Страница:
– Так… – замислено промовив капітан. – Мало того, що ми тут заперті, наче в пастці, ми ще приречені на цілковиту пасивність, тимчасом як і вітер і течія будуть відносити нас па ост, в південну зону Атлантичного океану.
– Я думаю, що коли цю крижину розбив шторм, – сказав старший лейтенант, – то той же шторм, який і тепер лютує, зможе її знову розбити...
– Звичайно, не виключена й така можливість, – згодився капітан. – Але коли це буде? Скільки нам доведеться чекати? Тимчасом плавання підводного човна кінчається, а план наукових робіт у Тихому океані досить значний. Ми не можемо, ми не повинні непродуктивно витрачати час. Кожний день нам дорогий.
– Тим більше, – сказав Шелавін, – що це пасивне чекання допомоги від шторму може закінчитися зовсім не так, як нам хочеться: шторм може пригнати айсберг до нерухомого льодяного поля, і там він примерзне вже надовго… Може статися й так, що по дорозі ми сядемо на мілину і теж надовго. Ні, капітан має рацію: чекати не можна!
– Що ж робити? – спитав старший лейтенант. Після недовгої мовчанки капітан сказав:
– Насамперед, Олександре Леонідовичу, підніміть інфрачервоний розвідник над поверхнею айсберга і з'ясуйте все необхідне, щоб мати ясне уявлення про оточуючі нас умови. Через дві години я скличу нараду всього командного складу, і тоді ми остаточно все вирішимо.
На нараді старший лейтенант доповів, що розміри айсберга чотириста сімдесят п'ять метрів у довжину, з веста на ост, а ширина в тому місці, де знаходиться «Піонер», – триста шістдесят вісім метрів із зюйда на норд. Ширина льодяної перемички, яка відокремлює внутрішню ополонку од відкритого моря, дорівнює на норді дев'яноста двом метрам, на зюйді – сімдесяти шести. Температура води в ополонці – на межі замерзання: один і вісім десятих градуса нижче нуля. Треба гадати, що ополонка скоро покриється кригою. Температура зовнішнього повітря – тридцять два градуси нижче нуля. За даними висоти й довжини хвиль у відкритому морі можна зробити висновок, що шторм десятибальний, іде з веста; крижина міцна, її частини вже примерзли одна до одної.
Нарада пройшла дуже жваво. Кінець кінцем вирішили: протягом трьох днів очікувати наслідків дії шторму, тримати корпус підводного човна «на парах», зігріваючи воду в ополонці, щоб не допустити її замерзання і, наскільки можливо, послабити цим змерзання частин крижини; крім того, за пропозицією старшого акустика Чижова, пустити в хід на повну потужність обидві ультразвукові гармати, кормову й носову, діючи промінням по лінії шва, щоб розм'якшити ним у цих місцях лід і послабити його опір штормові.
Потяглися довгі, нудні години чекання, бездіяльності й тривоги. Шторм тривав, не тільки не стихаючи, але навіть посилюючись. По поверхні океану котилися величезні хвилі, що досягали часом дванадцяти метрів заввишки, і, як гігантські тарани, били по айсбергу. Їх громові удари, приголомшливий гуркіт і рев було виразно чути навіть в ополонці під водою.
Ультразвукові гармати працювали на повну потужність, все глибше розпушуючи лід по лінії з'єднання обох частин айсберга.
Безперервне дзвінке гудіння моторів не давало ні спати, ні думати.
Щось незрозуміле, якесь неусвідомлене занепокоєння вже два дні невідступно діймало його. Це почалося з вечора на честь одужання Скворешні. Нема, нема та й спалахне перед Цоєм злісний погляд чорних, глибоко запалих очей, переляк і блідість дитячого обличчя…
«Яка дурість! – думав він, підкручуючи регулятор у мікроскопі. – Яке злопам'ятство! З-за мішка… Зовсім за приказкою Скворешні: «Великий до неба, а дурний, як не треба». Мішок! Доторкнулися до його мішка!.. Яка неповага!.. Яка образа!..»
Цой труснув головою. Навіть думати про це соромно – соромно за дорослу, серйозну людину!
«Але чи в мішку тільки справа? А ящичок… Він вирвав його з рук Павлика. Вирвав із злобою й ненавистю…»
Цой втупив у простір широко розкриті, нерухомі очі.
«Що це за ящичок з-під друкарської машинки, який тягають з собою під час глибоководних екскурсій? Навіщо він там потрібний? Та ж він не витримає жахливого тиску води… Однак витримав… Отже, це не звичайний, кімнатний ящик для запасних частин… А може, він справді був сплющений? Павлик про це не говорив. Треба спитати його. Це дуже, дуже важливо…»
Чому це було важливо, Цой не міг би відповісти й самому собі.
Він знайшов Павлика в каюті Плетньова. Хлопчик сидів за невеликим столиком біля перебірки й щось записував у товстий зошит. Побачивши Цоя, він зніяковів і закрив зошит.
– Здрастуй, Павлику! Чим це ти зайнятий? – спитав Цой, не знаючи, як приступити до розмови.
Павлик зніяковіло засовався на стільці.
– Та так, записую… Ти до Віктора Абрамовича, Цой? Він на вахті.
– На вахті?.. Гм… Так, так… – Цой сів на стілець біля столу. – А в мене голова розболілася від цього шуму. Працювати не можу… От і блукаю по підводному човну, байдикую… А ти що записуєш? Щоденник ведеш, чи що? Це ти добре придумав, дуже добре! І образи свої теж записуєш? – добродушно посміхнувся Цой. – І про ящичок Федора Михайловича?
Павлик все більше ніяковів, червонів.
– Так, – промовив він ледве чутно. – Дуже багато цікавого… Щоб не забути. Хлопцям буду читати, коли приїду й поступлю до школи. Тільки ти, Цой, нікому не кажи, будь ласка.
– Ну, навіщо даремно базікати! А капітан знає, що ти ведеш щоденник?
– Капітан?! – Павлик здивовано поглянув на Цоя. – Навіщо! Я навіть Вікторові Абрамовичу не кажу.
Я завжди пишу, коли він на вахті. Ти перший дізнався про це. І ти мені обіцяв про це… ти мені обіцяв нікому не говорити… Правда? Ти нікому не скажеш?
