Страница:
Старший лейтенант знизав плечима.
– Все це, на жаль, загальні фрази, Марате. Ви оперуєте невизначеними величинами. Невідомо ж, яка буде продуктивність транспортера при порівняно малій потужності цих моторів. Треба, звичайно, вашу ідею перевірити до кінця – з олівцем у руці. Хоч я й передбачаю, що висновок буде негативний, все-таки зайдіть до мене сьогодні, коли звільнитесь, – разом підрахуємо.
– Та-а-ак, – сумно прогудів Скворешня серед загального мовчання. – Торгували ми з тобою, Маратушко, веселилися; підрахували – просльозилися. Проте, – закінчив він, підводячись з-за столу, – ти, хлопче, не горюй. Пускай свою машину під черепом на десять десятих… Одне не вийде, інше буде вдалішим… Ось воно як, друже!
Розходилися мовчки, перекидаючись короткими малозначними фразами. Потім весь день на кораблі стояла тиша. Вільні від вахти сиділи в каютах, заглибившись у невеселі думки; у червоному кутку грали в шахи, але зівки псували партію й настрій граючих. На вахті, біля заснулих машин та апаратів, люди сиділи або тинялися по відсіку без діла; їх гризла нудьга й занепокоєння, деякі завзято чистили машини, змазували їх, регулювали.
Порівняно добре почувала себе лише група електриків. Вони діяльно клопоталися біля випущених з підводного човна трос-батарей, витягали їхні приймачі на лід, закріплювали їх там, стежили за контрольно-вимірювальними приладами, підготовляли акумуляторні батареї до приймання електроенергії. Всі їм заздрили, а дехто з вільних від вахти всіляко намагався примазатися до їхньої роботи, робив їм дрібні послуги, не гребував ніякими дорученнями – аби побути в цій живій, діяльній атмосфері праці.
Позаздрити можна було також Горєлову та його помічникам – Ромейкові й Козирєву. Підвісивши на кормі корабля невелику площадку, вони очищали дюзи від нагару, від щільно злежаного шару найдрібніших, завжди плаваючих у воді частинок мулу, що проникали в розтруби та камери спалювання.
Не закінчивши цілком очистку дюз, Горєлов послав Ромейка й Козирєва в підводний човен, у камеру газопроводів, для прочищання труб, якими гази з балонів направлялися в дюзи. Залишившись сам, Горєлов витяг з мішка з інструментами електросвердло й почав щось свердлити в камері спалювання великої центральної дюзи. Це була найбільша дюза; зовнішнє коло її розтруба мало в діаметрі півметра, а вихідний отвір з камери спалювання в розтруб – близько п'ятнадцяти сантиметрів. Через велику твердість металу дюзи робота протікала повільно й важко, що, видно, дуже дратувало Горєлова. А втім, електросвердла пускалися ним у хід лише тоді, коли поблизу корми нікого з команди не було. Як тільки в підводних сутінках показувалася людська постать у скафандрі, Горєлов швидко виймав інструмент з дюзи, беручись за попередню роботу по очистці, щоб потім, озирнувшись, знову пустити свердло в хід. Нарешті, залишившись, очевидно, задоволеним, Горєлов сховав електросвердло в мішок, вийняв звідти щось невелике й важке і засунув його в кульову камеру згоряння крізь вузький прохід у ній з розтруба. Повозившись немало рукою, засунутою до плеча б камеру, над гайками і болтами, полегшено зітхнув, зняв підмостки з корми, перекинув через плече мішок з інструментами й повернувся в підводний човен.
Якраз у цей час, уже під кінець дня, Марат вийшов з каюти старшого лейтенанта, і всім стало відомо, що, за точними підрахунками, для здійснення його проекту потрібно було б не менше двох місяців. Настрій в усіх приміщеннях корабля ще більше підупав. Капітан, який майже не виходив усі ці дні із своєї каюти, викликав до себе комісара Сьоміна. Вони довго про щось розмовляли, і Сьомім вийшов звідти з рішучим і заклопотаним обличчям. За кілька хвилин у комісара відбулася невелика, коротка нарада з профоргом Орєховим та завідуючим культроботою, молодшим акустиком Птициним. Через годину з участю цих же осіб відбулася поширена нарада керівників усіх гуртків, які працювали при червоному кутку. Ще через годину в червоному кутку з'явилося величезне різнобарвне оголошення, намальоване Сідлером, в якому повідомлялося, що «у зв'язку з тимчасовою затримкою підводного човна «Піонер» в закритому антарктичному порту «Айсберг» намічається на найближчі дні розширена програма роботи гуртків і масових культурних розваг – вечорів, концертів і т. ін.» Крім того, оголошується широкий «конкурс ідей» на тему: «Як зробити закритий порт «Айсберг» відкритим хоча б на десять хвилин?» Автор найпрактичнішої та найшвидше здійсненної пропозиції буде премійований чудовим хронометром з репетицією. Жюрі конкурсу намічено в складі старшого лейтенанта Богрова, головного електрика Корнєєва та професора океино-графії Шелавіна. Останній строк подачі проектів – двадцяте липня цього року. Навколо барвистої афіші швидко зібралася купка читаючих. Лунали веселі жарти, чувся голосний розкотистий сміх.
– Марате! Марате! – закричав раптом Козирєв, помічник механіка, побачивши у відчинені двері Марата, який саме піднімався з люка машинного відділу. – Марате! Йди швидше сюди! Тобі тут премію призначено!
– Яка премія? – донісся з коридора здивований голос Марата. – За що? Що ти там мелеш?
– Справді, справді, Марате! – підхопив сміючись Матвєєв. – Справжній хронометр з репетицією. От щасливчик!
– Що й казати, щастить людині… – додав ще хтось.
– Ось, ось, дивись… Це просто тебе стосується! – потяг Козирєв Марата за руку крізь натовп, що розступався, з реготом та веселими вигуками. Марат швидко прочитав рядки про конкурс, нерухомо постояв з хвилину перед афішею, потім мовчки, з іронічною посмішкою повернувся до товаришів, що сміялися.
– З вашого дозволу, дорогі товариші, – сказав він, – я приймаю виклик.
Усмішка з обличчя Марата зникла. Він продовжував, звертаючись до всіх трохи підвищеним голосом:
– Я зобов'язуюсь у дводенний строк подати жюрі конкурсу новий, більш практичний проект перетворення південно-полярного порту «Айсберг» у відкритий порт…
– Ура, Марате! – закричав Козирєв. – Качати його, хлопці, за сміливість!
– Облиш, Козирєв, – зупинив його Матвєєв. – Дай Маратові закінчити.
