Страница:
Вдалині в темряві з'явилася невеличка, оточена слабим фосфоричним світлом тінь. Це була якась риба, жителька великих глибин, що повільно наближалася по ущелині до Павликової скелі. Вона не викликала в Павлика ніякої тривоги, і він з цікавістю дивився на її тіло, яке легко ковзало в воді. Промінь прожектора пройшов під нею і на хвилину проковтнув її слабе сяйво розсіяним навколо його конуса світлом. Потім вона знову з'явилася, і стало видно кругле мускулясте, близько метра завдовжки тіло риби, її великі серповидні плавці і великий сильний хвіст. Тепер вона опинилася вже в густій іскристій туманності, що складалася з маси якихось глибоководних світних тварин – рачків чи молюсків. З несподіваною спритністю риба кинулася в гущавину цього табунця і заходилася поглинати здобич широко розкритою пащею. Зненацька, немов виринувши з тьми, з'явилася ще одна риба – невелика, оксамитночорного кольору. Її тонкий, сухий тулуб з сильним широким хвостом, довгою плоскою головою і пащею, усіяною дрібними, загнутими назад зубами, міг швидше спокусити першу рибу, як легка здобич, ніж викликати в неї якісь побоювання. Однак, незважаючи на те, що друга була втричі меншою за першу, вона сміливо наблизилась і почала крутитися навколо великої риби, звиваючись перед нею, описуючи швидкі кола, з'являючись то позаду, то збоку, але найчастіше опиняючись перед її пащею, немовби уперто і настійливо заглядаючи в очі свого величезного партнера. Велика риба, не звертаючи на неї уваги, продовжувала ліниво полювати на свою, мабуть легшу і смачнішу здобич.
Павлик з наростаючою цікавістю стежив за цією дивною сценою, не розуміючи, чого хоче маленька в'юнка риба.
І раптом, в той невловимий момент, коли велика риба, набивши пащу, закрила її, щоб зробити ковток, маленька вертуха опинилася якраз проти голови і одним навальним стрибком вчепилася широко розкритою пащею в передню частину морди свого противника.
Вражений Павлик від подиву навіть скрикнув і схопився на ноги. За всім, що було далі після цього несподіваного нападу, Павлик стежив, не спускаючи очей, з розкритим ротом і судорожно схопившись за колонку прожектора.
Велика риба, заціпенівши в першу мить від несподіванки, з силою труснула головою, мов собака, яка скидає з носа осу. Але маленький нахаба, міцно загнавши свої криві зуби в морду ворога, не зсунувся ні на йоту. Навпаки, Павликові навіть здалося, що від струшування хижак насунувся ще далі на голову противника, допомагаючи собі хвостом. Тоді велика риба, позбавлена можливості користуватися своєю єдиною зброєю – зубами, немов німа, з висячим замком на пащі, завертілася в нестямі, б'ючи на всі боки хвостом, звиваючись в кільце і випростуючись. Вона швидко кидалася вниз, шугала вгору, скажено мотала головою, намагаючись розкрити свою пащу, але маленький оксамитночорннй хижак, немовби злившись з головою ворога, висів не відриваючись. Мало того, на очах у Павлика він все далі й далі налазив на цю голову, все ширше розкриваючи свою, немов гумову пащу. Ось уже заховались у цій жахливій пащі очі великої риби. Ось уже в горло, яке роздулося, мов товста кишка, пройшла її широка кругла голова. Неначе пружна гумова рукавиця, розтягуючись і роздуваючись, маленький хижак насувався на циліндричне тіло здобичі, і кожний шалений рух її лише прискорював його просування вперед. І чим далі пролізала здобич у маленьку утробу хижака, тим сильніше розтягувалося його черево і, наростаючи в обсязі, опускалось все нижче й нижче.
Дивовижна боротьба наближалася до кінця. Очевидно, позбавлена притоку свіжої води до зябер, здобич задихалася в череві ворога і завмирала. З пащі хижака виглядала вже тільки задня частина здобичі з хвостом, що слабо ворушився. Черево маленького розбишаки роздулося у великий, в кілька разів більший за свого володаря, мішок з тонкими прозорими стінками. В широкому промені прожектора Павлик бачив крізь цю тонку оболонку невиразні обриси величезного тіла здобичі, що скрутилося в кільце, і її велику голову з мертвими, засклянілими очима. За хвилину в пащі хижака зник, нарешті, і хвіст. Маленька тридцятисантиметрова риба з непомірно великим прозорим черевом повільно піднялася і зникла в непроглядній темряві.
Минуло немало часу, раніше ніж вражений Павлик опам'ятався. Вперше йому довелося бачити, як жорстокий закон життя оголено і тісно переплітається з смертю, як смерть служить життю і підтримує його.
Голос зоолога змусив його отямитись.
– Що чути, бічо? Нічого нового?
– Нічого, Арсене Давидовичу… А у вас?
– Теж нічого, Павлику. Мені здалася підозрілою велика купа каміння, і я її довго розкидав. Тепер піду далі…
Знову повернулася тиша. Павлик оглянувся. Вдалині промайнуло кілька зелених і жовтих вогників і швидко зникли з очей. Голубий конус прожектора сковзнув високо над дном, але відбитим, розсіяним своїм світлом ледь освітив унизу па дні окремі уламки і поволі поповз далі, по чорних стінах ущелини. Та в звичайному спокої дна Павлик тепер швидше відчув, ніж побачив, якийсь неясний рух серед каміння і уламків скель. Павлик почекав повернення променя прожектора у цей бік і, нахиливши його до дна, напружено вглядівся. В ту ж мить з придушеним криком він з жахом і розгубленістю відсахнувся.
На відстані двадцяти – двадцяти п'яти метрів від скелі і далі, скільки було видно, все дно ущелини було вкрите кривавочервоним паркетом з численних шестикутних панцирних щитків, наїжачених густою, що ворушилася, паростю величезних, масивних клешень.
Полчища гігантських крабів заповнювали весь простір між каміннями і уламками скель, стояли на них, висіли, вчепившись кігтями за кожний їх виступ і поглиблення.
Випуклі очі, що висувалися далеко вперед, вилискували під промінням прожектора, немов великі агатові жолудь Краби нерухомо стояли на своїх високих ламаних ногах, ніби осліплені яскравим голубим світлом.
