Страница:
У призначений час червоний куток почав заповнюватися людьми. Сходилися тихо, без звичайного пожвавлення. Збиралися невеликими групами, півголосом розмовляли, замовкали, заглибившись в інші думки, і знову намагалися зав'язати розмову.
Довгий вузький стіл, покритий червоним сукном, стояв посередині приміщення, але ніхто не займав навколо нього місць, І біля буфета, заставленого стравами з легкими закусками, тістечками, ласощами та пляшками вод, не було звичайного шуму, веселої штовханини, жартів і сміху.
Прийшли доповідачі: професор Лордкіпанідзе і професор Шелавін. Вони сіли за стіл і почали розбиратися в своїх конспектах та нотатках.
Нарешті з'явились капітан і комісар. За дзвоником комісара, постійного голови таких зборів, усі зайняли місця. У короткій промові комісар повідомив про завдання сьогоднішніх зборів і надав слово океанографу професору Шелавіну. Всупереч звичаєві, доповідь океанографа не
внесла пожвавлення. Вона була стисла, суха й діловита. Шелавін повідомив про багато чудових відкриттів, зроблених за допомогою незвичайного підводного човна, про нові підводні хребти, про невідомі до цього часу глибоководні течії, про нові відкриття в галузі розподілу солей, газів і температур у різних зонах та глибинах океану, про результати магнітних і гравіометричних вимірів, про процеси й закони льодоутворення в Антарктиці, про перший в історії науки випадок спостереження навіч підводного вулканічного виверження. Всі ці спостереження, за словами Шелавіна, відкривають нову блискучу сторінку в історії океанографії і підносять авторитет і значення радянської науки на недосяжну височінь.
Зоолог, виступивши, вслід за Шелавіним, не міг відразу почати свою доповідь. Він насилу зібрався з думками, збивався, повторювався і лише в середині доповіді вирівнявся, поступово захопився і з звичною пристрастю заговорив про успіхи, досягнуті в цьому небувалому поході в галузях його улюбленої науки. Він говорив про численні заново відкриті види, роди, родини і навіть класи тваринного світу океанів, про життя, будову, живлення глибоководної та придонної фауни; про надзвичайне значення відкриття плезіозаврів – залишків тваринного світу далеких геологічних епох, що живуть досі в глибинах океану; про чудове відкриття нового класу золотоносних молюсків, які завдяки працям Цоя перетворяться в невичерпне джерело золота для потреб Радянської країни, і про невідомих до цього часу науці гігантських крабів. Наприкінці зоолог настільки захопився, що голова повинен був кілька раз нагадати йому, що його час давно вийшов.
Останнім узяв слово капітан. Він підвів підсумки всьому, що повідомлено було до нього доповідачами за спеціальностями, але більше зупинився на людях, беззавітна праця яких, повна ентузіазму й самовідданості, зробила можливим для радянської науки досягнення всіх цих перемог. З сердечною теплотою він відзивався про професора Лордкіпанідзе, нагадавши, якою ціною і з яким риском для життя він здобув матеріали про плезіозаврів – реліктів крейдяного періоду; про професора Шелавіна, який ледве не загинув під час дослідження гірського лабіринта в Атлантиці і відкриття там кристалічного золота; про Цоя, який з непохитною стійкістю й наполегливістю працював над своєю мрією про створення морських золотовиробних молюскових фабрик. З неприхованим хвилюванням капітан перейшов потім до характеристики прекрасної, самовідданої праці й поведінки екіпажу підводного човна на протязі всього цього історичного походу. У найкритичніші моменти – під час атаки магнітних торпед в Атлантиці, у полоні гігантських льодяних гір, нарешті, під час останньої катастрофи біля Південного тропіка – ні на одну хвилину паніка не знайшла собі місця в серцях радянських людей на підводному човні. Непохитна витримка, спокій, висока дисципліна та моральна сила екіпажу роблять його предметом гордості й радості великої Батьківщини, яка зуміла виховати таких відданих синів, таких борців за її щастя, за перемогу комунізму і в межах її кордонів і далеко за ними… Навіть підла зрада одного з членів командного складу корабля не змогла зламати духу екіпажу. Ремонт і відбудова підводного човна після вибуху – це героїчна битва, яку можна поставити вище багатьох бойових битв і сутичок. Досить згадати поведінку Павлика, якому команда дала притулок у себе і за короткий строк духом мужності, стійкості і дисципліни, що панували серед неї, настільки перевиховала його, що ця звичайна раніше дитина може тепер стати прикладом хоробрості, мужності й винахідливості для багатьох і багатьох дітей нашої Батьківщини його віку і навіть старших…
Капітан зробив паузу. По обличчю його перебігла тінь, очі напівзаплющилися. Поволі, наче під тягарем величезної ваги, і з видимим зусиллям він знову почав говорити:
– Товариші!.. Я хочу згадати тепер про тяжкі втрати, яких зазнала наша дружна, міцно згуртована сім'я…
Шум відсовуваних стільців на хвилину перервав його. Усі встали і в німій тиші із схиленими обличчями слухали капітана.
– Ми втратили молодого товариша, лейтенанта Юрія Павловича Кравцова. Незважаючи на його характер, схильний захоплюватися, на відсутність достатньої витримки, що пояснюється його молодістю, все свідчило, що з нього виробився б сміливий, чесний, відданий Батьківщині командир. Досить пригадати його поведінку під час аварії в льодовому тунелі. Поранений, втрачаючи свідомість, він проте не залишив свого поста, вимагаючи зміни.
Він загинув смертю хоробрих. Незважаючи на свою слабість внаслідок останнього поранення, ні на хвилину не задумуючись, він кинувся на зрадника Горєлова, щоб затримати його. І він загинув… Але своїм вчинком він дав можливість іншим своїм товаришам виконати це важливе завдання.