– Я приймаю на себе це зобов'язання, – продовжував Марат, – але при одній умові…
– Ага! Умова? – знову не втримався Козирєв. – Справа стає цікавою, особливо коли ця умова нездійсненна!
– Чому нездійсненна? Умова цілком здійсненна! Я вимагаю, щоб у порядку соціалістичного змагання таке ж зобов'язання взяв на себе… сам Козирєв!
– Правильно! Правильно! – почулося з усіх боків.
– Ти збожеволів, Марате! – розгубився Козирєв. – Де мені з тобою змагатися, плутяго ти такий!
– Не прибіднюйся, будь ласка, голубчику! Подумаєш, казанська сирота! Міг же ти запропонувати й виготовити пристрій для автоматичної прочистки газових труб? І премію за це одержав ніхто інший, а саме ти! А тепер у нашій комісії хіба не розглядаються ще дві твої раціоналізаторські пропозиції? Що ти на це скажеш?
– Згоджуйся скоріше, чудак, – втрутився солідний Крутицький. – Веселіше буде крутити мозком наввипередки
– Марат має рацію! – крикнув Птицин. Його довге вузьке обличчя з гострим носом зненацька покрилося червоними плямами. – Якщо Козирєв відмовляється, я приймаю виклик!
– А хто тобі заважає третім приєднатися до нашого договору? – весело відгукнувся Марат.
– Чому ж ти мовчиш, Козирєв? – нетерпляче спитав хтось.
Козирєв стояв мовчки, опустивши в нерішучості руду голову.
– Та що й казати? – промимрив він. – Справжня провокація! Ну, не криюсь, дещо обмірковував про себе. Сам ще не знаю, чи добре вийде… А тут раптом – нате, виходь на сцену… Боязко… Невже не розумієте, чорти мальовані? – несподівано огризнувся він і так само несподівано махнув у повітрі рукою. – Гаразд! Приймаю виклик! Держись, тепер, Маратку! – погрозив він йому. – Це тобі буде не водоростева гребля…
– Браво, Козирєв! Не бійся, Серьожо! Не осором рудих! – почулися вигуки з різних боків.
Марат простягнув Козирєву свою маленьку сухорляву руку, яка зараз же потонула в широкій гарячій долоні «противника». Не випускаючи руки Марата, Козирєв повернувся в бік Птицина:
– Я теж ставлю умову! Викликаю із свого боку цю птицю… Нехай не лізе поперед батька в пекло… Цитую точно вислів Скворешні.
З незвичайною силою капітан саме тепер відчув усю величезну відповідальність, яку він несе перед країною, відповідальність за життя двадцяти семи чоловік, прекрасних дітей його Батьківщини, яких вона довірила йому, відповідальність за чудовий корабель, матеріальний згусток геніальних наукових і технічних ідей, що так далеко випередили свій вік!
Безладні думки, безнадійні, фантастичні, іноді просто безглузді плани проносилися перед ним, але зараз же відкидалися.
Телефонний гудок викликав до апарата.
– Слухаю! Товариш Скворешня?
– Дозвольте доповісти, товаришу командир. Під час чергового огляду ополонки мною і товаришем Шелавіним помічено підвищення в ній рівня води на три з половиною сантиметри проти вчорашнього ранкового. Над ополонкою стоїть густий туман.
Капітан раптом пожвавішав.
– Туман зрозумілий, – швидко сказав він, – іде швидке випаровування теплої води на морозі. А ось підвищення рівня? Як пояснює це явище Іван Степанович?
– Говорить, що, певно, йде посилене танення підводної частини льодяних стін від зіткнення з теплими поверхневими шарами води в ополонці. Температура води в цих шарах зараз близько п'яти градусів вище нуля. Тимчасом внизу, на стінах біля дна й на дні, лід наростає.
– Ах, так! Ну, звичайно, звичайно… – Капітан застиг біля апарата. Напівопущені повіки піднялися, і очі, великі, сірі, променисті, непорушно дивилися в простір. Майже несвідомо, забувши про Скворешню, капітан монотонно повторював: – Так… Звичайно… звичайно… лід тане… тепла вода… так… так… – Краска залила його обличчя. – Все в порядку, товаришу Скворешня. Все в порядку… Більше нічого не скажете?
– Нічого, товаришу командир!
Виключений нетерплячою рукою апарат мало не злетів зі столу. Капітан схопився з-за столу і почав схвильовано ходити по каюті. Ось, нарешті, вирішення питання! Справжнє, дійсне. Як це відразу не спало йому на думку? Гармата й розжарення!.. Гармата й розжарення!.. Ура! Вихід знайдено! За кілька днів підводний човен опиниться на волі! Ура!
Хотілося по-хлоп'ячому танцювати, кричати на весь світ про перемогу. Але, ніби одним рухом невидимих важелів, капітан враз затамував радісне збудження.
Спокійними, розміреними кроками, застебнувши чомусь кітель на всі ґудзики, він підійшов до письмового столу, сів і, взявши в руку олівець, заглибився в підрахунки.
Розділ ІІІ
– Все це, на жаль, загальні фрази, Марате. Ви оперуєте невизначеними величинами. Невідомо ж, яка буде продуктивність транспортера при порівняно малій потужності цих моторів. Треба, звичайно, вашу ідею перевірити до кінця – з олівцем у руці. Хоч я й передбачаю, що висновок буде негативний, все-таки зайдіть до мене сьогодні, коли звільнитесь, – разом підрахуємо.
– Та-а-ак, – сумно прогудів Скворешня серед загального мовчання. – Торгували ми з тобою, Маратушко, веселилися; підрахували – просльозилися. Проте, – закінчив він, підводячись з-за столу, – ти, хлопче, не горюй. Пускай свою машину під черепом на десять десятих… Одне не вийде, інше буде вдалішим… Ось воно як, друже!
Розходилися мовчки, перекидаючись короткими малозначними фразами. Потім весь день на кораблі стояла тиша. Вільні від вахти сиділи в каютах, заглибившись у невеселі думки; у червоному кутку грали в шахи, але зівки псували партію й настрій граючих. На вахті, біля заснулих машин та апаратів, люди сиділи або тинялися по відсіку без діла; їх гризла нудьга й занепокоєння, деякі завзято чистили машини, змазували їх, регулювали.
Порівняно добре почувала себе лише група електриків. Вони діяльно клопоталися біля випущених з підводного човна трос-батарей, витягали їхні приймачі на лід, закріплювали їх там, стежили за контрольно-вимірювальними приладами, підготовляли акумуляторні батареї до приймання електроенергії. Всі їм заздрили, а дехто з вільних від вахти всіляко намагався примазатися до їхньої роботи, робив їм дрібні послуги, не гребував ніякими дорученнями – аби побути в цій живій, діяльній атмосфері праці.
