Страница:
– А я… чи повіриш? – присунувся ближче до Марата Козирєв. – Чи повіриш, я задумав пробивати стіну зосередженим звуком гармати… Отак як вона це зараз робить. Слово честі! А от щодо розжарювання, відверто кажу, не здогадався… – Він почав куйовдити руду копицю волосся. – А може, й здогадався б, коли б дали час…
У дверях показався старший лейтенант Богров.
– Товариші! – голосно сказав він. – Капітан наказав розійтися по каютах! Відпочивати! Спати! Авралу немає, але авральні обставини лишаються. Відпочивати! Відпочивати! Швидко, товариші…
– А чи набагато вже просунувся підводний човен крізь лід, товаришу старший лейтенант? – весело й голосно спитав Матвєєв.
– Майже на двадцять метрів,..
Ледве тільки старший лейтенант встиг вимовити ці слова, як два майже одночасних громових удари, супроводжувані оглушливим гуркотом, захитали весь корабель від носа до корми. Підлога у відсіку різко нахилилася, і в темряві, яка несподівано настала, есі присутні в червоному кутку, звалені з ніг, покотилися до передньої перебірки переплутаним клубком живих тіл. Електрика погасла, гудіння ультразвукової гармати припинилося. Але вже в наступну мить, зараз же за ударами, підводний човен зробив сильний ривок назад, щось страшно заскреготало по корпусу; затихло, і підлога у відсіку відразу вирівнялася. Живий клубок відкотився від перебірки, і в глибокій тиші чулися лише приглушені прокляття, пихтіння людей, стогін Павлика, придушеного масою навалених на нього тіл.
Розділ IV
Розділ V
У дверях показався старший лейтенант Богров.
– Товариші! – голосно сказав він. – Капітан наказав розійтися по каютах! Відпочивати! Спати! Авралу немає, але авральні обставини лишаються. Відпочивати! Відпочивати! Швидко, товариші…
– А чи набагато вже просунувся підводний човен крізь лід, товаришу старший лейтенант? – весело й голосно спитав Матвєєв.
– Майже на двадцять метрів,..
Ледве тільки старший лейтенант встиг вимовити ці слова, як два майже одночасних громових удари, супроводжувані оглушливим гуркотом, захитали весь корабель від носа до корми. Підлога у відсіку різко нахилилася, і в темряві, яка несподівано настала, есі присутні в червоному кутку, звалені з ніг, покотилися до передньої перебірки переплутаним клубком живих тіл. Електрика погасла, гудіння ультразвукової гармати припинилося. Але вже в наступну мить, зараз же за ударами, підводний човен зробив сильний ривок назад, щось страшно заскреготало по корпусу; затихло, і підлога у відсіку відразу вирівнялася. Живий клубок відкотився від перебірки, і в глибокій тиші чулися лише приглушені прокляття, пихтіння людей, стогін Павлика, придушеного масою навалених на нього тіл.
Розділ IV
КРІЗЬ СКЕЛЮ І ЛІД
Перший найсильніший удар застиг капітана в момент, коли він, сидячи за столом у центральному посту, уважно розглядав карту рельєфу тієї частини Південного Льодо-еитого океану, в якій міг знаходитися тепер айсберг із замкнутим у нім підводним човном. Капітана кинуло з такою силою об край столу, що темрява, яка враз настала, здалася йому наслідком нестерпного болю в грудях. В той же час він почув поблизу шум від падіння чогось важкого, деренчливий дзенькіт розбитого скла й тихий людський стогін. «Зіткнення… Обвал…» майнуло в голові. Спалахнули червоні лампочки на щиті управління: «Аварія! Аварія!» Він схопився, похитнувся на пологій підлозі і, задихаючись від болю в грудях, кинувся в куток, голосно віддаючії команду:
– Задній хід! На десяти десятих!
Уже в кутку, де стояла шафка з акумуляторами автономної сітки освітлення, повертаючи головку включення, він почув уривисту і тиху, ніби шепіт, відповідь:
– Єсть… задній… хід!..
Сильний поштовх назад знову мало не звалив його з ніг.
– Стоп, задній хід!
– Єсть… – обірвався шепіт відповіді.
Одночасно з коротким зовнішнім скреготом спалахнуло в лампах світло, зник туман в очах, все прояснилося.
Біля щита управління, із залитим кров'ю обличчям, на колінах стояв лейтенант Кравцов. Його руки, піднесені вгору, до кнопок і клавішів, судорожно вчепилися в бортик щита. Очі були напівзаплющені. Капітан кинувся до нього, спробував підняти, але лейтенант не відривав рук від бортика.
– Зміну… – прошепотів він, схиляючи чоло на стіну під щитом.
Двері з шумом розчинилися, вбіг старший лейтенант Богров.
– Саме вчасно, Олександре Леонідовичу, – сказав капітан. – Змініть лейтенанта на вахті, він поранений.
Удвох вони підняли лейтенанта, посадовили його в крісло. Потім, потираючи непомітно груди і морщачись
від болю, капітан підійшов до столу і включив мікрофон у загальнокорабельну радіосітку. В усі відсіки підводного човна полинули ясні, чіткі слова команди.
До Горєлова і Ромейка, які були в цей момент у камері балонів, перший удар дійшов, трохи послаблений віддаллю, та все ж круто нахилена підлога збила їх з ніг на ряди міцно пригвинчених до своїх фундаментів балонів, що стояли кругом. Наступний удар підкинув їх угору і вбік, на вільну від балонів площадку, і вони в темряві покотилися вздовж перебірки під стальним дощем падаючих інструментів та запасних частин. Ромейко скрикнув від болю – щось попало в нього. Горєлова вдарило зразу в груди і в голову, захопило дух, перед очима в тумані закрутилися, як каруселі, червоні лампочки, що спалахнули на щиті. «Аварія… дюзи…» промайнуло у нього в голові. В наступний момент, зірвавшись на ноги, він хоч і вдарився плечем та головою об перебірку, але неясна радісна думка заглушила біль: «Задній хід… Центральний пост працює,.. Управління діє…» Відчайдушним зусиллям волі він випростався на підлозі, що вирівнялася. «Світло!..» Світло!..» Десь тут поблизу була шафка з автономними акумуляторами. У тьмяному червонуватому сутінку Горєлов зробив два кроки, простяг руку і зразу намацав шафку. Лампи спалахнули. З підлоги підводився Ромейко – маленький, блідий, з безсило повислою лівою рукою. Глянувши на розгублене обличчя Ромейка, Горєлов раптов відчув приплив несподіваної енергії та відваги.