Помовчавши, серед тієї ж німої і сумної тиші, капітан продовжував:
– Ми втратили також нашого старшину водолазів, любимого товариша, прекрасну, чуйну людину, безмежно віддану Батьківщині – Андрія Васильовича Скворешню… Це його могутня рука в смертельно небезпечній боротьбі обеззброїла запроданця й зрадника Горєлова, це він урятував Павлика і себе з грота, заваленого Горєловим за допомогою скинутої скелі, це він три доби підряд, не знаючи ні сну, ні відпочинку, не заплющуючи очей, не розгинаючи своєї могутньої спини, працював у останні, найбільш напружені дні ремонту, запалюючи всіх своїм ентузіазмом і нелюдським завзяттям у боротьбі за врятування підводного човна… Скрізь, де загрожувала небезпека, скрізь, де вимагалося…
Зненацька з центрального поста донісся в червоний куток різкий тривалий дзвоник. Пробиваючись крізь його безперервні тривожні трелі, нерозбірливо чулися в червоному кутку якісь розпорядження вахтового командира старшого лейтенанта Богрова, що передавалися ним через репродуктор у машинний відділ.
Капітан обірвав свою промову, неспокійно прислухаючись до шуму, що виник у машинному відділі, до тривожних голосів, які долітали звідти через найближчий люк. Потім дзвін припинився. Почулося кілька глухих, гуркотливих ударів. Шум у машинному відділі продовжував наростати. Раптом шум прорізав гучний крик, за мить до нього приєдналися крики інших людей, і цей хаос звуків, що переривався окремими незрозумілими вигуками, вливався широким потоком через люк у коридор, з кори-дора – в червоний куток.
Шум усе наростав, наближався і нарешті, вже під самим люком, унизу, припинився.
– Що там робиться нарешті? – не витримав капітан. – Товаришу Козирєв, підіть туди і розберіться.
Не встиг Козирєв зробити і двох кроків у напрямі до виходу, як раптом Павлик, що сидів у дальньому кінці стола, обличчям до дверей і коридора, схопився, наче підкинутий, із стільця і, заціпенівши на місці, з очима, непорушно зверненими в коридор, з простягнутою вперед рукою, пронизливо закричав:
– А-а-а! Дивіться!.. Талі!.. Там!..
Немов божевільний, він зірвався з місця, стрілою пронісся мимо всіх, підбіг до дверей і, підскочивши, повис на велетенській постаті, що переступала в цей час через поріг червоного кутка.
У дверях стояв Скворешня – блідий, з запалими щоками, з довгими розкуйовдженими вусами.
Гучне одностайне «ура» пронеслося по всьому приміщенню. Двадцять чоловік, скам'янівши на мить, не зводили широко розплющених очей з цього видіння. Потім усе змішалося і, перекидаючи стільці, відсунувши стіл, що. заважав, люди кинулися до Скворешні. Той продовжував нерухомо стояти з повислим на його грудях Павликом, спрямувавши поверх натовпу, що оточував його, запалені очі на капітана. Нарешті, легким рухом знявши з себе Павлика, відсторонюючи рукою натовп, він зробив два кроки вперед у напрямі до капітана, виструнчився і знайомим гудінням відрапортував:
– Товаришу командир, маю честь з'явитися!.. Пробачте, запізнився.
Тут його погляд зісковзнув з обличчя капітана, спрямувався кудись убік і, немов заворожений, застиг там.
– Скворешня! Це ви?! – вигукнув капітан, ледве отямлюючись і простягаючи йому обидві руки. – Звідки? Яким чином?
– З вихідної камери, товаришу командир! – з дрижанням у голосі відповів Скворешня, не зводячи палаючих очей з чогось, що було за плечима капітана, і нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.
– З вихідної камери?! – здивовано перепитав капітан. – Що ж ви там робили?
– Спав, товаришу командир! Не пам'ятаю як, але заснув… Пробачте, товаришу командир…
Скворешня навіть подався своїм масивним корпусом уперед, мимо капітана, до якоїсь точки, куди нестримно тягло його щось.
– Що з вами, товаришу Скворешня? – звернув, нарешті, увагу на його дивну поведінку капітан. – Ви хворі?
– Пробачте, товаришу командир! – зривистим голосом пробурмотів Скворешня. – Помираю… Сам не розумію… Тільки поспав трохи… Сил немає витерпіти…
Капітан різко повернувся вслід за жадібним поглядом Скворешні: за своєю спиною, в кутку, він побачив буфет з горою закусок і батареями пляшок.
Гучний веселий регіт прокотився по червоному кутку.
– Ідіть! Ідіть! – закричав капітан. – Вибачте мені, дорогий мій! Як я зразу про це не подумав!
Він схопив Скворешню за руку і потягнув його в спокусливий куток.
Скворешня так і ліг усім своїм велетенським тілом на буфет. Могутні щелепи запрацювали, як важелі.
Юрба, збившись докупи навколо Скворешні, із захопленням стежила за цією чудовою роботою свого товариша, який немовби повернувся з небуття. Ніхто не міг утриматися, щоб любовно не поплескати велетня по плечу, по спині, не обійняти за стан, не заглянути йому з обличчя… Йому розкупорювали незліченні пляшки, наперебій підсовували повні склянки. Чулися вигуки, добродушні жарти, радісний сміх…
– Та не заважайте ж, товариші! Дайте поїсти людині!
– Адже ж він справді дуже голодний!
– Та звичайно! Трошки поспав, і трошки апетит розгулявся.
– М-гм! – ствердно мукав під загальний сміх Скворешня з набитим до краю ротом.
– А ми тебе поховали вже, Скворешня! За першим розрядом!
– М-гм! – згоджувався велетень, не повертаючи голови.
Павлик підліз під руку Скворешні і не зводив з нього очей, повних любові та захоплення.
– Не давайте йому бутербродів! – закричав зоолог, пробиваючись до Скворешні з бульйоном у термосі, по який він устиг побігти в камбуз. – Після тридобового голодування це шкідливо! Ось, випийте бульйону, друже мій. Будьте розсудливі.
