Страница:
Капітан наблизився до труни, пильно, з глибоким сумом подивився на відкрите, спокійне й примирене обличчя лейтенанта, нахилився і віддав йому останній батьківський і товариський поцілунок.
За годину невеликий горбок підносився над могилою, висіченою в дальньому кутку підводної печери, у твердому базальті її дна.
Дюзове кільце, приварене до корпусу, вже міцно стояло на місці; вода з камери газопровідних труб була викачана. Треба було ще поставити нові труби замість знищених вибухом і відбудувати автоматичну апаратуру сигналізації та контролю в камері. За це негайно взялися Козирєв, Скворешня, Ромейко і Матвєєв. Було також багато другорядних недоробок і в інших бригадах.
Протягом усього вечора та першої половини ночі продовжувалася радісно напружена робота в усіх відсіках корабля.
Залишались лічені години. О першій годині тридцять хвилин дев'ятнадцятого серпня «Піонер» мав зробити перші вибухи в дюзах і вийти із свого сховища в простори океану.
Робота кипіла. О вісімнадцятій годині головний акустик Чижов доповів капітанові, що всі ультразвукові прожектори в порядку. О двадцять першій годині сорок п'ять хвилин електрики за допомогою акустиків, які звільнилися від роботи, закінчили відбудову всієї автоматики в камерах балонів з газами, підготували апаратуру для газопровідної камери і почали заправляти проводи всіх сіток під
внутрішню обшивку перебірок та корпусу корабля. Зоолог, Цой та радисти закінчували очищати й шліфувати корму та дюзове кільце від слідів роботи на них. Старший лейтенант Богров, Шелавін та ще два чоловіки з команди в останній раз оглядали, вислуховували, просвічували дефектоскопами корпус підводного човна зсередини та зовні.
Всі нервувалися, щохвилини поглядаючи на годинник. Особливо хвилювалися в газопровідній камері. У механіків щось не ладилося. Кілька труб, уже поставлених на місця, після нової перевірки здалися Козирєву підозрілими, і він їх забракував. Довелося підніматися в склад, відбирати й ставити інші. Час минав, годинник показузав уже двадцять другу годину, а роботи в камері лишалося ще немало.
Тимчасом електрики нетерпляче чекали, коли звільнять камеру, щоб взятися за установлення ежє підготовленої апаратури. їм теж потрібно було на це не менше години – години з чвертю.
Нарешті о двадцять третій годині в газопровідній камері люди випростали спини й змогли витерти піт з обличчя.
Козирєв в останній раз перевірив труби та їх кріплення, і всі вийшли з камери. До неї направилися електрики. О двадцять четвертій годині зоолог, Цой та радисти закінчили очищати й шліфувати кормову частину корабля, дюзового кільця і дюз. Ще через п'ятнадцять хвилин з печери повернувся старший лейтенант із своєю партією: корпус «Піонера», як показала перевірка, був в ідеальному стані.
Капітан наказав старшому лейтенантові взяти всіх вільних людей, щоб прибрати і навантажити матеріали та обладнання, які накопичились поза підводним човном у печері. На цю роботу пішли водолази, радисти, Шелавін, зоолог та інші. Найбільше часу й зусиль потребувало розбирання помосту та клітки навколо дюзового кільця, розплутування тросової збруї «Піонера», зняття електролебідки, прожекторів і освітлювальної сітки.
З якимсь неймовірним шаленством люди кинулися в цю останню атаку. Лише свідомість того, що це дійсно останнє напруження, останнє, яке вимагалося від них, зусилля, допомогло їм мобілізувати рештки своєї волі, енергії і сили. В нуль годин сорок п'ять хвилин все, що знаходилося в печері, було зібране під вихідною площадкою.
Почалося квапливе навантаження. Удвох або по одному, надуваючи повітряні мішки, а у важких випадках пускаючи в хід гвинти, люди піднімали труби, лебідки, бухти тросів, прожектори, мотки проводів, інструменти і все це звалювали у вихідній камері, в кутку, щоб уже потім, на дозвіллі, розібратися та розкласти по місцях. Безладна купа в кутку швидко росла й скоро зайняла цілу стіну.
Скворешня працював то під вихідною площадкою, подаючи товаришам найважчі речі, то сам переносив їх у камеру. І, коли він піднімався до площадки або коли випадали вільні секунди між однією й другою подачею, все частіше та густіше заволікалася голова туманом, заплющувалися очі, і все важче ставало роздирати повіки й опам'ятовуватися. Одного разу, схопившись за труби, він так і простояв з хвилину, заглиблений в якесь забуття, і Матвєєву довелося кілька раз труснути його за плече, щоб примусити отямитися. Було дуже незручно, і Скворєшня не знав, куди подітися від сорому.
– Що це з вами сталося, Андрію Васильовичу? – спитав Матвєєв, підставляючи спину під новий вантаж.
– А так, знаєш… замислився… згадав про Горєлова… – зам'явшись, сказав Скворешня перше, що спало йому на думку.
– А-а… – розуміючи протягнув Матвєєв. – Так… є про що подумати.
Закінчували вантаження під гойдання й посування «Піонера» то вперед, то назад, то в різні боки; електрики та механіки випробовували вже роботу ходових і рульових дюз. Дно' печери на цей час майже зовсім очистилося. Останній дріб'язок підібрав Скворешня.
– Все? – спитав з камери старший лейтенант.
– Все! – почувся знизу голос Скворешні.
– Піднімайтесь! Починаю перекличку!
– Єсть підніматися! – відповів Скворешня, показуючись над площадкою з величезним оберемком інструментів.
Він прослизнув у камеру, і старший лейтенант ледве встиг ткнути в нього пальцем, сказавши:
– Один.
Не віддаючи розпорядження про підняття площадки, старший лейтенант продовжував лічити решту людей, які заповнювали камеру.
– Два… три… п'ять… вісім…
Людей було багато – сімнадцять чоловік. Поки йшла перекличка, площадка все ще не була піднята, і ніхто не звертав на це уваги.
Нарешті старший лейтенант закінчив:
– Всі в наявності. Підняти площадку! Зсунути двері! Відкрити вентиляцію!
Вода швидко спадала, скоро й тиск повітря в камері був доведений до нормального.
Хвилюючись і кваплячись, усі нетерпляче знімали з себе скафандри, поспішаючи скоріше опинитися на своїх постах біля механізмів і апаратів, щоб бути на місці під час відплиття. Останнім вибіг з камери старший лейтенант і, помчавши до центрального поста, на бігу крикнув Кру-тицькому, черговому водолазові біля вихідної камери:
– Усі в наявності! Задраїти камеру!
