Страница:
– Держи його! Держи!.. – ревів Цой, швидко несучись за голубою зірочкою Марата.
– Держи!.. – верещав у захопленні Павлик.
Він був значно легший за Марата, і гвинт ніс його з більшою швидкістю, тому Павлик перший наздогнав злочинця і повис на ньому.
– Павлику, пусти!.. – запихкавшись і задихаючись від сміху, благав Марат. – Він мене уб'є! Слово честі!..
Поки вони вовтузились, підоспів Цой. Цой і Павлик з обох боків вчепилися в Маратові плечі і почали його струшувати під жалібні зойки, благання і покаянні обіцянки. Від струшувань Маратова голова хиталася, і він змушений був з усієї сили напружувати шию, щоб не стукатися головою об шолом.
Зрештою Павлик, змилосердившись, відпустив Ма-рата. Втомлені, але веселі, всі троє повільно попливли, вибухаючи іноді реготом при згадці про те, як кумедно Цой висів головою вниз, як відлетіли Марат з Павликом, як смішно теліпалася Маратова голова в шоломі. Марат плив попереду, іноді поглядаючи на свій компас.
– А куди тобі, власне, треба? – запитав нарешті Цой.
– До Шелавіна… Він оглядає розставлені прилади і просить Скворешню прислати йому новий глибоководний термометр замість роздавленого водою. Не витримав тиску… Мабуть, його оболонка була з якимось дефектом.
– Так, з тиском майже в п'ятсот атмосфер жартувати не можна. Бідолашний Матвєєв буде тепер все життя пам'ятати про нього!
– Ти був при цьому? Як це сталося?
– Я теж був! Я теж був, Марате! – квапливо заговорив Пазлик. – Я сам бачив. Ой, як страшно! Іванові Степановичу потрібна була проба води. Матвєєв підійшов до крана і тільки повернув маховичок… Кран, мабуть, зіпсувався… чи я не знаю, чому…
– Труба була погано нагвинчена, – пояснив Цой.
– Авжеж… труба була погано нагвинчена, і тільки Матвєєв відвернув кран, як раптом він з жахливим свистом… таким свистом, що просто жах… раптом відірвався і – як куля!.. Ніхто навіть не міг його помітити в повітрі. І як грюкне в перебірку!..
– Пробив перебірку? – запитав Марат.
– Ні, не пробив. А з труби вирвався струмінь води – тонкий, прямий, твердий, як стальний прут. Весь у парі… І весь відсік наповнився парою.
– Розширення води від раптового зменшення тиску, – знову вставив Цой.
– Так, від раптового зменшення тиску… – машинально повторив за ним Павлик. – Матвєєв кинувся закрити резервний кран біля обшивки і ненароком зачепив рукою за водяний прут… І я сам бачив, Марате, сам бачив, як від його руки відлетіли два пальці. Ну, знаєш, неначе ножем відрізало!.. Спершу Матвєєв навіть нічого не відчув, він тільки гойднувся. Потім бризнула кров, він побілів. Скворешня його вивів, а Іван Степанович кинувся до крана і сам закрив його. Ой, як страшно було Марате!..
Попереду показалася червона тьмяна пляма, яка незабаром перетворилася в червону лампочку, а потім і вертикально натягнутий пливучим буєм тонкий трос; на ньому висіли глибоководний термометр і, трохи вище, вертушка Екмана-Мерца. Лопаті гвинта тихо оберталися в мідному кільці вертушки, чотирикутна лопать руля показувала напрям течії – з півдня на північ. Трос своїми кінцями губився в темряві, але і вгорі і внизу тьмяними червоними плямами пробивалося світло інших лампочок, показуючи положення троса в обох напрямах.
Друзі наблизилися до троса і до Шелавіна, який працював біля нього.
Несподівано пролунало гудіння зумера – всіх чотирьох викликав підводний човен.
– Слухайте, слухайте! Шелавін! Цой! Бронштейн! Буняк! Говорить «Піонер», вахтовий начальник лейтенант Кравцов. Пропоную негайно повернутися на підводний човен. Настроюйтесь на хвилю начальника наукової частини професора Лордкіпанідзе. Він посилає сигнали про нещастя. Тримайте з ним зв'язок. Повертаючись на підводний човен, розсиптеся в ланцюг у межах видимості вогнів одне одного. Може, ви зустрінете його. Повертайтесь на десяти десятих… Підводний човен готується до походу.
– Прилади залишити? – схвильовано запитав Шелавін.
– Залиште! – відповів лейтенант і смішливо додав: – От влипла в історію наша борода! Потрапив, можна сказати, в ніжні обійми…
Лейтенанта різко перебив голос капітана:
– Не час теревені правити, товаришу лейтенант! Ви на вахті і в обставинах далеко не веселих.
– Винуват, товаришу командир. – Голос лейтенанта був дуже зніяковілий.
– Хвилю підводного човна не виключаю, – повідомив тимчасом в центральний пост Шелавін і звернувся до своїх супутників: – Розсипатися в цеп ліворуч!
Першим від мене – Павлик, другим – Марат, останнім – Цой. Включайте хвилю Арсена Давидовича. Вперед на десяти десятих! Напрям – ост-зюйд-ост. Рівнятися по мені!
Всі четверо довгим ланцюжком понеслися вперед, у чорний простір.
Через кілька хвилин під їхніми шоломами почувся спокійний, ясний голос зоолога:
– Тварина трохи послабила кільця. Намагаюся обережно просунути ліву руку з компасом до очей.
– Значить, напрям вам все ще невідомий? – запитав голос капітана.
– Ні, Миколо Борисовичу.
– Швидкість почуваєте? – продовжував допитуватись капітан.
– Гадаю, що швидкість дорівнює приблизно п'ятдесяти кілометрам на годину.
– Спробуйте, Лорд, швидше визначити напрям. Як тільки всі зберуться в підводному човні, ми підемо за вами.
– Гаразд, капітане.
Розмова припинилася. Почекавши хвилину, Шелавін, ледве стримуючи хвилювання, покликав зоолога:
– Арсене Давидовичу, голубчику! Що з вами трапилося?
– А! Іван Степанович! Це ви? Та ось, розумієте, неприємність. Така неприємність! Зриваю всі роботи, піднімаю підводний човен з місця! І все, розумієте, через мою неуважність. Вийшов я з підводного човна, попрямував на норд-вест-норд, – знаєте, до тієї зарослі горгоній?..
– Так, так. Пам'ятаю, ви збиралися туди.
– Ну ось… пливу, задумавшись, по боках не оглядаюсь. І раптом, розумієте, немов якийсь водопад обру-шився на мене. Я навіть не помітив, з якого боку. В одну мить все тіло виявилось оплетеним якимсь товстим канатом, сантиметрів тридцять в діаметрі. Руки, розумієте, притиснуті до тіла, ноги зв'язані, ні повернутися… ні взагалі навіть поворухнутися.