Позаздрити можна було також Горєлову та його помічникам – Ромейкові й Козирєву. Підвісивши на кормі корабля невелику площадку, вони очищали дюзи від нагару, від щільно злежаного шару найдрібніших, завжди плаваючих у воді частинок мулу, що проникали в розтруби та камери спалювання.
Не закінчивши цілком очистку дюз, Горєлов послав Ромейка й Козирєва в підводний човен, у камеру газопроводів, для прочищання труб, якими гази з балонів направлялися в дюзи. Залишившись сам, Горєлов витяг з мішка з інструментами електросвердло й почав щось свердлити в камері спалювання великої центральної дюзи. Це була найбільша дюза; зовнішнє коло її розтруба мало в діаметрі півметра, а вихідний отвір з камери спалювання в розтруб – близько п'ятнадцяти сантиметрів. Через велику твердість металу дюзи робота протікала повільно й важко, що, видно, дуже дратувало Горєлова. А втім, електросвердла пускалися ним у хід лише тоді, коли поблизу корми нікого з команди не було. Як тільки в підводних сутінках показувалася людська постать у скафандрі, Горєлов швидко виймав інструмент з дюзи, беручись за попередню роботу по очистці, щоб потім, озирнувшись, знову пустити свердло в хід. Нарешті, залишившись, очевидно, задоволеним, Горєлов сховав електросвердло в мішок, вийняв звідти щось невелике й важке і засунув його в кульову камеру згоряння крізь вузький прохід у ній з розтруба. Повозившись немало рукою, засунутою до плеча б камеру, над гайками і болтами, полегшено зітхнув, зняв підмостки з корми, перекинув через плече мішок з інструментами й повернувся в підводний човен.
Якраз у цей час, уже під кінець дня, Марат вийшов з каюти старшого лейтенанта, і всім стало відомо, що, за точними підрахунками, для здійснення його проекту потрібно було б не менше двох місяців. Настрій в усіх приміщеннях корабля ще більше підупав. Капітан, який майже не виходив усі ці дні із своєї каюти, викликав до себе комісара Сьоміна. Вони довго про щось розмовляли, і Сьомім вийшов звідти з рішучим і заклопотаним обличчям. За кілька хвилин у комісара відбулася невелика, коротка нарада з профоргом Орєховим та завідуючим культроботою, молодшим акустиком Птициним. Через годину з участю цих же осіб відбулася поширена нарада керівників усіх гуртків, які працювали при червоному кутку. Ще через годину в червоному кутку з'явилося величезне різнобарвне оголошення, намальоване Сідлером, в якому повідомлялося, що «у зв'язку з тимчасовою затримкою підводного човна «Піонер» в закритому антарктичному порту «Айсберг» намічається на найближчі дні розширена програма роботи гуртків і масових культурних розваг – вечорів, концертів і т. ін.» Крім того, оголошується широкий «конкурс ідей» на тему: «Як зробити закритий порт «Айсберг» відкритим хоча б на десять хвилин?» Автор найпрактичнішої та найшвидше здійсненної пропозиції буде премійований чудовим хронометром з репетицією. Жюрі конкурсу намічено в складі старшого лейтенанта Богрова, головного електрика Корнєєва та професора океино-графії Шелавіна. Останній строк подачі проектів – двадцяте липня цього року. Навколо барвистої афіші швидко зібралася купка читаючих. Лунали веселі жарти, чувся голосний розкотистий сміх.
– Марате! Марате! – закричав раптом Козирєв, помічник механіка, побачивши у відчинені двері Марата, який саме піднімався з люка машинного відділу. – Марате! Йди швидше сюди! Тобі тут премію призначено!
– Яка премія? – донісся з коридора здивований голос Марата. – За що? Що ти там мелеш?
– Справді, справді, Марате! – підхопив сміючись Матвєєв. – Справжній хронометр з репетицією. От щасливчик!
– Що й казати, щастить людині… – додав ще хтось.
– Ось, ось, дивись… Це просто тебе стосується! – потяг Козирєв Марата за руку крізь натовп, що розступався, з реготом та веселими вигуками. Марат швидко прочитав рядки про конкурс, нерухомо постояв з хвилину перед афішею, потім мовчки, з іронічною посмішкою повернувся до товаришів, що сміялися.
– З вашого дозволу, дорогі товариші, – сказав він, – я приймаю виклик.
Усмішка з обличчя Марата зникла. Він продовжував, звертаючись до всіх трохи підвищеним голосом:
– Я зобов'язуюсь у дводенний строк подати жюрі конкурсу новий, більш практичний проект перетворення південно-полярного порту «Айсберг» у відкритий порт…
– Ура, Марате! – закричав Козирєв. – Качати його, хлопці, за сміливість!
– Облиш, Козирєв, – зупинив його Матвєєв. – Дай Маратові закінчити.
– Я приймаю на себе це зобов'язання, – продовжував Марат, – але при одній умові…
– Ага! Умова? – знову не втримався Козирєв. – Справа стає цікавою, особливо коли ця умова нездійсненна!
– Чому нездійсненна? Умова цілком здійсненна! Я вимагаю, щоб у порядку соціалістичного змагання таке ж зобов'язання взяв на себе… сам Козирєв!
– Правильно! Правильно! – почулося з усіх боків.
– Ти збожеволів, Марате! – розгубився Козирєв. – Де мені з тобою змагатися, плутяго ти такий!
– Не прибіднюйся, будь ласка, голубчику! Подумаєш, казанська сирота! Міг же ти запропонувати й виготовити пристрій для автоматичної прочистки газових труб? І премію за це одержав ніхто інший, а саме ти! А тепер у нашій комісії хіба не розглядаються ще дві твої раціоналізаторські пропозиції? Що ти на це скажеш?
– Згоджуйся скоріше, чудак, – втрутився солідний Крутицький. – Веселіше буде крутити мозком наввипередки
– Марат має рацію! – крикнув Птицин. Його довге вузьке обличчя з гострим носом зненацька покрилося червоними плямами. – Якщо Козирєв відмовляється, я приймаю виклик!
– А хто тобі заважає третім приєднатися до нашого договору? – весело відгукнувся Марат.
– Чому ж ти мовчиш, Козирєв? – нетерпляче спитав хтось.
Козирєв стояв мовчки, опустивши в нерішучості руду голову.
– Та що й казати? – промимрив він. – Справжня провокація! Ну, не криюсь, дещо обмірковував про себе. Сам ще не знаю, чи добре вийде… А тут раптом – нате, виходь на сцену… Боязко… Невже не розумієте, чорти мальовані? – несподівано огризнувся він і так само несподівано махнув у повітрі рукою. – Гаразд! Приймаю виклик! Держись, тепер, Маратку! – погрозив він йому. – Це тобі буде не водоростева гребля…
– Браво, Козирєв! Не бійся, Серьожо! Не осором рудих! – почулися вигуки з різних боків.