– Єсть задраїти камеру!
Все ж Крутицький просунув у двері голову. Лише упевнившись, що в камері нікого немає, він задраїв водонепроникні двері камери, замкнув гніздо з кнопкою від привода й подався допомагати в прибиранні відсіків.
Пролунав гучний авральний сигнал:
– Всі по місцях!
Команда завмерла на своїх постах.
У центральному посту капітан натиснув крайню ліву клавішу на клавіатурі ходового управління.
Підводний човен здригнувся, по корпусу й палубі пробігло дрібне, але цілком відчутне тремтіння.
«Піонер» рушив з місця.
Почався останній, гігантський перегін – туди, до далеких берегів рідної Країни Рад…
Дрож ставав усе дрібнішим, завмирав, танув і нарешті майже зовсім зник.
«Піонер» вийшов із свого сховища і плив уже серед безмежних просторів океану, що розкрилися перед ним на екрані центрального поста. Ультразвукові прожектори уважно обмацували своїми променями водні товщі на двадцять кілометрів навкруги, два інфрачервоних розвідники за п'ятдесят кілометрів попереду підводного човна шугали вгорі, внизу, на всі боки, доносячи в центральний пост про помічене.
Навкруги було пустинно, спокійно, попереду розстилався безпечний шлях.
«Піонер» опустився на глибину в п'ятсот метрів, оповив себе паровою пеленою, ліг на курс і, все швидше розвиваючи хід, ринувся вперед.
Механізми й апарати працювали безвідказно, чітко й плавно, безшумні вибухи дюз злилися в безперервний потужний ураган, десятки й сотні кілометрів з нестримною швидкістю відкладалися позаду.
Таємниця острова Рапа-Нуї відлетіла від нього.
Саме в ці радісні, хвилюючі години старший радист Плетньов подав капітанові перехоплену і розшифровану радіограму з крейсера.
Радіограма, додатково до попереднього донесення, сповіщала морський генеральний штаб, що, незважаючи на всі вжиті заходи рятування, есмінець «Сазані II» на шляху від острова Рапа-Нуї до бази також затонув від завданих йому під час бою біля острова пошкоджень. Крім того, у радіограмі повідомлялось, що дві години тому командир крейсера капітан Маеда, не знісши безчестя поразки, вчинив над собою харакірі, в чому йому з сердечною дружбою та любов'ю допоміг лейтенант Тозіні. Командування крейсером прийняв старший лейтенант Ясо Накано.
По всіх відсіках «Піонера» знову продзвеніла трель аврального відбою. Вона лунала м'якою солодкою мелодією у вухах тих, кому несла спокій і сон…
Не відпочивав лише «Піонер». Невтомно і без відпочинку він навально й нестримно розсікав підводні товщі, несучи в собі нетерпляче щастя чекання, радість наближення до завітної мети. Все нові й нові сотні й тисячі кілометрів утікали назад, зникали в туманній далині.
Матвеєв прокинувся, коли підводний човен порівнявся з першими кораловими атолами Маркізького архіпелагу. Він бадьоро схопився з койки, засвітив світло і, побачивши порожню койку Скворешні, свого сусіда по каюті, подумав: «Уже встав? От невтомний!»
За цією думкою промайнула інша: у механіків, як і скрізь на кораблі, залишилося багато недоробок, які передбачалося усунуту вже в дорозі. Водолази працювали весь час з механіками, і треба було поспішати до них на допомогу. Матвєєв швидко прибрав койку, навів свій туалет і попрямував у їдальню. Тут він побачив Козирєва, Ромейка та ще кілька чоловік, які сиділи за столиками і з апетитом, після майже добового голодування, уминали їжу.
Матвєєв виструнчився перед Козирєвим і офіціальним тонем спитав:
– Товаришу виконуючий обов'язки головного механіка, дозвольте спитати…
– Будь ласка, товаришу Матвєєв, – так само офіціально відповів Козирєв.
– Накажете водолазам розпочати ліквідацію недоробок?
– Так. Всім, хто прокинувся. А втім, зараз буде загальна побудка. Поїжте й приходьте у водневу камеру.
– Єсть.
– А товариш Скворешня ще спить?
– Ні. Коли я прокинувся, його вже не було в каюті.
– Ага! Коли поїсте, відшукайте його і приходьте разом до нас… Ходімо, товаришу Ромейко.
Нашвидку поївши, Матвєєв пішов шукати Скворешню. Однак ніхто, до кого б не звертався Матвєєв, не бачив Скворсшню, не зустрічав його. Матвєєв заглянув у всі відсіки, обдивився всі каюти, червоний куток, склади, навіть наукові кабінети і лабораторії – Скворешня як у воду впав! Здивування Матвєєва змінилося занепокоєнням.
Уже пролунала загальна побудка, люди виходили із своїх кают, заповнювали їдальню, розходилися вже на роботи – Скворешні ніде не було, ніхто нічого про нього не знав. Украй розгублений, Матвєєв попрямував у центральний пост і доповів вахтовому командиру старшому лейтенантові Богрову про зникнення старшини водолазів.
– Та що ж це? – здивувався старший лейтенант. – Голка в сіні?
– Не знаю, товаришу старший лейтенанті Я обшукав увесь підводний човен і не міг його знайти. Ніхто його не бачив.
У центральний пост увійшов капітан. Старший лейтенант доповів йому про подію.
За хвилину в усіх приміщеннях та відсіках корабля з репродукторів пролунала команда:
– Старшині водолазів, товаришеві Скворешні, негайно з'явитися в центральний пост, до вахтового командира!
Минуло три, п'ять, десять хвилин. Скворешня не з'являвся.
Були організовані найретельніші розшуки. Спеціальний наряд протягом години обшукував корабель, проникав в усі щілини, заглядав під койки, мало не перетрушував матраци – Скворешня зник!
Донесення про безрезультатність розшуків капітан вислухав з поблідлим обличчям.
Відпустивши начальника наряду, він повернувся до старшого лейтенанта і комісара.
– Сталося щось незрозуміле, – глухо сказав він, опускаючись на стілець. – Нещастя. Невже ми могли його забути в печері?
– Не може бути, Миколо Борисовичу, – схвильовано відповів старший лейтенант. – Я дуже добре пам'ятаю, що він останнім прибув у вихідну камеру з купою дріб'язку в руках… Саме з нього я почав перелік людей у камері. Зі мною вийшло з підводного човна сімнадцять чоловік, і всі сімнадцять були в наявності перед… перед підняттям вихідної площадки.
