Страница:
– Чорт!..
Неначе підкинутий ударом, Горєлов відхитнувся назад і закричав з усіх сил:
– Шелавін!.. Шелавін!., Це ви?
– А хто ж ще, дозвольте запитати? Хто там?
– Це я! Це я… Горєлов. Боже мій! Ми шукаємо вас… Мене завалило…
– Як і мене?! Чудово!
Слова Шелавіна передавалися через метал скафандрів хоч і глухо, але цілком розбірливо і свідчили про його заздрісний спокій і навіть присутність певної дози гумору. Мабуть, доблесний учений був далекий від одчаю і зовсім не втрачав самовладання навіть б настільки безвихідному становищі. Горєлов пригадав звичку океанографа вголос говорити з самим собою в захопленні якоюсь цікавою роботою, вголос обурюватись при невдачах і захоплюватися успіхами. Очевидно, ця звичка не залишила Шелавіна і тепер, коли він опинився під величезною масою мулу, що обрушився на нього, і порпався під нею, шукаючи порятунку. Безсумнівно, що це його монолог долітав до Горєлова бурмотінням, яке його так налякало спочатку. Горєлов навіть розсміявся.
– Як ви себе почуваєте, Іване Степановичу? Ви не потерпіли під час обвалу?
– Ніскільки! Пробиваюся до виходу… Перетворився, можна сказати, в крота. А ви що робите?
– Я трохи поранений… Нічого серйозного. Теж риюсь, але наштовхнувся на гранітну скелю. Тепер не знаю, куди рухатися.
– В який бік ви направляєтесь?
– Тобто як? Ну… прямо перед собою.
– Хіба у вас немає компаса, дозвольте вас запитати? Чи ви не вмієте ним користуватися? – почулися запитання океанографа в знайомому, тепер просто чудовому роздратованому тоні.
Справді, як він міг забути про таку просту і найнеобхіднішу в його становищі річ! Мовчки крізь мулисту грязюку він простяг до очей руку і глянув на компас.
– Стіна від мене на північ, Іване Степановичу.
– Ну от і гаразд! Рийте на захід, вздовж стіни. Там вихід з тунелю. Склепіння на мене впало посеред тунелю, недалеко від виходу. Утворився, мабуть, горб із зниженням біля стіни. Прямуйте, відступаючи на метр від стіни, бо наштовхнетесь на виступ і його доведеться обходити. Під цим виступом я саме і знайшов чудове золоте розсипище.
Натренована спостережливість вченого, який звик помічати все під час вивчення місцевості, виявилась тепер рятівною.
Полонені мулу знов узялись до роботи. Пихкаючи і віддуваючись, Шелавін майже безперервно говорив, то шкодуючи за втраченими розсипами, то захоплено розповідаючи про надзвичайну октаедричну форму золотих самородків, безсумнівно гідротермального походження.
– Це дуже рідкісне явище, – говорив Шелавін. – Чи розумієте ви, який інтерес викличе це в науковому світі? Га? Дозвольте вас запитати? Фу, чорт! Мул такий вологий, що без скафандра ним можна було б захлинутися! Абсолютно! Мабуть, ми наближаємося до зовнішніх шарів горба, до виходу… А втім, я все-таки встиг покласти в сумку кілька цих чудових самородків. Розкішні, чисті восьмикутні кристали, навдивовижу крупні…
– Іване Степановичу, – перебив океанографа Горєлов, – чому ви не відповідали на мої виклики? У вас зіпсоване радіо?
– Обвал стався саме в ту мить, коли я припинив розмову з підводним човном і збирався встановити зв'язок з вами. Мій щиток управління був відкритий, його забило мулом, і вмикачі забило мулом. А у вас теж радіо не працює?
– Так. Не можу зрозуміти, чому. Можливо, що, вдарившись скронею об слуховий апарат, я пошкодив його.
– Можливо, можливо… Як ваша рана?
– Кров давно перестала йти. Почуваю тільки ниючий біль у скроні. Нічого серйозного…
– Що ви сказали? Останніх слів не чув. Ви, мабуть, відриваєте голову від шолома, і звуки до мене не доходять.
– Так… випадково.
– Отож… Зараз, мабуть, виберусь. Мул став зовсім рідкий. А у вас як?
– Навколо мене він без змін. Як і раніше густий. Я не можу швидко працювати. Слабість… Задихаюсь…
– Ну, нічого! Потерпіть, голубчику! Як тільки вилізу, почну рити вам назустріч. Та ви відпочиньте, поспішати нікуди. Підкріпіться своїм какао.
О, ні! Горєлов поспішав, поспішав з усіх сил. Він працював, напружуючи всю свою енергію, яка вже вичерпувалась. Часом туман затягував свідомість, голос Шела-віна не долітав до нього, але він продовжував майже машинально рухати слабіючими руками і сантиметр за сантиметром повз уперед, відвойовуючи життя.
– Ну ось! Ух! Нарешті! Вилізаю! – долетів до нього спокійно торжествуючий голос океанографа.
Здавалося, що він сприймає свій порятунок, як щось заздалегідь відоме, а всю цю трагічну подію – як якийсь науковий експеримент, результат якого ні на хвилину не викликав у ньому сумнівів. Все йшло, як повинно було йти, експеримент розвивався нормально. Спостережливість, самовладання, розрахунок – все було на місці, і тепер можна з задоволенням потягтися і сказати: «Ух!»
Горєлов побачив ученого зовсім в новому світлі. Еін був повний захоплення і подяки. Виходило, що ролі змінилися: він ішов рятувати Шелавіна, але виявилось, що той врятував його.
– Іване Степановичу… Дорогий… – несподівано вирвалося у Горєлова тихо.
Відповіді не було. Не відриваючи потилиці від шолома, Горєлов напружено прислухався. Невже пішов?! Зрадів і покинув?! Божевільний страх оволодів Горєловим, але в наступну мить почулася скоромовка Шелавіна – люба, рідна скоромовка:
– Ну, як ваші справи, товаришу Горєлов? Доводиться заткнути шолом, у горб, щоб говорити з вами… Починаю рити до вас назустріч. Буду триматися на метр від стіни і на метр вище мого виходу. Можете не працювати, відпочиньте. У мене тепер справа піде швидко. Ех, шкода, лопатки моєї немає!