– Я-то не скажу, будь певний. А от капітанові ти повинен сам розказати. І перед приходом підводного човна у Владивосток мусиш показати йому свій щоденник. Хіба тобі невідоме це правило? Воно обов'язкове для всіх учасників плавання.
– Невже? – розгубившись, спитав Павлик. – А я не знав… Навіщо ж це потрібно капітанові?
– Ну як ти не розумієш, Павлику! Адже ж на нашому підводному човні є багато секретного: і те, як він збудований і як озброєний. Уяви собі, що ти докладно опишеш що-небудь з цих секретів у своєму щоденнику. Ти можеш загубити свій зошит або його вкрадуть у тебе, і якими-небудь шляхами він попаде до рук ворога… Ти ж знаєш, що ворог завжди і скрізь стежить за нами, за всім, що робиться в нашій країні: за нашими збройними силами, за нашою Радянською Армією і Флотом, за заводами й фабриками, які виробляють для них зброю та бойове спорядження. Капіталісти завжди мріють, як би напасти на нашу країну зненацька, знищити наших оборонців – Радянську Армію і Флот, відібрати наші землі, фабрики та заводи, посадовити нам на шию капіталістів і поміщиків, щоб весь радянський народ працював на них, щоб знову повернулися в нашу прекрасну країну злидні, безробіття, голод, холод, приниження, рабство… Треба завжди пам'ятати про це, Павлику. Треба завжди пам'ятати, що ми оточені ворогами.
Павлик ніколи не бачив свого друга таким схвильованим. Цой швидко ходив по тісній каюті, його очі палали, завжди пригладжене волосся розкуйовдилося. Павлик сидів тихо, уважно слухаючи.
– Ці вороги, – продовжував Цой, – підсилають до нас шпигунів, щоб вивідати секрети нашого озброєння. Вони шукають і підкуплюють різних мерзотників та зрадників, щоб при нагоді, особливо під час війни, ті висаджували в повітря у нас заводи й фабрики, мости й електростанції, руйнували залізниці, викрадали наші плани оборони та плани наших фортець, креслення найкращих літаків, гармат, броненосців, підводних човнів.
– Я нічого не буду записувати про «Піонера», Цой! – закричав Павлик, зіскочивши з стільця. – Нічого! Нічого!
Даю тобі слово честі! І я сам покажу свій зошит капітанові. Хай дивиться.
– Треба бути дуже уважним, Павлику, – сказав Цой, втомлено опускаючись на стілець. – Треба не тільки самому бути обережним у своїх вчинках, але й дуже уважно придивлятися до того, що діється навколо тебе, до того, що роблять інші люди біля тебе. Коли ти помічаєш, що людина чинить що-небудь дивне, незрозуміле або недозволене, – скажімо, фотографує щось біля нашої фортеці, підозріло возиться або довго вештається, немов безцільно, коло залізничного мосту, який охороняється вартовими, або, крадучись, виносить які-небудь папери з військової установи, які-небудь дивні, незвичайні речі, припустімо, з нашого підводного човна, – насторожися, Павлику! Стеж! Непомітно, обережно спостерігай! Якщо не можеш сам зрозуміти, порадься з ким-небудь із дорослих, з надійною, більш досвідченою людиною. Коли вже справа явно непевна, може навіть явно небезпечна, йди зараз же до начальника і розкажи…
Цой замовк. Павлик теж помовчав, потім тихо і невпевнено сказав:
– Цой, може, краще зовсім не вести щоденник.., тут, на підводному човні?
– Ні, чому ж? – знизав плечима Цой. – Це тобі корисно буде, але записуй тільки те, що не може зробити твій щоденник небезпечним або шкідливим для нашої країни. А втім, капітан прогляне й викреслить те, що не годиться… А такі, наприклад, речі, – посміхнувся Цой, – як наші пригоди на дні океану або, скажімо, твоя суперечка з Горєловим із-за ящичка, записуй, скільки хочеш… До речі, – продовжував він посміхаючись, – який він з себе, цей ящичок?
– Ящичок? – перепитав Павлик, відриваючись від якихось своїх думок. – Ну, який він?.. Ну, схожий, знаєш, на кубик з ребрами приблизно в десять сантиметрів, дуже важкий… Я його насилу держав у руці.
– Чому ж він такий важкий? Павлик здивовано подивився на Цоя.
– Не знаю… Федір Михайлович говорив, що звичайно в цьому ящику лежать запасні частини від його друкарської машинки.
Павлик замислився на хвилину.
– А втім, коли я його тримав у руках, він був з якимсь приладдям для біологічних екскурсій. Так мені пояснив Федір Михайлович.
Якась неясна тривога все виразніше відбивалась на обличчі Павлика.
– Яке ж це може бути приладдя для біологічних екскурсій? – питав далі Цой. – Ти теж береш участь в таких екскурсіях і повинен знати, що ми звичайно беремо з собою. Я, наприклад, не розумію, про яке приладдя Федір Михайлович тобі говорив… Ну, що ми беремо з собою в таких випадках? Пружинний сачок – він великий, його не заховаєш, та й не треба ховати, він завжди мусить бути під рукою. Ніж, долото, пінцет… Ну, що ще? Затискачі, скальпель? Ті речі тільки мені потрібні або Арсену Давидовичу… Що ж могло бути ще сховане в цьому ящичку?
Занепокоєння Павлика переростало уже в явне хвилювання,
– Я не знаю, Цой, – пробурмотів він. – Я теж не розумію… мені… мені так говорив Федір Михайлович.
– Федір Михайлович? – поволі повторив Цой. – Та-а-ак… Чому ж він на тебе раптом так сильно розсердився? Ніби до цього часу він до тебе гарно ставився. Ви навіть завжди були в дружніх стосунках. Правда?
– Так! – трохи пожвавішав Павлнк. – Він пояснював мені машини, часто жартував зі мною. Тільки один раз до цього випадку він наче розсердився на мене. Але це просто непорозуміння. І це було давно, ще в Саргассовому морі…
– Розсердився?! – перепитав Цой. – За що?
– Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
– Гаразд, хай помилився, – нетерпляче говорив Цой. – Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
– Ну, я не знаю, Цой… – відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. – Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
– Ну! Ну! А в записці що було?
– Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
– А все-таки, – наполягав Цой, – ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
– Там було… – поволі, насилу згадував він. – Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… – Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. – Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися – це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
– Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
– Ага, згадав! – радісно вигукнув Павлик. – Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…
– Координати?! – закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. – Координати?!
