Страница:
– Не будемо поки що про це говорити, – перебив його капітан. – Я, звичайно, повідомлю про все Головний штаб, але зараз не в цьому справа. Перед нами ще далекий шлях, на якому нас, можливо, чекає багато небезпек і чимало пасток. Ми повинні виконати програму наших робіт і привести підводний човен цілком справним у призначений строк у Владивосток. Важливо, щоб ви в майбутньому не забували, що ви перебуваєте на військовому кораблі і зобов'язані стежити за кожним своїм словом, за кожним рухом. І, особливо, зберігати таємницю маршруту.
Капітан сів на стілець і, помовчавши, продовжував:
– А тепер про Горєлова. Я не думаю, Арсене Давидовичу, що Горєлов здатний на зраду. Але ця моя особиста думка була б недостатньою для твердого, упевненого рішення. Більше значення в даному разі мають міркування чисто об'єктивні. Як може взагалі хто-небудь з екіпажу підводного човна зноситися з будь-ким, хто знаходиться на поверхні? Наш шлях не прямолінійний, ми йдемо не з однаковою швидкістю, робимо часто несподівані зупинки. І ви і навіть я не змогли б ранком сказати, де, в якій точці океану буде підводний човен опівдні. Як же може відбутися зустріч кого-небудь з наших людей із своїм зовнішнім спільником, коли неможливо наперед домовитися про місце зустрічі?
Зоолог жадібно стежив за ходом міркувань капітана, радісно киваючи головою в міру їх розвитку.
– Можна було б припустити, – продовжував капітан, – що злочинець використовує для зв'язку радіо. Але радіоапарати нашого підводного човна негайно реагували б на таке близьке сусідство і викрили б присутність стороннього апарата на підводному човні.
– А радіоапарати в няших скафандрах? – спитав зоолог.
– Та ви ж знаєте, що вони працюють тільки на двадцяти восьми різних, але точно визначених хвилях з підводним човном і з кожним членом нашої команди. Коли б велись розмови на одній із цих хвиль з ким-небудь стороннім, то їх почув би відповідний скафандр або, автоматично, підводний човен, якщо в скафандрі немає нікого. Крім того, дальність дії цих радіоапаратів не перевищує двохсот кілометрів.
– Так… – задумливо промовив зоолог. – Значить, зв'язок з ворогами підтримується не з підводного човна. Що ж лишається припустити? Хто ще знає наш маршрут?
Помовчавши хвилину, капітан сказав з видимою неохотою:
– Головний штаб, звичайно.
Зоолог широко розкрив очі.
– Як?! Невже туди зміг пробратися шпигун? Капітан нервово простукав короткий дроб по столу, потім глухо відповів:
– Будемо краще дивитися за тим, що робиться у нас тут, під носом. В усякому разі, я тримаю Головний штаб у курсі всього, що стосується підводного човна. – І, помовчавши, поволі, немов з величезним тягарем на плечах, підвівся. – Значить, ми домовилися про порядок майбутніх робіт. Не забудьте, Арсене Давидовичу, про мої застереження. І уважно слідкуйте за всім, що діється навколо вас. На всіх нас, і партійних і непартійних, лежить величезна відповідальність.
Зоолог встав і, мовчки вклонившись, попрямував до виходу. Капітан провів ученого довгим уважним поглядом.
Так непорушно простояв він кілька хвилин, дивлячись кудись вдалину. Потім, заклавши, за домашньою звичкою, руки за спину, під розстебнутий кітель, він почав поволі, з похиленою головою, ходити по каюті.
Легке, ледве відчутне, майже непомітне тремтіння йшло від корпусу корабля, передаючись тілу капітана, і мозок звично й машинально фіксував: дві десятих ходу. Судно зрідка ледве гойдалося, і мозок несвідомо відмічав: щось велике пронеслося попереду. Капітан довго ходив по каюті, то прискорюючи, то уповільнюючи кроки. Нарешті, зупинившись і провівши рукою по волоссю, капітан зітхнув і опустився в крісло перед столом. Із потайного ящика стола він вийняв невелику картотеку, поставив перед собою, перебрав укладені в ній високі, із цупкого, товстого паперу картки і витяг одну з них. На картці вгорі великими чорними літерами було надруковано:
ОСОБОВИЙ СКЛАД ЕКІПАЖУ ПІДВОДНОГО ЧОВНА «ПІОНЕР»
І під цим написано:
ГОРЄЛОВ ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ
Далі, зверху вниз, йшли короткі надруковані рядки і поряд з ними, від руки, чорнилом – відповіді.
Капітан заглибився в читання, не пропускаючи жодного рядка, жодної відповіді.
1. Прізвище, ім'я, по батькові – Горєлов Федір Михайлович.
2. Посада – головний механік.
3. Вік – 32 роки.
4. Партійність – кандидат у члени Комуністичної партії Радянського Союзу з 19… року.
Капітан зупинився, подумав, узяв тонко заструганий червоний олівець і написав на полях картки проти цього рядка: «5 років».
Потім продовжував читати:
5. Національність – росіянин.
6. Звання – військовий інженер 2-го рангу.
7. Освіта – закінчив Авіабудівельний інститут по класу моторобудування, потім Військово-інженерну академію (по спеціальності ракетних двигунів).
8. Попередня робота – інженер заводу № 189, начальник проектного бюро; одночасно – доцент Інституту стратосферних польотів.
9. Чи був під судом або слідством, чи мав стягнення? – Ні.
10. Чи мав нагороди, які, за що? – Орден «Знак Пошани» за відмінне виконання завдань під час першого відрядження за кордон.
Червоним олівцем капітан поставив збоку знак оклику.
11. Чи володіє іноземними мовами? – Вільно англійською, французькою і німецькою, трохи японською.
12. Чи бував за кордоном? Де, коли і з якого приводу? – В Японії, за відрядженням відомства, вперше – з 19… по 19… p., вдруге – в 19… р. і втретє – в 19… р.
Капітан знову зупинився і довго думав з олівцем у руці. Потім відмітив на полях: «1) 5 років тому», «2) 2 роки тому», «3) рік тому».
13. Чи має родичів за кордоном? Де, хто, ступінь споріднення? – Так. В Японії. Троюрідний дядько та ного дочка. Микола Петрович Абросимов, Ганна Миколаївна Абросимова.
Капітан поставив збоку червоним олівцем два знаки оклику.
14 Чи має наукові праці? Які саме?: – Так. Див. доданий список.
15. Підпис.
Широким, розгонистим розчерком стояв підпис: «Ф. Горєлов».