Це видовище тривало лише секунду, але заціпенілому Павлику здалося, що минула вічність. Конус світла сковзнув над дном і повернувся до стіни ущелини. Темрява немовби стала густішою. Павлик стояв, не маючи сили поворухнутися, скутий страхом і розгубленістю. Чого хочуть краби? Куди вони йдуть? Чи не вилізуть вони сюди, до Павлика, на скелю? Павлик уявив висоту скелі, його сховища, її майже прямовисні гладкі боки, і він трохи заспокоївся, продовжуючи вглядатися в темряву. Описавши коло, прожектор повернувся і знову вдарив своїм голубим променем в дно. За цей короткий час краби опинилися уже майже біля самої скелі і знову застигли, засліплені яскравим світлом. Але їхні перші ряди, не захоплені світловим конусом, ворушилися біля підніжжя скелі, і Павлик міг розгледіти, як вони намагаються видратися по її крутих схилах. Серце Павликове завмерло. Значить, краби хочуть добратися до нього! Вони шукають його, Павлика! Світло прожектора засліплює їх… Треба зупинити прожектор!
Павлик натиснув кнопку на колонці, і конус світла застиг на місці, вихопивши біля дна з чорної темряви величезне коло, все вкрите червоними панцирями з рухливим лісом клешнів, але в розсіяному світлі по боках, ближче до обох стін ущелини, Павлик помітив, що рух триває. Краби пішли в обхід! їх темна маса швидко котилася по дну, обходячи скелю з обох боків. Павлик різко повернувся і мало не впав, зачепившись ногою за проводи, протягнуті від акумуляторного ящика до прожектора. Ледве утримавшись на ногах, Павлик глянув униз і обімлів: краби йшли на приступ! Вони лізли один на одного, утворюючи піраміду з широкою основою, і, уступ за уступом, швидко піднімалися на скелю.
Охоплений жахом при вигляді такої хитрості і впертості ворога, Павлик стояв заціпенілий, і безладні думки заметалися в його голові: «Треба викликати на допомогу товаришів… Але вони вже, мабуть, далеко зайшли… Поки прибіжать, буде пізно… Краби видеруться на вершину… Що робити? Що робити? А Шелавін? Він, може, поранений, спливає кров'ю. Все одно… до нього можна потім…» Павлик готовий був уже крикнути, покликати комісара.
Від несподіваної думки раптом одразу полегшало і радісно забилося серце:
«Гвинт!.. Заспинний мішок!.. Піднятися над скелею… Це ж зовсім просто!.. Жодному крабові не дістати!..»
Павлик швидко опустив руку до патронташа, але зараз же пальці завмерли на рятувальній кнопці, не натиснувши на неї.
«А прожектор?.. Кинути прожектор? Утекти з поста? Не можна. Вони можуть порвати проводи. Загін залишиться без маяка. Ні, ні, нізащо! Що ж робити? Тільки без паніки!.. Будь спокійний, Павлику!»
Павлик глянув униз.
Піраміда швидко зростала, дедалі вище і ближче до вершини.
Живим безперервним потоком лізли наверх краби з лісом грізно піднятих величезних страшних клешнів. Ще два виступи, і вони заллють вершину скелі, звалять Павлика і…
Раптом Павлик навіть вилаяв себе: «Ах, дурень! Як можна було забути про це!.. Як можна було так розгубитися!»
Він зірвав з пояса ультразвуковий пістолет, навів його на піраміду крабів і натиснув першу кнопку вгорі – «органіка». Одразу завмерли верхні ряди крабів, підігнулися під ними високі колінчаті ноги, безсило упали підняті вперед клешні. В наступну мить вся піраміда розсипалась, як картковий будиночок, і краби з скорченими, підібганими ногами повільно покотилися вниз. Павлик тихо, сам не усвідомлюючи цього, засміявся і захоплено водив зигзагами дуло пістолета справа наліво, зліва направо, все далі і далі від скелі. Заціпенілі під променем прожектора ряди крабів осідали на дно, наче підкошені. Забувши про все на світі, мстячи за свій переляк, за пережитий страх, Павлик нещадно косив своєю невидимою косою полчища обложників.
Раптом все Павликове тіло пройняв різкий металічний скрегіт. Від сильного ривка за ногу він похитнувся і мало не впав. Величезний краб, стиснувши клешнею Павликове коліно і впираючись ногами в скелю, з неймовірною силою тяг його до іншого кінця майданчика. Звідти було видно клешні, що піднімалися знизу, і кігтисті, тонкі, як стальні прути, ноги. Раніше ніж Павлик встиг щось зміркувати, на майданчику з'явилося ще кілька крабів і кинулися до нього. Знову пролунав жахливий пронизливий скрегіт, сильний ривок за другу ногу, і Павлик, судорожно стискуючи пістолет, упав на коліно. Перший краб, відпустивши ногу, швидко перехопив клешнею Павликову руку біля ліктя. Дуло пістолета опинилося якраз проти панцирних грудей краба. Лише на одну мить очі людини і тварини зустрілися, і зараз же клешні краба розімкнулися, його ноги підломилися, і він осів на майданчик скелі з завмираючими рухами довгих вусів. Павлик повернув дуло проти нових насідаючих ворогів. І не встигнувши наблизитись до нього, немов придавлені небаченою силою, вони покірно й тихо падали перед ним на коліна, щоб уже більше не встати. Гарячково водячи пістолетом, Павлик навіть не помітив, як звільнилася його друга нога від жахливих лещат. Він схопився і побіг на край майданчика. Там виявилася ще одна піраміда, і по ній уперто підіймалися все нові й нові ряди нападаючих. Вбивчі звукові хвилі в кілька секунд зруйнували і цю піраміду. Продовжуючи зигзагоподібно водити дулом по масі, що ворушилася внизу, на дні, Павлик другою рукою пустив мотор прожектора на максимальне число обертів. Світловий конус швидко побіг по дну навколо підніжжя скелі, і за ним, не відриваючись, рухався смертоносний звуковий промінь. Нарешті серед нападаючих полчищ з'явились перші ознаки замішання. То тут, то там при наближенні світлового променя краби кидалися в різні боки, налазячи один на одного, швидко тікаючи по спинах задніх рядів у темряву якнайдальше від убивчого променя.
Ще кілька дедалі ширших кіл описав прожектор навколо скелі, і Павлик, нарешті, побачив вкрите лише трупами дно ущелини і вдалині, в сутінках крайніх, слабих променів прожектора, останні ряди крабів, що швидко тікали…
Павлик опустив пістолет. Тремтіли руки і ноги, озноб пронизував усе тіло, вкрите потом. Павлик ледве тримався на одразу ослабілих, розм'яклих ногах. У цілковитій знемозі, майже непритомніючи, він опустився на акумуляторний ящик і заплющив очі…
– Давай же пеленги, Павлику! – почувся раптом далекий, приглушений, немов проникаючий крізь вату голос Скворешні. – Ти заснув там, чи що?
Павлик отямився.
– Єсть… даю пеленги, – з зусиллям піднімаючись на ноги, поволі відповів Павлик. Його мозок все ще був немов окутаний туманом, він погано розумів, що робить, і діяв, немов у сні.