– Так, так! Координати! – І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: – І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.
Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.
– І більше нічого, – немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. – Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…
– Я добре пам'ятаю це число, Цой, – тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. – Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…
Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.
– Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? – тихо спитав Цой. – Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?
Павлик запитально підвів очі на Цоя.
– А бомбардування забув? – так само тихо, чужим голосом говорив Цой. – Забув, що якраз двадцять шостого травня хтось бомбардував стоянку нашого «Піонера»?
Краска залила обличчя Павлика, і йому чомусь відразу стало гаряче. Потім обличчя почало поволі бліднути. Павлик мовчав, не зводячи широко розкритих очей з Цоя.
– Я… я був тоді хворий, – промовив він нарешті. – Після кашалота… Мені потім розповів Марат…
– Так от, виходить, спасибі, Павлику, тобі й кашалоту твоєму. Спасибі за те, що ви вивели нас з цього згубного місця – з цих ко-ор-ди-нат, – сказав Цой із застиглою, дерев'яною посмішкою. – А щодо Марата, то він мені теж дещо розповів.
Він підвівся і суворо, з якоюсь незвичайною строгістю подивився на Павлика, і той мимоволі теж встав.
– Пам'ятай, Павлику! – сказав Цой твердим голосом. – Пам'ятай, ти повинен мовчати про нашу розмову. Нікому ні слова! Ти обіцяєш?
Павлик мовчки кивнув головою.
– Ти обіцяєш? – повторив своє запитання Цой.
– Так, – ледве чутно відповів Павлик. – Слово честі. Цой попрямував було до дверей, але несподівано, немов згадавши ще про щось, обернувся до Павлика.
– І ще пам'ятай, Павлику: будь насторожі! Будь пильним. Примічай, спостерігай – обережно, непомітно… Коли побачиш що-небудь підозріле, не подавай вигляду і повідом зараз же мене. Обіцяєш?
– Добре, Цой, – прошепотів Павлик.
Розділ ІІ
– Я думаю, що коли цю крижину розбив шторм, – сказав старший лейтенант, – то той же шторм, який і тепер лютує, зможе її знову розбити...
– Звичайно, не виключена й така можливість, – згодився капітан. – Але коли це буде? Скільки нам доведеться чекати? Тимчасом плавання підводного човна кінчається, а план наукових робіт у Тихому океані досить значний. Ми не можемо, ми не повинні непродуктивно витрачати час. Кожний день нам дорогий.
– Тим більше, – сказав Шелавін, – що це пасивне чекання допомоги від шторму може закінчитися зовсім не так, як нам хочеться: шторм може пригнати айсберг до нерухомого льодяного поля, і там він примерзне вже надовго… Може статися й так, що по дорозі ми сядемо на мілину і теж надовго. Ні, капітан має рацію: чекати не можна!
– Що ж робити? – спитав старший лейтенант. Після недовгої мовчанки капітан сказав:
– Насамперед, Олександре Леонідовичу, підніміть інфрачервоний розвідник над поверхнею айсберга і з'ясуйте все необхідне, щоб мати ясне уявлення про оточуючі нас умови. Через дві години я скличу нараду всього командного складу, і тоді ми остаточно все вирішимо.
На нараді старший лейтенант доповів, що розміри айсберга чотириста сімдесят п'ять метрів у довжину, з веста на ост, а ширина в тому місці, де знаходиться «Піонер», – триста шістдесят вісім метрів із зюйда на норд. Ширина льодяної перемички, яка відокремлює внутрішню ополонку од відкритого моря, дорівнює на норді дев'яноста двом метрам, на зюйді – сімдесяти шести. Температура води в ополонці – на межі замерзання: один і вісім десятих градуса нижче нуля. Треба гадати, що ополонка скоро покриється кригою. Температура зовнішнього повітря – тридцять два градуси нижче нуля. За даними висоти й довжини хвиль у відкритому морі можна зробити висновок, що шторм десятибальний, іде з веста; крижина міцна, її частини вже примерзли одна до одної.
Нарада пройшла дуже жваво. Кінець кінцем вирішили: протягом трьох днів очікувати наслідків дії шторму, тримати корпус підводного човна «на парах», зігріваючи воду в ополонці, щоб не допустити її замерзання і, наскільки можливо, послабити цим змерзання частин крижини; крім того, за пропозицією старшого акустика Чижова, пустити в хід на повну потужність обидві ультразвукові гармати, кормову й носову, діючи промінням по лінії шва, щоб розм'якшити ним у цих місцях лід і послабити його опір штормові.
Потяглися довгі, нудні години чекання, бездіяльності й тривоги. Шторм тривав, не тільки не стихаючи, але навіть посилюючись. По поверхні океану котилися величезні хвилі, що досягали часом дванадцяти метрів заввишки, і, як гігантські тарани, били по айсбергу. Їх громові удари, приголомшливий гуркіт і рев було виразно чути навіть в ополонці під водою.
Ультразвукові гармати працювали на повну потужність, все глибше розпушуючи лід по лінії з'єднання обох частин айсберга.
Безперервне дзвінке гудіння моторів не давало ні спати, ні думати.
***
Цой погано провів першу ніч льодового полону і вже зранку ввійшов у лабораторію з болем у голові. Робота не ладилась.Щось незрозуміле, якесь неусвідомлене занепокоєння вже два дні невідступно діймало його. Це почалося з вечора на честь одужання Скворешні. Нема, нема та й спалахне перед Цоєм злісний погляд чорних, глибоко запалих очей, переляк і блідість дитячого обличчя…
«Яка дурість! – думав він, підкручуючи регулятор у мікроскопі. – Яке злопам'ятство! З-за мішка… Зовсім за приказкою Скворешні: «Великий до неба, а дурний, як не треба». Мішок! Доторкнулися до його мішка!.. Яка неповага!.. Яка образа!..»
Цой труснув головою. Навіть думати про це соромно – соромно за дорослу, серйозну людину!
«Але чи в мішку тільки справа? А ящичок… Він вирвав його з рук Павлика. Вирвав із злобою й ненавистю…»
Цой втупив у простір широко розкриті, нерухомі очі.
«Що це за ящичок з-під друкарської машинки, який тягають з собою під час глибоководних екскурсій? Навіщо він там потрібний? Та ж він не витримає жахливого тиску води… Однак витримав… Отже, це не звичайний, кімнатний ящик для запасних частин… А може, він справді був сплющений? Павлик про це не говорив. Треба спитати його. Це дуже, дуже важливо…»
Чому це було важливо, Цой не міг би відповісти й самому собі.