Густа краска почала раптом заливати обличчя старшого лейтенанта. В його очах промайнула розгубленість. Він дивився на капітана, намагаючись щось пригадати і наче сам лякаючись цієї згадки. Нарешті, через силу проштовхуючи слова, що застрягали в горлі, він промовив:
– Мені здається, що поки йшов перелік, площадка лишалася непіднятою, вихід був відкритий… Невже? Навіщо це йому потрібно було?.. Невже він міг вийти за моєю спиною?..
– Але тоді це бачили б інші, – зауважив комісар.
– Так, так! – жваво обернувся до нього старший лейтенант. – Ви цілком маєте рацію! З сімнадцяти чоловік хоч один, напевно, помітив би вихід Скворешні,
– Але коли б він не виходив, то був би тоді на підводному човні, – заперечив капітан. – Проте його тут немає. Лишається припустити, що ваше перше пояснення єдино вірне: ніхто не помітив, як він вийшов з камери. Площадка піднялася, і людина залишилася за бортом.
Капітан заплющив очі й опустив голову.
Старший лейтенант мовчав, не знаючи, що сказати. Комісар, не зводячи очей, пильно дивився на пустинну смугу екрана.
Обличчя старшого лейтенанта раптом оживилося новою думкою:
– Миколо Борисовичу, – звернувся він до капітана, – якщо Скворешня залишився в печері, то чому, побачивши, що площадка піднімається, він не закричав нам, чому не промовив ані звуку? Адже ми ще були в скафандрах, радіотелефон у всіх нас працював справно до останньої хвилини. Далі… Невже він міг не помітити, як почали працювати дюзи? Нарешті, навіть коли «Піонер» уже вийшов з печери, Скворешня мав можливість на віддалі до двохсот кілометрів викликати центральний пост. Чи можна припустити, що так довго він не помічав відсутності підводного човна?
Мовчання панувало е центральному посту. Всі не знали, що й думати, марно намагаючись пояснити незбагненне зникнення Скворешні.
Почувся квапливий стукіт у двері.
– Зайдіть! – сказав капітан.
У центральний пост скоріше вбіг, аніж увійшов, стривожений зоолог.
– Товариші! Капітане! – промовив він, ледве переступивши поріг. – Вся команда впевнена, що ми залишили Скворешню в печері! Чи може це бути? Кажуть, що в останній момент він, певно, вийшов за якою-небудь забутою дрібницею: адже він страшенно бережливий, скнара – це всім відомо! І тут піднялася площадка… А Матвєєв каже, що із Скворешнею було щось не гаразд перед закінченням вантаження. Матвєєв бачив його в якомусь остовпінні. Він його насилу примусив отямитися. Я розпитував також інших, що працювали з ним. Козирєв пригадує, як щось подібне трапилося із Скворешнею в газопровідній камері. І Козирєв і Матвєєв гадають, що, вийшовши востаннє з підводного човна, Скворешня знепритомнів і не помітив його виходу з печери. Це жахливо! Треба що-небудь зробити! Якщо непритомність триватиме довго, то Скворешня неминуче задихнеться в своєму скафандрі. Що ж тепер робити? Треба повернутися! Врятувати його!
У капітана впало серце: справа набувала вже реального, цілком правдоподібного пояснення.
Негайно викликали Матвєєва і Козирєва. Вони підтвердили передане зоологом. Крім того, вони повідомили, наче Плетньов навіть бачив, як Скворешня вийшов з підводного човна під час переліку людей. Покликали Плет-ньова. Він не міг певно сказати, що бачив, як Скворешня вийшов з камери. Але під час переліку людей якась тінь, схожа на силует людини, майнула на краю площадки й відразу ж зникла. Поспішаючи швидше на роботу, Плетньов не звернув на це уваги, гадаючи, що це просто яка-небудь риба пропливла в печері, а потім він забув про це, Тепер же лишається думати, що це була тінь саме Скворешні.
У центральному посту знову залишилися тільки капітан, старший лейтенант, комісар та зоолог.
Тяжке мовчання тривало недовго. Зоолог перший порушив його. Голос ученого пролунав, повний пристрасті й болю.
– Невже ми залишимо його? Треба повернутися, поки ще є надія застати його в живих! Треба повернутися! Людина за бортом!.. Ми не можемо кинути його, самотнього, на одиноку жахливу смерть…
Його голос урвався, і він замовк.
Капітан поволі звів на зоолога очі – сірі, тверді, видющі й невидющі. Рука, яка лежала на столі, безупинно вибивала тихий частий дроб, часом, здавалося, схожий на Дрож.
Капітан глухо промовив:
– Ви забуваєте, Арсене Давидовичу: двадцять третього серпня, о шостій годині ранку, «Піонер» повинен бути у Владивостоці. І він буде там! Цього дня і о цій годині, – якщо потрібко буде, хоч би ціною загибелі моєї або кого-небудь іншого. Вітчизна чекає свого підводного човна. Уряд і партія вимагають цього. Підводний човен піде своїм курсом.
– Тоді пошліть мене до нього! – закричав зоолог, змахнувши руками. – Я тут не потрібний уже! Я навантажусь киснем, акумуляторами, їжею і, може, зумію ще врятувати його.
– Це буде безцільно, Арсене Давидовичу, – тихо сказав старший лейтенант. – Минула вже доба: вам у скафандрі потрібно буде ще три доби, щоб дістатися до острова. В якому стані знайдете ви там Скворешню? Якщо тільки ви взагалі знайдете його на старому місці… і якщо ви самі доберетесь туди: запасів кисню, енергії, їжі у вашому скафандрі може вистачити максимально на дві доби.
Якусь мить зоолог стояв непорушно. Потім, схопившись за голову, вибіг з центрального поста.
Капітан, старший лейтенант і комісар мовчки провели його очима.
За хвилину капітан важко підвівся з стільця.
– Олександре Леонідовичу, візьміть на себе керівництво роботами по ліквідації недоробок. Людей не квапити, не перевтомлювати. Розпорядок вахт нормальний.
Він кивнув головою і вийшов. Слідом за ним вийшов і комісар.
