Страница:
І Козирєв зразу, не відмовляючись, погодився.
Цей день можна було б назвати днем удач, якби не три обставини, що затьмарили його, особливо в очах капітана.
О чотирнадцятій годині, після першої, успішно закінченої спроби під водою, обидва інфрачервоних розвідники були підняті на поверхню. З обережності, зважаючи на небезпечну близькість населеного острова, їх, проте, не пустили в повітря, а повели, як двох величезних черепах, по поверхні води. Відбите на куполі екрана чисте небо з круглим сонячним диском майже в зеніті досилало в центральний пост спокійний привіт. Капітан збирався вже віддати наказ про повернення розвідників, коли зненацька на горизонті, в його північній частині, з'явилася чорна цятка, яка швидко росла й скоро набула несподіваних зловісних обрисів.
– Гідроплан! – вигукнув старший лейтенант.
Літак незабаром перейшов на купол екрана. Опинившись над острівцем, він зробив кілька кругів, то опускаючись, то піднімаючись, потім взяв курс на південь і скоро зник за горизонтом.
– Дивно… – замислено промовив капітан. – Звідки він? Що йому тут було потрібно? Начебто він чогось шукав… виглядав…
Тривожне почуття опанувало капітана і вже не залишало його.
Тимчасом попереду чекали нові неприємності.
Досі опитування команди не дало нічого такого, що могло б внести хоч якусь ясність у загадкову обстановку Еибуху. Сьогодні ж, у звичайний час доповідання про хід слідства, комісар зміг повідомити капітана про нові матеріали, які дозволяли зробити досить важливі висновки. По-перше, лейтенант Кравцов, здоров'я якого давно вже почало кращати, сьогодні, з дозволу зоолога, дав свої перші показання. З цих показань цілком вияснилась неприпустима безтурботність лейтенанта, який не доповів командирові про серйозну аварію механізмів корабля і самовільно, всупереч суворому наказові, випустив Горєлова з підводного човна і навіть після цього не викликав капітана в центральний пост. Лейтенант виправдовує самовільну видачу пропуску Горєлову тим, що не можна було гаяти жодної хвилини, бо, за словами Горєлова, засмітились дюзи і щомиті загрожував вибух. А про видачу пропуску лейтенант не доповів командирові тому, що збирався спочатку перевірити справність сигналізаційних приладів в посту управління, після чого мав намір викликати капітана, але не встиг уже цього зробити, бо стався вибух.
Комісар доповів при цьому капітанові, що настрій у лейтенанта дуже пригнічений і він цілком усвідомлює, наскільки легковажною і злочинною була його поведінка в цей винятково відповідальний момент.
По-друге, комісар доповів, що сьогодні він дістав можливість проникнути в заповнену водою газопровідну камеру через зовнішній отвір, що відкрився за зірваним кільцем дюз. Як відомо, нагадав комісар, перше ж обслідування дюз на початку ремонтних робіт виявило цілковиту їх справність, крім якихось незрозумілих чотирьох дір з гвинтовими нарізками, просвердлених в камері згоряння центральної дюзи. Звідки вони взялися в ній, хто й навіщо їх просвердлив – до цього часу невідомо.
У газопровідну ж камеру сьогодні пощастило проникнути лише після тривалої роботи по розчищенню вузького отвору від кінців газопровідних труб, що густо сходилися в ньому. Вибух заподіяв у камері, звичайно, особливо великі руйнування: всі прилади та апарати, що були в ній, стали цілком непридатними.
На сигналізаторі тиску газів знайдено залишки якогось ящичка. Корнєєв і Козирєв, обслідувавши камеру разом з комісаром, одностайно визнали, що ящичок цей є для сигналізатора стороннім і що його могли поставити тільки з певною метою – позбавити сигналізатор зіткнення з зовнішнім середовищем і не дати йому можливості сигналізувати про зміну тиску газів у камері. Мета ця явно злочинна і могла бути наслідком тільки лихого, злочинного наміру.
Почувши останні слова комісара, вимовлені з ледве стримуваним хвилюванням, капітан підвів на нього погляд, повний гніву й обурення.
– Отже, ваш висновок? Хто міг це зробити? – тихо спитав він, ледве розтуляючи губи.
– Тільки Горєлов, – переконано відповів комісар.
– Так, тільки він, – як і до цього, тихо підтвердив капітан. – Ви запропонували Корнєєву та Козирєву зберігати повне мовчання про це відкриття?
– Так, Миколо Борисовичу, але акт обслідування бони підписали.
– Коли ви розраховуєте закінчити слідство?
– Я вважаю, що воно вже закінчене, Миколо Борисовичу, і можна було б приступити до складення висновку.
– Добре. Завтра в цей же час подайте мені його з усіма матеріалами. Можете йти, Василю Єгоровичу. Я зараз пошлю радіограму в штаб.
– Як же все-таки добратися до неї? Корнєєв злегка знизав плечима.
– Треба спробувати спочатку тут, – можливо, підводний човен знаходиться над великою глибиною.
– Спробуйте, товаришу Корнєєв, але скоріше. Акумулятори повинні мати повну зарядку. Ми не знаємо, що нас чекає у найближчі дні, а може, й години.
Корнєєв пішов. У центральному посту залишилися тільки капітан, старший лейтенант, що робив якісь розрахунки, та Марат, зайнятий ремонтом щита управління.
– Мені не дає спокою цей гідроплан, – звернувся капітан до старшого лейтенанта. – Навіщо він сюди прилітав? Чого він тут шукав?
– Ці зони досить часто відвідують китобійні флотилії, – відповів старший лейтенант, – а їх плавучі бази-фабрики нерідко мають у своєму розпорядженні літаки для розшуку здобичі. Можливо, й цей гідроплан – звичайний розвідник китобійців.
Почувся стук у двері.
– Зайдіть! – голосно сказав капітан.
Увійшов Павлик з інструментами в руках. Він тихо пройшов у куток, де порався Марат, і півголосом сказав йому:
– Пошкодження провода я знайшов у камері електролізу і вже полагодив його.
– Добре, Павлику, – також напівголосно похвалив Марат. – Тепер допоможи мені тут. Прикріпи на місце ось ці проводи та кнопки.
– Єсть прикріпити проводи та кнопки! – тихо, але чітко відповів Павлик, беручись до справи.