– Маску й рукавиці! – голосно крикнув він.
Від різкої команди Горєлова Ромейко здригнувся, випростався й мовчки оглянувся. Зірвавши правою рукою з перебірки біля себе газову маску з прив'язаними до неї на довгих шнурах жаронепроникними рукавицями, він простягнув їх Горєлову. Горєлов схопив маску, підніс до обличчя, намагаючись натягнути на себе, як раптом камеру наповнив знайомий владний голос:
– Слухати команду! Всі по місцях! Включити струм автономної мережі! Електрикам дати струм носовій гарматі! Механікам – полагодити ходові дюзи номер дванадцять і сімнадцять. Спокій! Підводний човен не пошкоджений! Сигнальна сітка й сітка управління справні!
Застигши на місці, Горєлов і Ромейко жадібно вслухалися в цей голос, у ці слова, що повертали стривоженим серцям людей спокійну впевненість.
– Живемо, Ромейко! – весело крикнув Горєлов, витираючи рукавом кров з обличчя. – Заспокойтесь – ідіть за мною! Будете погано себе почувати – зараз з'явиться Козирєв, змінить вас. Скажіть йому, щоб подав мені труби номер дванадцять і сімнадцять. Все в порядку! – сміючись закінчив він.
Він натягнув маску, захопив відкладені інструменти та матеріали і натиснув кнопку е задній перебірці. Двері відсунулися вбік. Горєлов нахилився і ступив у відкритий чорний отвір. Двері за ним зараз же засунулись. В непроглядній пітьмі Горєлов намацав біля дверей шафку автономного освітлення і включив світло. Довга, склеписта, звужена в напрямі до корми камера була наповнена густим сплетінням тонких гарячих труб, якими направлялися гази з балонів до дюз. Звиваючись, як вуж, в нестерпній жарі, Горєлов пробирався до труби номер дванадцять. Він швидко натягнув рукавиці, знайшов трубу, відшукав на ній тріщину, утворену від стрясіння підводного човна, і з веселим завзяттям взявся до роботи… Прослизнувши назад, вставив у шафку з акумуляторами вилки від електроінструментів. За допомогою їх відгвинтив один кінець труби, потім другий і, підхопивши відпалу трубу, штовхнув її по підлозі до вхідних дверей. Якраз у цей момент двері розчинилися, показалася кремезна постать Козирєва в масці. Козирєв мовчки подав Горєлову нову трубу, яку той почав відразу ж установлювати замість пошкодженої.
Через десять хвилин з камери балонів, стоячи перед мікрофоном, прикріпленим до перебірки, і витираючи з обличчя піт, кіптяву й кров, Горєлов доповідав:
– Товаришу командир! Дюзи номер дванадцять і сімнадцять полагоджені й готові до роботи!
– Що? Вже?! – почувся здивований голос капітана. – Що довелося лагодити?
– Замінені дві пари пошкоджених труб новими, полагоджені клапани автоматичного розподільника.
– Прекрасно, товаришу військінженер!.. Висловлюю вам подяку за швидку й чітку роботу в аварійних умовах…
Розкриті пащі люків швидко проковтнули людей, і в коридорі залишилися тільки зоолог і Цой у білих халатах; вони поспішно прямували в госпітальний відсік.
З репродуктора пролунав голос старшого лейтенанта Богрова:
– Товаришів Лордкіпанідзе і Шелавіна – до капітана, в центральний пост!
В центральному посту, освітленому трохи тьмяніше, ніж завжди, зоолог і Шелавін побачили капітана, старшого лейтенанта Богрова та лейтенанта Кравцова. Біля щита управління сидів старший лейтенант. Лейтенант напівлежав у кутку, в кріслі, він був блідий, чоло його було перев'язане носовою хусточкою з кривавою плямою біля правого виска, по щоці під бачками повзла цівка крові.
– Лорд! – швидко звернувся капітан до зоолога. – Подайте допомогу лейтенантові. Під час поштовху він злетів із стільця і головою вдарився об щось… Іване Степановичу! У внутрішній структурі айсберга сталися якісь зміни. З його середини, із склепінням тунелю, зірвалася якась брила й упала на передню частину підводного човна. Давши задній хід, нам удалося вирвати підводнші човен з-під неї. Ця брила, безперечно, щільніша, ніж лід. Подивіться па екран. Бачите?.. На сіруватому фоні більш прозорого льоду, відображеного майже на всьому екрані, попереду лежить темна тінь. Я вважаю, що це скеля, занесена льодовиком з материка в море. Яка ваша думка? Океанограф поправив окуляри, подумав, перебираючи худими довгими пальцями рідке волосся своєї скуйовдженої борідки, і в той час, як зоолог вів лейтенанта до себе, в госпітальний відсік, спитав:
– Чи глибоко, Миколо Борисовичу, проникає в товщу льоду проміння ультразвукової гармати, дозвольте вас запитати?
– Помітний вплив на структуру льоду промені роблять на віддалі до шести метрів, але проникають вони, хоч і з послабленою силою, звичайно, ще глибше.
– Ага!.. Я певен, Миколо Борисовичу, що ви маєте рацію. Це, безперечно, скеля…
Океанограф ще раз поправив окуляри, відкашлявся і з виглядом професора, який збирається читати студентам лекцію, продовжував:
– Сповзаючи між гірськими пасмами до моря, льодовики часто несуть на собі уламки скель, які або самі падають на них, підточені атмосферними впливами (коливання температури, вітер, дощ, сонце), або відриваються самим льодовиком у скелястих ущелинах і долинах, якими пролягає його шлях. Ці уламки скель за час трипалого проходження льодовика до морського берега покриваються кожного року новими й новими сніговими відкладеннями, які ущільнюються і перетворюються, нарешті, в лід. Внаслідок цього уламки опиняються вже всередині, у самій товщі рухомого льоду. Коли від льодовика, що спускається до моря, відколюються і спливають на воді льодяні гори, всередині їх нерідко виявляються такі, з дозволу сказати, ізюминки, і часто величезного розміру. Очевидно, і наш айсберг несе в собі подібного походження скелю. Ультразвукові промені й тепло розпеченого корпусу підводного човна, глибоко проникнувши в лід, зруйнували його навколо скелі, і остання, нічим не стримувана, обвалилася на підводний човен. Таким чином… – Розумію… – обірвав цю тривалу лекцію капітан, який із стоїчним терпінням вислухував її до цього часу. – Якщо зважати на силу удару, скеля мала бути чималих розмірів і чималої ваги. Найважливіше однак полягає в тому, що вона перегородила нам шлях.