«Піонер» продовжував нестримно нестись за раніше визначеним курсом…
Пішов друг, з яким всього лише за два місяці знайомства пережито було стільки, скільки не зазнав Павлик за всі попередні чотирнадцять років свого життя. Пішов добродушний велетень, що покорив серце хлопчика своєю надлюдською силою, простотою незлобивої, безхитрої душі, буденною мужністю. Кожним кроком своїм, кожним вчинком він вів Павлика за собою шляхом непомітного героїзму в повсякденному, звичайному житті, у роботі, в бою з природою і ворогами…
І, залишившись сам у каюті Плетньова, Павлик уявив собі свого друга непереможним богатирем, стародавнім норманським вікінгом з довгими світлими кучерявими вусами, з новим, незвичайно суворим прекрасним обличчям.
І Павлик падав на подушку своєї койки, уткнувшись у неї обличчям, здригався у нечутних риданнях, що краяли серце.
І з ким би він не зустрічався у ці години на роботі, в їдальні, під час відпочинку – на всіх обличчях він бачив відображення тієї ж мовчазної замкнутої скорботи. І, сам не усвідомлюючи цього, він був вдячний кожному за те, що не почував себе самотнім у своїм горі, що його біль зливається й розчиняється в загальному почутті любові до його друга та вболівання за його долю…
Лише одного разу, перед Маратом, він не витримав і розкрив своє змучене серце. Наприкінці дня, того жахливого дня, на початку якого стала відомою доля Скворешні, Павлик зустрів Марата в порожньому коридорі. Марат ішов з якимсь дивним обличчям, з очима, які болісно шукали щось втрачене, що ось-ось мусить появитися, знайтись і повернути щастя, яке наповнювало досі його життя…
– Марате, – тихо, здавленим голосом зупинив його Павлик, – ти не пам'ятаєш? Я давно дав йому почитати книжку з бібліотеки… «Роб-Рой» Вальтера Скотта. Він сказав, що ти взяв її у нього. Вона в тебе, Марате?
Голос у нього затремтів, губи скривилися. Він сховав обличчя в сльозах, що нестримно гекли, на грудях Марата і уривистим голосом промовив:
– Ах, Марате, як йому подобалася ця книга! Як йому подобався Роб-Рой! Він казав: «Oт це герой!» А сам? А сам?..
Марат, наче тільки що опам'ятався, помовчав, потім поклав руку на голову хлопчика.
– Не плач, Павлику… Ми повинні бути завжди готові до цього… Уяви собі, що він загинув у бою…
– Так то ж у бою! – вигукнув Павлик, відриваючи мокре обличчя від грудей Марата. – А тут?
– І це був бій, голубчику. Бій за врятування «Піонера». І він загинув на бойовому посту.
Павлик помовчав, потім, схиливши голову й витираючи кулаком сльози, прошепотів:
– Я його ніколи, ніколи не забуду! А ти, Марате?
– Я теж, Павлику… – зітхнув Марат, і чубчик на його тімені сумно затремтів.
Вони помовчали, потім Марат сказав:
– Ти чув, Павлику, капітан послав радіограму у Владивосток і повідомив про цю подію… Він просив негайно послати на острів найкращий, найбільш швидкохідний гідроплан, щоб відшукати Скворешню живого чи мертвого. Він долетить до острова ще скоріше, ніж міг би повернутися туди підводний човен. І капітан ще запропонував, щоб підводний човен зустрів гідроплан де-небудь в океані і передав йому свого водолаза із скафандром. Кажуть, що Арсен Давидович упросив капітана, щоб саме його відправили туди на гідроплані. Адже він лікар і досвідчений водолаз.
– Який він чудовий, наш капітан! – із захопленням сказав Павлик. – І Арсен Давидович теж… – Потім, зітхнувши, додав: – І всі тут такі хороші… Правда, Марате?
Розділ XIII
За годину невеликий горбок підносився над могилою, висіченою в дальньому кутку підводної печери, у твердому базальті її дна.
***
Відразу ж після закінчення сумної церемонії, команда повернулася до перерваної роботи.Дюзове кільце, приварене до корпусу, вже міцно стояло на місці; вода з камери газопровідних труб була викачана. Треба було ще поставити нові труби замість знищених вибухом і відбудувати автоматичну апаратуру сигналізації та контролю в камері. За це негайно взялися Козирєв, Скворешня, Ромейко і Матвєєв. Було також багато другорядних недоробок і в інших бригадах.
Протягом усього вечора та першої половини ночі продовжувалася радісно напружена робота в усіх відсіках корабля.
Залишались лічені години. О першій годині тридцять хвилин дев'ятнадцятого серпня «Піонер» мав зробити перші вибухи в дюзах і вийти із свого сховища в простори океану.
Робота кипіла. О вісімнадцятій годині головний акустик Чижов доповів капітанові, що всі ультразвукові прожектори в порядку. О двадцять першій годині сорок п'ять хвилин електрики за допомогою акустиків, які звільнилися від роботи, закінчили відбудову всієї автоматики в камерах балонів з газами, підготували апаратуру для газопровідної камери і почали заправляти проводи всіх сіток під
внутрішню обшивку перебірок та корпусу корабля. Зоолог, Цой та радисти закінчували очищати й шліфувати корму та дюзове кільце від слідів роботи на них. Старший лейтенант Богров, Шелавін та ще два чоловіки з команди в останній раз оглядали, вислуховували, просвічували дефектоскопами корпус підводного човна зсередини та зовні.
Всі нервувалися, щохвилини поглядаючи на годинник. Особливо хвилювалися в газопровідній камері. У механіків щось не ладилося. Кілька труб, уже поставлених на місця, після нової перевірки здалися Козирєву підозрілими, і він їх забракував. Довелося підніматися в склад, відбирати й ставити інші. Час минав, годинник показузав уже двадцять другу годину, а роботи в камері лишалося ще немало.
Тимчасом електрики нетерпляче чекали, коли звільнять камеру, щоб взятися за установлення ежє підготовленої апаратури. їм теж потрібно було на це не менше години – години з чвертю.
Нарешті о двадцять третій годині в газопровідній камері люди випростали спини й змогли витерти піт з обличчя.
Козирєв в останній раз перевірив труби та їх кріплення, і всі вийшли з камери. До неї направилися електрики. О двадцять четвертій годині зоолог, Цой та радисти закінчили очищати й шліфувати кормову частину корабля, дюзового кільця і дюз. Ще через п'ятнадцять хвилин з печери повернувся старший лейтенант із своєю партією: корпус «Піонера», як показала перевірка, був в ідеальному стані.