Капітан ледве помітно всміхнувся і, стежачи за роботою хлопчика, повернувся до перерваної розмови:
– Можливо, це і звичайний китобійний розвідник, але мене тепер з подвійною силою турбує положення «Піонера». Він занадто відкритий. Далеко від берега, мало не у відкритому океані надто легкий доступ до нього.
– Так, стоянка не зовсім безпечна, – згодився старший лейтенант, – але, на жаль, ми ще позбавлені руху, та, правду кажучи, і сховатись нікуди.
– От це й погано. А сховатись треба було б до закінчення ремонту…
Павлик нерухомо стояв обличчям до стіни, начебто забувши про роботу й прислухаючись до розмови. Він хотів повернутися, щось сказати, але язик немов приріс до горлянки: він зовсім не звик розмовляти з капітаном. Нарешті, відчайдушним зусиллям волі він повернувся й тихо, тремтячим голосом промовив:
– Дозвольте, товаришу командир…
– Говори, говори, Павлику!
– Тут ми знайшли… я та Іван Степанович… дуже хороше місце… Чесне піонерське! – несподівано закінчив Павлик і замовк, розгубившись.
– Ну, чого ж ти? – усміхнувся капітан. – Говори, не соромся.
– Ми знайшли велику-велику печеру. Підводну. Туди десять «Піонерів» можуть сховатися! – І квапливо, наче побоюючись, що зараз з нього розсміються, продовжував: – Ви не вірите? Чесне піонерське! Спитайте Івана Степановича. Ми обидва бачили. Ми її гарненько обдивились…
З проясненим обличчям капітан скочив із стільця і схопив Павлика за плече.
– Що ти кажеш, Павлику? Це вірно? І велика?
– А далеко звідси? – зацікавився і старший лейтенант.
– Велика! Здоровенна! Зовсім недалеко! На п'яти десятих півгодини ходу! Не більше!
– Хлопчику мій, ти вісник радості! – вигукнув капітан. – Адже це величезна удача! Марате, відшукайте Івана Степановича! Скоріше!
Через хвилину Шелавін був у центральному посту й потвердив усе, що сказав Павлик: печера величезна, наче елінг для дирижабля, дно та стіни рівні. «Піонер» там знайде чудове сховище. Каштан був надзвичайно задоволений і ласкаво поплескав Павлика по плечу.
– Я зараз же відправлюсь туди, – сказав він у радісному збудженні. – І ви зі мною, Іване Степановичу. І ти, Павлику.
– Але ж дюзи ще не працюють. Як же ви переведете туди підводний човен? – втрутився старший лейтенант.
– Двадцять чоловік у скафандрах – тисяча кінських сил! – засміявся капітан. – Вистачить вам цього, Олександре Леонідовичу, щоб відбуксувати «Піонер» у підводний док?
– Вистачить, вистачить! Прекрасна, чудова ідея!
У центральному посту зразу запанував веселий, піднесений настрій.
Через півтори години капітан, Шелавін та Павлик повернулись на підводний човен після рекогносцировки. Капітан був незвичайно пожвавлений і задоволений: печера виявилась чудовою, а дно її – трохи нижче рівня знаходження підводного човна; взагалі все виявилось таким, що кращого й побажати не можна було.
На відкидній площадці капітан зустрів Корнєєва і Марата. Корнєєв скористався з цієї зустрічі й зразу ж доповів, що зарядка акумуляторів тут неможлива: нижня частина трос-батареї на глибині чотирьохсот шістдесяти метрів лягла на дно й далі не пішла.
– Марат пропонує, – продовжував Корнєєв, – на руках віднести трос-батарею по схилу далі в море. Ідея хороша, і, якщо дозволите, товаришу командир, я зараз же почну споряджати його й відправлю.
– Марате! Марате, голубчику! – притиснувшись шоломом до шолома свого друга, благав у цей час Павлик. – Візьми мене з собою, будь ласка…
– На руках? – здивувався капітан, продовжуючи розмову з Корнєєвим. – Але, щоб добратися до необхідної температури, треба буде випустити не менше двох тисяч метрів троса! Адже це величезна вага… навіть у воді…
– Він це передбачив. Дозвольте, Миколо Борисовичу, йому самому пояснити вам свою пропозицію.
– Розповідайте, Марате, – сказав капітан.
– У нас на підводному човні, – почав Марат, – великий запас, кілька сот штук, прозоро-металевих, герметично закупорюваних посудин досить значного об'єму для глибоководних батометрів. Якщо підв'язувати їх через кожні десять метрів до трос-батареї, у міру випускання її з підводного човна, то вони візьмуть на себе майже всю її вагу…
– Дуже вдала ідея! Прекрасна ідея! – зрадів капітан. – Ви згодні, товаришу Корнєєв?
– Цілком, Миколо Борисовичу.
– Кого ж ви думаєте поставити на підв'язування посудин до трос-батареї?
– Крутицького, Миколо Борисовичу. Він, як вам відомо, вчора виписався з госпіталю, але Арсен Давидович не дозволяє йому братися до важкої роботи. А це буде якраз для нього.
– Ну що ж, я не заперечую, – згодився капітан. – А чи не важко вам буде одному, Марате?
Запитання було якраз до речі.
– Якщо дозволите, товаришу командир, то мені досить буде одного Павлика, – відповів Марат. – Ми з ним чудово справимось.
– Знову цей вояка пнеться в бійку? Я чув, як ви перешіптувались. Ну гаразд, рушайте, але наглядайте за ним, Марате! А втім, відкладіть справу до завтра. Зараз почнеться аврал – будемо відводити підводний човен у док.
Через півгодини майже вся команда «Піонера» – двадцять два чоловіки, – одягнена в скафандри, вийшла з підводного човна з тросовими лямками на плечах. Обплетений тросовою збруєю для роботи електролебідки, «Піонер» був готовий до буксування. Терміт продовжував горіти під дюзовим кільцем, і його залишили в тому ж положенні, тому що повільне пересування «Піонера» анітрохи не повинно було вплинути на правильний перебіг термітної реакції. Вісімнадцять чоловік, по дев'ять з кожного борту, швидко прикріпили свої лямки до середнього корінного троса, що поздовжньо охоплював весь підводний човен від носа до корми, і чекали тільки сигналу, щоб одночасно запустити свої гвинти. Біля корми, коло дюзового кільця, прикріпили до того самого корінного троса свої лямки Скворешня і Матвєєв: вони повинні були виконувати роль керма, відводячи корму то в один, то в другий бік. Капітан впрягся на носі, попереду всіх, і керував маневром. Павлик повинен був пливти попереду, виконувати всякі розвідувальні доручення капітана і повідомляти про скелі на шляху, їхню висоту над дном, про підводні виступи суші.
Важко передати радість, яку відчував Павлик, одержавши поважну роль ад'ютанта при самому капітані. Проте кожний міг це без великих зусиль помітити, поглянувши на сяюче щастям обличчя хлопчика. Незважаючи на це, Павлик з усієї сили намагався поводити себе, як дорослий, стримано: не метушився, не втручався, куди не треба, взагалі тримав себе в руках.
Рівно о двадцятій годині пролунала команда капітана, разом натягнулась двадцять одна лямка. Звільнений від якорів, тихо й величаво, наче віддаючись на піклування маленьких істот, що населяли його, «Піонер» вирушив у дорогу.
Капітан вивів його спочатку далі, у відкритий океан, щоб уникнути зустрічей із скелями, підйомами та підводними мисами, на які був багатий схил. Корабель ішов досить швидко, чудово слухався керма і через дві години, за розрахунками капітана, знаходився вже на траверзі печери. Тут корабель круто повернули кормою до острова, і в такому положенні, на трьох десятих ходу, його тихо повели до підводного схилу. Капітан зняв з себе лямку й тримався тепер перед кормою. Павлик плив попереду, показуючи найзручніші – прямі й широкі – проходи між підводними горбами та скелями. Це було важке завдання: «Піонер» був завдовжки близько сімдесяти метрів, з найбільшим діаметром до десяти метрів, і занадто покручений або вузький прохід був для нього непридатний. А підніматися над скелями і потім опускатися він не міг: електроприводи від баластних та інших цистерн ще не були полагоджені. Але Павлик чудово справлявся з своїм завданням і вірно показував шлях, який він встиг добре вивчити, поки підводний човен ішов ще оддалік від острова. А втім саме в цьому місці схил був стрімкий і обривистий, що значно полегшувало підхід до острова.
Кормою вперед, «Піонер» все повільніше і повільніше наближався до печери. Ось уже в печеру ввійшло дюзове кільце з термітом, що горів під ним. «Піонер» ішов прямо, як по ниточці, і незабаром підводний човен, низько тримаючись над дном, весь увійшов у печеру.
Близько півночі «Піонер» спокійно висів уже під склепінням враз ожилої, яскраво освітленої печери, наче велетенський дирижабль у своєму просторому безпечному сховищі.
Розділ X
Цей день можна було б назвати днем удач, якби не три обставини, що затьмарили його, особливо в очах капітана.
О чотирнадцятій годині, після першої, успішно закінченої спроби під водою, обидва інфрачервоних розвідники були підняті на поверхню. З обережності, зважаючи на небезпечну близькість населеного острова, їх, проте, не пустили в повітря, а повели, як двох величезних черепах, по поверхні води. Відбите на куполі екрана чисте небо з круглим сонячним диском майже в зеніті досилало в центральний пост спокійний привіт. Капітан збирався вже віддати наказ про повернення розвідників, коли зненацька на горизонті, в його північній частині, з'явилася чорна цятка, яка швидко росла й скоро набула несподіваних зловісних обрисів.
– Гідроплан! – вигукнув старший лейтенант.
Літак незабаром перейшов на купол екрана. Опинившись над острівцем, він зробив кілька кругів, то опускаючись, то піднімаючись, потім взяв курс на південь і скоро зник за горизонтом.
– Дивно… – замислено промовив капітан. – Звідки він? Що йому тут було потрібно? Начебто він чогось шукав… виглядав…
Тривожне почуття опанувало капітана і вже не залишало його.
Тимчасом попереду чекали нові неприємності.
Досі опитування команди не дало нічого такого, що могло б внести хоч якусь ясність у загадкову обстановку Еибуху. Сьогодні ж, у звичайний час доповідання про хід слідства, комісар зміг повідомити капітана про нові матеріали, які дозволяли зробити досить важливі висновки. По-перше, лейтенант Кравцов, здоров'я якого давно вже почало кращати, сьогодні, з дозволу зоолога, дав свої перші показання. З цих показань цілком вияснилась неприпустима безтурботність лейтенанта, який не доповів командирові про серйозну аварію механізмів корабля і самовільно, всупереч суворому наказові, випустив Горєлова з підводного човна і навіть після цього не викликав капітана в центральний пост. Лейтенант виправдовує самовільну видачу пропуску Горєлову тим, що не можна було гаяти жодної хвилини, бо, за словами Горєлова, засмітились дюзи і щомиті загрожував вибух. А про видачу пропуску лейтенант не доповів командирові тому, що збирався спочатку перевірити справність сигналізаційних приладів в посту управління, після чого мав намір викликати капітана, але не встиг уже цього зробити, бо стався вибух.
Комісар доповів при цьому капітанові, що настрій у лейтенанта дуже пригнічений і він цілком усвідомлює, наскільки легковажною і злочинною була його поведінка в цей винятково відповідальний момент.
По-друге, комісар доповів, що сьогодні він дістав можливість проникнути в заповнену водою газопровідну камеру через зовнішній отвір, що відкрився за зірваним кільцем дюз. Як відомо, нагадав комісар, перше ж обслідування дюз на початку ремонтних робіт виявило цілковиту їх справність, крім якихось незрозумілих чотирьох дір з гвинтовими нарізками, просвердлених в камері згоряння центральної дюзи. Звідки вони взялися в ній, хто й навіщо їх просвердлив – до цього часу невідомо.
У газопровідну ж камеру сьогодні пощастило проникнути лише після тривалої роботи по розчищенню вузького отвору від кінців газопровідних труб, що густо сходилися в ньому. Вибух заподіяв у камері, звичайно, особливо великі руйнування: всі прилади та апарати, що були в ній, стали цілком непридатними.
На сигналізаторі тиску газів знайдено залишки якогось ящичка. Корнєєв і Козирєв, обслідувавши камеру разом з комісаром, одностайно визнали, що ящичок цей є для сигналізатора стороннім і що його могли поставити тільки з певною метою – позбавити сигналізатор зіткнення з зовнішнім середовищем і не дати йому можливості сигналізувати про зміну тиску газів у камері. Мета ця явно злочинна і могла бути наслідком тільки лихого, злочинного наміру.
Почувши останні слова комісара, вимовлені з ледве стримуваним хвилюванням, капітан підвів на нього погляд, повний гніву й обурення.
– Отже, ваш висновок? Хто міг це зробити? – тихо спитав він, ледве розтуляючи губи.
– Тільки Горєлов, – переконано відповів комісар.
– Так, тільки він, – як і до цього, тихо підтвердив капітан. – Ви запропонували Корнєєву та Козирєву зберігати повне мовчання про це відкриття?
– Так, Миколо Борисовичу, але акт обслідування бони підписали.
– Коли ви розраховуєте закінчити слідство?
– Я вважаю, що воно вже закінчене, Миколо Борисовичу, і можна було б приступити до складення висновку.
– Добре. Завтра в цей же час подайте мені його з усіма матеріалами. Можете йти, Василю Єгоровичу. Я зараз пошлю радіограму в штаб.
***
О шістнадцятій годині, коли капітан у тяжкому роздумі ходив по центральному посту, головний електрик доповів йому, що запас електроенергії в акумуляторах вичерпується і його вистачить лише на дві доби. Потрібно негайно почати зарядку. Однак по підводному схилу берега нижній кінець трос-батареї навряд чи дійде до необхідної глибини, де можна було б знайти достатньо низьку температуру.– Як же все-таки добратися до неї? Корнєєв злегка знизав плечима.
– Треба спробувати спочатку тут, – можливо, підводний човен знаходиться над великою глибиною.
– Спробуйте, товаришу Корнєєв, але скоріше. Акумулятори повинні мати повну зарядку. Ми не знаємо, що нас чекає у найближчі дні, а може, й години.
Корнєєв пішов. У центральному посту залишилися тільки капітан, старший лейтенант, що робив якісь розрахунки, та Марат, зайнятий ремонтом щита управління.
– Мені не дає спокою цей гідроплан, – звернувся капітан до старшого лейтенанта. – Навіщо він сюди прилітав? Чого він тут шукав?
– Ці зони досить часто відвідують китобійні флотилії, – відповів старший лейтенант, – а їх плавучі бази-фабрики нерідко мають у своєму розпорядженні літаки для розшуку здобичі. Можливо, й цей гідроплан – звичайний розвідник китобійців.
Почувся стук у двері.
– Зайдіть! – голосно сказав капітан.
Увійшов Павлик з інструментами в руках. Він тихо пройшов у куток, де порався Марат, і півголосом сказав йому:
– Пошкодження провода я знайшов у камері електролізу і вже полагодив його.
– Добре, Павлику, – також напівголосно похвалив Марат. – Тепер допоможи мені тут. Прикріпи на місце ось ці проводи та кнопки.
– Єсть прикріпити проводи та кнопки! – тихо, але чітко відповів Павлик, беручись до справи.
Капітан ледве помітно всміхнувся і, стежачи за роботою хлопчика, повернувся до перерваної розмови:
– Можливо, це і звичайний китобійний розвідник, але мене тепер з подвійною силою турбує положення «Піонера». Він занадто відкритий. Далеко від берега, мало не у відкритому океані надто легкий доступ до нього.
– Так, стоянка не зовсім безпечна, – згодився старший лейтенант, – але, на жаль, ми ще позбавлені руху, та, правду кажучи, і сховатись нікуди.
– От це й погано. А сховатись треба було б до закінчення ремонту…
Павлик нерухомо стояв обличчям до стіни, начебто забувши про роботу й прислухаючись до розмови. Він хотів повернутися, щось сказати, але язик немов приріс до горлянки: він зовсім не звик розмовляти з капітаном. Нарешті, відчайдушним зусиллям волі він повернувся й тихо, тремтячим голосом промовив:
– Дозвольте, товаришу командир…
– Говори, говори, Павлику!
– Тут ми знайшли… я та Іван Степанович… дуже хороше місце… Чесне піонерське! – несподівано закінчив Павлик і замовк, розгубившись.
– Ну, чого ж ти? – усміхнувся капітан. – Говори, не соромся.
– Ми знайшли велику-велику печеру. Підводну. Туди десять «Піонерів» можуть сховатися! – І квапливо, наче побоюючись, що зараз з нього розсміються, продовжував: – Ви не вірите? Чесне піонерське! Спитайте Івана Степановича. Ми обидва бачили. Ми її гарненько обдивились…
З проясненим обличчям капітан скочив із стільця і схопив Павлика за плече.
– Що ти кажеш, Павлику? Це вірно? І велика?
– А далеко звідси? – зацікавився і старший лейтенант.
– Велика! Здоровенна! Зовсім недалеко! На п'яти десятих півгодини ходу! Не більше!
– Хлопчику мій, ти вісник радості! – вигукнув капітан. – Адже це величезна удача! Марате, відшукайте Івана Степановича! Скоріше!
Через хвилину Шелавін був у центральному посту й потвердив усе, що сказав Павлик: печера величезна, наче елінг для дирижабля, дно та стіни рівні. «Піонер» там знайде чудове сховище. Каштан був надзвичайно задоволений і ласкаво поплескав Павлика по плечу.
– Я зараз же відправлюсь туди, – сказав він у радісному збудженні. – І ви зі мною, Іване Степановичу. І ти, Павлику.
– Але ж дюзи ще не працюють. Як же ви переведете туди підводний човен? – втрутився старший лейтенант.
– Двадцять чоловік у скафандрах – тисяча кінських сил! – засміявся капітан. – Вистачить вам цього, Олександре Леонідовичу, щоб відбуксувати «Піонер» у підводний док?
– Вистачить, вистачить! Прекрасна, чудова ідея!
У центральному посту зразу запанував веселий, піднесений настрій.
Через півтори години капітан, Шелавін та Павлик повернулись на підводний човен після рекогносцировки. Капітан був незвичайно пожвавлений і задоволений: печера виявилась чудовою, а дно її – трохи нижче рівня знаходження підводного човна; взагалі все виявилось таким, що кращого й побажати не можна було.
На відкидній площадці капітан зустрів Корнєєва і Марата. Корнєєв скористався з цієї зустрічі й зразу ж доповів, що зарядка акумуляторів тут неможлива: нижня частина трос-батареї на глибині чотирьохсот шістдесяти метрів лягла на дно й далі не пішла.
– Марат пропонує, – продовжував Корнєєв, – на руках віднести трос-батарею по схилу далі в море. Ідея хороша, і, якщо дозволите, товаришу командир, я зараз же почну споряджати його й відправлю.
