Страница:
В цей час у внутрішній стіні розсунулися двері, і в камеру вбіг молодий сухорлявий і смаглявий червонофлотець у білій форменці і чорних штанях. Смоляночорне волосся на його голосі було гладко причесане, з рівним білим проділом збоку, але на тім'ї визивно стирчало непокірне жорстке пасмо.
– Що з Павликом? – крикнув він, кидаючись до Скворешні.
– Нічого, Марате Мойсейовичу, нічого! – весело відповів Павлик, вириваючись з рук Скворешні і підбігаючи до молодого червонофлотця.
– Ну, ну, нічого… – втрутизся зоолог. – Роздягай його швидше, Марате, і неси в госпітальний відсік, я зараз же огляну його.
В камеру квапливо увійшла молода людина в білому кітелі – коренаста, чорноволоса, з темножовтим, монгольського типу обличчям. Її вузькі, косо поставлені очі тривожно оглядали водолазів, що роздягалися.
– Цой! Цой! – радісно зустрів його Павлик, не даючи йому промовити й слова. – Я приніс тобі цікавого молюска! Я здоровий, і нічого особливого! Арсен Давидовим говорить, що це новий молюск. Тільки він хворий якийсь. Арсен Давидович хоче, щоб ти його дослідив.
– Матінко! – розсміявся Цой, показуючи два ряди чудових зубів. – Одразу аж три мішки наговорив! Отже, здоровий! Ну, ходім спершу на ремонт, герою!
Всі п'ятеро вийшли з камери і опинилися серед вилискуючого металу, незвичайних, мовчазно працюючих машин і механізмів, тиші і безлюддя.
Розділ IV
Розділ V
– Що з Павликом? – крикнув він, кидаючись до Скворешні.
– Нічого, Марате Мойсейовичу, нічого! – весело відповів Павлик, вириваючись з рук Скворешні і підбігаючи до молодого червонофлотця.
– Ну, ну, нічого… – втрутизся зоолог. – Роздягай його швидше, Марате, і неси в госпітальний відсік, я зараз же огляну його.
В камеру квапливо увійшла молода людина в білому кітелі – коренаста, чорноволоса, з темножовтим, монгольського типу обличчям. Її вузькі, косо поставлені очі тривожно оглядали водолазів, що роздягалися.
– Цой! Цой! – радісно зустрів його Павлик, не даючи йому промовити й слова. – Я приніс тобі цікавого молюска! Я здоровий, і нічого особливого! Арсен Давидовим говорить, що це новий молюск. Тільки він хворий якийсь. Арсен Давидович хоче, щоб ти його дослідив.
– Матінко! – розсміявся Цой, показуючи два ряди чудових зубів. – Одразу аж три мішки наговорив! Отже, здоровий! Ну, ходім спершу на ремонт, герою!
Всі п'ятеро вийшли з камери і опинилися серед вилискуючого металу, незвичайних, мовчазно працюючих машин і механізмів, тиші і безлюддя.
Розділ IV
ЗАГИБЕЛЬ «ДІОГЕНА»
Незважаючи на страшенної сили ураган, який нісся з холодних областей Баффінового моря і Гренландії, на допомогу «Діогенові», першокласному пароплаву, що робив термінові рейси між Шербургом і Нью-Йорком, за першим його сигналом біди протягом двох-трьох годин зібралися десятки пароплавів. Велетенські хвилі, що досягали висоти тринадцяти метрів, згладжувалися потоками нафти і розбивалися підводними повітряними хвильоламами. Парові, дизельні, електричні катери і глісери сновигали взад і вперед, перевозячи людей з судна, що тонуло. Перші жертви були доставлені на «Марію-Антуанетту», яка раніше за інших прибула і розпочала рятівні роботи. Серед цих потерпілих був радянський громадянин Іван Федорович Буняк, тяжко поранений брилою льоду, що зірвалася з айсберга. Буняк повертався з Канади на батьківщину після шестирічної роботи на посаді радянського консула в спокійному, патріархальному Квебеку. В ту мить, коли «Діоген» зштовхнувся з айсбергом, він стояв з своїм чотирнадцятирічним сином біля борту верхньої, дванадцятої, палуби і з її тридцятип'ятиметрової висоти під розмірене погойдування гіганта-пароплава спокійна милувався з безсилої люті стихії. Айсберг виринув з передсвітанкового мороку зовсім несподівано. В таких низьких широтах крижані гори ніколи не спостерігались, і тільки семиденним ураганом можна було пояснити появу айсберга на шляху в «Діогена».
Тієї ночі якраз зіпсувався інфрачервоний фотоапарат з лівого борту, і він не міг своєчасно попередити про наближення крижаної гори. Ураган буз такий сильний, а маса айсберга настільки велика, що удар по борту «Діогена» вийшов надзвичайно могутній і руйнівний. Увесь лівий борт пароплава був понівечений, продавлений, водонепроникні перебірки зім'яті, а верхні палуби засипані і проламані величезними брилами льоду.
Буняка, який лежав непритомний, команда передала на катер з «Марії-Антуанетти», і ніхто не помітив відсутності хлопчика, його сина. Айсберг, що наробив стільки горя, велично віддалявся, злегка погойдуючись на велетенських хвилях, які скаженіли навколо нього, і ніхто не догадався подивитися, що робиться в його численних впадинах, проваллях, печерах і гротах…
Коли роботи по врятуванню пасажирів і команди закінчились, поранені, в тому числі й непритомні, були опізнані. Перекличка, влаштована по радіо між усіма врятованими, встановила, що невистачає трьох чоловік, серед них – Павла Буняка, чотирнадцяти років, сина радянського підданого Івана Буняка. Вирішили, що ці троє під час зіткнення упали в море й загинули. Все ж кілька швидкохідних катерів обслідували протягом п'ятнадцяти хвилин найближчий простір навколо «Діогена», що опускався під воду, і повернулися ні з чим.
Під сумний прощальний рев гудків своїх численних собратів «Діоген» з загаслими котлами поволі занурювався. Пароплави розійшлись, розвозячи врятованих в різні порти європейського узбережжя.
Вслід за ними, як гарматні снаряди, злітали в повітря зелено-червоні боніти, чудові золоті макрелі, то емальово-сині, то пурпурні, але всі з золотистожовтими хвостами.