Незабаром у промені прожектора, що сковзнув по дну, показалася могутня постать Скворешні. Він зморено наблизився до скелі і раптом зупинився, закам'янівши.
– Що це таке, Павлику? – вигукнув він, вражений, показуючи рукою на трупи, що вкривали дно.
– Краби… – втомлено сказав Павлик і знову опустився на ящик. – Вони напали на мене… Ви нічого не знайшли, Андрію Васильовичу?..
– Ні! Та розкажи толком, що тут трапилось?
Але розповідати не було часу. Один за одним вимагали пеленгів Матвєєв, Марат, зоолог, люди з загону. Зненацька з темряви з'явився комісар, який прийшов сам. Всі йшли повільно, стомлені і засмучені безрезультатними розшуками. Ніхто не знайшов Шелавіна, ніхто не бачив навіть його слідів. Наближаючись до скелі і чуючи збуджені вигуки і запитання Скворешні, кожен поспішав швидше на збірний пункт, стривожений і здивований. І потім не було краю здивуванню, коли Павлик, уже опам'ятавшись, швидко й безладно розповів про витриману ним облогу.
Занепокоєння зоолога долею Шелавіна досягло найвищого ступеня. Він не міг примиритися з думкою про непоправне нещастя, яке могло спіткати його вченого друга. До цього додавалося приховане засмучення з приводу того, що йому знову не пощастило побачити на власні очі живими, діючими цих незвичайних, невідомих досі в науці, крабів. Навіть їхні трупи він не міг як слід роздивитися, бо при першому ж дотикові вони розповзалися під пальцями, перетворюючись у безформну, кашоподібну масу. Ультразвукові хвилі знищили всякий зв'язок між молекулами їх тіл, викликавши повне руйнування речовини.
І цей Chiasmodon niper! «Чорний живоглот»!.. Маленька, нікчемна рибинка, невідомим досі в науці способом переборює і поглинає здобич, яка втричі більша за самого мисливця! І про цей таємничий, незвичайний спосіб полювання він змушений був дізнатися з, може, неточної розповіді хлопчика, майже ще дитини, замість того, щоб самому побачити його! Невдалий день! Жахливий… жахливий день!
Зоолог оглянувся, пробіг затуманеними очима по товаришах, що зібралися біля скелі і гаряче обговорювали сьогоднішні незвичайні пригоди, і раптом схвильовано закричав:
– Товариші, де ж Горєлов? Горєлов ще не повернувся!..
Всі розгублено глянули на нього, потім навколо себе.
Горєлова, справді, не було серед них.
Розділ ІІІ
Павлик з наростаючою цікавістю стежив за цією дивною сценою, не розуміючи, чого хоче маленька в'юнка риба.
І раптом, в той невловимий момент, коли велика риба, набивши пащу, закрила її, щоб зробити ковток, маленька вертуха опинилася якраз проти голови і одним навальним стрибком вчепилася широко розкритою пащею в передню частину морди свого противника.
Вражений Павлик від подиву навіть скрикнув і схопився на ноги. За всім, що було далі після цього несподіваного нападу, Павлик стежив, не спускаючи очей, з розкритим ротом і судорожно схопившись за колонку прожектора.
Велика риба, заціпенівши в першу мить від несподіванки, з силою труснула головою, мов собака, яка скидає з носа осу. Але маленький нахаба, міцно загнавши свої криві зуби в морду ворога, не зсунувся ні на йоту. Навпаки, Павликові навіть здалося, що від струшування хижак насунувся ще далі на голову противника, допомагаючи собі хвостом. Тоді велика риба, позбавлена можливості користуватися своєю єдиною зброєю – зубами, немов німа, з висячим замком на пащі, завертілася в нестямі, б'ючи на всі боки хвостом, звиваючись в кільце і випростуючись. Вона швидко кидалася вниз, шугала вгору, скажено мотала головою, намагаючись розкрити свою пащу, але маленький оксамитночорннй хижак, немовби злившись з головою ворога, висів не відриваючись. Мало того, на очах у Павлика він все далі й далі налазив на цю голову, все ширше розкриваючи свою, немов гумову пащу. Ось уже заховались у цій жахливій пащі очі великої риби. Ось уже в горло, яке роздулося, мов товста кишка, пройшла її широка кругла голова. Неначе пружна гумова рукавиця, розтягуючись і роздуваючись, маленький хижак насувався на циліндричне тіло здобичі, і кожний шалений рух її лише прискорював його просування вперед. І чим далі пролізала здобич у маленьку утробу хижака, тим сильніше розтягувалося його черево і, наростаючи в обсязі, опускалось все нижче й нижче.
Дивовижна боротьба наближалася до кінця. Очевидно, позбавлена притоку свіжої води до зябер, здобич задихалася в череві ворога і завмирала. З пащі хижака виглядала вже тільки задня частина здобичі з хвостом, що слабо ворушився. Черево маленького розбишаки роздулося у великий, в кілька разів більший за свого володаря, мішок з тонкими прозорими стінками. В широкому промені прожектора Павлик бачив крізь цю тонку оболонку невиразні обриси величезного тіла здобичі, що скрутилося в кільце, і її велику голову з мертвими, засклянілими очима. За хвилину в пащі хижака зник, нарешті, і хвіст. Маленька тридцятисантиметрова риба з непомірно великим прозорим черевом повільно піднялася і зникла в непроглядній темряві.
Минуло немало часу, раніше ніж вражений Павлик опам'ятався. Вперше йому довелося бачити, як жорстокий закон життя оголено і тісно переплітається з смертю, як смерть служить життю і підтримує його.
Голос зоолога змусив його отямитись.
– Що чути, бічо? Нічого нового?
– Нічого, Арсене Давидовичу… А у вас?
– Теж нічого, Павлику. Мені здалася підозрілою велика купа каміння, і я її довго розкидав. Тепер піду далі…
Знову повернулася тиша. Павлик оглянувся. Вдалині промайнуло кілька зелених і жовтих вогників і швидко зникли з очей. Голубий конус прожектора сковзнув високо над дном, але відбитим, розсіяним своїм світлом ледь освітив унизу па дні окремі уламки і поволі поповз далі, по чорних стінах ущелини. Та в звичайному спокої дна Павлик тепер швидше відчув, ніж побачив, якийсь неясний рух серед каміння і уламків скель. Павлик почекав повернення променя прожектора у цей бік і, нахиливши його до дна, напружено вглядівся. В ту ж мить з придушеним криком він з жахом і розгубленістю відсахнувся.
На відстані двадцяти – двадцяти п'яти метрів від скелі і далі, скільки було видно, все дно ущелини було вкрите кривавочервоним паркетом з численних шестикутних панцирних щитків, наїжачених густою, що ворушилася, паростю величезних, масивних клешень.