Капітан замислився і поволі опустився на стілець. Шелавін зняв окуляри, вийняв хусточку і заходився старанно витирати нею скельця, кліпаючи і примружуючи короткозорі очі. Всі мовчали.
Нарешті старший лейтенант тихо промовив:
– Чи не дати задній хід, повернутися в ополонку й пробиватися в іншому місці?
Капітан заперечно похитав головою.
– Треба спочатку випробувати тут всі можливості. Я не можу втратити марно дванадцять годин, які ми вже використали на цей тунель.
– Розплавляйте скелю, Миколо Борисовичу, – сказав Шелавін. – Найтвердіші гірські породи мають точку плавлення при температурі не вищій від тисячі трьохсот – тисячі п'ятисот градусів. Діабаз, наприклад, розплавляється в електричній мартенівській печі при температурі в тисячу п'ятсот градусів. У нашому ж розпорядженні – дві тисячі, а з резервами навіть дві тисячі двісті градусів…
– Але ж то в печі… А тут скелю доведеться розігрівати лише з одного боку, маючи кругом охолоджуючий лід. Потрібно буде ще більше часу, ніж на проект товариша Богрова,
З репродуктора пролунав голос:
– Товаришу командир! Говорить головний електрик Корнєєв. Дозвольте доповісти: сітка освітлення відновлена. Носовій гарматі подано струм.
– Чудово, – відповів капітан. – Дайте струм в освітлювальну сітку. – І, повернувшись до старшого лейтенанта, сказав: – Накажіть, Олександре Леонідовичу, виключити всюди автономні акумулятори. Біля носової гармати хай чекають моїх розпоряджень. Я маю намір, – продовжував він, підводячись із стільця, – пробивати скелю ультразвуковою гарматою і потім таранити її. Якщо зосереджені ультразвукові промені здатні за годину розпушити лід на десять метрів углиб, а мінерал – вдвоє-втрое повільніше, то за дві-три години вони справляться і з цією скелею. Не думаю, що її товщина перевищує п'ять метрів.
Шелавін схезльно кивнув головою.
– Олександре Леонідовичу, – звернувся капітан до старшого лейтенанта, який уже встиг виконати доручення й повернутися на своє місце біля щита управління, – задній хід! На одній десятій! Вивести підводний човен з тунелю! – Потім, переключивши мікрофон на загальнокора-бельну радіосітку, сказав:
– Старшині водолазів – у центральний пост!
Підводний човен зрушив з місця, коли Скворешня швидко ввійшов у рубку, підійшов до капітана й виструнчився на весь свій зріст.
– Товаришу Скворешня, ми виводимо підводний човен з тунелю, тому що скеля, впавши зверху, перегородила йому шлях. Треба оглянути скелю й принести зразки її. Підготуйтесь до виходу. Як тільки підводний човен опиниться в ополонці, я вам дам знати у вихідну камеру. Візьміть кого-небудь з собою.
– Єсть обслідувати скелю й принести зразки, товаришу командир!
За кілька хвилин з вихідної площадки знялися три постаті в скафандрах – велика, середня й маленька – і на малих оборотах гвинта попливли до величезного, геометрично круглого отвору, що зяяв у зеленкуватій, виблискуючій під променями ліхтаря льодяній стіні. Скворешня, Матвєєв і Павлик з ломами й молотками на поясах повільно пливли під склепіннями гігантської труби з гладкими, немов відполірованими стінками. Незабаром перед ними у світлі ліхтарів виникла з темряви чорна маса скелі. Три водолази опустилися перед нею на дно, але утриматися на похилій внутрішній поверхні тунелю було неможливо. Довелося стати один за одним на нижньому заокругленні труби.
– Ну, хлопці, – сказав Скворешня, – поки я буду відбивати зразки, огляньте скелю кругом – з боків і зверху. Постарайтесь також добути зразки – може, вона неоднорідна за складом.
Почувся лункий удар його геологічного молотка по виступу скелі, Матвєєв і Павлик, знову запустивши гвинти, почали повільно пливти вздовж країв скелі, час від часу постукуючи по ній молотками й піднімаючись усе вище, до склепіння тунелю. Біля самої скелі зяяли величезні вибоїни, круглі стіни тунелю були зламані і знівечені.
Несподівано упустивши молоток, Павлик швидко відчепив од пояса лом, розмахнувся і з усієї сили вдарив ним по скелі, у вибоїні під склепінням. І в ту ж мить пролунав крик, повний здивування й розгубленості: – Ох!..
Лом зник! Ледве торкнувшись скелі, він ковзнув по ній трохи вгору й вирвався з рук Павлика. Крутнувши вільним кінцем, він зник під льодовим склепінням, засипавши свого спантеличеного господаря густою хмарою алмазних кристаликів.
– Чого ти так охкаєш? – почувся голос Скворешні, який кинув довбати скелю.
– Лом провалився! Ідіть сюди! Швидше! – кричав Павлик.
Швидко піднявшись до Павлика, Скворешня насамперед просунув руку в пробитий отвір і за допомогою свого лома спробував визначити товщину скелі. Вона була, за його розрахунками, не товща двох-трьох метрів.
Через півгодини про ці розрахунки, подавши численні зразки породи, доповіли капітанові в присутності старшого лейтенанта, океанографа і зоолога.
За зразками гірської породи було встановлено, що незначної товщини скеля складається з кристалічних сланців, які легко піддаються дії ультразвукових променів.
За півгодини підводний човен на найменшому ходу підплив знову впритул до скелі й натис на неї носом.
Капітан дав команду носовій гарматі:
– По кристалічних сланцях! Двісті двадцять тисяч кілоциклів! Звук! На повну потужність!
Скеля трохи зім'ялась, як туга, густа глина. Дюзи вибухали все частіше й сильніше, натиск підводного човна збільшувався. Коли дюзи розвинули тиск, відповідний руху у вільній воді на чотирьох десятих ходу, мікрометричний спідометр відмітив просування підводного човна на кілька сантиметрів уперед, в товщу скелі. Її густа, в'язка маса, видушувана кораблем, розповзалася навколо його заокругленого носа.