– Ах, напасть яка!.. Хто ж це схопив вас?
– Не розумію, Іване Степановичу… Щось несусвітне, про що ми, зоологи, і думати не сміємо… Я навіть не знаю, що саме обвилось навколо мене: чи все тіло тварини, чи одна лише її довга гнучка шия… Якщо тіло, то виходить щось схоже на таємничого, тричі легендарного і тисячу разів осміяного гігантського морського змія… Якщо ж лише шия, то прямо скажу, дорогий Іване Степановичу, і думати і гіпотези будувати просто боюсь.
– Жахливо… жахливо… Як же ви себе почуваєте, рідний мій? Ви не потерпіли?
– Ніскільки, Іване Степановичу! Все гаразд. Скафандр не підвів і, сподіваюсь, не підведе. В таких обіймах, я гадаю, і слона задавити можна було б! А я їх просто не відчуваю. Все зусилля приймає на себе скафандр. І ось тепер несе мене невідома сила…
– Не турбуйтеся, Арсене Давидовичу. Капітан зробить все можливе… Ви б тільки не потерпіли.
– Навряд чи потерплю… А для наших наукових завдань ця пригода просто скарб. Подумайте тільки, яке відкриття! Тварина, звісно, зовсім невідома… Я з надзвичайною цікавістю вивчаю ту невелику діляночку тіла, яка знаходиться прямо перед моїми очима. Його вкривають кістяні пластинки з пірамідальними горбиками посередині. Лежать вони черепицеподібно і рухомо одна на одній… Утворюють суцільний лускатий покрив. Вкриті товстим шаром фосфоресціюючого слизу. Такі думки, порівняння, зіставлення лізуть в голову, що просто не наважуюся сказати. Навіть вам, мій друже…
– Говоріть, говоріть, голубчику! Не соромтеся! За три тижні я тут такого набачився, що вже нічого мене не вразить.
– Іване Степановичу! Я передчував… Більше того – я знав, який урожай, які багаті жнива чекають мене тут! Не можу вам передати, друже мій, який я щасливий, що на мою долю випала честь так близько, так безпосередньо близько вивчати це страховище глибин!..
Ні Цой, ні Марат, навіть Павлик жодним звуком не дозволили собі порушити цю незвичайну розмову двох учених, охоплених однаковою пристрастю до науки, не-втомною жадобою пізнання. Цой мовчав, почуваючи, як сухий, колючий комок підступав до його горла, і думав, чи здатний був би він на таку самовіддану, героїчну поведінку в таких жахливих, майже смертельних обставинах? Чи міг би він, забуваючи про себе, забуваючи про небезпеку, з такою мужністю і самозреченням віддаватися науці – справі, яку йому доручено, меті, яку він перед собою поставив?
Радісний вигук зоолога відірвав його від цих думок.
– Я підніс компас до очей! – закричав він. – Капі-пане! Капітане! Ви чуєте мене?
– Я біля апарата, Лорд.
– Напрямок норд-норд-ост. Ближче до осту. Швидкість тварини значно збільшилась. Кільця його тіла проти моїх очей трохи розсунулись, і мій ліхтар освітлює простір попереду…
– Ви що-небудь бачите там, Лорд? – жвавіше запитав капітан. – Це дуже важливо.
– Ні, капітане. Вдалині мелькають лише вогники світних тварин. Ще задовго до нашого наближення вони швидко звертають вбік, немовби звільняючи нам дорогу. Іване Степановичу, га, Іване Степановичу!
– Я слухаю… слухаю вас, Арсене Давидовичу.
– Знаєте, у мене зараз промайнула думка… Таке враження, немовби жителі темних глибин мають якесь додаткове почуття, що попереджує їх про наближення істот і предметів, які рухаються їм назустріч…
– Он як! Цікаво… Якщо це не зір і не слух, які ж об'єктивні явища, крім світла і звуку, може сприймати у водяному середовищі це нове почуття?
– Тиск! Я думаю, що це почуття, звичайно, не досконале і принципово нове, а лише витончене, в тисячу разів більш розвинуте і вдосконалене почуття тиску, яке властиве в тій чи іншій мірі всякій живій істоті.
– Ах, он як! Ви гадаєте, що предмет, який рухається, тим більше рухається швидко і з силою, тисне на шари води, які лежать попереду, і цей тиск, передаючись від частинки до частинки, від шару до шару, відчувається навіть здалеку витонченим почуттям водних організмів? Так, чи що?
– Цілком вірно. Ви мене добре зрозуміли. Ви… Капітане! Капітане! – зненацька вигукнув зоолог.
– Слухаю! Слухаю, Лорд!
– З лівого борту зовсім близько промайнув високий і тонкий, немов мінарет, пік. З'являються горби і скелі. Ми несемося вздовж відрогів хребта… Це цілком ясно. Мій ліхтар яскраво освітлює їх. А ось величезна, майже кубічна скеля, схожа на середньовічний замок з башточками, бастіонами, кронверками, зубчастими стінами…
– Чудово, Лорд! Давайте більше прикмет, це нам згодиться під час розшуків.
– Гаразд, капітане. Я ось тільки не певен за напрямок. Адже до того, як мені пощастило глянути на компас, тварина могла кілька разів змінювати свій шлях.
– Тепер це вже не має значення. Ми візьмемо курс прямо на ост, до підводного хребта, а потім вздовж нього на норд. Ми будемо шукати помічені вами пік і замок. Частіше повідомляйте нам прикмети.
– Слухаю.
– Ага! Ось і Шелавін з своїми супутниками повертається: сигнали на дошці показують, що відкривається борт вихідної камери. Через кілька хвилин знімаємось.
Прийнявши Шелавіна і його супутників, підводний човен ішов понад півгодини, поки на екрані центрального поста не з'явилися, нарешті темні, що поступово здіймалися і закривали весь екран, маси підводного хребта. Ультразвукові прожектори ще здалеку намацували на його фоні ледь помітні обриси окремих виступів, горбів, улоговин, ущелин. Щоб ясніше розрізняти їх, «Піонер» підійшов зовсім близько до хребта, після чого повернув на північ і почав тихо просуватися вперед. Час від часу зоолог повідомляв про появу все нових і нових прикмет: то вхід в ущелину у вигляді величезної арки, то два горби з сідловиною між їхніми вершинами, то дві скелі – менша на більшій. Все це лейтенант Кравцов записував в строгій послідовності, вираховуючи примірку відстань.
З незрозумілою впертістю і з величезною швидкістю, яка, здавалося, ще збільшувалась, тварина несла зоолога все далі і далі на північ. Тимчасом підводний човен змушений був іти не більше ніж на двох десятих ходу, щоб мати можливість розглядіти пізнавальні знаки, як тільки вони з'являться на екрані.
Минуло вже чотири години з моменту, коли учений був захоплений страховиськом. «Піонер» безперечно відставав від нього, і ясно було, що відстань між ними дедалі збільшувалась. Лейтенанта Кравцова змінив на вахті старший лейтенант Богров, але капітан продовжував лишатися в центральному посту.