Минуло однак не менше години, раніше ніж з мулу показався шолом Горєлова. Шелавіну доводилося одному прокладати до нього шлях, а в останні півгодини Горєлов перестав навіть відповідати на запитання океанографа. Коли Шелавін добрався до нього, Горєлов був непритомний. Сам досить знесилений, Шелавін ледве витяг Горєлова з мулового горба і поклав біля підніжжя. Відкривши патронташ на поясі Горєлова, він пустив у його скафандр посилений струмінь кисню. Але й цей звичайно магічний засіб не дав наслідків. Горєлов не приходив до пам'яті. Тоді океанограф, відпочивши і ковтнувши кілька разів какао, взяв тіло Горєлова на плечі і потяг його з ущелини. Але неймовірна втома швидко охопила Шелавіна: далося взнаки величезне виснаження сил; і, переборюючи опір води, пробираючись по нерівному кам'янистому дну, серед уламків скель, що усіяли його, протискуючись з безживним тілом Горєлова між виступами стін в ущелині, що зближувались, він ледве пересував ноги. Шелавін уже неспроможний був нічого думати і навіть не відчув радості, коли вдалині промайнув рятівний промінь прожектора і назустріч йому кинулись, відчайдушно жестикулюючи, кілька людських постатей. Справжнє задоволення, майже блаженство, він відчув лише тоді, коли з його плечей зняли тіло Горєлова і він зміг, заплющивши очі, мало не втрачаючи свідомості, опуститися на руки друзів…
Розділ IV
Розділ V
Неначе підкинутий ударом, Горєлов відхитнувся назад і закричав з усіх сил:
– Шелавін!.. Шелавін!., Це ви?
– А хто ж ще, дозвольте запитати? Хто там?
– Це я! Це я… Горєлов. Боже мій! Ми шукаємо вас… Мене завалило…
– Як і мене?! Чудово!
Слова Шелавіна передавалися через метал скафандрів хоч і глухо, але цілком розбірливо і свідчили про його заздрісний спокій і навіть присутність певної дози гумору. Мабуть, доблесний учений був далекий від одчаю і зовсім не втрачав самовладання навіть б настільки безвихідному становищі. Горєлов пригадав звичку океанографа вголос говорити з самим собою в захопленні якоюсь цікавою роботою, вголос обурюватись при невдачах і захоплюватися успіхами. Очевидно, ця звичка не залишила Шелавіна і тепер, коли він опинився під величезною масою мулу, що обрушився на нього, і порпався під нею, шукаючи порятунку. Безсумнівно, що це його монолог долітав до Горєлова бурмотінням, яке його так налякало спочатку. Горєлов навіть розсміявся.
– Як ви себе почуваєте, Іване Степановичу? Ви не потерпіли під час обвалу?
– Ніскільки! Пробиваюся до виходу… Перетворився, можна сказати, в крота. А ви що робите?
– Я трохи поранений… Нічого серйозного. Теж риюсь, але наштовхнувся на гранітну скелю. Тепер не знаю, куди рухатися.
– В який бік ви направляєтесь?
– Тобто як? Ну… прямо перед собою.
– Хіба у вас немає компаса, дозвольте вас запитати? Чи ви не вмієте ним користуватися? – почулися запитання океанографа в знайомому, тепер просто чудовому роздратованому тоні.
Справді, як він міг забути про таку просту і найнеобхіднішу в його становищі річ! Мовчки крізь мулисту грязюку він простяг до очей руку і глянув на компас.
– Стіна від мене на північ, Іване Степановичу.
– Ну от і гаразд! Рийте на захід, вздовж стіни. Там вихід з тунелю. Склепіння на мене впало посеред тунелю, недалеко від виходу. Утворився, мабуть, горб із зниженням біля стіни. Прямуйте, відступаючи на метр від стіни, бо наштовхнетесь на виступ і його доведеться обходити. Під цим виступом я саме і знайшов чудове золоте розсипище.
Натренована спостережливість вченого, який звик помічати все під час вивчення місцевості, виявилась тепер рятівною.
Полонені мулу знов узялись до роботи. Пихкаючи і віддуваючись, Шелавін майже безперервно говорив, то шкодуючи за втраченими розсипами, то захоплено розповідаючи про надзвичайну октаедричну форму золотих самородків, безсумнівно гідротермального походження.
– Це дуже рідкісне явище, – говорив Шелавін. – Чи розумієте ви, який інтерес викличе це в науковому світі? Га? Дозвольте вас запитати? Фу, чорт! Мул такий вологий, що без скафандра ним можна було б захлинутися! Абсолютно! Мабуть, ми наближаємося до зовнішніх шарів горба, до виходу… А втім, я все-таки встиг покласти в сумку кілька цих чудових самородків. Розкішні, чисті восьмикутні кристали, навдивовижу крупні…
– Іване Степановичу, – перебив океанографа Горєлов, – чому ви не відповідали на мої виклики? У вас зіпсоване радіо?
– Обвал стався саме в ту мить, коли я припинив розмову з підводним човном і збирався встановити зв'язок з вами. Мій щиток управління був відкритий, його забило мулом, і вмикачі забило мулом. А у вас теж радіо не працює?
– Так. Не можу зрозуміти, чому. Можливо, що, вдарившись скронею об слуховий апарат, я пошкодив його.
– Можливо, можливо… Як ваша рана?
– Кров давно перестала йти. Почуваю тільки ниючий біль у скроні. Нічого серйозного…
– Що ви сказали? Останніх слів не чув. Ви, мабуть, відриваєте голову від шолома, і звуки до мене не доходять.
– Так… випадково.
– Отож… Зараз, мабуть, виберусь. Мул став зовсім рідкий. А у вас як?
– Навколо мене він без змін. Як і раніше густий. Я не можу швидко працювати. Слабість… Задихаюсь…
– Ну, нічого! Потерпіть, голубчику! Як тільки вилізу, почну рити вам назустріч. Та ви відпочиньте, поспішати нікуди. Підкріпіться своїм какао.
О, ні! Горєлов поспішав, поспішав з усіх сил. Він працював, напружуючи всю свою енергію, яка вже вичерпувалась. Часом туман затягував свідомість, голос Шела-віна не долітав до нього, але він продовжував майже машинально рухати слабіючими руками і сантиметр за сантиметром повз уперед, відвойовуючи життя.
– Ну ось! Ух! Нарешті! Вилізаю! – долетів до нього спокійно торжествуючий голос океанографа.
Здавалося, що він сприймає свій порятунок, як щось заздалегідь відоме, а всю цю трагічну подію – як якийсь науковий експеримент, результат якого ні на хвилину не викликав у ньому сумнівів. Все йшло, як повинно було йти, експеримент розвивався нормально. Спостережливість, самовладання, розрахунок – все було на місці, і тепер можна з задоволенням потягтися і сказати: «Ух!»
Горєлов побачив ученого зовсім в новому світлі. Еін був повний захоплення і подяки. Виходило, що ролі змінилися: він ішов рятувати Шелавіна, але виявилось, що той врятував його.
– Іване Степановичу… Дорогий… – несподівано вирвалося у Горєлова тихо.
Відповіді не було. Не відриваючи потилиці від шолома, Горєлов напружено прислухався. Невже пішов?! Зрадів і покинув?! Божевільний страх оволодів Горєловим, але в наступну мить почулася скоромовка Шелавіна – люба, рідна скоромовка:
– Ну, як ваші справи, товаришу Горєлов? Доводиться заткнути шолом, у горб, щоб говорити з вами… Починаю рити до вас назустріч. Буду триматися на метр від стіни і на метр вище мого виходу. Можете не працювати, відпочиньте. У мене тепер справа піде швидко. Ех, шкода, лопатки моєї немає!
