Адамов Григорий Борисович. Таємниця двох океанів

   Однак зараз, коли можна було чекати, що звичайна енергія зоолога виявиться тут з особливою силою, всіх вражала апатичність, яка раптом оволоділа ним. Кожного разу він, немов знехотя, готувався до виходу з підвол ного чозна і, вибравшись, нарешті, з нього, годинами нерухомо просиджував на дні, біля першого, що траплявся на очі, рака-самітника або голотурії.
   Що ж сталося? Здавалось, все йшло так чудово, так вдало. Робота над трупами страховищ дала прекрасні наслідки. Це були, мабуть, рештки видів, які володарювали колись, мільйони років тому, над усім життям стародавніх океанів. Релікти крейдяного періоду! Змінювалося навколишнє життя, змінювались природа, клімат, рослини і тварини. Відтискувані новими, більш гнучкими і вдосконаленими, більш розвинутими і пристосованими до нових умов життя організмами, гігантські ящери, володарі попередніх епох, поступово віддавали їм свої позиції. Науці здавалося, що вони повністю зникли з лиця планети, лишивши по собі спогади у вигляді велетенських кістяків, які красуються тепер у всій своїй могутності і стрясають уяву людей лише в палеонтологічних музеях. І ось виявляється, що витіснена з поверхні океану невелика частина цих страховищ опускалася все нижче і нижче в його безпечні глибини, поступово пристосовуючись до нових умов життя, виробляючи в собі здатність витримувати величезний тиск, дихати водяним диханням, бачити в темряві, світитися власним світлом свого слизу… Яке надзвичайне, захоплююче відкриття! Воно одне може увічнити в історії світової науки ім'я людини, яка зробила це відкриття! А його Ламелібранхіата головаста! Хіба цей молюск, який увійде в науку з його, радянського професора Лордкіпанідзе, ім'ям, хіба він не зробить революції в розділі м'якотілих? А золото в молюску? Хіба мало самих лише цих відкриттів, щоб надовго поселити радість в душі, радість за себе, за науку, радість за велику батьківщину, за могутню країну, яка дала своєму вченому єдину в світі можливість дістатися до неприступних досі глибин океану і почати їх справжнє, дійсне вивчення!
   Так в чому ж справа? Чому все це одразу втратило свій блиск, свою привабливість, свою чарівність?
   Зоолог зробив різкий заперечливий жест… Ні, ні! Знову ця ідіотська думка! Це ж безглуздя, нарешті! Ну, при чому тут…
   Він досадливо знизав плечима під скафандром.
   Ну добре! Він не заперечує. Цього не варто було робити. Проговорився, старий дурень! Так, так, дурень! Дурень! Тричі дурень!
   Він ненавидів себе в цю мить.
   Ударом ноги він відштовхнув голотурію, яка мирно ковтала мул і яку зібрався було спостерігати.
   Ну добре, намагався він заспокоїти себе. Нехай так. Проговорився. Це факт – нічого не поробиш! Але що ж тут, зрештою, страшного? Треба міркувати спокійно. Яке це, зрештою, має значення? Адже він розповів не першому зустрічному… Це навіть не просто рядовий член команди підводного човна. Адже це головний механік! Головний механік бойового, єдиного в світі за могутністю і значенням корабля! Це ж не дрібниця – головний механік, та ще на такому кораблі! Відповідальна людина! Мабуть, багато разів перевірена. Людина стримана, навіть трохи похмура, нелюдима, зовсім не балакуча. Вже за нього можна бути спокійним…
   Він уявив собі Горєлова, його високу кістляву сутулувату фігуру, його довгий голий череп з великими настовбурченими, наче крила кажана, вухами, його довгі, майже до колін, як у горили, руки, і спалахнула давня, затамована було антипатія до цієї людини. Однак почуття справедливості, постійна тверда чесність по відношенню до себе і інших – органічні якості душі вченого – перемогли.