Скворешня різко повернувся з недоїденим бутербродом у руках. Він ледве проковтнув недожований шматок, трохи не подавившись ним, і, не зводячи переляканих очей з зоолога, врешті насилу прохрипів:
– Що? Що ви сказали, Арсене Давидовичу? Три доби?
– Авжеж, мій друже! Три доби! Сон у вас богатирський був, як і годиться…
Скворешня стояв цілком розгублений, переводячи очі з зоолога на усміхненого капітана.
– Як же це так? – бурмотів він, почервонівши. – Та не може ж бути! Що ж я… три доби відсутнім був?
Вкрай схвильований, він поклав недоїдений бутерброд на буфетний столик і повернув голову до капітана. Той продовжував усміхатися.
– Не турбуйтеся, товаришу Скворешня! Не кидайте свою корисну роботу. Все потім з'ясується… Ви не відсутнім вважалися, а… небіжчиком.
Під загальний регіт, остаточно збитий з пантелику, Скворешня повільно повернувся до буфету й ще з більшим шаленством накинувся на закуски, запиваючи їх гарячим бульйоном.
З радіорубки Плетньов посилав уже у Владивосток радісну звістку про появу Скворешні на підводному човні і прохання відмінити виліт гідроплана до острова Рапа-Нуї.
Капітан не довіряв найкоротшим шляхам через пожвавлені протоки, що розділяли корінні Японські острови. Але й мілководна Татарська протока, яка відокремлює острів Сахалін од берегів Радянського Примор'я, теж була мало принадна з своїми незліченними мілинами, банками й перекатами. Капітан вирішив провести підводний човен тихими передсвітанковими годинами через протоку Лаперуза – між островами Хоккайдо та південною частиною Сахаліну.
Майже ніхто на «Піонері» не міг заснути в цю останню ніч походу. Батьківщина радісно летіла людям назустріч, вставала перед ними з безодні океану, піднімалась усе вище й вище на весь свій гігантський зріст.
Віддалені від неї останніми сотнями кілометрів, люди враз відчули з надзвичайною гостротою тугу за рідною землею, твердою і надійною, як граніт, квітучою і радісною, як весняний, прикрашений квітами сад.
Батьківщина! Батьківщина!
Країна щастя й радості, країна, де людина високо підносить свою голову! Як не пориватися до тебе від усіх красот земної кулі!
Як не любити тебе, Батьківщино! Тебе, що вирвала дітей своїх із злиднів і пітьми! Тебе, що побудувала новий світ для відродженої в праці людини!
Особливо багато розмов було у вихідній камері. Серед працюючих тут був і Скворешня. Десятий, двадцятий раз доводилося йому розповідати про те, як він виплив сюди, у камеру, з останнім оберемком проводів та дрібних інструментів, як нахилився до довгого заглиблення, що було подібне до куреня, утвореного приставленими до перебірки прутами, дошками та трубами, щоб якнайдальше засунути в це заглиблення два-три цінних інструменти, і як його тут враз накрив якийсь туман, після чого він уже нічого не пам'ятав. Потім він прокинувся від якоїсь задухи, зразу нічого не зрозумів, але потім збагнув, що він у скафандрі, що вийшов кисень і треба швидше встати й зняти скафандр. Він вибрався з «куреня» напівсонний, підвівся, відкрив голкою груди в скафандрі, чисте, свіже повітря влилося в легені і наче сп'янило його, – сон знову оповив його. Вдруге він прокинувся від свердлячого почуття голоду і побачив себе в камері біля перебірки. Він швидко звільнився від скафандра, спробував одчинити двері, але кнопка не діяла: механізм був, мабуть, виключений і замкнутий на замок, як завжди, коли камера не працює. Тоді він натиснув кнопку тривожного дзвінка. Але дверей чомусь не відчиняли, а голод наче гострими кліщами шматував шлунок. Не витерпівши, Скворешня кілька раз ударив кулаком у двері, і тільки після цього їх відчинили, і товариші зустріли його з переляканими обличчями… «От диваки! – говорив Скворешня. – Злякалися кількох ударів кулаком!»
Двадцять третього серпня о другій годині десять хвилин «Піонер» на тихому ходу проповз майже над самим дном протоки Лаперуза і вийшов у води Японського моря. Хід знову підняли до дев'яти десятих.
До четвертої години роботи на підводному човні йшли надзвичайно повільно. Малярні щіточки уважно вилизували кожну щілинку, дві труби чомусь раптом стали надмірно важкими, і людина насилу могла їх віднести на склад. Лагодження проводки в жилих приміщеннях невідомо чому вимагало особливої уваги і становило дуже тонку й складну роботу… Незабаром однак мала бути база, і «Піонер» мусив показатися в ній у всьому своєму блиску, ідеальній чистоті та справності. І старшому лейтенантові доводилося тримати всю команду на авралі, не відпускаючи спати, що, очевидно, саме і входило в плани команди і цілком її влаштовувало.
О четвертій годині, коли до Руського острова, що стояв, як вартовий, перед входом в Уссурійську затоку, залишалося всього тільки триста кілометрів, старший лейтенант, перевіряючи хід роботи, зупинився у дверях вихідної камери. Хвилину він помилувався поспішністю, з якою працювали люди, похитав головою, посміхнувся і, глянувши на годинник, наказав:
– Через сорок хвилин щоб усе тут було закінчено! Товаришу Скворешня, як начальник наряду в камері ви відповідаєте за виконання цього наказу. Після закінчення робіт у камері готуватися до авралу для входу в порт. Одягтися, поголитися, опорядитися!
Такий самий наказ він дав і в інших відсіках та приміщеннях підводного човна.
Сталося щось дивне і зовсім несподіване. «Суворий» наказ старшого лейтенанта, здавалося, влив нову енергію в кожного. З незвичайною швидкістю почала танути гора матеріалів у камері, люди літали до складів, ніби не відчуваючи ваги на плечах. Малярні щітки набрали раптом надзвичайної рухливості та легкості. Електрики, очевидно, освоїлись, нарешті, із складними й тонкими роботами в жилих приміщеннях: молотки, ключі, викрутки запрацювали в їхніх руках з надзвичайною жвавістю і одна за одною каюти здавались готовими начальникові господарської служби.
Лягати спати в нічні години, як цього вимагали «Правила корабельної служби», вже не доведеться!
О п'ятій годині десять хвилин, на відстані ста кілометрів від бази, «Піонер» повідомив по радіо свої розпізнавальні знаки та місце виплиття.
Відповідь була: «Чекаємо. Поздоровляємо з благополучним прибуттям до рідних берегів. Палко вітаю команду, наукових працівників, командний і начальницький склад славного «Піонера». Підписав радіограму командуючий Далекосхідним Червонопрапорним Флотом СРСР.
О п'ятій годині сорок п'ять хвилин капітан, який перебував увесь час у центральному посту, наказав зменшити хід підводного човна до чотирьох десятих.
Рівно о шостій годині на кораблі пролунав сигнал до авралу і довгождана команда: «Готуватися до входу в порт!»
Капітан наказав вахтовому командиру старшому лей-ценантові Богрову зупинити дюзи і продути баластні цистерни.
«Піонер» почав швидко спливати.
Ультразвуковий екран з усіх боків був густо покритий силуетами незліченних суден найрізноманітніших типів та розмірів. Але купол екрана був чистий і вільний.
Стрілка глибиноміра безперервно ковзала над циферблатом, наближаючись до завітного нуля.
Вільна від вахт і чергувань команда в чистому форменому одязі, з радісно напруженими обличчями вишикувалась шеренгами у верхнім коридорі, з командним складом підводного човна на правому фланзі. Далі стояли члени наукової експедиції на чолі з професором Лордкіпанідзе, серед них і Павлик – збуджений, блідий.
Капітан стояв біля трапа, що вів до вихідного люка центрального поста. Стрілка глибиноміра в останній раз здригнулася і завмерла на нулі.
– Відсунути корпусну кришку! – скомандував капітан, піднімаючись по трапу. – Відкрити люк!
Яскраве ранкове світло з синього безхмарного неба увірвалося в центральний пост.
У білосніжному кітелі, у форменому картузі, з кортиком на боці і орденами на грудях, капітан першим вийшов на площадку. За ним показалися старший лейтенант, потім головний акустик Чижов, головний електрик Корнєєв і стрічкою, що швидко розгорталася, – червоно-флотці з велетенською постаттю Скворешні попереду, члени наукової експедиції на чолі з професором Лордкіпанідзе.
Громіздкі лінкори, величезні стрункі крейсери, хмари есмінців, підводних човнів, загороджувачів, тральщиків, святково прикрашені прапорами, з чорно-білими рядами червонофлотців біля бортів, загриміли гуркотом привітальних залпів на честь нового собрата, готового разом з ними стати на варті радянських берегів, і на честь його героїчного екіпажу.
Безперервне «ура» розкочувалося з кораблів по спокійній поверхні моря, билось об скелі та бетон Руського острова, долинало до прибережних сопок і поверталось назад.
Під грім гарматних залпів, під мідні тисячоголосі звуки оркестру, зібраного з кораблів на могутній флагманський лінкор, під нестихаюче «ура» від «Піонера» відділився електроглісер і, немов на білих крилах спінених вод, з капітаном на борту і Скворешнею біля мотора і керма, полетів до флагманського корабля…
Через п'ять хвилин, після рапорту капітана, з потужної радіостанції лінкора понеслось донесення в Москву про прибуття «Піонера» у Владивосток, і весь численний флот, з героїчним підводним човном попереду, на чолі з капітаном, який встиг повернутись з флагманського корабля, вирушив у порт мимо Руського острова. Острів ревів тепер тисячами своїх невидимих гармат, немов розбурханий грізний вулкан.
І ось, нарешті, розкрилася попереду, на фоні синіючих у тумані сопок, з позолоченими ранковим сонцем вершинами, незабутня панорама Владивостока, форпоста Радянської держави на Далекому Сході. На набережних, покритих юрбами народу, лунали радісні вигуки, завивали сирени незліченних пароплавів, моторних кунгасів, катерів та буксирів, що стовпилися біля молів, причалів, пристаней та буїв на рейді; пронизливо свистіли паровози на естакадах Егершельда, на прибережних коліях, на далекому вокзалі коло Першої Річки, і грізно ревіли гудки заводів, фабрик, депо, розкиданих по місту.
І тисячі дрібних суден – білосніжних, як чайки, парусних яхт, вертких моторних човнів, шлюпок, кунгасів – усіяли води Золотого Рогу, перетворивши їх у луг, покритий квітами незліченних яскравих прапорів.
Батьківщина зустрічала могутнє поповнення свого флоту біля далеких своїх рубежів.
Завмерлий в строю на площадці, екіпаж «Піонера» затуманеними очима жадібно дивився на рідні береги, немов боячись ворухнутися, щоб не розвіяти цього чудового, неповторного сну.
І раптом з люка виринув Плетньов і, виструнчившись, подав капітанові білий аркуш радіограми.
– Урядова! – збуджено вигукнув він і відступив на крок назад.
Капітан пробіг рядки радіограми і підвів бліде обличчя. Він повернувся до застиглої команди, окинув поглядом цих людей, які стали йому такими близькими і дорогими протягом тримісячного незабутнього походу, і, змахнувши аркушем, вигукнув:
– Слухати радіограму Центрального, Комітету Комуністичної партії та Уряду!
Двадцять пар очей захоплено дивилися на капітана, і гучний голос його, карбуючи слова, лунав крізь рев гудків та сирен, крізь гул привітальних вигуків і, немов у німій тиші, кожне слово радіограми підхоплювалось, як дорогоцінність, напруженим вухом і чутливим, переповненим від щастя серцем…
Кінець
Довгий вузький стіл, покритий червоним сукном, стояв посередині приміщення, але ніхто не займав навколо нього місць, І біля буфета, заставленого стравами з легкими закусками, тістечками, ласощами та пляшками вод, не було звичайного шуму, веселої штовханини, жартів і сміху.
Прийшли доповідачі: професор Лордкіпанідзе і професор Шелавін. Вони сіли за стіл і почали розбиратися в своїх конспектах та нотатках.
Нарешті з'явились капітан і комісар. За дзвоником комісара, постійного голови таких зборів, усі зайняли місця. У короткій промові комісар повідомив про завдання сьогоднішніх зборів і надав слово океанографу професору Шелавіну. Всупереч звичаєві, доповідь океанографа не
внесла пожвавлення. Вона була стисла, суха й діловита. Шелавін повідомив про багато чудових відкриттів, зроблених за допомогою незвичайного підводного човна, про нові підводні хребти, про невідомі до цього часу глибоководні течії, про нові відкриття в галузі розподілу солей, газів і температур у різних зонах та глибинах океану, про результати магнітних і гравіометричних вимірів, про процеси й закони льодоутворення в Антарктиці, про перший в історії науки випадок спостереження навіч підводного вулканічного виверження. Всі ці спостереження, за словами Шелавіна, відкривають нову блискучу сторінку в історії океанографії і підносять авторитет і значення радянської науки на недосяжну височінь.
Зоолог, виступивши, вслід за Шелавіним, не міг відразу почати свою доповідь. Він насилу зібрався з думками, збивався, повторювався і лише в середині доповіді вирівнявся, поступово захопився і з звичною пристрастю заговорив про успіхи, досягнуті в цьому небувалому поході в галузях його улюбленої науки. Він говорив про численні заново відкриті види, роди, родини і навіть класи тваринного світу океанів, про життя, будову, живлення глибоководної та придонної фауни; про надзвичайне значення відкриття плезіозаврів – залишків тваринного світу далеких геологічних епох, що живуть досі в глибинах океану; про чудове відкриття нового класу золотоносних молюсків, які завдяки працям Цоя перетворяться в невичерпне джерело золота для потреб Радянської країни, і про невідомих до цього часу науці гігантських крабів. Наприкінці зоолог настільки захопився, що голова повинен був кілька раз нагадати йому, що його час давно вийшов.
Останнім узяв слово капітан. Він підвів підсумки всьому, що повідомлено було до нього доповідачами за спеціальностями, але більше зупинився на людях, беззавітна праця яких, повна ентузіазму й самовідданості, зробила можливим для радянської науки досягнення всіх цих перемог. З сердечною теплотою він відзивався про професора Лордкіпанідзе, нагадавши, якою ціною і з яким риском для життя він здобув матеріали про плезіозаврів – реліктів крейдяного періоду; про професора Шелавіна, який ледве не загинув під час дослідження гірського лабіринта в Атлантиці і відкриття там кристалічного золота; про Цоя, який з непохитною стійкістю й наполегливістю працював над своєю мрією про створення морських золотовиробних молюскових фабрик. З неприхованим хвилюванням капітан перейшов потім до характеристики прекрасної, самовідданої праці й поведінки екіпажу підводного човна на протязі всього цього історичного походу. У найкритичніші моменти – під час атаки магнітних торпед в Атлантиці, у полоні гігантських льодяних гір, нарешті, під час останньої катастрофи біля Південного тропіка – ні на одну хвилину паніка не знайшла собі місця в серцях радянських людей на підводному човні. Непохитна витримка, спокій, висока дисципліна та моральна сила екіпажу роблять його предметом гордості й радості великої Батьківщини, яка зуміла виховати таких відданих синів, таких борців за її щастя, за перемогу комунізму і в межах її кордонів і далеко за ними… Навіть підла зрада одного з членів командного складу корабля не змогла зламати духу екіпажу. Ремонт і відбудова підводного човна після вибуху – це героїчна битва, яку можна поставити вище багатьох бойових битв і сутичок. Досить згадати поведінку Павлика, якому команда дала притулок у себе і за короткий строк духом мужності, стійкості і дисципліни, що панували серед неї, настільки перевиховала його, що ця звичайна раніше дитина може тепер стати прикладом хоробрості, мужності й винахідливості для багатьох і багатьох дітей нашої Батьківщини його віку і навіть старших…
Капітан зробив паузу. По обличчю його перебігла тінь, очі напівзаплющилися. Поволі, наче під тягарем величезної ваги, і з видимим зусиллям він знову почав говорити:
– Товариші!.. Я хочу згадати тепер про тяжкі втрати, яких зазнала наша дружна, міцно згуртована сім'я…
Шум відсовуваних стільців на хвилину перервав його. Усі встали і в німій тиші із схиленими обличчями слухали капітана.
– Ми втратили молодого товариша, лейтенанта Юрія Павловича Кравцова. Незважаючи на його характер, схильний захоплюватися, на відсутність достатньої витримки, що пояснюється його молодістю, все свідчило, що з нього виробився б сміливий, чесний, відданий Батьківщині командир. Досить пригадати його поведінку під час аварії в льодовому тунелі. Поранений, втрачаючи свідомість, він проте не залишив свого поста, вимагаючи зміни.
Він загинув смертю хоробрих. Незважаючи на свою слабість внаслідок останнього поранення, ні на хвилину не задумуючись, він кинувся на зрадника Горєлова, щоб затримати його. І він загинув… Але своїм вчинком він дав можливість іншим своїм товаришам виконати це важливе завдання.