Він знайшов Павлика в каюті Плетньова. Хлопчик сидів за невеликим столиком біля перебірки й щось записував у товстий зошит. Побачивши Цоя, він зніяковів і закрив зошит.
– Здрастуй, Павлику! Чим це ти зайнятий? – спитав Цой, не знаючи, як приступити до розмови.
Павлик зніяковіло засовався на стільці.
– Та так, записую… Ти до Віктора Абрамовича, Цой? Він на вахті.
– На вахті?.. Гм… Так, так… – Цой сів на стілець біля столу. – А в мене голова розболілася від цього шуму. Працювати не можу… От і блукаю по підводному човну, байдикую… А ти що записуєш? Щоденник ведеш, чи що? Це ти добре придумав, дуже добре! І образи свої теж записуєш? – добродушно посміхнувся Цой. – І про ящичок Федора Михайловича?
Павлик все більше ніяковів, червонів.
– Так, – промовив він ледве чутно. – Дуже багато цікавого… Щоб не забути. Хлопцям буду читати, коли приїду й поступлю до школи. Тільки ти, Цой, нікому не кажи, будь ласка.
– Ну, навіщо даремно базікати! А капітан знає, що ти ведеш щоденник?
– Капітан?! – Павлик здивовано поглянув на Цоя. – Навіщо! Я навіть Вікторові Абрамовичу не кажу.
Я завжди пишу, коли він на вахті. Ти перший дізнався про це. І ти мені обіцяв про це… ти мені обіцяв нікому не говорити… Правда? Ти нікому не скажеш?
– Я-то не скажу, будь певний. А от капітанові ти повинен сам розказати. І перед приходом підводного човна у Владивосток мусиш показати йому свій щоденник. Хіба тобі невідоме це правило? Воно обов'язкове для всіх учасників плавання.
– Невже? – розгубившись, спитав Павлик. – А я не знав… Навіщо ж це потрібно капітанові?
– Ну як ти не розумієш, Павлику! Адже ж на нашому підводному човні є багато секретного: і те, як він збудований і як озброєний. Уяви собі, що ти докладно опишеш що-небудь з цих секретів у своєму щоденнику. Ти можеш загубити свій зошит або його вкрадуть у тебе, і якими-небудь шляхами він попаде до рук ворога… Ти ж знаєш, що ворог завжди і скрізь стежить за нами, за всім, що робиться в нашій країні: за нашими збройними силами, за нашою Радянською Армією і Флотом, за заводами й фабриками, які виробляють для них зброю та бойове спорядження. Капіталісти завжди мріють, як би напасти на нашу країну зненацька, знищити наших оборонців – Радянську Армію і Флот, відібрати наші землі, фабрики та заводи, посадовити нам на шию капіталістів і поміщиків, щоб весь радянський народ працював на них, щоб знову повернулися в нашу прекрасну країну злидні, безробіття, голод, холод, приниження, рабство… Треба завжди пам'ятати про це, Павлику. Треба завжди пам'ятати, що ми оточені ворогами.
Павлик ніколи не бачив свого друга таким схвильованим. Цой швидко ходив по тісній каюті, його очі палали, завжди пригладжене волосся розкуйовдилося. Павлик сидів тихо, уважно слухаючи.
– Ці вороги, – продовжував Цой, – підсилають до нас шпигунів, щоб вивідати секрети нашого озброєння. Вони шукають і підкуплюють різних мерзотників та зрадників, щоб при нагоді, особливо під час війни, ті висаджували в повітря у нас заводи й фабрики, мости й електростанції, руйнували залізниці, викрадали наші плани оборони та плани наших фортець, креслення найкращих літаків, гармат, броненосців, підводних човнів.
– Я нічого не буду записувати про «Піонера», Цой! – закричав Павлик, зіскочивши з стільця. – Нічого! Нічого!
Даю тобі слово честі! І я сам покажу свій зошит капітанові. Хай дивиться.
– Треба бути дуже уважним, Павлику, – сказав Цой, втомлено опускаючись на стілець. – Треба не тільки самому бути обережним у своїх вчинках, але й дуже уважно придивлятися до того, що діється навколо тебе, до того, що роблять інші люди біля тебе. Коли ти помічаєш, що людина чинить що-небудь дивне, незрозуміле або недозволене, – скажімо, фотографує щось біля нашої фортеці, підозріло возиться або довго вештається, немов безцільно, коло залізничного мосту, який охороняється вартовими, або, крадучись, виносить які-небудь папери з військової установи, які-небудь дивні, незвичайні речі, припустімо, з нашого підводного човна, – насторожися, Павлику! Стеж! Непомітно, обережно спостерігай! Якщо не можеш сам зрозуміти, порадься з ким-небудь із дорослих, з надійною, більш досвідченою людиною. Коли вже справа явно непевна, може навіть явно небезпечна, йди зараз же до начальника і розкажи…
Цой замовк. Павлик теж помовчав, потім тихо і невпевнено сказав:
– Цой, може, краще зовсім не вести щоденник.., тут, на підводному човні?
– Ні, чому ж? – знизав плечима Цой. – Це тобі корисно буде, але записуй тільки те, що не може зробити твій щоденник небезпечним або шкідливим для нашої країни. А втім, капітан прогляне й викреслить те, що не годиться… А такі, наприклад, речі, – посміхнувся Цой, – як наші пригоди на дні океану або, скажімо, твоя суперечка з Горєловим із-за ящичка, записуй, скільки хочеш… До речі, – продовжував він посміхаючись, – який він з себе, цей ящичок?
– Ящичок? – перепитав Павлик, відриваючись від якихось своїх думок. – Ну, який він?.. Ну, схожий, знаєш, на кубик з ребрами приблизно в десять сантиметрів, дуже важкий… Я його насилу держав у руці.
– Чому ж він такий важкий? Павлик здивовано подивився на Цоя.
– Не знаю… Федір Михайлович говорив, що звичайно в цьому ящику лежать запасні частини від його друкарської машинки.
Павлик замислився на хвилину.
– А втім, коли я його тримав у руках, він був з якимсь приладдям для біологічних екскурсій. Так мені пояснив Федір Михайлович.
Якась неясна тривога все виразніше відбивалась на обличчі Павлика.
