Страница:
– Якби дуже захотілось, то знайшли б і час. Багато цікавого побачили б.
Крутицький закінчив обряджати зоолога і підняв шолом над Горєловим.
– Дозвольте, товаришу інтендант.
– Будь ласка, будь ласка… – заквапився Орєхов і усміхнувся. – А де екскурсійний мішок товариша військінженера? Ага, ось цей! Цікаво.
Він відкрив екскурсійний мішок, з веселою цікавістю пошарив у ньому рукою, вийняв з його кишень різні дрібні екскурсійні інструменти, перебрав їх і поклав на місце.
– Ну, тут я нічого не розумію… Це вже по науковому відомству… Закінчили, Крутицький? Приходьте швидше. Ми будемо чекати вас на складі.
Помахавши на прощання руками, комісар і Орєхов вийшли з камери. Крутицький востаннє уважно оглянув одягнені в метал постаті, задоволено кивнув головою й теж вийшов. За хвилину почулося глухе дзюрчання: вода почала заливати камеру.
Не встигли екскурсанти відпливти і кількох кілометрів від підводного човна, як Горєлов з досадою повідомив зоолога, що ліхтар у нього на шоломі погас.
– Дозвольте, Арсене Давидовичу, повернутися на підводний човен і полагодити ліхтар. Без нього не рискую вирушати з вами. Я вас дуже прошу, Арсене Давидовичу: займіться поки роботами тут, недалеко від підводного човна. Я миттю злітаю туди, полагоджу ліхтар і повернусь до вас. Можна?
Після хвилинного вагання зоолог згодився, викликав підводний човен і повідомив про випадок. Крутицький одержав з центрального поста розпорядження підготувати вихідну камеру до прийому Горєлова.
За п'ятнадцять хвилин Горєлов уже знову виходив з підводного човна. Пошкодження ліхтаря було зовсім не значне: стерженьок кнопки на щиті управління був погнутий, певно, необережним рухом самого Горєлова, і сталося роз'єднання. Ліхтар знову яскраво горів у той час, коли Горєлов виходив з камери на відкидну площадку. Але тільки він ступив з неї в чорноту глибин, як світло знову погасло. Однак на цей раз Горєлов нікого про це не сповістив. У непроникній пітьмі він тихо поплив навколо підводного човна, ледве торкаючись рукою його обшивки, підплив до корми й намацав отвір центральної ходової дюзи. Обережно, намагаючись не зачепити металом свого рукава метал дюзи, Горєлов просунув руку у вихідний отвір дюзи. Рука, заглиблена по плече в ще гарячу камеру згоряння, довго виконувала там якусь стомливу роботу. Нарешті, так само обережно, як і раніш, Горєлов витягнув з камери руку. В ній був невеликий кубічний ящичок.
Повозившись трохи, Горєлов зняв з нього щось подібне до міцного металевого футляра і відкинув його вбік. Тепер у руках Горєлова лишився знайомий ящичок з горбиками, кнопками, шишечками, з прикріпленими до нього в зігнутому вигляді довгими стерженьками та мотком тонкого дроту. Горєлов поклав ящичок у кишеню екскурсійного мішка, замкнув мішок, закинув його за спину й поплив назад, до того місця, де недавно висіла відкидна площадка біля вихідної камери. Тут на його шоломі яскраво спалахнув ліхтар, після чого, безперервно викликаючи зоолога, Горєлов понісся в темряві глибин, в яких загорялися то тут, то там різнобарвні вогники підводних мешканців.
– Та ви подивилися б, Арсене Давидовичу, який чудовий екземпляр Стоміаса потрапив мені до рук! Без довгого придатка під нижньою щелепою!
– От як! Цікаво, звичайно, – стримано відповів зоолог. – Проте прошу вас не відпливати далеко. Будьте спокійні.
Але Горєлов так захоплювався переслідуванням риб, що раз у раз зникав у підводній пітьмі, іноді на довгий час. Це, певно, настільки турбувало зоолога, що він, нарешті, підплив до Цоя і, не включаючи телефону, а притиснувшись своїм шоломом до його шолома, сказав:
– Коли побачиш, Цой, що він далеко запливе, пливи за ним…
Голос зоолога глухо звучав під шоломом Цоя. Цой коротко відповів:
– Гаразд, Арсене Давидовичу.
В міру наближення до підводного хребта все частіше почали траплятися горби, ували, похилі височини, які іноді стрімко обривалися з того чи іншого боку.
Незабаром один з горбів опинився між Цоєм і Горєловим.
– Ах, хай йому чорт! – крикнув раптом Горєлов. – Що за краса! Ну й риба! Просто немов для свята ілюмінована!
Ніякої риби перед Горєловим не було, але, заховавшись за горбом, він погасив ліхтар, зупинив гвинт і опустився на схил, продовжуючи розмовляти:
– Промах!.. Ну ні, красеню, не втечеш… Зник!.. Погасив вогні, негідник! Який жаль! Тепер не найдеш, звичайно… Можете й ви пожалкувати, Арсене Давидовичу! Зовсім невідома риба. Абсолютно кругла, з чотирма рядами блакитних і червоних вогників.
– Ну, нічого не поробиш, Федоре Михайловичу, – відповів було зоолог. – Повертайтесь…
– Ах, знову з'явилася! – радісно перебив його Горєлов, не зрушуючи з місця. – Тепер не випущу! Я до цього спритника з погашеним ліхтарем підпливу. Подивимося…
Він побачив блакитний вогник, який швидко нісся до горба і все більше розгорявся. Незабаром внизу, під собою, він розпізнав постать людини, яка зигзагами, на десяти десятих ходу, обпливала простір біля горба.
Горєлов наповнив свій повітряний мішок і відразу зііявся на двісті метрів над вершиною горба. Включивши ліхтар і запустивши гвинт, він ринувся на схід, час від часу вимовляючи задиханим голосом:
– Подивимося… не втечеш… Викручуєшся, чорте?.. Не допоможе, не допоможе… Ага! От диявол барвистий! Вислизнув!
– Та киньте, Федоре Михайловичу… Будьте ж спокійні! – волав зоолог з турботою в голосі.
Але Горєлов перебив його:
– Зараз, Арсене Давидовичу… Зараз… Просто біля рук крутиться.
Показалася висока стрімка стіна. Горєлов спливав поруч неї, піднімаючись все вище й вище над рівнем дна. На висоті близько двох тисяч метрів відкрилася ущелина із спадистими боками, вкритими скелями та уламками, які давно втратили під товстим шаром мулу свої гострі кути й грані. Горєлов наблизився до однієї з цих скель, найбільшої, і зник за нею.
– Де ж ви, Федоре Михайловичу? – долинув у цей момент до Горєлова тривожний голос зоолога. – Ми чекаємо біля горба, який роз'єднав вас з Цоєм.