Помовчавши, серед тієї ж німої і сумної тиші, капітан продовжував:
– Ми втратили також нашого старшину водолазів, любимого товариша, прекрасну, чуйну людину, безмежно віддану Батьківщині – Андрія Васильовича Скворешню… Це його могутня рука в смертельно небезпечній боротьбі обеззброїла запроданця й зрадника Горєлова, це він урятував Павлика і себе з грота, заваленого Горєловим за допомогою скинутої скелі, це він три доби підряд, не знаючи ні сну, ні відпочинку, не заплющуючи очей, не розгинаючи своєї могутньої спини, працював у останні, найбільш напружені дні ремонту, запалюючи всіх своїм ентузіазмом і нелюдським завзяттям у боротьбі за врятування підводного човна… Скрізь, де загрожувала небезпека, скрізь, де вимагалося…
Зненацька з центрального поста донісся в червоний куток різкий тривалий дзвоник. Пробиваючись крізь його безперервні тривожні трелі, нерозбірливо чулися в червоному кутку якісь розпорядження вахтового командира старшого лейтенанта Богрова, що передавалися ним через репродуктор у машинний відділ.
Капітан обірвав свою промову, неспокійно прислухаючись до шуму, що виник у машинному відділі, до тривожних голосів, які долітали звідти через найближчий люк. Потім дзвін припинився. Почулося кілька глухих, гуркотливих ударів. Шум у машинному відділі продовжував наростати. Раптом шум прорізав гучний крик, за мить до нього приєдналися крики інших людей, і цей хаос звуків, що переривався окремими незрозумілими вигуками, вливався широким потоком через люк у коридор, з кори-дора – в червоний куток.
Шум усе наростав, наближався і нарешті, вже під самим люком, унизу, припинився.
– Що там робиться нарешті? – не витримав капітан. – Товаришу Козирєв, підіть туди і розберіться.
Не встиг Козирєв зробити і двох кроків у напрямі до виходу, як раптом Павлик, що сидів у дальньому кінці стола, обличчям до дверей і коридора, схопився, наче підкинутий, із стільця і, заціпенівши на місці, з очима, непорушно зверненими в коридор, з простягнутою вперед рукою, пронизливо закричав:
– А-а-а! Дивіться!.. Талі!.. Там!..
Немов божевільний, він зірвався з місця, стрілою пронісся мимо всіх, підбіг до дверей і, підскочивши, повис на велетенській постаті, що переступала в цей час через поріг червоного кутка.
У дверях стояв Скворешня – блідий, з запалими щоками, з довгими розкуйовдженими вусами.
Гучне одностайне «ура» пронеслося по всьому приміщенню. Двадцять чоловік, скам'янівши на мить, не зводили широко розплющених очей з цього видіння. Потім усе змішалося і, перекидаючи стільці, відсунувши стіл, що. заважав, люди кинулися до Скворешні. Той продовжував нерухомо стояти з повислим на його грудях Павликом, спрямувавши поверх натовпу, що оточував його, запалені очі на капітана. Нарешті, легким рухом знявши з себе Павлика, відсторонюючи рукою натовп, він зробив два кроки вперед у напрямі до капітана, виструнчився і знайомим гудінням відрапортував:
– Товаришу командир, маю честь з'явитися!.. Пробачте, запізнився.
Тут його погляд зісковзнув з обличчя капітана, спрямувався кудись убік і, немов заворожений, застиг там.
– Скворешня! Це ви?! – вигукнув капітан, ледве отямлюючись і простягаючи йому обидві руки. – Звідки? Яким чином?
– З вихідної камери, товаришу командир! – з дрижанням у голосі відповів Скворешня, не зводячи палаючих очей з чогось, що було за плечима капітана, і нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.
– З вихідної камери?! – здивовано перепитав капітан. – Що ж ви там робили?
– Спав, товаришу командир! Не пам'ятаю як, але заснув… Пробачте, товаришу командир…
Скворешня навіть подався своїм масивним корпусом уперед, мимо капітана, до якоїсь точки, куди нестримно тягло його щось.
– Що з вами, товаришу Скворешня? – звернув, нарешті, увагу на його дивну поведінку капітан. – Ви хворі?
– Пробачте, товаришу командир! – зривистим голосом пробурмотів Скворешня. – Помираю… Сам не розумію… Тільки поспав трохи… Сил немає витерпіти…
Капітан різко повернувся вслід за жадібним поглядом Скворешні: за своєю спиною, в кутку, він побачив буфет з горою закусок і батареями пляшок.
Гучний веселий регіт прокотився по червоному кутку.
– Ідіть! Ідіть! – закричав капітан. – Вибачте мені, дорогий мій! Як я зразу про це не подумав!
Він схопив Скворешню за руку і потягнув його в спокусливий куток.
Скворешня так і ліг усім своїм велетенським тілом на буфет. Могутні щелепи запрацювали, як важелі.
Юрба, збившись докупи навколо Скворешні, із захопленням стежила за цією чудовою роботою свого товариша, який немовби повернувся з небуття. Ніхто не міг утриматися, щоб любовно не поплескати велетня по плечу, по спині, не обійняти за стан, не заглянути йому з обличчя… Йому розкупорювали незліченні пляшки, наперебій підсовували повні склянки. Чулися вигуки, добродушні жарти, радісний сміх…
– Та не заважайте ж, товариші! Дайте поїсти людині!
– Адже ж він справді дуже голодний!
– Та звичайно! Трошки поспав, і трошки апетит розгулявся.
– М-гм! – ствердно мукав під загальний сміх Скворешня з набитим до краю ротом.
– А ми тебе поховали вже, Скворешня! За першим розрядом!
– М-гм! – згоджувався велетень, не повертаючи голови.
Павлик підліз під руку Скворешні і не зводив з нього очей, повних любові та захоплення.
– Не давайте йому бутербродів! – закричав зоолог, пробиваючись до Скворешні з бульйоном у термосі, по який він устиг побігти в камбуз. – Після тридобового голодування це шкідливо! Ось, випийте бульйону, друже мій. Будьте розсудливі.
Скворешня різко повернувся з недоїденим бутербродом у руках. Він ледве проковтнув недожований шматок, трохи не подавившись ним, і, не зводячи переляканих очей з зоолога, врешті насилу прохрипів:
– Що? Що ви сказали, Арсене Давидовичу? Три доби?
– Авжеж, мій друже! Три доби! Сон у вас богатирський був, як і годиться…
Скворешня стояв цілком розгублений, переводячи очі з зоолога на усміхненого капітана.
– Як же це так? – бурмотів він, почервонівши. – Та не може ж бути! Що ж я… три доби відсутнім був?
Вкрай схвильований, він поклав недоїдений бутерброд на буфетний столик і повернув голову до капітана. Той продовжував усміхатися.
– Не турбуйтеся, товаришу Скворешня! Не кидайте свою корисну роботу. Все потім з'ясується… Ви не відсутнім вважалися, а… небіжчиком.
Під загальний регіт, остаточно збитий з пантелику, Скворешня повільно повернувся до буфету й ще з більшим шаленством накинувся на закуски, запиваючи їх гарячим бульйоном.
З радіорубки Плетньов посилав уже у Владивосток радісну звістку про появу Скворешні на підводному човні і прохання відмінити виліт гідроплана до острова Рапа-Нуї.
***
У цю незабутню ніч, з повним вантажем нічим не затьмареного людського щастя, «Піонер» зменшив хід до дев'яти десятих і круто повернув на північний захід, ближче до півночі.Капітан не довіряв найкоротшим шляхам через пожвавлені протоки, що розділяли корінні Японські острови. Але й мілководна Татарська протока, яка відокремлює острів Сахалін од берегів Радянського Примор'я, теж була мало принадна з своїми незліченними мілинами, банками й перекатами. Капітан вирішив провести підводний човен тихими передсвітанковими годинами через протоку Лаперуза – між островами Хоккайдо та південною частиною Сахаліну.
Майже ніхто на «Піонері» не міг заснути в цю останню ніч походу. Батьківщина радісно летіла людям назустріч, вставала перед ними з безодні океану, піднімалась усе вище й вище на весь свій гігантський зріст.
Віддалені від неї останніми сотнями кілометрів, люди враз відчули з надзвичайною гостротою тугу за рідною землею, твердою і надійною, як граніт, квітучою і радісною, як весняний, прикрашений квітами сад.
Батьківщина! Батьківщина!
Країна щастя й радості, країна, де людина високо підносить свою голову! Як не пориватися до тебе від усіх красот земної кулі!
Як не любити тебе, Батьківщино! Тебе, що вирвала дітей своїх із злиднів і пітьми! Тебе, що побудувала новий світ для відродженої в праці людини!
***
Команда була невимовно рада останнім незакінченим роботам на підводному човні: все одно ніхто не зміг би спати в цю ніч. Робота давала можливість бути на людях, поговорити про сім'ю, про друзів, про товаришів, про рідні поля й ліси, які можна буде незабаром побачити, про свої заводи й фабрики, де знову пахне рідним повітрям радісної праці.Особливо багато розмов було у вихідній камері. Серед працюючих тут був і Скворешня. Десятий, двадцятий раз доводилося йому розповідати про те, як він виплив сюди, у камеру, з останнім оберемком проводів та дрібних інструментів, як нахилився до довгого заглиблення, що було подібне до куреня, утвореного приставленими до перебірки прутами, дошками та трубами, щоб якнайдальше засунути в це заглиблення два-три цінних інструменти, і як його тут враз накрив якийсь туман, після чого він уже нічого не пам'ятав. Потім він прокинувся від якоїсь задухи, зразу нічого не зрозумів, але потім збагнув, що він у скафандрі, що вийшов кисень і треба швидше встати й зняти скафандр. Він вибрався з «куреня» напівсонний, підвівся, відкрив голкою груди в скафандрі, чисте, свіже повітря влилося в легені і наче сп'янило його, – сон знову оповив його. Вдруге він прокинувся від свердлячого почуття голоду і побачив себе в камері біля перебірки. Він швидко звільнився від скафандра, спробував одчинити двері, але кнопка не діяла: механізм був, мабуть, виключений і замкнутий на замок, як завжди, коли камера не працює. Тоді він натиснув кнопку тривожного дзвінка. Але дверей чомусь не відчиняли, а голод наче гострими кліщами шматував шлунок. Не витерпівши, Скворешня кілька раз ударив кулаком у двері, і тільки після цього їх відчинили, і товариші зустріли його з переляканими обличчями… «От диваки! – говорив Скворешня. – Злякалися кількох ударів кулаком!»
Двадцять третього серпня о другій годині десять хвилин «Піонер» на тихому ходу проповз майже над самим дном протоки Лаперуза і вийшов у води Японського моря. Хід знову підняли до дев'яти десятих.
До четвертої години роботи на підводному човні йшли надзвичайно повільно. Малярні щіточки уважно вилизували кожну щілинку, дві труби чомусь раптом стали надмірно важкими, і людина насилу могла їх віднести на склад. Лагодження проводки в жилих приміщеннях невідомо чому вимагало особливої уваги і становило дуже тонку й складну роботу… Незабаром однак мала бути база, і «Піонер» мусив показатися в ній у всьому своєму блиску, ідеальній чистоті та справності. І старшому лейтенантові доводилося тримати всю команду на авралі, не відпускаючи спати, що, очевидно, саме і входило в плани команди і цілком її влаштовувало.
О четвертій годині, коли до Руського острова, що стояв, як вартовий, перед входом в Уссурійську затоку, залишалося всього тільки триста кілометрів, старший лейтенант, перевіряючи хід роботи, зупинився у дверях вихідної камери. Хвилину він помилувався поспішністю, з якою працювали люди, похитав головою, посміхнувся і, глянувши на годинник, наказав:
– Через сорок хвилин щоб усе тут було закінчено! Товаришу Скворешня, як начальник наряду в камері ви відповідаєте за виконання цього наказу. Після закінчення робіт у камері готуватися до авралу для входу в порт. Одягтися, поголитися, опорядитися!
Такий самий наказ він дав і в інших відсіках та приміщеннях підводного човна.
