегти господарiв... I тодi кара впаде на Милю. А вiн i так
скривджений свiтом... Ще й мовби трохи товариш менi... Нi, не казатиму
нiчого, бо й не знаю нiчого.
Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревiм хлiвi на сiнi.
Вранцi по селу пiшов гомiн: в Носачiвцi об'явився бортний злодiй, в
лiсi обiбрано бортi двох господарiв. Про©жджi чумаки сказали, що купили
вночi вiдро меду, але який з себе той чоловiк, що продав ©м мед, не
розглядiли, було темно, та й не доглядались. Статечнi господарi сходилися
бiля млина над рiчкою Носачiвочкою - обговорювали подiю. В основному це
були козаки, а також пiдсусiдки - село козаче, з виборним отаманом,
куренями та курiнними отаманами, осавулом, хорунжим, синi та зеленi жупани
перемiшалися з бугасовими свитами, бiля млина стояв гомiн. Село багате:
чотири водянi млини, п'ять вiтрякiв, олiйниця дубом,- що молоти й
давити,- отож, i бортi багатi. Я стояв, обiпершись на тин, бiля почеплено©
на кiлок кобилячо© голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови.
Мабуть, моя хирлява постать бiля кобилячо© голови викликала подив -
козаки, якi проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в
похмурi обличчя, адже був крихiтку причетний до того, що сталося,
принаймнi вта мничений.
Найкраще було б пiти до козакiв та розповiсти все про Милю, про вiдро з
медом, яке вiн менi показував. Одначе це вже був би донос на свого
товариша. А може, й не вiн цi © ночi вкрав мед?.. Я не знав, що робити, й
лишив усе на волю Божу.
Паламар побачив, що до городньо© роботи я сьогоднi не годен - на
долонях понабiгали водянки, а сам я аж хитався,- загадав перебирати в
коморi начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у головi думки, такi ж
убогi й нiкчемнi, як те лахмiття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа
спiймали, а молився за те, щоб вiн утiк, щез звiдси назавжди.
Одначе Пилип не щез. I хоч цi © ночi господарi стерегли сво© бортi,
одну пасiку однаково було обiбрано. Злодi©в не наздогнали, але бачили, як
вони втiкали в лози буланим коником. По конику впiзнали того, хто ним
©хав. Вранцi пiшли на подвiр'я до Дуди - то вiн правував коником у лози,-
його не було, кудись по©хав. Сусiди вказали, що в Дуди ошивався якийсь не
тутешнiй чоловiк вельми непевного вигляду. Ще хтось пригадав, що бачили
того чоловiка зi мною. Покликали мене й запитали, чи знаю я такого от
чоловiка й ким вiн менi доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсiм
недавно у Борзнi, що вiн привiв мене в село й покинув, а сам кудись пiшов.
Староста допитувався, чи бачив я пiсля того Милю й чи знаю щось про його
лихий промисел. Я стояв, опустивши очi долу, й душа моя тремтiла, як
бадилина на вiтрi. Мусив розказати, що Миля показував менi вiдро з медом
та лазиво. Знав, що вчинив грiх, але не знав коли: тепер чи ранiше.
Люди були злi, слова кидали гострi, ©хнi очi палали палом. Бортних
злодi©в по селах ненавидять особливою ненавистю: бортi - Божий промисел,
©х майже нiколи не охороняють i нiхто не важиться на них. Гомонiли про
якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, вiн у помсту палив
хлiба та рубав бортнi дерева, й чомусь дивилися на мене, мовби був
спiльником не тiльки Милi, а й невiдомого менi Савки. Либонь, паламар
бачив це й посвiдчив, що цi два днi я працював у нього й спав у хлiвi, як
вiн виходив уночi до вiтру, то заглядав у засторонок, де я лежав. Мене
вiдпустили. Я вже казав про свою вiщувальну душу, вона знову квилила, i я
думав, що найкраще було б завчасу вiдiйти з села, одначе тодi це було б
схоже, нiби я справдi був у змовi з Милею. Так могли подумати носачiвчани,
але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три лiси й три поля
вiд них. Моя нерозумна делiкатнiсть зупинила мене. Вночi впiймали Дуду.
Вiн при©хав буланим коником по жiнку й втрапив на засiдку.
I ось уже вiн сто©ть бiля шинкового двору, й староста Шарудило,
натоптуватий чоловiк з цiпком у руках, пiдперезаний жовтим поясом, запиту
в Дуди:
- Ти чоловiк незначний, чого по жiнку при©здив уночi?
Менi незрозумiле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для чогось
привели сюди.
Дуда, ще молодий чоловiк, чорноволосий, кривенький на лiву ногу,
дивиться в землю.
- На мене впала пословиця, буцiм я подрав бортнi бджоли. Я вирiшив
пересидiти в кума, поки правда заднi .
- Вона вже заднiла. Де цей... як його... твiй напарник по злому
промислу?
- Не знаю.- Дуда пiдвiв голову, його очi бiгали туди-сюди.
- Одягнiть на нього "гусака", посадiть у ставок,наказав десяцьким
староста.- Якщо до ранку його не за©дять п'явки, скаже правду.
Дуда страшенно злякався, збiлiв, забелькотiв:
- Вiн десь там... У Данинi чи Шатурi.
- У Данинi чи в Шатурi?
- У Шатурi.
По©хали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою його били - на
обличчi виднiлися синцi. Привезли просто на подвiр'я до старости - широке,
поросле морiжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого
боку навпроти хати. Далi, в глибинi двору - два хлiви, саж, льох, двiр
огороджено високим парканом. На подвiр'© юрмилися бортники. Побачивши
злодiя, вони загомонiли, посунули до воза, почали тусати Милю. Той сидiв
мовчки, зсутулившись, заклавши руки мiж колiн. Та раптом розпростався,
глянув зчервонiлими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двiр:
- Прiч, собаки. Судiть, коли на те...
Бортники сахнулися, вiдступили. Вигляд у Милi був страшний. Я боявся
зустрiтися з ним поглядом, i мене непереможно тягло зустрiтися, але Миля
чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би пiдiйти до Милi, щось
сказати, попросити пробачення... Але ж тодi покажу себе його спiльником...
Ми завше вiдхрещу мося вiд тих, на кого впала пiдозра, кого не любить
влада. Але й не пiдiйти... "Не запi i пiвень, а ти вже тричi вiдречешся
мене". Боже, який страшний цей свiт! Вiн кожно© митi змушу нас ступати в
той або в iнший бiк, i як би ми не вчинили, втрача мо щось... Тiлом чи
духом... I навiть якщо не хочемо ступати нi туди, нi сюди... Зараз
бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свiдчення.