Тоді до ультразвукової гармати приєдналися висока температура і посилений тиск. Розжарення корпусу підводного човна було доведено до двох тисяч ста градусів. У цьому вулканічному жарі в'язка маса скелі почала все швидше й швидше розріджуватися і, як текуча лава, заструмувала по обшивці корабля. Тиск дюз збільшувався, і коли він досяг семи десятих ходу, розжарений підводний човен у вогненних струменях, у фейєрверку палаючих іскор і бризок, зробивши раптовий стрибок, прорвав скелясту стіну й ринувся в пустоту за нею. Ще мить – і підводний човен з величезною швидкістю налетів би на льодяну стіну в глухому кінці тунелю, але вчасно даний на десяти десятих задній хід зупинив його біля самої стіни.
Всі на кораблі полегшено зітхнули.
Ультразвукова гармата продовжувала працювати на повну потужність без перерви, розжарення продовжува триматися на температурі в дві тисячі градусів. Під по-переднім тиском дюз, у киплячій воді, в струменях і хмарах пари, із швидкістю понад три метри на годину підводний' човен пропалював собі шлях крізь льодяну стіну до вільної води. Години минали за годинами, вахти регулярно змінювалися біля машин та апаратів, монотонне потужне гудіння гармати, немов вата, залягло у вухах людей. Вже пройдена половина льодяної товщі, вже тільки тридцять, ось уже двадцять метрів лишалося попереду. Напруження на кораблі зростало. Чи скоро? Чи все буде і далі так благополучно? Чи не обрушиться яке-не-будь нове нещастя біля самого краю?
Коли, корпус підводного човна втягнувся в тунель на шістдесят п'ять метрів і, за розрахунками, ще тільки одинадцять метрів відділяли його від волі, глухий гул захитав весь величезний айсберг від основи до верхнього плато. Гуркіт страшенного вибуху прокотився по тунелю, і в ту ж мить, наче підхоплений вихором, підводний човен зробив гігантський стрибок і ринувся вперед…
Ледве встоявши на ногах від несподіваного поштовху, капітан ковзнув поглядом по екрану і скрикнув.
Темна пелена, яка застилала екран весь час проходження підводного човна в товщі льоду, зникла, звичний світлий простір розкривався на куполі й нижніх смугах екрана, на ньому швидко проносилися звивисті тіні риб, колихалися медузи із звисаючими пасмами щупальців.
Закам'янівши на мить від подиву, капітан раптом лунко, незвично дзвінким голосом закричав:
– Ми у вільній воді! Нас викинуло з айсберга!
Підводна частина льодяної гори була розмита нижніми, відносно теплими шарами води і становила ряд глибоких виїмок та печер. До однієї з цих печер наближався підводний човен, пробиваючись у товщі льоду. Коли його відокремлювало від глухого кінця печери всього лише три метри, величезний тиск пари перед носом корабля прорвав тонку, розпушену до того ж ультразвуковою гарматою перепону, і, наче артилерійський снаряд, підводний човен викинуло з гарматного жерла тунелю.
Шелавін особисто переконався, що саме так було, коли, за його настійною просьбою, «Піонер» повернувся до льодяної гори, і вчений зміг оглянути ділянку підводної основи айсберга, яка цікавила його. А втім, океанографу не вдалося зробити такий докладний огляд, як йому хотілося б. З підводного човна його безперервно викликали, вимагаючи швидше повернутися, і не дали закінчити обслідування за розширеною програмою, яку склав собі вчений.
Всім не терпілося, всім хотілося як можна швидше залишити це злощасне місце, відійти подалі від цієї похмурої льодяної тюрми, в якій їм загрожувала ганебна доля безпорадних полонених на довгі нестерпні місяці.
Як тільки за Шелавіним піднялась вихідна площадка й щільно зсунулися зовнішні двері вихідної камери, двадцять першого липня, о другій годині, підводний човен взяв курс на північ і, наче птах, що вирвався на волю, нестримно понісся до неосяжних просторів Тихого океану.
– Задній хід! На десяти десятих!
Уже в кутку, де стояла шафка з акумуляторами автономної сітки освітлення, повертаючи головку включення, він почув уривисту і тиху, ніби шепіт, відповідь:
– Єсть… задній… хід!..
Сильний поштовх назад знову мало не звалив його з ніг.
– Стоп, задній хід!
– Єсть… – обірвався шепіт відповіді.
Одночасно з коротким зовнішнім скреготом спалахнуло в лампах світло, зник туман в очах, все прояснилося.
Біля щита управління, із залитим кров'ю обличчям, на колінах стояв лейтенант Кравцов. Його руки, піднесені вгору, до кнопок і клавішів, судорожно вчепилися в бортик щита. Очі були напівзаплющені. Капітан кинувся до нього, спробував підняти, але лейтенант не відривав рук від бортика.
– Зміну… – прошепотів він, схиляючи чоло на стіну під щитом.
Двері з шумом розчинилися, вбіг старший лейтенант Богров.
– Саме вчасно, Олександре Леонідовичу, – сказав капітан. – Змініть лейтенанта на вахті, він поранений.
Удвох вони підняли лейтенанта, посадовили його в крісло. Потім, потираючи непомітно груди і морщачись
від болю, капітан підійшов до столу і включив мікрофон у загальнокорабельну радіосітку. В усі відсіки підводного човна полинули ясні, чіткі слова команди.
***
Кормова частина підводного човна знаходилася ще у вільній воді ополонки, далеко від входу в тунель. Від жахливого удару, внаслідок якого носова частина впала вниз, на дно тунелю, корма стрімко підскочила вгору, намагаючись описати велику дугу. Однак на двадцятому метрі від носа корпус підводного човна натрапив на льодяне склепіння біля виходу з тунелю і з неймовірною силою зіткнувся з ним. Стрясіння, викликане цим ударом в останніх, кормових відсіках корабля, в камері балонів супроводжувалося оглушливим брязкотом і гуркотом приладів, інструментів, запасних частин, що висіли на перебірках і зірвалися із своїх місць.До Горєлова і Ромейка, які були в цей момент у камері балонів, перший удар дійшов, трохи послаблений віддаллю, та все ж круто нахилена підлога збила їх з ніг на ряди міцно пригвинчених до своїх фундаментів балонів, що стояли кругом. Наступний удар підкинув їх угору і вбік, на вільну від балонів площадку, і вони в темряві покотилися вздовж перебірки під стальним дощем падаючих інструментів та запасних частин. Ромейко скрикнув від болю – щось попало в нього. Горєлова вдарило зразу в груди і в голову, захопило дух, перед очима в тумані закрутилися, як каруселі, червоні лампочки, що спалахнули на щиті. «Аварія… дюзи…» промайнуло у нього в голові. В наступний момент, зірвавшись на ноги, він хоч і вдарився плечем та головою об перебірку, але неясна радісна думка заглушила біль: «Задній хід… Центральний пост працює,.. Управління діє…» Відчайдушним зусиллям волі він випростався на підлозі, що вирівнялася. «Світло!..» Світло!..» Десь тут поблизу була шафка з автономними акумуляторами. У тьмяному червонуватому сутінку Горєлов зробив два кроки, простяг руку і зразу намацав шафку. Лампи спалахнули. З підлоги підводився Ромейко – маленький, блідий, з безсило повислою лівою рукою. Глянувши на розгублене обличчя Ромейка, Горєлов раптов відчув приплив несподіваної енергії та відваги.