Ще через годину зоолог сповістив, що кільця тварини знову щільно зімкнулися навколо його шолома, і він перестав бачити. Повідомлення про пізнавальні знаки перестали надходити. Лишався відомим лише загальний напрям – прямо на північ. Але зоолог скаржився, що рука з компасом, зігнута в лікті і притиснута до грудей, отерпла, оніміла, і він її майже не відчуває.
Так минуло ще години дві.
Підводний човен продовжував повільно просуватися вздовж хребта.
Капітан Воронцов, який усі ці сім годин провів незмінно в центральному посту, розмірено крокував по приміщенні, заклавши руки за спину, часом поглядаючи на екран, з якого не зводив очей і вахтовий начальник.
Схвильований голос зоолога змусив капітана зупинитися.
– Тварина різко змінила напрям, – повідомляв учений. – З норда майже під прямим кутом перейшла на ост…
– Значить, вона заглиблюється в підводний хребет, – відзначив капітан. – Мабуть, крізь якусь ущелину… Відзначте це як пізнавальний знак, – звернувся він до старшого лейтенанта. – Підрахуйте і приблизну відстань до нього від попереднього знака.
– Єсть відмітити знак і підрахувати відстань! – повторив старший лейтенант і раптом, зіскакуючи з місця і показуючи на екран, голосно вигукнув: – Пік! Попереду пік!..
На темному фоні хребта все ясніше виділялися обриси високої стрункої скелі, що складалася з кількох поставлених одна на одну могутніх колон – поверхів, які щаблями здіймалися вгору і закінчувалися круглим куполом з тонким високим шпилем.
– Справді, зовсім як мінарет, – промовив капітан.
– Зараз повинен з'явитися замок, – зауважив старший лейтенант, записуючи останній повідомлений зоологом пізнавальний знак – вхід до ущелини – і підраховуючи відстань до нього. – Після цього знака ми зможемо бути цілком впевненими, що підводний човен на вірному шляху.
Замок з'явився через десять хвилин і всіма деталями цілком підтвердив точність порівняння.
Капітан наказав довести швидкість підводного човна до п'яти десятих ходу. По всіх приміщеннях корабля пробігло радісне пожвавлення. Скворешні з десятьма чоловіками команди було наказано підготуватися до виходу з підводного човна в повному озброєнні.
– Ну, тепер ця каналія від нас не втече, хай вона буде завбільшки хоч з кашалота і з його зубами, – сказав Скворешня Матвєєву, який, з перев'язкою на лівій руці, допомагав йому у вихідній камері готувати скафандри і бойове спорядження.
– Тварина мчить, часто змінюючи курс, – повідомляв тимчасом зоолог. – Ущелина, мабуть, звивиста… Швидкість руху значно зменшилась…
– Чудово, Лорд! – відповів капітан. – Мабуть, вона наближається до свого лігва. Ми її там і доженемо. Готуйтесь, дорогий Лорд, до випробувань. Немає сумніву, тварина там візьметься за вас і спробує розкусити горішок.
– Хай спробує… Цікаво буде глянути на її домівку і побут. Лігво – досить рідкісне явище серед великих морських тварин. Лише восьминоги та ще два-три види влаштовують собі більш-менш постійне житло. Дуже цікаво!.. Хід зовсім уповільнився… Ми майже зупинилися… Кільця навколо шолома почали рухатись, розсуваються… Ліхтар освітив стіну, яка закруглюється догори… Чи не печера?.. Мелькнули якісь величезні світлі тіні… Дивовижні тіні… Товсті довгасті тулуби і тонкі гнучкі шиї. Знову швидко зімкнулися кільця навколо шолома… Мабуть, сильне світло ліхтаря непокоїть тварину… Вона кидається зі мною з сторони в сторону… Зненацька зупинилась… Ах, чорт! Кільця на шоломі швидко розвернулись, і шолом опинився в довгій страхітливій пащі… в кілька разів довшій за крокодилячу… Заглушає скрегіт величезних зубів… Зуби конічні, трохи загнуті назад. Щелепи усіяні правильними рядами їх. Це щелепи гігантського ящера!.. О-ох!..
Цей стогін донісся до центрального поста слабим, хворобливим відгуком, сповненим страждання. Потім настала мовчанка. Капітан і старший лейтенант стояли мовчки, з блідими обличчями.
– Що там сталося? – прошепотів, нарешті, старший лейтенант.
З його пальців випав металевий олівець і жорстко ударився об підлогу. Капітан оглянувся.
– Стежити за пізнавальними знаками! – тихо наказав він трохи хриплим голосом.
Він витяг хустку і витер лоба.
– Єсть стежити за пізнавальними знаками, – пробурмотів старший лейтенант, машинально підняв олівець і спрямував невидющі очі па екран.
– Лорд!.. – покликав капітан. – Лорд… відповідайте!.. Що з вами?..
Коротка мовчанка. Потім почувся слабий, уриваний голос зоолога:
– Ні… нічого… нічого, капітане… Я кинутий на землю… Шоломом… на камінь… голова… Туман… Рве кігтями скаф… Телескопічні очі…
Голос перервався і замовк.
– Лорд!.. Лорд!.. – кликав капітан. – Лорд!.. Відповідайте!
Відповіді не було.
Розділ VI
– Держи!.. – верещав у захопленні Павлик.
Він був значно легший за Марата, і гвинт ніс його з більшою швидкістю, тому Павлик перший наздогнав злочинця і повис на ньому.
– Павлику, пусти!.. – запихкавшись і задихаючись від сміху, благав Марат. – Він мене уб'є! Слово честі!..
Поки вони вовтузились, підоспів Цой. Цой і Павлик з обох боків вчепилися в Маратові плечі і почали його струшувати під жалібні зойки, благання і покаянні обіцянки. Від струшувань Маратова голова хиталася, і він змушений був з усієї сили напружувати шию, щоб не стукатися головою об шолом.
Зрештою Павлик, змилосердившись, відпустив Ма-рата. Втомлені, але веселі, всі троє повільно попливли, вибухаючи іноді реготом при згадці про те, як кумедно Цой висів головою вниз, як відлетіли Марат з Павликом, як смішно теліпалася Маратова голова в шоломі. Марат плив попереду, іноді поглядаючи на свій компас.
– А куди тобі, власне, треба? – запитав нарешті Цой.
– До Шелавіна… Він оглядає розставлені прилади і просить Скворешню прислати йому новий глибоководний термометр замість роздавленого водою. Не витримав тиску… Мабуть, його оболонка була з якимось дефектом.
– Так, з тиском майже в п'ятсот атмосфер жартувати не можна. Бідолашний Матвєєв буде тепер все життя пам'ятати про нього!
– Ти був при цьому? Як це сталося?