   При чому тут Горелов? Легше за все скласти вину на іншого. Нічого шукати полегшення власної вини, перекладаючи її на сусіда. Тим більше, що справа навіть не в тому, кому він розповів. Горєлов не розкаже, не розголосить, він не з таких.
   То в чому ж справа? Звідки це незадоволення собою? Таке важке, таке принизливе…
   Брехня! Ось в чому справа!
   Так, він збрехав! Він ніколи не брехав. Брехня завжди була чужа самому єству його. Вона була йому органічно гидка, завжди здавалася чимсь особливо принизливим, брудним, боягузливим. І все ж – він збрехав! Кому? Своєму капітанові!
   …Любий Микола Борисович! Він несе на собі таку відповідальність. За неоціненний корабель, за безпеку людей, довірених йому країною. І він обдурений людиною, якій більше, ніж комусь іншому, довірився… Неважно, що це не буде мати наслідків. Важлива брехня. Як дивитися тепер йому в очі? Як відновити минуле? Неможливо. Розказати? Щиро зізнатися? Пусте! Кому це потрібно? Кому це принесе користь? Брехня, як була, так і залишиться брехнею.
   Години минали. Нудне гудіння зумера, як настирливе дзижчання чмеля, довго не могло відвернути уваги вченого від тяжких думок. Насилу він опам'ятався і зрозумів, що його викликає підводний човен.
   – Арсене Давидовичу! – почувся голос вахтового, лейтенанта Кравцова. – Що ж це ви? Всі уже в їдальні. Навіть Іван Степанович на місці… А вас усе немає! Чого ви сьогодні так затримались? Марш маршем, Арсене Давидовичу! На всі десять десятих!
   За обідом, сидячи на звичайному місці за одним столом з капітаном, зоолог почував себе, мов на вогнищі інквізиції, і більше мовчав, не відриваючи очей від тарілки. А втім, капітан мало турбував його розмовами та розпитуваннями, лише зрідка і побіжно скидав на нього погляд сірих променистих очей, в яких було видно і жалість і тривогу.
   Зате після обіду… Можна було подумати, що Цой твердо вирішив познущатися над зоологом! Він настійливо допитувався про його здоров'я, про апетит, потім почав захоплено розповідати про свою роботу над молюсками, його думка про природну золотоносність молюска дедалі підкріплювалась точними копіткими дослідженнями. Безперечно, це м'якотіле вилучає з морської води розчиііене золото, яке в ній є, і з незвичайною силою концентрує його в своїй крові. Цоєві навіть здається, що він натрапив на слід органу, з допомогою якого в тканинах молюска здійснюється цей процес. Це ланцюжок якихось залоз, які розташовані по краях мантії і виробляють сік невідомого поки що складу.
   Цой стверджував, що це відкриття, якщо воно цілком підтвердиться, може мати величезне практичне значення. В цьому випадку можна буде справді зацікавитись проектом Марата про акліматизацію і розведення цих молюсків у закритих водоймищах радянських морів, як це роблять зараз японці з перловаскойками.
   Це справді будуть радянські фабрики золота. Що думає про це професор?
   Зоолог змушував себе уважно слухати Цоя, висловлювати задоволення, давати вказівки про дальшу роботу, але він був щиро радий, коли в лабораторію зайшов Горєлов і запропонував вийти разом з підводного човна збирати матеріали. Сьогодні до обіду він, Горєлов, виконував основну роботу в камері змішування, а тепер він вільний і хоче показати ученому дуже цікаві зарості глибоководних морських лілій якогось вапнистого виду. В його розпорядженні є зараз три години, і треба поспішати, якщо професор хоче приєднатися до нього.
   Видно було, що Горєлов справді поспішає. Під час розмови він часто поглядав на годинника, стурбовано нагадував, що ці зарості розташовані дуже далеко і потрібно чимало часу, щоб до них дістатися.
   Зоолог зараз же погодився і запропонував Горєлову швидше оформити перепустку.