– Яке ж це може бути приладдя для біологічних екскурсій? – питав далі Цой. – Ти теж береш участь в таких екскурсіях і повинен знати, що ми звичайно беремо з собою. Я, наприклад, не розумію, про яке приладдя Федір Михайлович тобі говорив… Ну, що ми беремо з собою в таких випадках? Пружинний сачок – він великий, його не заховаєш, та й не треба ховати, він завжди мусить бути під рукою. Ніж, долото, пінцет… Ну, що ще? Затискачі, скальпель? Ті речі тільки мені потрібні або Арсену Давидовичу… Що ж могло бути ще сховане в цьому ящичку?
Занепокоєння Павлика переростало уже в явне хвилювання,
– Я не знаю, Цой, – пробурмотів він. – Я теж не розумію… мені… мені так говорив Федір Михайлович.
– Федір Михайлович? – поволі повторив Цой. – Та-а-ак… Чому ж він на тебе раптом так сильно розсердився? Ніби до цього часу він до тебе гарно ставився. Ви навіть завжди були в дружніх стосунках. Правда?
– Так! – трохи пожвавішав Павлнк. – Він пояснював мені машини, часто жартував зі мною. Тільки один раз до цього випадку він наче розсердився на мене. Але це просто непорозуміння. І це було давно, ще в Саргассовому морі…
– Розсердився?! – перепитав Цой. – За що?
– Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
– Гаразд, хай помилився, – нетерпляче говорив Цой. – Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
– Ну, я не знаю, Цой… – відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. – Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
– Ну! Ну! А в записці що було?
– Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
– А все-таки, – наполягав Цой, – ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
– Там було… – поволі, насилу згадував він. – Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… – Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. – Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися – це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
– Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
– Ага, згадав! – радісно вигукнув Павлик. – Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…
– Координати?! – закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. – Координати?!
– Так, так! Координати! – І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: – І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.
Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.
– І більше нічого, – немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. – Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…
– Я добре пам'ятаю це число, Цой, – тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. – Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…
Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.
– Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? – тихо спитав Цой. – Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?
Павлик запитально підвів очі на Цоя.
– А бомбардування забув? – так само тихо, чужим голосом говорив Цой. – Забув, що якраз двадцять шостого травня хтось бомбардував стоянку нашого «Піонера»?
Краска залила обличчя Павлика, і йому чомусь відразу стало гаряче. Потім обличчя почало поволі бліднути. Павлик мовчав, не зводячи широко розкритих очей з Цоя.
– Я… я був тоді хворий, – промовив він нарешті. – Після кашалота… Мені потім розповів Марат…
– Так от, виходить, спасибі, Павлику, тобі й кашалоту твоєму. Спасибі за те, що ви вивели нас з цього згубного місця – з цих ко-ор-ди-нат, – сказав Цой із застиглою, дерев'яною посмішкою. – А щодо Марата, то він мені теж дещо розповів.
Він підвівся і суворо, з якоюсь незвичайною строгістю подивився на Павлика, і той мимоволі теж встав.
– Пам'ятай, Павлику! – сказав Цой твердим голосом. – Пам'ятай, ти повинен мовчати про нашу розмову. Нікому ні слова! Ти обіцяєш?
Павлик мовчки кивнув головою.
– Ти обіцяєш? – повторив своє запитання Цой.
– Так, – ледве чутно відповів Павлик. – Слово честі. Цой попрямував було до дверей, але несподівано, немов згадавши ще про щось, обернувся до Павлика.
– І ще пам'ятай, Павлику: будь насторожі! Будь пильним. Примічай, спостерігай – обережно, непомітно… Коли побачиш що-небудь підозріле, не подавай вигляду і повідом зараз же мене. Обіцяєш?
– Добре, Цой, – прошепотів Павлик.
Розділ ІІ
ШУКАННЯ ВИХОДУ
Ранком сімнадцятого липня, на третій день після з'єднання айсбергів, шторм несподівано затих, і встановилася тиха, безвітряна погода з сильним морозом. На допомогу шторму розраховувати вже не можна було. Ультразвукові гармати встигли розпушити на крижині вузьку смугу згори донизу лише на дев'ять метрів завглибшки на кожному кінці ополонки.
Лишалося ще багато десятків метрів твердого, все більш міцніючого льоду.
Інфрачервоний розвідник, який піднявся над айсбергом, повідомив, що море, заспокоєне й затихле, було до горизонту вкрите суцільним торосистим льодовим полем. Ще зранку капітан наказав припинити роботу ультразвукових гармат, яка була явно недоцільна в цих умовах і тільки даремно виснажувала електроакумулятори.
На підводному човні запанувала тиша. З нею ще більше посилилось почуття тривоги, що наповнювало тепер усі приміщення корабля.
Становище здавалось безвихідним. Скільки триватиме цей полон? Зима в Південній півкулі лише розпочиналася – в цих широтах вона повинна була протягтися ще три-чотири місяці. Тимчасом через місяць і шість днів підводний човен мав неодмінно бути у Владивостоці… Затримка тут на зимівлю загрожувала незліченними наслідками для країни і для самого підводного човна.
Люди намагалися не виявляти занепокоєння, що почало охоплювати їх після того, як надія на допомогу шторму зникла.
Художник Сідлер зупинив Марата, зустрівши його в коридорі. Марат тільки що змінився на вахті в акумуляторних відсіках і йшов у їдальню, щоб поснідати із своєю зміною.
– Слухай, Марате, що ж це тепер буде? – спитав Сідлер удавано байдужим голосом, відводячи очі вбік. – Як ми звільнимося з цієї тюрми?
Марат був голодний і не мав бажання вести розмову на ходу в коридорі.
– А ти гадаєш, що ми закінчили свій рейс у цьому полярному порту? – насмішкувато спитав він, намагаючись пройти мимо Сідлера, щоб швидше добратися до їдальні, звідки доносився приглушений шум голосів, стук тарілок, дзвін ножів і виделок.
Але Сідлєр схопив Марата за ґудзик і міцно тримав.
– Почекай, почекай хвилину, Марате! Ти не жартуй. Кажуть, що вода в цій ополонці швидко замерзне, і навіть до дна. Хороший буде порт, нічого казати!
– А хто дозволить їй, воді, замерзнути?
– Але ж у повітрі жахливий морозі Тридцять п'ять градусів! І навколо лід.
Марат із задоволенням помучив би Сідлера ще трохи своїми жартами й двозначними питаннями, але апетит розгорявся і не давав затримуватися майже біля самого входу в їдальню.