– Я теж був! Я теж був, Марате! – квапливо заговорив Пазлик. – Я сам бачив. Ой, як страшно! Іванові Степановичу потрібна була проба води. Матвєєв підійшов до крана і тільки повернув маховичок… Кран, мабуть, зіпсувався… чи я не знаю, чому…
– Труба була погано нагвинчена, – пояснив Цой.
– Авжеж… труба була погано нагвинчена, і тільки Матвєєв відвернув кран, як раптом він з жахливим свистом… таким свистом, що просто жах… раптом відірвався і – як куля!.. Ніхто навіть не міг його помітити в повітрі. І як грюкне в перебірку!..
– Пробив перебірку? – запитав Марат.
– Ні, не пробив. А з труби вирвався струмінь води – тонкий, прямий, твердий, як стальний прут. Весь у парі… І весь відсік наповнився парою.
– Розширення води від раптового зменшення тиску, – знову вставив Цой.
– Так, від раптового зменшення тиску… – машинально повторив за ним Павлик. – Матвєєв кинувся закрити резервний кран біля обшивки і ненароком зачепив рукою за водяний прут… І я сам бачив, Марате, сам бачив, як від його руки відлетіли два пальці. Ну, знаєш, неначе ножем відрізало!.. Спершу Матвєєв навіть нічого не відчув, він тільки гойднувся. Потім бризнула кров, він побілів. Скворешня його вивів, а Іван Степанович кинувся до крана і сам закрив його. Ой, як страшно було Марате!..
Попереду показалася червона тьмяна пляма, яка незабаром перетворилася в червону лампочку, а потім і вертикально натягнутий пливучим буєм тонкий трос; на ньому висіли глибоководний термометр і, трохи вище, вертушка Екмана-Мерца. Лопаті гвинта тихо оберталися в мідному кільці вертушки, чотирикутна лопать руля показувала напрям течії – з півдня на північ. Трос своїми кінцями губився в темряві, але і вгорі і внизу тьмяними червоними плямами пробивалося світло інших лампочок, показуючи положення троса в обох напрямах.
Друзі наблизилися до троса і до Шелавіна, який працював біля нього.
Несподівано пролунало гудіння зумера – всіх чотирьох викликав підводний човен.
– Слухайте, слухайте! Шелавін! Цой! Бронштейн! Буняк! Говорить «Піонер», вахтовий начальник лейтенант Кравцов. Пропоную негайно повернутися на підводний човен. Настроюйтесь на хвилю начальника наукової частини професора Лордкіпанідзе. Він посилає сигнали про нещастя. Тримайте з ним зв'язок. Повертаючись на підводний човен, розсиптеся в ланцюг у межах видимості вогнів одне одного. Може, ви зустрінете його. Повертайтесь на десяти десятих… Підводний човен готується до походу.
– Прилади залишити? – схвильовано запитав Шелавін.
– Залиште! – відповів лейтенант і смішливо додав: – От влипла в історію наша борода! Потрапив, можна сказати, в ніжні обійми…
Лейтенанта різко перебив голос капітана:
– Не час теревені правити, товаришу лейтенант! Ви на вахті і в обставинах далеко не веселих.
– Винуват, товаришу командир. – Голос лейтенанта був дуже зніяковілий.
– Хвилю підводного човна не виключаю, – повідомив тимчасом в центральний пост Шелавін і звернувся до своїх супутників: – Розсипатися в цеп ліворуч!
Першим від мене – Павлик, другим – Марат, останнім – Цой. Включайте хвилю Арсена Давидовича. Вперед на десяти десятих! Напрям – ост-зюйд-ост. Рівнятися по мені!
Всі четверо довгим ланцюжком понеслися вперед, у чорний простір.
Через кілька хвилин під їхніми шоломами почувся спокійний, ясний голос зоолога:
– Тварина трохи послабила кільця. Намагаюся обережно просунути ліву руку з компасом до очей.
– Значить, напрям вам все ще невідомий? – запитав голос капітана.
– Ні, Миколо Борисовичу.
– Швидкість почуваєте? – продовжував допитуватись капітан.
– Гадаю, що швидкість дорівнює приблизно п'ятдесяти кілометрам на годину.
– Спробуйте, Лорд, швидше визначити напрям. Як тільки всі зберуться в підводному човні, ми підемо за вами.
– Гаразд, капітане.
Розмова припинилася. Почекавши хвилину, Шелавін, ледве стримуючи хвилювання, покликав зоолога:
– Арсене Давидовичу, голубчику! Що з вами трапилося?
– А! Іван Степанович! Це ви? Та ось, розумієте, неприємність. Така неприємність! Зриваю всі роботи, піднімаю підводний човен з місця! І все, розумієте, через мою неуважність. Вийшов я з підводного човна, попрямував на норд-вест-норд, – знаєте, до тієї зарослі горгоній?..
– Так, так. Пам'ятаю, ви збиралися туди.
– Ну ось… пливу, задумавшись, по боках не оглядаюсь. І раптом, розумієте, немов якийсь водопад обру-шився на мене. Я навіть не помітив, з якого боку. В одну мить все тіло виявилось оплетеним якимсь товстим канатом, сантиметрів тридцять в діаметрі. Руки, розумієте, притиснуті до тіла, ноги зв'язані, ні повернутися… ні взагалі навіть поворухнутися.
– Ах, напасть яка!.. Хто ж це схопив вас?
– Не розумію, Іване Степановичу… Щось несусвітне, про що ми, зоологи, і думати не сміємо… Я навіть не знаю, що саме обвилось навколо мене: чи все тіло тварини, чи одна лише її довга гнучка шия… Якщо тіло, то виходить щось схоже на таємничого, тричі легендарного і тисячу разів осміяного гігантського морського змія… Якщо ж лише шия, то прямо скажу, дорогий Іване Степановичу, і думати і гіпотези будувати просто боюсь.
– Жахливо… жахливо… Як же ви себе почуваєте, рідний мій? Ви не потерпіли?
– Ніскільки, Іване Степановичу! Все гаразд. Скафандр не підвів і, сподіваюсь, не підведе. В таких обіймах, я гадаю, і слона задавити можна було б! А я їх просто не відчуваю. Все зусилля приймає на себе скафандр. І ось тепер несе мене невідома сила…
– Не турбуйтеся, Арсене Давидовичу. Капітан зробить все можливе… Ви б тільки не потерпіли.
– Навряд чи потерплю… А для наших наукових завдань ця пригода просто скарб. Подумайте тільки, яке відкриття! Тварина, звісно, зовсім невідома… Я з надзвичайною цікавістю вивчаю ту невелику діляночку тіла, яка знаходиться прямо перед моїми очима. Його вкривають кістяні пластинки з пірамідальними горбиками посередині. Лежать вони черепицеподібно і рухомо одна на одній… Утворюють суцільний лускатий покрив. Вкриті товстим шаром фосфоресціюючого слизу. Такі думки, порівняння, зіставлення лізуть в голову, що просто не наважуюся сказати. Навіть вам, мій друже…
– Говоріть, говоріть, голубчику! Не соромтеся! За три тижні я тут такого набачився, що вже нічого мене не вразить.