Полчища гігантських крабів заповнювали весь простір між каміннями і уламками скель, стояли на них, висіли, вчепившись кігтями за кожний їх виступ і поглиблення.
Випуклі очі, що висувалися далеко вперед, вилискували під промінням прожектора, немов великі агатові жолудь Краби нерухомо стояли на своїх високих ламаних ногах, ніби осліплені яскравим голубим світлом.
Це видовище тривало лише секунду, але заціпенілому Павлику здалося, що минула вічність. Конус світла сковзнув над дном і повернувся до стіни ущелини. Темрява немовби стала густішою. Павлик стояв, не маючи сили поворухнутися, скутий страхом і розгубленістю. Чого хочуть краби? Куди вони йдуть? Чи не вилізуть вони сюди, до Павлика, на скелю? Павлик уявив висоту скелі, його сховища, її майже прямовисні гладкі боки, і він трохи заспокоївся, продовжуючи вглядатися в темряву. Описавши коло, прожектор повернувся і знову вдарив своїм голубим променем в дно. За цей короткий час краби опинилися уже майже біля самої скелі і знову застигли, засліплені яскравим світлом. Але їхні перші ряди, не захоплені світловим конусом, ворушилися біля підніжжя скелі, і Павлик міг розгледіти, як вони намагаються видратися по її крутих схилах. Серце Павликове завмерло. Значить, краби хочуть добратися до нього! Вони шукають його, Павлика! Світло прожектора засліплює їх… Треба зупинити прожектор!
Павлик натиснув кнопку на колонці, і конус світла застиг на місці, вихопивши біля дна з чорної темряви величезне коло, все вкрите червоними панцирями з рухливим лісом клешнів, але в розсіяному світлі по боках, ближче до обох стін ущелини, Павлик помітив, що рух триває. Краби пішли в обхід! їх темна маса швидко котилася по дну, обходячи скелю з обох боків. Павлик різко повернувся і мало не впав, зачепившись ногою за проводи, протягнуті від акумуляторного ящика до прожектора. Ледве утримавшись на ногах, Павлик глянув униз і обімлів: краби йшли на приступ! Вони лізли один на одного, утворюючи піраміду з широкою основою, і, уступ за уступом, швидко піднімалися на скелю.
Охоплений жахом при вигляді такої хитрості і впертості ворога, Павлик стояв заціпенілий, і безладні думки заметалися в його голові: «Треба викликати на допомогу товаришів… Але вони вже, мабуть, далеко зайшли… Поки прибіжать, буде пізно… Краби видеруться на вершину… Що робити? Що робити? А Шелавін? Він, може, поранений, спливає кров'ю. Все одно… до нього можна потім…» Павлик готовий був уже крикнути, покликати комісара.
Від несподіваної думки раптом одразу полегшало і радісно забилося серце:
«Гвинт!.. Заспинний мішок!.. Піднятися над скелею… Це ж зовсім просто!.. Жодному крабові не дістати!..»
Павлик швидко опустив руку до патронташа, але зараз же пальці завмерли на рятувальній кнопці, не натиснувши на неї.
«А прожектор?.. Кинути прожектор? Утекти з поста? Не можна. Вони можуть порвати проводи. Загін залишиться без маяка. Ні, ні, нізащо! Що ж робити? Тільки без паніки!.. Будь спокійний, Павлику!»
Павлик глянув униз.
Піраміда швидко зростала, дедалі вище і ближче до вершини.
Живим безперервним потоком лізли наверх краби з лісом грізно піднятих величезних страшних клешнів. Ще два виступи, і вони заллють вершину скелі, звалять Павлика і…
Раптом Павлик навіть вилаяв себе: «Ах, дурень! Як можна було забути про це!.. Як можна було так розгубитися!»
Він зірвав з пояса ультразвуковий пістолет, навів його на піраміду крабів і натиснув першу кнопку вгорі – «органіка». Одразу завмерли верхні ряди крабів, підігнулися під ними високі колінчаті ноги, безсило упали підняті вперед клешні. В наступну мить вся піраміда розсипалась, як картковий будиночок, і краби з скорченими, підібганими ногами повільно покотилися вниз. Павлик тихо, сам не усвідомлюючи цього, засміявся і захоплено водив зигзагами дуло пістолета справа наліво, зліва направо, все далі і далі від скелі. Заціпенілі під променем прожектора ряди крабів осідали на дно, наче підкошені. Забувши про все на світі, мстячи за свій переляк, за пережитий страх, Павлик нещадно косив своєю невидимою косою полчища обложників.
Раптом все Павликове тіло пройняв різкий металічний скрегіт. Від сильного ривка за ногу він похитнувся і мало не впав. Величезний краб, стиснувши клешнею Павликове коліно і впираючись ногами в скелю, з неймовірною силою тяг його до іншого кінця майданчика. Звідти було видно клешні, що піднімалися знизу, і кігтисті, тонкі, як стальні прути, ноги. Раніше ніж Павлик встиг щось зміркувати, на майданчику з'явилося ще кілька крабів і кинулися до нього. Знову пролунав жахливий пронизливий скрегіт, сильний ривок за другу ногу, і Павлик, судорожно стискуючи пістолет, упав на коліно. Перший краб, відпустивши ногу, швидко перехопив клешнею Павликову руку біля ліктя. Дуло пістолета опинилося якраз проти панцирних грудей краба. Лише на одну мить очі людини і тварини зустрілися, і зараз же клешні краба розімкнулися, його ноги підломилися, і він осів на майданчик скелі з завмираючими рухами довгих вусів. Павлик повернув дуло проти нових насідаючих ворогів. І не встигнувши наблизитись до нього, немов придавлені небаченою силою, вони покірно й тихо падали перед ним на коліна, щоб уже більше не встати. Гарячково водячи пістолетом, Павлик навіть не помітив, як звільнилася його друга нога від жахливих лещат. Він схопився і побіг на край майданчика. Там виявилася ще одна піраміда, і по ній уперто підіймалися все нові й нові ряди нападаючих. Вбивчі звукові хвилі в кілька секунд зруйнували і цю піраміду. Продовжуючи зигзагоподібно водити дулом по масі, що ворушилася внизу, на дні, Павлик другою рукою пустив мотор прожектора на максимальне число обертів. Світловий конус швидко побіг по дну навколо підніжжя скелі, і за ним, не відриваючись, рухався смертоносний звуковий промінь. Нарешті серед нападаючих полчищ з'явились перші ознаки замішання. То тут, то там при наближенні світлового променя краби кидалися в різні боки, налазячи один на одного, швидко тікаючи по спинах задніх рядів у темряву якнайдальше від убивчого променя.