Капітан наказав старшому лейтенантові взяти всіх вільних людей, щоб прибрати і навантажити матеріали та обладнання, які накопичились поза підводним човном у печері. На цю роботу пішли водолази, радисти, Шелавін, зоолог та інші. Найбільше часу й зусиль потребувало розбирання помосту та клітки навколо дюзового кільця, розплутування тросової збруї «Піонера», зняття електролебідки, прожекторів і освітлювальної сітки.
З якимсь неймовірним шаленством люди кинулися в цю останню атаку. Лише свідомість того, що це дійсно останнє напруження, останнє, яке вимагалося від них, зусилля, допомогло їм мобілізувати рештки своєї волі, енергії і сили. В нуль годин сорок п'ять хвилин все, що знаходилося в печері, було зібране під вихідною площадкою.
Почалося квапливе навантаження. Удвох або по одному, надуваючи повітряні мішки, а у важких випадках пускаючи в хід гвинти, люди піднімали труби, лебідки, бухти тросів, прожектори, мотки проводів, інструменти і все це звалювали у вихідній камері, в кутку, щоб уже потім, на дозвіллі, розібратися та розкласти по місцях. Безладна купа в кутку швидко росла й скоро зайняла цілу стіну.
Скворешня працював то під вихідною площадкою, подаючи товаришам найважчі речі, то сам переносив їх у камеру. І, коли він піднімався до площадки або коли випадали вільні секунди між однією й другою подачею, все частіше та густіше заволікалася голова туманом, заплющувалися очі, і все важче ставало роздирати повіки й опам'ятовуватися. Одного разу, схопившись за труби, він так і простояв з хвилину, заглиблений в якесь забуття, і Матвєєву довелося кілька раз труснути його за плече, щоб примусити отямитися. Було дуже незручно, і Скворєшня не знав, куди подітися від сорому.
– Що це з вами сталося, Андрію Васильовичу? – спитав Матвєєв, підставляючи спину під новий вантаж.
– А так, знаєш… замислився… згадав про Горєлова… – зам'явшись, сказав Скворешня перше, що спало йому на думку.
– А-а… – розуміючи протягнув Матвєєв. – Так… є про що подумати.
Закінчували вантаження під гойдання й посування «Піонера» то вперед, то назад, то в різні боки; електрики та механіки випробовували вже роботу ходових і рульових дюз. Дно' печери на цей час майже зовсім очистилося. Останній дріб'язок підібрав Скворешня.
– Все? – спитав з камери старший лейтенант.
– Все! – почувся знизу голос Скворешні.
– Піднімайтесь! Починаю перекличку!
– Єсть підніматися! – відповів Скворешня, показуючись над площадкою з величезним оберемком інструментів.
Він прослизнув у камеру, і старший лейтенант ледве встиг ткнути в нього пальцем, сказавши:
– Один.
Не віддаючи розпорядження про підняття площадки, старший лейтенант продовжував лічити решту людей, які заповнювали камеру.
– Два… три… п'ять… вісім…
Людей було багато – сімнадцять чоловік. Поки йшла перекличка, площадка все ще не була піднята, і ніхто не звертав на це уваги.
Нарешті старший лейтенант закінчив:
– Всі в наявності. Підняти площадку! Зсунути двері! Відкрити вентиляцію!
Вода швидко спадала, скоро й тиск повітря в камері був доведений до нормального.
Хвилюючись і кваплячись, усі нетерпляче знімали з себе скафандри, поспішаючи скоріше опинитися на своїх постах біля механізмів і апаратів, щоб бути на місці під час відплиття. Останнім вибіг з камери старший лейтенант і, помчавши до центрального поста, на бігу крикнув Кру-тицькому, черговому водолазові біля вихідної камери:
– Усі в наявності! Задраїти камеру!
– Єсть задраїти камеру!
Все ж Крутицький просунув у двері голову. Лише упевнившись, що в камері нікого немає, він задраїв водонепроникні двері камери, замкнув гніздо з кнопкою від привода й подався допомагати в прибиранні відсіків.
Пролунав гучний авральний сигнал:
– Всі по місцях!
Команда завмерла на своїх постах.
У центральному посту капітан натиснув крайню ліву клавішу на клавіатурі ходового управління.
Підводний човен здригнувся, по корпусу й палубі пробігло дрібне, але цілком відчутне тремтіння.
«Піонер» рушив з місця.
Почався останній, гігантський перегін – туди, до далеких берегів рідної Країни Рад…
Дрож ставав усе дрібнішим, завмирав, танув і нарешті майже зовсім зник.
«Піонер» вийшов із свого сховища і плив уже серед безмежних просторів океану, що розкрилися перед ним на екрані центрального поста. Ультразвукові прожектори уважно обмацували своїми променями водні товщі на двадцять кілометрів навкруги, два інфрачервоних розвідники за п'ятдесят кілометрів попереду підводного човна шугали вгорі, внизу, на всі боки, доносячи в центральний пост про помічене.
Навкруги було пустинно, спокійно, попереду розстилався безпечний шлях.
«Піонер» опустився на глибину в п'ятсот метрів, оповив себе паровою пеленою, ліг на курс і, все швидше розвиваючи хід, ринувся вперед.
Механізми й апарати працювали безвідказно, чітко й плавно, безшумні вибухи дюз злилися в безперервний потужний ураган, десятки й сотні кілометрів з нестримною швидкістю відкладалися позаду.
Таємниця острова Рапа-Нуї відлетіла від нього.
Саме в ці радісні, хвилюючі години старший радист Плетньов подав капітанові перехоплену і розшифровану радіограму з крейсера.
Радіограма, додатково до попереднього донесення, сповіщала морський генеральний штаб, що, незважаючи на всі вжиті заходи рятування, есмінець «Сазані II» на шляху від острова Рапа-Нуї до бази також затонув від завданих йому під час бою біля острова пошкоджень. Крім того, у радіограмі повідомлялось, що дві години тому командир крейсера капітан Маеда, не знісши безчестя поразки, вчинив над собою харакірі, в чому йому з сердечною дружбою та любов'ю допоміг лейтенант Тозіні. Командування крейсером прийняв старший лейтенант Ясо Накано.
По всіх відсіках «Піонера» знову продзвеніла трель аврального відбою. Вона лунала м'якою солодкою мелодією у вухах тих, кому несла спокій і сон…
Не відпочивав лише «Піонер». Невтомно і без відпочинку він навально й нестримно розсікав підводні товщі, несучи в собі нетерпляче щастя чекання, радість наближення до завітної мети. Все нові й нові сотні й тисячі кілометрів утікали назад, зникали в туманній далині.