– Маску й рукавиці! – голосно крикнув він.
Від різкої команди Горєлова Ромейко здригнувся, випростався й мовчки оглянувся. Зірвавши правою рукою з перебірки біля себе газову маску з прив'язаними до неї на довгих шнурах жаронепроникними рукавицями, він простягнув їх Горєлову. Горєлов схопив маску, підніс до обличчя, намагаючись натягнути на себе, як раптом камеру наповнив знайомий владний голос:
– Слухати команду! Всі по місцях! Включити струм автономної мережі! Електрикам дати струм носовій гарматі! Механікам – полагодити ходові дюзи номер дванадцять і сімнадцять. Спокій! Підводний човен не пошкоджений! Сигнальна сітка й сітка управління справні!
Застигши на місці, Горєлов і Ромейко жадібно вслухалися в цей голос, у ці слова, що повертали стривоженим серцям людей спокійну впевненість.
– Живемо, Ромейко! – весело крикнув Горєлов, витираючи рукавом кров з обличчя. – Заспокойтесь – ідіть за мною! Будете погано себе почувати – зараз з'явиться Козирєв, змінить вас. Скажіть йому, щоб подав мені труби номер дванадцять і сімнадцять. Все в порядку! – сміючись закінчив він.
Він натягнув маску, захопив відкладені інструменти та матеріали і натиснув кнопку е задній перебірці. Двері відсунулися вбік. Горєлов нахилився і ступив у відкритий чорний отвір. Двері за ним зараз же засунулись. В непроглядній пітьмі Горєлов намацав біля дверей шафку автономного освітлення і включив світло. Довга, склеписта, звужена в напрямі до корми камера була наповнена густим сплетінням тонких гарячих труб, якими направлялися гази з балонів до дюз. Звиваючись, як вуж, в нестерпній жарі, Горєлов пробирався до труби номер дванадцять. Він швидко натягнув рукавиці, знайшов трубу, відшукав на ній тріщину, утворену від стрясіння підводного човна, і з веселим завзяттям взявся до роботи… Прослизнувши назад, вставив у шафку з акумуляторами вилки від електроінструментів. За допомогою їх відгвинтив один кінець труби, потім другий і, підхопивши відпалу трубу, штовхнув її по підлозі до вхідних дверей. Якраз у цей момент двері розчинилися, показалася кремезна постать Козирєва в масці. Козирєв мовчки подав Горєлову нову трубу, яку той почав відразу ж установлювати замість пошкодженої.
Через десять хвилин з камери балонів, стоячи перед мікрофоном, прикріпленим до перебірки, і витираючи з обличчя піт, кіптяву й кров, Горєлов доповідав:
– Товаришу командир! Дюзи номер дванадцять і сімнадцять полагоджені й готові до роботи!
– Що? Вже?! – почувся здивований голос капітана. – Що довелося лагодити?
– Замінені дві пари пошкоджених труб новими, полагоджені клапани автоматичного розподільника.
– Прекрасно, товаришу військінженер!.. Висловлюю вам подяку за швидку й чітку роботу в аварійних умовах…
***
Марат мчав по коридору, в кожному відсіку доторкуючись на бігу до акумуляторних шафок автономної сітки і залишаючи за собою яскравий слід спалахуючих ламп. За Маратом неслися з червоного кутка люди з блідими, стривоженими обличчями.Розкриті пащі люків швидко проковтнули людей, і в коридорі залишилися тільки зоолог і Цой у білих халатах; вони поспішно прямували в госпітальний відсік.
З репродуктора пролунав голос старшого лейтенанта Богрова:
– Товаришів Лордкіпанідзе і Шелавіна – до капітана, в центральний пост!
В центральному посту, освітленому трохи тьмяніше, ніж завжди, зоолог і Шелавін побачили капітана, старшого лейтенанта Богрова та лейтенанта Кравцова. Біля щита управління сидів старший лейтенант. Лейтенант напівлежав у кутку, в кріслі, він був блідий, чоло його було перев'язане носовою хусточкою з кривавою плямою біля правого виска, по щоці під бачками повзла цівка крові.
– Лорд! – швидко звернувся капітан до зоолога. – Подайте допомогу лейтенантові. Під час поштовху він злетів із стільця і головою вдарився об щось… Іване Степановичу! У внутрішній структурі айсберга сталися якісь зміни. З його середини, із склепінням тунелю, зірвалася якась брила й упала на передню частину підводного човна. Давши задній хід, нам удалося вирвати підводнші човен з-під неї. Ця брила, безперечно, щільніша, ніж лід. Подивіться па екран. Бачите?.. На сіруватому фоні більш прозорого льоду, відображеного майже на всьому екрані, попереду лежить темна тінь. Я вважаю, що це скеля, занесена льодовиком з материка в море. Яка ваша думка? Океанограф поправив окуляри, подумав, перебираючи худими довгими пальцями рідке волосся своєї скуйовдженої борідки, і в той час, як зоолог вів лейтенанта до себе, в госпітальний відсік, спитав:
– Чи глибоко, Миколо Борисовичу, проникає в товщу льоду проміння ультразвукової гармати, дозвольте вас запитати?
– Помітний вплив на структуру льоду промені роблять на віддалі до шести метрів, але проникають вони, хоч і з послабленою силою, звичайно, ще глибше.