Ще кілька дедалі ширших кіл описав прожектор навколо скелі, і Павлик, нарешті, побачив вкрите лише трупами дно ущелини і вдалині, в сутінках крайніх, слабих променів прожектора, останні ряди крабів, що швидко тікали…
Павлик опустив пістолет. Тремтіли руки і ноги, озноб пронизував усе тіло, вкрите потом. Павлик ледве тримався на одразу ослабілих, розм'яклих ногах. У цілковитій знемозі, майже непритомніючи, він опустився на акумуляторний ящик і заплющив очі…
– Давай же пеленги, Павлику! – почувся раптом далекий, приглушений, немов проникаючий крізь вату голос Скворешні. – Ти заснув там, чи що?
Павлик отямився.
– Єсть… даю пеленги, – з зусиллям піднімаючись на ноги, поволі відповів Павлик. Його мозок все ще був немов окутаний туманом, він погано розумів, що робить, і діяв, немов у сні.
Незабаром у промені прожектора, що сковзнув по дну, показалася могутня постать Скворешні. Він зморено наблизився до скелі і раптом зупинився, закам'янівши.
– Що це таке, Павлику? – вигукнув він, вражений, показуючи рукою на трупи, що вкривали дно.
– Краби… – втомлено сказав Павлик і знову опустився на ящик. – Вони напали на мене… Ви нічого не знайшли, Андрію Васильовичу?..
– Ні! Та розкажи толком, що тут трапилось?
Але розповідати не було часу. Один за одним вимагали пеленгів Матвєєв, Марат, зоолог, люди з загону. Зненацька з темряви з'явився комісар, який прийшов сам. Всі йшли повільно, стомлені і засмучені безрезультатними розшуками. Ніхто не знайшов Шелавіна, ніхто не бачив навіть його слідів. Наближаючись до скелі і чуючи збуджені вигуки і запитання Скворешні, кожен поспішав швидше на збірний пункт, стривожений і здивований. І потім не було краю здивуванню, коли Павлик, уже опам'ятавшись, швидко й безладно розповів про витриману ним облогу.
Занепокоєння зоолога долею Шелавіна досягло найвищого ступеня. Він не міг примиритися з думкою про непоправне нещастя, яке могло спіткати його вченого друга. До цього додавалося приховане засмучення з приводу того, що йому знову не пощастило побачити на власні очі живими, діючими цих незвичайних, невідомих досі в науці, крабів. Навіть їхні трупи він не міг як слід роздивитися, бо при першому ж дотикові вони розповзалися під пальцями, перетворюючись у безформну, кашоподібну масу. Ультразвукові хвилі знищили всякий зв'язок між молекулами їх тіл, викликавши повне руйнування речовини.
І цей Chiasmodon niper! «Чорний живоглот»!.. Маленька, нікчемна рибинка, невідомим досі в науці способом переборює і поглинає здобич, яка втричі більша за самого мисливця! І про цей таємничий, незвичайний спосіб полювання він змушений був дізнатися з, може, неточної розповіді хлопчика, майже ще дитини, замість того, щоб самому побачити його! Невдалий день! Жахливий… жахливий день!
Зоолог оглянувся, пробіг затуманеними очима по товаришах, що зібралися біля скелі і гаряче обговорювали сьогоднішні незвичайні пригоди, і раптом схвильовано закричав:
– Товариші, де ж Горєлов? Горєлов ще не повернувся!..
Всі розгублено глянули на нього, потім навколо себе.
Горєлова, справді, не було серед них.
Розділ ІІІ
ПОХОВАНІ В МУЛІ
Біль в нозі минув безслідно, і Горєлов, розтинаючи плечем воду, легко крокував по кам'янистому, що помітно знижувався, проходу, лавіруючи серед уламків, які вкривали дно. Стіни ущелини, нерівні, з багатьма виступами, то зближувалися, то розходилися.
Через чверть години безперервної ходьби Горєлов помітив свою помилку: за поворотом перед ним несподівано виникла гладенька, немов оброблена гігантською сокирою, стіна. Далі йти було нікуди, і він повернув назад. Дійшовши до виходу, Горєлов зупинився і задумався. Поки повернеться решта товаришів з розшуків, мине ще чимало часу. Було б непогано використати цей час для розшуків в інших ущелинах. Так, це було б непогано… у всіх відношеннях… А якщо, до того ж, пощастить знайти Шелавіна саме йому, Горєлову?.. Він яскраво уявив собі, який це буде для нього тріумф. Крім того, якщо казати правду, йому було шкода цього простодушного, запального і нехитрого, як дитина, чоловіка. Звичайно, це дрібниця, але все ж жаль…
Горєлов рішуче повернув праворуч, пройшов повз четвертий і п'ятий проходи, які повинні були обслідувати Матвєєв і Білоголовий, і заглибився в наступний, шостий.
Незабаром Горєлов помітив, що вода навколо нього стала каламутнішою, а світ ліхтаря все більше забарвлюється в жовтооранжовий колір. На дні, спочатку у ло-говинах і виїмках, потім і на рівних місцях, з'явився мул – щільний, злежаний. З кожним кроком товщина мулистого шару все зростала, і хмарки, що здіймалися під ногами, робилися густішими.
«А течія?.. – промайнуло в голові Горєлова. – Хіба тут немає течії?»
Стіни все більше зближалися, виступи на них висувалися в ущелину все далі і часом щільно змикалися над головою в Горєлова. Зрештою, видно було, що їх висота і товщина пояснювались нашаруваннями мулу, що лежали, немов величезні шапки. Іноді на Горєлова, коли він про ходив під ними, падали шматочки мулу, які тут же танули, не дійшовши до дна.
Горєлов не звертав на це уваги. В ньому зростала впевненість, що саме тут треба шукати Шелавіна. Він протискувався між виступами стін, перелазив через уламки скель. Голова його палала, піт заливав обличчя, дихання ставало важким, переривчастим.
З оранжової імли несподівано виліз високий мулистий горб. Горєлов насилу підіймався на нього. Мул тут був чомусь не такий, який зустрічався досі. Ноги тонули в його пухкій, наче бездонній глибині, не знаходячи собі опори внизу. З надзвичайними зусиллями Горєлов виповз, нарешті, на вершину горба і став на ноги, по коліна загрузнувши в мулі. Задихаючись, він оглянувся ї, піднявши очі, побачив раптом над своєю головою склепіння, його вигляд вразив Горєлова. Склепіння було не гранітночорне, що матово вилискує під проміннями ліхтаря, а сіре, немов з сирого цементу, з великими, неправильної форми вибоїнами. Здавалося, час ще не встиг загладити їх різких, кутастих обрисів, і вони зяяли в склепінні, як свіжі відкриті рани.