Великі, дво– і триметрові тунці в мисливському азгрті показували час від часу над поверхнею вод свої жадібно розкриті круглі роти або могутні чорно-сині спини. Полювання розгорялось. Зграї летючих риб безперервно злітали і падали. І ні мисливців, ні дичину не бентежили досить незвичайні і дивовижні для цих місць речі, які плавали то тут, то там серед хвиль: дерев'яні лави, легкі плетені крісла, ґратчасті ящики з капустою, з апельсинами, уламки дощок, японська лакована етажерка, білі, до половини засклені двері, матраци, рятівний круг, обривки соломи – тривожні ознаки нещастя, сумні осиротілі супутники людини.
Ось одна з дорад, понад метр в довжину, після невдалого стрибка через клітку з мертвими курми з гучним сплеском упала назад у воду, але з швидкістю блискавки знову кинулась за своєю жертвою. Вона все дужче й дужче розганялася, ковзаючи по поверхні, наче глісер, і коли летучка, втрачаючи сили, спускалася по стометровій дузі, дорада одним ударом хвоста раптом відірвалася від хвилі, злетіла на кілька метрів навперейми летучці, і в одну мить намічена жертва зникла у величезній круглій пащі доради.
Сонце кидало вже свої останні промені на круглі гребені валів, коли до дорад, боніт, тунців приєднався табун гостромордих дельфінів. Жорстока гра життя і смерті відновилася з новою силою.
Ця повна руху і фарб картина зовсім не привертала однак уваги трьох людей, які допитливо оглядали весь простір навкруги аж до далекого горизонту. Вони стояли на овальній рівній площадці, обгородженій легкими перилами, на вершині невеликого горба з гофрованого металу, пофарбованого в синьо-зелений колір. Біля переднього кінця площадки, майже біля самих перил, горб круто спускався вниз, у воду. Позаду площадки на протязі двох-трьох десятків метрів горб похило спускався до води, як спина величезного кита, і зразу ж губився в її чистій прозорій синяві. На цій спині, наче зсунута на потилицю шапка, містився закруглений зверху бугор з того самого гофрованого металу. Хвиля, що збігала, часом оголювала ще на кілька метрів похилу спину горба, показуючи, що вона тягнеться і далі, під водою.
Горб погойдувався на затихаючій розміреній зибі, то показуючись на гребенях хвиль, то ховаючись у проваллях між ними. Люди стояли на площадці, немов не відчуваючи качки.
Двоє з цих людей, одягнуті в сліпучо білі з золотими ґудзиками кітелі, з золотими шевронами на рукавах і «крабами» на кашкетах, мовчки оглядали горизонт і гребені далеких валів, дивлячись в чудернацькі інструменти, схожі одночасно на біноклі і на підзорні труби.
Третій, широкоплечий велетень, зсутулившись, стояв біля перил позаду начальства, в позі ведмедя, що намагається зберігати дисципліну і шанобливість. На ньому була білосніжна форменка і кашкет-безкозирка. Довгі вуса, обкурені над губами, світлими, білявими завитками звисали нижче підборіддя; маленькі очі на широкому, гладко поголеному кирпатому обличчі дивилися трохи насмішкувато, з добродушною хитринкою. І він не відриваючись уважно і пильно оглядав поверхню океану, не звертаючи уваги на гру хижаків з своїми жертвами.
Сонце заховалося. Швидко, на очах, згущалися сутінки, немовби знизу, з океану, підіймалася велетенська, все щільніша, все густіша запона.
Доради, боніти, дельфіни перестали стрибати. Однак полювання, мабуть, ще тривало під поверхнею. Зграйки летючих риб, як і раніше, з легким потріскуванням розправляючи плавці, злітали, опускалися і, ледве приторкнувшись до гребеня хвилі, знову здіймалися над водою. То одна, то друга з них в темряві, що швидко насувалася, з гучним хлопаючим ударом падала на це дивне судно, на його площадку, б'ючись об його гофровані боки, і, лишаючи на них кров та сріблясту луску, падала в воду.
Висока людина в білому кітелі опустила, нарешті, свій дивний бінокль і махнула рукою.
– Нічого не видно, Лорд, – сказала вона чистою російською мовою. – Мабуть, хлопчик справді загинув. Ми даремно витрачаємо час.
Незважаючи на сутінки, що згущалися, було ще добре видно його обличчя з золотистим загаром, світлу гостру борідку і чисто поголену верхню губу. Трохи зігнутий, з горбочком ніс через відсутність вусів здавався крючкуватим, як дзьоб хижого птаха. Очі сірі, не кліпаючі, завжди напівприкриті тонкими, з синявою повіками, ще більше посилювали цю подібність.
Маленька кремезна людина з великою головою і розкішною чорною бородою, якій позаздрив би будь-який древньоассірійський цар, подивилася на того, хто говорив.
– Все ж нам варто переконатися в цьому, капітане, – промовив він, складаючи свій зоровий прилад. – Тим більше, що втрачений час наш «Піонер» швидко надолужить. Адже ми бачили тільки два трупи, що занурювалися в глибину. Де ж третій?
– Не знаю, Лорд, не знаю. Можливо, він лишився на «Діогені» і той потяг його з собою. Мені дуже шкода хлопчика, але ми не можемо більше лишатися тут. Ходімо, – запропонував капітан і, повернувшись, поволі, мов нехотя, попрямував до відкритого люка, що виднівся біля заднього кінця площадки.
В цю мить велетень здригнувся, випростався і, ледве нахилившись уперед, підняв застережливо руку.
Капітан і Лорд зупинилися. Велетень, наче перетворившись у статую, напружено прислухався.
Тихий плескіт води біля гофрованих бортів судна лише підкреслював тишу над майже заснулою поверхнею океану.
– Що таке, Скворешня? – нетерпляче перервав мовчанку капітан.
– Хіба ви не чули? – схвильовано прогув велетень. – Там людина кричить…
– Що? – Капітан оглянувся і обвів поглядом темні, Що ліниво котилися, хвилі. – Вам почулося, Скворешня!
– Я цілком впевнений, товаришу командир, – витягся на весь свій зріст Скворешня. – Я чув крик… Стоп! – перебив він самого себе і витяг руку в тому напрямі, що й раніше, напружено вглядаючись' кудись у темряву, над головою капітана.