– Ага!.. Я певен, Миколо Борисовичу, що ви маєте рацію. Це, безперечно, скеля…
Океанограф ще раз поправив окуляри, відкашлявся і з виглядом професора, який збирається читати студентам лекцію, продовжував:
– Сповзаючи між гірськими пасмами до моря, льодовики часто несуть на собі уламки скель, які або самі падають на них, підточені атмосферними впливами (коливання температури, вітер, дощ, сонце), або відриваються самим льодовиком у скелястих ущелинах і долинах, якими пролягає його шлях. Ці уламки скель за час трипалого проходження льодовика до морського берега покриваються кожного року новими й новими сніговими відкладеннями, які ущільнюються і перетворюються, нарешті, в лід. Внаслідок цього уламки опиняються вже всередині, у самій товщі рухомого льоду. Коли від льодовика, що спускається до моря, відколюються і спливають на воді льодяні гори, всередині їх нерідко виявляються такі, з дозволу сказати, ізюминки, і часто величезного розміру. Очевидно, і наш айсберг несе в собі подібного походження скелю. Ультразвукові промені й тепло розпеченого корпусу підводного човна, глибоко проникнувши в лід, зруйнували його навколо скелі, і остання, нічим не стримувана, обвалилася на підводний човен. Таким чином… – Розумію… – обірвав цю тривалу лекцію капітан, який із стоїчним терпінням вислухував її до цього часу. – Якщо зважати на силу удару, скеля мала бути чималих розмірів і чималої ваги. Найважливіше однак полягає в тому, що вона перегородила нам шлях.
Капітан замислився і поволі опустився на стілець. Шелавін зняв окуляри, вийняв хусточку і заходився старанно витирати нею скельця, кліпаючи і примружуючи короткозорі очі. Всі мовчали.
Нарешті старший лейтенант тихо промовив:
– Чи не дати задній хід, повернутися в ополонку й пробиватися в іншому місці?
Капітан заперечно похитав головою.
– Треба спочатку випробувати тут всі можливості. Я не можу втратити марно дванадцять годин, які ми вже використали на цей тунель.
– Розплавляйте скелю, Миколо Борисовичу, – сказав Шелавін. – Найтвердіші гірські породи мають точку плавлення при температурі не вищій від тисячі трьохсот – тисячі п'ятисот градусів. Діабаз, наприклад, розплавляється в електричній мартенівській печі при температурі в тисячу п'ятсот градусів. У нашому ж розпорядженні – дві тисячі, а з резервами навіть дві тисячі двісті градусів…
– Але ж то в печі… А тут скелю доведеться розігрівати лише з одного боку, маючи кругом охолоджуючий лід. Потрібно буде ще більше часу, ніж на проект товариша Богрова,
З репродуктора пролунав голос:
– Товаришу командир! Говорить головний електрик Корнєєв. Дозвольте доповісти: сітка освітлення відновлена. Носовій гарматі подано струм.
– Чудово, – відповів капітан. – Дайте струм в освітлювальну сітку. – І, повернувшись до старшого лейтенанта, сказав: – Накажіть, Олександре Леонідовичу, виключити всюди автономні акумулятори. Біля носової гармати хай чекають моїх розпоряджень. Я маю намір, – продовжував він, підводячись із стільця, – пробивати скелю ультразвуковою гарматою і потім таранити її. Якщо зосереджені ультразвукові промені здатні за годину розпушити лід на десять метрів углиб, а мінерал – вдвоє-втрое повільніше, то за дві-три години вони справляться і з цією скелею. Не думаю, що її товщина перевищує п'ять метрів.
Шелавін схезльно кивнув головою.
– Олександре Леонідовичу, – звернувся капітан до старшого лейтенанта, який уже встиг виконати доручення й повернутися на своє місце біля щита управління, – задній хід! На одній десятій! Вивести підводний човен з тунелю! – Потім, переключивши мікрофон на загальнокора-бельну радіосітку, сказав:
– Старшині водолазів – у центральний пост!
Підводний човен зрушив з місця, коли Скворешня швидко ввійшов у рубку, підійшов до капітана й виструнчився на весь свій зріст.
– Товаришу Скворешня, ми виводимо підводний човен з тунелю, тому що скеля, впавши зверху, перегородила йому шлях. Треба оглянути скелю й принести зразки її. Підготуйтесь до виходу. Як тільки підводний човен опиниться в ополонці, я вам дам знати у вихідну камеру. Візьміть кого-небудь з собою.
– Єсть обслідувати скелю й принести зразки, товаришу командир!
За кілька хвилин з вихідної площадки знялися три постаті в скафандрах – велика, середня й маленька – і на малих оборотах гвинта попливли до величезного, геометрично круглого отвору, що зяяв у зеленкуватій, виблискуючій під променями ліхтаря льодяній стіні. Скворешня, Матвєєв і Павлик з ломами й молотками на поясах повільно пливли під склепіннями гігантської труби з гладкими, немов відполірованими стінками. Незабаром перед ними у світлі ліхтарів виникла з темряви чорна маса скелі. Три водолази опустилися перед нею на дно, але утриматися на похилій внутрішній поверхні тунелю було неможливо. Довелося стати один за одним на нижньому заокругленні труби.
– Ну, хлопці, – сказав Скворешня, – поки я буду відбивати зразки, огляньте скелю кругом – з боків і зверху. Постарайтесь також добути зразки – може, вона неоднорідна за складом.
Почувся лункий удар його геологічного молотка по виступу скелі, Матвєєв і Павлик, знову запустивши гвинти, почали повільно пливти вздовж країв скелі, час від часу постукуючи по ній молотками й піднімаючись усе вище, до склепіння тунелю. Біля самої скелі зяяли величезні вибоїни, круглі стіни тунелю були зламані і знівечені.
Несподівано упустивши молоток, Павлик швидко відчепив од пояса лом, розмахнувся і з усієї сили вдарив ним по скелі, у вибоїні під склепінням. І в ту ж мить пролунав крик, повний здивування й розгубленості: – Ох!..
Лом зник! Ледве торкнувшись скелі, він ковзнув по ній трохи вгору й вирвався з рук Павлика. Крутнувши вільним кінцем, він зник під льодовим склепінням, засипавши свого спантеличеного господаря густою хмарою алмазних кристаликів.
– Чого ти так охкаєш? – почувся голос Скворешні, який кинув довбати скелю.
– Лом провалився! Ідіть сюди! Швидше! – кричав Павлик.