   – Ні вже, будьте ласкаві, Арсене Давидовичу, – трохи зніяковівши, проводячи рукою по бритій голові, відповів Горелов, – візьміть де на себе. Мені ще треба дещо зробити у себе в каюті. Але я з цим скоро впораюсь і чекатиму на вас біля вихідної камери. Гаразд? Тільки, будь ласка, не затримуйтесь.
   Він знову глянув на годинник і, зірвавшись з місця, швидко попрямував до виходу з лабораторії.
   – Поспішайте, Арсене Давидовичу! Час іде! – кинув він на ходу і заховався за дверима.
   По коридору він пройшов своїм звичайним неквапливим великим кроком, розмірено поскрипуючи взуттям, але, опинившись у себе в каюті, за замкнутими дверима, несподівано виявив гарячкову діяльність. Висунув кілька ящиків письмового столу, вихопив з них гроші, якісь документи, листи і швидко порозсував усе це по кишенях. Потім засунув ящики, випростався і оглянув каюту, немов прощаючись, востаннє. Очі на мить затримались на портреті молодої жінки, що висів над ліжком. Горєлов здригнувся, зробив було крок до нього, але повернувся, схопив з письмового столу фотографію тієї самої жінки і ретельно заховав її в бічну кишеню свого кітеля. Не оглядаючись більше, він вийшов з каюти, замкнув її і швидко попрямував униз, до вихідної камери.
   Зоолога там ще не було. Горєлов глянув на годинник і нервово пересмикнув плечима.
   – Який кисень у скафандрі? – рвучко запитав він Матвєєва.
   – Стиснений, товаришу військінженер.
   – Перезарядити! – наказав Горєлов. – Поставити рідкий!
   – Слухаю, товаришу військінженер. Після історії з обвалом багато хто вимагає перезарядки, – розуміюче додав Матвєєв.
   – Нічого дивного, – підтвердив його здогад Горєлов. – А акумулятори? Повний комплект?
   – Так точно.
   – Покажіть. Що в термосах?
   – Гаряче какао.
   – Покажіть. Добавте до верху!
   Горєлов був уже майже одягнутий, лишалося лише надіти і закріпити шолом, коли в камері з'явився зоолог з своїм ззичайним в останні дні задумливим, майже байдужим виглядом і пред'явив Матвєєву перепустку на себе і на Горєлова. Горєлов, мабуть ледве стримуючи роздратування, накинувся на нього:
   – Ну що ж ви, справді, Арсене Давидовичу! Хіба можна так затримуватись! У нас ледве вистачить часу на оглядини і на повернення. Я ні в якому разі не можу запізнитися на підводний човен!
   Ледь опинившись на краю відкидної площадки, Горєлов різким, владним голосом скомандував:
   – Десять десятих ходу! Швидко! Слідуйте за мною.

***

   Слідом за їхнім стрибком у простір площадка піднялась, підводний човен зрушив з місця і, швидко набираючи хід, понісся на південь. Коли через хвилину Горєлов оглянувся, човен уже зник з очей. Однак це ніскільки його не здивувало.
   Ще перед цією глибоководною станцією капітан попередив команду, особливо учасників наукових робіт, що «Піонер» не матиме тут постійної стоянки, а перебуватиме в безперервному русі. Повертаючись на підводний човен, усі, хто перебуває за його бортом, зобов'язані попередньо зв'язатися з центральним постом управління і по радіомаяку визначити свій шлях назад. Всі розуміли значення цього заходу перестороги після пам'ятних подій у Саргассовому морі. Знали також, що протягом цього крейсирування навколо місця робіт у посиленому і безперервному русі перебувають інфрачервоні розвідники – один на поверхні океану, а другий – на різних глибинах попереду підводного човна.