***
Немов гігантський розжарений снаряд, «Піонер» нісся над безпечними глибинами пустинного в цих місцях океану. Лише через двадцять годин, наближаючись до широко розкинутого архіпелагу незчисленних і дрібних, як пил, коралових островів Паумоту, «Піонер» трохи зменшив швидкість. Знаючи чудову здатність підводного човна самостійно, автоматично маневрувати при зустрічі з підводними перешкодами, можна було б дивуватися такій надмірній обережності, але капітан не хотів допустити ні найменшого риску в цьому відповідальному поході. Лише пройшовши широким, в кілька сот кілометрів, проходом між островами Паумоту й сусідніми – Маркізькими, «Піонер» довів хід до максимального і з попередньою швидкістю помчав на північний захід.Матвеєв прокинувся, коли підводний човен порівнявся з першими кораловими атолами Маркізького архіпелагу. Він бадьоро схопився з койки, засвітив світло і, побачивши порожню койку Скворешні, свого сусіда по каюті, подумав: «Уже встав? От невтомний!»
За цією думкою промайнула інша: у механіків, як і скрізь на кораблі, залишилося багато недоробок, які передбачалося усунуту вже в дорозі. Водолази працювали весь час з механіками, і треба було поспішати до них на допомогу. Матвєєв швидко прибрав койку, навів свій туалет і попрямував у їдальню. Тут він побачив Козирєва, Ромейка та ще кілька чоловік, які сиділи за столиками і з апетитом, після майже добового голодування, уминали їжу.
Матвєєв виструнчився перед Козирєвим і офіціальним тонем спитав:
– Товаришу виконуючий обов'язки головного механіка, дозвольте спитати…
– Будь ласка, товаришу Матвєєв, – так само офіціально відповів Козирєв.
– Накажете водолазам розпочати ліквідацію недоробок?
– Так. Всім, хто прокинувся. А втім, зараз буде загальна побудка. Поїжте й приходьте у водневу камеру.
– Єсть.
– А товариш Скворешня ще спить?
– Ні. Коли я прокинувся, його вже не було в каюті.
– Ага! Коли поїсте, відшукайте його і приходьте разом до нас… Ходімо, товаришу Ромейко.
Нашвидку поївши, Матвєєв пішов шукати Скворешню. Однак ніхто, до кого б не звертався Матвєєв, не бачив Скворсшню, не зустрічав його. Матвєєв заглянув у всі відсіки, обдивився всі каюти, червоний куток, склади, навіть наукові кабінети і лабораторії – Скворешня як у воду впав! Здивування Матвєєва змінилося занепокоєнням.
Уже пролунала загальна побудка, люди виходили із своїх кают, заповнювали їдальню, розходилися вже на роботи – Скворешні ніде не було, ніхто нічого про нього не знав. Украй розгублений, Матвєєв попрямував у центральний пост і доповів вахтовому командиру старшому лейтенантові Богрову про зникнення старшини водолазів.
– Та що ж це? – здивувався старший лейтенант. – Голка в сіні?
– Не знаю, товаришу старший лейтенанті Я обшукав увесь підводний човен і не міг його знайти. Ніхто його не бачив.
У центральний пост увійшов капітан. Старший лейтенант доповів йому про подію.
За хвилину в усіх приміщеннях та відсіках корабля з репродукторів пролунала команда:
– Старшині водолазів, товаришеві Скворешні, негайно з'явитися в центральний пост, до вахтового командира!
Минуло три, п'ять, десять хвилин. Скворешня не з'являвся.
Були організовані найретельніші розшуки. Спеціальний наряд протягом години обшукував корабель, проникав в усі щілини, заглядав під койки, мало не перетрушував матраци – Скворешня зник!
Донесення про безрезультатність розшуків капітан вислухав з поблідлим обличчям.
Відпустивши начальника наряду, він повернувся до старшого лейтенанта і комісара.
– Сталося щось незрозуміле, – глухо сказав він, опускаючись на стілець. – Нещастя. Невже ми могли його забути в печері?
– Не може бути, Миколо Борисовичу, – схвильовано відповів старший лейтенант. – Я дуже добре пам'ятаю, що він останнім прибув у вихідну камеру з купою дріб'язку в руках… Саме з нього я почав перелік людей у камері. Зі мною вийшло з підводного човна сімнадцять чоловік, і всі сімнадцять були в наявності перед… перед підняттям вихідної площадки.
Густа краска почала раптом заливати обличчя старшого лейтенанта. В його очах промайнула розгубленість. Він дивився на капітана, намагаючись щось пригадати і наче сам лякаючись цієї згадки. Нарешті, через силу проштовхуючи слова, що застрягали в горлі, він промовив:
– Мені здається, що поки йшов перелік, площадка лишалася непіднятою, вихід був відкритий… Невже? Навіщо це йому потрібно було?.. Невже він міг вийти за моєю спиною?..
– Але тоді це бачили б інші, – зауважив комісар.
– Так, так! – жваво обернувся до нього старший лейтенант. – Ви цілком маєте рацію! З сімнадцяти чоловік хоч один, напевно, помітив би вихід Скворешні,
– Але коли б він не виходив, то був би тоді на підводному човні, – заперечив капітан. – Проте його тут немає. Лишається припустити, що ваше перше пояснення єдино вірне: ніхто не помітив, як він вийшов з камери. Площадка піднялася, і людина залишилася за бортом.
Капітан заплющив очі й опустив голову.
Старший лейтенант мовчав, не знаючи, що сказати. Комісар, не зводячи очей, пильно дивився на пустинну смугу екрана.
Обличчя старшого лейтенанта раптом оживилося новою думкою:
– Миколо Борисовичу, – звернувся він до капітана, – якщо Скворешня залишився в печері, то чому, побачивши, що площадка піднімається, він не закричав нам, чому не промовив ані звуку? Адже ми ще були в скафандрах, радіотелефон у всіх нас працював справно до останньої хвилини. Далі… Невже він міг не помітити, як почали працювати дюзи? Нарешті, навіть коли «Піонер» уже вийшов з печери, Скворешня мав можливість на віддалі до двохсот кілометрів викликати центральний пост. Чи можна припустити, що так довго він не помічав відсутності підводного човна?
Мовчання панувало е центральному посту. Всі не знали, що й думати, марно намагаючись пояснити незбагненне зникнення Скворешні.
Почувся квапливий стукіт у двері.
– Зайдіть! – сказав капітан.