Здалеку долетів довгий і слабий, як спів комара, звук.
– Крик! – прошепотів Лорд. – Я чую крик, капітане!
– Так, так! Але не там, куди показує Скворешня, а з правого борту.
– Ні, товаришу командир, я не помилився, – чемно заперечив Скворешня. – Крик бив прямо по носу.
– Прожектор би запалити… – нерішуче сказав Лорд.
– Ні в якому разі! – категорично заперечив капітан і швидко підійшов до поручнів на передньому кінці площадки.
Їхні верхні прути туї товщали і розширялися у вигляді овального щитка, з кнопками, крихітними важільками, невеликими штурвалами – все з різнобарвно фосфоресціюючими в темряві цифрами і значками.
Капітан натиснув одну з кнопок. З правого, похилого борту судка вирвалося щось темне, широке і довгасте, закруглене зверху і знизу. З тихим свистом і гудінням воно злетіло, як торпеда, вгору і тут же зникло в темряві, Одночасно посередині щитка на поручнях засвітився тьмяним сріблистим світлом невеликий круглий екран.
– Інфрачервоний розвідник! – з захопленням промовив Лорд і замовк, спрямувавши погляд на екран.
Капітан також уважно дивився на цей маленький сріблистий круг, повільно повертаючи штурвал на чверть оберту вправо і вліво. На світлому фоні екрана мелькали якісь розпливчаті тіні, щось схоже на ящик, потім щось плоске з чотирикутними плямами, щось подібне до крісла, лави… Не було сумніву: все, що бачили тут люди на поверхні океану при світлі призахідного сонця, всі плаваючі навколо судна рештки і уламки корабельної аварії – все тепер, в темряві, знову з'являлося одно за одним знайомими, хоч і розпливчатими тінями на матовосріблистому екрані.
– Який геніальний винахід! – захоплено промовив Лорд, не зводячи очей з екрана. – Я ніяк не можу звикнути до цього чудового розвідника. А ось і айсберг!
– Так, – промовив капітан, – але море навколо нього пустельне, і ніяких уламків уже не видно на екрані. Звідки ж долинув до нас цей крик?
– Може, ми погано розглянули уламки під розвідником? – висловив припущення Лорд.
– Цілком можливо, – погодився капітан. – Доведеться густіше прочесати цей сектор і тримати снаряд ближче до води.
Через десять хвилин інфрачервоний розвідник, описуючи густу сітку зигзагів, що звужувалися майже біля самої поверхні води, повернувся до площадки судна і, знову віддаляючись тим же шляхом, пронісся над айсбергом. Все було даремно. Ніде не вдалося помітити й ознаки людини.
– Що це означає? – здивовано запитав Лорд. – Невже хлопчик послав нам свій останній заклик, а потім зірвався і пішов на дно? Як це жахливо!
Зненацька з нічної темряви знову донісся далекий і тонкий крик. Тепер він звучав з якоюсь сповненою відчаю силою. Троє людей на площадці на мить завмерли. Потім Скворешня вигукнув:
– Він на крижині! Він на крижині, товаришу командир!
– Але до айсберга, судячи по ходу розвідника, більше трьох кілометрів, Скворешня. – Ми не почули б крику на такій відстані, – заперечував капітан.
– Не знаю. Я не можу пояснити, але він там, тільки там! Більше йому ніде бути, – схвильовано говорив Скворешня.
– Гаразд, – сказав капітан, – я спрямую снаряд до крижини.
В центрі екрана знову з'явився айсберг. Величезна крижана гора велично здіймалася над водою, тьмяно поблискуючи численними гранями. Вона була порита гротами і проваллями, прикрашеними химерними піками, колонами, башточками. Слухняний кожному рухові штурвала в руках капітана, велетенський айсберг повільно повертався на екрані то тим, то іншим боком. Екран відбивав то грот, то площадку, то темну западину, яка тьмяно відсвічувала ребрами і площинами. Деякі з них були густо засіяні темними плямами, які, як тільки до них наближалося око людини, починали ворушитися, перетворюючись на птахів, часом неспокійно злітали і зараз же сідали назад, на попереднє місце.
– Наш розвідник розбудив цих чайок, фрегатів і фульмарів, – зауважив Лорд. – Може, його помітив хлопчик, і це підбадьорить його. Он він, он він! – закричав він раптом, нахиляючись над екраном.
Капітан різко повернув маленький штурвал у зворотний бік, і айсберг раптом метнувся на екрані, нахилився, зник, Знову з'явився і твердо став. На одному з його майданчиків, майже над кручею, перед широким, наче оркестрова раковина, входом до гроту видно було невелику темну довгасту пляму. Пляма ця швидко, на очах, росла, збільшувалась і через кілька секунд перетворилася на невелику постать людини, розпростерту на майданчику.
– Це він, товариші, він! – схвильовано говорив Лорд.
– Даю одну десяту вперед! – почувся твердий і чіткий голос капітана. – Викликати глісер! Приготуватися до спуску!
– Єсть викликати глісер, приготуватися до спуску! Скворешня повернувся до найближчого товстого стояка поручнів і натиснув кнопку на ньому. На верхньому кінці стояка відкинулася кришка, і Скворешня дістав із отвору невеликий мікрофон, за яким тягся провід. Напів-голосом він передав комусь розпорядження, вставив мікрофон на місце і закрив стояк.
Тимчасом капітан приторкнувся до однієї з кнопок на передньому щитку і перевів по дужці на кілька ділень вправо крайній, що відсвічував червоним, важельок.
Металевий горб здригнувся і рушив уперед дедалі швидше і швидше. Вода з легким плескотом огинала його широкий і круглий ніс, ковзала по численних поздовжніх рівчаках на його боках і змикалася ззаду.
Не зводячи очей з екрана, на якому застигло зображення айсберга з постаттю людини, капітан злегка повернув штурвал, що відсвічував білим світлом. Судно слухняно змінило курс на кілька градусів на південь.
Із люка появилось двоє людей у форменках і безкозирках. За ними показалися два ящики: один більший, довгастий і плесковатий, другий менший, майже кубічний. Люди стали нерухомо по боках люка, кожен із своїм ящиком біля ніг. З щілини, яка відкрилася біля люка, поповзла вниз, тісно прилягаючи до боків судна, гнучка металева драбина і зупинилась, як тільки її нижня перекладина занурилася в воду.