Швидко піднявшись до Павлика, Скворешня насамперед просунув руку в пробитий отвір і за допомогою свого лома спробував визначити товщину скелі. Вона була, за його розрахунками, не товща двох-трьох метрів.
Через півгодини про ці розрахунки, подавши численні зразки породи, доповіли капітанові в присутності старшого лейтенанта, океанографа і зоолога.
За зразками гірської породи було встановлено, що незначної товщини скеля складається з кристалічних сланців, які легко піддаються дії ультразвукових променів.
За півгодини підводний човен на найменшому ходу підплив знову впритул до скелі й натис на неї носом.
Капітан дав команду носовій гарматі:
– По кристалічних сланцях! Двісті двадцять тисяч кілоциклів! Звук! На повну потужність!
Скеля трохи зім'ялась, як туга, густа глина. Дюзи вибухали все частіше й сильніше, натиск підводного човна збільшувався. Коли дюзи розвинули тиск, відповідний руху у вільній воді на чотирьох десятих ходу, мікрометричний спідометр відмітив просування підводного човна на кілька сантиметрів уперед, в товщу скелі. Її густа, в'язка маса, видушувана кораблем, розповзалася навколо його заокругленого носа.
Тоді до ультразвукової гармати приєдналися висока температура і посилений тиск. Розжарення корпусу підводного човна було доведено до двох тисяч ста градусів. У цьому вулканічному жарі в'язка маса скелі почала все швидше й швидше розріджуватися і, як текуча лава, заструмувала по обшивці корабля. Тиск дюз збільшувався, і коли він досяг семи десятих ходу, розжарений підводний човен у вогненних струменях, у фейєрверку палаючих іскор і бризок, зробивши раптовий стрибок, прорвав скелясту стіну й ринувся в пустоту за нею. Ще мить – і підводний човен з величезною швидкістю налетів би на льодяну стіну в глухому кінці тунелю, але вчасно даний на десяти десятих задній хід зупинив його біля самої стіни.
Всі на кораблі полегшено зітхнули.
Ультразвукова гармата продовжувала працювати на повну потужність без перерви, розжарення продовжува триматися на температурі в дві тисячі градусів. Під по-переднім тиском дюз, у киплячій воді, в струменях і хмарах пари, із швидкістю понад три метри на годину підводний' човен пропалював собі шлях крізь льодяну стіну до вільної води. Години минали за годинами, вахти регулярно змінювалися біля машин та апаратів, монотонне потужне гудіння гармати, немов вата, залягло у вухах людей. Вже пройдена половина льодяної товщі, вже тільки тридцять, ось уже двадцять метрів лишалося попереду. Напруження на кораблі зростало. Чи скоро? Чи все буде і далі так благополучно? Чи не обрушиться яке-не-будь нове нещастя біля самого краю?
Коли, корпус підводного човна втягнувся в тунель на шістдесят п'ять метрів і, за розрахунками, ще тільки одинадцять метрів відділяли його від волі, глухий гул захитав весь величезний айсберг від основи до верхнього плато. Гуркіт страшенного вибуху прокотився по тунелю, і в ту ж мить, наче підхоплений вихором, підводний човен зробив гігантський стрибок і ринувся вперед…
Ледве встоявши на ногах від несподіваного поштовху, капітан ковзнув поглядом по екрану і скрикнув.
Темна пелена, яка застилала екран весь час проходження підводного човна в товщі льоду, зникла, звичний світлий простір розкривався на куполі й нижніх смугах екрана, на ньому швидко проносилися звивисті тіні риб, колихалися медузи із звисаючими пасмами щупальців.
Закам'янівши на мить від подиву, капітан раптом лунко, незвично дзвінким голосом закричав:
– Ми у вільній воді! Нас викинуло з айсберга!
Підводна частина льодяної гори була розмита нижніми, відносно теплими шарами води і становила ряд глибоких виїмок та печер. До однієї з цих печер наближався підводний човен, пробиваючись у товщі льоду. Коли його відокремлювало від глухого кінця печери всього лише три метри, величезний тиск пари перед носом корабля прорвав тонку, розпушену до того ж ультразвуковою гарматою перепону, і, наче артилерійський снаряд, підводний човен викинуло з гарматного жерла тунелю.
Шелавін особисто переконався, що саме так було, коли, за його настійною просьбою, «Піонер» повернувся до льодяної гори, і вчений зміг оглянути ділянку підводної основи айсберга, яка цікавила його. А втім, океанографу не вдалося зробити такий докладний огляд, як йому хотілося б. З підводного човна його безперервно викликали, вимагаючи швидше повернутися, і не дали закінчити обслідування за розширеною програмою, яку склав собі вчений.
Всім не терпілося, всім хотілося як можна швидше залишити це злощасне місце, відійти подалі від цієї похмурої льодяної тюрми, в якій їм загрожувала ганебна доля безпорадних полонених на довгі нестерпні місяці.
Як тільки за Шелавіним піднялась вихідна площадка й щільно зсунулися зовнішні двері вихідної камери, двадцять першого липня, о другій годині, підводний човен взяв курс на північ і, наче птах, що вирвався на волю, нестримно понісся до неосяжних просторів Тихого океану.
Розділ V
ПІВДЕННИЙ ТРОПІК
В якомусь незвичайно похмурому настрої зоолог тільки що вийшов од капітана, з яким мав тривалу розмову про наступну зупинку підводного човна для глибоководної станції. Зупинка передбачалася в тих зонах океану, де під сороковим градусом південної широти холодна Гумбольдтова течія, що омиває західні береги Південної Америки, стикається з теплими струменями – відгалуженнями Південної екваторіальної течії.
Зустрівши майже біля самих дверей капітанської каюти Горєлова, зоолог спитав:
– Як би ви поставилися, Федоре Михайловичу, до невеликої, так на годин шість-сім, екскурсії по дну океану? Ви вже давно, коли можна так висловитись, не провітрювалися… Га? Що ви скажете?
Горєлов був, очевидно, захоплений зненацька несподіваною пропозицією зоолога. На трьох попередніх станціях, які були зроблені в Тихому океані на шляху від Антарктики, працювали тільки зоолог, Шелавін та їхні постійні супутники – Цой, Павлик, Скворешня і Матвєєв. Горєлов спробував було одного разу запропонувати й свої послуги, але йому ввічливо відмовили, посилаючись на капітана. Капітан, за словами зоолога, не згоджувався відпускати в його розпорядження для участі в наукових роботах поза підводним човном більше двох чоловік з команди, крім лише Скворешні та Матвєєва як спеціалі-стів-водолазів. Після цієї невдалої спроби Горєлов більше не порушував питання про свою участь у підводних екскурсіях. Не дивно, що, одержавши тепер це запрошення, Горєлов у першу мить трохи зніяковів, потім відверто зрадів.