У центральний пост скоріше вбіг, аніж увійшов, стривожений зоолог.
– Товариші! Капітане! – промовив він, ледве переступивши поріг. – Вся команда впевнена, що ми залишили Скворешню в печері! Чи може це бути? Кажуть, що в останній момент він, певно, вийшов за якою-небудь забутою дрібницею: адже він страшенно бережливий, скнара – це всім відомо! І тут піднялася площадка… А Матвєєв каже, що із Скворешнею було щось не гаразд перед закінченням вантаження. Матвєєв бачив його в якомусь остовпінні. Він його насилу примусив отямитися. Я розпитував також інших, що працювали з ним. Козирєв пригадує, як щось подібне трапилося із Скворешнею в газопровідній камері. І Козирєв і Матвєєв гадають, що, вийшовши востаннє з підводного човна, Скворешня знепритомнів і не помітив його виходу з печери. Це жахливо! Треба що-небудь зробити! Якщо непритомність триватиме довго, то Скворешня неминуче задихнеться в своєму скафандрі. Що ж тепер робити? Треба повернутися! Врятувати його!
У капітана впало серце: справа набувала вже реального, цілком правдоподібного пояснення.
Негайно викликали Матвєєва і Козирєва. Вони підтвердили передане зоологом. Крім того, вони повідомили, наче Плетньов навіть бачив, як Скворешня вийшов з підводного човна під час переліку людей. Покликали Плет-ньова. Він не міг певно сказати, що бачив, як Скворешня вийшов з камери. Але під час переліку людей якась тінь, схожа на силует людини, майнула на краю площадки й відразу ж зникла. Поспішаючи швидше на роботу, Плетньов не звернув на це уваги, гадаючи, що це просто яка-небудь риба пропливла в печері, а потім він забув про це, Тепер же лишається думати, що це була тінь саме Скворешні.
У центральному посту знову залишилися тільки капітан, старший лейтенант, комісар та зоолог.
Тяжке мовчання тривало недовго. Зоолог перший порушив його. Голос ученого пролунав, повний пристрасті й болю.
– Невже ми залишимо його? Треба повернутися, поки ще є надія застати його в живих! Треба повернутися! Людина за бортом!.. Ми не можемо кинути його, самотнього, на одиноку жахливу смерть…
Його голос урвався, і він замовк.
Капітан поволі звів на зоолога очі – сірі, тверді, видющі й невидющі. Рука, яка лежала на столі, безупинно вибивала тихий частий дроб, часом, здавалося, схожий на Дрож.
Капітан глухо промовив:
– Ви забуваєте, Арсене Давидовичу: двадцять третього серпня, о шостій годині ранку, «Піонер» повинен бути у Владивостоці. І він буде там! Цього дня і о цій годині, – якщо потрібко буде, хоч би ціною загибелі моєї або кого-небудь іншого. Вітчизна чекає свого підводного човна. Уряд і партія вимагають цього. Підводний човен піде своїм курсом.
– Тоді пошліть мене до нього! – закричав зоолог, змахнувши руками. – Я тут не потрібний уже! Я навантажусь киснем, акумуляторами, їжею і, може, зумію ще врятувати його.
– Це буде безцільно, Арсене Давидовичу, – тихо сказав старший лейтенант. – Минула вже доба: вам у скафандрі потрібно буде ще три доби, щоб дістатися до острова. В якому стані знайдете ви там Скворешню? Якщо тільки ви взагалі знайдете його на старому місці… і якщо ви самі доберетесь туди: запасів кисню, енергії, їжі у вашому скафандрі може вистачити максимально на дві доби.
Якусь мить зоолог стояв непорушно. Потім, схопившись за голову, вибіг з центрального поста.
Капітан, старший лейтенант і комісар мовчки провели його очима.
За хвилину капітан важко підвівся з стільця.
– Олександре Леонідовичу, візьміть на себе керівництво роботами по ліквідації недоробок. Людей не квапити, не перевтомлювати. Розпорядок вахт нормальний.
Він кивнув головою і вийшов. Слідом за ним вийшов і комісар.
«Піонер» продовжував нестримно нестись за раніше визначеним курсом…
***
Павлик ходив увесь день з червоними очима. Ніколи з такою силою й болем горе не дошкуляло йому.Пішов друг, з яким всього лише за два місяці знайомства пережито було стільки, скільки не зазнав Павлик за всі попередні чотирнадцять років свого життя. Пішов добродушний велетень, що покорив серце хлопчика своєю надлюдською силою, простотою незлобивої, безхитрої душі, буденною мужністю. Кожним кроком своїм, кожним вчинком він вів Павлика за собою шляхом непомітного героїзму в повсякденному, звичайному житті, у роботі, в бою з природою і ворогами…
І, залишившись сам у каюті Плетньова, Павлик уявив собі свого друга непереможним богатирем, стародавнім норманським вікінгом з довгими світлими кучерявими вусами, з новим, незвичайно суворим прекрасним обличчям.
І Павлик падав на подушку своєї койки, уткнувшись у неї обличчям, здригався у нечутних риданнях, що краяли серце.
І з ким би він не зустрічався у ці години на роботі, в їдальні, під час відпочинку – на всіх обличчях він бачив відображення тієї ж мовчазної замкнутої скорботи. І, сам не усвідомлюючи цього, він був вдячний кожному за те, що не почував себе самотнім у своїм горі, що його біль зливається й розчиняється в загальному почутті любові до його друга та вболівання за його долю…
Лише одного разу, перед Маратом, він не витримав і розкрив своє змучене серце. Наприкінці дня, того жахливого дня, на початку якого стала відомою доля Скворешні, Павлик зустрів Марата в порожньому коридорі. Марат ішов з якимсь дивним обличчям, з очима, які болісно шукали щось втрачене, що ось-ось мусить появитися, знайтись і повернути щастя, яке наповнювало досі його життя…
– Марате, – тихо, здавленим голосом зупинив його Павлик, – ти не пам'ятаєш? Я давно дав йому почитати книжку з бібліотеки… «Роб-Рой» Вальтера Скотта. Він сказав, що ти взяв її у нього. Вона в тебе, Марате?
Голос у нього затремтів, губи скривилися. Він сховав обличчя в сльозах, що нестримно гекли, на грудях Марата і уривистим голосом промовив:
– Ах, Марате, як йому подобалася ця книга! Як йому подобався Роб-Рой! Він казав: «Oт це герой!» А сам? А сам?..
Марат, наче тільки що опам'ятався, помовчав, потім поклав руку на голову хлопчика.