   У витягнутому, майже горизонтальному положенні Горєлов і зоолог мовчки неслись у протилежному від під-еодного човна напрямі, в густій темряві глибин, доганяючи і переганяючи різнокольорові вогники і світні туманності жителів океану. Горєлов попереду, зоолог в кількох метрах позад нього. Так вони мчали близько години, не обмінюючись жодним словом, неухильно тримаючи курс на північ. Горєлов іноді дивився на годинник, тривожно оглядався навколо, вдивлявся вдалину, немов намагаючись пробити поглядом фіолетову запону, яка висіла перед ним на кінці голубого променя ліхтаря. Заглиблений у свої гнітючі думки, зоолог слідував за Горєловим, не звертаючи уваги на шлях, на час, на все, що оточувало його. Лише раз він звів голову, оглянувся кругом, хотів було щось запитати свого супутника, але зараз же, мабуть, облишив цей намір і знову опустив голову, віддавшись чи цілковитій байдужості, чи своїм важким думкам.

Розділ IX
АТАКА МАГНІТНИХ ТОРПЕД

   Горєлов раптом стрепенувся. Вдалині, просто перед ним, у широкому промені ліхтаря, наче вирвавшись з темряви, показався силует довгого гладенького, майже циліндричного тіла, яке швидко неслося назустріч. В наступну мить з'явилась його задня частина з кругом на кінці, який, металево виблискуючи, шалено обертався, вертикальними й горизонтальними рулями та двома горизонтальними стабілізаторами – справа і зліва. Від середини тіла в усі чотири сторони відходили туго натягнуті, поблискуючі металом нитки.
   Промінь ліхтаря зоолога освітив у цю мить суміжний простір; всюди, вгорі і внизу, праворуч і ліворуч, простяглась гігантська металева сітка з триметровими чарунками і укріпленими у вузлах цих чарунок такими ж дивовижними циліндричними рибоподібними тілами… Стіною, краї якої губилися в темряві, сітка швидко неслась назустріч людям.
   – Вниз! – несамовито закричав Горєлов. – На дно!
   Круто повернувши рулі на повному ходу, вони кинулись головою вниз і, не встигнувши опам'ятатись, занурились майже по пояс у товстий шар пухкого мулу. Горєлов зразу ж легко вибрався з нього на поверхню дна. Поруч з ним борсався в мулі зоолог. На висоті п'яти-шести метрів з шумом, що переходив у рев, швидко наближалась сітка з нижньою, витягнутою в ниточку шеренгою циліндричних тіл, яскраво освітленою ліхтарями Горєлова і зоолога. Коли вона мчала вже безпосередньо над розпластаними по дну людьми, найближчі до них тіла з цієї шеренги раптом захвилювалися на своїх прив'язях, їхні напівкулясті голови в міру наближення все стрімкіше нахилялися вниз, наче щось їх притягувало туди, і четверо великих, круглих, кольору всрнованої сталі очей в кожній із цих голів були спрямовані на людей, ніби пильно розглядали їх. Одно чи двоє з цих страховищ несподівано рвонулись униз головами, задерши майже вертикально догори свої хвости, що оберталися, але відразу ж, підхоплені іншими, вирівнялись і помчали геть разом з усією сіткою.
   – Що це? Що це значить? – злякано зашепотів зоолог і зараз же голосно скрикнув: – Та це ж торпеди! Федоре Михайловичу, торпеди!..
   – Тихо! – погрозливо зашипів Горєлов. – Чого ви галасуєте, як божевільний? Може, у них звукозі детонатори, і вони перетворять нас на порох!
   Зоолог сидів, проводжаючи розширеними від жаху очима зникаючу в темряві сітку. Нарешті він знову заговорив, понизивши голос до шепоту:
   – Але вони йдуть на південь, Федоре Михайловичу. Підводний човен може наштовхнутися на сітку.
   Горєлов засміявся уривистим, гавкаючим сміхом.
   – Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Ультразвукові прожектори повідомлять підводний човен про сітку за двадцять кілометрів до зустрічі з нею. А інфрачервоні розвідники? Пусте, Арсене Давидовичу! Поспішаймо краще до наших заростей…
   Щось не сподобалось зоологові в сміху, в нервовій скоромовці Горєлова. Знову спалахнула стара антипатія, глухе, неясне недовір'я. Зоолог хотів відповісти, заперечити, але промовчав. Він стояв на дні, дивлячись вдалину, в темряву, в той бік, де мав знаходитися підводний човен і куди тепер, можливо, назустріч йому мчить, несучи загибель і руйнування, грізна стіна…
   – Добре, – із зусиллям сказав, нарешті, зоолог, повертаючись до Горєлова. – Пливімо в зарості…
   Не відповідаючи, Горєлов поспішно запустив гвинт, піднявся на кілька десятків метрів угору і ліг на попередній курс. Слідом за ним, на невеликому віддаленні, плив зоолог. Тепер він не зводив ні очей, ні променя ліхтаря з постаті Горєлова, що неслася попереду. За хвилину зоолог обережно поклав руку на патронташ і відкрив його. Завагавшись на мить, він намацав одну із кнопок, натиснув її, зняв з позиції і поставив на звичайне місце: телефон Горєлова був виключений. Потім зоолог натиснув другу, зняв її з місця і пересунув на позицію. Зразу ж почувся знайомий, спокійний голос:
   – Слухаю вас, Лорд. Говорить старший лейтенант Богров.
   – З норда на зюйд, – півголосом, стежачи за Горє-ловим, говорив зоолог, – несеться велетенська вертикальна сітка, начинена торпедами. Ми вислизнули від неї, кинувшись на дно. Боюсь, чи не наштовхнеться вона на вас.
   – Що? – стривожено спитав старший лейтенант. – Ви кажете – торпеди? На якій віддалі ви їх зустріли?
   – Не знаю… – зам'явся зоолог. – Я якось не стежив за часом. А втім, думаю, кілометрів за шістдесят-сімдесят від місця, де ви нас випустили.
   – Ага! Гаразд. Вестимемо посилене спостереження. Дякую вам. Не повертайтесь на підводний човен до розпорядження. Відходьте подалі. Будьте уважні!
   Вимкнувши телефон зоолога, старший лейтенант негайно викликав капітана. Після цього він з'єднався з Ше-лавіним і Скворсшнею, які працювали за бортом, запропонувавши їм також не повертатись до виклику і негайно відходити на десяти десятих ходу подалі на захід, тримаючись ближче до дна.
   Кілька хвилин тому «Піонер» змінив курс і йшов тепер тим самим шляхом назад, з півдня на північ.
   Не зводячи очей з екрана, старший лейтенант довів хід корабля до чотирьох десятих і відхилив його курс на кілька румбів на схід.
   Увійшов капітан. Старший лейтенант доповів йому про повідомлення зоолога і про вжиті ним самостійно заходи.
   Перше хвилинне здивування швидко змінилось на обличчі капітана жорсткою усмішкою. Не піднімаючи напів-опущених, як завжди, повік, капітан сказав:
   – Гаразд, Олександре Леонідовичу! Всі ваші заходи і розпорядження схвалюю. Команду приймаю на себе. Залишайтесь біля щита управління і спостерігайте за кормовим півкругом екрана. Носовий залишаю за собою.
   – Єсть, товаришу командир!
   – Дайте тривожний сигнал.
   – Єсть тривожний сигнал!
   В усіх приміщеннях корабля пронісся голосний тривожний дроб дзвінка, з коридора почулись заглушений тупіт і човгання численних ніг, а тоді відразу настала мертва тиша.
   Не зводячи очей з екрана, широко, розставивши ноги і заклавши руки за спину, капітан нерухомо і мовчки стояв посередині яскраво освітленого поста.
   – Отже, полювання продовжується? – тихо, немов розмовляючи з невидимим співбесідником, сказав він після хвилинного мовчання. – Чудово! Але тепер, друзі мої, вам дорого доведеться за це заплатити.
   Старший лейтенант сидів, як скам'янілий, перед щитом управління, поклавши пальці на нижню клавіатуру.