В цю мить потяг великий вітер, і несподіване світло стало раптом розливатися по поверхні океану. Воно з'являлося то тут, то там, то виникаючи з глибини, то опускаючись туди зеленуватоголубими, синюватозеленими світними туманностями і з великої кількості дрібних ніжних іскорок. Вони переливалися червоними відтінками, зливались у великі плями, захоплювали все більше і більше простору, розгорялись на дрібних брижах під вітерцем, як безліч палаючих куль. І раптом вся поверхня океану спалахнула, немов покрилася шаром розпечених до білого залізних ошурків; у наступну мить вона перетворилася на розтоплене рідке срібло з спалахуючими в ньому зірочками, кулями, овалами з кривавочервоних рубінів, зелених ізумрудів, синіх сапфірів. Стало видно, але все здавалось дивовижним, новим, невпізнанним: світло лилося звідусіль, з усіх боків, і тіней не було.
– Пірозоми! – вигукнув Лорд. – Pyrozoma atlantika! Найяскравіша із тварин, що світяться. Яке чудове видовище!
Металевий горб рухався вперед, здіймаючи перед собою і по боках хвилі холодного полум'я. Зненацька біля самого підніжжя горба з цього рідкого полум'я метнулося довге гнучке тіло, все немовби облите сріблистоголубою парчею, і, вигнувшись красивою дугою, пірнуло і зникло. За першим зараз же послідувало друге, потім третє, четверте, і через хвилину табун дельфінів у вогненному фантастичному танці оточив судно і пішов за ним, не відстаючи.
Гучний вигук Скворешні відірвав Лорда від цієї картини і повернув його до дійсності:
– Людина на крижині!
На відстані двохсот метрів від судна височів велетенський айсберг. Він здіймався, мов охоплена полум'ям гора, нестерпно яскрава, переливаючись всіма барвами райдуги, як дивовижний брильянт, повний внутрішнього вогню. На сліпучобілому майданчику айсберга під вхідною раковиною грота чітко вимальовувалась непорушна темна постать людини.
Позаду судна, на відстані кількох десятків метрів від майданчика, під водою раптом сильно забурунило, і судно майже відразу зупинилося.
– Глісер на воду! – скомандував капітан. Людина, яка стояла біля люка, поставила свій ящик на бік і натиснула замок. З безперервним потріскуванням і шарудінням ящик розкрився, розкинувся, почав витягатися, довшати і розширятися і через хвилину перетворився на невеликий гумовий глісер на складному каркасі з блискучих металевих прутиків, смужок і пластинок. З другого ящика тим часом було вийнято невеликий електромотор з складним гвинтом і прикріплено до корми глісера.
Ще мить, і глісер з Скворешнею біля керма і двома його товаришами на борту, сковзнувши на палаючу воду, нечутно понісся до айсберга, обсипаний білими бризками вогню і краплями палаючих самоцвітів.
Здалеку долітав голос Скворешні, що кликав, щось запитував, підбадьорював.
Назад глісер летів, немов на вогненних крилах. З виключеним мотором, він не встиг ще щільно пристати до металевого борту судна, як Скворешня збіг на площадку, тримаючи на руках маленьке людське тіло з безпомічно звисаючими головою і ногами.
– Хлопчик! Хлопчик! – кричав він збудженим і радісним голосом. – Зовсім ще мальчик.
– Живий? – кинувся до поручніз Лорд.
– Непритомний. Спершу стогнав, потім затих.
– Швидше до мене, у госпітальний відсік! – крикнув Лорд, кидаючись до люка і зникаючи в ньому. За ним зник Скворешня з своєю ношею.
Потім спустилися люди з складеними в ящики глісером і двигуном; драбина зникла в своїй щілині.
На площадці лишився сам капітан. Він натиснув кнопку на щитку управління – поручні розімкнулися і розчленилися в кількох вузлових місцях, горизонтальні прути опустилися і, притулившись до стояків, сковзнули разом з ними всередину горба. Капітан оглянув площадку, обдивився пустельний океан і так само спустився в люк. Відкинута назад, наче шапка на потилицю, закруглена вершина зрушила з місця, поповзла по рівчаках на площадку і, дійшовши до її переднього кінця, злилася з горбом і зупинилась.
Зараз же після цього незвичайний горб почав швидко занурюватися і через кілька секунд зник під водою. Вал, що набіг, як велетенський прас пройшовся по тому місцю, де тільки що здіймався горб, немов знищуючи його найменші сліди на поверхні океану.
Тієї ночі якраз зіпсувався інфрачервоний фотоапарат з лівого борту, і він не міг своєчасно попередити про наближення крижаної гори. Ураган буз такий сильний, а маса айсберга настільки велика, що удар по борту «Діогена» вийшов надзвичайно могутній і руйнівний. Увесь лівий борт пароплава був понівечений, продавлений, водонепроникні перебірки зім'яті, а верхні палуби засипані і проламані величезними брилами льоду.
Буняка, який лежав непритомний, команда передала на катер з «Марії-Антуанетти», і ніхто не помітив відсутності хлопчика, його сина. Айсберг, що наробив стільки горя, велично віддалявся, злегка погойдуючись на велетенських хвилях, які скаженіли навколо нього, і ніхто не догадався подивитися, що робиться в його численних впадинах, проваллях, печерах і гротах…
Коли роботи по врятуванню пасажирів і команди закінчились, поранені, в тому числі й непритомні, були опізнані. Перекличка, влаштована по радіо між усіма врятованими, встановила, що невистачає трьох чоловік, серед них – Павла Буняка, чотирнадцяти років, сина радянського підданого Івана Буняка. Вирішили, що ці троє під час зіткнення упали в море й загинули. Все ж кілька швидкохідних катерів обслідували протягом п'ятнадцяти хвилин найближчий простір навколо «Діогена», що опускався під воду, і повернулися ні з чим.
Під сумний прощальний рев гудків своїх численних собратів «Діоген» з загаслими котлами поволі занурювався. Пароплави розійшлись, розвозячи врятованих в різні порти європейського узбережжя.
***
Океан стихав. Довгі похилі зали здіймалися і поволі котилися в далечінь. Після жорстокого урагану життя, яке заховалося було в глибини, знову закипіло на поверхні. Дедалі частіше і частіше з ультрамаринових хвиль випурхували зграйки летючих риб. Розправивши свої плавці, довгі і гострі, схожі на крила ластівки, вони проносилися з сухим шерхотом над валами і знозу ховалися в чистій блакиті океанських вод.Вслід за ними, як гарматні снаряди, злітали в повітря зелено-червоні боніти, чудові золоті макрелі, то емальово-сині, то пурпурні, але всі з золотистожовтими хвостами.
Великі, дво– і триметрові тунці в мисливському азгрті показували час від часу над поверхнею вод свої жадібно розкриті круглі роти або могутні чорно-сині спини. Полювання розгорялось. Зграї летючих риб безперервно злітали і падали. І ні мисливців, ні дичину не бентежили досить незвичайні і дивовижні для цих місць речі, які плавали то тут, то там серед хвиль: дерев'яні лави, легкі плетені крісла, ґратчасті ящики з капустою, з апельсинами, уламки дощок, японська лакована етажерка, білі, до половини засклені двері, матраци, рятівний круг, обривки соломи – тривожні ознаки нещастя, сумні осиротілі супутники людини.
Ось одна з дорад, понад метр в довжину, після невдалого стрибка через клітку з мертвими курми з гучним сплеском упала назад у воду, але з швидкістю блискавки знову кинулась за своєю жертвою. Вона все дужче й дужче розганялася, ковзаючи по поверхні, наче глісер, і коли летучка, втрачаючи сили, спускалася по стометровій дузі, дорада одним ударом хвоста раптом відірвалася від хвилі, злетіла на кілька метрів навперейми летучці, і в одну мить намічена жертва зникла у величезній круглій пащі доради.
Сонце кидало вже свої останні промені на круглі гребені валів, коли до дорад, боніт, тунців приєднався табун гостромордих дельфінів. Жорстока гра життя і смерті відновилася з новою силою.
Ця повна руху і фарб картина зовсім не привертала однак уваги трьох людей, які допитливо оглядали весь простір навкруги аж до далекого горизонту. Вони стояли на овальній рівній площадці, обгородженій легкими перилами, на вершині невеликого горба з гофрованого металу, пофарбованого в синьо-зелений колір. Біля переднього кінця площадки, майже біля самих перил, горб круто спускався вниз, у воду. Позаду площадки на протязі двох-трьох десятків метрів горб похило спускався до води, як спина величезного кита, і зразу ж губився в її чистій прозорій синяві. На цій спині, наче зсунута на потилицю шапка, містився закруглений зверху бугор з того самого гофрованого металу. Хвиля, що збігала, часом оголювала ще на кілька метрів похилу спину горба, показуючи, що вона тягнеться і далі, під водою.
Горб погойдувався на затихаючій розміреній зибі, то показуючись на гребенях хвиль, то ховаючись у проваллях між ними. Люди стояли на площадці, немов не відчуваючи качки.
Двоє з цих людей, одягнуті в сліпучо білі з золотими ґудзиками кітелі, з золотими шевронами на рукавах і «крабами» на кашкетах, мовчки оглядали горизонт і гребені далеких валів, дивлячись в чудернацькі інструменти, схожі одночасно на біноклі і на підзорні труби.
Третій, широкоплечий велетень, зсутулившись, стояв біля перил позаду начальства, в позі ведмедя, що намагається зберігати дисципліну і шанобливість. На ньому була білосніжна форменка і кашкет-безкозирка. Довгі вуса, обкурені над губами, світлими, білявими завитками звисали нижче підборіддя; маленькі очі на широкому, гладко поголеному кирпатому обличчі дивилися трохи насмішкувато, з добродушною хитринкою. І він не відриваючись уважно і пильно оглядав поверхню океану, не звертаючи уваги на гру хижаків з своїми жертвами.
Сонце заховалося. Швидко, на очах, згущалися сутінки, немовби знизу, з океану, підіймалася велетенська, все щільніша, все густіша запона.
Доради, боніти, дельфіни перестали стрибати. Однак полювання, мабуть, ще тривало під поверхнею. Зграйки летючих риб, як і раніше, з легким потріскуванням розправляючи плавці, злітали, опускалися і, ледве приторкнувшись до гребеня хвилі, знову здіймалися над водою. То одна, то друга з них в темряві, що швидко насувалася, з гучним хлопаючим ударом падала на це дивне судно, на його площадку, б'ючись об його гофровані боки, і, лишаючи на них кров та сріблясту луску, падала в воду.
Висока людина в білому кітелі опустила, нарешті, свій дивний бінокль і махнула рукою.
– Нічого не видно, Лорд, – сказала вона чистою російською мовою. – Мабуть, хлопчик справді загинув. Ми даремно витрачаємо час.
Незважаючи на сутінки, що згущалися, було ще добре видно його обличчя з золотистим загаром, світлу гостру борідку і чисто поголену верхню губу. Трохи зігнутий, з горбочком ніс через відсутність вусів здавався крючкуватим, як дзьоб хижого птаха. Очі сірі, не кліпаючі, завжди напівприкриті тонкими, з синявою повіками, ще більше посилювали цю подібність.
Маленька кремезна людина з великою головою і розкішною чорною бородою, якій позаздрив би будь-який древньоассірійський цар, подивилася на того, хто говорив.
– Все ж нам варто переконатися в цьому, капітане, – промовив він, складаючи свій зоровий прилад. – Тим більше, що втрачений час наш «Піонер» швидко надолужить. Адже ми бачили тільки два трупи, що занурювалися в глибину. Де ж третій?
– Не знаю, Лорд, не знаю. Можливо, він лишився на «Діогені» і той потяг його з собою. Мені дуже шкода хлопчика, але ми не можемо більше лишатися тут. Ходімо, – запропонував капітан і, повернувшись, поволі, мов нехотя, попрямував до відкритого люка, що виднівся біля заднього кінця площадки.
В цю мить велетень здригнувся, випростався і, ледве нахилившись уперед, підняв застережливо руку.
Капітан і Лорд зупинилися. Велетень, наче перетворившись у статую, напружено прислухався.
Тихий плескіт води біля гофрованих бортів судна лише підкреслював тишу над майже заснулою поверхнею океану.
– Що таке, Скворешня? – нетерпляче перервав мовчанку капітан.
– Хіба ви не чули? – схвильовано прогув велетень. – Там людина кричить…
– Що? – Капітан оглянувся і обвів поглядом темні, Що ліниво котилися, хвилі. – Вам почулося, Скворешня!
– Я цілком впевнений, товаришу командир, – витягся на весь свій зріст Скворешня. – Я чув крик… Стоп! – перебив він самого себе і витяг руку в тому напрямі, що й раніше, напружено вглядаючись' кудись у темряву, над головою капітана.
Здалеку долетів довгий і слабий, як спів комара, звук.
– Крик! – прошепотів Лорд. – Я чую крик, капітане!
– Так, так! Але не там, куди показує Скворешня, а з правого борту.
– Ні, товаришу командир, я не помилився, – чемно заперечив Скворешня. – Крик бив прямо по носу.
– Прожектор би запалити… – нерішуче сказав Лорд.
– Ні в якому разі! – категорично заперечив капітан і швидко підійшов до поручнів на передньому кінці площадки.
Їхні верхні прути туї товщали і розширялися у вигляді овального щитка, з кнопками, крихітними важільками, невеликими штурвалами – все з різнобарвно фосфоресціюючими в темряві цифрами і значками.
Капітан натиснув одну з кнопок. З правого, похилого борту судка вирвалося щось темне, широке і довгасте, закруглене зверху і знизу. З тихим свистом і гудінням воно злетіло, як торпеда, вгору і тут же зникло в темряві, Одночасно посередині щитка на поручнях засвітився тьмяним сріблистим світлом невеликий круглий екран.
– Інфрачервоний розвідник! – з захопленням промовив Лорд і замовк, спрямувавши погляд на екран.
Капітан також уважно дивився на цей маленький сріблистий круг, повільно повертаючи штурвал на чверть оберту вправо і вліво. На світлому фоні екрана мелькали якісь розпливчаті тіні, щось схоже на ящик, потім щось плоске з чотирикутними плямами, щось подібне до крісла, лави… Не було сумніву: все, що бачили тут люди на поверхні океану при світлі призахідного сонця, всі плаваючі навколо судна рештки і уламки корабельної аварії – все тепер, в темряві, знову з'являлося одно за одним знайомими, хоч і розпливчатими тінями на матовосріблистому екрані.
– Який геніальний винахід! – захоплено промовив Лорд, не зводячи очей з екрана. – Я ніяк не можу звикнути до цього чудового розвідника. А ось і айсберг!
– Так, – промовив капітан, – але море навколо нього пустельне, і ніяких уламків уже не видно на екрані. Звідки ж долинув до нас цей крик?
– Може, ми погано розглянули уламки під розвідником? – висловив припущення Лорд.
– Цілком можливо, – погодився капітан. – Доведеться густіше прочесати цей сектор і тримати снаряд ближче до води.
Через десять хвилин інфрачервоний розвідник, описуючи густу сітку зигзагів, що звужувалися майже біля самої поверхні води, повернувся до площадки судна і, знову віддаляючись тим же шляхом, пронісся над айсбергом. Все було даремно. Ніде не вдалося помітити й ознаки людини.
– Що це означає? – здивовано запитав Лорд. – Невже хлопчик послав нам свій останній заклик, а потім зірвався і пішов на дно? Як це жахливо!
Зненацька з нічної темряви знову донісся далекий і тонкий крик. Тепер він звучав з якоюсь сповненою відчаю силою. Троє людей на площадці на мить завмерли. Потім Скворешня вигукнув:
– Він на крижині! Він на крижині, товаришу командир!
– Але до айсберга, судячи по ходу розвідника, більше трьох кілометрів, Скворешня. – Ми не почули б крику на такій відстані, – заперечував капітан.
– Не знаю. Я не можу пояснити, але він там, тільки там! Більше йому ніде бути, – схвильовано говорив Скворешня.
– Гаразд, – сказав капітан, – я спрямую снаряд до крижини.
В центрі екрана знову з'явився айсберг. Величезна крижана гора велично здіймалася над водою, тьмяно поблискуючи численними гранями. Вона була порита гротами і проваллями, прикрашеними химерними піками, колонами, башточками. Слухняний кожному рухові штурвала в руках капітана, велетенський айсберг повільно повертався на екрані то тим, то іншим боком. Екран відбивав то грот, то площадку, то темну западину, яка тьмяно відсвічувала ребрами і площинами. Деякі з них були густо засіяні темними плямами, які, як тільки до них наближалося око людини, починали ворушитися, перетворюючись на птахів, часом неспокійно злітали і зараз же сідали назад, на попереднє місце.
– Наш розвідник розбудив цих чайок, фрегатів і фульмарів, – зауважив Лорд. – Може, його помітив хлопчик, і це підбадьорить його. Он він, он він! – закричав він раптом, нахиляючись над екраном.
Капітан різко повернув маленький штурвал у зворотний бік, і айсберг раптом метнувся на екрані, нахилився, зник, Знову з'явився і твердо став. На одному з його майданчиків, майже над кручею, перед широким, наче оркестрова раковина, входом до гроту видно було невелику темну довгасту пляму. Пляма ця швидко, на очах, росла, збільшувалась і через кілька секунд перетворилася на невелику постать людини, розпростерту на майданчику.
– Це він, товариші, він! – схвильовано говорив Лорд.
– Даю одну десяту вперед! – почувся твердий і чіткий голос капітана. – Викликати глісер! Приготуватися до спуску!
– Єсть викликати глісер, приготуватися до спуску! Скворешня повернувся до найближчого товстого стояка поручнів і натиснув кнопку на ньому. На верхньому кінці стояка відкинулася кришка, і Скворешня дістав із отвору невеликий мікрофон, за яким тягся провід. Напів-голосом він передав комусь розпорядження, вставив мікрофон на місце і закрив стояк.
Тимчасом капітан приторкнувся до однієї з кнопок на передньому щитку і перевів по дужці на кілька ділень вправо крайній, що відсвічував червоним, важельок.
Металевий горб здригнувся і рушив уперед дедалі швидше і швидше. Вода з легким плескотом огинала його широкий і круглий ніс, ковзала по численних поздовжніх рівчаках на його боках і змикалася ззаду.
Не зводячи очей з екрана, на якому застигло зображення айсберга з постаттю людини, капітан злегка повернув штурвал, що відсвічував білим світлом. Судно слухняно змінило курс на кілька градусів на південь.