– Не плач, Павлику… Ми повинні бути завжди готові до цього… Уяви собі, що він загинув у бою…
– Так то ж у бою! – вигукнув Павлик, відриваючи мокре обличчя від грудей Марата. – А тут?
– І це був бій, голубчику. Бій за врятування «Піонера». І він загинув на бойовому посту.
Павлик помовчав, потім, схиливши голову й витираючи кулаком сльози, прошепотів:
– Я його ніколи, ніколи не забуду! А ти, Марате?
– Я теж, Павлику… – зітхнув Марат, і чубчик на його тімені сумно затремтів.
Вони помовчали, потім Марат сказав:
– Ти чув, Павлику, капітан послав радіограму у Владивосток і повідомив про цю подію… Він просив негайно послати на острів найкращий, найбільш швидкохідний гідроплан, щоб відшукати Скворешню живого чи мертвого. Він долетить до острова ще скоріше, ніж міг би повернутися туди підводний човен. І капітан ще запропонував, щоб підводний човен зустрів гідроплан де-небудь в океані і передав йому свого водолаза із скафандром. Кажуть, що Арсен Давидович упросив капітана, щоб саме його відправили туди на гідроплані. Адже він лікар і досвідчений водолаз.
– Який він чудовий, наш капітан! – із захопленням сказав Павлик. – І Арсен Давидович теж… – Потім, зітхнувши, додав: – І всі тут такі хороші… Правда, Марате?
Розділ XIII
ДО РІДНИХ БЕРЕГІВ
В ніч на двадцять перше серпня «Піонер» проходив уздовж островів Фаннінга, що рідким ланцюгом простяглися з північного заходу на південний схід. Залишивши їх по правому борту, «Піонер» опинився перед широкими просторами океану, майже зовсім пустинними аж до Японських островів. Лише кілька самотніх острівців та загублених рифів скупо оживляли цю безмежну водну широчінь, густо усипану зате на південний захід від шляху «Піонера» незчисленними островами Маршальського, Каролінського та Бонінського архіпелагів.
Тут, у величезних, безпечних глибинах, намагаючись вигадати кілька годин у боротьбі з сонцем, що обганяло підводний човен, капітан пустив у хід всі резерви «Піонера» і довів його швидкість до дванадцяти десятих. «Піонер» нісся тепер з неймовірною для підводного плавання швидкістю. У чорних товщах вод він летів, наче розпечена комета з білим хвостом з пари. Жодна з живих істот, які попадалися йому назустріч, навіть найпрудкіші дельфіни та меч-риби не встигали звернути вбік і гинули від раптового зіткнення з розжареним до двох тисяч двохсот градусів корпусом корабля. Навіть перед величезним кашалотом, який мав нещастя опинитися на шляху, «Піонер» не вважав за потрібне ухилитися трохи вбік і проскочив крізь нього, немов гігантський вогненний меч.
На кінець третьої доби завдяки цій швидкості підводний човен виграв у часі близько п'яти годин, і його відокремлювала тепер від північного краю острова Ніппон – найбільшого серед Японських островів – віддаль всього лише близько тисячі кілометрів.
Роботи по ліквідації недоробок уже були майже закінчені. Залишалося лише упорядкувати освітлювальну та сигналізаційну мережу в жилих приміщеннях, покрити фарбою деякі машини і перебірки, розібрати матеріали та обладнання, звалені у вихідній камері під час навантаження. Старший лейтенант відклав ці другорядні роботи на останню чергу, щоб зайнятися ними після загальних зборів, які мали відбутися цього дня ввечері.
Життя на «Піонері» входило у свою звичайну колію. Але команда нудьгувала тепер без роботи. Робота давала можливість хоч трохи, хоч би ненадовго, уривками забувати про невигойну, ниючу рану, про безутішне горе, про втрату, якої зазнала дружна сім'я, що летіла тепер до гостинних, привітних берегів Батьківщини. Глибокий сум за загиблим товаришем отруював радість повернення.
О двадцятій годині двадцять другого серпня, майже перед початком рідних вод, комісар Сьомін призначив загальні збори всієї вільної від вахти та чергувань частини команди, щоб підсумувати наукові, технічні і бойові наслідки походу – історичного, прославленого потім на весь світ походу радянського підводного човна крізь два океани.
Тут, у величезних, безпечних глибинах, намагаючись вигадати кілька годин у боротьбі з сонцем, що обганяло підводний човен, капітан пустив у хід всі резерви «Піонера» і довів його швидкість до дванадцяти десятих. «Піонер» нісся тепер з неймовірною для підводного плавання швидкістю. У чорних товщах вод він летів, наче розпечена комета з білим хвостом з пари. Жодна з живих істот, які попадалися йому назустріч, навіть найпрудкіші дельфіни та меч-риби не встигали звернути вбік і гинули від раптового зіткнення з розжареним до двох тисяч двохсот градусів корпусом корабля. Навіть перед величезним кашалотом, який мав нещастя опинитися на шляху, «Піонер» не вважав за потрібне ухилитися трохи вбік і проскочив крізь нього, немов гігантський вогненний меч.
На кінець третьої доби завдяки цій швидкості підводний човен виграв у часі близько п'яти годин, і його відокремлювала тепер від північного краю острова Ніппон – найбільшого серед Японських островів – віддаль всього лише близько тисячі кілометрів.
Роботи по ліквідації недоробок уже були майже закінчені. Залишалося лише упорядкувати освітлювальну та сигналізаційну мережу в жилих приміщеннях, покрити фарбою деякі машини і перебірки, розібрати матеріали та обладнання, звалені у вихідній камері під час навантаження. Старший лейтенант відклав ці другорядні роботи на останню чергу, щоб зайнятися ними після загальних зборів, які мали відбутися цього дня ввечері.
Життя на «Піонері» входило у свою звичайну колію. Але команда нудьгувала тепер без роботи. Робота давала можливість хоч трохи, хоч би ненадовго, уривками забувати про невигойну, ниючу рану, про безутішне горе, про втрату, якої зазнала дружна сім'я, що летіла тепер до гостинних, привітних берегів Батьківщини. Глибокий сум за загиблим товаришем отруював радість повернення.
О двадцятій годині двадцять другого серпня, майже перед початком рідних вод, комісар Сьомін призначив загальні збори всієї вільної від вахти та чергувань частини команди, щоб підсумувати наукові, технічні і бойові наслідки походу – історичного, прославленого потім на весь світ походу радянського підводного човна крізь два океани.