Минуло однак не менше години, раніше ніж з мулу показався шолом Горєлова. Шелавіну доводилося одному прокладати до нього шлях, а в останні півгодини Горєлов перестав навіть відповідати на запитання океанографа. Коли Шелавін добрався до нього, Горєлов був непритомний. Сам досить знесилений, Шелавін ледве витяг Горєлова з мулового горба і поклав біля підніжжя. Відкривши патронташ на поясі Горєлова, він пустив у його скафандр посилений струмінь кисню. Але й цей звичайно магічний засіб не дав наслідків. Горєлов не приходив до пам'яті. Тоді океанограф, відпочивши і ковтнувши кілька разів какао, взяв тіло Горєлова на плечі і потяг його з ущелини. Але неймовірна втома швидко охопила Шелавіна: далося взнаки величезне виснаження сил; і, переборюючи опір води, пробираючись по нерівному кам'янистому дну, серед уламків скель, що усіяли його, протискуючись з безживним тілом Горєлова між виступами стін в ущелині, що зближувались, він ледве пересував ноги. Шелавін уже неспроможний був нічого думати і навіть не відчув радості, коли вдалині промайнув рятівний промінь прожектора і назустріч йому кинулись, відчайдушно жестикулюючи, кілька людських постатей. Справжнє задоволення, майже блаженство, він відчув лише тоді, коли з його плечей зняли тіло Горєлова і він зміг, заплющивши очі, мало не втрачаючи свідомості, опуститися на руки друзів…
Розділ IV
ДВІ РОЗКРИТІ ТАЄМНИЦІ
Після бомбардування в Саргасосвому морі протягом дванадцяти діб «Піонер» майже безперервно рухався. Він обслідував за цей час величезні простори океанічного дна між підводним хребтом і Африканським материковим схилом. Він знайшов кілька значних підводних гір, підвищень дна, глибоких балок і западин. Записки Шелавіна дали повну картину температурного режиму глибоководних і природних шарів води, її щільності, солоності і хімічного складу. Зразки гірських порід і глибоких піддонних шарів мулу, взяті Шелавіним, освітили тепер багато чого в геологічній історії Атлантики.
В біологічній лабораторії зоолога з загрозливою швидкістю росли колекції нових невідомих до цього часу представників глибоководної і придонної фауни.
Але серце поважного вченого боліло кожного разу, як тільки він дивився на банку, що завжди стояла на видному місці його робочого столу, і на велику непоказну раковину, що лежала поряд з нею. З грізно розкритими могутніми зазубленими лезами стояла в банці, в спирту, кривавочервона, усіяна горбиками і рідкими щетинками клешня величезного краба, відрубана сокиркою Горєлова. Черепашка належала єдиному представникові невідомого світу, але вже славного в очах нашого вченого нового класу пластинчато-зябрових імені радянського зоолога Лордкіпанідзе. Найретельніші розшуки зоолога, Цоя, Ма-рата, Скворешні, Горєлова, Павлика на кожній глибоководній станції ні до чого не приводили. Цей незвичайний молюск став якоюсь манією, настирливою ідеєю не тільки зоолога і його вірних сподвижників, але мало не всієї команди. Інтерес до таємничого молюска ще дужче розпалився, коли зоолог сказав, що під час вивчення хімічного складу крові молюска Цой знайшов у ньому величезну кількість розчиненого золота, завдяки чому і вага молюска виявилася незвичайною.
Цой продовжував невтомно працювати над рештками тіла молюска, які він старанно зберігав. Здавалося, все вже було в ньому досліджено, його будову і хімічний склад, його травний канал з рештками їжі, мускульну і кровоносну систему, систему іннервації, апарат розмноження – все було вивчене Цоєм під наглядом зоолога.
Щождо наявності золота в крові, то вчений прийшов до висновку, що, мабуть, ці молюски на ділянці свого постійного поширення живуть на дні серед широких золотих розсипищ, на зразок того, на який натрапив недавно океанограф у своєму останньому злощасному поході. «Мабуть, – говорив зоолог, – це золото з якихось причин виявилося тут дуже розчиненим у морській воді і в такому вигляді перейшло в кров тварини».
І все ж Цой продовжував уперто досліджувати рештки тіла таємничого молюска, нікому нічого не кажучи про свої наміри, намагаючись працювати над ними лише на самоті, коли нікого не було в лабораторії. Бували, проте, дні, коли він не доторкався до цієї роботи і похмуро крокував по лабораторії або, кинувши все, одягав скафандр і йшов бродити по дну океану – сам або з Маратом і Павликом.
І сьогодні, коли він, у відчаї відкинувши триногу табуретку, встав і почав, куйовджачи волосся, ходити по лабораторії, поява Марата дуже обрадувала його.
– Ну що ти тут бродиш на самоті, Цой? – запитав Марат, кинувши погляд на лабораторний стіл з ознаками пезакінченої, залишеної насередині роботи. – Якщо не працюється, ходімо зі мною на дно. У мене деякі доручення від Скворешні…
– Не працюється?! – роздратовано повторив Цой і, наче його прорвало, з відчаєм у голосі вигукнув: – Це не робота, а мука!..
– Я вже давно помітив, що в тебе іноді препоганющий настрій, – обережно кинув Марат.
– Як влізе в голову якась ідея, і ні вдень, ні вночі не дає тобі спокою… – заговорив Цой, опускаючись на табуретку і стискуючи голову долонями, – коли вона то дається в руки, то вислизає, немов знущається над тобою… Коли б ти знав, Марате, як це важко! Мені здавалося, що я на порозі великого відкриття.
– Відкриття?! – стрепенувся Марат, наче бойовий кінь, що насторожує вуха при перших звуках труби. – О, Цой! Якщо це не секрет…
За короткий час спільного плавання на «Піонері» вся команда встигла вже дізнатися про слабе місце комсомольця Марата – його непереборну пристрасть до винахідництва, до нових, несподіваних проектів, до грандіозних ідей підкорення природи. Не було жодної галузі науки і техніки, хоч трохи знайомої йому, щоб при першому ж зіткненні з її гострими, не розв'язаними ще проблемами Марат не відгукувався на них якимись приголомшливими пропозиціями чи проектами. Жвавий, рухливий, надзвичайно допитливий, він з таким запалом і захопленням повідомляв кожному, хто не відмовлявся слухати, деталі своїх проектів і відкриттів, що команда підводного човна у вільні від роботи години подовгу заслухувалась, коли Марат починав розповідати про грандіозні, чудові наслідки, які обов'язково принесе людству реалізація його проектів. Виступаючи на заняттях у наукових гуртках, Марат завжди вносив у них пожвавлення, і учасники чекали в таких випадках чогось нового, що викликає гарячу суперечку чи цікаву дискусію. Так і зараз, дізнавшись про якесь відкриття, над яким працював Цой, Марат стрепенувся. Очі його заблищали, в голосі почулися нотки благання, навіть непокірний чубок на тім'ї ніби піднявся ще вище.
Цой гірко посміхнувся і сказав:
– На жаль, це швидше відкриття, що тільки передбачалося… мрії молодої, недосвідченої, захопленої людини.
– Не втрачай бадьорості, Цой, голубе, – сказав Марат, сідаючи поряд на сусідню табуретку і кладучи руку на коліно друга. – Тільки ті люди, які захоплюються, роблять справжні, великі відкриття. В чому справа? Скажи…
Цой знову помовчав і потім, після деякого вагання, тихо почав:
– Коли Арсен Давидович пояснив випадковістю присутність розчиненого золота в крові цього клятого молюска імені Лордкіпанідзе, я в душі не погодився з ним. Випадковість у природі трапляється рідко… Не можна спиратися на неї. Все повинно мати закономірне пояснення. Невже так густо розкидані по дну океану ці золоті розсипи?! І я згадав, що весь Світовий океан являє собою гігантський золотий розсип… Вся тисяча триста мільйонів кубічних кілометрів океанських вод насичені золотом! Ти це мусиш знати. Адже в морській воді ти знайдеш дуже багато елементів, які є в земній корі. В більшій чи меншій кількості, багато чого навіть в мікроскопічних долях процента, але знайдеш. Тут – все, починаючи від кисню, водню, звичайної кухонної солі до заліза, срібла, золота і навіть радію. Або в чистому вигляді, або у вигляді різних хімічних сполук з іншими елементами. В морській воді головну роль відіграють, звичайно, кисень і водень, які, власне, і утворюють воду. Якщо вона має в собі ці елементи в розмірі дев'яносто шести з половиною процентів своєї ваги, то хлору в ній всього два проценти, натрію – один і чотирнадцять сотих процента, магнію, сірки, кальцію, брому, рубідію – соті і тисячні частки процента, а, скажімо, золота – мізерні, мільйонні частки процента. Але якщо помножити ці мізерні кількості золота на мільярди тонн води Світового океану, то в ній виявляться сотні мільйонів тонн золота?
– От коли б навчитися добувати це золото! – замріяно промовив Марат. – Ото була б валюта! Грандіозний, невичерпний золотий фонд Радянського Союзу! Хтось уже, мабуть, намагався добувати його, Цой?
– Ну, звісно! Скільки разів! Але нічого не виходило! Всі спроби закінчувалися невдачею. Тобто, добувати-то його добували, але шкурка вичинки не варта. Якщо добували міліграм золота, то коштувало це – просто для порівняння скажу – цілий грам золота. Видобуток виявився невигідним. Якщо людина не може в достатній кількості вилучити золота з морської води з допомогою найскладніших методів, то я подумав, що це може зробити молюск…
– Он як… – повільно протяг Марат. – Але… але ж в океані, ти сам казав, золото слабо розчинене в воді, а в крові молюска воно знаходиться в дуже концентрованому вигляді. Адже це не одне й те саме…
– Звичайно, не одне й те саме. Але хіба всі тварини і рослини океану не користуються розчиненими в мізерних долях у воді океану елементами для будови цілих частин свого організму. Візьми, наприклад, кальцій. В морській воді його лише п'ять сотих процента, а в ма-дрепорових і норитових коралах окис кальцію або вапна міститься в кількості до п'ятдесяти трьох процентів їх сирої ваги; в деяких молюсках її навіть більше за шістдесят процентів. Або кремній. У морській воді він міститься в кількості одної-двох десятитисячних частин процента, а в кремінних губках він становить до дев'яноста процентів їх сирої ваги! Є водяні організми, в яких концентрація того чи іншого елемента в тисячу разів більша, ніж концентрація цього ж елемента в навколишній воді.
– Ага! Ага! Ну, ну! – збуджено вертівся на табуретці Марат. – Я починаю розуміти!.. Говори, Цойчику, говори…
– Як же це відбувається? – продовжував Цой, заражаючись хвилюванням Марата. – Солі різних елементів легко проникають крізь тонку оболонку водяних організмів і сполучаються там з органічними речовинами. При цьому вони переходять в колоїдальну форму і внаслідок цього втрачають уже здатність вийти назад у навколишню воду. Організм затримує в собі ці елементи, використовуючи їх для харчування, будови кістяка черепашки, а іноді і невідомо ще, для яких саме потреб. Ось я і подумав…
– Ура! Я зрозумів! Зрозумів, чорт мене візьми! – закричав Марат, зриваючись з місця. – Чудово! Геніально! Ці кляті молюски висмоктують з морської води золото!.. Ми їх змусимо висмоктувати це золото для нас! Ми їх перетворимо на фабрики золота! На радянські фабрики золота! Цой! Цой, ти повинен продовжувати роботу! Це геніальна ідея! Ти не маєш права залишати її! Це необхідно нашій країні! На тобі лежить відповідальність…
– Марате, я сам це добре розумію… – майже пробачаючись, говорив Цой. – Адже це була б справжня золота фортеця соціалізму! Але що я можу зробити? Я вже п'ятнадцять днів мучусь над цією проблемою, але нічого не виходить… У мене вже майже немає матеріалу, від цього клятого молюска майже нічого не лишилось. Коли б мені ще хоч один екземпляр мати!
– Я знайду його! – закричав Марат, підкинувши вгору руку. – Клянусь тобі! Хоч би мені довелося втратити руку чи ногу! А голову я, здається, вже втратив… Але заради такого відкриття можна й життя не пошкодувати!
– Знову з тебе забив фонтан ідей і відкриттів, кацо, – почувся в дверях голос зоолога. Він швидко ввійшов до лабораторії і почав одягати свій синій робочий халат. – Ну-ну… Розповідай… Я люблю слухати твої карколомні проекти.
Цой, почервонівши і переставляючи пробірки та колби з місця на місце на своєму столі, кидав благаючі погляди на Марата. Марат радісно і збуджено засміявся:
– Ні, ні, Арсене Давидовичу! Ідея перебуває ще в стадії розробки… Але коли задача буде розв'язана, ви перший дізнаєтесь про це!
Зоолог розвів руками і надзвичайно здивувався.
– Що я чую, Марате? Такий солідний, серйозний підхід? Ти робиш величезні успіхи в науковій роботі, кацо. Дуже добре, друже, дуже добре. Я наберуся терпіння і чекатиму мовчки…
– Ви не пошкодуєте, Арсене Давидовичу! – продовжував у тому самому тоні Марат і, повернувшись до Цоя, сказав: – У тебе нічого термінового немає, Цой? Ходімо зі мною. Мені ще треба багато про що поговорити з тобою…
– Ви дозволите, Арсене Давидовичу? – звернувся Цой до зоолога.