– Дуже вам вдячний, Арсене Давидовичу, – відповів він усміхаючись. – З великим задоволенням вийду з вами… Я вже зовсім запліснявів тут, у цих круглих стінах.
– Ну й прекрасно! – сказав зоолог. – За дві години підводний човен зупиниться, будьте готові на цей час. Зустрінемося у вихідній камері точно о шістнадцятій годині.
І, повернувшись, зоолог квапливо попрямував коридором до своєї лабораторії.
Горєлов, не зрушуючи з місця, провів зоолога поглядом злегка примружених очей і попрямував до своєї каюти.
О шістнадцятій годині підводний човен нерухомо повис на глибині трьох тисяч метрів, майже біля самого дна океану. У вихідній камері зібралися учасники екскурсії. Перед тим як одягтися, зоолог попросив свою групу – Горєлова, Цоя та Павлика – триматися коло нього, не відпливати далеко, тому що робота буде колективна.
За кілька хвилин сім чоловік у скафандрах готові були до виходу. Лише Горєлов та зоолог були ще без шоломів. Саме тоді, коли Крутицький, черговий водолаз, який допомагав екскурсантам одягатися, збирався надіти на голову зоолога шолом, у камеру швидко ввійшли Сьомін і Орєхов.
– Ну як? Кінчаєте? – звернувся комісар до Крутицького. – Ви нам потрібні. Капітан наказав перевірити склад водолазного майна.
– Зараз звільнюсь, товаришу комісар, – відповів Крутицький, – тільки два шоломи надіну.
– Ну, ну, кінчайте спокійно, не кваптесь.
Орєхов підійшов до Горєлова, з цікавістю розглядаючи його високу, закуту в метал постать.
– Як багато речей у вас біля пояса, – промовив він, уважно перебираючи сокирку, кортик, запасний ручний ліхтар; він поторкав сітку пружинного сачка, відкрив патронташ з щитком управління, заглянув у всі його щілини, під кришку, потім відстебнув електричні рукавиці, розтягнув їх і теж подивився всередину. – Можете собі уявити, я ні разу не виходив з підводного човна! Все ніколи. Господарство, дрібниці, видачі, ордери, розписки… Ех, шкода! Закінчиться похід, а я так і не пополощусь в океанській водиці.
Розмовляючи, він ходив навколо Горєлова, пильно оглядаючи з усіх боків його скафандр.
Ледве прищуливши очі, Горєлов стежив за ним, за його руками, за простодушним обличчям, потім сказав:
Зустрівши майже біля самих дверей капітанської каюти Горєлова, зоолог спитав:
– Як би ви поставилися, Федоре Михайловичу, до невеликої, так на годин шість-сім, екскурсії по дну океану? Ви вже давно, коли можна так висловитись, не провітрювалися… Га? Що ви скажете?
Горєлов був, очевидно, захоплений зненацька несподіваною пропозицією зоолога. На трьох попередніх станціях, які були зроблені в Тихому океані на шляху від Антарктики, працювали тільки зоолог, Шелавін та їхні постійні супутники – Цой, Павлик, Скворешня і Матвєєв. Горєлов спробував було одного разу запропонувати й свої послуги, але йому ввічливо відмовили, посилаючись на капітана. Капітан, за словами зоолога, не згоджувався відпускати в його розпорядження для участі в наукових роботах поза підводним човном більше двох чоловік з команди, крім лише Скворешні та Матвєєва як спеціалі-стів-водолазів. Після цієї невдалої спроби Горєлов більше не порушував питання про свою участь у підводних екскурсіях. Не дивно, що, одержавши тепер це запрошення, Горєлов у першу мить трохи зніяковів, потім відверто зрадів.
– Дуже вам вдячний, Арсене Давидовичу, – відповів він усміхаючись. – З великим задоволенням вийду з вами… Я вже зовсім запліснявів тут, у цих круглих стінах.
– Ну й прекрасно! – сказав зоолог. – За дві години підводний човен зупиниться, будьте готові на цей час. Зустрінемося у вихідній камері точно о шістнадцятій годині.
І, повернувшись, зоолог квапливо попрямував коридором до своєї лабораторії.
Горєлов, не зрушуючи з місця, провів зоолога поглядом злегка примружених очей і попрямував до своєї каюти.
О шістнадцятій годині підводний човен нерухомо повис на глибині трьох тисяч метрів, майже біля самого дна океану. У вихідній камері зібралися учасники екскурсії. Перед тим як одягтися, зоолог попросив свою групу – Горєлова, Цоя та Павлика – триматися коло нього, не відпливати далеко, тому що робота буде колективна.
За кілька хвилин сім чоловік у скафандрах готові були до виходу. Лише Горєлов та зоолог були ще без шоломів. Саме тоді, коли Крутицький, черговий водолаз, який допомагав екскурсантам одягатися, збирався надіти на голову зоолога шолом, у камеру швидко ввійшли Сьомін і Орєхов.
– Ну як? Кінчаєте? – звернувся комісар до Крутицького. – Ви нам потрібні. Капітан наказав перевірити склад водолазного майна.
– Зараз звільнюсь, товаришу комісар, – відповів Крутицький, – тільки два шоломи надіну.
– Ну, ну, кінчайте спокійно, не кваптесь.
Орєхов підійшов до Горєлова, з цікавістю розглядаючи його високу, закуту в метал постать.
– Як багато речей у вас біля пояса, – промовив він, уважно перебираючи сокирку, кортик, запасний ручний ліхтар; він поторкав сітку пружинного сачка, відкрив патронташ з щитком управління, заглянув у всі його щілини, під кришку, потім відстебнув електричні рукавиці, розтягнув їх і теж подивився всередину. – Можете собі уявити, я ні разу не виходив з підводного човна! Все ніколи. Господарство, дрібниці, видачі, ордери, розписки… Ех, шкода! Закінчиться похід, а я так і не пополощусь в океанській водиці.
Розмовляючи, він ходив навколо Горєлова, пильно оглядаючи з усіх боків його скафандр.
Ледве прищуливши очі, Горєлов стежив за ним, за його руками, за простодушним обличчям, потім сказав: