Страница:
Ледве втримавшись на місці після поштовху, старший лейтенант повернув зблідле обличчя до капітана.
Капітан нерухомо стояв посередині рубки і дивився на нього із застиглою жорсткою посмішкою переможця.
– Торпеди по інерції мчали з обох сторін одна одній назустріч. Вони зіткнулися і тепер вибухають. Маневр удався! Півтонни машинного масла – за борт! Двадцять кубометрів водню підпалити і – за борт!
На куполі екрана через кілька секунд з'явився величезний палаючий пузир. Потім над спокійною поверхнею океану, немов од вибуху підводного вулкана, високо знялась гігантська гора з води й полум'я. Гора осіла, і високі концентричні хвилі почали свій дальній біг по поверхні спокійних вод.
– Отже, ми загинули, – сказав з посмішкою капітан. – Тепер уже ніхто не матиме сумніву в цьому…
І, повернувшись до старшого лейтенанта, наказав:
– Вісім десятих ходу! Ліво на борт! Так держати! «Піонер» описав величезну дугу на схід.
– Курс прямо на норд! Підняти над поверхнею правий розвідник!
Гуркіт вибухів припинився. Клуби мулу, піднятого з дна, почали поволі заволікати круговий екран. Трупи морських тварин носилися в усіх напрямах.
– Підняти корабель до глибини п'ятисот метрів!
На чистому куполі екрана сяяла світла пляма сонця, що стояло в зеніті. Кілька туманних плям від хмар застигли навколо нього. Небо з хмарами то падало, стискуючись, наче стягуване обручем горизонту, то знову рвучко піднімалось, розширюючись у безмежність. Це здіймався і припадав до води інфрачервоний розвідник.
Океан був чистий.
– Вище підняти розвідник! – наказав капітан.
На північ, далеко-далеко на горизонті, майнули крихітні силуети двох суден, над якими, мов іграшкові султани, клубочився дим.
– Єсть, – із задоволенням сказав капітан, наче упевнившись, що все йде так, як він чекав. – Три румби на вест! Так держати! Тепер порахуємось…
Скоро минула потреба в інфрачервонім розвіднику. Судна опинилися в зоні видимості ультразвукових прожекторів.
Одним із цих суден був чудовий п'ятнадцятитисячотонний красунь – крейсер, останнє слово військового суднобудування, з трьома потужними бойовими баштами, дванадцятьма важкими гарматами далекобійністю в сорок кілометрів, шістьма торпедними апаратами, чотирма літаками й швидкістю ходу в п'ятдесят вузлів.
Капітан упізнав його.
На деякій віддалі від крейсера, осторонь, височів велетенський океанський чотиритрубний пароплав.
– Забрати розвідник! Три десятих ходу! – дав команду капітан.
Він натиснув кнопку біля невеликого овального екрана під щитом управління. На екрані показалася камера носової ультразвукової гармати. Головний акустик – товстун Чижов – сидів у кріслі. Перед ним світився екран, і на ньому вимальовувалися виразні силуети крейсера, що димів, і пароплава, навколо яких снувала велика кількість катерів, шлюпок, вельботів. Високо в небі хижо кружляв великий білий, з яскравими червоними кругами під крилами, літак.
– Приготуватися до бою! – дав команду капітан. – По крейсеру! Ціль – метал! Тільки металі Людей не чіпати!
– Єсть готуватися до бою тільки по металу! – потвердив Чижов, поспішно щось підкручуючи, піднімаючи, пересуваючи.
– Бити по днищу до ватерлінії! На п'ять десятих потужності! Увага!
На глибині п'ятисот метрів «Піонер» тихо наближався до закованого в сталь судна, що грізно наїжилося у всі боки довгими потужними стволами гармат.
На екрані ясно було видно маленькі постаті людей, що метушилися на палубі, силуети офіцерів, які спостерігали з командного містка поверхню океану в тому напрямі, звідки тепер тихо підходив «Піонер».
На пароплаві дві лебідки з одного борту піднімали з води і згортали в циліндр широку, майже на всю довжину судна, смугу металевої сітки з порожніми гігантськими чарунками. Видно було, що й з другого борту пароплава дві інші лебідки робили те саме. Було ясно, що пароплав, технічна база крейсера, витягав залишки невикористаної сітки.
– Стоп! – наказав капітан, і підводний човен ураз зупинився. – На носовій гарматі! Увага! – дав капітан команду Чижову. – Цілься! Звук!
Відсік носової ультразвукової гармати, за ним центральний пост управління і, нарешті, весь величезний підводний корабель наповнився стриманим музикальним гудінням, наче від роботи потужної динамомашини.
У першу хвилину в зовнішньому вигляді крейсера нічого не змінилося. Ультразвукова гармата працювала лише на половину своєї потужності.
Раптом серед офіцерів на командному містку крейсера виник рух. Немов зірвані вітром, вони швидко збігли вниз. Ніс і корма крейсера поволі стали підніматися вгору, його середина – опускатися, і стрункі, красиві лінії бортів сталя все помітніше набирати форми дуги. Почалася панічна біганина людей по палубах.
Весь силует корабля – від кіля до радіоантени – було виразно видно на екрані підводного човна. На очах капітана й старшого лейтенанта середина підводної частини крейсера почала розтягуватися, розповзатися, наче глина. Лише через одну хвилину після початку ультразвукової атаки середина повернутого до підводного човни борту корабля несподівано й зразу вдавилася всередину його, потім раптом, як величезний пузир, тріснула, і гігантський струмінь води ринув у трюми, у машинний відділ, в артилерійські погреби.
Крейсер зразу осів, за кілька секунд набравши величезну порцію води. Не допомогли ні підводні протимінні потовщення бортів, ні численні водонепроникні перебірки. Могутній потік води став повновладним господарем своєї здобичі – чудового крейсера, краси й гордості східно-азіатського флоту…
– Припинити звук! – дав команду капітан і, повернувши бліде обличчя до старшого лейтенанта, додав: – Треба дати людям час для спуску шлюпок.
Крейсер поволі занурювався серединою у воду, все більше задираючи догори ніс і корму. Один за одним злітали на воду катери, моторні човни, вельботи, шлюпки і швидко заповнювалися людьми. З усіх боків до корабля, що гинув, мчали численні дрібні судна, які працювали
до цього часу на морі віддалік од нього, і рятувальні шлюпки з пароплава.
– Дозвольте доповісти, – почувся ззаду голос Плетньова.
Радист стояв у дверях з пачкою радіограм.
– Що там у вас? – уривчасто спитав капітан.
– Крейсер безперервно шле сигнали про катастрофу.
Повідомляє, що тоне. Каже, що з невідомих причин правий і лівий борти розповзаються, відкривши доступ воді.
– Гаразд. Приймайте дальші повідомлення. Капітан знову повернувся до екрана.
Усі палуби вже очистилися від людей. Лише одинока присадкувата постать командира продовжувала непорушно стояти на верхнім містку крейсера. Ось він прощально приклав руку до козирка. Вся маса дрібних суден, скупчених біля корабля, який поволі занурювався, зразу широким віялом розсипалась далеко навколо нього.
– Ясно, – промовив капітан. – Усі зійшли з корабля. Хай тепер розплачується за всіх один цей вовк! Звук! – різко скомандував він головному акустикові. – На повну потужність!
Всі приміщення підводного корабля наповнилися величною симфонією потрясаючої сили.
Розділ X
Капітан нерухомо стояв посередині рубки і дивився на нього із застиглою жорсткою посмішкою переможця.
– Торпеди по інерції мчали з обох сторін одна одній назустріч. Вони зіткнулися і тепер вибухають. Маневр удався! Півтонни машинного масла – за борт! Двадцять кубометрів водню підпалити і – за борт!
На куполі екрана через кілька секунд з'явився величезний палаючий пузир. Потім над спокійною поверхнею океану, немов од вибуху підводного вулкана, високо знялась гігантська гора з води й полум'я. Гора осіла, і високі концентричні хвилі почали свій дальній біг по поверхні спокійних вод.
– Отже, ми загинули, – сказав з посмішкою капітан. – Тепер уже ніхто не матиме сумніву в цьому…
І, повернувшись до старшого лейтенанта, наказав:
– Вісім десятих ходу! Ліво на борт! Так держати! «Піонер» описав величезну дугу на схід.
– Курс прямо на норд! Підняти над поверхнею правий розвідник!
Гуркіт вибухів припинився. Клуби мулу, піднятого з дна, почали поволі заволікати круговий екран. Трупи морських тварин носилися в усіх напрямах.
– Підняти корабель до глибини п'ятисот метрів!
На чистому куполі екрана сяяла світла пляма сонця, що стояло в зеніті. Кілька туманних плям від хмар застигли навколо нього. Небо з хмарами то падало, стискуючись, наче стягуване обручем горизонту, то знову рвучко піднімалось, розширюючись у безмежність. Це здіймався і припадав до води інфрачервоний розвідник.
Океан був чистий.
– Вище підняти розвідник! – наказав капітан.
На північ, далеко-далеко на горизонті, майнули крихітні силуети двох суден, над якими, мов іграшкові султани, клубочився дим.
– Єсть, – із задоволенням сказав капітан, наче упевнившись, що все йде так, як він чекав. – Три румби на вест! Так держати! Тепер порахуємось…
Скоро минула потреба в інфрачервонім розвіднику. Судна опинилися в зоні видимості ультразвукових прожекторів.
Одним із цих суден був чудовий п'ятнадцятитисячотонний красунь – крейсер, останнє слово військового суднобудування, з трьома потужними бойовими баштами, дванадцятьма важкими гарматами далекобійністю в сорок кілометрів, шістьма торпедними апаратами, чотирма літаками й швидкістю ходу в п'ятдесят вузлів.
Капітан упізнав його.
На деякій віддалі від крейсера, осторонь, височів велетенський океанський чотиритрубний пароплав.
– Забрати розвідник! Три десятих ходу! – дав команду капітан.
Він натиснув кнопку біля невеликого овального екрана під щитом управління. На екрані показалася камера носової ультразвукової гармати. Головний акустик – товстун Чижов – сидів у кріслі. Перед ним світився екран, і на ньому вимальовувалися виразні силуети крейсера, що димів, і пароплава, навколо яких снувала велика кількість катерів, шлюпок, вельботів. Високо в небі хижо кружляв великий білий, з яскравими червоними кругами під крилами, літак.
– Приготуватися до бою! – дав команду капітан. – По крейсеру! Ціль – метал! Тільки металі Людей не чіпати!
– Єсть готуватися до бою тільки по металу! – потвердив Чижов, поспішно щось підкручуючи, піднімаючи, пересуваючи.
– Бити по днищу до ватерлінії! На п'ять десятих потужності! Увага!
На глибині п'ятисот метрів «Піонер» тихо наближався до закованого в сталь судна, що грізно наїжилося у всі боки довгими потужними стволами гармат.
На екрані ясно було видно маленькі постаті людей, що метушилися на палубі, силуети офіцерів, які спостерігали з командного містка поверхню океану в тому напрямі, звідки тепер тихо підходив «Піонер».
На пароплаві дві лебідки з одного борту піднімали з води і згортали в циліндр широку, майже на всю довжину судна, смугу металевої сітки з порожніми гігантськими чарунками. Видно було, що й з другого борту пароплава дві інші лебідки робили те саме. Було ясно, що пароплав, технічна база крейсера, витягав залишки невикористаної сітки.
– Стоп! – наказав капітан, і підводний човен ураз зупинився. – На носовій гарматі! Увага! – дав капітан команду Чижову. – Цілься! Звук!
Відсік носової ультразвукової гармати, за ним центральний пост управління і, нарешті, весь величезний підводний корабель наповнився стриманим музикальним гудінням, наче від роботи потужної динамомашини.
У першу хвилину в зовнішньому вигляді крейсера нічого не змінилося. Ультразвукова гармата працювала лише на половину своєї потужності.
Раптом серед офіцерів на командному містку крейсера виник рух. Немов зірвані вітром, вони швидко збігли вниз. Ніс і корма крейсера поволі стали підніматися вгору, його середина – опускатися, і стрункі, красиві лінії бортів сталя все помітніше набирати форми дуги. Почалася панічна біганина людей по палубах.
Весь силует корабля – від кіля до радіоантени – було виразно видно на екрані підводного човна. На очах капітана й старшого лейтенанта середина підводної частини крейсера почала розтягуватися, розповзатися, наче глина. Лише через одну хвилину після початку ультразвукової атаки середина повернутого до підводного човни борту корабля несподівано й зразу вдавилася всередину його, потім раптом, як величезний пузир, тріснула, і гігантський струмінь води ринув у трюми, у машинний відділ, в артилерійські погреби.
Крейсер зразу осів, за кілька секунд набравши величезну порцію води. Не допомогли ні підводні протимінні потовщення бортів, ні численні водонепроникні перебірки. Могутній потік води став повновладним господарем своєї здобичі – чудового крейсера, краси й гордості східно-азіатського флоту…
– Припинити звук! – дав команду капітан і, повернувши бліде обличчя до старшого лейтенанта, додав: – Треба дати людям час для спуску шлюпок.