   – Лівобортовий розвідник – вперед! – почулась команда капітана. – Пустити по носовому півкругу на горизонті підводного човна. Дистанція – п'ятдесят кілометрів. Крейсирувати з веста на ост і назад.
   Пальці старшого лейтенанта швидко пробігли по клавішах та кнопках щита управління і завмерли в чеканні нової команди.
   В рубці запанувало напружене мовчання.
   За кілька хвилин на передньому півкрузі екрана, поступово заповнюючи його, почала швидко виступати розпливчаста, невиразна сітка з великими темними цятка у вузлах чарунок. З кожною секундою нитки все виразніше прорізували екран, темні крапки виростали в тупі округлі голови, за ними показались круги гвинтів, які тріпотіли в шаленому обертанні.
   В передній частині екрана торпедну сітку, коли в майже впритул наблизилась до розвідника, було чітко і ясно видно. Але на обох крилах півкруга, як тільки розвідник відходив праворуч або ліворуч від його середини, відображення сітки швидко темніло, втрачаючи виразність.
   – Зрозуміло, – спокійно сказав капітан. – Навіть цікаво. Сітка йде рівною стіною, захоплюючи величезний простір. Її швидкість – двадцять п'ять – тридцять вузлів. – Капітан несподівано розсміявся.
   – Схоже на те, що вони поставили собі за мету прочесати заради нас весь океан!.. Чудово!.. – І, звертаючись до старшого лейтенанта, наказав: – Вести розвідника до підводного човна. Хай іде попереду сітки, зберігаючи дистанцію на півмилі від неї.
   – Єсть вести розвідника до підводного човна попереду сітки на дистанції півмилі від неї!
   – Так держати!
   – Єсть так держати!
   Силует сітки з її грізною наживкою, чіткий і різкий посередині, все більше втрачаючи виразність і, нарешті, зливаючись з пітьмою на крилах, куполі та нижній частині екрана, – тримався тепер в одному незмінному положенні перед підводним човном. Розвідник посилав на екран відображення сітки з тієї ж самої заданої йому дистанції, і тому здавалось, що і сітка і підводний човен стоять нерухомо або рухаються з однаковою швидкістю в одному напрямі.
   – Яка відстань до сітки? – спитав після деякого мовчання капітан.
   – Двадцять одна миля.
   – «Піонер» іде на зближення з швидкістю тридцяти двох вузлів, сітка – майже з такою ж, – тихо, наче про себе, розраховував капітан. – За кілька хвилин становище на екрані зміниться. Готуйтесь до маневру.
   Старший лейтенант випростався. В голові промайнула думка: «Навіщо ж на зближення? Адже можна її легко обійти». Але ця думка зникла, коли раптом відображення сітки на носовому півкрузі немов зробило стрибок і рвонулось уперед, до підводного човна.
   Вступили в дію ультразвукові прожектори.
   – Забрати розвідник у гніздо! – почулась різка команда. – Носову гармату напоготів!
   «Ага! Ось що! – подумав старший лейтенант. – Зруйнувати торпеди… Без шуму…»
   Зображення сітки росло на очах з неймовірною швидкістю і різкістю. Дивним здавалось лише те, що це зображення ще з більшою швидкістю почало прояснятись на крилах екрана. Якщо сітка йшла рівною вертикальною стіною, то її бокові частини, віддалені від підводного човна, повинні були залишатись ще менш виразними, ніж її ближня центральна частина, що рухалася прямо проти човна. Тимчасом на крилах екрана відображення сітки неслося наче з подвійною швидкістю, і чіткість ліній сітки майже вже зрівнялася з чіткістю сітки на передній частині екрана. Здавалося, що сітка охоплює підводний човен з обох сторін, що її бокові частини зближуються. Що це могло означати? Капітан шукав пояснення цієї загадки.
   Раптом позаду він почув тривожний вигук старшого лейтенанта:
   – Сітка проступає на обох крилах кормового екрана!