Із люка появилось двоє людей у форменках і безкозирках. За ними показалися два ящики: один більший, довгастий і плесковатий, другий менший, майже кубічний. Люди стали нерухомо по боках люка, кожен із своїм ящиком біля ніг. З щілини, яка відкрилася біля люка, поповзла вниз, тісно прилягаючи до боків судна, гнучка металева драбина і зупинилась, як тільки її нижня перекладина занурилася в воду.
В цю мить потяг великий вітер, і несподіване світло стало раптом розливатися по поверхні океану. Воно з'являлося то тут, то там, то виникаючи з глибини, то опускаючись туди зеленуватоголубими, синюватозеленими світними туманностями і з великої кількості дрібних ніжних іскорок. Вони переливалися червоними відтінками, зливались у великі плями, захоплювали все більше і більше простору, розгорялись на дрібних брижах під вітерцем, як безліч палаючих куль. І раптом вся поверхня океану спалахнула, немов покрилася шаром розпечених до білого залізних ошурків; у наступну мить вона перетворилася на розтоплене рідке срібло з спалахуючими в ньому зірочками, кулями, овалами з кривавочервоних рубінів, зелених ізумрудів, синіх сапфірів. Стало видно, але все здавалось дивовижним, новим, невпізнанним: світло лилося звідусіль, з усіх боків, і тіней не було.
– Пірозоми! – вигукнув Лорд. – Pyrozoma atlantika! Найяскравіша із тварин, що світяться. Яке чудове видовище!
Металевий горб рухався вперед, здіймаючи перед собою і по боках хвилі холодного полум'я. Зненацька біля самого підніжжя горба з цього рідкого полум'я метнулося довге гнучке тіло, все немовби облите сріблистоголубою парчею, і, вигнувшись красивою дугою, пірнуло і зникло. За першим зараз же послідувало друге, потім третє, четверте, і через хвилину табун дельфінів у вогненному фантастичному танці оточив судно і пішов за ним, не відстаючи.
Гучний вигук Скворешні відірвав Лорда від цієї картини і повернув його до дійсності:
– Людина на крижині!
На відстані двохсот метрів від судна височів велетенський айсберг. Він здіймався, мов охоплена полум'ям гора, нестерпно яскрава, переливаючись всіма барвами райдуги, як дивовижний брильянт, повний внутрішнього вогню. На сліпучобілому майданчику айсберга під вхідною раковиною грота чітко вимальовувалась непорушна темна постать людини.
Позаду судна, на відстані кількох десятків метрів від майданчика, під водою раптом сильно забурунило, і судно майже відразу зупинилося.
– Глісер на воду! – скомандував капітан. Людина, яка стояла біля люка, поставила свій ящик на бік і натиснула замок. З безперервним потріскуванням і шарудінням ящик розкрився, розкинувся, почав витягатися, довшати і розширятися і через хвилину перетворився на невеликий гумовий глісер на складному каркасі з блискучих металевих прутиків, смужок і пластинок. З другого ящика тим часом було вийнято невеликий електромотор з складним гвинтом і прикріплено до корми глісера.
Ще мить, і глісер з Скворешнею біля керма і двома його товаришами на борту, сковзнувши на палаючу воду, нечутно понісся до айсберга, обсипаний білими бризками вогню і краплями палаючих самоцвітів.
Здалеку долітав голос Скворешні, що кликав, щось запитував, підбадьорював.
Назад глісер летів, немов на вогненних крилах. З виключеним мотором, він не встиг ще щільно пристати до металевого борту судна, як Скворешня збіг на площадку, тримаючи на руках маленьке людське тіло з безпомічно звисаючими головою і ногами.
– Хлопчик! Хлопчик! – кричав він збудженим і радісним голосом. – Зовсім ще мальчик.
– Живий? – кинувся до поручніз Лорд.
– Непритомний. Спершу стогнав, потім затих.
– Швидше до мене, у госпітальний відсік! – крикнув Лорд, кидаючись до люка і зникаючи в ньому. За ним зник Скворешня з своєю ношею.
Потім спустилися люди з складеними в ящики глісером і двигуном; драбина зникла в своїй щілині.
На площадці лишився сам капітан. Він натиснув кнопку на щитку управління – поручні розімкнулися і розчленилися в кількох вузлових місцях, горизонтальні прути опустилися і, притулившись до стояків, сковзнули разом з ними всередину горба. Капітан оглянув площадку, обдивився пустельний океан і так само спустився в люк. Відкинута назад, наче шапка на потилицю, закруглена вершина зрушила з місця, поповзла по рівчаках на площадку і, дійшовши до її переднього кінця, злилася з горбом і зупинилась.
Зараз же після цього незвичайний горб почав швидко занурюватися і через кілька секунд зник під водою. Вал, що набіг, як велетенський прас пройшовся по тому місцю, де тільки що здіймався горб, немов знищуючи його найменші сліди на поверхні океану.
Розділ V
ЗМІНА МАРШРУТУ
Підводний човен був військовим кораблем. Останнє дивовижне досягнення радянської техніки, він зробив би переворот в будівництві підводних човнів усього світу, коли б стали відомими наукові основи його будови і озброєння. Вороги Радянського Союзу неодноразово намагалися добути креслення таємничого підводного човна, одержати матеріали і конструкторські розрахунки. Вороги із Сходу і Заходу напружували всі сили, витрачали величезні кошти, аби тільки розгадати цю таємницю радянського флоту. Навколо заводу, де йшлс будівництво, день і ніч кружляли шпигуни; двоє відповідальних працівників заводу, у яких вони, мабуть, сподівалися здобути дома необхідні матеріали, були знайдені забитими; шпигунів виловлювали, саджали до в'язниці, деяких за убивство розстріляли. Але кількість їх не зменшувалась, а нахабність з наближенням строків закінчення будівництва збільшувалась.
Однак все було безуспішно. Будівництво підводного човна під керівництвом його конструктора Михайла Крє-піна було благополучно закінчене. В глибокій таємниці корабель був спущений на воду, озброєний новою, зовсім незвичайною зброєю захисту і нападу, випробуваний в мілководному Балтійському морі і відправлений в перше далеке плавання – у Владивосток.