– Іване Степановичу! Я передчував… Більше того – я знав, який урожай, які багаті жнива чекають мене тут! Не можу вам передати, друже мій, який я щасливий, що на мою долю випала честь так близько, так безпосередньо близько вивчати це страховище глибин!..
Ні Цой, ні Марат, навіть Павлик жодним звуком не дозволили собі порушити цю незвичайну розмову двох учених, охоплених однаковою пристрастю до науки, не-втомною жадобою пізнання. Цой мовчав, почуваючи, як сухий, колючий комок підступав до його горла, і думав, чи здатний був би він на таку самовіддану, героїчну поведінку в таких жахливих, майже смертельних обставинах? Чи міг би він, забуваючи про себе, забуваючи про небезпеку, з такою мужністю і самозреченням віддаватися науці – справі, яку йому доручено, меті, яку він перед собою поставив?
Радісний вигук зоолога відірвав його від цих думок.
– Я підніс компас до очей! – закричав він. – Капі-пане! Капітане! Ви чуєте мене?
– Я біля апарата, Лорд.
– Напрямок норд-норд-ост. Ближче до осту. Швидкість тварини значно збільшилась. Кільця його тіла проти моїх очей трохи розсунулись, і мій ліхтар освітлює простір попереду…
– Ви що-небудь бачите там, Лорд? – жвавіше запитав капітан. – Це дуже важливо.
– Ні, капітане. Вдалині мелькають лише вогники світних тварин. Ще задовго до нашого наближення вони швидко звертають вбік, немовби звільняючи нам дорогу. Іване Степановичу, га, Іване Степановичу!
– Я слухаю… слухаю вас, Арсене Давидовичу.
– Знаєте, у мене зараз промайнула думка… Таке враження, немовби жителі темних глибин мають якесь додаткове почуття, що попереджує їх про наближення істот і предметів, які рухаються їм назустріч…
– Он як! Цікаво… Якщо це не зір і не слух, які ж об'єктивні явища, крім світла і звуку, може сприймати у водяному середовищі це нове почуття?
– Тиск! Я думаю, що це почуття, звичайно, не досконале і принципово нове, а лише витончене, в тисячу разів більш розвинуте і вдосконалене почуття тиску, яке властиве в тій чи іншій мірі всякій живій істоті.
– Ах, он як! Ви гадаєте, що предмет, який рухається, тим більше рухається швидко і з силою, тисне на шари води, які лежать попереду, і цей тиск, передаючись від частинки до частинки, від шару до шару, відчувається навіть здалеку витонченим почуттям водних організмів? Так, чи що?
– Цілком вірно. Ви мене добре зрозуміли. Ви… Капітане! Капітане! – зненацька вигукнув зоолог.
– Слухаю! Слухаю, Лорд!
– З лівого борту зовсім близько промайнув високий і тонкий, немов мінарет, пік. З'являються горби і скелі. Ми несемося вздовж відрогів хребта… Це цілком ясно. Мій ліхтар яскраво освітлює їх. А ось величезна, майже кубічна скеля, схожа на середньовічний замок з башточками, бастіонами, кронверками, зубчастими стінами…
– Чудово, Лорд! Давайте більше прикмет, це нам згодиться під час розшуків.
– Гаразд, капітане. Я ось тільки не певен за напрямок. Адже до того, як мені пощастило глянути на компас, тварина могла кілька разів змінювати свій шлях.
– Тепер це вже не має значення. Ми візьмемо курс прямо на ост, до підводного хребта, а потім вздовж нього на норд. Ми будемо шукати помічені вами пік і замок. Частіше повідомляйте нам прикмети.
– Слухаю.
– Ага! Ось і Шелавін з своїми супутниками повертається: сигнали на дошці показують, що відкривається борт вихідної камери. Через кілька хвилин знімаємось.
Прийнявши Шелавіна і його супутників, підводний човен ішов понад півгодини, поки на екрані центрального поста не з'явилися, нарешті темні, що поступово здіймалися і закривали весь екран, маси підводного хребта. Ультразвукові прожектори ще здалеку намацували на його фоні ледь помітні обриси окремих виступів, горбів, улоговин, ущелин. Щоб ясніше розрізняти їх, «Піонер» підійшов зовсім близько до хребта, після чого повернув на північ і почав тихо просуватися вперед. Час від часу зоолог повідомляв про появу все нових і нових прикмет: то вхід в ущелину у вигляді величезної арки, то два горби з сідловиною між їхніми вершинами, то дві скелі – менша на більшій. Все це лейтенант Кравцов записував в строгій послідовності, вираховуючи примірку відстань.
З незрозумілою впертістю і з величезною швидкістю, яка, здавалося, ще збільшувалась, тварина несла зоолога все далі і далі на північ. Тимчасом підводний човен змушений був іти не більше ніж на двох десятих ходу, щоб мати можливість розглядіти пізнавальні знаки, як тільки вони з'являться на екрані.
Минуло вже чотири години з моменту, коли учений був захоплений страховиськом. «Піонер» безперечно відставав від нього, і ясно було, що відстань між ними дедалі збільшувалась. Лейтенанта Кравцова змінив на вахті старший лейтенант Богров, але капітан продовжував лишатися в центральному посту.
Ще через годину зоолог сповістив, що кільця тварини знову щільно зімкнулися навколо його шолома, і він перестав бачити. Повідомлення про пізнавальні знаки перестали надходити. Лишався відомим лише загальний напрям – прямо на північ. Але зоолог скаржився, що рука з компасом, зігнута в лікті і притиснута до грудей, отерпла, оніміла, і він її майже не відчуває.
Так минуло ще години дві.
Підводний човен продовжував повільно просуватися вздовж хребта.
Капітан Воронцов, який усі ці сім годин провів незмінно в центральному посту, розмірено крокував по приміщенні, заклавши руки за спину, часом поглядаючи на екран, з якого не зводив очей і вахтовий начальник.
Схвильований голос зоолога змусив капітана зупинитися.
– Тварина різко змінила напрям, – повідомляв учений. – З норда майже під прямим кутом перейшла на ост…
– Значить, вона заглиблюється в підводний хребет, – відзначив капітан. – Мабуть, крізь якусь ущелину… Відзначте це як пізнавальний знак, – звернувся він до старшого лейтенанта. – Підрахуйте і приблизну відстань до нього від попереднього знака.
– Єсть відмітити знак і підрахувати відстань! – повторив старший лейтенант і раптом, зіскакуючи з місця і показуючи на екран, голосно вигукнув: – Пік! Попереду пік!..
На темному фоні хребта все ясніше виділялися обриси високої стрункої скелі, що складалася з кількох поставлених одна на одну могутніх колон – поверхів, які щаблями здіймалися вгору і закінчувалися круглим куполом з тонким високим шпилем.
– Справді, зовсім як мінарет, – промовив капітан.
– Зараз повинен з'явитися замок, – зауважив старший лейтенант, записуючи останній повідомлений зоологом пізнавальний знак – вхід до ущелини – і підраховуючи відстань до нього. – Після цього знака ми зможемо бути цілком впевненими, що підводний човен на вірному шляху.
Замок з'явився через десять хвилин і всіма деталями цілком підтвердив точність порівняння.
Капітан наказав довести швидкість підводного човна до п'яти десятих ходу. По всіх приміщеннях корабля пробігло радісне пожвавлення. Скворешні з десятьма чоловіками команди було наказано підготуватися до виходу з підводного човна в повному озброєнні.
– Ну, тепер ця каналія від нас не втече, хай вона буде завбільшки хоч з кашалота і з його зубами, – сказав Скворешня Матвєєву, який, з перев'язкою на лівій руці, допомагав йому у вихідній камері готувати скафандри і бойове спорядження.
– Тварина мчить, часто змінюючи курс, – повідомляв тимчасом зоолог. – Ущелина, мабуть, звивиста… Швидкість руху значно зменшилась…
– Чудово, Лорд! – відповів капітан. – Мабуть, вона наближається до свого лігва. Ми її там і доженемо. Готуйтесь, дорогий Лорд, до випробувань. Немає сумніву, тварина там візьметься за вас і спробує розкусити горішок.
– Хай спробує… Цікаво буде глянути на її домівку і побут. Лігво – досить рідкісне явище серед великих морських тварин. Лише восьминоги та ще два-три види влаштовують собі більш-менш постійне житло. Дуже цікаво!.. Хід зовсім уповільнився… Ми майже зупинилися… Кільця навколо шолома почали рухатись, розсуваються… Ліхтар освітив стіну, яка закруглюється догори… Чи не печера?.. Мелькнули якісь величезні світлі тіні… Дивовижні тіні… Товсті довгасті тулуби і тонкі гнучкі шиї. Знову швидко зімкнулися кільця навколо шолома… Мабуть, сильне світло ліхтаря непокоїть тварину… Вона кидається зі мною з сторони в сторону… Зненацька зупинилась… Ах, чорт! Кільця на шоломі швидко розвернулись, і шолом опинився в довгій страхітливій пащі… в кілька разів довшій за крокодилячу… Заглушає скрегіт величезних зубів… Зуби конічні, трохи загнуті назад. Щелепи усіяні правильними рядами їх. Це щелепи гігантського ящера!.. О-ох!..
Цей стогін донісся до центрального поста слабим, хворобливим відгуком, сповненим страждання. Потім настала мовчанка. Капітан і старший лейтенант стояли мовчки, з блідими обличчями.
– Що там сталося? – прошепотів, нарешті, старший лейтенант.
З його пальців випав металевий олівець і жорстко ударився об підлогу. Капітан оглянувся.
– Стежити за пізнавальними знаками! – тихо наказав він трохи хриплим голосом.
Він витяг хустку і витер лоба.
– Єсть стежити за пізнавальними знаками, – пробурмотів старший лейтенант, машинально підняв олівець і спрямував невидющі очі па екран.
– Лорд!.. – покликав капітан. – Лорд… відповідайте!.. Що з вами?..
Коротка мовчанка. Потім почувся слабий, уриваний голос зоолога:
– Ні… нічого… нічого, капітане… Я кинутий на землю… Шоломом… на камінь… голова… Туман… Рве кігтями скаф… Телескопічні очі…
Голос перервався і замовк.
– Лорд!.. Лорд!.. – кликав капітан. – Лорд!.. Відповідайте!
Відповіді не було.
Розділ VI
БИТВА В ПЕЧЕРІ
Ішли один за одним, мовчки, намагаючись не порушувати тиші глибин. Щільний, злежаний мул приглушував удари товстих металевих підошов об дно.
Попереду йшов старший лейтенант Богров з ультразвуковим пістолетом в руці, в електричних рукавицях, натягнутих на долоні. За ним крокував Скворешня, який височів над усіма, неначе закована в метал башта з яскравою зіркою маяка на вершині. Вслід за Скворешнею йшли Цой, Марат, потім решта – всі так само озброєні, в такій самій настороженій бойовій готовності, як і старший лейтенант. Скворешня ніс на собі потужний переносний прожектор.
Ущелина була дуже широка, і світло ліхтарів на шоломах лише іноді досягало її стін. Численні повороти свідчили про те, що експедиція йшла по вірному шляху. Але за кожним поворотом могла з'явитися печера страховищ, і це безперервно тримало всіх у напруженому стані. Кроки ставали обережнішими, руки міцніше стискали рукоятки пістолетів, посиленіше билися серця…
Ішли вже більше години, повороти змінювали один одного. Здавалося, немає кінця цьому стомливому шляху.
Зненацька старший лейтенант зупинився і мовчки підняв палець, показуючи щось вгорі. Закинувши голови і направивши туди світло ліхтарів, усі побачили над собою високе склепіння, що губилося в темряві.
Старший лейтенант тихо, майже пошепки, промовив:
– Увага!.. Ми наближаємося до печери. За першим же наказом всім виключити ліхтарі. Вперед!..
Прохід ішов тепер прямо, без поворотів, дедалі більше звужуючись, але склепіння не нижчало, лишалося, як і раніше, на величезній висоті, яку ледве можна було розрізнити.
Через кілька хвилин старший лейтенант знову зупинився: прохід роздвоївся. Після короткого вагання старший лейтенант викликав Цоя. Почувся тихий наказ:
– Обслідувати обидва проходи! Обрати шлях! Ви один серед нас зможете врахувати і ознаки біологічного порядку.
Цой швидко пішов у лівий прохід і заглибився в нього майже на сотню метрів, уважно оглядаючись навколо. Стіни тунелю помітно зближувались, вони були нерівні, з виступами і поглибленнями, вкриті групами глибоководних асцидій на довгих ніжках, золотистих горгоній, морських лілій. Всюди – на дні, під ногами Цоя, на стінах – у великій кількості виднілися черепашки молюсків. Щось знайоме видалось Цою в цих закручених випуклих черепашках. Серце його забилося. Він квапливо схопив одну з них, спрямував на неї світло ліхтаря і мало не скрикнув. Це була вона! Вона – таємнича, невловима Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
Цой стояв не рухаючись, боячись дихнути, не спускаючи очей з чудової черепашки. їх тут тисячі! Може, мільйони! Тут їхня таємнича батьківщина, – можливо, одна з багатьох. Але де ж золоті розсипи? їх не видно поблизу. Звідки ж могло потрапити золото в кров цих молюсків?
Цой кинувся далі по тунелю, спрямовуючи в усі боки світло ліхтаря і жадібно оглядаючи дно. Лише численні молюски та часом асцидії і морські лілії були навколо.