Дійшовши до кінця, капітан відкинувся на спинку крісла і надовго, з напівзаплющеними очима, замислився. Потім потягнув до себе великий блокнот з надрукованим зверху бланком: «Командир підводного човна «Піонер». Твердим, чітким почерком він почав писати:
«Радіограма. Цілком таємно. Москва. Політуправління Військово-Морських Сил СРСР. Прошу терміново вияснити й повідомити мене про подробиці перебування головного механіка підводного човна «Піонер» Горєлова в Японії під час його службових відряджень. Також про його поведінку там, взаємини з родичами, які перебувають в Японії, – Миколою Петровичем Абросимовим, дочкою останнього – Ганною Миколаївною – та іншими, які виявляться там. Командир підводного човна «Піонер» – капітан 1-го рангу Всронцов».
Написавши радіограму, капітан дістав з того ж ящика книгу шифрів, і незабаром радіограма перетворилася в кілька одноманітних цифрових рядків.
На телефонний виклик у каюту ввійшов старший радист Плетньов і зупинився біля дверей, щільно зачинивши їх за собою.
Картотека та книга вже були сховані й замкнені в ящику стола.
– Цілком таємно, Вікторе Абрамовичу, – сказав капітан, подаючи йому складений вчетверо аркуш. – Негайно!
– Єсть цілком таємно, негайно! – прозвучала відповідь.
У глибокій задумі капітан лишився один перед своїм письмовим столом.
Розділ XI
Розділ XII
Капітан сів на стілець і, помовчавши, продовжував:
– А тепер про Горєлова. Я не думаю, Арсене Давидовичу, що Горєлов здатний на зраду. Але ця моя особиста думка була б недостатньою для твердого, упевненого рішення. Більше значення в даному разі мають міркування чисто об'єктивні. Як може взагалі хто-небудь з екіпажу підводного човна зноситися з будь-ким, хто знаходиться на поверхні? Наш шлях не прямолінійний, ми йдемо не з однаковою швидкістю, робимо часто несподівані зупинки. І ви і навіть я не змогли б ранком сказати, де, в якій точці океану буде підводний човен опівдні. Як же може відбутися зустріч кого-небудь з наших людей із своїм зовнішнім спільником, коли неможливо наперед домовитися про місце зустрічі?
Зоолог жадібно стежив за ходом міркувань капітана, радісно киваючи головою в міру їх розвитку.
– Можна було б припустити, – продовжував капітан, – що злочинець використовує для зв'язку радіо. Але радіоапарати нашого підводного човна негайно реагували б на таке близьке сусідство і викрили б присутність стороннього апарата на підводному човні.
– А радіоапарати в няших скафандрах? – спитав зоолог.
– Та ви ж знаєте, що вони працюють тільки на двадцяти восьми різних, але точно визначених хвилях з підводним човном і з кожним членом нашої команди. Коли б велись розмови на одній із цих хвиль з ким-небудь стороннім, то їх почув би відповідний скафандр або, автоматично, підводний човен, якщо в скафандрі немає нікого. Крім того, дальність дії цих радіоапаратів не перевищує двохсот кілометрів.
– Так… – задумливо промовив зоолог. – Значить, зв'язок з ворогами підтримується не з підводного човна. Що ж лишається припустити? Хто ще знає наш маршрут?
Помовчавши хвилину, капітан сказав з видимою неохотою:
– Головний штаб, звичайно.
Зоолог широко розкрив очі.
– Як?! Невже туди зміг пробратися шпигун? Капітан нервово простукав короткий дроб по столу, потім глухо відповів:
– Будемо краще дивитися за тим, що робиться у нас тут, під носом. В усякому разі, я тримаю Головний штаб у курсі всього, що стосується підводного човна. – І, помовчавши, поволі, немов з величезним тягарем на плечах, підвівся. – Значить, ми домовилися про порядок майбутніх робіт. Не забудьте, Арсене Давидовичу, про мої застереження. І уважно слідкуйте за всім, що діється навколо вас. На всіх нас, і партійних і непартійних, лежить величезна відповідальність.
Зоолог встав і, мовчки вклонившись, попрямував до виходу. Капітан провів ученого довгим уважним поглядом.
Так непорушно простояв він кілька хвилин, дивлячись кудись вдалину. Потім, заклавши, за домашньою звичкою, руки за спину, під розстебнутий кітель, він почав поволі, з похиленою головою, ходити по каюті.
Легке, ледве відчутне, майже непомітне тремтіння йшло від корпусу корабля, передаючись тілу капітана, і мозок звично й машинально фіксував: дві десятих ходу. Судно зрідка ледве гойдалося, і мозок несвідомо відмічав: щось велике пронеслося попереду. Капітан довго ходив по каюті, то прискорюючи, то уповільнюючи кроки. Нарешті, зупинившись і провівши рукою по волоссю, капітан зітхнув і опустився в крісло перед столом. Із потайного ящика стола він вийняв невелику картотеку, поставив перед собою, перебрав укладені в ній високі, із цупкого, товстого паперу картки і витяг одну з них. На картці вгорі великими чорними літерами було надруковано:
ОСОБОВИЙ СКЛАД ЕКІПАЖУ ПІДВОДНОГО ЧОВНА «ПІОНЕР»
І під цим написано:
ГОРЄЛОВ ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ
Далі, зверху вниз, йшли короткі надруковані рядки і поряд з ними, від руки, чорнилом – відповіді.
Капітан заглибився в читання, не пропускаючи жодного рядка, жодної відповіді.
1. Прізвище, ім'я, по батькові – Горєлов Федір Михайлович.
2. Посада – головний механік.
3. Вік – 32 роки.
4. Партійність – кандидат у члени Комуністичної партії Радянського Союзу з 19… року.
Капітан зупинився, подумав, узяв тонко заструганий червоний олівець і написав на полях картки проти цього рядка: «5 років».
Потім продовжував читати:
5. Національність – росіянин.
6. Звання – військовий інженер 2-го рангу.
7. Освіта – закінчив Авіабудівельний інститут по класу моторобудування, потім Військово-інженерну академію (по спеціальності ракетних двигунів).
8. Попередня робота – інженер заводу № 189, начальник проектного бюро; одночасно – доцент Інституту стратосферних польотів.
9. Чи був під судом або слідством, чи мав стягнення? – Ні.
10. Чи мав нагороди, які, за що? – Орден «Знак Пошани» за відмінне виконання завдань під час першого відрядження за кордон.
Червоним олівцем капітан поставив збоку знак оклику.
11. Чи володіє іноземними мовами? – Вільно англійською, французькою і німецькою, трохи японською.
12. Чи бував за кордоном? Де, коли і з якого приводу? – В Японії, за відрядженням відомства, вперше – з 19… по 19… p., вдруге – в 19… р. і втретє – в 19… р.
Капітан знову зупинився і довго думав з олівцем у руці. Потім відмітив на полях: «1) 5 років тому», «2) 2 роки тому», «3) рік тому».
13. Чи має родичів за кордоном? Де, хто, ступінь споріднення? – Так. В Японії. Троюрідний дядько та ного дочка. Микола Петрович Абросимов, Ганна Миколаївна Абросимова.
Капітан поставив збоку червоним олівцем два знаки оклику.
14 Чи має наукові праці? Які саме?: – Так. Див. доданий список.
15. Підпис.
Широким, розгонистим розчерком стояв підпис: «Ф. Горєлов».
Дійшовши до кінця, капітан відкинувся на спинку крісла і надовго, з напівзаплющеними очима, замислився. Потім потягнув до себе великий блокнот з надрукованим зверху бланком: «Командир підводного човна «Піонер». Твердим, чітким почерком він почав писати:
«Радіограма. Цілком таємно. Москва. Політуправління Військово-Морських Сил СРСР. Прошу терміново вияснити й повідомити мене про подробиці перебування головного механіка підводного човна «Піонер» Горєлова в Японії під час його службових відряджень. Також про його поведінку там, взаємини з родичами, які перебувають в Японії, – Миколою Петровичем Абросимовим, дочкою останнього – Ганною Миколаївною – та іншими, які виявляться там. Командир підводного човна «Піонер» – капітан 1-го рангу Всронцов».
Написавши радіограму, капітан дістав з того ж ящика книгу шифрів, і незабаром радіограма перетворилася в кілька одноманітних цифрових рядків.
На телефонний виклик у каюту ввійшов старший радист Плетньов і зупинився біля дверей, щільно зачинивши їх за собою.
Картотека та книга вже були сховані й замкнені в ящику стола.
– Цілком таємно, Вікторе Абрамовичу, – сказав капітан, подаючи йому складений вчетверо аркуш. – Негайно!
– Єсть цілком таємно, негайно! – прозвучала відповідь.
У глибокій задумі капітан лишився один перед своїм письмовим столом.
Розділ XI
БІЛЯ ВОГНЯНОЇ ЗЕМЛІ
Вода, пронизана яскравим жовтим світлом, спадала швидко, наче її вбирали стіни й підлога камери. Шелавін, Скворешня та Матвєєв, нав'ючені гідрофізичними приладами й апаратами, обережно розвантажували їх з себе в кутку на підлогу. Зоолог, Горєлов, Цой, Марат і Павлик знімали з плечей екскурсійні мішки та спорядження. Тут же був і комісар, який вирішив сьогодні взяти участь у прогулянці, щоб трохи розім'ятися.
Голоси молоді звучали збуджено й весело.
– Надзвичайно цікава банка! – голосно говорив Цой. – Чи не так, Арсене Давидовичу? Яка величезна кількість нових видів, родів і навіть родин? Яка сила антарктичних тварин! Це вже на п'ятдесят четвертому градусі північної широти! Як?
– Дуже цікаво, Цой, – із задоволенням підтвердив зоолог. – Дуже цікаво! Коли ми тільки впораємося з матеріалом, яким нас так щедро обдарувала банка Бьордвууд?
– Цой зовсім був схожий на божевільного! – сміявся Марат. – Наче його тільки що випустили з божевільні. Він кидався на всі боки, хапав усе, що траплялося під руки. Сміх один, їй-богу!.. Вибачайте, паскудна друкарська помилка…
– А ти? А ти сам? – наскакував на Марата півничком Павлик, знімаючи свій мішок і кладучи його біля стіни, поряд з іншими. – Хто в мене вирвав з рук чудового морського їжака? Наскочив, як розбійник, і вихопив. Арсене Давидовичу, слово честі, це моя здобич! Я вам покажу потім цього їжака – круглий, фіолетовий, з червоними кінчиками на голках.
– Неправда! – кричав Марат, розмахуючи перед собою своїм мішком. – Ти навіть не приторкався до нього!
– Еге ж, не приторкався! Я підсовував під нього руку, щоб не пошкодити, а ти всією п'ятірнею – хап!
Мішок у руках Марата шалено зарухався і трохи розкрився. В отворі майнуло на мить шось червоно-синє, і в ту ж хвилину блискавично рука Павлика вихопила з мішка прекрасного морського їжака. Під загальний регіт з переможним криком Павлик кинувся до Горелова. Той чекав уже Павлика з розкритими обіймами, щоб оборонити від Марата, який наздоганяв його. Але Марат виявився спритнішим у водній стихії, і, раніше ніж Павлик встиг зробити два кроки, що відділяли його від рятівних обіймів Горєлова, їжак знову опинився у Марата.
Павлик зупинився з порожніми руками. Це сталось так несподівано, що нагадувало фокус. Всі сміялися, а Павлик з розгубленим виглядом повторював:
– От розбійник! Ви бачите, який розбійник!
Потім раптом схопив, не дивлячись, один з мішків, які лежали ззаду, за нижній його край і з реготом обрушив його на шолом Марата. Мішок від удару розкрився, і живий райдужний потік різнокольорових риб, морських зірок, коралів, раків, офіур, водоростей, морських лілій, морських їжаків, голотурій полився навколо приголомшеного Марата, утворюючи навколо нього щось подібне до завіси, яка іскрилася, звивалася, плигала. Загальний регіт тепер гримів, невгаваючи. Павлик з вереском танцював перед Маратом, як червоношкірий біля жертви, прив'язаної до стовпа тортур.
Обурений голос зоолога протверезив усіх.
– Що ви робите, божевільні? – гримів учений. – Ви мені знищите весь збір! Чий це мішок?
В тиші, що запанувала, прозвучав глухий, клекочучий від люті голос Горєлова:
– Мій! Я вважаю, що це цілковите неподобство з боку Павлика!
З дальнього кутка комісар з подивом дивився на перекошене обличчя і злобні очі Горєлова.
Зовсім розгубившись, Павлик невиразно пробелькотав:
– Пробачте, пробачте, Федоре Михайловичу… Адже я думав, що це мій мішок, я не знав…
– Потім будеш вибачатись! – продовжував гриміти зоолог. – А зараз – швидше збирати здобич! Всі, всі за діло!