Діставши дозвіл, молоді друзі зникли в дверях. Зоолог не встиг приступити до роботи, як до нього в лабораторію зайшов Горєлов.
– А, мій дорогий пацієнте! – радо привітав його вчений. – Заходьте, заходьте. Завжди радий вас бачити. Як ви себе почуваєте? Краще? Сідайте ось тут, будь ласка.
Горєлов був у довгому смугастому халаті, з пов'язкою навколо голови. Жовтокоричневе обличчя його носило ще сліди хвороби. Він опустився на табуретку.
– Дякую, Арсене Давидовичу! Вашими турботами і молитвами. Але, далебі, до смерті вже набридло валятися на ліжку. Коли ви мене відпустите?
– Встигнете, встигнете, дорогий! Не кваптеся. Ось ми вас добре підлікуємо, відремонтуємо, потім проведемо курс електризації, кілька сеансів масажу, кілька гарячих грязьових ванн. Я помітив у вас маленький нахил до ревматизму і до ожиріння… Знаєте, спадковість така буває… – з жалем додав учений, ласкаво поклавши руку на коліно свого пацієнта.
Він з насолодою перераховував процедури, і видно було, що не має наміру швидко випустити з рук такий рідкісний в його бідній лікувальній практиці випадок.
Горєлов сплеснув величезними долонями і прямо завив:
– Ради бога, Арсене Давидовичу! Змилуйтесь… Звідки ожиріння? Який ревматизм? Пожалійте пам'ять моєї покійної мами! Адже вона померла від запалення легенів.
– Ну ось, бачите… бачите… – бурмотів у замішанні зоолог, схиляючись над мікроскопом. – Померла… З такими речами треба бути обережнішим!
– Слово честі, Арсене Давидовичу, я не витримаю! Ви скільки разів виходили на дно без мене, а я тут змушений киснути і гризти собі лікті від заздрощів. Скільки цікавого, мабуть, зустрічалося! Ні! Запевняю вас, я не витримаю. Я від самого цього серйозно захворію. Я вам був би, певне, корисний. Адже ви знаєте, як мене цікавлять ваші екскурсії!
– Ну, не вдавайтеся у такий відчай, друже, – сказав розчулений учений. – Ми з вами ще славно попрацюємо. Ось ми через три дні зробимо тривалу глибоководну станцію, днів на п'ять. Це передбачено нашим новим планом роботи. Обіцяю вам, що без вас я жодного кроку на дні не зроблю!
Горєлов випростався, немов від несподіваного удару, і, здавалось, ще дужче пожовтів, його чорні запалі очі на мить прикрилися коричневими повіками. Він хвилину помовчав, потім глухо запитав:
– А до цієї станції… далеко звідси?..
– Ні, голубчику! – посміхаючись, як примхливій дитині, що не має терпіння дочекатися обіцяної іграшки, відповів зоолог. – Лише двісті двадцять кілометрів на південь по теперішньому меридіану… Навколо цього пункту зовсім невивчена ділянка. Там на нас чекає багато цікавого, нового… Тільки, будь ласка, – спохватився учений, – нікому не говоріть про це… Капітан не хоче, щоб цей план був комусь відомий… Пам'ятаєте… після історії в Саргассовому морі… Але, я знаю, ви не з балакливих.
Горєлов нічого не відповів. Він сидів мовчки, зігнувшись і опустивши голову. Потім важко піднявся.
– Гаразд… – невиразно промовив він і, човгаючи великими м'якими туфлями, поволі попрямував до дверей.
Учений дивився йому вслід, на його кістляву згорблену спину з виступаючими крізь халат лопатками і нерішуче, з деякою тривогою в голосі сказав:
– Зрештою, я думаю, не так уже це й важливо, Федоре Михайловичу… Може ми обійдемося і без грязьових ванн.
Але Горєлов, мабуть, не почув. Не повертаючись і не відповідаючи, з опущеною головою, він вийшов з лабораторії і засунув за собою двері.
Після пригоди в ущелинах підводного хребта ставлення зоолога до Горєлова докорінно змінилося. А втім, весь екіпаж підводного човна, починаючи від капітана, не знав, чим більше захоплюватися: чи мужньою боротьбою Павлика з полчищами крабів, чи самовідданістю, яку так несподівано виявив похмурий Горєлов в розшуках океанографа. Але, мабуть, над усе компенсуючи, видимо, своє попереднє стримане ставлення до нього, всі оточили турботою і увагою старшого механіка, який так серйозно потерпів під час надання допомоги товаришеві.
Немов соромлячись, зніяковіло сприймав Горєлов усі ці знаки поваги й шаноби і незграбно віджартовувався від дбайливого нагляду зоолога. Горєлов не намагався і не міг приховати радості, яка часто освітлювала і перетворювала його звичайно суворе, похмуре обличчя в цій атмосфері теплоти і дружньої участі, що оточувала його тепер. І все ж не раз траплялось, що товариші, які провідували його, знаходили його в пригніченому настрої, коли він, мабуть, дуже бажав лише самотності, коли попередня нелюдимість, похмурість поверталися до нього, і тоді, сидячи зігнутим на ліжку, з низько опушеною, затиснутою між долонями головою, на всі запитання, стривожені і співчутливі, Горєлов відповідав роздратовано і відривисто, і бідний зоолог губився в здогадах про причину такого поганого стану свого єдиного пацієнта, приписуючи ці раптові зміни в настрої лише його, зоолога, неправильному лікуванню. Проте, в міру того як видужування Горєлова йшло вперед, напади цієї хандри і роздратованості, на велике задоволення вченого, з'являлися все рідше і останніми днями, з того часу як хворий устав з ліжка і почав виходити з госпітального відсіку, майже зовсім зникли.
Не важко зрозуміти тому тривогу, з якою проводжав зоолог Горєлова, коли той раптом пішов з лабораторії, і чому він довго не міг зосередитися на роботі, за яку було взявся.
В біологічній лабораторії зоолога з загрозливою швидкістю росли колекції нових невідомих до цього часу представників глибоководної і придонної фауни.
Але серце поважного вченого боліло кожного разу, як тільки він дивився на банку, що завжди стояла на видному місці його робочого столу, і на велику непоказну раковину, що лежала поряд з нею. З грізно розкритими могутніми зазубленими лезами стояла в банці, в спирту, кривавочервона, усіяна горбиками і рідкими щетинками клешня величезного краба, відрубана сокиркою Горєлова. Черепашка належала єдиному представникові невідомого світу, але вже славного в очах нашого вченого нового класу пластинчато-зябрових імені радянського зоолога Лордкіпанідзе. Найретельніші розшуки зоолога, Цоя, Ма-рата, Скворешні, Горєлова, Павлика на кожній глибоководній станції ні до чого не приводили. Цей незвичайний молюск став якоюсь манією, настирливою ідеєю не тільки зоолога і його вірних сподвижників, але мало не всієї команди. Інтерес до таємничого молюска ще дужче розпалився, коли зоолог сказав, що під час вивчення хімічного складу крові молюска Цой знайшов у ньому величезну кількість розчиненого золота, завдяки чому і вага молюска виявилася незвичайною.