Марат простягнув Козирєву свою маленьку сухорляву руку, яка зараз же потонула в широкій гарячій долоні «противника». Не випускаючи руки Марата, Козирєв повернувся в бік Птицина:
– Я теж ставлю умову! Викликаю із свого боку цю птицю… Нехай не лізе поперед батька в пекло… Цитую точно вислів Скворешні.
***
Що робити? Як звільнити підводний човен із самої середини страхітливого айсберга, куди він так нещасливо потрапив? Як усунути загрозу ганебного, безстрокового полону в цьому льодовому кориті?З незвичайною силою капітан саме тепер відчув усю величезну відповідальність, яку він несе перед країною, відповідальність за життя двадцяти семи чоловік, прекрасних дітей його Батьківщини, яких вона довірила йому, відповідальність за чудовий корабель, матеріальний згусток геніальних наукових і технічних ідей, що так далеко випередили свій вік!
Безладні думки, безнадійні, фантастичні, іноді просто безглузді плани проносилися перед ним, але зараз же відкидалися.
Телефонний гудок викликав до апарата.
– Слухаю! Товариш Скворешня?
– Дозвольте доповісти, товаришу командир. Під час чергового огляду ополонки мною і товаришем Шелавіним помічено підвищення в ній рівня води на три з половиною сантиметри проти вчорашнього ранкового. Над ополонкою стоїть густий туман.
Капітан раптом пожвавішав.
– Туман зрозумілий, – швидко сказав він, – іде швидке випаровування теплої води на морозі. А ось підвищення рівня? Як пояснює це явище Іван Степанович?
– Говорить, що, певно, йде посилене танення підводної частини льодяних стін від зіткнення з теплими поверхневими шарами води в ополонці. Температура води в цих шарах зараз близько п'яти градусів вище нуля. Тимчасом внизу, на стінах біля дна й на дні, лід наростає.
– Ах, так! Ну, звичайно, звичайно… – Капітан застиг біля апарата. Напівопущені повіки піднялися, і очі, великі, сірі, променисті, непорушно дивилися в простір. Майже несвідомо, забувши про Скворешню, капітан монотонно повторював: – Так… Звичайно… звичайно… лід тане… тепла вода… так… так… – Краска залила його обличчя. – Все в порядку, товаришу Скворешня. Все в порядку… Більше нічого не скажете?
– Нічого, товаришу командир!
Виключений нетерплячою рукою апарат мало не злетів зі столу. Капітан схопився з-за столу і почав схвильовано ходити по каюті. Ось, нарешті, вирішення питання! Справжнє, дійсне. Як це відразу не спало йому на думку? Гармата й розжарення!.. Гармата й розжарення!.. Ура! Вихід знайдено! За кілька днів підводний човен опиниться на волі! Ура!
Хотілося по-хлоп'ячому танцювати, кричати на весь світ про перемогу. Але, ніби одним рухом невидимих важелів, капітан враз затамував радісне збудження.
Спокійними, розміреними кроками, застебнувши чомусь кітель на всі ґудзики, він підійшов до письмового столу, сів і, взявши в руку олівець, заглибився в підрахунки.
Розділ ІІІ
ГАРМАТА І РОЗЖАРЕННЯ
– …Отже, товариші, внаслідок підрахунків, які я вам тільки що виклав, можна прийти до такого висновку: спільна дія ультразвукової гармати з розжареним до двох тисяч градусів корпусом підводного човна гарантує нам утворення в товщі льодяної стіни тунелю діаметром не менше десяти з половиною метрів. При цьому роль ультразвукової гармати полягає в тому, що вона розпушує лід і перетворює його в аморфну масу, яка легко піддається дії тепла. Розжарений же корпус підводного човна, який напирає на цю масу своєю носовою частиною під тиском дюз, перетворює льодову кашку на воду і прочищає собі таким чином шлях далі, утворюючи тунель. Швидкість цього просування підводного човна в товщі льоду мусить досягати не менше трьох метрів за годину. Внаслідок безперервної роботи дюз та гармати череп двадцять п'ять, максимум тридцять годин після початку роботи «Піонер» мусить опинитися у вільній воді під льодяним полем, що оточує наш айсберг. От до чого зводиться цей старанно опрацьований і теоретично перевірений план звільнення підводного човна. Якщо у кого-небудь з присутніх є запитання або заперечення, прошу висловитись.
Капітан опустився в крісло. Обличчя його відбивало надзвичайну втому, але очі, почервонілі від безсонної ночі, були повні радісної впевненості.
Ніхто з командного складу підводного човна, скликаного капітаном на нараду для обговорення цього проекту, не ворухнувся, не вимовив ні звуку.
Тривале мовчання запанувало в каюті.
Нарешті зоолог, який сидів у кутку, немов прокинувшись, зітхнув, оглянув усіх і захоплено промовив:
– План геніальний! Геніальний тому, що він ясний і простий навіть для мене, не спеціаліста!..
– Нічого кращого придумати не можна, – підтримав думку зоолога головний акустик Чижов. Його кругле рум'яне обличчя сяяло; він то піднімав окуляри на лоб, то скидав їх на коротенький кирпатий ніс. – Розрахунки щодо гармати зроблені абсолютно вірно. Вона повністю виправдає надії Миколи Борисовича. Щодо мене, то я цілком підтримую цей план.
– Та тут взагалі й обговорювати нічого! – вигукнув головний електрик Корнєєв. – Професор має цілковиту рацію: план такий простий і ясний, що я навіть не вважаю за потрібне розбирати й перевіряти його розрахунки, які стосуються моєї галузі. Це сама звичайна робота теплових механізмів та апаратів підводного човна. Треба було тільки догадатися, як застосувати їх у цих несподіваних умовах…
– І для роботи дюз тут немає нічого незвичайного, – вставив Горєлов. – По суті, ми зовсім випустили з уваги, що для нашого «Піонера» лід – це та ж сама вода. І коли б не бажання прискорити його звільнення, ми могли б, хай товариш Чижов не сприйме це як образу, обійтися навіть без його ультразвукової гармати. Дюз і розжарення корпусу цілком досить, щоб пропалити льодяну стіну, як масло гарячою голкою. Та ось, як бачите, на жаль, ніхто з нас не додумався до такої простої речі. І я можу тільки вітати себе і всіх нас, що ми працюємо на такому підводному човні, як цей чудовий витвір радянської техніки, і під начальством такого тямущого й винахідливого капітана, як наш Микола Борисович! План прекрасний, і треба лише швидше, негайно взятися за його здійснення, щоб не гаяти дорогоцінного часу.
Капітан, який до цього часу сидів нерухомо, з напівзаплющеними, як звичайно, очима, на мить підняв повіки й кинув на Горєлова бистрий, короткий погляд. Уже в наступну мить він з тим же спокійним, безстрасним обличчям слухав старшого лейтенанта Богрова.
– Миколо Борисовичу! – промовив старший лейтенант, – Справа така ясна і думка командного складу підводного човна настільки уже визначена, що, я гадаю, можна було б дійсно перейти до одержання ваших конкретних розпоряджень про початок і порядок робіт по реалізації плану.
Капітан одначе ще раз звернувся до наради:
– Я дуже прошу, коли у кого-небудь є найменші сумніви або хоч би просте запитання, заявити про це.
Серед тиші, що запанувала, несподівано в каюту долинув приглушений хор густих і низьких чоловічих голосів. Немов здалека нестримними переможними хвилями вливалися в каюту величні звуки «Інтернаціоналу».
– Це що? – подивився на комісара капітан.
– Репетиція до сьогоднішнього вечора, – почулась тиха відповідь.
– А! – промовив капітан, посміхаючись. – Мабуть, доведеться вечір відкласти.
– Я гадаю, що концерт, який ви організуєте замість цього вечора, дасть команді незмірно більше радості, – сказав комісар.
Капітан кивнув йому головою і звернувся до наради:
– Товариші, дозвольте вважати, що ваша думка про план позитивна. Заперечень ніби не було.
– Правильно! Правильно! План прекрасний! Нічого заперечити не можна! – почулися голоси.
– Чудово! – сказав капітан. – Отже, пропоную до виконання ось що. Товаришу Сьоміну негайно зібрати всю вільну від вахти частину команди. Я поінформую її про ухвалений нами план. Зараз полудень. Після обіду, о тринадцятій годині, старшому лейтенантові Богрову перевести підводний човен і всі механізми в похідний бойовий стан. О чотирнадцятій годині, за авральним сигналом, всій команді бути на своїх місцях. Корпус підводного човна держати «на парах». О чотирнадцятій годині десять хвилин підводний човен під моїм командуванням приступає до повороту на зюйд. Надалі керуватися моїми розпорядженнями. Оголошую нараду закритою.
Капітан стояв посередині центрального поста і, не зводячи очей з носової та кормової частин екрана, напружено слідкував за повільними складними рухами корабля. Від утоми, такої природної після безперервної тридцятишестигодшшої роботи, на обличчі капітана не лишилося й сліду.
Натхненна робота над проектом, кінець пасивного чекання змили все наче свіжою водою.
– На одній сотій вправо на борт! На одній сотій задній хід! Стоп назад! Вперед на одній сотій! – надходили одна за одною тихі команди.
Пальці лейтенанта Кравцова грали на клавішах, кнопках, важільках та маховичках щита управління найважчу симфонію розвороту підводного човна майже на місці.
– Стоп! Хай йому чорт, – з веселою заклопотаністю несподівано промовив капітан, – тут, мабуть, не розвернешся! А ми ж у найширшій частині ополонки… От задача!
– Дюзи майже упираються в цей льодяний ріжок, – сказав лейтенант, розминаючи у хвилини передишки свої майже закляклі від напруженої роботи пальці.
– Так, а на носі, майже біля самої мембрани ультразвукового приймача, – льодяний берег… Чорт його знає, що робити!
– Чи не послати Скворешню зірвати ріжок?
– Морока з цими вибухами. Та ще й так близько від підводного човна. Вже краще розпушити його ультразвуковою гарматою. Або – ні! От ідея! Давайте влаштуємо маленьку репетицію з розжаренням. Ану, Юрію Павловичу, підняти розжарення до тисячі градусів!
– Єсть розжарення до тисячі градусів! П'ятсот, шістсот… – вголос відраховував лейтенант температуру корпусу, що піднімалася по пірометру, – єсть вісімсот градусів… дев'ятсот, єсть тисяча!
– Так держати! Вперед на одній сотій! Вправо на борт на одній сотій! Так держати! Чудово! Ріже! Ріже! Так держати! Так держати! Прекрасно! Як масло ножем!
Лейтенант не мав сили утриматися, щоб хоч краєчком ока не глянути на носову смугу екрана. Він встиг лише побачити напівпрозорі струмені пари, які бурхливо виривалися вгору з-під носа корабля, і навислу, як козирок, темну масу льоду, що повільно відходила ліворуч.
Розжарений ніс підводного човна легко й упевнено випікав у льодовому березі ополонки широкий жолоб, прочищаючи собі шлях праворуч. Ще хвилина – і підводний човен опинився у вільній воді, носом на південь.
– Стоп! Що скажете, Юрію Петровичу, га? – весело спитав капітан. – Вдала репетиція?
– Чудово, Миколо Борисовичу! – вигукнув лейтенант. – Пройдемо, як по маслу! Обов'язково пройдемо!
– Здається, від сьогодні з нашого лексикону зникло слово «лід» і замінилося «маслом», – посміхнувся капітан. – Коли ми опинимось по той бік айсберга, я внесу цю поправку в усі свої словники. Ну, Юрію Павловичу, до роботи! Вперед на одній сотій!
Підводний човен поеолі ковзав на глибині сорока метрів, наближаючись до південної льодяної стіни.
Через три хвилини в усім кораблі відчувся легкий поштовх, здригання, раптова зупинка.
Подавшись трохи Еперед, в позі надзвичайного напруження, капітан стояв посередині рубки, не зводячи очей з екрана і прислухаючись до того, що відбувається попереду. Темна маса льоду повільно, ледве помітно просувалася по передній частині екрана, повз мембрани ультразвукових приймачів, розміщених на носі корабля. Корпус його здригався від дрібного, майже невідчутного тремтіння під тиском працюючих дюз.
– Підвищити розжарення до двох тисяч градусів! – дав команду капітан.
Уже на півтора тисячах градусів тремтіння припинилося. На двох тисячах градусів рух темної маси на екрані прискорився й досяг одного сантиметра на хвилину. Опір льоду зовсім не відчувався.
– Вперед на п'яти сотих!
Підводний човен помітно просувався вперед. Зовні в пост управління проникло низьке протяжне гудіння.
– Що це? – швидко спитав лейтенант, глянувши на капітана, який продовжував нерухомо стояти посеред поста.
– Лід і вода перетворюються в пару при зіткненні з розжареним корпусом, а пара проривається у вузьку щілину між корпусом та льодом… – пролунала відповідь, а за нею нова команда: – Вперед на одній десятій ходу!
Гудіння за корпусом посилилося, зробилося вищим і тоншим, як голодне виття вовків у зимову ніч.
Капітан пильно стежив за екраном.
Підводний човен повільно, але вперто вгризався в лід. Корпус його вже майже на п'ять метрів заглибився в льодяну стіну.
– Вперед на п'ятнадцяти сотих! – знову пролунала команда.
Рух підводного човна трохи прискорився, але вовче виття за обшивкою перейшло в різкий, пронизливий свист. Знову відчувалось здригання корпусу. Лід не встигав танути. Частина тиску дюз була зайвою і витрачалася на здригання корабля. Треба було дати й цій частині можливість працювати корисно.
– Підготувати носову гармату! – почулася крізь свист голосна команда капітана. – Звук! На повну потужність!
Гармонійне гудіння гігантського органа наповнило корабель, вступивши в боротьбу з пронизливим свистом за оболонкою судна. Ультразвукова гармата почала працювати, розпушуючи лід на кілька метрів попереду і цим прискорюючи його танення. Її проміння захоплювали простір більший, ніж окружність підводного човна в найшир-шому його місці. Діаметр тунелю збільшився, збільшилася щілина між корпусом корабля та льодяними стінами тунелю, пара дістала вільний вихід, і свист припинився.
Гармата працювала чудово. Аморфна маса, в яку вона перетворювала лід, танула, миттю перетворюючись у пару, не чекаючи навіть дотику розпеченого носа підводного човна. Тепер уже пара, а не лід, ставала перешкодою для дальшого збільшення швидкості корабля. З величезною силою пара чинила опір кораблю, немов подушка, стиснута до краю. Вона навально неслась назад навколо корпусу підводного човна, обпікаючи своїм диханням льодові склепіння тунелю, розплавлюючи їх і значно збільшуючи його розміри. Вогненночервоний ніс корабля висів у просторі, наповненому пружним газом, позбавлений уже опори води. Навколо «Піонера» почалась нова запекла сутичка – між парою і бодою. Витискувана невпинним просуванням підводного човна, пара з шаленим напруженням гнала воду з тунелю, шукаючи собі виходу назовні. Під величезним тиском водяних мас в ополонці, люто клекочучи, здуваючись у піні й пухирях, обпікаючись і захлинаючись, вода в тунелі чинила шалений опір натискові гарячої пари. Корпус підводного човна тим часом заглибився в товщу льоду майже на вісім метрів. – Вперед на двох десятих! – почулася крізь гудіння гармати команда капітана.
Це була гранична потужність, яка мала довести просування підводного човна до розрахункової швидкості – трьох метрів на годину. Дальше посилення роботи дюз було б недоцільне. Пружність і опір пари зросли б настільки, що стали б непереборними для підводного човна.
Круглий розпечений таран, підкоряючись команді, з байдужою впертістю поліз вперед. Вода повинна була ще трохи відступити під новим натиском пари. Підводний човен повільно просувався, все далі й далі проникаючи в льодяне тіло айсберга.
По всіх відсіках машинного відділу корабля пролунав сигнал про припинення авралу. Все йшло нормально, біля машин та апаратів повинна була залишатися тільки звичайна вахта.
З усіх люків почали підніматися у верхній жилий поверх втомлені, але надзвичайно збуджені люди. Ніхто не міг зараз думати про койку, про відпочинок, про сон.
У коридорі були заборонені шум і голосні розмови, і тому всі поспішали в червоний куток, перекидаючись на ходу короткими вигуками, уривчастими фразами.
Червоний куток відразу наповнився рухом, шумом, голосами, що дзвеніли під рівне гудіння ультразвукової гармати. Навіть спокійний, завжди трохи флегматичний Скворешня не міг встояти на місці, його величезна постать неспокійно з'являлася то тут, то там, відтоптуючи чужі ноги, які траплялися на дорозі. Але ніхто не звертав тепер на це уваги.
– Ой, будь ти неладен, ведмідь! Ну, що скажеш, Андрію Васильовичу? Га? Який підводний човен? – спитав, морщачись від болю та пританцьовуючи на одній нозі, Крамер.
– Хо-хо-хо! Підводний човен! Та який же він, к бісу, підводний човен? Він теперечки не човен, а справжня «крізьльодка». Чуєш?
Від надмірного захоплення він тряс бідного Крамера, як ведмідь молоде, тонке деревце.
Регіт прокотився по червоному кутку.
– Крізьльодка!
– Крізьльодка!
– Браво, Скворешпя!
– Оце-то сказано вірно!
– «Крізьльодка», «крізльодка!» – вищав, заливаючись дзвінким сміхом, Павлик.
Марат відійшов у куток і, втомлений, схвильований, опустився в крісло. До нього підійшов Козирєв. – Ну що, Марат? Як поживає твій хронометр?
– Так само, як і твій… – махнув рукою Марат. Козирєв дружелюбно усміхнувся й сів навпочіпки біля його крісла.
– Тепер, я так думаю, можна вже не секретничати, – сказав він. – Чи не скажеш, що ти хотів запропонувати? Дуже мене це… того… інтригує.
– Чому ж? Звичайно, можна… Я хотів запропонувати різати лід тросами, розжареними електричним струмом, щоб утворювалися гігантські, на всю ширину льодяної стіни, брили у вигляді скошених, як клини, фігур. Потім вибухами примушувати їх скочуватися, зісковзувати у воду. Справа пішла б, здається, швидко. А ти що придумав?
Капітан опустився в крісло. Обличчя його відбивало надзвичайну втому, але очі, почервонілі від безсонної ночі, були повні радісної впевненості.
Ніхто з командного складу підводного човна, скликаного капітаном на нараду для обговорення цього проекту, не ворухнувся, не вимовив ні звуку.
Тривале мовчання запанувало в каюті.
Нарешті зоолог, який сидів у кутку, немов прокинувшись, зітхнув, оглянув усіх і захоплено промовив:
– План геніальний! Геніальний тому, що він ясний і простий навіть для мене, не спеціаліста!..
– Нічого кращого придумати не можна, – підтримав думку зоолога головний акустик Чижов. Його кругле рум'яне обличчя сяяло; він то піднімав окуляри на лоб, то скидав їх на коротенький кирпатий ніс. – Розрахунки щодо гармати зроблені абсолютно вірно. Вона повністю виправдає надії Миколи Борисовича. Щодо мене, то я цілком підтримую цей план.