Саме там через кілька місяців, як про це настійно говорили всі факти і матеріали, що стали відомі радянському урядові, мала вдарити давно підготовлювана гроза. Давній ворог, який уперто і невтомно добивався панування на Азіатському континенті, не залишав своїх загарбницьких задумів щодо Радянського Примор'я.
Спокійно і пильно партія і уряд Радянського Союзу стежили за своїм сусідом. Вони знали, що 24 серпня, в день народження імператора, чекали прийняття рішень, від яких залежало мирне життя мільйонів трудящих.
Саме напередодні цього вирішального дня, двадцять третього серпня, підводний човен «Піонер» повинен був з'явитися біля далекосхідних берегів Союзу і показати агресорові, що радянські кордони неприступні. Несподівана поява нового надзвичайно могутнього бойового судна повинна була в останню мить змішати карти імперського генерального штабу, зруйнувати його плани і послужити ще одним, додатковим засобом протвереження.
Це перше в історії вільне плавання в недосяжних досі глибинах океану мала використати і радянська наука – для вивчення важливих проблем фізики, хімії і біології моря. Радянська наука перша у світі повинна була розгадати все те таємниче, що ховалося в цих глибинах і збуджувало безконечні суперечки серед учених всіх країн. З цією метою до підводного човна була відряджена група наукових працівників на чолі з відомим радянським зоологом Арсеном Лордкіпанідзе. Вона мусила по-веле-тенському маршруту підводного човна, починаючи від Балтійського моря, через Атлантичний океан, через Гібралтарську протоку, Середземне море, Суецький канал, глибина якого на той час була доведена до тридцяти метрів, через Індійський океан, Китайське море і до Японського моря ретельно вивчити виникнення і проходження течій на глибинах, фауну великих глибин, рельєф морського і океанічного дна, фізичні і хімічні процеси в цих областях. І тут, як завжди, Радянська країна прагнула до того, щоб оборонні і господарські засоби служили одночасно і науці – для розширення влади людини над природою.
Підводний човен ішов до місця свого призначення, дотримуючись глибин не менше двохсот метрів, намагаючись не з'являтися на поверхні. Його похід мусив лишатися таємницею для всього світу, таємницею, яку ховали і зберігали глибини океанів, крізь які він прокладав свій шлях. Такі були інструкції вищого морського командування, якими зобов'язаний був керуватися капітан Воронцов. Відступатися від цих інструкцій йому дозволялося на власний розсуд лише в крайніх випадках.
Впіймавши з «Діогена», що гинув, радіосигнал біди, «Піонер» прибув на місце катастрофи одночасно з рештою суден, що поспішали туди, хоч відстань, яка відділяла його від «Діогена», була в кілька разів більша. Тримаючись на глибині близько двохсот метрів, стежачи за всіма радіо-переговорами «Діогена» і його рятівників, «Піонер» провів потім судно, яке тонуло, до глибини одного кілометра і бачив, як повітря, що скупчилося в його відсіках, під тиском води в сто атмосфер розірвало судно на кілька частин, які потім швидко пішли на дно.
Однак все було безуспішно. Будівництво підводного човна під керівництвом його конструктора Михайла Крє-піна було благополучно закінчене. В глибокій таємниці корабель був спущений на воду, озброєний новою, зовсім незвичайною зброєю захисту і нападу, випробуваний в мілководному Балтійському морі і відправлений в перше далеке плавання – у Владивосток.
Саме там через кілька місяців, як про це настійно говорили всі факти і матеріали, що стали відомі радянському урядові, мала вдарити давно підготовлювана гроза. Давній ворог, який уперто і невтомно добивався панування на Азіатському континенті, не залишав своїх загарбницьких задумів щодо Радянського Примор'я.
Спокійно і пильно партія і уряд Радянського Союзу стежили за своїм сусідом. Вони знали, що 24 серпня, в день народження імператора, чекали прийняття рішень, від яких залежало мирне життя мільйонів трудящих.
Саме напередодні цього вирішального дня, двадцять третього серпня, підводний човен «Піонер» повинен був з'явитися біля далекосхідних берегів Союзу і показати агресорові, що радянські кордони неприступні. Несподівана поява нового надзвичайно могутнього бойового судна повинна була в останню мить змішати карти імперського генерального штабу, зруйнувати його плани і послужити ще одним, додатковим засобом протвереження.
Це перше в історії вільне плавання в недосяжних досі глибинах океану мала використати і радянська наука – для вивчення важливих проблем фізики, хімії і біології моря. Радянська наука перша у світі повинна була розгадати все те таємниче, що ховалося в цих глибинах і збуджувало безконечні суперечки серед учених всіх країн. З цією метою до підводного човна була відряджена група наукових працівників на чолі з відомим радянським зоологом Арсеном Лордкіпанідзе. Вона мусила по-веле-тенському маршруту підводного човна, починаючи від Балтійського моря, через Атлантичний океан, через Гібралтарську протоку, Середземне море, Суецький канал, глибина якого на той час була доведена до тридцяти метрів, через Індійський океан, Китайське море і до Японського моря ретельно вивчити виникнення і проходження течій на глибинах, фауну великих глибин, рельєф морського і океанічного дна, фізичні і хімічні процеси в цих областях. І тут, як завжди, Радянська країна прагнула до того, щоб оборонні і господарські засоби служили одночасно і науці – для розширення влади людини над природою.
Підводний човен ішов до місця свого призначення, дотримуючись глибин не менше двохсот метрів, намагаючись не з'являтися на поверхні. Його похід мусив лишатися таємницею для всього світу, таємницею, яку ховали і зберігали глибини океанів, крізь які він прокладав свій шлях. Такі були інструкції вищого морського командування, якими зобов'язаний був керуватися капітан Воронцов. Відступатися від цих інструкцій йому дозволялося на власний розсуд лише в крайніх випадках.
Впіймавши з «Діогена», що гинув, радіосигнал біди, «Піонер» прибув на місце катастрофи одночасно з рештою суден, що поспішали туди, хоч відстань, яка відділяла його від «Діогена», була в кілька разів більша. Тримаючись на глибині близько двохсот метрів, стежачи за всіма радіо-переговорами «Діогена» і його рятівників, «Піонер» провів потім судно, яке тонуло, до глибини одного кілометра і бачив, як повітря, що скупчилося в його відсіках, під тиском води в сто атмосфер розірвало судно на кілька частин, які потім швидко пішли на дно.