Вода спала тим часом до колін. Вона кишіла, немов у величезному акваріумі, морськими мешканцями – вивертливими рибами, повзаючими голкошкірими, гойдливими ліліями. Всі заходилися ловити їх, але поза водною стихією рухи людей у важких скафандрах стали повільними, втративши легкість і гнучкість.
– Обережніше! Обережніше, товариші! – благав зоолог, рачкуючи по підлозі, – не роздушіть кого-небудь!
За хвилину робота перетворилася в забавний, захоплюючий спорт. Камера наповнилася жартами, сміхом, вигуками. Лише Павлик і Горєлов працювали мовчки й зосереджено. Павлик все не міг забути злісного погляду Горєлова. Горєлов, ще до того як взятися за збирання, швидко оглянув середину свого спорожненого мішка і тепер, з досадою відкинувши його, гарячково працював, не стільки полюючи на тварин, скільки розкидаючи їх у різні |юки. Він швидко наближався до кутка, де Павлик обережно розплутував клубок із чудових морських лілій, горгоній, голотурій та яскравих морських зірок. Несподівано в середині клубка пальці Павлика наткнулися на щось тверде, вугласте. Обережно розсунувши сплетіння паростків, променів і присосків, Павлик насилу витягнув щось металеве, надзвичайно важке – і ахнув од здивування: перед ним був знайомий ящичок для запасних частин «ундервуда» Горєлова!
Напружено тримаючи ящичок в обох руках, Павлик із здивуванням розглядав його. В цю мить Горєлов підійшов майже впритул до хлопчика і підняв голову. Зігнутий, з опушеними додолу руками і піднятою головою, він був схожий у своєму скафандрі на казкове страховище, яке приготувалося до стрибка.
Дрож страху пройняв усю істоту Павлика, коли, обернувшись, він побачив перед собою цю страшну постать і очі, ті самі, повні люті й погрози, похмурі, глибоко запалі очі. Павлик ледве спромігся пробелькотати:
– Федоре Михайловичу, навіщо це тут? Адже частини можуть поржавіти, зіпсуватися?
Не розгинаючись, з опущеними очима, Горєлов різко вирвав з рук Павлика важкий ящичок і приглушено, уривистим голосом сказав:
– Та ні ж! Там немає запасних частин. Я туди переклав деякі лабораторні інструменти для збирання…
Він швидко сховав ящичок у внутрішню кишеню мішка і мовчки, не глянувши на Павлика, продовжував укладати тварин у мішок.
Комісар дивився з свого кутка…
Збирання було закінчене. Все пройшло благополучно, нічого із здобичі не було загублено, нічого не зіпсовано. Учасники екскурсії, задоволені і втомлені, виклали з мішків свою здобич у лабораторні ванни та ящики і розійшлися по каютах.
Горєлов разом з усіма пройшов по коридору, відчинив двері своєї каюти і зник за ними. Двері різко, з уривчастим стуком, зачинились, і Горєлов з перекошеним від люті обличчям на мить застиг на місці біля них. Він важко дихав; великі настовбурчені вуха пашіли, немов з них зідрали шкіру; величезні кулаки то стискалися, то розтискалися. Підійшовши до розібраної друкарської машинки, він вийняв з кишені штанів ящичок, потримав його у тремтячій руці і вставив на місце. У надзвичайному збудженні, немов звір у клітці, він заметався по каюті, міряючи її з кінця в кінець широкими кроками. З його посірілих губ час від часу зривалося хрипке бурмотіння:
– Треба кінчити… Цей хлопчисько… Треба кінчити…
Люто стукнувши кулаком по круглому столу, він упав на стілець біля нього й застиг, нерухомо схиливши голову. «Піонер», набираючи швидкість, відпливав од банки Бьордвууд, тримаючи курс на Вогняну Землю.
На поверхні океану лютувала страшенна буря. Вона досить помітно давала про себе знати навіть тут, на дні. Часом доводилося зупинятися, щоб устояти на ногах; доводилося боротися з натиском підводних хвиль, щоб просуватися вперед.
Після довгої ходьби Павлик, нарешті, втомився й пустив у дію гвинт на найменшу кількість обертів, щоб не віддалятися від інших екскурсантів.
Зоолог і Скворешня уперто йшли пішки. Зоолог вважав, що на такому гарному щільному піщаному грунті при повільній ходьбі краще всього збирати придонних тварин. Скворешня не заперечував. Він був досвідчений і витривалий підводний ходак.
Дно поступово підвищувалося, і, нарешті, попереду показалася темна маса густих хащ водоростей.
– Скоро буде легко, бічо, – сказав зоолог Павлику. – Прорвемся тільки крізь стіну цих Макроцистіс перифера, а там, під їх захистом, і бурі не відчуємо, та й течія ослабне…
– А знаєте, Арсене Давидовичу, – відповів Павлик, – виходить, що Марат мав рацію, коли пропонував посіяти ці водорості в Охотському морі… Він хотів відвести холодну течію від наших берегів!
– Ну, з течією навряд чи впораються навіть ці гіганти, – висловив сумнів зоолог. – Найбільше, чого можна від них чекати, це те, що вони зможуть відіграти роль чудових молів для захисту гаваней од бур. Ось тут, наприклад, океан постійним діянням своїх хвиль руйнує скелі, стрімчаки, а гігантські макроцисти стеляться пеленою по його поверхні, приймають на себе перші удари цих хвиль, приглушують їх силу, і за ними кораблі часто рятуються від бур… Це відзначив ще Дарвін під час своєї подорожі на кораблі «Бігль».
– Ну, злізай з коня, хлопчику, – сказав Скворешня, – приїхали!
Починались зарості. Зоолог неправильно висловився, назвавши їх стіною. Водорості піднімалися з дна під гострим кутом і крутим підйомом далеко тяглися вперед, гублячись у сутінках глибин. Павлик знав, що зараз має бути найважча частина шляху. Він зупинив гвинт, сховав його і став на дно поруч з товаришами.
У хащу вони ввійшли один за одним. Само собою вийшло так, що Скворешня опинився попереду, за ним – зоолог, а Павлик ішов позаду, За два-три десятки кроків, занурюючи ноги в щільну масу рослин, що стелилися під ними, вони ввійшли в неї з головою. Скворешия, немов таран, пробивав дорогу між сплетінням товстих стебел і широкого, м'ясистого листя.
Своєю появою люди внесли в цю мовчазну гущавину цілковите сум'яття. Звідусіль здіймалися хмари маленьких риб і каракатиць, які кублилися в кореневищах водоростей. Зграї крабів, морських їжаків, морських зірок, красивих голотурій та інших тварин найрізноманітніших видів швидко розповзалися по дну або гинули під важкими підошвами людей.
Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.
– Бачиш, бічо, – сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, – яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.
Раптом Скворешня, що йшов попереду, зупинився. Два стебла, товщиною близько двох сантиметрів кожне, випадково обвилися навколо грудей та рук і затримали його. Скворешня понатужився. Стебла не піддалися, – їх тримало не тільки коріння, але й інші, сусідні стебла, з якими вони сплелися біля дна. Самолюбство Скворешні було вражене.
– А, бісова лозина! – розгнівався він. – Ану лиш!.. Він відступив на крок назад і з силою рвонувся вперед. Навіть добра вірьовка навряд чи витримала б цей могутній натиск велетня. Але стебла макроциста немов сміялися над зусиллями Скворешні і ні на крихту не послабили своїх обіймів. Скворешня е першу мить здавався приголомшеним від такої невдачі, а потім розлютувався. – Та що вони? Залізні, чи що?! – закричав він.
– Не інакше! – засміявся зоолог, підморгуючи Павликові. – Мабуть, з якогось корабля, що тут пропливав, упустили ломи, і ось з них виросли стальні троси… От тобі, Павлику, наочний урок, що таке Макроцистіс перифера…
– Ага! Значить, це, ви говорите, урок Павлику? – стримуючи гнів, сказав Скворешня. – А я хочу дати урок цьому проклятому макроцисту!
Він відійшов на два кроки назад, постояв з хвилину і, нарешті, глибоко вдихнувши, з силою гарматного снаряда кинувся вперед.
Далі сталось щось неймовірне. Величезні, товсті, як колони, ноги Скворешні злетіли догори, його шолом зник унизу, під гущавиною; Павлика щось хльоснуло із страшенною силою по грудях і звалило з ніг; падаючи, він ударив ногами по шолому зоолога, і той, приголомшений, сів на дно, нічого не розуміючи. В одну мить троє людей раптом зникли, наче їх тут і не було. Посеред густої хащі, на невеликій прим'ятій галявині, погойдувалися лише два невисоких обірваних стебла; потім гущавина зімкнулася, поглинувши і цих свідків незвичайної битви, яка відбулася в мовчазних підводних джунглях океану…
Першим опам'ятався зоолог. Крекчучи та ойкаючи, він підвівся на ноги і заволав у простір:
– Що сталося? Де ви тут, хлопці?
Він розсунув гущавину й побачив перед собою розгублене обличчя Павлика.
– Я тут, Арсене Давидовичу… А де Скворешня? – Він оглянувся, зробивши крок вперед, і розсунув руками заслону з водоростей.
Скворешня, похмуро знімаючи з себе обірвані зашморги злополучного макроциста, підвів голову й подивився на хлопчика.
– До всіх сьогоднішніх уроків, Павлику, – сказав він з невимовним гумором, – додай ще один: не можна, як бик, кидатися наосліп, забувши про збереження рівноваги…
Зоолог зайшовся реготом, до якого зараз же приєднався Павлик, а трохи згодом і сам Скворешня.
– Яке красиве сальто-мортале ви зробили тільки що, дорогий Скворешня! – говорив, захлинаючись від сміху, зоолог. – Ваші ніжки… О-хо-хо!.. Вашим незрівнянним ніжкам позаздрить будь-яка балетна танцівниця… Ой, не можу!.. О-хо-хо!..
Він схопився за свої металеві боки, продовжуючи реготати й не маючи сил заспокоїтися. Взагалі від дня знаменної розмови з капітаном зоолог був у чудовому настрої і на протязі всього десятиденного перебування біля Вогняної Землі, починаючи від бухти Нассау, працював з попереднім захопленням.
Через двадцять хвилин у тім же строю, із Скворешнею попереду, всі троє вийшли з хащі гігантських макроци-стів і вступили у спокійну смугу прибережжя. І тут дно було нерівне, усипане підводними скелями, стрімчаками; сила-силенна крихітних гранітних, базальтових, сланцьо-вих острівків здіймалася над поверхнею океану. Їх підводні частини були повиті й обплетені тими ж водоростями, але значно менших розмірів порівняно із зустрінутими раніше, з боку відкритого океану. Здавалося, що ці водорості процвітають і особливо пишно розростаються саме в місцях найбільшого хвилювання, посеред безперервного гуркоту бурунів.
Вийшовши з гущавини, зоолог раптом зупинився і сказав:
– А про Горєлова ми й забули! Адже він повинен був нас догнати! Одну хвилину, я з ним з'єднаюся…
На виклик зоолога Горєлов відповів, що він зараз продирається крізь гущавину макроцистів і держить курс до призначеного місця зустрічі – безіменної скелі, якій вони дали назву «Лев'яча голова», біля крайнього острівця з ланцюга, що оточує великий острів Гесті.
Горєлов просив почекати на нього там, щоб далі піти разом: він ще тут не був ні разу, та й за всі десять днів роботи біля Вогняної Землі виходить лише вдруге і не хотів би залишатися сам.
Островів, окремих скель і стрімчаків, які здіймалися над рівнем океану, була тут така сила, що багато мореплавців назвали це західне узбережжя Вогняної Землі «Млечна Путь». Під водою ж, коли приєднати до цього І безліч підводних каменів та скель, що вкривали дно, був повний хаос, справжній лабіринт.
З частими зупинками для збирання організмів минуло не менше двох годин, раніше ніж підводні дослідники наблизилися до «Лев'ячої голови».
Горєлов уже чекав їх. Він сидів на невеликому уламку, розбираючи все, що було в його екскурсійному мішку, і захлопнув його, як тільки розпізнав постаті товаришів, що наближалися до нього.
– Розійдімося тут, друзі мої, в різні боки, щоб обслідувати по можливості більший простір, – запропонував зоолог. – Я піду в напрямі до островів Лондондеррі, Федір Михайлович – південніше, до бухти Кука, а Скворешня з Павликом – на південь, в лабіринт островів уздовж острова Гесті. З таким моряком, як Андрій Васильович, Павлик не заблудиться в цьому лабіринті. Зібратися тут же, біля цієї скелі. В дорозі не роз'єднувати телефонного зв'язку.