Горєлов повернувся в тісному просторі тунелю, сильно, із дзвоном вдарившись металевим ліктем об виступ стіни. В ту ж мить він з жахом побачив тонку звивисту щілину, що раптом з'явилася у склепінні. Раніш ніж він встиг зробити рух, величезна сіра брила з м'яким шумом відокремилася від склепіння і обрушилась на нього. Горєлов відчув сильний удар, який збив його з ніг, і страшний біль у скроні.
«Обвал…» промайнула в нього майже байдужа думка. І все зникло в чорній, що окутала свідомість, млі…
«Здається, поранений… Несерйозно, мабуть… Від удару об виступ телефону… Що робити? Чи товстий шар мулу наді мною?.. Треба викликати на допомогу… Сам не виберусь».
Слабість ще дужче охопила тіло, голова опустилася в липку теплу калюжу крові. Горєлов закрив очі і кілька хвилин лежав без сил, без думок…
«Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу-бу…» пролунало звідкись невиразне бурмотіння.
«Треба кликати на допомогу…» повернулася до Горєлова попередня думка, але невистачило сил, щоб промовити бодай одне слово. Він міг тільки прислухатися до цих незрозумілих звуків, які, здавалось, народжувалися в шумі крові, що билася в скронях. Бурмотіння раптом припинилося, але дзвін в голові лишався.
Горєлов спробував заговорити:
– Алло!.. – слабо й глухо пролунало під шоломом! – Алло! Говорить… Горєлов…
Він змовк і прислухався. Відповіді не було.
«Не чують… Надто тихо… Треба голосніше…» подумав Горєлов, намагаючись заспокоїти себе. Помовчавши хвилину і зібравши сили, він крикнув, як йому здавалося, на повну силу:
– Товариші!.. До мене… на допомогу… мене засипало… обвал…
Стомлений цим зусиллям, він знову замовк і з калатаючим серцем довго прислухався.
Німа тиша – безмежна, непорушна – панувала навколо. З заплющеними очима, нерухомо лежав Горєлов. Повільно поверталися думки.
«Не чують… Чому?.. Зіпсувалося радіо?.. Що ж робити?.. Що тепер робити?..» Думка працювала все дужче і настійливіше.
«Бу-бу-бу…» глухо донеслося знову звідкілясь знизу. Горєлов злякано підняв голову, відірвав її від шолома. Незрозумілі звуки припинилися. Горєлов був тепер переконаний, що це не галюцинація, не шум, не стукіт крові в голові, як йому досі здавалося. Ні, звуки йшли звідкись зовні, знизу, наче хтось або щось живе, ворушиться, виконує якусь роботу під ним, Горєловим. Він довго, затамувавши подих, дослухався. Але тиша стояла непорушна.
Горєлов стомлено опустив голову. Що нове обіцяють йому ці звуки? Яка нова небезпека, може, ховається й тут, уже не на дні, а під дном цих невідомих підступних глибин? Перед новою, близькою загрозою, що насувалася, Горєлов забув про свою відірваність від товаришів, про свою самітність. Промайнули спогади про краба… В мулі теж живе, риється, живиться і розмножується багато донних тварин… Різні голотурії, морські їжаки… Це все дрібниця, але хіба не може і тут з'явитися щось грізне і зовсім несподіване для юної, сліпої ще науки про море? Що знала вона, наприклад, про ці гігантські краби?.. «Бу-бу… бу-бу… бу-бу… бу…»
Горєлов не відривав тепер вуха, притуленого щільно до шолома. Звуки долинали глухо, але напевно знизу, з невеликими перервами, то зникаючи, то знову з'являючись. Як тільки Горєлов піднімав голову, вони зникали, але зараз же, як тільки вухо і скроня притулялися до шолома, знову ставали чутними.
Думка Горєлова напружено працювала лише в одному напрямі: як уникнути зустрічі з цією новою, невідомою загрозою? Але чому треба гадати, що це обов'язково небезпека? Може, просто якась невинна тварина свердлить або довбає граніт дна, і зовсім не треба боятися її. Говорив же колись Лорд, що існують якісь молюски, які вигризають для себе поглиблення, навіть цілі нори в найтвердіших прибережних скелях. Може, цей шум – лише відгуки переривчастого тертя зубців черепашки чи якихось інших пристосувань тварини для просвердлювання твердої породи…
До підозрілих звуків, які донеслися в цю мить, Горєлоз поставився вже спокійніше. За весь час, що він їх чує, вони не робилися яснішими, голоснішими… Значить, їх джерело не наближається до нього і не домагається цього. Так, так… Швидше за все, це просто мирна робота якоїсь зайнятої своєю справою тварини. Добре було б переконатися в цьому… Але як?
Горєлов встиг під час роздумів відпочити. Він відчув приплив нових сил і спробував піднятися, але, мабуть, на ньому лежав надто важкий і товстий шар мулу, підняти який у нього невистачало сили. З боків же волога, податлива маса трохи роздалася в сторони.
Горєлов вирішив пробиватися крізь товщу мулу, який лежав на ньому, але не вгору, а вбік, туди, де мул здавався йому найподатливішим. Почуваючи себе значно свіжішим і бадьорішим, – наскільки можна було бути бадьорим в такому становищі, – він уже не думав про звуки, які часом долітали до нього. Вони його більше не турбували. Він почав посилено рухати руками, підтягаючи, стискуючи і підминаючи під себе своїми широкими металевими долонями грудки мокрого, як грязюка, мулу. Перші ж кілька хвилин роботи надзвичайно порадували його своїми наслідками. Перед ним утворилося невелике, тьмяно освітлене забрудненим ліхтарем поглиблення, куди він з новою енергією почав просуватися. Через півгодини впертої роботи Горєлов проповз таким чином майже півметра. Він навіть ухитрився відкрити на поясі патронташ з щитком управління і, натиснувши кнопку з щитком «харчування», дістав змогу зробити кілька ковтків гарячого какао. Який він був тепер вдячний Скворешні за його передбачливість і турботу! Повітря в скафандрі було чудове, і рідкого кисню повинно було вистачити ще надовго.
Зробивши невелику перерву і відпочивши, він з новою енергією взявся до роботи, але ледве встиг просунутися на кілька сантиметрів, як несподівано його металеві пальці заскреготіли, зустрівши тверду, кам'яну перепону. В першу мить він обімлів, але, вирішивши, що це невеликий, засипаний мулом уламок скелі, заходився прокладати свій хід вгору, вздовж уламка. Він старанно працював, роблячи лише короткі перерви для відпочинку, але кам'яна перепона не зникала, продовжуючи рівно, без виступів підійматися вгору. Тоді йому стало зрозуміло, що перед ним гранітна стіна тунелю. Вся його робота виявилася марною!