– Марате! Марате, голубчику! – притиснувшись шоломом до шолома свого друга, благав у цей час Павлик. – Візьми мене з собою, будь ласка…
– На руках? – здивувався капітан, продовжуючи розмову з Корнєєвим. – Але, щоб добратися до необхідної температури, треба буде випустити не менше двох тисяч метрів троса! Адже це величезна вага… навіть у воді…
– Він це передбачив. Дозвольте, Миколо Борисовичу, йому самому пояснити вам свою пропозицію.
– Розповідайте, Марате, – сказав капітан.
– У нас на підводному човні, – почав Марат, – великий запас, кілька сот штук, прозоро-металевих, герметично закупорюваних посудин досить значного об'єму для глибоководних батометрів. Якщо підв'язувати їх через кожні десять метрів до трос-батареї, у міру випускання її з підводного човна, то вони візьмуть на себе майже всю її вагу…
– Дуже вдала ідея! Прекрасна ідея! – зрадів капітан. – Ви згодні, товаришу Корнєєв?
– Цілком, Миколо Борисовичу.
– Кого ж ви думаєте поставити на підв'язування посудин до трос-батареї?
– Крутицького, Миколо Борисовичу. Він, як вам відомо, вчора виписався з госпіталю, але Арсен Давидович не дозволяє йому братися до важкої роботи. А це буде якраз для нього.
– Ну що ж, я не заперечую, – згодився капітан. – А чи не важко вам буде одному, Марате?
Запитання було якраз до речі.
– Якщо дозволите, товаришу командир, то мені досить буде одного Павлика, – відповів Марат. – Ми з ним чудово справимось.
– Знову цей вояка пнеться в бійку? Я чув, як ви перешіптувались. Ну гаразд, рушайте, але наглядайте за ним, Марате! А втім, відкладіть справу до завтра. Зараз почнеться аврал – будемо відводити підводний човен у док.
Через півгодини майже вся команда «Піонера» – двадцять два чоловіки, – одягнена в скафандри, вийшла з підводного човна з тросовими лямками на плечах. Обплетений тросовою збруєю для роботи електролебідки, «Піонер» був готовий до буксування. Терміт продовжував горіти під дюзовим кільцем, і його залишили в тому ж положенні, тому що повільне пересування «Піонера» анітрохи не повинно було вплинути на правильний перебіг термітної реакції. Вісімнадцять чоловік, по дев'ять з кожного борту, швидко прикріпили свої лямки до середнього корінного троса, що поздовжньо охоплював весь підводний човен від носа до корми, і чекали тільки сигналу, щоб одночасно запустити свої гвинти. Біля корми, коло дюзового кільця, прикріпили до того самого корінного троса свої лямки Скворешня і Матвєєв: вони повинні були виконувати роль керма, відводячи корму то в один, то в другий бік. Капітан впрягся на носі, попереду всіх, і керував маневром. Павлик повинен був пливти попереду, виконувати всякі розвідувальні доручення капітана і повідомляти про скелі на шляху, їхню висоту над дном, про підводні виступи суші.
Важко передати радість, яку відчував Павлик, одержавши поважну роль ад'ютанта при самому капітані. Проте кожний міг це без великих зусиль помітити, поглянувши на сяюче щастям обличчя хлопчика. Незважаючи на це, Павлик з усієї сили намагався поводити себе, як дорослий, стримано: не метушився, не втручався, куди не треба, взагалі тримав себе в руках.
Рівно о двадцятій годині пролунала команда капітана, разом натягнулась двадцять одна лямка. Звільнений від якорів, тихо й величаво, наче віддаючись на піклування маленьких істот, що населяли його, «Піонер» вирушив у дорогу.
Капітан вивів його спочатку далі, у відкритий океан, щоб уникнути зустрічей із скелями, підйомами та підводними мисами, на які був багатий схил. Корабель ішов досить швидко, чудово слухався керма і через дві години, за розрахунками капітана, знаходився вже на траверзі печери. Тут корабель круто повернули кормою до острова, і в такому положенні, на трьох десятих ходу, його тихо повели до підводного схилу. Капітан зняв з себе лямку й тримався тепер перед кормою. Павлик плив попереду, показуючи найзручніші – прямі й широкі – проходи між підводними горбами та скелями. Це було важке завдання: «Піонер» був завдовжки близько сімдесяти метрів, з найбільшим діаметром до десяти метрів, і занадто покручений або вузький прохід був для нього непридатний. А підніматися над скелями і потім опускатися він не міг: електроприводи від баластних та інших цистерн ще не були полагоджені. Але Павлик чудово справлявся з своїм завданням і вірно показував шлях, який він встиг добре вивчити, поки підводний човен ішов ще оддалік від острова. А втім саме в цьому місці схил був стрімкий і обривистий, що значно полегшувало підхід до острова.
Кормою вперед, «Піонер» все повільніше і повільніше наближався до печери. Ось уже в печеру ввійшло дюзове кільце з термітом, що горів під ним. «Піонер» ішов прямо, як по ниточці, і незабаром підводний човен, низько тримаючись над дном, весь увійшов у печеру.
Близько півночі «Піонер» спокійно висів уже під склепінням враз ожилої, яскраво освітленої печери, наче велетенський дирижабль у своєму просторому безпечному сховищі.
Розділ X
ЕКСПЕДИЦІЯ ЗА ЕЛЕКТРОСТРУМОМ
Уночі капітан зробив зведення всіх повідомлень про хід робіт за минулий день. Роботи йшли прекрасно, точно за графіком. Дев'ятнадцятого серпня, тобто через три дні, «Піонер» зможе вийти із свого нового сховища й понестись до далеких берегів Радянського Примор'я. Але цей день і був тим останнім для початку походу строком, після якого вже не було б надії своєчасно, двадцять третього серпня, прибути у Владивосток. Від острова Рапа-Нуї підводний човен повинен був пройти по прямій, польотом птаха, близько п'ятнадцяти тисяч кілометрів. Рівно сто годин безупинного, на десяти десятих ходу буде потрібно «Піонерові», щоб покрити цю величезну відстань. І лише при умові, що «Піонер» вирушить у дорогу не пізніше шостої години ранку дев'ятнадцятого серпня, він зможе, наздоганяючи сонце, з'явитися в Уссурійській затоці, біля Руського острова, перед Владивостоком о десятій годині ранку двадцять третього серпня. Але яка-небудь непередбачена затримка всього лише на вісім-десять годин – і все зривається. Вся праця, всі надлюдські зусилля команди і всі надії підуть прахом.
Піт покрив лоб капітана, коли в нічній тиші, у своїй каюті, на охопленому сном підводному човні, він раптом прийшов до таких висновків. «Не можна!.. Не можна йти в ремонт без резервів у часі, – думав він. – Треба ще швидше, ще напруженіше працювати. Зберегти хоча б ці вісім-десять годин. Але що можна ще вимагати від команди, яка не знає ні сну, ні відпочинку, стільки днів працюючи на крайній, здається, межі своїх уже виснажених сил?»
Капітан нічого не міг придумати. Дорогоцінні години короткого відпочинку минали в цих тривожних міркуваннях, і побудка застала капітана із запаленими від безсоння очима. Він вийшов з підводного човна, охоплений пекучою турботою, і квапив людей, які ще не розім'яли свої не відпочилі за коротку ніч тіла, квапив швидше-швидше братися до роботи. Він відчув справжню насолоду, коли побачив результати роботи Скворешні за цю ніч.
Скворешня взяв на себе нічне вартування біля електролебідки, що повільно підтягувала дюзове кільце на його розм'якшеній нижній петлі. Але біля лебідки робити було, власне кажучи, нічого, і Скворешня весь зосередився на очистці кормової частини від металевих наростів, бородавок, застиглих калюж, патьоків та крапель, які залишилися на ній після того, коли дюзове кільце було зірване вибухом із свого місця. Робота була дуже важка, стомлива. Терміт застосувати тут було неможливо. Інструменти тупились і ламалися, електродрилі, маленькі електропилки, електроструги швидко кришилися.
Кінець кінцем Скворешня переходив на ручні інструменти, пускав у хід свою надзвичайну фізичну силу і не раз добивався далеко кращих наслідків, ніж з електроінструментами.
Перед ранковою побудкою дюзове кільце було вже зовсім близько від корми корабля, і місце для нього було очищене й готове для насадки. Але всередині кільця знаходилося ще чимало обломків газопровідних труб з гострими рваними краями. Скворешня заходився їх витягати, намагаючись закінчити цю роботу до того моменту, коли електролебідка притягне дюзове кільце впритул до корми.
Скворешня й зараз розвизав шалену енергію, наче і не провів безсонної, виснажливої ночі, його кипуча робота так запально вплинула на всю дюзову бригаду, яка тільки-но стала до роботи, що неможливо було втриматися й не приєднатися до неї.
І коли Корнєєв відшукав капітана, щоб повідомити його, що збирається, згідно з вчорашнім розпорядженням, відправити Марата й Павлика з трос-батареєю на глибину, він знайшов його серед бригади дюзізців за шаленою роботою біля дюзового кільця.
– А скільки лишилось Маратові, щоб закінчити ремонт щита й сітки управління? – спитав капітан, не підводячи голови і не відриваючись від діла.
– За графіком бригади, в порядку змагання, приблизно ще годин сім-вісім.
– З ним працює Павлик?
– Так.
– Передайте їм обом – і Марату і Павлику – моє особисте прохання закінчити цю роботу якомога швидше проти бригадного графіка. Після цього хай відправляються. І вас прошу, товаришу Корнєєв! Швидше… Швидше… Напружте всі сили, всі залишки своїх сил! У нас немає резервів часу. Через півгодини приходьте в мою каюту із старшим лейтенантом, професором Лордкі-панідзе, Чижовим, Сьоміним, Козирєвим, – я з'ясую вам становище.
Марат і Павлик були трохи засмучені затримкою їх експедиції за електрострумом, до якої вони вже почали готуватися. Але особиста просьба капітана, передана через Корнєєва в дещо урочистому, багатозначному тоні, вплинула на них надзвичайно збудливо, і вони гаряче, з припливом нової енергії взялися до роботи.
У призначений час до капітана прийшли всі, кого він запросив.
– Товариші, – звернувся капітан до присутніх, – за графіком бригад, ми зможемо вийти в похід дев'ятнадцятого серпня. Для походу лишиться тільки чотири доби. Це в обріз – якраз стільки, скільки потрібно, щоб прибути у Владивосток точно двадцять третього. Але у нас не лишається ніяких резервів часу. Найменша випадкова затримка може зірвати все. Треба ще більше прискорити ремонт. Треба мати про запас хоча б годин десять. Просто сказати про це команді – не годиться. Боюсь перетягнути струну. Але от Скворешня показав вихід. Він дає приклад своєю працею, він запалює енергією свою бригаду, вона тягнеться за ним, намагається не відставати. Результати очевидні: бригада працює як ніколи. Прошу вас, товариші: будьте таким же прикладом для своїх бригад, і ми напевно забезпечимо собі необхідний резерв. До вас, Лорд, ще одна просьба. Лейтенант Кравцов уже досить зміцнів і мало потребує вашого догляду. Додайте до какао що-небудь з вашого медичного, дієтичного арсеналу, щоб підвищити його поживність і зміцнювальні властивості, і потім накажіть наповнити цим какао термоси тих, хто працює зовні підводного човна. Для працюючих усередині організуйте розноску через кожну годину-дві такого самого харчування в склянках. Все, товариші. За роботу! І хай кожний з вас робить те, що він у силі зробити. Ага, ще одне… Товаришу Сьомін, ви зараз, мабуть, будете читати сьогоднішній номер газети? Виділіть окремо нічну роботу Скворешні. Не лишайте її до завтрашнього. Відомості про неї візьміть у Козирєва зараз же. По місцях, товариші!
Пролунав дрібний, квапливий стукіт у двері.
– Зайдіть! – голосно сказав капітан. Показалося схвильоване обличчя Плетньова. Він швидко ввійшов у каюту, зачинив за собою двері і квапливо попрямував кругом стола до капітана, його обличчя було червоне, очі блищали, оточені сіткою зморщок, що безперервно рухалися; у руці він тримав телеграфний бланк.
– Дуже терміново. Урядова, – промовив Плетньов, задихаючись, немов після бігу, і подаючи радіограму капітанові.
Уже після перших прочитаних слів на втомленому обличчі капітана відбилося незвичайне хвилювання. Нахилившись над радіограмою, він вп'явся очима в її текст. його хвилювання, таке незвичайно відкрите для цієї стриманої людини, негайно передалося всім учасникам наради. Застигши на місцях, вони не зводили нетерплячих очей з свого капітана, лише зрідка обмінюючись короткими запитливими поглядами. Капітан швидко перебіг рядки радіограми.
Нарешті він одірвався від неї і обвів очима присутніх. Очі випромінювали якусь незвичайну радість. Він рвучко підвівся й тихо, наче не довіряючи собі, своїй витримці, промовив:
– Товариші… – Голос його перервазся.
Він глибоко зітхнув і знову промовив уже зміцнілим голосом:
– Товариші! На нашу долю випало надзвичайне щастя. Ми одержали радіограму від Центрального Комітету нашої партії. Я оголошу зміст радіограми…
Всі встали, немов підхоплені вітром, схвильовані, з відразу помолоділими обличчями, і застигли, подавшись уперед до капітана. Він читав, руки його ледве помітно тремтіли, і білий аркуш радіограми колихався над столом.
«Москва, блискавка, урядова. Капітанові підводного човна «Піонер» Воронцову, комісарові Сьоміну, начальникові наукової частини експедиції професорові Лордкіпанідзе.
Шлемо героїчному екіпажеві підводного човна «Піонер» палкий комуністичний привіт! З захопленням стежимо за вашою невтомною, прекрасною боротьбою з ворожою стихією, з наслідками підступної зради. Ми твердо впевнені в благополучному закінченні вашої експедиції. Ми впевнені, що в історію боротьби за вивчення й оволодіння таємничими глибинами океану ви впишете нові славні сторінки, що в грізний час випробувань підводний човен буде на своєму посту біля рідних берегів для захисту свободи й дальшого розквіту Соціалістичної Батьківщини…»
Імена тих, що підписали радіограму, потонули в бурі захоплених вигуків… Все перемішалося в каюті.
– Ми прийдемо в строк!.. Ми виправдаємо довір'я партії! Ми переможемо!.. Переможемо!..
– До команди! До команди! – закричав комісар. – Товаришу командир! Треба повідомити команду!
Його молоде обличчя сяяло під шапкою сивого волосся. Він підійшов до капітана і, ледве стримуючи неслухняний, зривистий голос, наскільки можливо офіціально сказав:
– Товаришу командир, дозвольте негайно скликати команду для вашого повідомлення!
Капітан поклав йому обидві руки на плечі, стиснув їх.
– Ну, звичайно! Сьомін, товаришу дорогий! Звичайно! І швидше, швидше! Марш, марш!
Він повернув комісара за плече і, підштовхуючи його до дверей, кинув навздогін:
– Всю команду і всіх наукових працівників!
Маратові здавалося, що ніколи він не працював з такою насолодою, з таким захопленням, як зараз. Йому здавалося, що радіограма була повна не слів, а незвичайної музики, яка досі продовжує лунати в його душі. Він біг по трапах та відсіках, наспівуючи щось веселе й радісне, не чуючи ніг під собою. І скрізь він чув то тихе мугикання, то голосний спів, всюди він бачив виблискуючі очі, мимовільні усмішки.
– Ми переможемо, Маратушко! – дзвенів йому вслід крик Крамера.
– На три години раніше! – кричав, сміючись, Марат і летів далі.
Він знайшов Корнєєва в камері електролізу, під ванною, куди той заліз для роботи, залишивши в межах видимості самі лише ноги.
Піт покрив лоб капітана, коли в нічній тиші, у своїй каюті, на охопленому сном підводному човні, він раптом прийшов до таких висновків. «Не можна!.. Не можна йти в ремонт без резервів у часі, – думав він. – Треба ще швидше, ще напруженіше працювати. Зберегти хоча б ці вісім-десять годин. Але що можна ще вимагати від команди, яка не знає ні сну, ні відпочинку, стільки днів працюючи на крайній, здається, межі своїх уже виснажених сил?»
Капітан нічого не міг придумати. Дорогоцінні години короткого відпочинку минали в цих тривожних міркуваннях, і побудка застала капітана із запаленими від безсоння очима. Він вийшов з підводного човна, охоплений пекучою турботою, і квапив людей, які ще не розім'яли свої не відпочилі за коротку ніч тіла, квапив швидше-швидше братися до роботи. Він відчув справжню насолоду, коли побачив результати роботи Скворешні за цю ніч.
Скворешня взяв на себе нічне вартування біля електролебідки, що повільно підтягувала дюзове кільце на його розм'якшеній нижній петлі. Але біля лебідки робити було, власне кажучи, нічого, і Скворешня весь зосередився на очистці кормової частини від металевих наростів, бородавок, застиглих калюж, патьоків та крапель, які залишилися на ній після того, коли дюзове кільце було зірване вибухом із свого місця. Робота була дуже важка, стомлива. Терміт застосувати тут було неможливо. Інструменти тупились і ламалися, електродрилі, маленькі електропилки, електроструги швидко кришилися.
Кінець кінцем Скворешня переходив на ручні інструменти, пускав у хід свою надзвичайну фізичну силу і не раз добивався далеко кращих наслідків, ніж з електроінструментами.
Перед ранковою побудкою дюзове кільце було вже зовсім близько від корми корабля, і місце для нього було очищене й готове для насадки. Але всередині кільця знаходилося ще чимало обломків газопровідних труб з гострими рваними краями. Скворешня заходився їх витягати, намагаючись закінчити цю роботу до того моменту, коли електролебідка притягне дюзове кільце впритул до корми.
Скворешня й зараз розвизав шалену енергію, наче і не провів безсонної, виснажливої ночі, його кипуча робота так запально вплинула на всю дюзову бригаду, яка тільки-но стала до роботи, що неможливо було втриматися й не приєднатися до неї.
І коли Корнєєв відшукав капітана, щоб повідомити його, що збирається, згідно з вчорашнім розпорядженням, відправити Марата й Павлика з трос-батареєю на глибину, він знайшов його серед бригади дюзізців за шаленою роботою біля дюзового кільця.
– А скільки лишилось Маратові, щоб закінчити ремонт щита й сітки управління? – спитав капітан, не підводячи голови і не відриваючись від діла.
– За графіком бригади, в порядку змагання, приблизно ще годин сім-вісім.
– З ним працює Павлик?
– Так.
– Передайте їм обом – і Марату і Павлику – моє особисте прохання закінчити цю роботу якомога швидше проти бригадного графіка. Після цього хай відправляються. І вас прошу, товаришу Корнєєв! Швидше… Швидше… Напружте всі сили, всі залишки своїх сил! У нас немає резервів часу. Через півгодини приходьте в мою каюту із старшим лейтенантом, професором Лордкі-панідзе, Чижовим, Сьоміним, Козирєвим, – я з'ясую вам становище.
Марат і Павлик були трохи засмучені затримкою їх експедиції за електрострумом, до якої вони вже почали готуватися. Але особиста просьба капітана, передана через Корнєєва в дещо урочистому, багатозначному тоні, вплинула на них надзвичайно збудливо, і вони гаряче, з припливом нової енергії взялися до роботи.
У призначений час до капітана прийшли всі, кого він запросив.
– Товариші, – звернувся капітан до присутніх, – за графіком бригад, ми зможемо вийти в похід дев'ятнадцятого серпня. Для походу лишиться тільки чотири доби. Це в обріз – якраз стільки, скільки потрібно, щоб прибути у Владивосток точно двадцять третього. Але у нас не лишається ніяких резервів часу. Найменша випадкова затримка може зірвати все. Треба ще більше прискорити ремонт. Треба мати про запас хоча б годин десять. Просто сказати про це команді – не годиться. Боюсь перетягнути струну. Але от Скворешня показав вихід. Він дає приклад своєю працею, він запалює енергією свою бригаду, вона тягнеться за ним, намагається не відставати. Результати очевидні: бригада працює як ніколи. Прошу вас, товариші: будьте таким же прикладом для своїх бригад, і ми напевно забезпечимо собі необхідний резерв. До вас, Лорд, ще одна просьба. Лейтенант Кравцов уже досить зміцнів і мало потребує вашого догляду. Додайте до какао що-небудь з вашого медичного, дієтичного арсеналу, щоб підвищити його поживність і зміцнювальні властивості, і потім накажіть наповнити цим какао термоси тих, хто працює зовні підводного човна. Для працюючих усередині організуйте розноску через кожну годину-дві такого самого харчування в склянках. Все, товариші. За роботу! І хай кожний з вас робить те, що він у силі зробити. Ага, ще одне… Товаришу Сьомін, ви зараз, мабуть, будете читати сьогоднішній номер газети? Виділіть окремо нічну роботу Скворешні. Не лишайте її до завтрашнього. Відомості про неї візьміть у Козирєва зараз же. По місцях, товариші!
Пролунав дрібний, квапливий стукіт у двері.
– Зайдіть! – голосно сказав капітан. Показалося схвильоване обличчя Плетньова. Він швидко ввійшов у каюту, зачинив за собою двері і квапливо попрямував кругом стола до капітана, його обличчя було червоне, очі блищали, оточені сіткою зморщок, що безперервно рухалися; у руці він тримав телеграфний бланк.
– Дуже терміново. Урядова, – промовив Плетньов, задихаючись, немов після бігу, і подаючи радіограму капітанові.
Уже після перших прочитаних слів на втомленому обличчі капітана відбилося незвичайне хвилювання. Нахилившись над радіограмою, він вп'явся очима в її текст. його хвилювання, таке незвичайно відкрите для цієї стриманої людини, негайно передалося всім учасникам наради. Застигши на місцях, вони не зводили нетерплячих очей з свого капітана, лише зрідка обмінюючись короткими запитливими поглядами. Капітан швидко перебіг рядки радіограми.
Нарешті він одірвався від неї і обвів очима присутніх. Очі випромінювали якусь незвичайну радість. Він рвучко підвівся й тихо, наче не довіряючи собі, своїй витримці, промовив:
– Товариші… – Голос його перервазся.
Він глибоко зітхнув і знову промовив уже зміцнілим голосом:
– Товариші! На нашу долю випало надзвичайне щастя. Ми одержали радіограму від Центрального Комітету нашої партії. Я оголошу зміст радіограми…
Всі встали, немов підхоплені вітром, схвильовані, з відразу помолоділими обличчями, і застигли, подавшись уперед до капітана. Він читав, руки його ледве помітно тремтіли, і білий аркуш радіограми колихався над столом.
«Москва, блискавка, урядова. Капітанові підводного човна «Піонер» Воронцову, комісарові Сьоміну, начальникові наукової частини експедиції професорові Лордкіпанідзе.
Шлемо героїчному екіпажеві підводного човна «Піонер» палкий комуністичний привіт! З захопленням стежимо за вашою невтомною, прекрасною боротьбою з ворожою стихією, з наслідками підступної зради. Ми твердо впевнені в благополучному закінченні вашої експедиції. Ми впевнені, що в історію боротьби за вивчення й оволодіння таємничими глибинами океану ви впишете нові славні сторінки, що в грізний час випробувань підводний човен буде на своєму посту біля рідних берегів для захисту свободи й дальшого розквіту Соціалістичної Батьківщини…»
Імена тих, що підписали радіограму, потонули в бурі захоплених вигуків… Все перемішалося в каюті.
– Ми прийдемо в строк!.. Ми виправдаємо довір'я партії! Ми переможемо!.. Переможемо!..
– До команди! До команди! – закричав комісар. – Товаришу командир! Треба повідомити команду!
Його молоде обличчя сяяло під шапкою сивого волосся. Він підійшов до капітана і, ледве стримуючи неслухняний, зривистий голос, наскільки можливо офіціально сказав:
– Товаришу командир, дозвольте негайно скликати команду для вашого повідомлення!
Капітан поклав йому обидві руки на плечі, стиснув їх.
– Ну, звичайно! Сьомін, товаришу дорогий! Звичайно! І швидше, швидше! Марш, марш!
Він повернув комісара за плече і, підштовхуючи його до дверей, кинув навздогін:
– Всю команду і всіх наукових працівників!
***
Об одинадцятій годині, ще збуджений після тріумфуючого мітингу з приводу радіограми, Марат побіг до Кор-нєєва повідомити його, що ремонт щита й сітки управління повністю закінчено ним і Павликом на три години раніше, ніж передбачалося графіком.Маратові здавалося, що ніколи він не працював з такою насолодою, з таким захопленням, як зараз. Йому здавалося, що радіограма була повна не слів, а незвичайної музики, яка досі продовжує лунати в його душі. Він біг по трапах та відсіках, наспівуючи щось веселе й радісне, не чуючи ніг під собою. І скрізь він чув то тихе мугикання, то голосний спів, всюди він бачив виблискуючі очі, мимовільні усмішки.
– Ми переможемо, Маратушко! – дзвенів йому вслід крик Крамера.
– На три години раніше! – кричав, сміючись, Марат і летів далі.
Він знайшов Корнєєва в камері електролізу, під ванною, куди той заліз для роботи, залишивши в межах видимості самі лише ноги.