Цой продовжував невтомно працювати над рештками тіла молюска, які він старанно зберігав. Здавалося, все вже було в ньому досліджено, його будову і хімічний склад, його травний канал з рештками їжі, мускульну і кровоносну систему, систему іннервації, апарат розмноження – все було вивчене Цоєм під наглядом зоолога.
Щождо наявності золота в крові, то вчений прийшов до висновку, що, мабуть, ці молюски на ділянці свого постійного поширення живуть на дні серед широких золотих розсипищ, на зразок того, на який натрапив недавно океанограф у своєму останньому злощасному поході. «Мабуть, – говорив зоолог, – це золото з якихось причин виявилося тут дуже розчиненим у морській воді і в такому вигляді перейшло в кров тварини».
І все ж Цой продовжував уперто досліджувати рештки тіла таємничого молюска, нікому нічого не кажучи про свої наміри, намагаючись працювати над ними лише на самоті, коли нікого не було в лабораторії. Бували, проте, дні, коли він не доторкався до цієї роботи і похмуро крокував по лабораторії або, кинувши все, одягав скафандр і йшов бродити по дну океану – сам або з Маратом і Павликом.
І сьогодні, коли він, у відчаї відкинувши триногу табуретку, встав і почав, куйовджачи волосся, ходити по лабораторії, поява Марата дуже обрадувала його.
– Ну що ти тут бродиш на самоті, Цой? – запитав Марат, кинувши погляд на лабораторний стіл з ознаками пезакінченої, залишеної насередині роботи. – Якщо не працюється, ходімо зі мною на дно. У мене деякі доручення від Скворешні…
– Не працюється?! – роздратовано повторив Цой і, наче його прорвало, з відчаєм у голосі вигукнув: – Це не робота, а мука!..
– Я вже давно помітив, що в тебе іноді препоганющий настрій, – обережно кинув Марат.
– Як влізе в голову якась ідея, і ні вдень, ні вночі не дає тобі спокою… – заговорив Цой, опускаючись на табуретку і стискуючи голову долонями, – коли вона то дається в руки, то вислизає, немов знущається над тобою… Коли б ти знав, Марате, як це важко! Мені здавалося, що я на порозі великого відкриття.
– Відкриття?! – стрепенувся Марат, наче бойовий кінь, що насторожує вуха при перших звуках труби. – О, Цой! Якщо це не секрет…
За короткий час спільного плавання на «Піонері» вся команда встигла вже дізнатися про слабе місце комсомольця Марата – його непереборну пристрасть до винахідництва, до нових, несподіваних проектів, до грандіозних ідей підкорення природи. Не було жодної галузі науки і техніки, хоч трохи знайомої йому, щоб при першому ж зіткненні з її гострими, не розв'язаними ще проблемами Марат не відгукувався на них якимись приголомшливими пропозиціями чи проектами. Жвавий, рухливий, надзвичайно допитливий, він з таким запалом і захопленням повідомляв кожному, хто не відмовлявся слухати, деталі своїх проектів і відкриттів, що команда підводного човна у вільні від роботи години подовгу заслухувалась, коли Марат починав розповідати про грандіозні, чудові наслідки, які обов'язково принесе людству реалізація його проектів. Виступаючи на заняттях у наукових гуртках, Марат завжди вносив у них пожвавлення, і учасники чекали в таких випадках чогось нового, що викликає гарячу суперечку чи цікаву дискусію. Так і зараз, дізнавшись про якесь відкриття, над яким працював Цой, Марат стрепенувся. Очі його заблищали, в голосі почулися нотки благання, навіть непокірний чубок на тім'ї ніби піднявся ще вище.
Цой гірко посміхнувся і сказав:
– На жаль, це швидше відкриття, що тільки передбачалося… мрії молодої, недосвідченої, захопленої людини.
– Не втрачай бадьорості, Цой, голубе, – сказав Марат, сідаючи поряд на сусідню табуретку і кладучи руку на коліно друга. – Тільки ті люди, які захоплюються, роблять справжні, великі відкриття. В чому справа? Скажи…
Цой знову помовчав і потім, після деякого вагання, тихо почав:
– Коли Арсен Давидович пояснив випадковістю присутність розчиненого золота в крові цього клятого молюска імені Лордкіпанідзе, я в душі не погодився з ним. Випадковість у природі трапляється рідко… Не можна спиратися на неї. Все повинно мати закономірне пояснення. Невже так густо розкидані по дну океану ці золоті розсипи?! І я згадав, що весь Світовий океан являє собою гігантський золотий розсип… Вся тисяча триста мільйонів кубічних кілометрів океанських вод насичені золотом! Ти це мусиш знати. Адже в морській воді ти знайдеш дуже багато елементів, які є в земній корі. В більшій чи меншій кількості, багато чого навіть в мікроскопічних долях процента, але знайдеш. Тут – все, починаючи від кисню, водню, звичайної кухонної солі до заліза, срібла, золота і навіть радію. Або в чистому вигляді, або у вигляді різних хімічних сполук з іншими елементами. В морській воді головну роль відіграють, звичайно, кисень і водень, які, власне, і утворюють воду. Якщо вона має в собі ці елементи в розмірі дев'яносто шести з половиною процентів своєї ваги, то хлору в ній всього два проценти, натрію – один і чотирнадцять сотих процента, магнію, сірки, кальцію, брому, рубідію – соті і тисячні частки процента, а, скажімо, золота – мізерні, мільйонні частки процента. Але якщо помножити ці мізерні кількості золота на мільярди тонн води Світового океану, то в ній виявляться сотні мільйонів тонн золота?
– От коли б навчитися добувати це золото! – замріяно промовив Марат. – Ото була б валюта! Грандіозний, невичерпний золотий фонд Радянського Союзу! Хтось уже, мабуть, намагався добувати його, Цой?
– Ну, звісно! Скільки разів! Але нічого не виходило! Всі спроби закінчувалися невдачею. Тобто, добувати-то його добували, але шкурка вичинки не варта. Якщо добували міліграм золота, то коштувало це – просто для порівняння скажу – цілий грам золота. Видобуток виявився невигідним. Якщо людина не може в достатній кількості вилучити золота з морської води з допомогою найскладніших методів, то я подумав, що це може зробити молюск…
– Он як… – повільно протяг Марат. – Але… але ж в океані, ти сам казав, золото слабо розчинене в воді, а в крові молюска воно знаходиться в дуже концентрованому вигляді. Адже це не одне й те саме…
– Звичайно, не одне й те саме. Але хіба всі тварини і рослини океану не користуються розчиненими в мізерних долях у воді океану елементами для будови цілих частин свого організму. Візьми, наприклад, кальцій. В морській воді його лише п'ять сотих процента, а в ма-дрепорових і норитових коралах окис кальцію або вапна міститься в кількості до п'ятдесяти трьох процентів їх сирої ваги; в деяких молюсках її навіть більше за шістдесят процентів. Або кремній. У морській воді він міститься в кількості одної-двох десятитисячних частин процента, а в кремінних губках він становить до дев'яноста процентів їх сирої ваги! Є водяні організми, в яких концентрація того чи іншого елемента в тисячу разів більша, ніж концентрація цього ж елемента в навколишній воді.
– Ага! Ага! Ну, ну! – збуджено вертівся на табуретці Марат. – Я починаю розуміти!.. Говори, Цойчику, говори…
– Як же це відбувається? – продовжував Цой, заражаючись хвилюванням Марата. – Солі різних елементів легко проникають крізь тонку оболонку водяних організмів і сполучаються там з органічними речовинами. При цьому вони переходять в колоїдальну форму і внаслідок цього втрачають уже здатність вийти назад у навколишню воду. Організм затримує в собі ці елементи, використовуючи їх для харчування, будови кістяка черепашки, а іноді і невідомо ще, для яких саме потреб. Ось я і подумав…
– Ура! Я зрозумів! Зрозумів, чорт мене візьми! – закричав Марат, зриваючись з місця. – Чудово! Геніально! Ці кляті молюски висмоктують з морської води золото!.. Ми їх змусимо висмоктувати це золото для нас! Ми їх перетворимо на фабрики золота! На радянські фабрики золота! Цой! Цой, ти повинен продовжувати роботу! Це геніальна ідея! Ти не маєш права залишати її! Це необхідно нашій країні! На тобі лежить відповідальність…
– Марате, я сам це добре розумію… – майже пробачаючись, говорив Цой. – Адже це була б справжня золота фортеця соціалізму! Але що я можу зробити? Я вже п'ятнадцять днів мучусь над цією проблемою, але нічого не виходить… У мене вже майже немає матеріалу, від цього клятого молюска майже нічого не лишилось. Коли б мені ще хоч один екземпляр мати!
– Я знайду його! – закричав Марат, підкинувши вгору руку. – Клянусь тобі! Хоч би мені довелося втратити руку чи ногу! А голову я, здається, вже втратив… Але заради такого відкриття можна й життя не пошкодувати!
– Знову з тебе забив фонтан ідей і відкриттів, кацо, – почувся в дверях голос зоолога. Він швидко ввійшов до лабораторії і почав одягати свій синій робочий халат. – Ну-ну… Розповідай… Я люблю слухати твої карколомні проекти.
Цой, почервонівши і переставляючи пробірки та колби з місця на місце на своєму столі, кидав благаючі погляди на Марата. Марат радісно і збуджено засміявся:
– Ні, ні, Арсене Давидовичу! Ідея перебуває ще в стадії розробки… Але коли задача буде розв'язана, ви перший дізнаєтесь про це!
Зоолог розвів руками і надзвичайно здивувався.
– Що я чую, Марате? Такий солідний, серйозний підхід? Ти робиш величезні успіхи в науковій роботі, кацо. Дуже добре, друже, дуже добре. Я наберуся терпіння і чекатиму мовчки…
– Ви не пошкодуєте, Арсене Давидовичу! – продовжував у тому самому тоні Марат і, повернувшись до Цоя, сказав: – У тебе нічого термінового немає, Цой? Ходімо зі мною. Мені ще треба багато про що поговорити з тобою…
– Ви дозволите, Арсене Давидовичу? – звернувся Цой до зоолога.
Діставши дозвіл, молоді друзі зникли в дверях. Зоолог не встиг приступити до роботи, як до нього в лабораторію зайшов Горєлов.
– А, мій дорогий пацієнте! – радо привітав його вчений. – Заходьте, заходьте. Завжди радий вас бачити. Як ви себе почуваєте? Краще? Сідайте ось тут, будь ласка.
Горєлов був у довгому смугастому халаті, з пов'язкою навколо голови. Жовтокоричневе обличчя його носило ще сліди хвороби. Він опустився на табуретку.
– Дякую, Арсене Давидовичу! Вашими турботами і молитвами. Але, далебі, до смерті вже набридло валятися на ліжку. Коли ви мене відпустите?
– Встигнете, встигнете, дорогий! Не кваптеся. Ось ми вас добре підлікуємо, відремонтуємо, потім проведемо курс електризації, кілька сеансів масажу, кілька гарячих грязьових ванн. Я помітив у вас маленький нахил до ревматизму і до ожиріння… Знаєте, спадковість така буває… – з жалем додав учений, ласкаво поклавши руку на коліно свого пацієнта.
Він з насолодою перераховував процедури, і видно було, що не має наміру швидко випустити з рук такий рідкісний в його бідній лікувальній практиці випадок.
Горєлов сплеснув величезними долонями і прямо завив:
– Ради бога, Арсене Давидовичу! Змилуйтесь… Звідки ожиріння? Який ревматизм? Пожалійте пам'ять моєї покійної мами! Адже вона померла від запалення легенів.
– Ну ось, бачите… бачите… – бурмотів у замішанні зоолог, схиляючись над мікроскопом. – Померла… З такими речами треба бути обережнішим!
– Слово честі, Арсене Давидовичу, я не витримаю! Ви скільки разів виходили на дно без мене, а я тут змушений киснути і гризти собі лікті від заздрощів. Скільки цікавого, мабуть, зустрічалося! Ні! Запевняю вас, я не витримаю. Я від самого цього серйозно захворію. Я вам був би, певне, корисний. Адже ви знаєте, як мене цікавлять ваші екскурсії!
– Ну, не вдавайтеся у такий відчай, друже, – сказав розчулений учений. – Ми з вами ще славно попрацюємо. Ось ми через три дні зробимо тривалу глибоководну станцію, днів на п'ять. Це передбачено нашим новим планом роботи. Обіцяю вам, що без вас я жодного кроку на дні не зроблю!
Горєлов випростався, немов від несподіваного удару, і, здавалось, ще дужче пожовтів, його чорні запалі очі на мить прикрилися коричневими повіками. Він хвилину помовчав, потім глухо запитав:
– А до цієї станції… далеко звідси?..
– Ні, голубчику! – посміхаючись, як примхливій дитині, що не має терпіння дочекатися обіцяної іграшки, відповів зоолог. – Лише двісті двадцять кілометрів на південь по теперішньому меридіану… Навколо цього пункту зовсім невивчена ділянка. Там на нас чекає багато цікавого, нового… Тільки, будь ласка, – спохватився учений, – нікому не говоріть про це… Капітан не хоче, щоб цей план був комусь відомий… Пам'ятаєте… після історії в Саргассовому морі… Але, я знаю, ви не з балакливих.
Горєлов нічого не відповів. Він сидів мовчки, зігнувшись і опустивши голову. Потім важко піднявся.
– Гаразд… – невиразно промовив він і, човгаючи великими м'якими туфлями, поволі попрямував до дверей.
Учений дивився йому вслід, на його кістляву згорблену спину з виступаючими крізь халат лопатками і нерішуче, з деякою тривогою в голосі сказав:
– Зрештою, я думаю, не так уже це й важливо, Федоре Михайловичу… Може ми обійдемося і без грязьових ванн.
Але Горєлов, мабуть, не почув. Не повертаючись і не відповідаючи, з опущеною головою, він вийшов з лабораторії і засунув за собою двері.
Після пригоди в ущелинах підводного хребта ставлення зоолога до Горєлова докорінно змінилося. А втім, весь екіпаж підводного човна, починаючи від капітана, не знав, чим більше захоплюватися: чи мужньою боротьбою Павлика з полчищами крабів, чи самовідданістю, яку так несподівано виявив похмурий Горєлов в розшуках океанографа. Але, мабуть, над усе компенсуючи, видимо, своє попереднє стримане ставлення до нього, всі оточили турботою і увагою старшого механіка, який так серйозно потерпів під час надання допомоги товаришеві.
Немов соромлячись, зніяковіло сприймав Горєлов усі ці знаки поваги й шаноби і незграбно віджартовувався від дбайливого нагляду зоолога. Горєлов не намагався і не міг приховати радості, яка часто освітлювала і перетворювала його звичайно суворе, похмуре обличчя в цій атмосфері теплоти і дружньої участі, що оточувала його тепер. І все ж не раз траплялось, що товариші, які провідували його, знаходили його в пригніченому настрої, коли він, мабуть, дуже бажав лише самотності, коли попередня нелюдимість, похмурість поверталися до нього, і тоді, сидячи зігнутим на ліжку, з низько опушеною, затиснутою між долонями головою, на всі запитання, стривожені і співчутливі, Горєлов відповідав роздратовано і відривисто, і бідний зоолог губився в здогадах про причину такого поганого стану свого єдиного пацієнта, приписуючи ці раптові зміни в настрої лише його, зоолога, неправильному лікуванню. Проте, в міру того як видужування Горєлова йшло вперед, напади цієї хандри і роздратованості, на велике задоволення вченого, з'являлися все рідше і останніми днями, з того часу як хворий устав з ліжка і почав виходити з госпітального відсіку, майже зовсім зникли.
Не важко зрозуміти тому тривогу, з якою проводжав зоолог Горєлова, коли той раптом пішов з лабораторії, і чому він довго не міг зосередитися на роботі, за яку було взявся.
Розділ V
ЛОРД У НЕБЕЗПЕЦІ
Молоді люди вирвалися з вихідної камери підводного човна, немов пустотливі школярі на перерву після нудного уроку. Марат із сміхом зштовхнув з площадки Цоя, який не встиг запустити свого гвинта, і Цой, безглуздо розмахуючи руками і ногами і відчайдушно лаючись, полетів на дно.
– Піймався, золотошукач! – торжествуюче вигукнув Марат і, запустивши гвинт, кинувся за Цоєм, схопив його за ноги і шугонув з ним вгору.
– Відпусти, чорт! – несамовито закричав Цой, висячи вниз головою і відбиваючись з усієї сили. Він задихався від сміху і ледве міг час від часу люто кидати Маратові: – Негідник! Мерзотник! Я тебе розпотрошу! Відпусти краще! Хуліган! Я тебе четвертую, як тільки з'явишся в мене в лабораторії. Караул!!!
Марат з гиканням і реготом нісся на всю потужність свого п'ятдесятисильного мотора, міцно тримаючи свою жертву за ноги, і Цой безпомічно висів під ним, роблячи неймовірні зусилля, щоб звільнитися.
Бачачи, що становище Цоя таке незаздрісне, Павлик, який ув'язався за своїми друзями, не міг більше витримати. Він запустив свій гвинт на всі десять десятих ходу, птахом злетів над Маратом і з диким пронизливим верещанням упав на плечі підводного пустуна, обняв ногами його шию і, перегнувшись вниз головою, почав відривати Маратові руки від ніг його жертви.
– Тримайся, Цой! – верещав він. – Тримайся! Ми його скрутимо! І – в міліцію!..
Клубок з трьох металевих тіл то сплітався, то розплітався. Три яскраві голубі зірочки витанцьовували в незвичайному танці. Приваблені їх світлом, жителі глибин, сяючи різнокольоровими вогниками, поспішали звідусіль до місця бою і зараз же фейєрверком розліталися на всі боки. Все ще висячи головою вниз, Цой згадав про свій недіючий гвинт. В одну мить він відкрив патронташ; в наступну мить потужний струмінь води вдарив Маратові в груди, і він, приголомшений, відлетів зненацька на кілька метрів разом з Павликом, перевертаючись і крутячись у вирі. Почалася нова погоня.
– Піймався, золотошукач! – торжествуюче вигукнув Марат і, запустивши гвинт, кинувся за Цоєм, схопив його за ноги і шугонув з ним вгору.
– Відпусти, чорт! – несамовито закричав Цой, висячи вниз головою і відбиваючись з усієї сили. Він задихався від сміху і ледве міг час від часу люто кидати Маратові: – Негідник! Мерзотник! Я тебе розпотрошу! Відпусти краще! Хуліган! Я тебе четвертую, як тільки з'явишся в мене в лабораторії. Караул!!!
Марат з гиканням і реготом нісся на всю потужність свого п'ятдесятисильного мотора, міцно тримаючи свою жертву за ноги, і Цой безпомічно висів під ним, роблячи неймовірні зусилля, щоб звільнитися.
Бачачи, що становище Цоя таке незаздрісне, Павлик, який ув'язався за своїми друзями, не міг більше витримати. Він запустив свій гвинт на всі десять десятих ходу, птахом злетів над Маратом і з диким пронизливим верещанням упав на плечі підводного пустуна, обняв ногами його шию і, перегнувшись вниз головою, почав відривати Маратові руки від ніг його жертви.
– Тримайся, Цой! – верещав він. – Тримайся! Ми його скрутимо! І – в міліцію!..
Клубок з трьох металевих тіл то сплітався, то розплітався. Три яскраві голубі зірочки витанцьовували в незвичайному танці. Приваблені їх світлом, жителі глибин, сяючи різнокольоровими вогниками, поспішали звідусіль до місця бою і зараз же фейєрверком розліталися на всі боки. Все ще висячи головою вниз, Цой згадав про свій недіючий гвинт. В одну мить він відкрив патронташ; в наступну мить потужний струмінь води вдарив Маратові в груди, і він, приголомшений, відлетів зненацька на кілька метрів разом з Павликом, перевертаючись і крутячись у вирі. Почалася нова погоня.