– Слухай, Сідлер! Скажи відверто, ти з місяця звалився, чи що? Хіба ти не знаєш, що капітан залишив корпус підводного човна в розжареному стані? Як ти вважаєш, для чого це?
– Я розумію, що це для підігрівання води в ополонці, щоб не замерзла. Але ж це марнотратство! Розжарення корпусу поглинає силу електроенергії. Чи надовго вистачить у таких умовах нашого запасу?
– Так, – сумно погодився Марат. – Що вірно, то вірно. Від самої Вогняної Землі, уже днів десять як ми не опускали в глибини наші трос-батареї і не заряджали акумулятори. Я тобі навіть скажу по секрету, – додав Марат, знижуючи голос, – що в акумуляторах лишилося електроенергії не більше, як на дві доби, якщо тримати підводний човен на парах.
Матвєєв, який проходив мимо, зупинився і з цікавістю слухав цю розмову.
– Так, дорогий товаришу, – ще раз з сумом підтвердив Марат, – всього на дві доби!
Байдужість враз зникла з обличчя Сідлера. Він розгублено поглянув на Марата й вигукнув:
– Але ж це жахливо! А потім що? Вся ополонка перетвориться в лід, і підводний човен вмерзне в нього. Без електроенергії ми остаточно загинемо!
– Цілком вірно, Сідлер! Без електроенергії нам ніяк не можна. Доведеться взятися за зарядку акумуляторів. Якраз тільки що я одержав наказ зайнятися цим. Ось тільки поснідаю, коли дозволиш, посплю години дві й візьмусь за діло.
Сідлер дивився здивованими очима на Марата і на Матвєєва, який посміхався.
– Ти смієшся, Марате?
– Кажу цілком серйозно.
– Але як же? Куди ж ти опустиш трос-батареї?
– Не опущу, а підніму. З кожної пари трос-батарей одна буде в теплій воді біля підводного човна, а другу витягнемо на лід. Зрозумій же, чудак: у повітрі тридцятип'ятиградусний мороз, а температура води в ополонці близько трьох градусів вище нуля. Де ти ще найдеш для наших термоелементних трос-батарей такий чудовий температурний перепад майже в тридцять вісім градусів? Та ми тут зарядимо наші акумулятори швидше, ніж навіть у тропіках!
І, не давши опам'ятатися остовпілому від здивування й радості Сідлерові, Марат бігом кинувся в їдальню.
– Тьху, наче гора з пліч! – промовив, насилу опам'ятовуючись, Сідлер. – Ну, тепер, коли є електрична енергія, наше становище зовсім уже не таке безвихідне! Можна боротися!
– В тім-то й задача, Сідлер, – замислено сказав Матвєєв: – як вирватися звідси? Адже дні йдуть, а Владивосток ще далеко.
У другу зміну в їдальні снідала більшість екіпажу підводного човна – чоловік сімнадцять. Однак звичайного пожвавлення в їдальні не відчувалося. Їли неуважно, говорили мало, зниженими голосами. Навіть балакучий і гарячий Марат, сидячи, як завжди, за одним столом із Скворешнею та Павликом, мовчки й поспішно поглинав їжу, не потривожений на цей раз ні розпитуванням Пав-лика, ні добродушними насмішками Скворешні. Лише перед самим кінцем сніданку Скворешня нагадав йому про себе.
– Ось воно як, Марате, – прогудів він, ретельно витираючи серветкою вуса, – це тобі не загата з водоростей. Попрацював би краще мозком над тим, як вибратися з цієї ями. Це либонь важче й практичніше.
– Виберемось! – пробурмотів з повним ротом Марат, не відриваючи очей від тарілки. Він уперто кивнув головою.
– Виберемось… – незадоволено повторив Скворешня. – Сам знаю, що виберемось. А от коли й як? Надієшся на чужі голови? На начальство? Ех, ви! Фантазери!..
– А тобі, Андрію Васильовичу, за п'ять хвилин вийми та поклади? – відповів Марат. – Обдумати треба. Це тобі не скелі валити, – несподівано розсміявся він, – та ще за допомогою Павлика! Ноги наче електричні крани, і знай собі – валяй.
– Ноги без голови теж не працюють, Марате Мойсейовичу, – не без самозадоволення посміхнувся Скворешня. – А ти не викручуйся. Викладай, що надумав. Колективна допомога теж непогана штука. Коли ідея путня і особливо в такий момент…
– Ну, давай, – охоче згодився Марат: власне кажучи, йому самому вже хотілося поділитися з ким-небудь своїми ідеями. – Давай, будеш співавтором! Що б ти сказав, коли б я запропонував висадити в повітря льодяну стіну, яка відокремлює нас від чистого моря? Га?
– Висадити в повітря стіну? – із здивуванням повторив Скворешня. – Шістдесяти метрів висотою і сімдесятії шести метрів завтовшки? Та на це всіх наших запасів тереніту невистачить!
Його могутній бас лунав на всю їдальню, привертаючи до їхнього столика загальну увагу.
– Ну, здається, Марат, нарешті, взявся за діло, – з посмішкою сказав зоолог.
– Умови для нього найсприятливіші, – згодився старший лейтенант.
– А ідея, справді, непогана, – відгукнувся з сусіднього столика Горєлов. – Що здається важким у звичайних умовах, то буває здійсненним у незвичайних. Хіба не так?
– Та воно-то так, – сказав із сумнівом старший лейтенант, – але ж ось чули, що прогримів Скворешня? Вибухових речовин невистачить на таку силу старого, міцного льоду.
– Винуват, товаришу старший лейтенант, – долинув з другого кінця їдальні голос Марата. – Невистачить тереніту – допоможе нам Федір Михайлович!
– Я?! – наче не розуміючи спитав Горєлов серед шуму здивованих вигуків і розвів руками. – Але чим же я зможу замінити тереніт?
– Гримучий газ, Федоре Михайловичу! – вигукнув Марат. – Той самий гримучий газ, який працює у ваших дюзах! Його-то, сподіваюсь, у вас вистачить?
– Ах ти, бісова комашка! – захоплено грохонув Скворешня. – Чи ти ба! А ідея ця виявляється досить практичною! Га? Як ви гадаєте, товаришу старший лейтенант? Чи не доповісти капітанові?