– Я вважаю, Арсене Давидовичу, – жваво заперечив Горєлов, – що ми даремно зменшуємо охоплювану ділянку тим, що з'єднуємо Скворешню з Павликом. Павлик міг би й сам піти. Він уже такий досвідчений підводник… Ще в історії з кашалотом він виявив себе просто героєм… А на випадок якогось скрутного становища він завжди зможе нам пеленгувати, і ми його швидко знайдемо. Чи не так, Павлику? Адже ти уже виріс із пелюшок…
Він посміхнувся й ласкаво подивився на хлопчика. Але Павлика враз пройняв якийсь незрозумілий страх, і чомусь стислося серце. Він відвів очі й промовчав.
– А по-моєму, – втрутився Скворешня, – пропозиція Арсена Давидовича найвірніша. Адже ж я тільки тому й ув'язався за вами, що Іван Степанович, мій шеф, припинив уже гідрофізичні роботи й лишив мене безробітним. А у вашій зоології я ні бельмеса не розумію. Такого понахапую вам, що й раді не будете! А під керівництвом такого досвідченого зоолога, як оцей хлопчик, і я буду корисним.
Після деякого вагання Горєлов перестав заперечувати проти пропозиції зоолога. Всі розійшлися і за хвилину загубили один одного в густих зеленуватих сутінках вод.
Голоси молоді звучали збуджено й весело.
– Надзвичайно цікава банка! – голосно говорив Цой. – Чи не так, Арсене Давидовичу? Яка величезна кількість нових видів, родів і навіть родин? Яка сила антарктичних тварин! Це вже на п'ятдесят четвертому градусі північної широти! Як?
– Дуже цікаво, Цой, – із задоволенням підтвердив зоолог. – Дуже цікаво! Коли ми тільки впораємося з матеріалом, яким нас так щедро обдарувала банка Бьордвууд?
– Цой зовсім був схожий на божевільного! – сміявся Марат. – Наче його тільки що випустили з божевільні. Він кидався на всі боки, хапав усе, що траплялося під руки. Сміх один, їй-богу!.. Вибачайте, паскудна друкарська помилка…
– А ти? А ти сам? – наскакував на Марата півничком Павлик, знімаючи свій мішок і кладучи його біля стіни, поряд з іншими. – Хто в мене вирвав з рук чудового морського їжака? Наскочив, як розбійник, і вихопив. Арсене Давидовичу, слово честі, це моя здобич! Я вам покажу потім цього їжака – круглий, фіолетовий, з червоними кінчиками на голках.
– Неправда! – кричав Марат, розмахуючи перед собою своїм мішком. – Ти навіть не приторкався до нього!
– Еге ж, не приторкався! Я підсовував під нього руку, щоб не пошкодити, а ти всією п'ятірнею – хап!
Мішок у руках Марата шалено зарухався і трохи розкрився. В отворі майнуло на мить шось червоно-синє, і в ту ж хвилину блискавично рука Павлика вихопила з мішка прекрасного морського їжака. Під загальний регіт з переможним криком Павлик кинувся до Горелова. Той чекав уже Павлика з розкритими обіймами, щоб оборонити від Марата, який наздоганяв його. Але Марат виявився спритнішим у водній стихії, і, раніше ніж Павлик встиг зробити два кроки, що відділяли його від рятівних обіймів Горєлова, їжак знову опинився у Марата.
Павлик зупинився з порожніми руками. Це сталось так несподівано, що нагадувало фокус. Всі сміялися, а Павлик з розгубленим виглядом повторював:
– От розбійник! Ви бачите, який розбійник!
Потім раптом схопив, не дивлячись, один з мішків, які лежали ззаду, за нижній його край і з реготом обрушив його на шолом Марата. Мішок від удару розкрився, і живий райдужний потік різнокольорових риб, морських зірок, коралів, раків, офіур, водоростей, морських лілій, морських їжаків, голотурій полився навколо приголомшеного Марата, утворюючи навколо нього щось подібне до завіси, яка іскрилася, звивалася, плигала. Загальний регіт тепер гримів, невгаваючи. Павлик з вереском танцював перед Маратом, як червоношкірий біля жертви, прив'язаної до стовпа тортур.
Обурений голос зоолога протверезив усіх.
– Що ви робите, божевільні? – гримів учений. – Ви мені знищите весь збір! Чий це мішок?
В тиші, що запанувала, прозвучав глухий, клекочучий від люті голос Горєлова:
– Мій! Я вважаю, що це цілковите неподобство з боку Павлика!
З дальнього кутка комісар з подивом дивився на перекошене обличчя і злобні очі Горєлова.
Зовсім розгубившись, Павлик невиразно пробелькотав:
– Пробачте, пробачте, Федоре Михайловичу… Адже я думав, що це мій мішок, я не знав…
– Потім будеш вибачатись! – продовжував гриміти зоолог. – А зараз – швидше збирати здобич! Всі, всі за діло!
Вода спала тим часом до колін. Вона кишіла, немов у величезному акваріумі, морськими мешканцями – вивертливими рибами, повзаючими голкошкірими, гойдливими ліліями. Всі заходилися ловити їх, але поза водною стихією рухи людей у важких скафандрах стали повільними, втративши легкість і гнучкість.
– Обережніше! Обережніше, товариші! – благав зоолог, рачкуючи по підлозі, – не роздушіть кого-небудь!
За хвилину робота перетворилася в забавний, захоплюючий спорт. Камера наповнилася жартами, сміхом, вигуками. Лише Павлик і Горєлов працювали мовчки й зосереджено. Павлик все не міг забути злісного погляду Горєлова. Горєлов, ще до того як взятися за збирання, швидко оглянув середину свого спорожненого мішка і тепер, з досадою відкинувши його, гарячково працював, не стільки полюючи на тварин, скільки розкидаючи їх у різні |юки. Він швидко наближався до кутка, де Павлик обережно розплутував клубок із чудових морських лілій, горгоній, голотурій та яскравих морських зірок. Несподівано в середині клубка пальці Павлика наткнулися на щось тверде, вугласте. Обережно розсунувши сплетіння паростків, променів і присосків, Павлик насилу витягнув щось металеве, надзвичайно важке – і ахнув од здивування: перед ним був знайомий ящичок для запасних частин «ундервуда» Горєлова!
Напружено тримаючи ящичок в обох руках, Павлик із здивуванням розглядав його. В цю мить Горєлов підійшов майже впритул до хлопчика і підняв голову. Зігнутий, з опушеними додолу руками і піднятою головою, він був схожий у своєму скафандрі на казкове страховище, яке приготувалося до стрибка.
Дрож страху пройняв усю істоту Павлика, коли, обернувшись, він побачив перед собою цю страшну постать і очі, ті самі, повні люті й погрози, похмурі, глибоко запалі очі. Павлик ледве спромігся пробелькотати:
– Федоре Михайловичу, навіщо це тут? Адже частини можуть поржавіти, зіпсуватися?
Не розгинаючись, з опущеними очима, Горєлов різко вирвав з рук Павлика важкий ящичок і приглушено, уривистим голосом сказав:
– Та ні ж! Там немає запасних частин. Я туди переклав деякі лабораторні інструменти для збирання…
Він швидко сховав ящичок у внутрішню кишеню мішка і мовчки, не глянувши на Павлика, продовжував укладати тварин у мішок.
Комісар дивився з свого кутка…
Збирання було закінчене. Все пройшло благополучно, нічого із здобичі не було загублено, нічого не зіпсовано. Учасники екскурсії, задоволені і втомлені, виклали з мішків свою здобич у лабораторні ванни та ящики і розійшлися по каютах.
Горєлов разом з усіма пройшов по коридору, відчинив двері своєї каюти і зник за ними. Двері різко, з уривчастим стуком, зачинились, і Горєлов з перекошеним від люті обличчям на мить застиг на місці біля них. Він важко дихав; великі настовбурчені вуха пашіли, немов з них зідрали шкіру; величезні кулаки то стискалися, то розтискалися. Підійшовши до розібраної друкарської машинки, він вийняв з кишені штанів ящичок, потримав його у тремтячій руці і вставив на місце. У надзвичайному збудженні, немов звір у клітці, він заметався по каюті, міряючи її з кінця в кінець широкими кроками. З його посірілих губ час від часу зривалося хрипке бурмотіння:
– Треба кінчити… Цей хлопчисько… Треба кінчити…
Люто стукнувши кулаком по круглому столу, він упав на стілець біля нього й застиг, нерухомо схиливши голову. «Піонер», набираючи швидкість, відпливав од банки Бьордвууд, тримаючи курс на Вогняну Землю.
***
Йти було досить важко. На кожному кроці траплялися величезні уламки скель, стрімчаки, що сягали аж до поверхні або виступали над нею, піщані обмілини та банки, які іноді круто й високо здіймалися над дном. Під час обходу цих перешкод били назустріч, немов вириваючись із труб, сильні струмені течії. Хоч море тут, у прибережній смузі біля Вогняної Землі, неглибоке – тридцять-сорок метрів, рідко глибше, – але світло зверху ледве доходило до дна. Густі зеленуватосині сутінки примушували весь час тримати ліхтарі засвіченими, і все-таки видимість була дуже слабкою.На поверхні океану лютувала страшенна буря. Вона досить помітно давала про себе знати навіть тут, на дні. Часом доводилося зупинятися, щоб устояти на ногах; доводилося боротися з натиском підводних хвиль, щоб просуватися вперед.
Після довгої ходьби Павлик, нарешті, втомився й пустив у дію гвинт на найменшу кількість обертів, щоб не віддалятися від інших екскурсантів.
Зоолог і Скворешня уперто йшли пішки. Зоолог вважав, що на такому гарному щільному піщаному грунті при повільній ходьбі краще всього збирати придонних тварин. Скворешня не заперечував. Він був досвідчений і витривалий підводний ходак.
Дно поступово підвищувалося, і, нарешті, попереду показалася темна маса густих хащ водоростей.
– Скоро буде легко, бічо, – сказав зоолог Павлику. – Прорвемся тільки крізь стіну цих Макроцистіс перифера, а там, під їх захистом, і бурі не відчуємо, та й течія ослабне…
– А знаєте, Арсене Давидовичу, – відповів Павлик, – виходить, що Марат мав рацію, коли пропонував посіяти ці водорості в Охотському морі… Він хотів відвести холодну течію від наших берегів!
– Ну, з течією навряд чи впораються навіть ці гіганти, – висловив сумнів зоолог. – Найбільше, чого можна від них чекати, це те, що вони зможуть відіграти роль чудових молів для захисту гаваней од бур. Ось тут, наприклад, океан постійним діянням своїх хвиль руйнує скелі, стрімчаки, а гігантські макроцисти стеляться пеленою по його поверхні, приймають на себе перші удари цих хвиль, приглушують їх силу, і за ними кораблі часто рятуються від бур… Це відзначив ще Дарвін під час своєї подорожі на кораблі «Бігль».
– Ну, злізай з коня, хлопчику, – сказав Скворешня, – приїхали!
Починались зарості. Зоолог неправильно висловився, назвавши їх стіною. Водорості піднімалися з дна під гострим кутом і крутим підйомом далеко тяглися вперед, гублячись у сутінках глибин. Павлик знав, що зараз має бути найважча частина шляху. Він зупинив гвинт, сховав його і став на дно поруч з товаришами.
У хащу вони ввійшли один за одним. Само собою вийшло так, що Скворешня опинився попереду, за ним – зоолог, а Павлик ішов позаду, За два-три десятки кроків, занурюючи ноги в щільну масу рослин, що стелилися під ними, вони ввійшли в неї з головою. Скворешия, немов таран, пробивав дорогу між сплетінням товстих стебел і широкого, м'ясистого листя.
Своєю появою люди внесли в цю мовчазну гущавину цілковите сум'яття. Звідусіль здіймалися хмари маленьких риб і каракатиць, які кублилися в кореневищах водоростей. Зграї крабів, морських їжаків, морських зірок, красивих голотурій та інших тварин найрізноманітніших видів швидко розповзалися по дну або гинули під важкими підошвами людей.
Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.
– Бачиш, бічо, – сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, – яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.
Раптом Скворешня, що йшов попереду, зупинився. Два стебла, товщиною близько двох сантиметрів кожне, випадково обвилися навколо грудей та рук і затримали його. Скворешня понатужився. Стебла не піддалися, – їх тримало не тільки коріння, але й інші, сусідні стебла, з якими вони сплелися біля дна. Самолюбство Скворешні було вражене.
– А, бісова лозина! – розгнівався він. – Ану лиш!.. Він відступив на крок назад і з силою рвонувся вперед. Навіть добра вірьовка навряд чи витримала б цей могутній натиск велетня. Але стебла макроциста немов сміялися над зусиллями Скворешні і ні на крихту не послабили своїх обіймів. Скворешня е першу мить здавався приголомшеним від такої невдачі, а потім розлютувався. – Та що вони? Залізні, чи що?! – закричав він.
– Не інакше! – засміявся зоолог, підморгуючи Павликові. – Мабуть, з якогось корабля, що тут пропливав, упустили ломи, і ось з них виросли стальні троси… От тобі, Павлику, наочний урок, що таке Макроцистіс перифера…
– Ага! Значить, це, ви говорите, урок Павлику? – стримуючи гнів, сказав Скворешня. – А я хочу дати урок цьому проклятому макроцисту!