Крейсер поволі занурювався серединою у воду, все більше задираючи догори ніс і корму. Один за одним злітали на воду катери, моторні човни, вельботи, шлюпки і швидко заповнювалися людьми. З усіх боків до корабля, що гинув, мчали численні дрібні судна, які працювали
до цього часу на морі віддалік од нього, і рятувальні шлюпки з пароплава.
– Дозвольте доповісти, – почувся ззаду голос Плетньова.
Радист стояв у дверях з пачкою радіограм.
– Що там у вас? – уривчасто спитав капітан.
– Крейсер безперервно шле сигнали про катастрофу.
Повідомляє, що тоне. Каже, що з невідомих причин правий і лівий борти розповзаються, відкривши доступ воді.
– Гаразд. Приймайте дальші повідомлення. Капітан знову повернувся до екрана.
Усі палуби вже очистилися від людей. Лише одинока присадкувата постать командира продовжувала непорушно стояти на верхнім містку крейсера. Ось він прощально приклав руку до козирка. Вся маса дрібних суден, скупчених біля корабля, який поволі занурювався, зразу широким віялом розсипалась далеко навколо нього.
– Ясно, – промовив капітан. – Усі зійшли з корабля. Хай тепер розплачується за всіх один цей вовк! Звук! – різко скомандував він головному акустикові. – На повну потужність!
Всі приміщення підводного корабля наповнилися величною симфонією потрясаючої сили.
***
За півгодини «Піонер» навально мчав на південь, скликаючи на збірний пункт усіх членів команди, залишених ним у глибинах океану на час битви з підступним ворогом.
Розділ X
ДВІ РОЗМОВИ
Відбивши напад, експедиція ще сім діб залишалася на місці бою і успішно закінчила розпочаті дослідження. Одержаними результатами особливо був задоволений Шелавін.
Наявність електрорушійної сили в шарах океанічного дна була підтверджена і всебічно вивчена ним, і ця обставина розпалила винахідницьку фантазію Марата до незвичайних розмірів. Він уже носився з проектом організації величезних придонних електроакумуляторних батарей, які збирали б і нагромаджували б електроенергію, шо безперервно виникає в товщах морського дна, і потім передають її на сушу для промислових, транспортних і побутових потреб. Марат зумів захопити своїм ентузіазмом навіть Шелавіна і зробити його завзятим прихильником і захисником свого проекту. У стінгазеті з'явилася стаття Шелавіна, де він громив скептиків і маловірів, які висловлювали сумнів щодо практичного значення проекту.
Дискусія розгорялася, як пожежа, і Марат почував себе на вершині щастя.
Підводний човен плив тепер у південній частині Атлантичного океану, у смузі зіткнення двох паралельних течій – теплої, що йшла з заходу, від Фольклендських островів, на схід, до берегів Південної Африки, і широкої холодної течії мису Горн, яка йшла в тому ж напрямі, щільно стикаючись з теплою. Ця холодна течія є в той час атлантичною частиною великого безперервного кільця східної течії, що оперізує в цих високих широтах усю земну кулю.
Як і в усіх випадках зіткнення холодних і теплих течій, ці зони і над поверхнею океану і в глибинах відзначаються багатьма фізичними й біологічними особливостями. В атмосфері тут частіше, ніж де б не було, спостерігаються шторми, тумани, велика хмарність, дощі, а у водах океану – виняткове багатство й розвиток життя, починаючи від планктона – мікроскопічних організмів, які пасивно плавають на поверхні і є поживною основою для життя всієї фауни поверхневих вод, – і кінчаючи найкрупнішими видами морських тварин.
Як далеко позначається вплив цих умов у глибинах океану? Які нові, невідомі ш,е науці види водних організмів можна там знайти? Як поширюються тут холодні течії, що беруть початок біля льодовиків Антарктичного материка під впливом танення льоду та внаслідок посиленого теплового випромінювання в південних антарктичних зонах Атлантичного океану? Який тут в дійсності рельєф дна і як він впливає на рух глибинних вод та на розподіл температури в них?
Усі ці й багато подібних їм питань стояли перед науковою експедицією «Піонера». Кипуча робота відбувалася не тільки на частих, хоч і коротких зупинках, але й під час руху корабля – в його лабораторіях – кабінетах і навіть біля бортових вікон. Поволі рухаючись на трьох десятих ходу і засвічуючи на безпечних глибинах потужні прожектори, підводний човен притягав до себе безліч водних організмів, і на долю Сідлера, помічника Шелавіна, одночасно фізика, художника і кінооператора експедиції, припадала безперервна, але надзвичайно захоплююча робота.
У ці дні Павлик не відходив од Сідлера, захоплюючись усім, що з'являлося в потужному промені прожекторі, а також швидкістю й майстерністю, з якою все це негайно відбивалося на кіноплівці або на аркушах альбома художника.
Взагалі настрій у Павлика останніми днями був виключно радісний: капітан сповістив його, що, за відомостями Головного морського штабу, батько Павлика вже цілком одужав від ран, які він дістав під час загибелі «Діогена», і незабаром буде виписаний із лікарні. Хоч батько й не знає подробиць врятування Павлика, але всі радіограми Павлика передані йому, і він тепер цілком спокійний за життя сина.
Павлик ходив усі ці дні, окрилений щастям. Цей стан щастя й безперервного захоплення всім навколишнім привів кінець кінцем до несподіваного результату. Замкнувшись на цілий день у каюті Плетньова, де Павлик жив з часу появи на підводному човні, він за одним присідом, не відриваючись від стола, вибухнув довжелезною поемою, в якій урочисто оспівав усю велич океану, його красу, його багатства, його таємниче життя і підкорення його радянськими людьми…
Радист заходив у цей день у свою каюту навшпиньках, ледве дихаючи, і під великим секретом розповів Маратові, Скворешні, інтендантові Орєхову й коку Бєлого-ловому, що «хлопчик складає вірші» і що «він просто як сам не свій і горить від натхнення…»
Наприкінці дня уже весь екіпаж підводного човна знав про поему і чекав її появи із зростаючим нетерпінням.
Пізно вночі, коли, повернувшись з вахти, Плетньов тихенько, як миша, роздягався й збирався лягти, Павлик, нарешті, поставив крапку, кинув перо, відкинувся на спинку стільця і з насолодою, заплющивши очі, потягнувся. З усього було видно, що великий труд закінчено, і спустошена, знесилена душа творця прагне лише спокою й відпочинку.