В їдальні настало незвичайне пожвавлення. За всіма столиками відразу знялася розмова, всі голосно обговорювали пропозицію Марата, розпалювалися суперечки. Більшість завзято відстоювали цю пропозицію, деякі скептики сумнівно хитали головами, вказуючи, що доведеться висадити в повітря близько вісімдесяти тисяч кубометрів льоду. З олівцями в руках вони вже встигли підрахувати цю величину. Прихильники Марата, особливо Шелавін, нагадували, що вже давно, на великому радянському Північному шляху, коли полярні судна були затиснуті серед крижин, широко й успішно застосовувався амонал. Скептики заперечували: одна, мовляв, справа розколоти навіть десятиметровий лід, щоб утворилося розводдя, і інша справа – підняти в повітря десятки тисяч кубометрів льоду.
Старший лейтенант, раніше ніж відповісти Скворешні, замислено пограв виделкою, відстукуючи на тарілці похідний дроб барабана. Потім сказав:
– Доповісти капітанові можна, товаришу Скворешня, але чи вийде взагалі толк з пропозиції Марата – сумніваюсь.
Це було сказано з такою переконливістю, що всі в їдальні відразу замовкли. Марат зблід, наче передчуваючи щось нищівне для своєї ідеї.
– Чому ж ви так думаєте, товаришу старший лейтенант? – спитав він.
– Мені здається, Марате, що ви не врахували найголовнішого. Головне ж полягає не в тому, як і чим висаджувати, а в тому, як, чим і, найважливіше, в який строк можна прибрати висаджений лід. Вісімдесят тисяч кубометрів! На руках ви їх винесете, чи що? На носилках? Власне кажучи, можна, звичайно, і руками перенести, але коли ми закінчимо цю роботу? – І серед загального мовчання тихо додав: – Закінчимо, мабуть, тоді, коли вже буде зовсім байдуже – чи на місяць раніше, чи на місяць пізніше.
Марат сидів з опущеною головою; нарешті, зібравши залишки всієї своєї віри й мужності, він тихо сказав:
– Можна транспортери поставити…
– А двигуни?
– Мотори від глісера.
Лишалося ще багато десятків метрів твердого, все більш міцніючого льоду.
Інфрачервоний розвідник, який піднявся над айсбергом, повідомив, що море, заспокоєне й затихле, було до горизонту вкрите суцільним торосистим льодовим полем. Ще зранку капітан наказав припинити роботу ультразвукових гармат, яка була явно недоцільна в цих умовах і тільки даремно виснажувала електроакумулятори.
На підводному човні запанувала тиша. З нею ще більше посилилось почуття тривоги, що наповнювало тепер усі приміщення корабля.
Становище здавалось безвихідним. Скільки триватиме цей полон? Зима в Південній півкулі лише розпочиналася – в цих широтах вона повинна була протягтися ще три-чотири місяці. Тимчасом через місяць і шість днів підводний човен мав неодмінно бути у Владивостоці… Затримка тут на зимівлю загрожувала незліченними наслідками для країни і для самого підводного човна.
Люди намагалися не виявляти занепокоєння, що почало охоплювати їх після того, як надія на допомогу шторму зникла.
Художник Сідлер зупинив Марата, зустрівши його в коридорі. Марат тільки що змінився на вахті в акумуляторних відсіках і йшов у їдальню, щоб поснідати із своєю зміною.
– Слухай, Марате, що ж це тепер буде? – спитав Сідлер удавано байдужим голосом, відводячи очі вбік. – Як ми звільнимося з цієї тюрми?
Марат був голодний і не мав бажання вести розмову на ходу в коридорі.
– А ти гадаєш, що ми закінчили свій рейс у цьому полярному порту? – насмішкувато спитав він, намагаючись пройти мимо Сідлера, щоб швидше добратися до їдальні, звідки доносився приглушений шум голосів, стук тарілок, дзвін ножів і виделок.
Але Сідлєр схопив Марата за ґудзик і міцно тримав.
– Почекай, почекай хвилину, Марате! Ти не жартуй. Кажуть, що вода в цій ополонці швидко замерзне, і навіть до дна. Хороший буде порт, нічого казати!
– А хто дозволить їй, воді, замерзнути?
– Але ж у повітрі жахливий морозі Тридцять п'ять градусів! І навколо лід.
Марат із задоволенням помучив би Сідлера ще трохи своїми жартами й двозначними питаннями, але апетит розгорявся і не давав затримуватися майже біля самого входу в їдальню.
– Слухай, Сідлер! Скажи відверто, ти з місяця звалився, чи що? Хіба ти не знаєш, що капітан залишив корпус підводного човна в розжареному стані? Як ти вважаєш, для чого це?
– Я розумію, що це для підігрівання води в ополонці, щоб не замерзла. Але ж це марнотратство! Розжарення корпусу поглинає силу електроенергії. Чи надовго вистачить у таких умовах нашого запасу?
– Так, – сумно погодився Марат. – Що вірно, то вірно. Від самої Вогняної Землі, уже днів десять як ми не опускали в глибини наші трос-батареї і не заряджали акумулятори. Я тобі навіть скажу по секрету, – додав Марат, знижуючи голос, – що в акумуляторах лишилося електроенергії не більше, як на дві доби, якщо тримати підводний човен на парах.
Матвєєв, який проходив мимо, зупинився і з цікавістю слухав цю розмову.
– Так, дорогий товаришу, – ще раз з сумом підтвердив Марат, – всього на дві доби!
Байдужість враз зникла з обличчя Сідлера. Він розгублено поглянув на Марата й вигукнув:
– Але ж це жахливо! А потім що? Вся ополонка перетвориться в лід, і підводний човен вмерзне в нього. Без електроенергії ми остаточно загинемо!
– Цілком вірно, Сідлер! Без електроенергії нам ніяк не можна. Доведеться взятися за зарядку акумуляторів. Якраз тільки що я одержав наказ зайнятися цим. Ось тільки поснідаю, коли дозволиш, посплю години дві й візьмусь за діло.
Сідлер дивився здивованими очима на Марата і на Матвєєва, який посміхався.
– Ти смієшся, Марате?
– Кажу цілком серйозно.
– Але як же? Куди ж ти опустиш трос-батареї?