Він відійшов на два кроки назад, постояв з хвилину і, нарешті, глибоко вдихнувши, з силою гарматного снаряда кинувся вперед.
Далі сталось щось неймовірне. Величезні, товсті, як колони, ноги Скворешні злетіли догори, його шолом зник унизу, під гущавиною; Павлика щось хльоснуло із страшенною силою по грудях і звалило з ніг; падаючи, він ударив ногами по шолому зоолога, і той, приголомшений, сів на дно, нічого не розуміючи. В одну мить троє людей раптом зникли, наче їх тут і не було. Посеред густої хащі, на невеликій прим'ятій галявині, погойдувалися лише два невисоких обірваних стебла; потім гущавина зімкнулася, поглинувши і цих свідків незвичайної битви, яка відбулася в мовчазних підводних джунглях океану…
Першим опам'ятався зоолог. Крекчучи та ойкаючи, він підвівся на ноги і заволав у простір:
– Що сталося? Де ви тут, хлопці?
Він розсунув гущавину й побачив перед собою розгублене обличчя Павлика.
– Я тут, Арсене Давидовичу… А де Скворешня? – Він оглянувся, зробивши крок вперед, і розсунув руками заслону з водоростей.
Скворешня, похмуро знімаючи з себе обірвані зашморги злополучного макроциста, підвів голову й подивився на хлопчика.
– До всіх сьогоднішніх уроків, Павлику, – сказав він з невимовним гумором, – додай ще один: не можна, як бик, кидатися наосліп, забувши про збереження рівноваги…
Зоолог зайшовся реготом, до якого зараз же приєднався Павлик, а трохи згодом і сам Скворешня.
– Яке красиве сальто-мортале ви зробили тільки що, дорогий Скворешня! – говорив, захлинаючись від сміху, зоолог. – Ваші ніжки… О-хо-хо!.. Вашим незрівнянним ніжкам позаздрить будь-яка балетна танцівниця… Ой, не можу!.. О-хо-хо!..
Він схопився за свої металеві боки, продовжуючи реготати й не маючи сил заспокоїтися. Взагалі від дня знаменної розмови з капітаном зоолог був у чудовому настрої і на протязі всього десятиденного перебування біля Вогняної Землі, починаючи від бухти Нассау, працював з попереднім захопленням.
Через двадцять хвилин у тім же строю, із Скворешнею попереду, всі троє вийшли з хащі гігантських макроци-стів і вступили у спокійну смугу прибережжя. І тут дно було нерівне, усипане підводними скелями, стрімчаками; сила-силенна крихітних гранітних, базальтових, сланцьо-вих острівків здіймалася над поверхнею океану. Їх підводні частини були повиті й обплетені тими ж водоростями, але значно менших розмірів порівняно із зустрінутими раніше, з боку відкритого океану. Здавалося, що ці водорості процвітають і особливо пишно розростаються саме в місцях найбільшого хвилювання, посеред безперервного гуркоту бурунів.
Вийшовши з гущавини, зоолог раптом зупинився і сказав:
– А про Горєлова ми й забули! Адже він повинен був нас догнати! Одну хвилину, я з ним з'єднаюся…
На виклик зоолога Горєлов відповів, що він зараз продирається крізь гущавину макроцистів і держить курс до призначеного місця зустрічі – безіменної скелі, якій вони дали назву «Лев'яча голова», біля крайнього острівця з ланцюга, що оточує великий острів Гесті.
Горєлов просив почекати на нього там, щоб далі піти разом: він ще тут не був ні разу, та й за всі десять днів роботи біля Вогняної Землі виходить лише вдруге і не хотів би залишатися сам.
Островів, окремих скель і стрімчаків, які здіймалися над рівнем океану, була тут така сила, що багато мореплавців назвали це західне узбережжя Вогняної Землі «Млечна Путь». Під водою ж, коли приєднати до цього І безліч підводних каменів та скель, що вкривали дно, був повний хаос, справжній лабіринт.
З частими зупинками для збирання організмів минуло не менше двох годин, раніше ніж підводні дослідники наблизилися до «Лев'ячої голови».
Горєлов уже чекав їх. Він сидів на невеликому уламку, розбираючи все, що було в його екскурсійному мішку, і захлопнув його, як тільки розпізнав постаті товаришів, що наближалися до нього.
– Розійдімося тут, друзі мої, в різні боки, щоб обслідувати по можливості більший простір, – запропонував зоолог. – Я піду в напрямі до островів Лондондеррі, Федір Михайлович – південніше, до бухти Кука, а Скворешня з Павликом – на південь, в лабіринт островів уздовж острова Гесті. З таким моряком, як Андрій Васильович, Павлик не заблудиться в цьому лабіринті. Зібратися тут же, біля цієї скелі. В дорозі не роз'єднувати телефонного зв'язку.
– Я вважаю, Арсене Давидовичу, – жваво заперечив Горєлов, – що ми даремно зменшуємо охоплювану ділянку тим, що з'єднуємо Скворешню з Павликом. Павлик міг би й сам піти. Він уже такий досвідчений підводник… Ще в історії з кашалотом він виявив себе просто героєм… А на випадок якогось скрутного становища він завжди зможе нам пеленгувати, і ми його швидко знайдемо. Чи не так, Павлику? Адже ти уже виріс із пелюшок…
Він посміхнувся й ласкаво подивився на хлопчика. Але Павлика враз пройняв якийсь незрозумілий страх, і чомусь стислося серце. Він відвів очі й промовчав.
– А по-моєму, – втрутився Скворешня, – пропозиція Арсена Давидовича найвірніша. Адже ж я тільки тому й ув'язався за вами, що Іван Степанович, мій шеф, припинив уже гідрофізичні роботи й лишив мене безробітним. А у вашій зоології я ні бельмеса не розумію. Такого понахапую вам, що й раді не будете! А під керівництвом такого досвідченого зоолога, як оцей хлопчик, і я буду корисним.
Після деякого вагання Горєлов перестав заперечувати проти пропозиції зоолога. Всі розійшлися і за хвилину загубили один одного в густих зеленуватих сутінках вод.
Розділ XII
ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ СКВОРЕШНІ
Залишившись самі, Скворешня й Павлик запустили гвинти, піднялися на кілька метрів над дном і понеслися на схід-південний схід, ближче до сходу. Вони пливли на трьох десятих ходу, остерігаючися численних перепон, невиразні силуети яких раз у раз з'являлися з усіх боків.