Сталося щось дивне і зовсім несподіване. «Суворий» наказ старшого лейтенанта, здавалося, влив нову енергію в кожного. З незвичайною швидкістю почала танути гора матеріалів у камері, люди літали до складів, ніби не відчуваючи ваги на плечах. Малярні щітки набрали раптом надзвичайної рухливості та легкості. Електрики, очевидно, освоїлись, нарешті, із складними й тонкими роботами в жилих приміщеннях: молотки, ключі, викрутки запрацювали в їхніх руках з надзвичайною жвавістю і одна за одною каюти здавались готовими начальникові господарської служби.
Лягати спати в нічні години, як цього вимагали «Правила корабельної служби», вже не доведеться!
О п'ятій годині десять хвилин, на відстані ста кілометрів від бази, «Піонер» повідомив по радіо свої розпізнавальні знаки та місце виплиття.
Відповідь була: «Чекаємо. Поздоровляємо з благополучним прибуттям до рідних берегів. Палко вітаю команду, наукових працівників, командний і начальницький склад славного «Піонера». Підписав радіограму командуючий Далекосхідним Червонопрапорним Флотом СРСР.
О п'ятій годині сорок п'ять хвилин капітан, який перебував увесь час у центральному посту, наказав зменшити хід підводного човна до чотирьох десятих.
Рівно о шостій годині на кораблі пролунав сигнал до авралу і довгождана команда: «Готуватися до входу в порт!»
Капітан наказав вахтовому командиру старшому лей-ценантові Богрову зупинити дюзи і продути баластні цистерни.
«Піонер» почав швидко спливати.
Ультразвуковий екран з усіх боків був густо покритий силуетами незліченних суден найрізноманітніших типів та розмірів. Але купол екрана був чистий і вільний.
Стрілка глибиноміра безперервно ковзала над циферблатом, наближаючись до завітного нуля.
Вільна від вахт і чергувань команда в чистому форменому одязі, з радісно напруженими обличчями вишикувалась шеренгами у верхнім коридорі, з командним складом підводного човна на правому фланзі. Далі стояли члени наукової експедиції на чолі з професором Лордкіпанідзе, серед них і Павлик – збуджений, блідий.
Капітан стояв біля трапа, що вів до вихідного люка центрального поста. Стрілка глибиноміра в останній раз здригнулася і завмерла на нулі.
– Відсунути корпусну кришку! – скомандував капітан, піднімаючись по трапу. – Відкрити люк!
Яскраве ранкове світло з синього безхмарного неба увірвалося в центральний пост.
У білосніжному кітелі, у форменому картузі, з кортиком на боці і орденами на грудях, капітан першим вийшов на площадку. За ним показалися старший лейтенант, потім головний акустик Чижов, головний електрик Корнєєв і стрічкою, що швидко розгорталася, – червоно-флотці з велетенською постаттю Скворешні попереду, члени наукової експедиції на чолі з професором Лордкіпанідзе.
Громіздкі лінкори, величезні стрункі крейсери, хмари есмінців, підводних човнів, загороджувачів, тральщиків, святково прикрашені прапорами, з чорно-білими рядами червонофлотців біля бортів, загриміли гуркотом привітальних залпів на честь нового собрата, готового разом з ними стати на варті радянських берегів, і на честь його героїчного екіпажу.
Безперервне «ура» розкочувалося з кораблів по спокійній поверхні моря, билось об скелі та бетон Руського острова, долинало до прибережних сопок і поверталось назад.
Під грім гарматних залпів, під мідні тисячоголосі звуки оркестру, зібраного з кораблів на могутній флагманський лінкор, під нестихаюче «ура» від «Піонера» відділився електроглісер і, немов на білих крилах спінених вод, з капітаном на борту і Скворешнею біля мотора і керма, полетів до флагманського корабля…
Через п'ять хвилин, після рапорту капітана, з потужної радіостанції лінкора понеслось донесення в Москву про прибуття «Піонера» у Владивосток, і весь численний флот, з героїчним підводним човном попереду, на чолі з капітаном, який встиг повернутись з флагманського корабля, вирушив у порт мимо Руського острова. Острів ревів тепер тисячами своїх невидимих гармат, немов розбурханий грізний вулкан.
І ось, нарешті, розкрилася попереду, на фоні синіючих у тумані сопок, з позолоченими ранковим сонцем вершинами, незабутня панорама Владивостока, форпоста Радянської держави на Далекому Сході. На набережних, покритих юрбами народу, лунали радісні вигуки, завивали сирени незліченних пароплавів, моторних кунгасів, катерів та буксирів, що стовпилися біля молів, причалів, пристаней та буїв на рейді; пронизливо свистіли паровози на естакадах Егершельда, на прибережних коліях, на далекому вокзалі коло Першої Річки, і грізно ревіли гудки заводів, фабрик, депо, розкиданих по місту.
І тисячі дрібних суден – білосніжних, як чайки, парусних яхт, вертких моторних човнів, шлюпок, кунгасів – усіяли води Золотого Рогу, перетворивши їх у луг, покритий квітами незліченних яскравих прапорів.
Батьківщина зустрічала могутнє поповнення свого флоту біля далеких своїх рубежів.
Завмерлий в строю на площадці, екіпаж «Піонера» затуманеними очима жадібно дивився на рідні береги, немов боячись ворухнутися, щоб не розвіяти цього чудового, неповторного сну.
І раптом з люка виринув Плетньов і, виструнчившись, подав капітанові білий аркуш радіограми.
– Урядова! – збуджено вигукнув він і відступив на крок назад.
Капітан пробіг рядки радіограми і підвів бліде обличчя. Він повернувся до застиглої команди, окинув поглядом цих людей, які стали йому такими близькими і дорогими протягом тримісячного незабутнього походу, і, змахнувши аркушем, вигукнув:
– Слухати радіограму Центрального, Комітету Комуністичної партії та Уряду!
Двадцять пар очей захоплено дивилися на капітана, і гучний голос його, карбуючи слова, лунав крізь рев гудків та сирен, крізь гул привітальних вигуків і, немов у німій тиші, кожне слово радіограми підхоплювалось, як дорогоцінність, напруженим вухом і чутливим, переповненим від щастя серцем…
Кінець