   – Ах, дияволи! – крикнув у надзвичайному збудженні капітан, тупнувши ногою й повернувшись до кормової частини екрана. – Магнітні торпеди! Вони оточують нас!
   Він кинув погляд на купол екрана. Верхні кінці сітки загинались донизу, поки ще слабко, гуманно прокреслюючи його нитками своїх чарунок.
   – Відставити гармату! Поворот на місці! Сто вісімдесят градусів.
   Підводний човен круто розвернувся на місці, носом на південь, кормою на північ, до сітки.
   – Так держати! Шість десятих ходу! Повний нагрів корпусу!
   – Єсть так держати! Шість десятих і повний нагрів копусу.
   Попереду, на носовому півкрузі екрана, був тепер темний порожній простір, який швидко захоплювала, наче кліщами, бокові частини сітки.
   Вже обидва крила екрана майже суцільно затягнуті сітчастою тканиною з нашитими на ній темними плямами грізних «ґудзиків». Усе нижче і чіткіше вона вимальовується на куполі. Коридор попереду звужується на очах. Очевидно, на краях сітки усаджені торпеди з потужнішими двигунами, і смертоносне коло біля підводного човна загрожує зімкнутися…
   «Проскочити! Чи встигнемо? Чи встигнемо?» хвилювався старший лейтенант. Але пальці його нерухомо лежали на клавіатурі, напружено зігнуті, білі, як мармур.
   – Вісім десятих ходу! – наче постріл, залунала у вухах старшого лейтенанта команда.
   Підводний човен рвонувся вперед.
   На заднім кормовім півкрузі екрана сітка помітно втратила ясність ліній, але коридор попереду продовжував змикатися. Величезне металеве тіло підводного човна з непереборною силою притягало до себе сотні магнітних голів цих смертоносних страхіть, подвоюючи швидкість їх власного шаленого бігу.
   – Десять десятих!
   Капітан уже не оглядався. Він увесь подався вперед з палаючими очима, прикованими до екрана і сітчастого коридора на ньому.
   Підводний човен летів, блискавкою пронизуючи темні глибини океану.
   Наскільки далеко попереду простягаються крила цієї проклятої сітки? Скільки ще їх викине океан назустріч «Піонерові»?
   Це було схоже на гру зі смертю.
   Капітан стис кулаки. Гарячий рум'янець виступив на його вилицях. І, дивлячись на його блискучі, повні торжества і впевненості очі, можна було подумати, що за цю гру платитиме хтось інший.
   – Одинадцять десятих! – крикнув капітан дзвінким голосом.
   Сітчастий коридор перетворився у вузьку щілину і на цьому застиг.
   – Дванадцять!
   Дванадцять десятих – і все, що можливо!!!
   Це було щось надзвичайне. Всі резерви були пущені в дію. Оточений своєю паровою сорочкою, «Піонер» летів, наче розжарений метеор у космічних, міжпланетних просторах.
   На бокових крилах екрана сітка перетворилась у густу туманну тканину.
   Вона не встигала за човном! Вона вже безнадійно відставала від нього!
   Ще якась мить – і сіра пелена цієї тканини стала відступати назад, на крила екрана. Щілина розширювалась, стіни коридора почали розсуватися. Ще мить – і носовий екран, немов під змахом губки, очистився від жахливої павутини.
   Попереду лежав чистий, вільний шлях серед неозорих глибин океану.
   Раптом громовий удар незвичайної сили обрушився ззаду на підводний човен. Немов гігантський поранений кит, човен здибився, провалився вниз і знову злетів на кілька сот метрів. Потім, наче кинутий величезною катапультою, він стрибнув уперед і з подвоєною швидкістю ринувся в простір. Громові удари лунали один за одним, зливаючись у безперервний потрясаючий гуркіт. Білі снопи блискавок розсікали в усіх напрямах кормову смугу екрана. Здавалось, тріснуло дно океану, вибухнула сама оболонка планети і тисячі вулканів об'єднали свій рев в один надприродний, нестерпний для людського вуха звук.