Зненацька Цой зупинився. Стіни різко пішли на зближення. Впало в очі склепіння, яке сильно понизилося, – ясно помітне похиле склепіння. «Це не дорога для страховищ, їм тут не пройти», подумав він, і зараз же згадка про товаришів, які ждали його повернення, про учителя-зоолога, який чекає на допомогу, змусила його кинутися назад. Але раніше він зірвав кілька молюсків, захопив з дна кілька пригоршней мулу і, діставши з нерозлучного екскурсійного мішка склянку, наповнив її пробою води.
Він вискочив з тунелю, немовби тисячі фурій гналися за ним по п'ятах.
Загін нерухомо і мовчки стояв у попередньому порядку.
– Що з вами, Цой? – з тривогою запитав старший лейтенант. – Ви натрапили на страховища?
Ні, товаришу старший лейтенант, – запинаючись, зніяковіло відповів Цой. – Я квапився повернутись, боявся, що затримаю загін…
– Ну що ви! Ви ходили всього лише хвилин десять, Я на вас раніше і не чекав. Які наслідки?
– Лівий прохід виключається! Дорога в печеру страховищ праворуч! – відповів Цой, почуваючи, що в нього ніби гора упала з плечей.
– Чудово! Займіть ваше місце. Вперед, товариші! Зберігати обережність!
Загін тихо вирушив з місця. Нетерпіння і тривога про зоолога зростали з наближенням до печери.
Чорні стіни тунелю трохи зійшлися і вже весь час супроводжували загін у межах видимості. Стіни і дно були гладкими, майже рівними, з немов відполірованими рідкими виступами. Лише на дні іноді зустрічалися низькорослі морські лілії і горгонії. З мулу, напівзасипані, стриміли уламки знайомих Цоєві черепашок.
«Тут їх, мабуть, знищили ті страховища, – подумав Цой. – У лівому, тісному проході молюски знайшли неприступне для тварин сховище і збереглися там…»
На деяких виступах стін Цой помітив туманні плями неправильної форми, які слабо світилися. Він звернув на них увагу старшого лейтенанта.
– Це обривки слизу, що світиться, яким вкриті страховища, – тихо пояснив Цой. – Пропливаючи тут і зачіпаючись за виступи, вони залишають на них свої сліди. Слиз свіжий, скоро печера…
– Добре, Цой. Увага, товариші! Як тільки увійдемо в печеру, розсипатися цепом по обох боках прожектора вздовж стін печери і відкрити звук по найближчих цілях. Скворешня, установивши прожектор, передає його Ма-рату. Під час бою не забувати про гвинт і повітряні мішки. Діяти ними відповідно до обставин. Не зариватися! Триматися ближче до загону! Прискореним кроком, вперед!
На трохи наповнених повітряних мішках, стискуючи в руках пістолети, загін нечутно й швидко просувався по тунелю. За величезним скелястим виступом стіни раптом круто розсунулись і зникли з поля зору. Старший лейтенант, який ішов попереду, негайно виключив свій ліхтар.
– Виключити ліхтарі! В цеп! Установити прожектор!
У чорній темряві вдалині показалися величезні голубуваті тіла, що слабо світилися. Їх було близько двох десятків: одні – велетенських розмірів, інші – трохи менші. Більшість нерухомо лежала на дні, на його підвищеннях і скелях, витягшись, наче стовбури величезних дерев з бочкоподібним потовщенням посередині. Інші носилися вперед і назад на різній висоті, мірно розмахуючи світними плямами ластів. Всередині, ближче до виходу, лежав велетенський світний силует, високо піднявши над собою довгу, мов корабельна щогла, і гнучку, як небаченої товщини ліана, шию, з величезною плесковатою головою, яка тривожно рухалася з боку на бік.
– Вишикуватися в шеренгу! – тихо прозвучала команда. – Почувати сусіда! Стріляти по світних цілях. Спочатку по рухомих. Собі беру середню на дні. Приготуватися! Цілься! Звук!
У печері несподівано запанувало сум'яття. Страхітливі світлі тіні заметалися, немов охоплені корчами. З блискавичною швидкістю вони носилися у всіх напрямах, то звиваючи в кільця свої довгі гнучкі шиї, то швидко розкручуючи їх. Довгі, плоскі, як у крокодилів, хвости з силою били по боках бочкоподібних тіл. Страховища падали, звивалися, кидалися в сторони, і стрільці ледве встигали змінювати приціл. Ультразвукові пістолети виявилися надто слабими для цих могутніх, величезних організмів. Майже неможливо було відразу знайти і влучити в їхні найважливіші життєві центри.
Гігант, взятий на приціл старшим лейтенантом, у першу мить здригнувся, потім одним могутнім рухом хвоста світною стрілою майнув до склепіння печери. Щось при цьому металічно блиснуло під ним, освітлене його слабим сяйвом, і понеслося вгору, охоплене витком нижньої, товстої частини шиї страховища.
Почувся повний відчаю крик Цоя:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!.. Одночасно дужий удар струменю ледве не збив з ніг
Марата, який стояв рядом з Цоєм, Марат мимоволі змахнув рукою. Місце біля нього було пусте.
– Товаришу старший лейтенант! – вигукнув злякано Марат. – Цой запустив гвинт і зник!
Тим часом паніка серед плаваючих тварин передалася і тим, які досі спокійно лежали на дні. Одна за одною вони відривалися від дна і злітали догори, посилюючи загальне хвилювання.
Попереду йшов старший лейтенант Богров з ультразвуковим пістолетом в руці, в електричних рукавицях, натягнутих на долоні. За ним крокував Скворешня, який височів над усіма, неначе закована в метал башта з яскравою зіркою маяка на вершині. Вслід за Скворешнею йшли Цой, Марат, потім решта – всі так само озброєні, в такій самій настороженій бойовій готовності, як і старший лейтенант. Скворешня ніс на собі потужний переносний прожектор.
Ущелина була дуже широка, і світло ліхтарів на шоломах лише іноді досягало її стін. Численні повороти свідчили про те, що експедиція йшла по вірному шляху. Але за кожним поворотом могла з'явитися печера страховищ, і це безперервно тримало всіх у напруженому стані. Кроки ставали обережнішими, руки міцніше стискали рукоятки пістолетів, посиленіше билися серця…
Ішли вже більше години, повороти змінювали один одного. Здавалося, немає кінця цьому стомливому шляху.
Зненацька старший лейтенант зупинився і мовчки підняв палець, показуючи щось вгорі. Закинувши голови і направивши туди світло ліхтарів, усі побачили над собою високе склепіння, що губилося в темряві.
Старший лейтенант тихо, майже пошепки, промовив:
– Увага!.. Ми наближаємося до печери. За першим же наказом всім виключити ліхтарі. Вперед!..
Прохід ішов тепер прямо, без поворотів, дедалі більше звужуючись, але склепіння не нижчало, лишалося, як і раніше, на величезній висоті, яку ледве можна було розрізнити.