Відчай охопив Горєлова. Він опустив голову з шоломом на мул і безсило лежав, часом здригаючись всім тілом, ніби у беззвучних риданнях.
Раптом він стрепенувся. Скільки в нього лишилося кисню? Адже йому навіть невідомо, скільки часу він лежав непритомним після обвалу… Десять хвилин чи десять годин? І так поступово зникали лічені хвилини шматочка життя, яке йому ще лишалося! Він не має права бути бездіяльним. Він повинен боротися до кінця!
«Бу-бу-бу… бу-бу-бу…» долетіло знизу знайоме бурмотіння.
З енергією відчаю Горєлов знову взявся до роботи. Але чомусь тепер він рив донизу. Чому? Він сам собі не міг відповісти. Лише через кілька хвилин він ясно уявив собі якийсь підземний хід, проритий невідомим створінням, який повинен був вивести його назовні. Він проб'ється до цього ходу, хоч би йому довелося вступити в бій не на життя, а на смерть з будь-яким страховиськом. Все одно: що буде, те й буде!
Він уже опустився головою вниз, у зроблену нору, майже до пояса. Заліплений грязюкою ліхтар ледве освітлював крихітний простір попереду. Руки ламало. Піт заливав обличчя, засліплюючи очі. Ще кілька рухів – і треба відпочити. Раптом пальці Горєлова сковзнули по чомусь гладенькому, і під ними почувся тонкий, ледве чутний скрип. Пальці згрібають мул з перепони… І серце Горєлова зненацька, немов зірвавшись з місця, забилося з шаленою силою. Що це? Що це таке? Лопатка?! Не може бути! Раніше ніж він спромігся щось усвідомити, несподівано і зовсім близько почулися знизу знайомі, буркотливі звуки, і серед них глухо, але досить виразно:
Через чверть години безперервної ходьби Горєлов помітив свою помилку: за поворотом перед ним несподівано виникла гладенька, немов оброблена гігантською сокирою, стіна. Далі йти було нікуди, і він повернув назад. Дійшовши до виходу, Горєлов зупинився і задумався. Поки повернеться решта товаришів з розшуків, мине ще чимало часу. Було б непогано використати цей час для розшуків в інших ущелинах. Так, це було б непогано… у всіх відношеннях… А якщо, до того ж, пощастить знайти Шелавіна саме йому, Горєлову?.. Він яскраво уявив собі, який це буде для нього тріумф. Крім того, якщо казати правду, йому було шкода цього простодушного, запального і нехитрого, як дитина, чоловіка. Звичайно, це дрібниця, але все ж жаль…
Горєлов рішуче повернув праворуч, пройшов повз четвертий і п'ятий проходи, які повинні були обслідувати Матвєєв і Білоголовий, і заглибився в наступний, шостий.
Незабаром Горєлов помітив, що вода навколо нього стала каламутнішою, а світ ліхтаря все більше забарвлюється в жовтооранжовий колір. На дні, спочатку у ло-говинах і виїмках, потім і на рівних місцях, з'явився мул – щільний, злежаний. З кожним кроком товщина мулистого шару все зростала, і хмарки, що здіймалися під ногами, робилися густішими.
«А течія?.. – промайнуло в голові Горєлова. – Хіба тут немає течії?»
Стіни все більше зближалися, виступи на них висувалися в ущелину все далі і часом щільно змикалися над головою в Горєлова. Зрештою, видно було, що їх висота і товщина пояснювались нашаруваннями мулу, що лежали, немов величезні шапки. Іноді на Горєлова, коли він про ходив під ними, падали шматочки мулу, які тут же танули, не дійшовши до дна.
Горєлов не звертав на це уваги. В ньому зростала впевненість, що саме тут треба шукати Шелавіна. Він протискувався між виступами стін, перелазив через уламки скель. Голова його палала, піт заливав обличчя, дихання ставало важким, переривчастим.
З оранжової імли несподівано виліз високий мулистий горб. Горєлов насилу підіймався на нього. Мул тут був чомусь не такий, який зустрічався досі. Ноги тонули в його пухкій, наче бездонній глибині, не знаходячи собі опори внизу. З надзвичайними зусиллями Горєлов виповз, нарешті, на вершину горба і став на ноги, по коліна загрузнувши в мулі. Задихаючись, він оглянувся ї, піднявши очі, побачив раптом над своєю головою склепіння, його вигляд вразив Горєлова. Склепіння було не гранітночорне, що матово вилискує під проміннями ліхтаря, а сіре, немов з сирого цементу, з великими, неправильної форми вибоїнами. Здавалося, час ще не встиг загладити їх різких, кутастих обрисів, і вони зяяли в склепінні, як свіжі відкриті рани.
Горєлов повернувся в тісному просторі тунелю, сильно, із дзвоном вдарившись металевим ліктем об виступ стіни. В ту ж мить він з жахом побачив тонку звивисту щілину, що раптом з'явилася у склепінні. Раніш ніж він встиг зробити рух, величезна сіра брила з м'яким шумом відокремилася від склепіння і обрушилась на нього. Горєлов відчув сильний удар, який збив його з ніг, і страшний біль у скроні.
«Обвал…» промайнула в нього майже байдужа думка. І все зникло в чорній, що окутала свідомість, млі…
***
Лежачи на боку, в тому ж положенні, в якому був придавлений брилою, що зірвалася, Горєлов зробив зусилля, щоб піднятися, і зараз же знеможено опустився.«Здається, поранений… Несерйозно, мабуть… Від удару об виступ телефону… Що робити? Чи товстий шар мулу наді мною?.. Треба викликати на допомогу… Сам не виберусь».
Слабість ще дужче охопила тіло, голова опустилася в липку теплу калюжу крові. Горєлов закрив очі і кілька хвилин лежав без сил, без думок…
«Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу-бу…» пролунало звідкись невиразне бурмотіння.
«Треба кликати на допомогу…» повернулася до Горєлова попередня думка, але невистачило сил, щоб промовити бодай одне слово. Він міг тільки прислухатися до цих незрозумілих звуків, які, здавалось, народжувалися в шумі крові, що билася в скронях. Бурмотіння раптом припинилося, але дзвін в голові лишався.
Горєлов спробував заговорити:
– Алло!.. – слабо й глухо пролунало під шоломом! – Алло! Говорить… Горєлов…
Він змовк і прислухався. Відповіді не було.
«Не чують… Надто тихо… Треба голосніше…» подумав Горєлов, намагаючись заспокоїти себе. Помовчавши хвилину і зібравши сили, він крикнув, як йому здавалося, на повну силу:
– Товариші!.. До мене… на допомогу… мене засипало… обвал…
Стомлений цим зусиллям, він знову замовк і з калатаючим серцем довго прислухався.