Однак уже через кілька хвилин, спочатку взявши в радиста страшну клятву, що він «нікому-нікому не розкаже», Павлик, стоячи посеред каюти, все більше й більше розпалюючись і потрясаючи піднесеною рукою, читав йому свій твір. Порите глибокими зморшками, наче зоране трактором поле, обличчя Плетньова було в безперервному русі. Він не міг отямитися від захоплення, щохвилини перериваючи читця вигуками:
– Як, як?…
…І міць твоя подолана Радянською людиною назавжди.
– Чудово! Я тобі кажу, що це чудово, Павлику! Ти мусиш надрукувати це в нашій стінгазеті! Так, так… Неодмінно! Негайно!
– Справді, Вікторе Абрамовичу? – трохи зніяковіло, але з сяючими від щастя очима питав Павлик. – Ви дійсно так думаєте?
– Обов'язково, Павлику! Обов'язково! Зараз же йди до Орєхова й попроси його передрукувати на машинці. А потім передамо в редакцію.
Павлик постояв вагаючись, потім заявив:
– Знаєте, Вікторе Абрамовичу, а що як не приймуть? А через Орєхова всі дізнаються…
– Що значить – не приймуть? Приймуть. Я тобі кажу, що приймуть! Таку річ? Обов'язково надрукують! Я сам скажу редакції! От!
Та Павлик заперечливо хитав головою – поет уперся. Плетньов пішов на поступку.
– Ну, тоді знаєш що? На підводному човні є ще одна друкарська машинка – у Горєлова. Піди до нього й попроси. Він тобі не відмовить.
Павлик просяяв.
– Оце так ідея! Федір Михайлович мені не відмовить! Я сам буду друкувати! Я вмію друкувати на машинці. І Федір Михайлович уже нікому не розкаже.
Так і вирішили.
Павлик провів дуже неспокійну ніч і задовго до побудки вже був на ногах.
Після сніданку, з делікатності почекавши чверть години, – нестерпно довгих п'ятнадцять хвилин! – він із завмираючим серцем постукав у двері каюти Горєлова. Ніхто не відповів, і Павлик постукав удруге.
Горєлов появився у дверях похмурий, немов збентежений, але, побачивши Павлика, посміхнувся.
– Заходь, Павлику, заходь. Сідай. Що скажеш? Він замкнув двері й посадив Павлика напроти себе.
– Федоре Михайловичу, – червоніючи й запинаючись, почав Павлик, – я тут написав одну річ – вірш… для стінгазети. Але її треба передрукувати на машинці. Дозвольте мені скористатися вашою машинкою. Я сам буду друкувати. Я вмію. Ви дозволите, Федоре Михайловичу?
Посмішка зникла з обличчя Горєлова. Він схопився з стільця іі два рази швидко пройшовся по каюті, але вже в наступну мить, посміхаючись, повернувся до Павлика.
– Ну що ж, катай, Павлику! Не можна відмовити в такій дрібниці поетові. Я сам хотів було зараз попрацювати, але заради такої справи…
– Дякую, Федоре Михайловичу! – просяяв Павлик. – Велике спасибі! Тільки, будь ласка, нікому-нікому не кажіть.
– Вже будь спокійний.
За хвилину м'яке скрекотання друкарської машинки наповнило каюту.
– Такий старий «ундервуд», а як легко працює! – захоплювався Павлик в інтервалах. – Я думав, у вас маленька, портативна, а вона ось яка велика!
– Так… – відповів Горєлов, не відриваючись від книжки, в яку, здавалось, цілком заглибився. – Вона в мене давно. Я до неї дуже звик.
Машинка знову заскрекотала. Але Павлик був ввічливий хлопчик. Йому здавалось, що Горєлову нудно в мовчанні, і він продовжував:
– І я в Америці звик до «ундервудів». І друкував на них і навіть розбирав, чистив. Тільки там вони тепер усі маленькі, компактні. А старих моделей я майже не зустрічав. У них, певно, багато зайвих деталей?
– М-гм… – пробурчав, не відриваючись од книжки, Горєлов.
– Ось, наприклад, тут ящичок якийсь під важелями. Цікаво, для чого він тут? Га?
Горєлов різко кинув книжку на стіл, помовчав і процідив крізь зуби:
– Там… запасні частини. Ти, Павлику, краще не відривайся від роботи. Я поспішаю, і мені треба самому попрацювати на машинці.
Павлик зніяковів.
– Добре, добре, Федоре Михайловичу, – заквапився він. – Пробачте, мені вже недовго, я швидко…
М'яке цокотання машинки лилося вже безупинно, перериваючись лише коротким дзижчанням і постукуванням на інтервалах та переносах. Горєлову не сиділось на місці: він щохвилини схоплювався і, зробивши кілька кроків по каюті, знову сідав на стілець. Він то брався за книжку, то знову відкидав її від себе. Жовна безперервно грали на його щоках.
– Здрастуйте, Лорд! – привітно зустрів його капітан, підводячись йому назустріч у білосніжному, розстебнутому по-домашньому кітелі. – Сідайте, прошу вас… Ні, ні, ось сюди. Тут вам буде зручніше.
Він посунув до столу м'яке крісло, а сам сів на легкий плетений стілець.
– Я хотів поговорити з вами, Лорд, про найближчі ваші роботи і про те, як ми будемо їх провадити.
– Будь ласка, Миколо Борисовичу, я слухаю вас.
– За прийнятим нами планом, наступна тривала глибоководна зупинка має бути біля Вогняної Землі. Мені хотілося б тепер уточнити, де саме проходитимуть роботи, простір, який ви маєте намір охопити ними, скільки людей там працюватиме.
– Пробачте, Миколо Борисовичу. Ви не забули про короткочасну зупинку, яку ми намітили біля банки Бьордвууд, на півдорозі між Фальклендськими островами і Вогняною Землею? Мені дуже хотілось би обслідувати цей район і зіставити дані з результатами обслідування «Вальдивією» Агуласської банки, що на південь від мису Ігольного.
– Звичайно, Лорд! Але ця добова зупинка не потребує такої підготовки й такої обережності, як станція біля Вогняної Землі. Саме там треба вжити найсерйозніших заходів, щоб убезпечити експедицію від будь-яких несподіванок. Хоч які ми сильні, хоч як захищені від замахів, але ми не знаємо, що може ще придумати ворог. Остання торпедна атака досить показова в цьому відношенні. Отже, дорогий Лорд, перше питання: де саме і який простір ви маєте намір вивчати в районі Вогняної Землі?
– Хотілось би обслідувати південну смугу узбережжя цього архіпелагу, – сказав зоолог, встаючи і підходячи до карти. – По-перше, вона дуже мало вивчена, по-друге, її дуже рідко відвідують кораблі, і тому вона значно безпечніша для нас, ніж Магелланова протока…
– Це міркування особливо важливе, – підтвердив капітан. – Моє завдання, таким чином, набагато полегшується. Яку ж ділянку ви маєте намір тут охопити?
– Я думаю почати з бухти Нассау, – відповів зоолог, водячи олівцем по карті, – потім, захопивши північне узбережжя островів Уоллестон, пройти вздовж південної берегової лінії півострова Гарді, піднятися до бухти Кука на західному березі острова Гесті і, нарешті, коли дозволить час, обслідувати тут лабіринт островів Лондондеррі. Я вважаю, двох тижнів, які ми намітили для цієї станції, нам цілком вистачить.
– Ну що ж! – охоче згодився капітан. – Вам видніше. Тепер дозвольте розглянути намічену вами смугу з погляду навігації. Вся ця смуга вкрита підводними скелями, камінням, рифами, багата на обмілини, зазнає дії несподіваних і капризних вітрів, штормів, бур та сильних течій. Вона надзвичайно важка й небезпечна для кораблеводіння як надводного, так і, особливо, підводного. Нам усе це, правда, не страшно: ми не сліпі, як звичайні підводні човни, і наші двигуни досить сильні. Та вже ж плавання тут вимагатиме великого напруження та уваги. Чи багато вам, Лорд, потрібно буде людей?
– Весь склад наукової частини експедиції і все, що можна від щедрот ваших, Миколо Борисовичу, – посміхаючись одними губами, відповів зоолог і попрямував до свого крісла.
– Багато не дам, дорогий Лорд, але декого виділю вам на допомогу, особливо з тих, кого ви та Іван Степанович встигли вже спокусити. Можна буде дати Скворешню й Марата, Медведєва, ну, звичайно, Павлика. Кого ж ще?.. От Горєлова – навряд. Мені, звичайно, дуже шкода, що я роблю вам прикрість, але… плавання передбачається важке, і йому треба бути на своєму посту.
– Та ні ж, Миколо Борисовичу, будь ласка! – пожвавішав раптом зоолог. – Я зовсім не обстоюю Горелова, будь ласка… Ми чудово упораємося й без нього. Справді ж!
– Ну, ну… Яка незвичайна самопожертва! – засміявся капітан. – А втім, Лорд, час від часу, при найменшій можливості, я віддаватиму вам його. Це буде й для нього маленькою премією за відмінну роботу. А тепер послухайте порядок робіт, який я хочу запропонувати вам. Підводний човен висадить у бухті Нассау весь склад наукової частини експедиції з усім її спорядженням. У цьому районі ви будете працювати за графіком, заздалегідь розробленим для всієї цієї станції – два, три чи скільки буде потрібно днів. Висадивши вас, підводний човен попливе у відкритий океан і там крейсируватиме, не наближаючись до берега. Кожного дня ви снідаєте перед виходом з підводного човна, на обід повертаєтесь, знаходячи човен по радіомаяку, після відпочинку знову відправляєтесь на роботу, а вечеряти і на ніч повертаєтесь додому. По закінченні всіх робіт у бухті Нассау підводний човен переправляє вас у дальший пункт, визначений за планом, висаджує вас там, і роботи проходять у тому ж порядку. Визнаю, що такий порядок буде досить стомливий для вас, але цього вимагає безпека підводного човна. Влаштовує це вас?
– Нічого не можу заперечити, Миколо Борисовичу. Ваша пропозиція цілком слушна. Кращої не придумаєш! – гаряче схвалив зоолог. Він на хвилину замовк і, опустивши очі, тихо промовив: – Знаєте, Миколо Борисовичу… У мене просто душа не на місці кожного разу, як тільки подумаю про наступні тривалі зупинки. Сам не знаю чому. Страшно стає, і я… боюся, просто боюся чогось.
Обличчя капітана стало серйозним, він раптово звів свої завжди, напівопущені повіки, і немов два гарячих синіх промені проникли в очі зоолога, повні смутку й подиву.
– Я цілком розумію вас, дорогий Лорд, – сказав капітан. – Надто багато жорстокого досвіду ми набули на двох таких станціях. Не така страшна зустріч з ворогом, як нез'ясовність самої цієї зустрічі. Як йому стає відоме з такою дивовижною точністю місцезнаходження нашого підводного човна? І не тільки ця маленька точка на всьому величезному, безмежному просторі, але й час, коли підводний човен знаходиться в ній? Мало того: ворог дізнається про це досить завчасно, щоб встигнути підготуватися й прибути на місце! Не збагну…
– Очевидно, весь наш маршрут став якимсь чином відомий ворогові, – зауважив зоолог.
– Весь чи частково – не можна сказати, – задумливо відповів капітан.
– Частково? – поволі перепитав зоолог. – Ви гадаєте, що ворог міг дізнаватися про маршрут частинами?
– Чому ж ні? – знизав плечима капітан.
– Тоді… тоді… – розгублено подивився на капітана зоолог. – Як же це? Невже? Невже це може бути?
У нього перехопило дух, і з обличчя стала поволі сходити краска.
– Що ви хочете сказати, Лорд? – не підводячи повік, байдуже спитав капітан.
Зоолог передихнув і якусь мить помовчав. Потім, наче набравшись сили й рішучості, промовив:
– Я… я не знаю, Миколо Борисовичу, може це мати значення чи ні, але вважаю за свій обов'язок повідомити вас, що якось… я сказав Горєлову про місце нашої останньої тривалої зупинки.
– Невже? – швидко подивився на вченого капітан. – Як же це трапилося?
– Він тоді ще не зовсім одужав після історії з Шела-віним. Після обвалу… Якось він зайшов до мене і просив його виписати, щоб скоріше вийти з підводного човна і взяти участь у наших наукових роботах. Я йому відмовив, але, помітивши його великий смуток, щоб втішити, обіцяв на першій же тривалій зупинці взяти його з собою. На звичайне питання, чи далеко ще до неї, я назвав йому місце станції. Невже це могло мати значення, Миколо Борисовичу? – з явним занепокоєнням спитав учений.
Капітан довго моєчав, вистукуючи пальцями розмірений дроб по столу. Нарешті він зітхнув і підвіє на зоолога очі. Мигцем глянувши в ці очі, учений з болем побачив у них суворий осуд і холодну відчуженість.
– Незалежно від наслідків, Арсене Давидовичу, ви зробили абсолютно неприпустимий вчинок. Особливо в умовах бойового походу. Я довірив вам військову таємницю, а ви розголосили її. Це була велика, коли не сказати сильніше, необережність з вашого боку. Я певний, що цей вчинок був виявом простої легковажності в питаннях військової таємниці, яка досить часто ще трапляється серед цивільних людей. Можливо, у даному випадку вона і не привела до якихось небезпечних наслідків, не пов'язана з подіями останніх днів. Не знаю. Але ж ця ваша легковажність, коли б її використав ворог, могла б спричинитися до найжахливіших наслідків. Могла б призвести до загибелі експедиції, до загибелі нашого судна, на яке уряд покладає стільки надій у справі оборони нашої батьківщини.
Слова капітана звучали з підкресленою суворістю й були повні надзвичайної сили. Він підвівся і схвильовано пройшовся кілька разів по каюті.
– Я цілком… розумію… – схиливши голову, тихо, уриваним голосом сказав зоолог. – Я не шукаю для себе виправдання. І я готовий зазнати…
Наявність електрорушійної сили в шарах океанічного дна була підтверджена і всебічно вивчена ним, і ця обставина розпалила винахідницьку фантазію Марата до незвичайних розмірів. Він уже носився з проектом організації величезних придонних електроакумуляторних батарей, які збирали б і нагромаджували б електроенергію, шо безперервно виникає в товщах морського дна, і потім передають її на сушу для промислових, транспортних і побутових потреб. Марат зумів захопити своїм ентузіазмом навіть Шелавіна і зробити його завзятим прихильником і захисником свого проекту. У стінгазеті з'явилася стаття Шелавіна, де він громив скептиків і маловірів, які висловлювали сумнів щодо практичного значення проекту.
Дискусія розгорялася, як пожежа, і Марат почував себе на вершині щастя.
Підводний човен плив тепер у південній частині Атлантичного океану, у смузі зіткнення двох паралельних течій – теплої, що йшла з заходу, від Фольклендських островів, на схід, до берегів Південної Африки, і широкої холодної течії мису Горн, яка йшла в тому ж напрямі, щільно стикаючись з теплою. Ця холодна течія є в той час атлантичною частиною великого безперервного кільця східної течії, що оперізує в цих високих широтах усю земну кулю.
Як і в усіх випадках зіткнення холодних і теплих течій, ці зони і над поверхнею океану і в глибинах відзначаються багатьма фізичними й біологічними особливостями. В атмосфері тут частіше, ніж де б не було, спостерігаються шторми, тумани, велика хмарність, дощі, а у водах океану – виняткове багатство й розвиток життя, починаючи від планктона – мікроскопічних організмів, які пасивно плавають на поверхні і є поживною основою для життя всієї фауни поверхневих вод, – і кінчаючи найкрупнішими видами морських тварин.
Як далеко позначається вплив цих умов у глибинах океану? Які нові, невідомі ш,е науці види водних організмів можна там знайти? Як поширюються тут холодні течії, що беруть початок біля льодовиків Антарктичного материка під впливом танення льоду та внаслідок посиленого теплового випромінювання в південних антарктичних зонах Атлантичного океану? Який тут в дійсності рельєф дна і як він впливає на рух глибинних вод та на розподіл температури в них?
Усі ці й багато подібних їм питань стояли перед науковою експедицією «Піонера». Кипуча робота відбувалася не тільки на частих, хоч і коротких зупинках, але й під час руху корабля – в його лабораторіях – кабінетах і навіть біля бортових вікон. Поволі рухаючись на трьох десятих ходу і засвічуючи на безпечних глибинах потужні прожектори, підводний човен притягав до себе безліч водних організмів, і на долю Сідлера, помічника Шелавіна, одночасно фізика, художника і кінооператора експедиції, припадала безперервна, але надзвичайно захоплююча робота.
У ці дні Павлик не відходив од Сідлера, захоплюючись усім, що з'являлося в потужному промені прожекторі, а також швидкістю й майстерністю, з якою все це негайно відбивалося на кіноплівці або на аркушах альбома художника.
Взагалі настрій у Павлика останніми днями був виключно радісний: капітан сповістив його, що, за відомостями Головного морського штабу, батько Павлика вже цілком одужав від ран, які він дістав під час загибелі «Діогена», і незабаром буде виписаний із лікарні. Хоч батько й не знає подробиць врятування Павлика, але всі радіограми Павлика передані йому, і він тепер цілком спокійний за життя сина.
Павлик ходив усі ці дні, окрилений щастям. Цей стан щастя й безперервного захоплення всім навколишнім привів кінець кінцем до несподіваного результату. Замкнувшись на цілий день у каюті Плетньова, де Павлик жив з часу появи на підводному човні, він за одним присідом, не відриваючись від стола, вибухнув довжелезною поемою, в якій урочисто оспівав усю велич океану, його красу, його багатства, його таємниче життя і підкорення його радянськими людьми…
Радист заходив у цей день у свою каюту навшпиньках, ледве дихаючи, і під великим секретом розповів Маратові, Скворешні, інтендантові Орєхову й коку Бєлого-ловому, що «хлопчик складає вірші» і що «він просто як сам не свій і горить від натхнення…»
Наприкінці дня уже весь екіпаж підводного човна знав про поему і чекав її появи із зростаючим нетерпінням.
Пізно вночі, коли, повернувшись з вахти, Плетньов тихенько, як миша, роздягався й збирався лягти, Павлик, нарешті, поставив крапку, кинув перо, відкинувся на спинку стільця і з насолодою, заплющивши очі, потягнувся. З усього було видно, що великий труд закінчено, і спустошена, знесилена душа творця прагне лише спокою й відпочинку.
Однак уже через кілька хвилин, спочатку взявши в радиста страшну клятву, що він «нікому-нікому не розкаже», Павлик, стоячи посеред каюти, все більше й більше розпалюючись і потрясаючи піднесеною рукою, читав йому свій твір. Порите глибокими зморшками, наче зоране трактором поле, обличчя Плетньова було в безперервному русі. Він не міг отямитися від захоплення, щохвилини перериваючи читця вигуками:
– Як, як?…
…І міць твоя подолана Радянською людиною назавжди.
– Чудово! Я тобі кажу, що це чудово, Павлику! Ти мусиш надрукувати це в нашій стінгазеті! Так, так… Неодмінно! Негайно!
– Справді, Вікторе Абрамовичу? – трохи зніяковіло, але з сяючими від щастя очима питав Павлик. – Ви дійсно так думаєте?
– Обов'язково, Павлику! Обов'язково! Зараз же йди до Орєхова й попроси його передрукувати на машинці. А потім передамо в редакцію.
Павлик постояв вагаючись, потім заявив:
– Знаєте, Вікторе Абрамовичу, а що як не приймуть? А через Орєхова всі дізнаються…
– Що значить – не приймуть? Приймуть. Я тобі кажу, що приймуть! Таку річ? Обов'язково надрукують! Я сам скажу редакції! От!