– Не опущу, а підніму. З кожної пари трос-батарей одна буде в теплій воді біля підводного човна, а другу витягнемо на лід. Зрозумій же, чудак: у повітрі тридцятип'ятиградусний мороз, а температура води в ополонці близько трьох градусів вище нуля. Де ти ще найдеш для наших термоелементних трос-батарей такий чудовий температурний перепад майже в тридцять вісім градусів? Та ми тут зарядимо наші акумулятори швидше, ніж навіть у тропіках!
І, не давши опам'ятатися остовпілому від здивування й радості Сідлерові, Марат бігом кинувся в їдальню.
– Тьху, наче гора з пліч! – промовив, насилу опам'ятовуючись, Сідлер. – Ну, тепер, коли є електрична енергія, наше становище зовсім уже не таке безвихідне! Можна боротися!
– В тім-то й задача, Сідлер, – замислено сказав Матвєєв: – як вирватися звідси? Адже дні йдуть, а Владивосток ще далеко.
У другу зміну в їдальні снідала більшість екіпажу підводного човна – чоловік сімнадцять. Однак звичайного пожвавлення в їдальні не відчувалося. Їли неуважно, говорили мало, зниженими голосами. Навіть балакучий і гарячий Марат, сидячи, як завжди, за одним столом із Скворешнею та Павликом, мовчки й поспішно поглинав їжу, не потривожений на цей раз ні розпитуванням Пав-лика, ні добродушними насмішками Скворешні. Лише перед самим кінцем сніданку Скворешня нагадав йому про себе.
– Ось воно як, Марате, – прогудів він, ретельно витираючи серветкою вуса, – це тобі не загата з водоростей. Попрацював би краще мозком над тим, як вибратися з цієї ями. Це либонь важче й практичніше.
– Виберемось! – пробурмотів з повним ротом Марат, не відриваючи очей від тарілки. Він уперто кивнув головою.
– Виберемось… – незадоволено повторив Скворешня. – Сам знаю, що виберемось. А от коли й як? Надієшся на чужі голови? На начальство? Ех, ви! Фантазери!..
– А тобі, Андрію Васильовичу, за п'ять хвилин вийми та поклади? – відповів Марат. – Обдумати треба. Це тобі не скелі валити, – несподівано розсміявся він, – та ще за допомогою Павлика! Ноги наче електричні крани, і знай собі – валяй.
– Ноги без голови теж не працюють, Марате Мойсейовичу, – не без самозадоволення посміхнувся Скворешня. – А ти не викручуйся. Викладай, що надумав. Колективна допомога теж непогана штука. Коли ідея путня і особливо в такий момент…
– Ну, давай, – охоче згодився Марат: власне кажучи, йому самому вже хотілося поділитися з ким-небудь своїми ідеями. – Давай, будеш співавтором! Що б ти сказав, коли б я запропонував висадити в повітря льодяну стіну, яка відокремлює нас від чистого моря? Га?
– Висадити в повітря стіну? – із здивуванням повторив Скворешня. – Шістдесяти метрів висотою і сімдесятії шести метрів завтовшки? Та на це всіх наших запасів тереніту невистачить!
Його могутній бас лунав на всю їдальню, привертаючи до їхнього столика загальну увагу.
– Ну, здається, Марат, нарешті, взявся за діло, – з посмішкою сказав зоолог.
– Умови для нього найсприятливіші, – згодився старший лейтенант.
– А ідея, справді, непогана, – відгукнувся з сусіднього столика Горєлов. – Що здається важким у звичайних умовах, то буває здійсненним у незвичайних. Хіба не так?
– Та воно-то так, – сказав із сумнівом старший лейтенант, – але ж ось чули, що прогримів Скворешня? Вибухових речовин невистачить на таку силу старого, міцного льоду.
– Винуват, товаришу старший лейтенант, – долинув з другого кінця їдальні голос Марата. – Невистачить тереніту – допоможе нам Федір Михайлович!
– Я?! – наче не розуміючи спитав Горєлов серед шуму здивованих вигуків і розвів руками. – Але чим же я зможу замінити тереніт?
– Гримучий газ, Федоре Михайловичу! – вигукнув Марат. – Той самий гримучий газ, який працює у ваших дюзах! Його-то, сподіваюсь, у вас вистачить?
– Ах ти, бісова комашка! – захоплено грохонув Скворешня. – Чи ти ба! А ідея ця виявляється досить практичною! Га? Як ви гадаєте, товаришу старший лейтенант? Чи не доповісти капітанові?
В їдальні настало незвичайне пожвавлення. За всіма столиками відразу знялася розмова, всі голосно обговорювали пропозицію Марата, розпалювалися суперечки. Більшість завзято відстоювали цю пропозицію, деякі скептики сумнівно хитали головами, вказуючи, що доведеться висадити в повітря близько вісімдесяти тисяч кубометрів льоду. З олівцями в руках вони вже встигли підрахувати цю величину. Прихильники Марата, особливо Шелавін, нагадували, що вже давно, на великому радянському Північному шляху, коли полярні судна були затиснуті серед крижин, широко й успішно застосовувався амонал. Скептики заперечували: одна, мовляв, справа розколоти навіть десятиметровий лід, щоб утворилося розводдя, і інша справа – підняти в повітря десятки тисяч кубометрів льоду.
Старший лейтенант, раніше ніж відповісти Скворешні, замислено пограв виделкою, відстукуючи на тарілці похідний дроб барабана. Потім сказав:
– Доповісти капітанові можна, товаришу Скворешня, але чи вийде взагалі толк з пропозиції Марата – сумніваюсь.
Це було сказано з такою переконливістю, що всі в їдальні відразу замовкли. Марат зблід, наче передчуваючи щось нищівне для своєї ідеї.
– Чому ж ви так думаєте, товаришу старший лейтенант? – спитав він.
– Мені здається, Марате, що ви не врахували найголовнішого. Головне ж полягає не в тому, як і чим висаджувати, а в тому, як, чим і, найважливіше, в який строк можна прибрати висаджений лід. Вісімдесят тисяч кубометрів! На руках ви їх винесете, чи що? На носилках? Власне кажучи, можна, звичайно, і руками перенести, але коли ми закінчимо цю роботу? – І серед загального мовчання тихо додав: – Закінчимо, мабуть, тоді, коли вже буде зовсім байдуже – чи на місяць раніше, чи на місяць пізніше.
Марат сидів з опущеною головою; нарешті, зібравши залишки всієї своєї віри й мужності, він тихо сказав:
– Можна транспортери поставити…
– А двигуни?
– Мотори від глісера.