Мушкетик Ю.. Гетьманський скарб

Смiх злетiв з губiв дiвчини.
- Тато!
Я перепудився дужче, нiж тодi, коли на мене насiв пес. Це ж така
ганьба!.. Залiз до гетьманського, саду! Розкажуть батьковi... Знеславив
дiвчину... Я микуляв очима, сопiв, а кроки наближалися.
-Ховайся! - прошепотiла Уляна. Либонь, також не хотiла, аби батько
заздрiв ©© з парубком. А чи хотiла пожартувати надi мною. Скорше останн .
Я порачкував за агрусовий кущ, влiз у нього по самi плечi, заплутався,
зав'яз, зашпортався.
- Це ти, дочко? - пролунав хрипкуватий голос.- Що ти тут робиш?
- Гуляю, тату.
- А з ким те ти розмовляла?
Я онiмiв, вiдтак полiз ще далi в кущ. Затрiщало галуззя, кiлька колючок
взялося менi в голову.
- Що то таке?
- Пес,- вiдказала дiвчина.- Рябий пес. Чужий. Гарчить.
- Звiдки вiн тут узявся?
Ще кiлька колючок впилися менi в щоки, i я чи то застогнав, чи
захрипiв.
- Справдi гарчить. Ходiмо звiдси, доню,-сказав гетьман.- Цур йому.
Зараз покличу сторожiв.
Зашелестiла трава, далi кроки затупотiли по дорiжцi. Я над силу
вирвався з агрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кiт, видряпався на
паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.
Не стямився, як минув церкву, минув вхiдну браму до мiста, обидва млини
на рiчцi й опинився далеко на лузi. Горiв на соромiцькiм вогнi, картав
себе, дошкуляв собi дощiпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я
такий? Адже ж не дурнiший за iнших, бачу очима розуму, як треба матися,
поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе за ць по клiтцi. Й не знаю,
куди себе подiти. .
Коли повернувся додому, навiть Оленка помiтила, що зi мною щось
сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на
мосту та боляче вдарився.
Наступнi днi не звiяли гризоти з мо © душi, ходив, неначе помрачений.
Сором трохи пригас, звiявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, i
стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не мiг i подумати про
кохання, це було б просто смiшно: недовчений спудей, сливе старчик,
закохався у вогненну красуню гетьманiвну. Цур i пек, i сто кiп на додачу.
Але ж подивитися на не© не заборонено нiкомуi I пiти до них на подвiр'я.
Он Оленка бiга майже щодня. Ну що ж, посмi ться гетьманiвна, ну що ж,
покепку ...
Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я
набився ©й в провожатi й мовби знiчев'я зайшов у двiр. Оленка повела мене
в сад до альтанки, де, як ©й сказали, гуляла Уляна, й ми справдi здибали
там гетьманiвну. Вона плела вiнок iз квiтiв, iз звичайних жовтих
кульбабок, i раз по раз примiряла його до сво © голови. Жовтi кульбаби i
чорне волосся - менi здалося, що то гармонiя.
- Це, Улясю, мiй двоюрiдний брат Iван...
Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:
- А вiн не куса ться?
- Хто? -здивувалася Оленка.
- Ну, вiн. Тiльки гарчить?
- Тю на тебе,-мовила Оленка й прикусила язик. Вони - подруженьки,
дiвчата, в усьому рiвнi, i все ж гетьманiвна гетьманiвна. Вона i вдачею
гетьманiвна, й красою. Щоправда, i Оленка теж гарна на вроду: бiлолиця,
кучерява, ото тiльки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсiло носика.
Але тiльки весною, на осiнь i зиму воно зника . Вона теж весела, та й
звiдки б узятись смутку в такi лiта i за таким статком! Хоч на свiтi бува
всякого. Оленка - смiхотунка, Уляна ж-гостроязика фурiя. А ще бува
гордовитою, поважною, випроста стан, закине голову, приплющить очi, й
пройде повз тебе грецька чи римська патрицiя, чи як там було в них, до
яко© страшно обiзватися словом. Тепер же вона голила мене сво©м язичком.
- Отже, не куса ться й не гарчить?
- Таке скажеш...
Я прилип до лави, наче карась до сухо© гарячо© сковороди. За мить Уляна
забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленцi. Ворожила мовби
насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була
схожа на циганку.
- ...А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, i житимете ви щасно, й
наживете шестеро дiтей, а нинi тобi стелеться близка дорога...
- Батько повезе додому,- буркнув я.
Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серцi мжа, як у тому
та мничому Замгла©, найтемнiшому лiсi, звiдки вибiга i плине пiд Чернiгiв
рiчка Стрижень i в якому гуля страшний прибиш Маципура. Про близьку
дорогу я буркнув не зовсiм спроста, бо почав здогадуватися, про якого
князя Оленцi йдеться, i хоч той князь видавався менi гiдним Оленки, все ж
чомусь дратувався. А що я не помилився, посвiдчив голос Анастасi© Маркiвни
вiд квiтника:
-Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобi нiмецький крокiс. Схожий на наш,
та не зовсiм.
Оленка пiшла, а по кiлькох хвилинах довкола не© згiрш крокосу вився
Якiв Маркевич. Козак, парубок порпався з жiнками на грядцi.
Я ж сидiв, неначе роздягнений злодiй посеред ярмарку. Не знав, куди
подiти руки, боявся дивитися на дiвчину, не вiдав, що казати.
- Давай зiгра мо в карти,-запропонувала Уляна.
Я здивовано поглянув на дiвчину.
- Я не вмiю в карти... Та й... у карти грати грiх. Надто дiвчатам.
- Ти поглянь! А я й не знала,- насмiшкувато мовила Уляна й подивилася
на мене чорнющими очима.- А що ж ти вмi ш?
- Власне... нiчого.
- Зовсiм нiчого?
Я знiтився. Бо ж i справдi не вмiв анi ширмувати на шаблях, анi гасати
на коневi, стрiляти з мушкета, не вмiв жодно© роботи, та й вельми мало
знав про не©, про життя. Я багато знав з життя царiв, святих мученикiв,
стовпiв церкви, знав молитви, умiв складати вiршi, ще знав дрiбнi
бурсацькi шахрайства, але ж розумiв - дiвчина запитувала не про те. Менi
до жаскостi захотiлося чимось похвалитися, але не знав чим. I враз у мо©й
головi мовби заграла музика, i я пiдвiв голову.
- Вмiю спiвати на криласi... й так... Вмiю грати...
- На чому ти вмi ш грати?
- Та... на будь-чому,- смiливо випалив, бо й справдi будь-який струмент
iшов менi до рук.- На скрипцi, на сопiлцi, на кобзi.
- Ну, це ми перевiримо,- дiловито сказала Уляна й вела мову далi, мовби
правила вивiд.- А що ти цiкаве зна ш?
- Не розумiю...
- Ось Якiв розповiдав про Олександра Македонського, царя Кiра,
Святослава...
- Я... ©х не люблю,- вiдказав тихо, переконано.- Вони - кровожери,
убiйники.
- А кого ж ти любиш?
- Бориса i Глiба. Святого Антонiя Печорського... Я бачив, що .Уляна
розгляда мене, яко диковинну iстоту, й зовсiм упав духом, адже розумiв,
що такий парубок не сподоба ться ©й зроду-вiку. Але iншим я не мiг бути,
брехати не вмiв.
- А ким би ти, Iване, став, якби вивчився? - правила сво Уляна.
- Ну, якби висвятили...'
- З тебе вийшов би хороший пiп.
- Правда? - зрадiв я.- 3 чого ти взяла?
- Ну, ти такий... Тихий, богобоязливий, скромний...
Я рiс у власних очах. У мо©х грудях звинувся теплий клубочок i котився,
котився вгору до серця.
- I пiсний, як богоявленський коржик. Клубочок розсипався на холоднi
крихти.
- Ти, мабуть, ще й не цiлувався? - Дiвчина пронизала мене стрiлами
очей.
Я випростався з гiднiстю.
- Негоже запитувати про таке. Та ще дiвчинi. Я бачив, як у ©© очах
трiпнулися вогники, як ледь-ледь
зайнялися рум'янцем ©© щоки, але вона не подала вигляду, що
засоромилася.
- Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще-рокiв сто.
- Звiдки ти зна ш, коли настане Страшний суд? - суворо сказав я.- Може,
вiн настане завтра, i тодi... Тодi нiщо не . буде потрiбне. I всi, що
балакають грiшно...
Я не доказав, знiтився. Боявся, що Уляна розсердиться й пiде вiд мене i
я бiльше нiколи не побачу ©©.
- Ну, ти жарту ш. Але й .деякi жарти потрiбно спокутувати молитвою.
- А ти таки справжнiсiнький пiп.-Уляна пiдвелася й позiхнула, вдавано
чи насправжки.- Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик
нема ...- I попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобiтками землi.
Той ©© тихий порив був надзвичайно грацiйний, знадливий, вона пливла
боком, права рука високо вгорi, лiва - нижче, либонь, вона й сама
вiдчувала ту свою грацiю, випробувала (дарма що молода) не на одному
парубковi, про що я тодi й здогадуватися не мiг.
Прийшли Якiв та Оленка, Оленка - пустунка, вони щебетали i пурхали,
наче двi синицi. Якiв же, статечний, мiцний, дивився на них, ставши на
приступцi альтанки, широко розчепiривши кряжистi ноги, i я позаздрив його
мiцi, силi, впевненостi. Але дiвчата незабаром розкутурхали його, а тодi
потягли й мене i примусили грати в квочки, i я майже увесь час був
квочкою...
...З того дня я почав учащати на подвiр'я Скоропадських. Звичайно, не
сам, а з Оленкою. Зрiдка туди навiдувалися ще парубки та дiвчата - двi
Савичевi дочки, дрiбненькi, гостроносi, хитренькi, вони вочевидь лестили
гетьманiвнi, й та трохи бридилася ними; не зовсiм повного розуму
Мануйловичiв син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на
зрiст, довговидий, надзвичайно вродливий i через це пихатий. Вiн пiдпирав
плечима альтанку або яблуню й невiдривне дивився на Уляну. Я пота мно
ревнував його до Уляни, сливе ненавидiв. Вiн один курив люльку, майже
нiколи не випускав ©© з рота, i Уляна казала, що од Гната пахне "справжнiм
мужеським духом,, а коли я запитав, чим же пахну я, вона вiдказала:
"Ладаном,. I липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в
обруча, одначе це ©й не вдавалося, Гнат стояв непохитно i усмiхався
зверхньо, мовляв: "Пусту те, наче дiти,. Проте всi iншi гостi навiдувалися
нечасто, причиною тому була Анастасiя Маркiвна, вона днала в мислях Якова
та Оленку й не бажала, аби ©м заважали або й раптом не втрутився мiж них
хтось третiй. Я ж Оленку вiдбити не мiг, отож мене вона запрошувала радо,
всiх iнших - з погордливим холодком.
Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти
до танцю. Я вшкварив козачка i горлицi, й двi польки, вшкварив добре, i
здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечiр залишилися в
альтанцi вчотирьох, я несамохiть повiв сумну мелодiю про козака, який
по©хав на чужину та й не вернувся, про дiвчину, яка вигляда його i
невтiшно плаче, й зненацька помiтив, що обличчя Уляни дуже одмiнилося,
дивно осмутнiло, а очi стали глибокi й темнi, як нiч. Я подумав, що, може,
й вона ма якусь причину до печалi. Уляна ж дивилася кудись понад сад,
мовби вiдлiтала, й менi захотiлося вiдлетiти з нею, але я нiчогiсiнько не
знав про не© й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого
спогаду, до якогось свого козака? I знову хробачок ревнощiв гриз мо
крихке серце. Голова ©© на тлi вечiрнього саду видалася головою
Богородицi, голова на довгiй красивiй ши©... але то вже приплелася
грiховна думка, i я прогнав ©©.
Несподiвано я замовк, не довiвши мелодi© до кiнця, i Уляна повернула
голову та допитливо, зацiкавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у
собi. Вона ж пiдвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав
називати ©© слiдом за Оленкою, а Уляна, чи навiть Юлiана, як iнодi
називала ©© мати, не попрощавшись, пiшла до сво © хати.
Я не втерпiв i дорогою запитав Оленку, чи не зна вона, чим Улясю так
запечалила пiсня, чи не грав ©й хто-небудь; випитував, як здавалося менi,
тонко та хитро, й Оленка вiдказала, що Уляся й спить з музикою в душi, та
музика живе в нiй повсякчас. Уляся признавалася ©й, що вдень вона чу
музику рiдко коли, а от уночi музика луна в ©© снах дуже часто. Який був
день - така й музика. День легкий, хороший - i музика весела, день. минув
хмарно, й музика важка. А бува вона аж чорною, i тодi мовби душить ©© ввi
снi. Печальний суворий Улянин вид стояв передi мною всю нiч i весь
наступний день.
А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав...
зовсiм iншу Уляну - розвихрену, веселу, вона обсмiяла мене за мiй понурий
вид, напiвдячкiвську одiж, i менi стало образливо та кривдно. Не мiг
зрозумiти Улясi, до того ж вона майже нiчого про себе не розповiдала, вона
була значно молодша за мене, одначе часом менi здавалося, що Уляна прожила
довге-довге життя й зна набагато бiльше, нiж я, про свiт та про людей.
Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнiвився й
мовчав, i зарiкався обзиватися до не©, й зненацька вона пiдходила до мене
привiтна й печальна й просила пограти для не©, i я поступався. Я вже знав,
яких вона мелодiй найдужче любить, i стиха награвав на кобзi, а вона
сидiла принишкла, й думки ©© витали десь далеко-далеко, а сама була
близько-близько, так менi здавалося. Траплялося, розкабешу ться, а то й
розпасiю ться, й тодi до не© не пiдходь. А якось одного разу Уляся вкинула
нас з Оленкою у велике здивування, й навiть у переляк.
Ми сидiли в ©© хатi втрьох, i Уляся сказала, що вона зараз вийде в
сiни, за тим до хати зайде одна стара жiнка, а вже за нею вона, Уляся. I
вийшла, i по якомусь часовi до хати справдi зайшла стара жiнка, © обличчя
було зчорнiле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот
кривився, одiж висiла лахмiттям, в тремтячiй руцi тримала кривулясту
палицю. Стара додибцяла до лави, сiла, закашлялась, подивилася на нас
непривiтно й забубонiла: "А де та вертихвiстка, куди повiялася?, Не
перехрестилася, не глянула на iкони, а бубонiла й бубонiла дедалi
голоснiше та голоснiше, й прохоплювалися в ©© шемраннi слова "чорт,, "сто
кiп лиха,, "болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила
Дверi та покликала в сiни:
- Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? I раптом у хатi пролунало:
- Себе!
На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стужiвся,
чорнi очi заiскрили смiхом. Шовковою хусткою стерла з чола i щiк сажу.
- Це справдi ти? - пробелькотiла Оленка.- Тю на тебе. Я не мiг
стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там
спуде© перевдягалися та перевтiлювалися i в ангелiв, i в нечистого, i в
старцiв, i в королiв, але це було щось зовсiм iнше. Це не було
лицедiйство, Уляся просто стала старою жiнкою, просто-таки старою вiдьмою,
а ось тепер знову перекинулася в дiвчину. Вона сидiла на лавi й смiялася,
а менi не було смiшно, дивився на не© зi змiшаним почуттям страху,
захоплення й чомусь жалю.
Посмiхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох i думав про те,
якi ж вони в усьому несхожi. Оленка проста, довiрлива, нелукава,
жартiвлива, i весь Оленчин вигляд вiдповiдав ©© ству: кругле, з високим
чолом, трiшки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карi
очi, бiляве кучеряве волосся - вся на виднотi, аж свiтиться веселiстю й
безхитрiснiстю, а чорнюща, як нiч, з глибокими вiдьомськи ми очима, мiцно
стиснутими губами великого рота Уляна - незрозумiла, дивна, чимось
небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко вiдчував ту
вабливiсть, той чар, боявся його й iшов на нього. Все частiше й частiше
думав про Улясю, думав увечерi, лягаючи спати, й засинав з ©© образом, i
не мiг зрозумiти, що зi мною ко©ться. Одначе часто й гнiвався на не©,
злiсть напливала на мене, як туман, але по хвилi розвiювалася. Мене
тривожило, що на Улясю невiдривне дивиться Гнат, пасуть ©© очима на вулицi
та в церквi iншi парубки, чомусь саме ©©, а не Оленку, теж красиву, може,
навiть гарнiшу, нiж Уляся. Гарнiшу? Ба, нi! Уляся, якби схотiла, могла б
причарувати камiнь. Розпашiла, розвеселiла, вона була, як блискавиця, аж
сяяла красою, аж обпiкала, до не© було страшно доторкнутися й праглося
того. О, як менi хотiлося доторкнутися до Улясi! Щоб не отако - випадково,
в дверях чи беручи в не© щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на
мене, а щоб iнакше - значуще, нiжно, голубливе, й щоб вона вiдповiла на
мiй доторк. Та як вона може вiдповiсти? Потютьковi, поповичу?.. А те ще:
вона - гетьманiвна! Вийде замiж за кого захоче. Я розумiв: краще менi не
ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двiр, там оселилася
любов, оселилося лихо©
Я знав багато вiршiв та пiсень пi©тiв наших i чужих про Купiдона, який
лiта над нашими головами й цiля стрiлами в серця дiвчат та парубкiв, але
не тiльки дiвчат та парубкiв, отрута його стрiл всесильна, вiд не© нема
рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у
серця, пiдносить людину над свiтом, i вона летить весела та радiсна,
вiльна й щаслива, хоч часом i оглуплена. Спiва хвалу Господовi й славить
все, що вiн сотворив. Там, у поезi©, буяли легкiсть та краса, гармонiя й
пожива для незахмарено© душi, але в життi, либонь, зовсiм, iнакше. Тодi ще
не розумiв усього, тiльки почував бiля Улясi нез'ясненну тривогу й смуток
без не©, й поспiшав побачити ©© та сказати ©й щось особливе, значуще,
привернути до себе ©© увагу. Привернути ©© я мiг лише одним - пiснею. I
про що б не спiвав, думав про Уляну та про себе.
Гей, гук, мати, гук,
Там, де козаки горiлку п'ють.
П'ють козаки мед-горiлку
Та пiдмовляють дiвку.
П'ють козаки мед-горiлку
Та пiдмовляють дiвку:
"Та по©демо, дiвко, з нами,
Та по©демо з нами,
З нами, козаками,.
Диво дивне , то вже я... пив мед-горiлку й пiдмовляв дiвку. Гудуть
баси, плачуть приструнки, вкладаю в пiсню всю душу, серце, але на Улясю не
дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить бiля Улясi й байдужно та трохи
пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те,
що я ©й байдужий, а про кого й про що вона дума , не знаю, не вiдаю. I
Оленка не зна , й наодинцi повiда менi, що любить Улясю й трохи бо©ться
©©.
- Не розберу ©©, то вона добра, така добра, що лiпшо© людини й не знаю,
а то гордовита й неприступна. Ще й...- i Оленка притишу голос до шепоту,-
володi чарами. Нi, ти не смiйся. Позавчора, пам'ята ш, залишила мене на
ночiвлю i каже: "Ляж на мо мiсце,. Ну я й лягла. Й не заснула всю нiчку й
на крихту. Й трусило мене, й корчило, i вiтер якийсь ходив по менi.
- Нащо б вона завдавала тобi таких чарiв,- намагаюся розраяти Оленку.
- Не вона завдавала. Вона знала, що цi © ночi вони будуть насланi на
не©, на те мiсце, й поклала мене. О, вона зна стiльки й такого, що й пан
вiйт не зна .
Вiйт в Оленчиних очах чомусь найповажнiша сила й найбiльша мудрiсть.
Вельми мудрий у Чернiговi вiйт.
Я думаю про Оленчину розповiдь, думаю про Улясю, i менi ста жаско i
гарно, й трохи страшно. Чому страшно - не знаю. Може, через те, що думаю
про Улясю повсякчас. Одного разу, виспiвуючи пiсню-канта, замiсть "Марiя,
потягнув "Уляся, й злякався, гаразд, що нiхто не почув. I вабить мене до
Скоропадських, й ледве заднi , поспiшаю туди. I картаю себе по дорозi, й
дорiкаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скнi , бо ж -
гину. Бо ж з мо©х походеньок нiчого, ну просто-таки нiчогiсiнько не може
вийти. Не полюбить мене така дiвчина, просто не може полюбити. Та якби я
освiдчився, увесь свiт смiявся б. Найперше - мiй батько. Он i Оленка, хоч
вже щось помiтила, але не сприйма мо зачудування Улясею як кохання. Не
сприйма всерйоз.
Наближався день нашого вiд'©зду, i мене дедалi бiльше оповивала туга.
Свiт порожнiв. Свiт малiв, дрiбнiв, ставав сiрим, тiльки десь у його
глибинi палала яскрава жаринка. Та жаринка вiддалялася вiд мене. Менi
здавалося, й Уляся трохи осмутнiла, бо ж, думав я, проща ться з Оленкою.
Вона йшла поруч мене тиха та нiжна та враз пiдводила голову й обпiкала
тернинами очей, аж iскри обсипали все мо тiло.
Я йшов додому сам i думав: "Боже, що ти содiяв зi мною. Як менi
тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог i для
цього смутку й живуть люди?!,
До вiд'©зду лишилося два днi, i враз впала на мене неймовiрна новина:
Уляся ©де до Чернiгова. Себто, ©хав туди Якiв,- Анастасiя Маркiвна плела
свою мережку,- але Уляся також забажала побачити Чернiгiв, вчепилася до
матерi та батька, i тi вiдпустили ©© й вiдсунули вiд'©зд на три днi, бо ж
збирали свою одиначку пильнiше, нiж пiдсусiдки збирають далекий похiд
козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернiвками на
гостинець, всiлякими печенями й пундиками супроводжували ©©.
Наче сьогоднi бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома
осавулами - вони то зникали, то ми наздоганяли ©х знову, далi
полуботкiвський ридван, у якому ©хали Уляся та Оленка,- ридван за Улясею
пришлють пiзнiше,- за ридваном козаки в сiдлах, дрiмають на ходу, i в
кiнцi обоз на чотири вози, який вiдставав, iнодi надовго. Я тюпачив верхи
позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав помiняти мого
плохенького коника-шельвага на гнiдого румака, i з того сталася для мене
велика прикрiсть. Ми вiд'©хали зовсiм недалеко, дорога попластувала в яр,
козаки та хурщики спускали на кiлках, позакладавши ©х у колеса, ридван та
вози, я ж бачив у вiконцi Улясине личко й, гордовито випинаючись у сiдлi,
погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалi крутiше, кiнь
помчав гатала, сiдло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сiдла просто пiд
ноги коневi, i той переступив через мене, аж сам полетiв шкереберть.
Затявся я дуже й навiть, коли в головi перестало густи й трохи пригас
бiль у плечi, не мiг ступити на ногу.
Козаки спочатку реготiлися, й реготiлися дiвчата, я палав вiд сорому i
мусив лiзти у ридван, ще й пiдсаджений двома козаками. Ридван - зручний,
лавочки обшитi шкiрою, килимки та подушечки, якими й обiклала мене Оленка.
Я одвертав свiй вид, червонiв i не швидко заспоко©вся.
хав спиною наперед, дивився в вiконечко на кущi та дерева й весь час
почував на сво му обличчi Улясин погляд. Вона сидiла навпроти мене,
склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобiтках. Тi
чобiтки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розгляда мене, й нiтився
та втискався в куток. Розглядати, як менi здавалося, було нiчого: великий
лоб, великий нiс, великi, ледь викривленi губи, через що трохи шепелявлю,
надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тiльки чуприна
не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрiмала, пiдклавши пiд щоку
подушку, така мила, така нiжна, i я аж позаздрив Якову, поставив ©х поруч
у мислях - бiляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й
чомусь пожалiв ©©.
У Якова губи, як п'явки, i очi чорнi, крапчастi. Його батько, жид у
другому колiнi, отже, кровi жидiвсько© в Яковi мало, тiльки порода
пре-випира , його батько чоловiк крутий, жорсткий, закоржавiлий - все в
походах та походах, таким, мабуть, буде i його син. Вони цураються свого
жидiвства й намагаються довести, що бiльше козаки, анiж тi, що козаками
вродилися.
Аби вiдволiкти Улясю вiд споглядання мо © непривабливо© персони, я
вказую на металеву скриньку на ланцюзi, яко© ранiше не бачив.
- Що це таке?
- А ти вiдгадай,-заграла очима Уляся.- Це пес, вiн не гавка i не
куса , а всiх дола .
Я знизую плечима.
- Там грошi на дорогу. I прикраси. Може, сподобаюся комусь i вiн вiзьме
мене замiж. Як ти гада ш, можу я кому-небудь сподобатися?
- Болотяному дiдьку,- огризаюся.
I раптом:
- Iване, кажуть, у вропi лицарi за дiвчину проштрикують один одного
шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь?
Я розгублююся.
- Мабуть... нi. Та й тепер вже не штрикають. То ранiше.
- Не проштрикнув би?
-- Ну... Якби вiн мене дуже образив.
- А якби образив мене?...А ти стояв поруч?
- Тебе нiхто не образить. Ти - гетьманiвна.
- Не хитруй. Й глибоко зiтха .
- Нiхто мене, Iване, не кохав i не покоха ... Це я так... Та й цур
йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? - I дивиться
на мене по-пташиному, повернувши голову вбока.
- Звiдки менi знати...
- Ти ще не закохувався жодного разу?
- Тисячу разiв,- випалюю я.
Уляся диву ться.
- Як то?
- А так... У Ки вi. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,- виповiдаю
правду.- А завтра побачу ще iншу... Вродливiшу.
- Страшний ти парубок, Iване,-регочеться Уляся i враз серйознi .- То не
кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дiвувала ще. Мати й
зараз ма мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не зна ш, чи правда,
що там хлопцi з дiвчатами цiлуються? Грища всiлякi з цiлуваннями, в
хусточки або в дiжечки.
- По-мо му, то таке цiлування, наче з родичами або в церквi...
- Але ж потiм виходять за тих парубкiв замiж... Значить, не таке. На
вечорницях хлопцi та дiвчата вподобують одне одного... Але я так, мабуть,
не змогла б. I не хочу такого. А може, й нiякого.
-- Сподiва шся зустрiти князя?
- А що ж... Хоч... Може, й не зустрiну. Й, либонь, його зовсiм нема
такого, щоб пiд мо© мислi.
- Як то нема ? - дивуюся я.
- А так... Кохання - це те, що люди вигадують самi собi Вигадають i
надiляють усiм тим, що вигадали, парубка або дiвчину. Хiба я не бачила...
Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвiта i бандюгу. Та ще як
покохала! Всi бачили, що вiн за молодець, а ©© ослiпило.
Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.
- Тодi чого чекати? Потрiбно виходити за того, хто трапився перший.
- Любов з'©дають мишi...- раптом кинула.
- Звiдки ти зна ш? Та тодi бiльше нiчого чекати.
- Е нi, хочеться на щось сподiватися. Всi сподiваються... Хоч його й не
буде.
- Якщо воно справжн ...
- А справжн яке? - чомусь пошепки запиту Уляся. Я соромлюся сказати,
що також майже не знаю, яким справжн кохання. Мабуть, про це так само
важко сказати, як i про те, яким справжн життя. Нам усiм чомусь соромно
казати правду про себе, навiть правду хорошу. Тi, хто побував на вiйнi,
соромляться сказати, що вони нiкого не вбили, тi, хто чесно прожив у
подружньому життi, що не знали перелюбу... Либонь, Улясi скучно, й вона не
вiдста вiд мене:
- Що ж ти любиш, Iване?
- Книги всiлякi. А ти? -поспiшаю перекинути клубочок назад.
- Я? Бродити вночi по полю...
- Ти? Вночi? По полю?- торопiю.- I тебе пускають?
- В тiм то й рiч, що не пускають. Це я у вимрiях... Блукаю посеред
жита, помiж волошок. Я люблю квiти. I могла б серед них померти. Мене вони
заколихують... Це сон... Сон у серцi... Лежу посеред квiтiв i нiби пливу
кудись. Хмарки надi мною. I плакати хочеться. I не знаю чому.
I раптом драту ться.
- Чого це я тобi вибалакую. Ти - наче пiп.
- Наче пiп?
- Очi в тебе такi... Сповiдаючi...
На нiч ми зупинилися в селi Штиблi у багатого козака Лук'яна
Пшеничного. Конi попутали й пустили пастися, вози поставили бiля клунi у
великому довгому дворi. Полковника запросив на вечерю панотець. Полуботок
пiшов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пiшли осавули та дво
значних козакiв, решту козакiв та чорну челядь запросив до хати на вечерю
Лук'ян Пшеничний.
Я не пiшов нiкуди - вельми втомився, та й болiла нога, побродив у
дворi, а тодi залiз до ридвана, вкублився й почав дрiмати. Але мене кiлька
разiв будили - хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клунi, лiг на сiно
й заснув.
Один осавул вернувся з гостини значно ранiше за iнших, зайшов до хати