Через кілька хвилин старший лейтенант знову зупинився: прохід роздвоївся. Після короткого вагання старший лейтенант викликав Цоя. Почувся тихий наказ:
– Обслідувати обидва проходи! Обрати шлях! Ви один серед нас зможете врахувати і ознаки біологічного порядку.
Цой швидко пішов у лівий прохід і заглибився в нього майже на сотню метрів, уважно оглядаючись навколо. Стіни тунелю помітно зближувались, вони були нерівні, з виступами і поглибленнями, вкриті групами глибоководних асцидій на довгих ніжках, золотистих горгоній, морських лілій. Всюди – на дні, під ногами Цоя, на стінах – у великій кількості виднілися черепашки молюсків. Щось знайоме видалось Цою в цих закручених випуклих черепашках. Серце його забилося. Він квапливо схопив одну з них, спрямував на неї світло ліхтаря і мало не скрикнув. Це була вона! Вона – таємнича, невловима Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
Цой стояв не рухаючись, боячись дихнути, не спускаючи очей з чудової черепашки. їх тут тисячі! Може, мільйони! Тут їхня таємнича батьківщина, – можливо, одна з багатьох. Але де ж золоті розсипи? їх не видно поблизу. Звідки ж могло потрапити золото в кров цих молюсків?
Цой кинувся далі по тунелю, спрямовуючи в усі боки світло ліхтаря і жадібно оглядаючи дно. Лише численні молюски та часом асцидії і морські лілії були навколо.
Зненацька Цой зупинився. Стіни різко пішли на зближення. Впало в очі склепіння, яке сильно понизилося, – ясно помітне похиле склепіння. «Це не дорога для страховищ, їм тут не пройти», подумав він, і зараз же згадка про товаришів, які ждали його повернення, про учителя-зоолога, який чекає на допомогу, змусила його кинутися назад. Але раніше він зірвав кілька молюсків, захопив з дна кілька пригоршней мулу і, діставши з нерозлучного екскурсійного мішка склянку, наповнив її пробою води.
Він вискочив з тунелю, немовби тисячі фурій гналися за ним по п'ятах.
Загін нерухомо і мовчки стояв у попередньому порядку.
– Що з вами, Цой? – з тривогою запитав старший лейтенант. – Ви натрапили на страховища?
Ні, товаришу старший лейтенант, – запинаючись, зніяковіло відповів Цой. – Я квапився повернутись, боявся, що затримаю загін…
– Ну що ви! Ви ходили всього лише хвилин десять, Я на вас раніше і не чекав. Які наслідки?
– Лівий прохід виключається! Дорога в печеру страховищ праворуч! – відповів Цой, почуваючи, що в нього ніби гора упала з плечей.
– Чудово! Займіть ваше місце. Вперед, товариші! Зберігати обережність!
Загін тихо вирушив з місця. Нетерпіння і тривога про зоолога зростали з наближенням до печери.
Чорні стіни тунелю трохи зійшлися і вже весь час супроводжували загін у межах видимості. Стіни і дно були гладкими, майже рівними, з немов відполірованими рідкими виступами. Лише на дні іноді зустрічалися низькорослі морські лілії і горгонії. З мулу, напівзасипані, стриміли уламки знайомих Цоєві черепашок.
«Тут їх, мабуть, знищили ті страховища, – подумав Цой. – У лівому, тісному проході молюски знайшли неприступне для тварин сховище і збереглися там…»
На деяких виступах стін Цой помітив туманні плями неправильної форми, які слабо світилися. Він звернув на них увагу старшого лейтенанта.
– Це обривки слизу, що світиться, яким вкриті страховища, – тихо пояснив Цой. – Пропливаючи тут і зачіпаючись за виступи, вони залишають на них свої сліди. Слиз свіжий, скоро печера…
– Добре, Цой. Увага, товариші! Як тільки увійдемо в печеру, розсипатися цепом по обох боках прожектора вздовж стін печери і відкрити звук по найближчих цілях. Скворешня, установивши прожектор, передає його Ма-рату. Під час бою не забувати про гвинт і повітряні мішки. Діяти ними відповідно до обставин. Не зариватися! Триматися ближче до загону! Прискореним кроком, вперед!
На трохи наповнених повітряних мішках, стискуючи в руках пістолети, загін нечутно й швидко просувався по тунелю. За величезним скелястим виступом стіни раптом круто розсунулись і зникли з поля зору. Старший лейтенант, який ішов попереду, негайно виключив свій ліхтар.
– Виключити ліхтарі! В цеп! Установити прожектор!
У чорній темряві вдалині показалися величезні голубуваті тіла, що слабо світилися. Їх було близько двох десятків: одні – велетенських розмірів, інші – трохи менші. Більшість нерухомо лежала на дні, на його підвищеннях і скелях, витягшись, наче стовбури величезних дерев з бочкоподібним потовщенням посередині. Інші носилися вперед і назад на різній висоті, мірно розмахуючи світними плямами ластів. Всередині, ближче до виходу, лежав велетенський світний силует, високо піднявши над собою довгу, мов корабельна щогла, і гнучку, як небаченої товщини ліана, шию, з величезною плесковатою головою, яка тривожно рухалася з боку на бік.
– Вишикуватися в шеренгу! – тихо прозвучала команда. – Почувати сусіда! Стріляти по світних цілях. Спочатку по рухомих. Собі беру середню на дні. Приготуватися! Цілься! Звук!
У печері несподівано запанувало сум'яття. Страхітливі світлі тіні заметалися, немов охоплені корчами. З блискавичною швидкістю вони носилися у всіх напрямах, то звиваючи в кільця свої довгі гнучкі шиї, то швидко розкручуючи їх. Довгі, плоскі, як у крокодилів, хвости з силою били по боках бочкоподібних тіл. Страховища падали, звивалися, кидалися в сторони, і стрільці ледве встигали змінювати приціл. Ультразвукові пістолети виявилися надто слабими для цих могутніх, величезних організмів. Майже неможливо було відразу знайти і влучити в їхні найважливіші життєві центри.
Гігант, взятий на приціл старшим лейтенантом, у першу мить здригнувся, потім одним могутнім рухом хвоста світною стрілою майнув до склепіння печери. Щось при цьому металічно блиснуло під ним, освітлене його слабим сяйвом, і понеслося вгору, охоплене витком нижньої, товстої частини шиї страховища.
Почувся повний відчаю крик Цоя:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!.. Одночасно дужий удар струменю ледве не збив з ніг
Марата, який стояв рядом з Цоєм, Марат мимоволі змахнув рукою. Місце біля нього було пусте.
– Товаришу старший лейтенант! – вигукнув злякано Марат. – Цой запустив гвинт і зник!
Тим часом паніка серед плаваючих тварин передалася і тим, які досі спокійно лежали на дні. Одна за одною вони відривалися від дна і злітали догори, посилюючи загальне хвилювання.