– Та тут взагалі й обговорювати нічого! – вигукнув головний електрик Корнєєв. – Професор має цілковиту рацію: план такий простий і ясний, що я навіть не вважаю за потрібне розбирати й перевіряти його розрахунки, які стосуються моєї галузі. Це сама звичайна робота теплових механізмів та апаратів підводного човна. Треба було тільки догадатися, як застосувати їх у цих несподіваних умовах…
– І для роботи дюз тут немає нічого незвичайного, – вставив Горєлов. – По суті, ми зовсім випустили з уваги, що для нашого «Піонера» лід – це та ж сама вода. І коли б не бажання прискорити його звільнення, ми могли б, хай товариш Чижов не сприйме це як образу, обійтися навіть без його ультразвукової гармати. Дюз і розжарення корпусу цілком досить, щоб пропалити льодяну стіну, як масло гарячою голкою. Та ось, як бачите, на жаль, ніхто з нас не додумався до такої простої речі. І я можу тільки вітати себе і всіх нас, що ми працюємо на такому підводному човні, як цей чудовий витвір радянської техніки, і під начальством такого тямущого й винахідливого капітана, як наш Микола Борисович! План прекрасний, і треба лише швидше, негайно взятися за його здійснення, щоб не гаяти дорогоцінного часу.
Капітан, який до цього часу сидів нерухомо, з напівзаплющеними, як звичайно, очима, на мить підняв повіки й кинув на Горєлова бистрий, короткий погляд. Уже в наступну мить він з тим же спокійним, безстрасним обличчям слухав старшого лейтенанта Богрова.
– Миколо Борисовичу! – промовив старший лейтенант, – Справа така ясна і думка командного складу підводного човна настільки уже визначена, що, я гадаю, можна було б дійсно перейти до одержання ваших конкретних розпоряджень про початок і порядок робіт по реалізації плану.
Капітан одначе ще раз звернувся до наради:
– Я дуже прошу, коли у кого-небудь є найменші сумніви або хоч би просте запитання, заявити про це.
Серед тиші, що запанувала, несподівано в каюту долинув приглушений хор густих і низьких чоловічих голосів. Немов здалека нестримними переможними хвилями вливалися в каюту величні звуки «Інтернаціоналу».
– Це що? – подивився на комісара капітан.
– Репетиція до сьогоднішнього вечора, – почулась тиха відповідь.
– А! – промовив капітан, посміхаючись. – Мабуть, доведеться вечір відкласти.
– Я гадаю, що концерт, який ви організуєте замість цього вечора, дасть команді незмірно більше радості, – сказав комісар.
Капітан кивнув йому головою і звернувся до наради:
– Товариші, дозвольте вважати, що ваша думка про план позитивна. Заперечень ніби не було.
– Правильно! Правильно! План прекрасний! Нічого заперечити не можна! – почулися голоси.
– Чудово! – сказав капітан. – Отже, пропоную до виконання ось що. Товаришу Сьоміну негайно зібрати всю вільну від вахти частину команди. Я поінформую її про ухвалений нами план. Зараз полудень. Після обіду, о тринадцятій годині, старшому лейтенантові Богрову перевести підводний човен і всі механізми в похідний бойовий стан. О чотирнадцятій годині, за авральним сигналом, всій команді бути на своїх місцях. Корпус підводного човна держати «на парах». О чотирнадцятій годині десять хвилин підводний човен під моїм командуванням приступає до повороту на зюйд. Надалі керуватися моїми розпорядженнями. Оголошую нараду закритою.
***
Ополонка в айсбергу виявилася дуже вузькою для сімдесятиметрового «Піонера». Поворот підводного човна, носом на південь, до вужчої льодяної перемички, розпочатий вісімнадцятого липня точно в призначений капітаном час, вимагав великої обережності й терпіння.Капітан стояв посередині центрального поста і, не зводячи очей з носової та кормової частин екрана, напружено слідкував за повільними складними рухами корабля. Від утоми, такої природної після безперервної тридцятишестигодшшої роботи, на обличчі капітана не лишилося й сліду.
Натхненна робота над проектом, кінець пасивного чекання змили все наче свіжою водою.
– На одній сотій вправо на борт! На одній сотій задній хід! Стоп назад! Вперед на одній сотій! – надходили одна за одною тихі команди.
Пальці лейтенанта Кравцова грали на клавішах, кнопках, важільках та маховичках щита управління найважчу симфонію розвороту підводного човна майже на місці.
– Стоп! Хай йому чорт, – з веселою заклопотаністю несподівано промовив капітан, – тут, мабуть, не розвернешся! А ми ж у найширшій частині ополонки… От задача!
– Дюзи майже упираються в цей льодяний ріжок, – сказав лейтенант, розминаючи у хвилини передишки свої майже закляклі від напруженої роботи пальці.
– Так, а на носі, майже біля самої мембрани ультразвукового приймача, – льодяний берег… Чорт його знає, що робити!
– Чи не послати Скворешню зірвати ріжок?
– Морока з цими вибухами. Та ще й так близько від підводного човна. Вже краще розпушити його ультразвуковою гарматою. Або – ні! От ідея! Давайте влаштуємо маленьку репетицію з розжаренням. Ану, Юрію Павловичу, підняти розжарення до тисячі градусів!
– Єсть розжарення до тисячі градусів! П'ятсот, шістсот… – вголос відраховував лейтенант температуру корпусу, що піднімалася по пірометру, – єсть вісімсот градусів… дев'ятсот, єсть тисяча!
– Так держати! Вперед на одній сотій! Вправо на борт на одній сотій! Так держати! Чудово! Ріже! Ріже! Так держати! Так держати! Прекрасно! Як масло ножем!
Лейтенант не мав сили утриматися, щоб хоч краєчком ока не глянути на носову смугу екрана. Він встиг лише побачити напівпрозорі струмені пари, які бурхливо виривалися вгору з-під носа корабля, і навислу, як козирок, темну масу льоду, що повільно відходила ліворуч.
Розжарений ніс підводного човна легко й упевнено випікав у льодовому березі ополонки широкий жолоб, прочищаючи собі шлях праворуч. Ще хвилина – і підводний човен опинився у вільній воді, носом на південь.
– Стоп! Що скажете, Юрію Петровичу, га? – весело спитав капітан. – Вдала репетиція?
– Чудово, Миколо Борисовичу! – вигукнув лейтенант. – Пройдемо, як по маслу! Обов'язково пройдемо!
– Здається, від сьогодні з нашого лексикону зникло слово «лід» і замінилося «маслом», – посміхнувся капітан. – Коли ми опинимось по той бік айсберга, я внесу цю поправку в усі свої словники. Ну, Юрію Павловичу, до роботи! Вперед на одній сотій!
Підводний човен поеолі ковзав на глибині сорока метрів, наближаючись до південної льодяної стіни.