– Пливу назад, Арсене Давидовичу, – відповів Горєлов.
Він швидко вийняв з екскурсійного мішка чотирикутний ящичок, установив його на одному з плоских уламків, прикріпив зігнуті спиці, натягнув між ними тонку дротину і з'єднав її з кнопкою для електричної рукавиці. Протягом всіх цих маніпуляцій Горєлов продовжував з перервами говорити:
– Пливу прямо на норд… Я, здається, відплив од горба на зюйд… Зараз приєднаюсь до вас, Арсене Давидовичу. Тисячу разів прошу пробачення за затримку. Мисливська жилка розгорілася. Горба щось не видно… А повинен був би вже з'явитися… Що за оказія! Доведеться вам пеленгувати мені, Арсене Давидовичу…
– Казав же я вам, Федоре Михайловичу, зберігайте рівновагу! – з досадою відповів зоолог. – Ваша глибина?
– Три тисячі двісті десять метрів від поверхні моря, – винувато відповів Горєлов і виключив усі телефони.
Після цього він натис кнопку на боковій стінці ящика. Частина передньої стінки відкинулася, на ній відкрилися ряди кнопок, загорілося вузеньке віконце на верху ящичка, за віконцем повільно поповзла паперова стрічка. З-під металевих пальців Горєлова понеслися в простір сигнали:
«ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2… Відповідай, ЕЦІТ… ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2…»
Повідомлення тривало хвилин десять. Горєлов припинив працювати пальцями й почав уважно стежити за паперовою стрічкою, яка розгорталася за віконцем апарата. На стрічці потяглася ниточка крапок і тире. Горєлов змінився на обличчі, на ньому відбивалися то переляк, то обурення. Раптом він схопився і закричав задиханим голосом:
– Це вже не інформація! Я не зобов'язаний! Це… це вже занадто!..
Згадавши, що його ніхто не чує, він опустився перед апаратом і, чіпляючись неслухняними пальцями за клавіші, почав вибивати відповідь. Знову потяглася ниточка крапочок і тире. Пальці вибивали тепер уже боязко й непевно. Потім за віконцем з'явилася ниточка – коротка, наче команда, – і обірвалася.
Важко дихаючи, Горєлов заплющив очі. Чоло його покрилося потом, він підняв руку, щоб витерти його, але стальна рукавиця глухо задзвеніла об шолом і рука безсило впала. Його обличчя в розсіяному світлі ліхтаря було блідосинє, як у мерця; під вилицями рухались жовна.
За хвилину він нахилився над апаратом, поволі вибив кілька літер, закрив апарат і застиг біля нього з заплющеними очима.
Нарешті, він підвівся, насилу випростовуючи затерплу ногу, запустив гвинт на десять десятих ходу, включив телефон і з засвіченим ліхтарем на шоломі ринувся в західному напрямі вниз, на дно.
– Федоре Михайловичу! Федоре Михайловичу, – пролунав знову, котрий уже раз, голос зоолога. – Відповідайте! Де ви? Що з вами?
– Га? Що? – тихо, кволим голосом промовив Горєлов, немов опритомнюючи. – Арсене Давидовичу, це ви?..
– Так, так!.. – зраділо відгукнувся зоолог. – Де ви? Чому ви так довго не відповідали?
– Я… – все тим же слабким голосом відповів Горєлов. – Мені раптом зробилось погано… Не знаю… Я лежу
на якійсь скелі… Я плив на ваші пеленги… і раптом… Я, здається, знепритомнів… Зараз мені краще… Пеленгуйте, будь ласка. Я попливу до вас…
На всьому ходу, вже майже біля самого дна, Горєлов з усієї сили шпурнув ящичок униз. Хмаринка мулу знялася звідти, вказуючи місце, де ящичок глибоко і назавжди зарився в дні океану.
– Вам стало погано? – перепитав зоолог і замислено додав: – От як… М-м-м… Так, шкода… Дуже шкода… Підпливайте до нас. Я вас направлю з ким-небудь назад на підводний човен. Вам треба відпочити. Пеленгую. Глибина та сама? Напрямок такий же?
За п'ять хвилин Горєлов стояв на горбі поруч з зоологом, вислуховуючи його нотації і слабо виправдуючись.
– Тепер от треба пеленгувати ще Павлику і Цою! – говорив з неприхованою досадою зоолог. – Я їх розіслав шукати вас. Скільки часу даремно пропало! Минуло вже три години, як ми вийшли з підводного човна, а зібрано – дрібниці!
Незабаром з'явився з підводної пітьми вогник Пав-лика, а ще за кілька хвилин показався Цой. Обидва мовчки опустилися на горб біля зоолога, жодним звуком або жестом не виявляючи радості чи хоч би пожвавлення, чого можна було б природно чекати, коли вони побачили товариша, який зник, а тепер благополучно повернувся.
Коли Цой з Горєловим, відправлені зоологом на підводний човен, зникли з очей, Павлик, притиснувшії свій шолом до шолома зоолога, хвилюючись і кваплячись, сказав:
– Я плив з погашеним ліхтарем, зигзагами, вгору і на ост. На глибині тисячі п'ятисот метрів побачив вогник. Він швидко нісся вниз, на вест. Я наблизився й пізнав його. Потім я плив за ним, тримаючись вище метрів на сто. Мені здалося, що він щось кинув на дно, хоч не знаю напевно, я був далеко…
Доставивши Горєлова на підводний човен, Цой поплив назад до зоолога і працював з ним до кінця екскурсії. Годин через чотири всі повернулися на підводний човен. Зоолог, виконуючи обов'язок лікаря, пішов до Горєлова, щоб провідати його, а Цой з Павликом швидко попрямували в каюту комісара, в якого застали й Орєхова.
– Ну, що? – нетерпляче спитав ще з порога Цой.
– Та що! – похмуро й нехотя відповів Орєхов. – Нічого! Чи не наплутав ти там, хлопче? – звернувся від до Павлика.
Павлик розгублено переводив очі з Орєхова на Цоя.
– Та в чому справа, нарешті? – спитав Цой. – Розкажіть, що ви знайшли?
– Нічого не знайшли. Найпростіший бляшаний ящичок з деталями від друкарської машинки. От і все, товаришу радянський Шерлок Холмс!
Помовчавши, Орєхов додав з досадою:
– Капітанові дуже неприємно – боїться, чи не поспішили. Передчасно можна сполохати. Говорить, що Павлик ще дитина, міг і помилитися. А ми от доводили, що треба зараз же переконатися. Досадно до чорта!
– Як же я міг помилитися? – тремтячим від образи голосом сказав Павлик. – Бляшаний! Я ж сам тримав ящичок у руках… важкий такий…
– А може, в ньому була вода?
– Ні! Не може цього бути! – гнівно заговорив Цоії. – Павлик правду сказав! Правду! Бляшаний ящичок був би роздавлений тиском води! Ви потім самі переконаєтесь! Чи не буде тільки пізно?
– Не хвилюйтесь, Цой, – спокійно зауважив комісар, який сидів на койці. – Я цілком з вами згоден. Ми не будемо спускати з нього очей. На цей раз він нас перехитрив. Ну що ж! Побачимо, хто буде сміятися останнім!
Чим більше підводний човен наближався до Південного тропіка і входив у зони Великого коралового пояса, шо охоплював у тропіках океан земної кулі, тим різноманітнішим і барвистішим ставав тваринний світ поверхневих вод. В пустинних безмежних просторах цієї частини океану «Піонер» почував себе вільніше і безпечніше, він нерідко піднімався й довго плив під охороною інфрачервоних розвідників у шарах води, відокремлених од поверхні всього лише кількома метрами.
Крізь вікно лабораторії зоолог, Цой, Сідлер і Павлик довго, не відриваючись, милувалися, як мелькали в світлих, пронизаних сонцем водах численні їх мешканці. Вигуками захоплення зустріли спостерігачі невеликі зграї кругломордих макрелів з блискучими пурпуровими тілами і золотистожовтсго кольору хвостами. Два п'ятиметрових парусники з довгими, загостреними, як журавлиний дзьоб, щелепами пропливли бік у бік, високо піднявши свої величезні спинні плавці, схожі на парус, натягнутий між численними гнучкими щоглами. Кілька бонітів викликали захоплення у Сідлера своїм забарвленням, яке вилискувало зеленим і червоним по синьосталевому фоні на спині й боках. Зграйка козубеньок, закутих у нерухомий, закостенілий панцир, змінила щетинозубів з рилами, схожими на короткі хоботи, з роздутими, наче дирижаблі, тілами, покритих строкатими, різнокольоровими смугами, плямами, облямівками. Тут же мелькали кривавочервоні з чорними смугами скорпени з довгими голками, які робили їх схожими більше на морських їжаків, ніж на риб; смугасті губани, прикрашені розкішними синіми смугами по червонуватому фону тіла; зубчасті губани, немов покриті яскравою райдугою; фіолетово-червоні скаруси, або папуги-риби.
Серед цих яскравих фарб і дивовижних, часто несподіваних форм, спокійно, як парашути з вільно повислими стропами, пропливали фізалії, пульсували медузи з яскра-вожовтими пасмами щупальців, маленькі кармінно-червоні медузи, зграї велел чудового ультрамаринового кольору.
– Певно, підводний човен проходить біля коралової обмілини, – сказав зоолог, ледве встигаючи називати окремих учасників цього строкатого хороводу. – Тільки біля коралових хащ можна зустріти цих риб, так щедро, навіть надміру забарвлених природою.
Раптом весь цей хаос фарб і форм зник, немов віднесений вітром. Перед вікном з'явилася зграя чорних дельфінів. Вони оточили підводний човен і довго, граючись і перекидаючись, супроводжували його. Павлик безперервно сміявся, дивлячись на їхні кумедні морди й клоунські витівки.
За хвилину поруч з «Піонером» у світлозелених сутінках показалася невелика вертка риба синюватосрібля-стого кольору, оперезана п'ятьма темносиніми смугами. Як тільки вона з'явилася, дельфіни шмигнули вбік і вмить зникли.
– Невже ця маленька рибка так налякала дельфінів? – здивувався Павлик.
– Це – лоцман, – відповів зоолог. – Значить, тут десь поблизу й акула.
Лоцман вертівся біля судна, наче обслідуючи його з усіх боків, потім швидко зник, але скоро повернувся. Слідом за ним з пітьми важко випливла здоровенна, п'ятиметрова акула. Вона поволі наблизилася до вікна і наставила на нього свої маленькі тупі очиці, показуючи велику дугоподібну пащу, всіяну численними зубами.
– Звідси, мабуть, зручніше дивитися на неї, ніж із спини кашалота… Б-р-р! – здригнувся Павлик при цій згадці.
Акула перевернулася на бік й показала своє брудно-біле черево.
Лоцман, що весь час крутився біля морди акули, почав раптом виявляти неспокій. Він кидався в усі боки, зникав, повертався назад до своєї флегматичної повелительки, ледве не хльостаючи хвостом по її рилу. Очевидно, це занепокоєння передалося, нарешті, й акулі: вона раптом метнулася, повернула назад і зникла, хльоснувши величезним хвостом по вікну, так що від несподіванки люди, які знаходилися за ним, злякано відсахнулися.
Хоча ця хижачка, яка наводила жах на всіх, і звільнила місце перед вікном, простір поблизу підводного човна лишався пустинним, і ніхто з мешканців моря не з'являвся в ньому.
– Дивно, невже акула розполошила все живе так далеко навколо нас? – здивувався Сідлер.
– Справді, дивно. Ви не помічаєте, що вода стала темніша… якась сіріша? – відповів зоолог, наблизивши обличчя до прозорого металу вікна. – Гм… У воді плаває сила найдрібніших часток… Звідки б їм взятися тут?
Раптом Цой застережливо підняв палець.
– Тихше, Арсене Давидовичу. Прислухайтесь!
Всі застигли, напружено вслухаючись у тишу, що настала.
Крізь звичне, ледве помітне в лабораторії гудіння машин доносилися звідкись здалеку глухі, неясні удари, супроводжувані рівним гулом.
«Піонер» ішов на чотирьох десятих ходу, і щодалі він просувався вперед, то темніші ставали навколо підводні сутінки, то виразніше доносились удари і віддалений рокочучий гул.
– Ще це може бути? – стривоженим шепотом спитав Сідлер.
Ніхто не відповів йому. Всі продовжували вслухатися в ці таємничі звуки, що виходили з надр океану. В густих сутінках вод повз вікно проносилися невиразні тіні дивно нерухомих риб з безживно обвислими плавцями, черепах, голови яких безпомічно звішувалися вииз на довгих шиях.
– Трупи! – сказав зоолог, знову наблизившись до вікна і придивляючись до якихось чорних грудочок, що швидко злітали з глибин до поверхні. – Пемза і попіл! – раптом вигукнув він. – Вибух підводного вулкана.
Підводний човен тимчасом уповільнив хід, обережно пробираючись уперед.
– У центральному посту, певно, давно помітили це, – промовив Цой. – Дуже шкода буде, якщо капітан захоче шти звідси, і ми не зможемо спостерігати таке рідкісне явище!
– Не думаю, – усміхнувся зоолог. – Певно, Іван Степанович уже в центральному посту і не пропустить нагоди.
Хоч удари й підводний гул чулися все голосніше, але не було помітно, що підводний човен змінює курс. Незабаром до цього грізного шуму приєдналися нові звуки: почулися дрібні удари по обшивці корабля, які все частішали, нагадуючи стук граду по залізному даху. З-під корабля швидко й густо летіли вгору дрібні та великі грудки, окутані хмаринками пари.
– А це що? – спитав Павлик.
– Це шматки гарячої пемзи, вивергнені вулканом, – сказав зоолог. – Вони легші від води й несуться на поверхню океану. Під час таких вивержень море буває вкрите товстим шаром плаваючої пемзи та вулканічного попелу на багато кілометрів навкруги.
Надводні кораблі звичайно уникають тих місць, де відбуваються підводні виверження. Тому, продовжуючи тихо рухатися вперед, «Піонер» спливав, не побоюючись, очевидно, в цих умовах сторонніх нескромних очей. А втім підводний човен скоро припинив підйом: під самою поверхнею океану він натрапив на шар попелу й пемзи, які зовсім не пропускали денного світла навіть у верхні шари води. За кілька хвилин «Піонер» почав знов опускатися, просуваючись уже в цілковитій темряві. Громові удари, супроводжувані розкотистим гуркотом, здавалося, розлягалися зовсім близько від корабля. Пемзовий град стукав по обшивці все частіше й сильніше.
– Вже будьте певні, – говорив зоолог, задоволено потираючи руки і не зводячи очей з вікна. – Іван Степанович не пропустить такої нагоди. Підводний човен іде на зближення з вулканом. Дуже цікаво! Надзвичайно цікаво!
– А це не загрожує нам? – спитав Сідлер.
– Про це вже подбає капітан. Не турбуйся! У лабораторії було зовсім темно, але зоолог не включав світла.
– Почекайте, – голосно говорив він Сідлеру, намагаючись перекричати шум і гуркіт, – скоро ви побачите фейєричне видовище в цій підводній темряві, якщо тільки капітан не змінить курсу.
Підводний човен наполегливо продовжував по діагоналі свій обережний спуск у глибини. Він уже встиг опуститися не менше ніж на дві тисячі метрів від поверхні, коли раптом різко повернув право на борт.
Далеко в глибинах, осторонь корабля, розлилася величезна кривавочерзона заграва. З центра цієї заграви то поодинці, то струменями вогненного фонтана злітали вгору величезні розпечені плями і, вмить оповившись рожевими хмаринками пари, розривалися, наче ракети, на дрібні червоні осколки й падали вниз роєм темнобагряних метеоритів.
Підводний човен повільно кружляв біля вогнедишного вулкана, обережно наближаючись до нього по гігантській звужуваній спіралі. Багряне світло проникало вже крізь вікно в лабораторію й кидало на обличчя непорушно застиглих людей фантастичні барви, бліки. Світло посилювалося, переходячи з багряного в червоне, потім до нього приєдналось жовтогаряче, потім у центрі заграви, в грозових хмарах пари, виділилася яскрава, жовта пляма з сіткою розкиданих навколо неї коротких жовтих щупаль-ців, що темніли на своїх кінцях багряним кольором.
– Лава вивергається й застигає на схилах вулкана! – кричав крізь гуркіт зоолог Павликові. – Народження острова! На наших очах росте новий вулканічний острів! Чи розумієш ти це? – Зоолог був у нестямі від захоплення.
Покрутившись навколо невгасимого вулкана ще з півгодини, «Піонер» знову взяв курс на північний захід і скоро лишив позаду морські глибини, які в жорстокій боротьбі вогню з водою народжували нову землю.
Незабаром підводний човен повернувся у верхні шари, і Сідлер міг знову взятися за перервану роботу. Однак і Сідлер і всі, хто був у лабораторії, не скоро заспокоїлися і довго й гаряче ділилися один з одним почуттями та думками, збудоражені титанічною картиною, свідками якої їм довелося бути протягом останніх годин.
Очевидно, і всі на кораблі були вкрай схвильовані цим видовищем. У всякому разі такий висновок можна було безпомилково зробити щодо Горєлова, який, насилу стримуючи збудження, ходив по коридору верхньої, жилої частини підводного човна мимо трохи відсунутих дверей центрального поста управління. Там уже нікого не було: пішли капітан і старший лейтенант Богров, які керували важким і небезпечним плаванням підводного човна навколо вулкана; пішов і Шелавін, що спостерігав звідти його роботу. Вахту ніс лейтенант Кравцов, який підняв тільки що над поверхнею океану один з інфрачервоних розвідників і готувався за його допомогою «піймати сонце», щоб визначити точні координати підводного вулкана та майбутнього острова.
Як тільки лейтенант закінчив обчислення, у рубку ввійшов, усміхаючись, збуджений Горєлов.
– Ну, що скажете, Юрію Павловичу? – весело звернувся він до лейтенанта. – Гарна картинка? Я просто відірватися не міг від цього видовища!
– Так, Федоре Михайловичу, спектакль чудовий! – озвався лейтенант. – От почекайте хвилинку, я тільки занесу в журнал координати цього піротехніка.
– Піротехніка! – розсміявся Горєлов. – Хороша атестація для Плутона! До речі, а які, справді, його координати?
– Тридцять градусів двадцять дві мінути вісімнадцять секунд південної широти і сто тринадцять градусів дванадцять мінут тридцять п'ять секунд західної довготи, – відповів лейтенант, захлопнувши журнал.
– Он як! – радісно здивувався Горєлов. – Та ми вже майже біля Південного тропіка! Коли ж ми туди прийдемо, як ви гадаєте?
– Якшо не будемо зупинятися, то на звичайних восьми десятих ходу, курсом на норд-вест, прибудемо туди напевно через вісім годин. Завтра, двадцять дев'ятого липня, о четвертій годині. Хвилина в хвилину! Ні, ви краще скажіть, Федоре Михайловичу, – вигукнув лейтенант, поглядаючи на екран і слідкуючи за сигнальними лампочками на щиті управління, – чи помітили ви цей грандіозний фонтан з розжареного каміння, який ішов догори спочатку одним стовбуром, а потім на півдорозі розділився на чотири стовбури? Це була фейєрична картина! Немов гігантська кокосова пальма з чотирма схиленими багряними гілками на верховітті. Жоден піротехнік не вигадає такого номера!
Кілька хвилин Горєлов поділяв захоплення лейтенанта, потім раптом заквапився і, пославшись на негайну справу, швидко вийшов з рубки.
Крутицький закінчив обряджати зоолога і підняв шолом над Горєловим.
– Дозвольте, товаришу інтендант.
– Будь ласка, будь ласка… – заквапився Орєхов і усміхнувся. – А де екскурсійний мішок товариша військінженера? Ага, ось цей! Цікаво.
Він відкрив екскурсійний мішок, з веселою цікавістю пошарив у ньому рукою, вийняв з його кишень різні дрібні екскурсійні інструменти, перебрав їх і поклав на місце.
– Ну, тут я нічого не розумію… Це вже по науковому відомству… Закінчили, Крутицький? Приходьте швидше. Ми будемо чекати вас на складі.
Помахавши на прощання руками, комісар і Орєхов вийшли з камери. Крутицький востаннє уважно оглянув одягнені в метал постаті, задоволено кивнув головою й теж вийшов. За хвилину почулося глухе дзюрчання: вода почала заливати камеру.
Не встигли екскурсанти відпливти і кількох кілометрів від підводного човна, як Горєлов з досадою повідомив зоолога, що ліхтар у нього на шоломі погас.
– Дозвольте, Арсене Давидовичу, повернутися на підводний човен і полагодити ліхтар. Без нього не рискую вирушати з вами. Я вас дуже прошу, Арсене Давидовичу: займіться поки роботами тут, недалеко від підводного човна. Я миттю злітаю туди, полагоджу ліхтар і повернусь до вас. Можна?
Після хвилинного вагання зоолог згодився, викликав підводний човен і повідомив про випадок. Крутицький одержав з центрального поста розпорядження підготувати вихідну камеру до прийому Горєлова.
За п'ятнадцять хвилин Горєлов уже знову виходив з підводного човна. Пошкодження ліхтаря було зовсім не значне: стерженьок кнопки на щиті управління був погнутий, певно, необережним рухом самого Горєлова, і сталося роз'єднання. Ліхтар знову яскраво горів у той час, коли Горєлов виходив з камери на відкидну площадку. Але тільки він ступив з неї в чорноту глибин, як світло знову погасло. Однак на цей раз Горєлов нікого про це не сповістив. У непроникній пітьмі він тихо поплив навколо підводного човна, ледве торкаючись рукою його обшивки, підплив до корми й намацав отвір центральної ходової дюзи. Обережно, намагаючись не зачепити металом свого рукава метал дюзи, Горєлов просунув руку у вихідний отвір дюзи. Рука, заглиблена по плече в ще гарячу камеру згоряння, довго виконувала там якусь стомливу роботу. Нарешті, так само обережно, як і раніш, Горєлов витягнув з камери руку. В ній був невеликий кубічний ящичок.
Повозившись трохи, Горєлов зняв з нього щось подібне до міцного металевого футляра і відкинув його вбік. Тепер у руках Горєлова лишився знайомий ящичок з горбиками, кнопками, шишечками, з прикріпленими до нього в зігнутому вигляді довгими стерженьками та мотком тонкого дроту. Горєлов поклав ящичок у кишеню екскурсійного мішка, замкнув мішок, закинув його за спину й поплив назад, до того місця, де недавно висіла відкидна площадка біля вихідної камери. Тут на його шоломі яскраво спалахнув ліхтар, після чого, безперервно викликаючи зоолога, Горєлов понісся в темряві глибин, в яких загорялися то тут, то там різнобарвні вогники підводних мешканців.
***
Група з чотирьох чоловік мчала на схід. Екскурсія проходила без того пожвавлення, веселого азарту, сміху й жартів, якими завжди супроводжувалися раніше подібні наукові вилазки з підводного човна. Навіть життєрадісний Павлик мовчки працював біля дна, обмежуючись короткими репліками та діловими питаннями. Горєлов відчув якусь особливу атмосферу стриманості, навіть деякої холодності, яка оточувала його цього разу. Він тривожно насторожився, не припиняючи однак зовні виявляти своє задоволення від прогулянки й радість від вдалих знахідок. В міру того, як минав час, він все більше захоплювався полюванням, головним чином за рибами, весело ганяючись за ними і віддаляючись нерідко то вперед, то назад, то вгору на таку віддаль, що супутники випускали його з очей і зоологові доводилось нагадувати йому про необхідність додержувати строю.– Та ви подивилися б, Арсене Давидовичу, який чудовий екземпляр Стоміаса потрапив мені до рук! Без довгого придатка під нижньою щелепою!
– От як! Цікаво, звичайно, – стримано відповів зоолог. – Проте прошу вас не відпливати далеко. Будьте спокійні.
Але Горєлов так захоплювався переслідуванням риб, що раз у раз зникав у підводній пітьмі, іноді на довгий час. Це, певно, настільки турбувало зоолога, що він, нарешті, підплив до Цоя і, не включаючи телефону, а притиснувшись своїм шоломом до його шолома, сказав:
– Коли побачиш, Цой, що він далеко запливе, пливи за ним…
Голос зоолога глухо звучав під шоломом Цоя. Цой коротко відповів:
– Гаразд, Арсене Давидовичу.
В міру наближення до підводного хребта все частіше почали траплятися горби, ували, похилі височини, які іноді стрімко обривалися з того чи іншого боку.
Незабаром один з горбів опинився між Цоєм і Горєловим.
– Ах, хай йому чорт! – крикнув раптом Горєлов. – Що за краса! Ну й риба! Просто немов для свята ілюмінована!
Ніякої риби перед Горєловим не було, але, заховавшись за горбом, він погасив ліхтар, зупинив гвинт і опустився на схил, продовжуючи розмовляти:
– Промах!.. Ну ні, красеню, не втечеш… Зник!.. Погасив вогні, негідник! Який жаль! Тепер не найдеш, звичайно… Можете й ви пожалкувати, Арсене Давидовичу! Зовсім невідома риба. Абсолютно кругла, з чотирма рядами блакитних і червоних вогників.
– Ну, нічого не поробиш, Федоре Михайловичу, – відповів було зоолог. – Повертайтесь…
– Ах, знову з'явилася! – радісно перебив його Горєлов, не зрушуючи з місця. – Тепер не випущу! Я до цього спритника з погашеним ліхтарем підпливу. Подивимося…
Він побачив блакитний вогник, який швидко нісся до горба і все більше розгорявся. Незабаром внизу, під собою, він розпізнав постать людини, яка зигзагами, на десяти десятих ходу, обпливала простір біля горба.
Горєлов наповнив свій повітряний мішок і відразу зііявся на двісті метрів над вершиною горба. Включивши ліхтар і запустивши гвинт, він ринувся на схід, час від часу вимовляючи задиханим голосом:
– Подивимося… не втечеш… Викручуєшся, чорте?.. Не допоможе, не допоможе… Ага! От диявол барвистий! Вислизнув!
– Та киньте, Федоре Михайловичу… Будьте ж спокійні! – волав зоолог з турботою в голосі.
Але Горєлов перебив його:
– Зараз, Арсене Давидовичу… Зараз… Просто біля рук крутиться.
Показалася висока стрімка стіна. Горєлов спливав поруч неї, піднімаючись все вище й вище над рівнем дна. На висоті близько двох тисяч метрів відкрилася ущелина із спадистими боками, вкритими скелями та уламками, які давно втратили під товстим шаром мулу свої гострі кути й грані. Горєлов наблизився до однієї з цих скель, найбільшої, і зник за нею.
– Де ж ви, Федоре Михайловичу? – долинув у цей момент до Горєлова тривожний голос зоолога. – Ми чекаємо біля горба, який роз'єднав вас з Цоєм.
– Пливу назад, Арсене Давидовичу, – відповів Горєлов.
Він швидко вийняв з екскурсійного мішка чотирикутний ящичок, установив його на одному з плоских уламків, прикріпив зігнуті спиці, натягнув між ними тонку дротину і з'єднав її з кнопкою для електричної рукавиці. Протягом всіх цих маніпуляцій Горєлов продовжував з перервами говорити:
– Пливу прямо на норд… Я, здається, відплив од горба на зюйд… Зараз приєднаюсь до вас, Арсене Давидовичу. Тисячу разів прошу пробачення за затримку. Мисливська жилка розгорілася. Горба щось не видно… А повинен був би вже з'явитися… Що за оказія! Доведеться вам пеленгувати мені, Арсене Давидовичу…
– Казав же я вам, Федоре Михайловичу, зберігайте рівновагу! – з досадою відповів зоолог. – Ваша глибина?
– Три тисячі двісті десять метрів від поверхні моря, – винувато відповів Горєлов і виключив усі телефони.
Після цього він натис кнопку на боковій стінці ящика. Частина передньої стінки відкинулася, на ній відкрилися ряди кнопок, загорілося вузеньке віконце на верху ящичка, за віконцем повільно поповзла паперова стрічка. З-під металевих пальців Горєлова понеслися в простір сигнали:
«ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2… Відповідай, ЕЦІТ… ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2…»
Повідомлення тривало хвилин десять. Горєлов припинив працювати пальцями й почав уважно стежити за паперовою стрічкою, яка розгорталася за віконцем апарата. На стрічці потяглася ниточка крапок і тире. Горєлов змінився на обличчі, на ньому відбивалися то переляк, то обурення. Раптом він схопився і закричав задиханим голосом:
– Це вже не інформація! Я не зобов'язаний! Це… це вже занадто!..
Згадавши, що його ніхто не чує, він опустився перед апаратом і, чіпляючись неслухняними пальцями за клавіші, почав вибивати відповідь. Знову потяглася ниточка крапочок і тире. Пальці вибивали тепер уже боязко й непевно. Потім за віконцем з'явилася ниточка – коротка, наче команда, – і обірвалася.
Важко дихаючи, Горєлов заплющив очі. Чоло його покрилося потом, він підняв руку, щоб витерти його, але стальна рукавиця глухо задзвеніла об шолом і рука безсило впала. Його обличчя в розсіяному світлі ліхтаря було блідосинє, як у мерця; під вилицями рухались жовна.
За хвилину він нахилився над апаратом, поволі вибив кілька літер, закрив апарат і застиг біля нього з заплющеними очима.
Нарешті, він підвівся, насилу випростовуючи затерплу ногу, запустив гвинт на десять десятих ходу, включив телефон і з засвіченим ліхтарем на шоломі ринувся в західному напрямі вниз, на дно.
– Федоре Михайловичу! Федоре Михайловичу, – пролунав знову, котрий уже раз, голос зоолога. – Відповідайте! Де ви? Що з вами?
– Га? Що? – тихо, кволим голосом промовив Горєлов, немов опритомнюючи. – Арсене Давидовичу, це ви?..
– Так, так!.. – зраділо відгукнувся зоолог. – Де ви? Чому ви так довго не відповідали?
– Я… – все тим же слабким голосом відповів Горєлов. – Мені раптом зробилось погано… Не знаю… Я лежу
на якійсь скелі… Я плив на ваші пеленги… і раптом… Я, здається, знепритомнів… Зараз мені краще… Пеленгуйте, будь ласка. Я попливу до вас…
На всьому ходу, вже майже біля самого дна, Горєлов з усієї сили шпурнув ящичок униз. Хмаринка мулу знялася звідти, вказуючи місце, де ящичок глибоко і назавжди зарився в дні океану.
– Вам стало погано? – перепитав зоолог і замислено додав: – От як… М-м-м… Так, шкода… Дуже шкода… Підпливайте до нас. Я вас направлю з ким-небудь назад на підводний човен. Вам треба відпочити. Пеленгую. Глибина та сама? Напрямок такий же?
За п'ять хвилин Горєлов стояв на горбі поруч з зоологом, вислуховуючи його нотації і слабо виправдуючись.
– Тепер от треба пеленгувати ще Павлику і Цою! – говорив з неприхованою досадою зоолог. – Я їх розіслав шукати вас. Скільки часу даремно пропало! Минуло вже три години, як ми вийшли з підводного човна, а зібрано – дрібниці!
Незабаром з'явився з підводної пітьми вогник Пав-лика, а ще за кілька хвилин показався Цой. Обидва мовчки опустилися на горб біля зоолога, жодним звуком або жестом не виявляючи радості чи хоч би пожвавлення, чого можна було б природно чекати, коли вони побачили товариша, який зник, а тепер благополучно повернувся.
Коли Цой з Горєловим, відправлені зоологом на підводний човен, зникли з очей, Павлик, притиснувшії свій шолом до шолома зоолога, хвилюючись і кваплячись, сказав:
– Я плив з погашеним ліхтарем, зигзагами, вгору і на ост. На глибині тисячі п'ятисот метрів побачив вогник. Він швидко нісся вниз, на вест. Я наблизився й пізнав його. Потім я плив за ним, тримаючись вище метрів на сто. Мені здалося, що він щось кинув на дно, хоч не знаю напевно, я був далеко…
Доставивши Горєлова на підводний човен, Цой поплив назад до зоолога і працював з ним до кінця екскурсії. Годин через чотири всі повернулися на підводний човен. Зоолог, виконуючи обов'язок лікаря, пішов до Горєлова, щоб провідати його, а Цой з Павликом швидко попрямували в каюту комісара, в якого застали й Орєхова.
– Ну, що? – нетерпляче спитав ще з порога Цой.
– Та що! – похмуро й нехотя відповів Орєхов. – Нічого! Чи не наплутав ти там, хлопче? – звернувся від до Павлика.
Павлик розгублено переводив очі з Орєхова на Цоя.
– Та в чому справа, нарешті? – спитав Цой. – Розкажіть, що ви знайшли?
– Нічого не знайшли. Найпростіший бляшаний ящичок з деталями від друкарської машинки. От і все, товаришу радянський Шерлок Холмс!
Помовчавши, Орєхов додав з досадою:
– Капітанові дуже неприємно – боїться, чи не поспішили. Передчасно можна сполохати. Говорить, що Павлик ще дитина, міг і помилитися. А ми от доводили, що треба зараз же переконатися. Досадно до чорта!
– Як же я міг помилитися? – тремтячим від образи голосом сказав Павлик. – Бляшаний! Я ж сам тримав ящичок у руках… важкий такий…
– А може, в ньому була вода?
– Ні! Не може цього бути! – гнівно заговорив Цоії. – Павлик правду сказав! Правду! Бляшаний ящичок був би роздавлений тиском води! Ви потім самі переконаєтесь! Чи не буде тільки пізно?
– Не хвилюйтесь, Цой, – спокійно зауважив комісар, який сидів на койці. – Я цілком з вами згоден. Ми не будемо спускати з нього очей. На цей раз він нас перехитрив. Ну що ж! Побачимо, хто буде сміятися останнім!
***
Другого дня, двадцять п'ятого липня, об одинадцятій годині «Піонер» взяв курс прямо на північний захід. Шлях лежав тепер до рідних берегів, навскоси через весь величезний простір Великого океану. Підводний човен ішов перемінним ходом, то уповільнюючи, то прискорюючи його, то піднімаючись у верхні, світлі шари океану й зупиняючись, щоб дати змогу Сідлеру зарисувати багату субтропічну фауну моря, то опускаючись в його глибини, головним чином для того, щоб здобути для Шелавіна гідрофізичні матеріали.Чим більше підводний човен наближався до Південного тропіка і входив у зони Великого коралового пояса, шо охоплював у тропіках океан земної кулі, тим різноманітнішим і барвистішим ставав тваринний світ поверхневих вод. В пустинних безмежних просторах цієї частини океану «Піонер» почував себе вільніше і безпечніше, він нерідко піднімався й довго плив під охороною інфрачервоних розвідників у шарах води, відокремлених од поверхні всього лише кількома метрами.
Крізь вікно лабораторії зоолог, Цой, Сідлер і Павлик довго, не відриваючись, милувалися, як мелькали в світлих, пронизаних сонцем водах численні їх мешканці. Вигуками захоплення зустріли спостерігачі невеликі зграї кругломордих макрелів з блискучими пурпуровими тілами і золотистожовтсго кольору хвостами. Два п'ятиметрових парусники з довгими, загостреними, як журавлиний дзьоб, щелепами пропливли бік у бік, високо піднявши свої величезні спинні плавці, схожі на парус, натягнутий між численними гнучкими щоглами. Кілька бонітів викликали захоплення у Сідлера своїм забарвленням, яке вилискувало зеленим і червоним по синьосталевому фоні на спині й боках. Зграйка козубеньок, закутих у нерухомий, закостенілий панцир, змінила щетинозубів з рилами, схожими на короткі хоботи, з роздутими, наче дирижаблі, тілами, покритих строкатими, різнокольоровими смугами, плямами, облямівками. Тут же мелькали кривавочервоні з чорними смугами скорпени з довгими голками, які робили їх схожими більше на морських їжаків, ніж на риб; смугасті губани, прикрашені розкішними синіми смугами по червонуватому фону тіла; зубчасті губани, немов покриті яскравою райдугою; фіолетово-червоні скаруси, або папуги-риби.
Серед цих яскравих фарб і дивовижних, часто несподіваних форм, спокійно, як парашути з вільно повислими стропами, пропливали фізалії, пульсували медузи з яскра-вожовтими пасмами щупальців, маленькі кармінно-червоні медузи, зграї велел чудового ультрамаринового кольору.
– Певно, підводний човен проходить біля коралової обмілини, – сказав зоолог, ледве встигаючи називати окремих учасників цього строкатого хороводу. – Тільки біля коралових хащ можна зустріти цих риб, так щедро, навіть надміру забарвлених природою.
Раптом весь цей хаос фарб і форм зник, немов віднесений вітром. Перед вікном з'явилася зграя чорних дельфінів. Вони оточили підводний човен і довго, граючись і перекидаючись, супроводжували його. Павлик безперервно сміявся, дивлячись на їхні кумедні морди й клоунські витівки.
За хвилину поруч з «Піонером» у світлозелених сутінках показалася невелика вертка риба синюватосрібля-стого кольору, оперезана п'ятьма темносиніми смугами. Як тільки вона з'явилася, дельфіни шмигнули вбік і вмить зникли.
– Невже ця маленька рибка так налякала дельфінів? – здивувався Павлик.
– Це – лоцман, – відповів зоолог. – Значить, тут десь поблизу й акула.
Лоцман вертівся біля судна, наче обслідуючи його з усіх боків, потім швидко зник, але скоро повернувся. Слідом за ним з пітьми важко випливла здоровенна, п'ятиметрова акула. Вона поволі наблизилася до вікна і наставила на нього свої маленькі тупі очиці, показуючи велику дугоподібну пащу, всіяну численними зубами.
– Звідси, мабуть, зручніше дивитися на неї, ніж із спини кашалота… Б-р-р! – здригнувся Павлик при цій згадці.
Акула перевернулася на бік й показала своє брудно-біле черево.
Лоцман, що весь час крутився біля морди акули, почав раптом виявляти неспокій. Він кидався в усі боки, зникав, повертався назад до своєї флегматичної повелительки, ледве не хльостаючи хвостом по її рилу. Очевидно, це занепокоєння передалося, нарешті, й акулі: вона раптом метнулася, повернула назад і зникла, хльоснувши величезним хвостом по вікну, так що від несподіванки люди, які знаходилися за ним, злякано відсахнулися.
Хоча ця хижачка, яка наводила жах на всіх, і звільнила місце перед вікном, простір поблизу підводного човна лишався пустинним, і ніхто з мешканців моря не з'являвся в ньому.
– Дивно, невже акула розполошила все живе так далеко навколо нас? – здивувався Сідлер.
– Справді, дивно. Ви не помічаєте, що вода стала темніша… якась сіріша? – відповів зоолог, наблизивши обличчя до прозорого металу вікна. – Гм… У воді плаває сила найдрібніших часток… Звідки б їм взятися тут?
Раптом Цой застережливо підняв палець.
– Тихше, Арсене Давидовичу. Прислухайтесь!
Всі застигли, напружено вслухаючись у тишу, що настала.
Крізь звичне, ледве помітне в лабораторії гудіння машин доносилися звідкись здалеку глухі, неясні удари, супроводжувані рівним гулом.
«Піонер» ішов на чотирьох десятих ходу, і щодалі він просувався вперед, то темніші ставали навколо підводні сутінки, то виразніше доносились удари і віддалений рокочучий гул.
– Ще це може бути? – стривоженим шепотом спитав Сідлер.
Ніхто не відповів йому. Всі продовжували вслухатися в ці таємничі звуки, що виходили з надр океану. В густих сутінках вод повз вікно проносилися невиразні тіні дивно нерухомих риб з безживно обвислими плавцями, черепах, голови яких безпомічно звішувалися вииз на довгих шиях.
– Трупи! – сказав зоолог, знову наблизившись до вікна і придивляючись до якихось чорних грудочок, що швидко злітали з глибин до поверхні. – Пемза і попіл! – раптом вигукнув він. – Вибух підводного вулкана.
Підводний човен тимчасом уповільнив хід, обережно пробираючись уперед.
– У центральному посту, певно, давно помітили це, – промовив Цой. – Дуже шкода буде, якщо капітан захоче шти звідси, і ми не зможемо спостерігати таке рідкісне явище!
– Не думаю, – усміхнувся зоолог. – Певно, Іван Степанович уже в центральному посту і не пропустить нагоди.
Хоч удари й підводний гул чулися все голосніше, але не було помітно, що підводний човен змінює курс. Незабаром до цього грізного шуму приєдналися нові звуки: почулися дрібні удари по обшивці корабля, які все частішали, нагадуючи стук граду по залізному даху. З-під корабля швидко й густо летіли вгору дрібні та великі грудки, окутані хмаринками пари.
– А це що? – спитав Павлик.
– Це шматки гарячої пемзи, вивергнені вулканом, – сказав зоолог. – Вони легші від води й несуться на поверхню океану. Під час таких вивержень море буває вкрите товстим шаром плаваючої пемзи та вулканічного попелу на багато кілометрів навкруги.
Надводні кораблі звичайно уникають тих місць, де відбуваються підводні виверження. Тому, продовжуючи тихо рухатися вперед, «Піонер» спливав, не побоюючись, очевидно, в цих умовах сторонніх нескромних очей. А втім підводний човен скоро припинив підйом: під самою поверхнею океану він натрапив на шар попелу й пемзи, які зовсім не пропускали денного світла навіть у верхні шари води. За кілька хвилин «Піонер» почав знов опускатися, просуваючись уже в цілковитій темряві. Громові удари, супроводжувані розкотистим гуркотом, здавалося, розлягалися зовсім близько від корабля. Пемзовий град стукав по обшивці все частіше й сильніше.
– Вже будьте певні, – говорив зоолог, задоволено потираючи руки і не зводячи очей з вікна. – Іван Степанович не пропустить такої нагоди. Підводний човен іде на зближення з вулканом. Дуже цікаво! Надзвичайно цікаво!
– А це не загрожує нам? – спитав Сідлер.
– Про це вже подбає капітан. Не турбуйся! У лабораторії було зовсім темно, але зоолог не включав світла.
– Почекайте, – голосно говорив він Сідлеру, намагаючись перекричати шум і гуркіт, – скоро ви побачите фейєричне видовище в цій підводній темряві, якщо тільки капітан не змінить курсу.
Підводний човен наполегливо продовжував по діагоналі свій обережний спуск у глибини. Він уже встиг опуститися не менше ніж на дві тисячі метрів від поверхні, коли раптом різко повернув право на борт.
Далеко в глибинах, осторонь корабля, розлилася величезна кривавочерзона заграва. З центра цієї заграви то поодинці, то струменями вогненного фонтана злітали вгору величезні розпечені плями і, вмить оповившись рожевими хмаринками пари, розривалися, наче ракети, на дрібні червоні осколки й падали вниз роєм темнобагряних метеоритів.
Підводний човен повільно кружляв біля вогнедишного вулкана, обережно наближаючись до нього по гігантській звужуваній спіралі. Багряне світло проникало вже крізь вікно в лабораторію й кидало на обличчя непорушно застиглих людей фантастичні барви, бліки. Світло посилювалося, переходячи з багряного в червоне, потім до нього приєдналось жовтогаряче, потім у центрі заграви, в грозових хмарах пари, виділилася яскрава, жовта пляма з сіткою розкиданих навколо неї коротких жовтих щупаль-ців, що темніли на своїх кінцях багряним кольором.
– Лава вивергається й застигає на схилах вулкана! – кричав крізь гуркіт зоолог Павликові. – Народження острова! На наших очах росте новий вулканічний острів! Чи розумієш ти це? – Зоолог був у нестямі від захоплення.
Покрутившись навколо невгасимого вулкана ще з півгодини, «Піонер» знову взяв курс на північний захід і скоро лишив позаду морські глибини, які в жорстокій боротьбі вогню з водою народжували нову землю.
Незабаром підводний човен повернувся у верхні шари, і Сідлер міг знову взятися за перервану роботу. Однак і Сідлер і всі, хто був у лабораторії, не скоро заспокоїлися і довго й гаряче ділилися один з одним почуттями та думками, збудоражені титанічною картиною, свідками якої їм довелося бути протягом останніх годин.
Очевидно, і всі на кораблі були вкрай схвильовані цим видовищем. У всякому разі такий висновок можна було безпомилково зробити щодо Горєлова, який, насилу стримуючи збудження, ходив по коридору верхньої, жилої частини підводного човна мимо трохи відсунутих дверей центрального поста управління. Там уже нікого не було: пішли капітан і старший лейтенант Богров, які керували важким і небезпечним плаванням підводного човна навколо вулкана; пішов і Шелавін, що спостерігав звідти його роботу. Вахту ніс лейтенант Кравцов, який підняв тільки що над поверхнею океану один з інфрачервоних розвідників і готувався за його допомогою «піймати сонце», щоб визначити точні координати підводного вулкана та майбутнього острова.
Як тільки лейтенант закінчив обчислення, у рубку ввійшов, усміхаючись, збуджений Горєлов.
– Ну, що скажете, Юрію Павловичу? – весело звернувся він до лейтенанта. – Гарна картинка? Я просто відірватися не міг від цього видовища!
– Так, Федоре Михайловичу, спектакль чудовий! – озвався лейтенант. – От почекайте хвилинку, я тільки занесу в журнал координати цього піротехніка.
– Піротехніка! – розсміявся Горєлов. – Хороша атестація для Плутона! До речі, а які, справді, його координати?
– Тридцять градусів двадцять дві мінути вісімнадцять секунд південної широти і сто тринадцять градусів дванадцять мінут тридцять п'ять секунд західної довготи, – відповів лейтенант, захлопнувши журнал.
– Он як! – радісно здивувався Горєлов. – Та ми вже майже біля Південного тропіка! Коли ж ми туди прийдемо, як ви гадаєте?
– Якшо не будемо зупинятися, то на звичайних восьми десятих ходу, курсом на норд-вест, прибудемо туди напевно через вісім годин. Завтра, двадцять дев'ятого липня, о четвертій годині. Хвилина в хвилину! Ні, ви краще скажіть, Федоре Михайловичу, – вигукнув лейтенант, поглядаючи на екран і слідкуючи за сигнальними лампочками на щиті управління, – чи помітили ви цей грандіозний фонтан з розжареного каміння, який ішов догори спочатку одним стовбуром, а потім на півдорозі розділився на чотири стовбури? Це була фейєрична картина! Немов гігантська кокосова пальма з чотирма схиленими багряними гілками на верховітті. Жоден піротехнік не вигадає такого номера!
Кілька хвилин Горєлов поділяв захоплення лейтенанта, потім раптом заквапився і, пославшись на негайну справу, швидко вийшов з рубки.