Та Павлик заперечливо хитав головою – поет уперся. Плетньов пішов на поступку.
– Ну, тоді знаєш що? На підводному човні є ще одна друкарська машинка – у Горєлова. Піди до нього й попроси. Він тобі не відмовить.
Павлик просяяв.
– Оце так ідея! Федір Михайлович мені не відмовить! Я сам буду друкувати! Я вмію друкувати на машинці. І Федір Михайлович уже нікому не розкаже.
Так і вирішили.
Павлик провів дуже неспокійну ніч і задовго до побудки вже був на ногах.
Після сніданку, з делікатності почекавши чверть години, – нестерпно довгих п'ятнадцять хвилин! – він із завмираючим серцем постукав у двері каюти Горєлова. Ніхто не відповів, і Павлик постукав удруге.
Горєлов появився у дверях похмурий, немов збентежений, але, побачивши Павлика, посміхнувся.
– Заходь, Павлику, заходь. Сідай. Що скажеш? Він замкнув двері й посадив Павлика напроти себе.
– Федоре Михайловичу, – червоніючи й запинаючись, почав Павлик, – я тут написав одну річ – вірш… для стінгазети. Але її треба передрукувати на машинці. Дозвольте мені скористатися вашою машинкою. Я сам буду друкувати. Я вмію. Ви дозволите, Федоре Михайловичу?
Посмішка зникла з обличчя Горєлова. Він схопився з стільця іі два рази швидко пройшовся по каюті, але вже в наступну мить, посміхаючись, повернувся до Павлика.
– Ну що ж, катай, Павлику! Не можна відмовити в такій дрібниці поетові. Я сам хотів було зараз попрацювати, але заради такої справи…
– Дякую, Федоре Михайловичу! – просяяв Павлик. – Велике спасибі! Тільки, будь ласка, нікому-нікому не кажіть.
– Вже будь спокійний.
За хвилину м'яке скрекотання друкарської машинки наповнило каюту.
– Такий старий «ундервуд», а як легко працює! – захоплювався Павлик в інтервалах. – Я думав, у вас маленька, портативна, а вона ось яка велика!
– Так… – відповів Горєлов, не відриваючись від книжки, в яку, здавалось, цілком заглибився. – Вона в мене давно. Я до неї дуже звик.
Машинка знову заскрекотала. Але Павлик був ввічливий хлопчик. Йому здавалось, що Горєлову нудно в мовчанні, і він продовжував:
– І я в Америці звик до «ундервудів». І друкував на них і навіть розбирав, чистив. Тільки там вони тепер усі маленькі, компактні. А старих моделей я майже не зустрічав. У них, певно, багато зайвих деталей?
– М-гм… – пробурчав, не відриваючись од книжки, Горєлов.
– Ось, наприклад, тут ящичок якийсь під важелями. Цікаво, для чого він тут? Га?
Горєлов різко кинув книжку на стіл, помовчав і процідив крізь зуби:
– Там… запасні частини. Ти, Павлику, краще не відривайся від роботи. Я поспішаю, і мені треба самому попрацювати на машинці.
Павлик зніяковів.
– Добре, добре, Федоре Михайловичу, – заквапився він. – Пробачте, мені вже недовго, я швидко…
М'яке цокотання машинки лилося вже безупинно, перериваючись лише коротким дзижчанням і постукуванням на інтервалах та переносах. Горєлову не сиділось на місці: він щохвилини схоплювався і, зробивши кілька кроків по каюті, знову сідав на стілець. Він то брався за книжку, то знову відкидав її від себе. Жовна безперервно грали на його щоках.
***
Цього ж ранку, коли Павлик із завмираючим серцем стукав у двері каюти Горєлова, в протилежному кінці ко-ридора в каюту капітана ввійшов професор Лордкіпанідзе. Ніяковість, яка в останні дні опановувала професора під час зустрічей і бесід з капітаном, і сьогодні не залишала його.– Здрастуйте, Лорд! – привітно зустрів його капітан, підводячись йому назустріч у білосніжному, розстебнутому по-домашньому кітелі. – Сідайте, прошу вас… Ні, ні, ось сюди. Тут вам буде зручніше.
Він посунув до столу м'яке крісло, а сам сів на легкий плетений стілець.
– Я хотів поговорити з вами, Лорд, про найближчі ваші роботи і про те, як ми будемо їх провадити.
– Будь ласка, Миколо Борисовичу, я слухаю вас.
– За прийнятим нами планом, наступна тривала глибоководна зупинка має бути біля Вогняної Землі. Мені хотілося б тепер уточнити, де саме проходитимуть роботи, простір, який ви маєте намір охопити ними, скільки людей там працюватиме.
– Пробачте, Миколо Борисовичу. Ви не забули про короткочасну зупинку, яку ми намітили біля банки Бьордвууд, на півдорозі між Фальклендськими островами і Вогняною Землею? Мені дуже хотілось би обслідувати цей район і зіставити дані з результатами обслідування «Вальдивією» Агуласської банки, що на південь від мису Ігольного.
– Звичайно, Лорд! Але ця добова зупинка не потребує такої підготовки й такої обережності, як станція біля Вогняної Землі. Саме там треба вжити найсерйозніших заходів, щоб убезпечити експедицію від будь-яких несподіванок. Хоч які ми сильні, хоч як захищені від замахів, але ми не знаємо, що може ще придумати ворог. Остання торпедна атака досить показова в цьому відношенні. Отже, дорогий Лорд, перше питання: де саме і який простір ви маєте намір вивчати в районі Вогняної Землі?
– Хотілось би обслідувати південну смугу узбережжя цього архіпелагу, – сказав зоолог, встаючи і підходячи до карти. – По-перше, вона дуже мало вивчена, по-друге, її дуже рідко відвідують кораблі, і тому вона значно безпечніша для нас, ніж Магелланова протока…
– Це міркування особливо важливе, – підтвердив капітан. – Моє завдання, таким чином, набагато полегшується. Яку ж ділянку ви маєте намір тут охопити?
– Я думаю почати з бухти Нассау, – відповів зоолог, водячи олівцем по карті, – потім, захопивши північне узбережжя островів Уоллестон, пройти вздовж південної берегової лінії півострова Гарді, піднятися до бухти Кука на західному березі острова Гесті і, нарешті, коли дозволить час, обслідувати тут лабіринт островів Лондондеррі. Я вважаю, двох тижнів, які ми намітили для цієї станції, нам цілком вистачить.
– Ну що ж! – охоче згодився капітан. – Вам видніше. Тепер дозвольте розглянути намічену вами смугу з погляду навігації. Вся ця смуга вкрита підводними скелями, камінням, рифами, багата на обмілини, зазнає дії несподіваних і капризних вітрів, штормів, бур та сильних течій. Вона надзвичайно важка й небезпечна для кораблеводіння як надводного, так і, особливо, підводного. Нам усе це, правда, не страшно: ми не сліпі, як звичайні підводні човни, і наші двигуни досить сильні. Та вже ж плавання тут вимагатиме великого напруження та уваги. Чи багато вам, Лорд, потрібно буде людей?
– Весь склад наукової частини експедиції і все, що можна від щедрот ваших, Миколо Борисовичу, – посміхаючись одними губами, відповів зоолог і попрямував до свого крісла.
– Багато не дам, дорогий Лорд, але декого виділю вам на допомогу, особливо з тих, кого ви та Іван Степанович встигли вже спокусити. Можна буде дати Скворешню й Марата, Медведєва, ну, звичайно, Павлика. Кого ж ще?.. От Горєлова – навряд. Мені, звичайно, дуже шкода, що я роблю вам прикрість, але… плавання передбачається важке, і йому треба бути на своєму посту.
– Та ні ж, Миколо Борисовичу, будь ласка! – пожвавішав раптом зоолог. – Я зовсім не обстоюю Горелова, будь ласка… Ми чудово упораємося й без нього. Справді ж!
– Ну, ну… Яка незвичайна самопожертва! – засміявся капітан. – А втім, Лорд, час від часу, при найменшій можливості, я віддаватиму вам його. Це буде й для нього маленькою премією за відмінну роботу. А тепер послухайте порядок робіт, який я хочу запропонувати вам. Підводний човен висадить у бухті Нассау весь склад наукової частини експедиції з усім її спорядженням. У цьому районі ви будете працювати за графіком, заздалегідь розробленим для всієї цієї станції – два, три чи скільки буде потрібно днів. Висадивши вас, підводний човен попливе у відкритий океан і там крейсируватиме, не наближаючись до берега. Кожного дня ви снідаєте перед виходом з підводного човна, на обід повертаєтесь, знаходячи човен по радіомаяку, після відпочинку знову відправляєтесь на роботу, а вечеряти і на ніч повертаєтесь додому. По закінченні всіх робіт у бухті Нассау підводний човен переправляє вас у дальший пункт, визначений за планом, висаджує вас там, і роботи проходять у тому ж порядку. Визнаю, що такий порядок буде досить стомливий для вас, але цього вимагає безпека підводного човна. Влаштовує це вас?
– Нічого не можу заперечити, Миколо Борисовичу. Ваша пропозиція цілком слушна. Кращої не придумаєш! – гаряче схвалив зоолог. Він на хвилину замовк і, опустивши очі, тихо промовив: – Знаєте, Миколо Борисовичу… У мене просто душа не на місці кожного разу, як тільки подумаю про наступні тривалі зупинки. Сам не знаю чому. Страшно стає, і я… боюся, просто боюся чогось.
Обличчя капітана стало серйозним, він раптово звів свої завжди, напівопущені повіки, і немов два гарячих синіх промені проникли в очі зоолога, повні смутку й подиву.
– Я цілком розумію вас, дорогий Лорд, – сказав капітан. – Надто багато жорстокого досвіду ми набули на двох таких станціях. Не така страшна зустріч з ворогом, як нез'ясовність самої цієї зустрічі. Як йому стає відоме з такою дивовижною точністю місцезнаходження нашого підводного човна? І не тільки ця маленька точка на всьому величезному, безмежному просторі, але й час, коли підводний човен знаходиться в ній? Мало того: ворог дізнається про це досить завчасно, щоб встигнути підготуватися й прибути на місце! Не збагну…
– Очевидно, весь наш маршрут став якимсь чином відомий ворогові, – зауважив зоолог.
– Весь чи частково – не можна сказати, – задумливо відповів капітан.
– Частково? – поволі перепитав зоолог. – Ви гадаєте, що ворог міг дізнаватися про маршрут частинами?
– Чому ж ні? – знизав плечима капітан.
– Тоді… тоді… – розгублено подивився на капітана зоолог. – Як же це? Невже? Невже це може бути?
У нього перехопило дух, і з обличчя стала поволі сходити краска.
– Що ви хочете сказати, Лорд? – не підводячи повік, байдуже спитав капітан.
Зоолог передихнув і якусь мить помовчав. Потім, наче набравшись сили й рішучості, промовив:
– Я… я не знаю, Миколо Борисовичу, може це мати значення чи ні, але вважаю за свій обов'язок повідомити вас, що якось… я сказав Горєлову про місце нашої останньої тривалої зупинки.
– Невже? – швидко подивився на вченого капітан. – Як же це трапилося?
– Він тоді ще не зовсім одужав після історії з Шела-віним. Після обвалу… Якось він зайшов до мене і просив його виписати, щоб скоріше вийти з підводного човна і взяти участь у наших наукових роботах. Я йому відмовив, але, помітивши його великий смуток, щоб втішити, обіцяв на першій же тривалій зупинці взяти його з собою. На звичайне питання, чи далеко ще до неї, я назвав йому місце станції. Невже це могло мати значення, Миколо Борисовичу? – з явним занепокоєнням спитав учений.
Капітан довго моєчав, вистукуючи пальцями розмірений дроб по столу. Нарешті він зітхнув і підвіє на зоолога очі. Мигцем глянувши в ці очі, учений з болем побачив у них суворий осуд і холодну відчуженість.
– Незалежно від наслідків, Арсене Давидовичу, ви зробили абсолютно неприпустимий вчинок. Особливо в умовах бойового походу. Я довірив вам військову таємницю, а ви розголосили її. Це була велика, коли не сказати сильніше, необережність з вашого боку. Я певний, що цей вчинок був виявом простої легковажності в питаннях військової таємниці, яка досить часто ще трапляється серед цивільних людей. Можливо, у даному випадку вона і не привела до якихось небезпечних наслідків, не пов'язана з подіями останніх днів. Не знаю. Але ж ця ваша легковажність, коли б її використав ворог, могла б спричинитися до найжахливіших наслідків. Могла б призвести до загибелі експедиції, до загибелі нашого судна, на яке уряд покладає стільки надій у справі оборони нашої батьківщини.
Слова капітана звучали з підкресленою суворістю й були повні надзвичайної сили. Він підвівся і схвильовано пройшовся кілька разів по каюті.
– Я цілком… розумію… – схиливши голову, тихо, уриваним голосом сказав зоолог. – Я не шукаю для себе виправдання. І я готовий зазнати…