Через три хвилини в усім кораблі відчувся легкий поштовх, здригання, раптова зупинка.
Подавшись трохи Еперед, в позі надзвичайного напруження, капітан стояв посередині рубки, не зводячи очей з екрана і прислухаючись до того, що відбувається попереду. Темна маса льоду повільно, ледве помітно просувалася по передній частині екрана, повз мембрани ультразвукових приймачів, розміщених на носі корабля. Корпус його здригався від дрібного, майже невідчутного тремтіння під тиском працюючих дюз.
– Підвищити розжарення до двох тисяч градусів! – дав команду капітан.
Уже на півтора тисячах градусів тремтіння припинилося. На двох тисячах градусів рух темної маси на екрані прискорився й досяг одного сантиметра на хвилину. Опір льоду зовсім не відчувався.
– Вперед на п'яти сотих!
Підводний човен помітно просувався вперед. Зовні в пост управління проникло низьке протяжне гудіння.
– Що це? – швидко спитав лейтенант, глянувши на капітана, який продовжував нерухомо стояти посеред поста.
– Лід і вода перетворюються в пару при зіткненні з розжареним корпусом, а пара проривається у вузьку щілину між корпусом та льодом… – пролунала відповідь, а за нею нова команда: – Вперед на одній десятій ходу!
Гудіння за корпусом посилилося, зробилося вищим і тоншим, як голодне виття вовків у зимову ніч.
Капітан пильно стежив за екраном.
Підводний човен повільно, але вперто вгризався в лід. Корпус його вже майже на п'ять метрів заглибився в льодяну стіну.
– Вперед на п'ятнадцяти сотих! – знову пролунала команда.
Рух підводного човна трохи прискорився, але вовче виття за обшивкою перейшло в різкий, пронизливий свист. Знову відчувалось здригання корпусу. Лід не встигав танути. Частина тиску дюз була зайвою і витрачалася на здригання корабля. Треба було дати й цій частині можливість працювати корисно.
– Підготувати носову гармату! – почулася крізь свист голосна команда капітана. – Звук! На повну потужність!
Гармонійне гудіння гігантського органа наповнило корабель, вступивши в боротьбу з пронизливим свистом за оболонкою судна. Ультразвукова гармата почала працювати, розпушуючи лід на кілька метрів попереду і цим прискорюючи його танення. Її проміння захоплювали простір більший, ніж окружність підводного човна в найшир-шому його місці. Діаметр тунелю збільшився, збільшилася щілина між корпусом корабля та льодяними стінами тунелю, пара дістала вільний вихід, і свист припинився.
Гармата працювала чудово. Аморфна маса, в яку вона перетворювала лід, танула, миттю перетворюючись у пару, не чекаючи навіть дотику розпеченого носа підводного човна. Тепер уже пара, а не лід, ставала перешкодою для дальшого збільшення швидкості корабля. З величезною силою пара чинила опір кораблю, немов подушка, стиснута до краю. Вона навально неслась назад навколо корпусу підводного човна, обпікаючи своїм диханням льодові склепіння тунелю, розплавлюючи їх і значно збільшуючи його розміри. Вогненночервоний ніс корабля висів у просторі, наповненому пружним газом, позбавлений уже опори води. Навколо «Піонера» почалась нова запекла сутичка – між парою і бодою. Витискувана невпинним просуванням підводного човна, пара з шаленим напруженням гнала воду з тунелю, шукаючи собі виходу назовні. Під величезним тиском водяних мас в ополонці, люто клекочучи, здуваючись у піні й пухирях, обпікаючись і захлинаючись, вода в тунелі чинила шалений опір натискові гарячої пари. Корпус підводного човна тим часом заглибився в товщу льоду майже на вісім метрів. – Вперед на двох десятих! – почулася крізь гудіння гармати команда капітана.
Це була гранична потужність, яка мала довести просування підводного човна до розрахункової швидкості – трьох метрів на годину. Дальше посилення роботи дюз було б недоцільне. Пружність і опір пари зросли б настільки, що стали б непереборними для підводного човна.
Круглий розпечений таран, підкоряючись команді, з байдужою впертістю поліз вперед. Вода повинна була ще трохи відступити під новим натиском пари. Підводний човен повільно просувався, все далі й далі проникаючи в льодяне тіло айсберга.
По всіх відсіках машинного відділу корабля пролунав сигнал про припинення авралу. Все йшло нормально, біля машин та апаратів повинна була залишатися тільки звичайна вахта.
З усіх люків почали підніматися у верхній жилий поверх втомлені, але надзвичайно збуджені люди. Ніхто не міг зараз думати про койку, про відпочинок, про сон.
У коридорі були заборонені шум і голосні розмови, і тому всі поспішали в червоний куток, перекидаючись на ходу короткими вигуками, уривчастими фразами.
Червоний куток відразу наповнився рухом, шумом, голосами, що дзвеніли під рівне гудіння ультразвукової гармати. Навіть спокійний, завжди трохи флегматичний Скворешня не міг встояти на місці, його величезна постать неспокійно з'являлася то тут, то там, відтоптуючи чужі ноги, які траплялися на дорозі. Але ніхто не звертав тепер на це уваги.
– Ой, будь ти неладен, ведмідь! Ну, що скажеш, Андрію Васильовичу? Га? Який підводний човен? – спитав, морщачись від болю та пританцьовуючи на одній нозі, Крамер.
– Хо-хо-хо! Підводний човен! Та який же він, к бісу, підводний човен? Він теперечки не човен, а справжня «крізьльодка». Чуєш?
Від надмірного захоплення він тряс бідного Крамера, як ведмідь молоде, тонке деревце.
Регіт прокотився по червоному кутку.
– Крізьльодка!
– Крізьльодка!
– Браво, Скворешпя!
– Оце-то сказано вірно!
– «Крізьльодка», «крізльодка!» – вищав, заливаючись дзвінким сміхом, Павлик.
Марат відійшов у куток і, втомлений, схвильований, опустився в крісло. До нього підійшов Козирєв. – Ну що, Марат? Як поживає твій хронометр?
– Так само, як і твій… – махнув рукою Марат. Козирєв дружелюбно усміхнувся й сів навпочіпки біля його крісла.
– Тепер, я так думаю, можна вже не секретничати, – сказав він. – Чи не скажеш, що ти хотів запропонувати? Дуже мене це… того… інтригує.
– Чому ж? Звичайно, можна… Я хотів запропонувати різати лід тросами, розжареними електричним струмом, щоб утворювалися гігантські, на всю ширину льодяної стіни, брили у вигляді скошених, як клини, фігур. Потім вибухами примушувати їх скочуватися, зісковзувати у воду. Справа пішла б, здається, швидко. А ти що придумав?