Німа тиша – безмежна, непорушна – панувала навколо. З заплющеними очима, нерухомо лежав Горєлов. Повільно поверталися думки.
«Не чують… Чому?.. Зіпсувалося радіо?.. Що ж робити?.. Що тепер робити?..» Думка працювала все дужче і настійливіше.
«Бу-бу-бу…» глухо донеслося знову звідкілясь знизу. Горєлов злякано підняв голову, відірвав її від шолома. Незрозумілі звуки припинилися. Горєлов був тепер переконаний, що це не галюцинація, не шум, не стукіт крові в голові, як йому досі здавалося. Ні, звуки йшли звідкись зовні, знизу, наче хтось або щось живе, ворушиться, виконує якусь роботу під ним, Горєловим. Він довго, затамувавши подих, дослухався. Але тиша стояла непорушна.
Горєлов стомлено опустив голову. Що нове обіцяють йому ці звуки? Яка нова небезпека, може, ховається й тут, уже не на дні, а під дном цих невідомих підступних глибин? Перед новою, близькою загрозою, що насувалася, Горєлов забув про свою відірваність від товаришів, про свою самітність. Промайнули спогади про краба… В мулі теж живе, риється, живиться і розмножується багато донних тварин… Різні голотурії, морські їжаки… Це все дрібниця, але хіба не може і тут з'явитися щось грізне і зовсім несподіване для юної, сліпої ще науки про море? Що знала вона, наприклад, про ці гігантські краби?.. «Бу-бу… бу-бу… бу-бу… бу…»
Горєлов не відривав тепер вуха, притуленого щільно до шолома. Звуки долинали глухо, але напевно знизу, з невеликими перервами, то зникаючи, то знову з'являючись. Як тільки Горєлов піднімав голову, вони зникали, але зараз же, як тільки вухо і скроня притулялися до шолома, знову ставали чутними.
Думка Горєлова напружено працювала лише в одному напрямі: як уникнути зустрічі з цією новою, невідомою загрозою? Але чому треба гадати, що це обов'язково небезпека? Може, просто якась невинна тварина свердлить або довбає граніт дна, і зовсім не треба боятися її. Говорив же колись Лорд, що існують якісь молюски, які вигризають для себе поглиблення, навіть цілі нори в найтвердіших прибережних скелях. Може, цей шум – лише відгуки переривчастого тертя зубців черепашки чи якихось інших пристосувань тварини для просвердлювання твердої породи…
До підозрілих звуків, які донеслися в цю мить, Горєлоз поставився вже спокійніше. За весь час, що він їх чує, вони не робилися яснішими, голоснішими… Значить, їх джерело не наближається до нього і не домагається цього. Так, так… Швидше за все, це просто мирна робота якоїсь зайнятої своєю справою тварини. Добре було б переконатися в цьому… Але як?
Горєлов встиг під час роздумів відпочити. Він відчув приплив нових сил і спробував піднятися, але, мабуть, на ньому лежав надто важкий і товстий шар мулу, підняти який у нього невистачало сили. З боків же волога, податлива маса трохи роздалася в сторони.
Горєлов вирішив пробиватися крізь товщу мулу, який лежав на ньому, але не вгору, а вбік, туди, де мул здавався йому найподатливішим. Почуваючи себе значно свіжішим і бадьорішим, – наскільки можна було бути бадьорим в такому становищі, – він уже не думав про звуки, які часом долітали до нього. Вони його більше не турбували. Він почав посилено рухати руками, підтягаючи, стискуючи і підминаючи під себе своїми широкими металевими долонями грудки мокрого, як грязюка, мулу. Перші ж кілька хвилин роботи надзвичайно порадували його своїми наслідками. Перед ним утворилося невелике, тьмяно освітлене забрудненим ліхтарем поглиблення, куди він з новою енергією почав просуватися. Через півгодини впертої роботи Горєлов проповз таким чином майже півметра. Він навіть ухитрився відкрити на поясі патронташ з щитком управління і, натиснувши кнопку з щитком «харчування», дістав змогу зробити кілька ковтків гарячого какао. Який він був тепер вдячний Скворешні за його передбачливість і турботу! Повітря в скафандрі було чудове, і рідкого кисню повинно було вистачити ще надовго.
Зробивши невелику перерву і відпочивши, він з новою енергією взявся до роботи, але ледве встиг просунутися на кілька сантиметрів, як несподівано його металеві пальці заскреготіли, зустрівши тверду, кам'яну перепону. В першу мить він обімлів, але, вирішивши, що це невеликий, засипаний мулом уламок скелі, заходився прокладати свій хід вгору, вздовж уламка. Він старанно працював, роблячи лише короткі перерви для відпочинку, але кам'яна перепона не зникала, продовжуючи рівно, без виступів підійматися вгору. Тоді йому стало зрозуміло, що перед ним гранітна стіна тунелю. Вся його робота виявилася марною!
Відчай охопив Горєлова. Він опустив голову з шоломом на мул і безсило лежав, часом здригаючись всім тілом, ніби у беззвучних риданнях.
Раптом він стрепенувся. Скільки в нього лишилося кисню? Адже йому навіть невідомо, скільки часу він лежав непритомним після обвалу… Десять хвилин чи десять годин? І так поступово зникали лічені хвилини шматочка життя, яке йому ще лишалося! Він не має права бути бездіяльним. Він повинен боротися до кінця!
«Бу-бу-бу… бу-бу-бу…» долетіло знизу знайоме бурмотіння.
З енергією відчаю Горєлов знову взявся до роботи. Але чомусь тепер він рив донизу. Чому? Він сам собі не міг відповісти. Лише через кілька хвилин він ясно уявив собі якийсь підземний хід, проритий невідомим створінням, який повинен був вивести його назовні. Він проб'ється до цього ходу, хоч би йому довелося вступити в бій не на життя, а на смерть з будь-яким страховиськом. Все одно: що буде, те й буде!
Він уже опустився головою вниз, у зроблену нору, майже до пояса. Заліплений грязюкою ліхтар ледве освітлював крихітний простір попереду. Руки ламало. Піт заливав обличчя, засліплюючи очі. Ще кілька рухів – і треба відпочити. Раптом пальці Горєлова сковзнули по чомусь гладенькому, і під ними почувся тонкий, ледве чутний скрип. Пальці згрібають мул з перепони… І серце Горєлова зненацька, немов зірвавшись з місця, забилося з шаленою силою. Що це? Що це таке? Лопатка?! Не може бути! Раніше ніж він спромігся щось усвідомити, несподівано і зовсім близько почулися знизу знайомі, буркотливі звуки, і серед них глухо, але досить виразно: