Страница:
У дні океану нерідко зустрічалися вузькі, довгі і глибокі провалля, хоч загалом усталена думка про його рівну поверхню на великих глибинах виявилася цілком правильною. Підводний хребет за мільйони років свого існування в глибинах океану вкрився товстим шаром рештків найдрібніших тварин, які згладили всі його нерівності, гострі вершини, провалля і ущелини і надали йому вигляду підвищення з плавними, непомітними для ока схилами. Тому всі були вражені, коли ультразвукові прожектори вперше відбили на екрані оголений пейзаж, що нагадував порізану гірську країну. Надзвичайно схвильований цим відкриттям, Шелавін попросив капітана зупинити підводний човен недалеко від хребта і влаштувати тут станцію.
У вихідній камері показалося сім людських постатей: Лордкіпанідзе, Шелавін, Марат, Павлик, Матвєєв, Скво-решня і Горєлов. Кожний учений мав тепер серед команди своїх послідовників: Матвєєв і Скворешня захопилися питаннями океанографії і стали ретельними учнями та помічниками Шелавіна; не менш палкими поклонниками біології і зоології моря стали Марат, Павлик і, на велике здивування всіх, Горєлов.
Треба сказати, що поважний зоолог був немало здивований тією увагою до його любимої науки, яку став дедалі виразніше виявляти Горєлов. Після того як підводний човен вийшов з Саргассового моря, на першій же глибоководній станції, коли зоолог разом з Маратом і Павликом вийшли з підводного човна на придонну екскурсію, їм зустрівся Горєлов, який повертався в човен після зовнішнього огляду дюз. Горєлов коротко привітав зоолога підняттям руки і став уже на площадку, маючи намір увійти в камеру. Але, настроївши раптом свій радіотелефон на хвилю зоолога, він викликав його і найлюб'язнішим тоном попросив дозволу приєднатися до його компанії, пояснюючи, що зараз у нього багато вільного часу і він би з задоволенням взяв участь в такій цікавій науковій екскурсії.
На той час антипатія до Горєлова у прямодушного зоолога цілком установилась, і він намагався лише не виходити з рамок пристойності у відносинах до цієї людини, але відмовити Горєлову не було ніяких підстав. Скріпивши серце, зоолог погодився на його участь в екскурсії.
Приєднавшись до екскурсії і безперервно захоплюючись своєрідністю навколишнього похмурого ландшафту з різнобарвними вогниками риб, що мелькали повсюди, Горєлов ретельно шукав для зоолога нові екземпляри придонних тварин. Він видавлював стовпики зразків грунту для океанографа, жартував з Маратом і Павликом і надзвичайно порадував зоолога майстерністю, з якою впіймав зовсім новий вид медузи, яка закопується в мул при перших ознаках небезпеки і яку вже двічі випустив сам зоолог. Учений був у захопленні від цієї знахідки і палко дякував Горєлову за неї.
З цього дня Горєлов з неприхованою цікавістю і задоволенням почав брати участь в усіх підводних екскурсіях зоолога. Мало того, він взявся навіть вивчати книги з питань зоології і біології моря, кожну вільну годину проводив у біологічній лабораторії, цікавився всім, над чим працював зоолог. Останній, бачачи веселі і дружні відносини, які встановилися між Гореловим і Павликом, часом думав, чи не надто він був поквапливий у своїх висновках щодо Горєлова і його жорстокості до дітей.
«Чого не буває! – говорив собі зоолог. – Військові – тверді, прямі люди. Вони по-іншому міркують. Для них найважливіше за все інтереси справи, благополуччя підводного човна, а людина, навіть дитина, може іноді опинитися на другому плані. Така вже професія!» з зітханням зробив висновок шановний професор.
Внаслідок цього Горєлов став не тільки терпимим, але й бажаним учасником підводних екскурсій зоолога. Сьогодні, коли підводний човен зупинився, – або, як говорять гідрологи, взяв глибоководну станцію, – біля підводного хребта, порізаного тут ущелинами та проваллями, участь Горєлова в екскурсії несподівано виявилась не тільки корисною, але й рятівною.
В чудовому настрої всі готувалися до виходу з підводного човна.
– Ми зможемо довести тепер, – говорив Шелавін, радісним і схвильований, надіваючи скафандр у вихідній камері, – що й на дні океану діють руїнницькі сили! Так, так! Чи можете ви собі уявити: морське дно є царство відкладення, а не руйнування, говорив старик Зупан. Категорично стверджував. Абсолютно! На дні морському, казав він, панує вічний спокій, непорушність. Тут немає, говорив він, руху води, яка розмиває і переносить цілі гірські хребти з суші в море, на морське дно. Придонні течії не можна брати до уваги внаслідок їх повільності. Тут немає і руху атмосфери, яка вивітрює ці гірські хребти. Тут іде лише спокійний, безперервний протягом мільйонів років дощ з рештків найдрібніших рослинних і тваринних організмів, що живуть у верхніх шарах морів і океанів. І тільки цей процес відкладення характерний для морського дна, стверджував Зупан.
– Але ж по суті він правий, – зауважив зоолог, наглухо з'єднуючи електричною голкою верх важкого черевика. – Варто лише вийти на грунт, як ми зараз же переконаємося в цьому.
Ще не закінчивши своєї репліки, зоолог негайно пошкодував про неї: на обличчі Шелавіна він побачив люте заперечення.
– Так, так, так! Ми зараз вийдемо на грунт! Але в чому ми через півгодини переконаємось, дозвольте вас запитати? Ми переконаємося, що морське дно є не тільки царство відкладення, а що в ньому відбуваються і процеси руйнування! Ми вже бачили це зараз на екрані, а тепер переконаємося на власні очі. Так-с!
– Але хто ж винуватець цих процесів, якщо, справді, на дні океанів немає ні вітрів, ні річок? – запитав Горєлов, перевіряючи кисневу зарядку свого заспинного ранця, раніше ніж одягти жилет скафандра.
– Вітрів немає, але замість рік є течії, – відрізав Шелавін, зшиваючи на собі електричною голкою штани. – Питання тільки в їх силі і постійності. Дозвольте вам нагадати, товаришу Горєлов, що океанографія знає досить випадків, які дозволяють говорити про вплив глибоководних течій на рельєф морського дна.
Горєлов з комічною серйозністю вклонився, сприймаючи це нагадування, як вияв поваги до його океанографічної ерудиції, зрештою, досить сумнівної для всіх і для нього самого. Зоолог посміхнувся. Марат тихо пирснув вбік, але Шелавін, звертаючись до Горєлова, продовжував з тим самим азартом:
– Так-с! У тисяча вісімсот вісімдесят третьому році Бьюкенен у протоках між Канадськими островами, на глибинах близько двох тисяч метрів, знайшов дно, зовсім без мулу, тоді як навколо цих місць на глибинах у дві тисячі п'ятсот метрів цей мул він знаходив скрізь. Тут зустрічаються підводні провалля і круті скелі, такі самі, як і на суші. В тисяча вісімсот вісімдесят шостому році подібні спостереження були зроблені адміралом Макаровим на «Витязі» в Лаперузькій протоці. В Індійському океані, між Сешельськими островами і банкою Сайа-да-Мала, на глибинах близько тисячі семисот метрів, дно також виявилося зовсім чистим від будь-якого мулу, хоч у багатьох місцях поблизу він вкривав дно океану. Що доводять всі ці і багато інших спостережень, дозвольте вас запитати?.. Вони доводять, що в цих місцях навіть на таких глибинах діють якісь течії: не поверхневі вітрові течії, а саме приливно-відливні, діючі і вгорі і в глибині, не випадкові, а постійні, вічні…
– Пробачте, що перебиваю вас, товаришу Шелавін, – втрутився Скворешня, стоячи біля свого розкритого ранця, який висів ще на стіні камери. – На скільки годин ти зарядив киснем скафандри? – звернувся він до Матвеєва, в обов'язок якого входило стежити за всім водолазним спорядженням підводного човна.
– Як завжди, Андрію Васильовичу: на шість годин – шість патронів.
– Стиснений, значить? – Стиснений.
– Замінити! Зарядити кожний скафандр шістьма патронами рідкого кисню. Швидко!
Матвєєв хоч і здивувався, але бігом кинувся з вихідної камери, ні на секунду не зволікаючи виконання наказу.
Всі інші почували себе вільніше, і град запитань посипався на Скворешню:
– Чому, Андрію Васильовичу? Для чого такий великий запас? Чи варто через це затримуватись?
Широким жестом Скворешня переадресував ці запитання Шелавіну.
– Будь ласка, – прогув він, посміхаючись у довгі вуса. – за поясненнями звертатися до Івана Степановича…
Шелавін, одягнутий в самі лише металеві штани, стояв, розгублено кліпаючи світлими віями.
– Не розумію… Абсолютно! Чому до мене?
– Дозвольте, Іване Степановичу! Адже це ви зараз так палко попереджували, які на нас чекають гірські вершини, провалля, скелі, ущелини! Треба бути готовим до всього. В цих підводних Швейцаріях і заблудитись, мабуть, не важко. Га? Як ви гадаєте?
Шелавін з своєю звичайною блідою посмішкою кивнув головою:
– Я цілком схвалюю вашу ініціативу, Андрію Васильовичу.
Запрацювали гвинти, і всі повільно попливли над дном океану, на одній десятій максимального ходу. Муть швидко лишилася позаду. Ліхтарі на шоломах яскравими жовтими конусами освітлювали чорний простір на кілька десятків метрів уперед.
Час від часу зоолог швидко спускався на дно, вихоплював щось з мулу і з урочистими вигуками засував у свій величезний екскурсійний мішок здобич, яка звивалася, тріпотіла або просто трусилася, ніби желе.
Віддалік, справа і зліва, креслили простір зірочки Горєлова, Марата і Павлика. Шелавін з Скворешнею і Матвєєвим пішли вперед і виднілися ледь помітними жовтими туманностями.
Зрідка чулися вигуки і запитання помічників зоолога. Раптом Марат закричав:
– Асцидія, Арсене Давидовичу! Величезна біла асцидія! Вперше бачу таку! Взяти її чи не треба?
– Яка вона собою?
– Надзвичайно красива! Схожа на грецький глечик без горла. І на довгій стеблині…
– Що ти кажеш, Марате? – захвилювався учений. – Якщо це «Гіпобитія калікода», то я тебе тут же поцілую за таку знахідку!
Він помчав до Марата, супроводжуваний сміхом всіх учасників екскурсії.
– Півцарства віддаю, щоб побачити цей поцілунок, – засміявся Горєлов, – поцілунок крізь шоломи!
– В крайньому разі, Марат мені повірить в кредит, – віджартовувався зоолог. – За кубковидну, найглибоководнішу асцидію, яку досі знаходили тільки в північній частині Тихого океану, мені навіть не шкода півцарства… персидського царя. Ну, звичайно! – закричав він, наблизившись до Марата і опускаючись майже на саме дно. – Це вона! Це вона – красуня! Від імені радянської науки виношу тобі подяку, Марате. Давай, давай її сюди! Обережно! Обережніше з ніжкою, вона дуже ніжна…
– Стій! Стій! – донісся в цю мить несамовитий бас Горєлова. – Тримаю за хвіст! Швидше сюди, Арсене Давидовичу! Здається, новинка! Зарилася в мул. Швидше…
Зоолог з усіх сил помчав у протилежний бік, де торжествуючий голос Горєлова обіцяв йому нові радощі.
В такому пожвавленні швидко й непомітно проминули дві години, і зовсім несподівано пролунав для них голос Скворешні:
– Що ж ви так відстали, товариші? Ми вже на хребті. Ну й дивини тут! Швидше сюди! Пеленгую напрям…
Ще через півгодини всі зібралися на високому круглому майданчику, оточеному з усіх боків, немов вартовими, колонами з якоїсь твердої гірської породи.
– Зверніть увагу, товариші, – пояснював Шелавін, – на майданчику немає мулу. Він рівний і чистий, як стіл. Тут, на висоті тисячі п'ятисот шістдесяти метрів над рівнем дна океану, безсумнівно, працює течія і зносить цей мул. І це, звичайно, приливно-відливна течія, бо поверхневі течії на такій глибині вже непомітні, а глибинні течії надто слабі для такої роботи. Це вона промиває всі провалля, ущелини і галявини, обмиває піки, вершини і скелі. Дуже важливо, товариші, обслідувати гарненько цю місцевість. Я пропоную розійтися в різні сторони – на північ, південь і захід. На сході оглядати нічого: ми звідти прийшли і нічого, крім рівного морського дна, там не бачили.
Так і зробили. На захід, в глибину хребта, в лабіринт його проходів, пішли втрьох – Шелавін, Горєлов і Павлик; на північ – зоолог і Матвєєв; на південь – Скворешня і Марат.
Зоолог з Матвєєвим одразу ж зникли з очей, повернувши в перший прохід праворуч. Скворешня і Марат піднялися на кілька десятків метрів уздовж стрімкої стіни і швидко також сховалися.
Шелавін повільно обійшов майданчик, вистукуючи обушком сокири кам'яні колони й стіни.
– Цікаво, – бурмотів він. – Цікаво. Гм… гм…
– Що вас тут зацікавило? – запитав Горєлов.
– Чи знаєте ви, що це таке, дозвольте вас запитати? – сказав Шелавін, відколюючи шматочок гірської породи і уважно розглядаючи його при світлі свого ліхтаря. – Граніт, батечку! Абсолютно! Очевидно, хребет утворився в стародавні часи внаслідок виверження магми… Ну-ну… Дуже цікаво! Дуже цікаво…
Він заховав уламок граніту в сумку, що висіла в нього ззаду, і рушив уздовж рівної, з матовим відсвічуванням, ніби відполірованої, чорної стіни.
Відкрився широкий прохід прямо на захід.
– Чудово! – сказав Шелавін. – Це те, що нам потрібно. Підемо цією ущелиною, поки можна буде. Дивіться під ноги, щоб не провалитися…
Він перший увійшов у прохід, ширина якого досягала тут приблизно тридцяти метрів. З обох боків було видно чорні гранітні стіни – чисті, тьмяно вилискуючі крупинками світлого кварцу. Над подорожніми іноді пролітали різнокольорові вогники глибоководних тварин – риб, рачків, м'якотілих. На оголеному від мулу кам'яному ложі ущелини, на великих виступах і нерівностях стін зустрічалися глибоководні актинії, поволі повзли, розпластавшись, морські зорі, офіури з густо розгалуженими, немов мереживо, проміннями. Але ні голотурій, ні морських їжаків, ні інших любителів мулу не було видно.
Іноді стіни зближувались, нависали над головами подорожніх, і тоді ставало моторошно в цих чорних похмурих тіснинах. Дно ущелини загалом знижувалось досить круто під уклон, місцями воно було вкрите величезними уламками скель, і через них доводилось перелазити, чіпляючись за виступи. Скелі чергувалися з глибокими ярами або широкими улоговинами, в які Павлик спускався з стисненим від мимовільного страху серцем. Живі різнокольорові вогники мелькали дедалі рідше, ущелина ставала все похмурішою і пустельнішою.
Люди йшли мовчки, розмовляли мало. Часом доносились уривчасті фрази, якими обмінювались зоолог з Матвєєвим і Скворешня з Маратом. Лиш коли-не-коли чулися слова Шелавіна, який швидко йшов попереду: «Обережно! Спуск. Поворот. Поріг». Через кожні двісті-триста метрів Шелавін зупинявся, запускав вертушку для виявлення течій, потім рухались далі, йшли один за одним – попереду Шелавін, за ним Павлик; Горєлов замикав похід. Перебираючись через один з невисоких порогів, Павлик здерся на великий уламок скелі, що лежав на шляху, і, відштовхнувшись, стрибнув униз, за Шелавіним. Уламок гойднувся, і зараз же ззаду почувся приглушений крик Горєлова:
– Ах, чорт візьми!
Павлик оглянувся. З дна ущелини піднялася легка каламуть.
– Що ви сказали, Федоре Михайловичу? – запитав він.
У відповідь він почув сопіння, нерозбірливе бурмотіння.
– Що ви сказали, Федоре Михайловичу? – з тривогою перепитав Павлик, піднімаючись назад на горб.
– Павлику! – почувся нарешті задиханий голос Горєлова. – Іди сюди. Допоможи!
Павлик злякався. Чіпляючись за нерівну поверхню горба, він швидко здерся на його вершину. Великого каменя, через який він тільки що переліз, не було. Внизу ледве виднілося його громаддя, під ним синювато відсвічував метал.
– Що у вас трапилось? Я вам не потрібний? – почувся голос Шелавіна.
– Нічого особливого, – відповів, задихаючись, Горєлов. – Мене збив камінь, що скотився. Зараз мені Павлик допоможе. Павлику! Швидше до мене!
Павлик швидко збіг з горба і з усіх сил наліг на камінь, який збив Горєлова з ніг і придавив його до дна. Спільними зусиллями вони зсунули важкий уламок, і Горєлов, охкаючи та покректуючи, піднявся з дна.
– Так! – промовив він, поправляючи на собі спорядження. – Добрий камінець!.. На суші лишилося б під ним від мене лише мокре місце. Та й тут, під водою, було б мені погано, коли б не скафандр. Ну, дякую, Павлику! Ходімо наздоганяти Івана Степановича.
Шелавін, очевидно, забрався вже далеко, бо вогник його довго не показувався. Горєлов, мабуть, під час падіння прибив ногу об свою металеву оболонку і шкутильгаючи йшов повільно. Однак він не скаржився і квапився з усіх сил.
Час від часу по сторонах відкривалися бокові проходи, то широкі, то вузькі, як щілини. Несподівано з одного з них вискочив величезний червоний краб на високих дужих ногах, з піднятою вгору могутньою клешнею. Велике, вкрите панцирними щитками тіло краба погойдувалось на ламаних колінчатих ногах, як підвісна колиска. Чорні, викочені далеко вперед очі дивилися пильно, мовби розлютовані появою непрошених гостей. Павлик з переляку застиг на місці, і в одну мить його нога нижче коліна була затиснута, немов сталевими щипцями, широкою і товстою клешнею. Почувся різкий металічний скрегіт і виск. Краб уперся всіма своїми вісьмома ногами і різко смикнув Павликову ногу. Павлик крикнув і, втративши рівновагу, упав.
Горєлов, який встиг відійти на кілька кроків уперед, обернувся і, вихопивши сокирку, кинувся на краба. Не випускаючи Павликової ноги, краб піднявся ще вище на своїх витягнутих ногах і загрозливо виставив назустріч Горєлову другу клешню. Сокира з силою опустилася і одним ударом геть відтяла її. Лише після цього краб випустив Павлика і з невловимою швидкістю зник у тому ж проході, звідки тільки що так несподівано з'явився. Вся ця сцена тривала не більше хвилини, і, коли б не відтята клешня, яка валялася на кам'янистому дні, вона могла б видатися Павликові кошмарним сном.
– Яке страховище! – піднімаючись з дна, бурмотів він побілілими губами. – Він мене звалив… звалив…
– Дрібниці, Павлику, – заспокоював його Горєлов. – Я думаю, що ти упав швидше від несподіванки, ніж від ривка краба. Ну, як ти себе почуваєш? Нам треба поспішати.
– Дивіться, дивіться, Федоре Михайловичу! – злякано закричав Павлик, притискуючись до Горєлова і показуючи на прохід, в якому тільки що заховався краб. Серед уламків скель, нагромаджених біля входу у вузьку ущелину, Горєлов побачив кілька пар блискучих очей і багато клешнів, які ворушилися під ними.
– Ходімо звідси швидше, Павлику, – сказав Горєлов. – Їх тут, мабуть, немало, цих тварюк. Краще з ними не зв'язуватись.
– Ну, що ви там плентаєтесь, дозвольте вас запитати? – ввірвався раптом в їхню розмову збуджений голос Шелавіна. – Які там краби? Чи ви їх не бачили, чи що, дозвольте вас запитати? Ідіть швидше сюди! Я зробив тут чудове відкриття! Рідкісні своїм багатством золоті розсипи! Величезні, чудові самородки. Я повідомлю капітана і попрошу сюди людей з підводного човна. Я на хвилинку виключу вас і з'єднаюсь з центральним постом управління. А ви біжіть до мене…
– Але… дозвольте, дозвольте! – закричав Горєлов. – Іване Степановичу! Чи далеко ви пішли від нас?
Відповіді не було. Очевидно, Шелавін уже відключився і перейшов на хвилю підводного човна.
– Ну, як же можна так?! – обурювався Горєлов. – А що, коли він повернув кудись у боковий прохід? Де його тепер шукати?
– Зачекайте хвилину, – почувся голос зоолога. – Він поговорить з підводним човном і знову з'єднається з вами.
– Ну гаразд, – сказав Горєлов. – Підемо потихеньку вперед, Павлику.
Вони рушили далі. Павлик тепер ледве встигав за кульгаючим Горєловим. Хлопчик уже почав стомлюватись.
Зненацька десь попереду і праворуч почувся глухий короткий гуркіт, потім покотився гул і швидко затих.
Горєлов і Павлик, здивовані, зупинилися.
– Що це може бути? – тихо промовив Горєлов.
Стривожені, вони рушили далі, йшли мовчки, мимоволі уповільнюючи кроки, з острахом оглядаючись на чорні кам'яні стіни, на громаддя скель, які здавалися тепер обманливо міцними, па навислі з стін стрімчаки, які немовби загрожували в першу-ліпшу хвилину, впасти на голови бредучих внизу людей. Дно було кам'янисте, чисте від мулу, але вода навколо незрозумілим чином ставала помітно мутнішою. Золотисті хмари мулу хвилями йшли по ущелині назустріч Горєлову і Павлику, все густіше заволікаючи все довкола. Йти ставало дедалі важче, на відстані двох-трьох метрів уже не можна було нічого розгледіти.
Горєлов зупинився. Павлик злякано притиснувся до нього.
– Чому мовчить Іван Степанович? – тихо спитав Горєлов. – Невже він ще не закінчив своєї розмови з підводним човном? Я викличу його. Це неподобство – так зволікати!
Він натиснув кнопку на щитку управління в своєму патронташі і прислухався. Відповіді не було. Горєлов покликав до телефону зоолога і розповів йому, що сталося.
– Що б це могло означати? – задумливо відповів зоолог. – Треба зв'язатися з підводним човном. Може, вони ще розмовляють з Іваном Степановичем.
На виклик зоолога відповів вахтовий начальник, старший лейтенант Богров. Він повідомив, що розмовляв з Шелавіним хвилин десять тому і збирається послати до нього, на його вимогу, п'ять чоловік з команди.
Дізнавшись, що Шелавін не відповідає на виклики, що саме хвилин десять тому пролунав якийсь гуркіт, старший лейтенант наказав негайно припинити наукові роботи, всім учасникам експедиції зібратися і розпочати розшуки океанографа. При цьому старший лейтенант додав, що він прискорить вихід з підводного човна призначеного загону і просить виділити людину для пеленгування йому з того місця, де зберуться всі учасники експедиції.
Незабаром на висоті, над ущелиною, серед хмар мулу з'явилося дві туманних оранжових плями. Вони швидко опускалися, світлішали, і через хвилину на дні ущелини поряд з Горєловим та Павликом стояли зоолог з Матвєєвим.
Хоч як сильно був стривожений учений зникненням Шелавіна, він кілька разів змусиз Горєлова і Павлика описати зовнішність, розмір, забарвлення і будову краба, шкодуючи, що йому не пощастило особисто побачити це страховище.
– Ти говориш, він був тобі по коліно? Отже, приблизно сорок сантиметрів у висоту… Крупно, крупно… Правда, біля берегів Японії водиться краб пікногон – висотою до метра. Але сила! Сміливість! Ні, ні! Це зовсім незвичайний випадок! Ах, як шкода, що мені не довелося його побачити! Між іншим, це дуже розумні тварини. Але найцікавіше, що до цього сміливця швидко прийшли його товариші. Ви твердо переконані в цьому? Ви не помилилися? Може, це вам привиділося?
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, ми обидва ясно бачили! – швидко підтвердив Павлик.
– Ой, як цікаво! Як шкода!
У висоті показалися ще дві оранжові плями, і па дно опустилися Скворешня з Маратом. Незабаром за ними показався загін, висланий підводним човном з комісаром Сьоміним на чолі. Загін ніс з собою кайла, лопати, термітні патрони, а також потужний обертовий прожектор, який міг служити сильним маяком, і ящик з акумуляторами до нього. Начальництво над об'єднаним загоном взяв на себе комісар.
З повідомлення Горєлова можна було зробити висновок, що за час, який минув, поки Павлик звільняв Горєлова з-під уламка скелі, і який потім був потрібний на боротьбу з крабом, Шелавін не міг дуже далеко піти від своїх супутників. Безперечно, він був десь поблизу – в головній або в одній з найближчих бокових ущелин, на захід від місця збору.
Комісар швидко організував розшуки. Десять чоловік повинні були обшукати найближчі бокові ущелини – п'ять з правого боку і, п'ять з лівого, в кожну ущелину по одному чоловіку. На себе комісар взяв огляд головної ущелини далі на захід. На місці для роботи з прожектором і для пеленгації із збірного пункту повинен був лишитися Павлик.
Всі швидко розійшлися.
Розділ II
У вихідній камері показалося сім людських постатей: Лордкіпанідзе, Шелавін, Марат, Павлик, Матвєєв, Скво-решня і Горєлов. Кожний учений мав тепер серед команди своїх послідовників: Матвєєв і Скворешня захопилися питаннями океанографії і стали ретельними учнями та помічниками Шелавіна; не менш палкими поклонниками біології і зоології моря стали Марат, Павлик і, на велике здивування всіх, Горєлов.
Треба сказати, що поважний зоолог був немало здивований тією увагою до його любимої науки, яку став дедалі виразніше виявляти Горєлов. Після того як підводний човен вийшов з Саргассового моря, на першій же глибоководній станції, коли зоолог разом з Маратом і Павликом вийшли з підводного човна на придонну екскурсію, їм зустрівся Горєлов, який повертався в човен після зовнішнього огляду дюз. Горєлов коротко привітав зоолога підняттям руки і став уже на площадку, маючи намір увійти в камеру. Але, настроївши раптом свій радіотелефон на хвилю зоолога, він викликав його і найлюб'язнішим тоном попросив дозволу приєднатися до його компанії, пояснюючи, що зараз у нього багато вільного часу і він би з задоволенням взяв участь в такій цікавій науковій екскурсії.
На той час антипатія до Горєлова у прямодушного зоолога цілком установилась, і він намагався лише не виходити з рамок пристойності у відносинах до цієї людини, але відмовити Горєлову не було ніяких підстав. Скріпивши серце, зоолог погодився на його участь в екскурсії.
Приєднавшись до екскурсії і безперервно захоплюючись своєрідністю навколишнього похмурого ландшафту з різнобарвними вогниками риб, що мелькали повсюди, Горєлов ретельно шукав для зоолога нові екземпляри придонних тварин. Він видавлював стовпики зразків грунту для океанографа, жартував з Маратом і Павликом і надзвичайно порадував зоолога майстерністю, з якою впіймав зовсім новий вид медузи, яка закопується в мул при перших ознаках небезпеки і яку вже двічі випустив сам зоолог. Учений був у захопленні від цієї знахідки і палко дякував Горєлову за неї.
З цього дня Горєлов з неприхованою цікавістю і задоволенням почав брати участь в усіх підводних екскурсіях зоолога. Мало того, він взявся навіть вивчати книги з питань зоології і біології моря, кожну вільну годину проводив у біологічній лабораторії, цікавився всім, над чим працював зоолог. Останній, бачачи веселі і дружні відносини, які встановилися між Гореловим і Павликом, часом думав, чи не надто він був поквапливий у своїх висновках щодо Горєлова і його жорстокості до дітей.
«Чого не буває! – говорив собі зоолог. – Військові – тверді, прямі люди. Вони по-іншому міркують. Для них найважливіше за все інтереси справи, благополуччя підводного човна, а людина, навіть дитина, може іноді опинитися на другому плані. Така вже професія!» з зітханням зробив висновок шановний професор.
Внаслідок цього Горєлов став не тільки терпимим, але й бажаним учасником підводних екскурсій зоолога. Сьогодні, коли підводний човен зупинився, – або, як говорять гідрологи, взяв глибоководну станцію, – біля підводного хребта, порізаного тут ущелинами та проваллями, участь Горєлова в екскурсії несподівано виявилась не тільки корисною, але й рятівною.
В чудовому настрої всі готувалися до виходу з підводного човна.
– Ми зможемо довести тепер, – говорив Шелавін, радісним і схвильований, надіваючи скафандр у вихідній камері, – що й на дні океану діють руїнницькі сили! Так, так! Чи можете ви собі уявити: морське дно є царство відкладення, а не руйнування, говорив старик Зупан. Категорично стверджував. Абсолютно! На дні морському, казав він, панує вічний спокій, непорушність. Тут немає, говорив він, руху води, яка розмиває і переносить цілі гірські хребти з суші в море, на морське дно. Придонні течії не можна брати до уваги внаслідок їх повільності. Тут немає і руху атмосфери, яка вивітрює ці гірські хребти. Тут іде лише спокійний, безперервний протягом мільйонів років дощ з рештків найдрібніших рослинних і тваринних організмів, що живуть у верхніх шарах морів і океанів. І тільки цей процес відкладення характерний для морського дна, стверджував Зупан.
– Але ж по суті він правий, – зауважив зоолог, наглухо з'єднуючи електричною голкою верх важкого черевика. – Варто лише вийти на грунт, як ми зараз же переконаємося в цьому.
Ще не закінчивши своєї репліки, зоолог негайно пошкодував про неї: на обличчі Шелавіна він побачив люте заперечення.
– Так, так, так! Ми зараз вийдемо на грунт! Але в чому ми через півгодини переконаємось, дозвольте вас запитати? Ми переконаємося, що морське дно є не тільки царство відкладення, а що в ньому відбуваються і процеси руйнування! Ми вже бачили це зараз на екрані, а тепер переконаємося на власні очі. Так-с!
– Але хто ж винуватець цих процесів, якщо, справді, на дні океанів немає ні вітрів, ні річок? – запитав Горєлов, перевіряючи кисневу зарядку свого заспинного ранця, раніше ніж одягти жилет скафандра.
– Вітрів немає, але замість рік є течії, – відрізав Шелавін, зшиваючи на собі електричною голкою штани. – Питання тільки в їх силі і постійності. Дозвольте вам нагадати, товаришу Горєлов, що океанографія знає досить випадків, які дозволяють говорити про вплив глибоководних течій на рельєф морського дна.
Горєлов з комічною серйозністю вклонився, сприймаючи це нагадування, як вияв поваги до його океанографічної ерудиції, зрештою, досить сумнівної для всіх і для нього самого. Зоолог посміхнувся. Марат тихо пирснув вбік, але Шелавін, звертаючись до Горєлова, продовжував з тим самим азартом:
– Так-с! У тисяча вісімсот вісімдесят третьому році Бьюкенен у протоках між Канадськими островами, на глибинах близько двох тисяч метрів, знайшов дно, зовсім без мулу, тоді як навколо цих місць на глибинах у дві тисячі п'ятсот метрів цей мул він знаходив скрізь. Тут зустрічаються підводні провалля і круті скелі, такі самі, як і на суші. В тисяча вісімсот вісімдесят шостому році подібні спостереження були зроблені адміралом Макаровим на «Витязі» в Лаперузькій протоці. В Індійському океані, між Сешельськими островами і банкою Сайа-да-Мала, на глибинах близько тисячі семисот метрів, дно також виявилося зовсім чистим від будь-якого мулу, хоч у багатьох місцях поблизу він вкривав дно океану. Що доводять всі ці і багато інших спостережень, дозвольте вас запитати?.. Вони доводять, що в цих місцях навіть на таких глибинах діють якісь течії: не поверхневі вітрові течії, а саме приливно-відливні, діючі і вгорі і в глибині, не випадкові, а постійні, вічні…
– Пробачте, що перебиваю вас, товаришу Шелавін, – втрутився Скворешня, стоячи біля свого розкритого ранця, який висів ще на стіні камери. – На скільки годин ти зарядив киснем скафандри? – звернувся він до Матвеєва, в обов'язок якого входило стежити за всім водолазним спорядженням підводного човна.
– Як завжди, Андрію Васильовичу: на шість годин – шість патронів.
– Стиснений, значить? – Стиснений.
– Замінити! Зарядити кожний скафандр шістьма патронами рідкого кисню. Швидко!
Матвєєв хоч і здивувався, але бігом кинувся з вихідної камери, ні на секунду не зволікаючи виконання наказу.
Всі інші почували себе вільніше, і град запитань посипався на Скворешню:
– Чому, Андрію Васильовичу? Для чого такий великий запас? Чи варто через це затримуватись?
Широким жестом Скворешня переадресував ці запитання Шелавіну.
– Будь ласка, – прогув він, посміхаючись у довгі вуса. – за поясненнями звертатися до Івана Степановича…
Шелавін, одягнутий в самі лише металеві штани, стояв, розгублено кліпаючи світлими віями.
– Не розумію… Абсолютно! Чому до мене?
– Дозвольте, Іване Степановичу! Адже це ви зараз так палко попереджували, які на нас чекають гірські вершини, провалля, скелі, ущелини! Треба бути готовим до всього. В цих підводних Швейцаріях і заблудитись, мабуть, не важко. Га? Як ви гадаєте?
Шелавін з своєю звичайною блідою посмішкою кивнув головою:
– Я цілком схвалюю вашу ініціативу, Андрію Васильовичу.
***
Через п'ятнадцять хвилин усі вийшли на площадку, яка висіла в десяти метрах над дном. Промінь надпотужного прожектора ледь пробивався крізь муть, зняту з дна вибухами дюз під час зупинки підводного човна.Запрацювали гвинти, і всі повільно попливли над дном океану, на одній десятій максимального ходу. Муть швидко лишилася позаду. Ліхтарі на шоломах яскравими жовтими конусами освітлювали чорний простір на кілька десятків метрів уперед.
Час від часу зоолог швидко спускався на дно, вихоплював щось з мулу і з урочистими вигуками засував у свій величезний екскурсійний мішок здобич, яка звивалася, тріпотіла або просто трусилася, ніби желе.
Віддалік, справа і зліва, креслили простір зірочки Горєлова, Марата і Павлика. Шелавін з Скворешнею і Матвєєвим пішли вперед і виднілися ледь помітними жовтими туманностями.
Зрідка чулися вигуки і запитання помічників зоолога. Раптом Марат закричав:
– Асцидія, Арсене Давидовичу! Величезна біла асцидія! Вперше бачу таку! Взяти її чи не треба?
– Яка вона собою?
– Надзвичайно красива! Схожа на грецький глечик без горла. І на довгій стеблині…
– Що ти кажеш, Марате? – захвилювався учений. – Якщо це «Гіпобитія калікода», то я тебе тут же поцілую за таку знахідку!
Він помчав до Марата, супроводжуваний сміхом всіх учасників екскурсії.
– Півцарства віддаю, щоб побачити цей поцілунок, – засміявся Горєлов, – поцілунок крізь шоломи!
– В крайньому разі, Марат мені повірить в кредит, – віджартовувався зоолог. – За кубковидну, найглибоководнішу асцидію, яку досі знаходили тільки в північній частині Тихого океану, мені навіть не шкода півцарства… персидського царя. Ну, звичайно! – закричав він, наблизившись до Марата і опускаючись майже на саме дно. – Це вона! Це вона – красуня! Від імені радянської науки виношу тобі подяку, Марате. Давай, давай її сюди! Обережно! Обережніше з ніжкою, вона дуже ніжна…
– Стій! Стій! – донісся в цю мить несамовитий бас Горєлова. – Тримаю за хвіст! Швидше сюди, Арсене Давидовичу! Здається, новинка! Зарилася в мул. Швидше…
Зоолог з усіх сил помчав у протилежний бік, де торжествуючий голос Горєлова обіцяв йому нові радощі.
В такому пожвавленні швидко й непомітно проминули дві години, і зовсім несподівано пролунав для них голос Скворешні:
– Що ж ви так відстали, товариші? Ми вже на хребті. Ну й дивини тут! Швидше сюди! Пеленгую напрям…
Ще через півгодини всі зібралися на високому круглому майданчику, оточеному з усіх боків, немов вартовими, колонами з якоїсь твердої гірської породи.
– Зверніть увагу, товариші, – пояснював Шелавін, – на майданчику немає мулу. Він рівний і чистий, як стіл. Тут, на висоті тисячі п'ятисот шістдесяти метрів над рівнем дна океану, безсумнівно, працює течія і зносить цей мул. І це, звичайно, приливно-відливна течія, бо поверхневі течії на такій глибині вже непомітні, а глибинні течії надто слабі для такої роботи. Це вона промиває всі провалля, ущелини і галявини, обмиває піки, вершини і скелі. Дуже важливо, товариші, обслідувати гарненько цю місцевість. Я пропоную розійтися в різні сторони – на північ, південь і захід. На сході оглядати нічого: ми звідти прийшли і нічого, крім рівного морського дна, там не бачили.
Так і зробили. На захід, в глибину хребта, в лабіринт його проходів, пішли втрьох – Шелавін, Горєлов і Павлик; на північ – зоолог і Матвєєв; на південь – Скворешня і Марат.
Зоолог з Матвєєвим одразу ж зникли з очей, повернувши в перший прохід праворуч. Скворешня і Марат піднялися на кілька десятків метрів уздовж стрімкої стіни і швидко також сховалися.
Шелавін повільно обійшов майданчик, вистукуючи обушком сокири кам'яні колони й стіни.
– Цікаво, – бурмотів він. – Цікаво. Гм… гм…
– Що вас тут зацікавило? – запитав Горєлов.
– Чи знаєте ви, що це таке, дозвольте вас запитати? – сказав Шелавін, відколюючи шматочок гірської породи і уважно розглядаючи його при світлі свого ліхтаря. – Граніт, батечку! Абсолютно! Очевидно, хребет утворився в стародавні часи внаслідок виверження магми… Ну-ну… Дуже цікаво! Дуже цікаво…
Він заховав уламок граніту в сумку, що висіла в нього ззаду, і рушив уздовж рівної, з матовим відсвічуванням, ніби відполірованої, чорної стіни.
Відкрився широкий прохід прямо на захід.
– Чудово! – сказав Шелавін. – Це те, що нам потрібно. Підемо цією ущелиною, поки можна буде. Дивіться під ноги, щоб не провалитися…
Він перший увійшов у прохід, ширина якого досягала тут приблизно тридцяти метрів. З обох боків було видно чорні гранітні стіни – чисті, тьмяно вилискуючі крупинками світлого кварцу. Над подорожніми іноді пролітали різнокольорові вогники глибоководних тварин – риб, рачків, м'якотілих. На оголеному від мулу кам'яному ложі ущелини, на великих виступах і нерівностях стін зустрічалися глибоководні актинії, поволі повзли, розпластавшись, морські зорі, офіури з густо розгалуженими, немов мереживо, проміннями. Але ні голотурій, ні морських їжаків, ні інших любителів мулу не було видно.
Іноді стіни зближувались, нависали над головами подорожніх, і тоді ставало моторошно в цих чорних похмурих тіснинах. Дно ущелини загалом знижувалось досить круто під уклон, місцями воно було вкрите величезними уламками скель, і через них доводилось перелазити, чіпляючись за виступи. Скелі чергувалися з глибокими ярами або широкими улоговинами, в які Павлик спускався з стисненим від мимовільного страху серцем. Живі різнокольорові вогники мелькали дедалі рідше, ущелина ставала все похмурішою і пустельнішою.
Люди йшли мовчки, розмовляли мало. Часом доносились уривчасті фрази, якими обмінювались зоолог з Матвєєвим і Скворешня з Маратом. Лиш коли-не-коли чулися слова Шелавіна, який швидко йшов попереду: «Обережно! Спуск. Поворот. Поріг». Через кожні двісті-триста метрів Шелавін зупинявся, запускав вертушку для виявлення течій, потім рухались далі, йшли один за одним – попереду Шелавін, за ним Павлик; Горєлов замикав похід. Перебираючись через один з невисоких порогів, Павлик здерся на великий уламок скелі, що лежав на шляху, і, відштовхнувшись, стрибнув униз, за Шелавіним. Уламок гойднувся, і зараз же ззаду почувся приглушений крик Горєлова:
– Ах, чорт візьми!
Павлик оглянувся. З дна ущелини піднялася легка каламуть.
– Що ви сказали, Федоре Михайловичу? – запитав він.
У відповідь він почув сопіння, нерозбірливе бурмотіння.
– Що ви сказали, Федоре Михайловичу? – з тривогою перепитав Павлик, піднімаючись назад на горб.
– Павлику! – почувся нарешті задиханий голос Горєлова. – Іди сюди. Допоможи!
Павлик злякався. Чіпляючись за нерівну поверхню горба, він швидко здерся на його вершину. Великого каменя, через який він тільки що переліз, не було. Внизу ледве виднілося його громаддя, під ним синювато відсвічував метал.
– Що у вас трапилось? Я вам не потрібний? – почувся голос Шелавіна.
– Нічого особливого, – відповів, задихаючись, Горєлов. – Мене збив камінь, що скотився. Зараз мені Павлик допоможе. Павлику! Швидше до мене!
Павлик швидко збіг з горба і з усіх сил наліг на камінь, який збив Горєлова з ніг і придавив його до дна. Спільними зусиллями вони зсунули важкий уламок, і Горєлов, охкаючи та покректуючи, піднявся з дна.
– Так! – промовив він, поправляючи на собі спорядження. – Добрий камінець!.. На суші лишилося б під ним від мене лише мокре місце. Та й тут, під водою, було б мені погано, коли б не скафандр. Ну, дякую, Павлику! Ходімо наздоганяти Івана Степановича.
Шелавін, очевидно, забрався вже далеко, бо вогник його довго не показувався. Горєлов, мабуть, під час падіння прибив ногу об свою металеву оболонку і шкутильгаючи йшов повільно. Однак він не скаржився і квапився з усіх сил.
Час від часу по сторонах відкривалися бокові проходи, то широкі, то вузькі, як щілини. Несподівано з одного з них вискочив величезний червоний краб на високих дужих ногах, з піднятою вгору могутньою клешнею. Велике, вкрите панцирними щитками тіло краба погойдувалось на ламаних колінчатих ногах, як підвісна колиска. Чорні, викочені далеко вперед очі дивилися пильно, мовби розлютовані появою непрошених гостей. Павлик з переляку застиг на місці, і в одну мить його нога нижче коліна була затиснута, немов сталевими щипцями, широкою і товстою клешнею. Почувся різкий металічний скрегіт і виск. Краб уперся всіма своїми вісьмома ногами і різко смикнув Павликову ногу. Павлик крикнув і, втративши рівновагу, упав.
Горєлов, який встиг відійти на кілька кроків уперед, обернувся і, вихопивши сокирку, кинувся на краба. Не випускаючи Павликової ноги, краб піднявся ще вище на своїх витягнутих ногах і загрозливо виставив назустріч Горєлову другу клешню. Сокира з силою опустилася і одним ударом геть відтяла її. Лише після цього краб випустив Павлика і з невловимою швидкістю зник у тому ж проході, звідки тільки що так несподівано з'явився. Вся ця сцена тривала не більше хвилини, і, коли б не відтята клешня, яка валялася на кам'янистому дні, вона могла б видатися Павликові кошмарним сном.
– Яке страховище! – піднімаючись з дна, бурмотів він побілілими губами. – Він мене звалив… звалив…
– Дрібниці, Павлику, – заспокоював його Горєлов. – Я думаю, що ти упав швидше від несподіванки, ніж від ривка краба. Ну, як ти себе почуваєш? Нам треба поспішати.
– Дивіться, дивіться, Федоре Михайловичу! – злякано закричав Павлик, притискуючись до Горєлова і показуючи на прохід, в якому тільки що заховався краб. Серед уламків скель, нагромаджених біля входу у вузьку ущелину, Горєлов побачив кілька пар блискучих очей і багато клешнів, які ворушилися під ними.
– Ходімо звідси швидше, Павлику, – сказав Горєлов. – Їх тут, мабуть, немало, цих тварюк. Краще з ними не зв'язуватись.
– Ну, що ви там плентаєтесь, дозвольте вас запитати? – ввірвався раптом в їхню розмову збуджений голос Шелавіна. – Які там краби? Чи ви їх не бачили, чи що, дозвольте вас запитати? Ідіть швидше сюди! Я зробив тут чудове відкриття! Рідкісні своїм багатством золоті розсипи! Величезні, чудові самородки. Я повідомлю капітана і попрошу сюди людей з підводного човна. Я на хвилинку виключу вас і з'єднаюсь з центральним постом управління. А ви біжіть до мене…
– Але… дозвольте, дозвольте! – закричав Горєлов. – Іване Степановичу! Чи далеко ви пішли від нас?
Відповіді не було. Очевидно, Шелавін уже відключився і перейшов на хвилю підводного човна.
– Ну, як же можна так?! – обурювався Горєлов. – А що, коли він повернув кудись у боковий прохід? Де його тепер шукати?
– Зачекайте хвилину, – почувся голос зоолога. – Він поговорить з підводним човном і знову з'єднається з вами.
– Ну гаразд, – сказав Горєлов. – Підемо потихеньку вперед, Павлику.
Вони рушили далі. Павлик тепер ледве встигав за кульгаючим Горєловим. Хлопчик уже почав стомлюватись.
Зненацька десь попереду і праворуч почувся глухий короткий гуркіт, потім покотився гул і швидко затих.
Горєлов і Павлик, здивовані, зупинилися.
– Що це може бути? – тихо промовив Горєлов.
Стривожені, вони рушили далі, йшли мовчки, мимоволі уповільнюючи кроки, з острахом оглядаючись на чорні кам'яні стіни, на громаддя скель, які здавалися тепер обманливо міцними, па навислі з стін стрімчаки, які немовби загрожували в першу-ліпшу хвилину, впасти на голови бредучих внизу людей. Дно було кам'янисте, чисте від мулу, але вода навколо незрозумілим чином ставала помітно мутнішою. Золотисті хмари мулу хвилями йшли по ущелині назустріч Горєлову і Павлику, все густіше заволікаючи все довкола. Йти ставало дедалі важче, на відстані двох-трьох метрів уже не можна було нічого розгледіти.
Горєлов зупинився. Павлик злякано притиснувся до нього.
– Чому мовчить Іван Степанович? – тихо спитав Горєлов. – Невже він ще не закінчив своєї розмови з підводним човном? Я викличу його. Це неподобство – так зволікати!
Він натиснув кнопку на щитку управління в своєму патронташі і прислухався. Відповіді не було. Горєлов покликав до телефону зоолога і розповів йому, що сталося.
– Що б це могло означати? – задумливо відповів зоолог. – Треба зв'язатися з підводним човном. Може, вони ще розмовляють з Іваном Степановичем.
На виклик зоолога відповів вахтовий начальник, старший лейтенант Богров. Він повідомив, що розмовляв з Шелавіним хвилин десять тому і збирається послати до нього, на його вимогу, п'ять чоловік з команди.
Дізнавшись, що Шелавін не відповідає на виклики, що саме хвилин десять тому пролунав якийсь гуркіт, старший лейтенант наказав негайно припинити наукові роботи, всім учасникам експедиції зібратися і розпочати розшуки океанографа. При цьому старший лейтенант додав, що він прискорить вихід з підводного човна призначеного загону і просить виділити людину для пеленгування йому з того місця, де зберуться всі учасники експедиції.
Незабаром на висоті, над ущелиною, серед хмар мулу з'явилося дві туманних оранжових плями. Вони швидко опускалися, світлішали, і через хвилину на дні ущелини поряд з Горєловим та Павликом стояли зоолог з Матвєєвим.
Хоч як сильно був стривожений учений зникненням Шелавіна, він кілька разів змусиз Горєлова і Павлика описати зовнішність, розмір, забарвлення і будову краба, шкодуючи, що йому не пощастило особисто побачити це страховище.
– Ти говориш, він був тобі по коліно? Отже, приблизно сорок сантиметрів у висоту… Крупно, крупно… Правда, біля берегів Японії водиться краб пікногон – висотою до метра. Але сила! Сміливість! Ні, ні! Це зовсім незвичайний випадок! Ах, як шкода, що мені не довелося його побачити! Між іншим, це дуже розумні тварини. Але найцікавіше, що до цього сміливця швидко прийшли його товариші. Ви твердо переконані в цьому? Ви не помилилися? Може, це вам привиділося?
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, ми обидва ясно бачили! – швидко підтвердив Павлик.
– Ой, як цікаво! Як шкода!
У висоті показалися ще дві оранжові плями, і па дно опустилися Скворешня з Маратом. Незабаром за ними показався загін, висланий підводним човном з комісаром Сьоміним на чолі. Загін ніс з собою кайла, лопати, термітні патрони, а також потужний обертовий прожектор, який міг служити сильним маяком, і ящик з акумуляторами до нього. Начальництво над об'єднаним загоном взяв на себе комісар.
З повідомлення Горєлова можна було зробити висновок, що за час, який минув, поки Павлик звільняв Горєлова з-під уламка скелі, і який потім був потрібний на боротьбу з крабом, Шелавін не міг дуже далеко піти від своїх супутників. Безперечно, він був десь поблизу – в головній або в одній з найближчих бокових ущелин, на захід від місця збору.
Комісар швидко організував розшуки. Десять чоловік повинні були обшукати найближчі бокові ущелини – п'ять з правого боку і, п'ять з лівого, в кожну ущелину по одному чоловіку. На себе комісар взяв огляд головної ущелини далі на захід. На місці для роботи з прожектором і для пеленгації із збірного пункту повинен був лишитися Павлик.
Всі швидко розійшлися.
Розділ II
НЕСПОДІВАНИЙ НАПАД
Прожектор на металевій колонці з широкою основою рівномірно обертався навколо осі, і голубий сніп його проміння повільно пересувався, то сковзаючи по чорних стінах, то далеко проникаючи в темний простір вздовж ущелини. Муть давно осіла, і вода була спокійна та прозора, як чудовий найчистіший кристал.
Навколо було тихо і пустельно. Лише зрідка мелькала тінь глибоководної риби з рядами різнокольорових вогників уздовж гнучкого тіла або проносилась зграйка світних рачків, і знову запановував непорушний спокій чорних глибин.
Павлик сидів на самітній скелі, що здіймалася майже посередині ущелини, над уламками, де-не-де розкиданими по дну.
Настрій у нього був поганий. З кожною появою тіні він здригався і насторожувався.
Минуло вже хвилин десять, як всі розійшлися на розшуки океанографа.
Павлик почав утомлюватись від безперервного нервового напруження і вичікування чогось страшного і загрозливого. Час від часу під його шолом вривалися голоси комісара Сьоміна і зоолога, які запитували, чи все благополучно навколо скелі, чи не повернувся хтось з товаришів. Але голоси лунали все рідше і рідше: можливо, що дорога, труднощі на шляху, турбота про Шелавіна змушували тих, що запитували, більше думати про розшуки, ніж про самопочуття хлопчика, який сидів у безпеці на високому самітному камені.
Коли втома починала особливо перемагати, Павлик хапав своєю металевою рукавицею колонку прожектора, оді ставало чути рівне музичне гудіння маленького мотора, що вертів прожектор. Цей звук заспокоював і підбадьорював хлопчика.
Навколо було тихо і пустельно. Лише зрідка мелькала тінь глибоководної риби з рядами різнокольорових вогників уздовж гнучкого тіла або проносилась зграйка світних рачків, і знову запановував непорушний спокій чорних глибин.
Павлик сидів на самітній скелі, що здіймалася майже посередині ущелини, над уламками, де-не-де розкиданими по дну.
Настрій у нього був поганий. З кожною появою тіні він здригався і насторожувався.
Минуло вже хвилин десять, як всі розійшлися на розшуки океанографа.
Павлик почав утомлюватись від безперервного нервового напруження і вичікування чогось страшного і загрозливого. Час від часу під його шолом вривалися голоси комісара Сьоміна і зоолога, які запитували, чи все благополучно навколо скелі, чи не повернувся хтось з товаришів. Але голоси лунали все рідше і рідше: можливо, що дорога, труднощі на шляху, турбота про Шелавіна змушували тих, що запитували, більше думати про розшуки, ніж про самопочуття хлопчика, який сидів у безпеці на високому самітному камені.
Коли втома починала особливо перемагати, Павлик хапав своєю металевою рукавицею колонку прожектора, оді ставало чути рівне музичне гудіння маленького мотора, що вертів прожектор. Цей звук заспокоював і підбадьорював хлопчика.