Страница:
волю, хай налигачами не викручу дiтям руки худоба, тягаючи ©х по межах!..
Отже, на Фондовi землi!
Ще звечора ця новина сколихнула нашi дитячi душi. Ми довго не спимо,
тiшимось наперед тим, що ма статися завтра: дорога, далеч i те роздолля,
де наша царська, де трави в людський рiст.
Вируша мо рано, ще тiльки смужка крайнеба зазорiла нам iз-за
терпiвщапсько© гори. Споряджа мось в дорогу цiлими сiм'ями, нiби назавжди.
Взято з собою все необхiдне для далеко© мандрiвки: пiд возами подзенькують
дiйницi, на возах вмощено барильця та тикви з водою, харчi, казани. Ззаду
до возiв корови прив'язанi, наче на ярмарок ©х ведуть. Попереду всi ©
валки, прокладаючи нам дорогу в той фондовий рай, побiг цуцик Заболотних,
наш загальний улюбленчик на ймення Букет. Рудий, чи навiть бурий, паче
трохи пiдсмалений, з хвостиком, бадьоро закрученим догори, вiн, той Букет,
не зраджував нас i в труднi часи, коли ми з Кириком не могли бути разом,
коли цiлими днями, блукаючи самотою по межах, знудишся, бувало, заскнi ш
так, що аж плакати хочеться, бо нiде ж поблизу живо© душi. Саме тодi
раптом - гледь! - бiжить, котиться вiд села до тебе дорiжкою маленький
клубочок з хвостиком, закрученим догори... Це вiн. Букет, вiдчувши твiй
смуток, прибiг провiдати, пiдбадьорити, щоб не скучав, щоб не занепав твiй
дух серед безлюдного степу, серед безкра©х розiмлiлих нив. Покрутиться
бiля нiг, полащиться, повсмiха ться тобi сво ю собачою усмiшкою (вони ж
умiють всмiхатись!), але триватиме гостювання недовго, лише доки ма ш при
собi окрайчик хлiба, а як окрайчика не стало, облизався Букетик, вибачивсь
перед тобою поглядом, i знов хвостик бубликом - подавсь до села. Важко на
Букета за це навiть i ображатись, адже в нього сво© обов'язки, йому, крiм
Кирика й тебе, ще когось треба провiдати. Букет зна , де хто пасе i хто
хто. А тепер ось вiн весело проклада нам путь на Фондовi землi, так
упевнено побiг собачою ристю вперед, наче вже й ранiше бував там i зараз
бiгти йому цим шляхом не первина. Випужне на бiгу ранню перепiлку з-пiд
росяного жита, поженеться за нею, дзявкнувши кiлька разiв, а тодi й до нас
озирнеться на вози: "Бачите, який я хоробрий, як мене бояться? Все птаство
вiд мене хто куди!" Шлях старий, вторований, що про нього в пас кажуть:
битий шлях, вiн то запада в яри, де колись пiдстерiгали людей розбiйники
(а зараз можна спокiйпо води з криницi напитись), то знову вилазить з
байракiв, видира ться на горби, де свiт нам усе бiльша й бiльша , i разом
з ним нiби бiльшими ста мо й ми, дiтлахи. Подорож трива довго, з
Терпiвщини ви©хали, ще в небi й вранiшня зоря блищала i ноги в усiх були
мокрi вiд рос, а до мiсця доплуга©шлись - сонце пiдбилось ген-ген, зате
все, чого ждали, справдилось повнiстю: тут таки воля-роздолля, тут рай!
Бiля Тернiвщини теж степи, але там вони в латочках пив, покраянi,
помежованi, а цi Фондовi землi - рiвна рiвнина, без ярочка, без горбочка,
вiдкрились перед тобою простором наче на тисячу верст i весь той простiр у
травах високих, квiтучих, у дикiм привiллi, може, й не ораний цей степ
нiколи, плуга не знав, i нiчия коса, мабуть, тих трав не торкалась! Одразу
ж пустили корiв - хай бредуть, порозпрягали й коней - хай пасуться! Корови
без налигачiв, конi без пут, вiльнi, нестриноженi, а ми, малеча, вiльнiшi
аа них усiх! Ще вчора скнiли, нудились по межах, а зараз нетямимось вiд
щастя, ми iюрозбiгались у травах, пада мо й кача мось, лящимо, залоскочеш,
перекрику мось. Букет стриба коло нас, охоплений теж нашим настро м, i
лящить так само щасливо, як i ми.
Потрапили ми на iншу планету. Тут зовсiм iнакше свiтовiдчуття, iншi
вимiри часу, нам хотiлось би зоставатись тут вiчно! Нема й близько
недобрих людей, нема злих пристрастей, всi, як i личить тим, що в раю,
усмiхненi, лагiднi, жодна з матерiв нi на кого не свариться, нiхто нi на
кого не сердиться, жоден з батькiв не гримне на нас за всi оцi пустощi.
Тут гнiву нема, тут всi добрi, всi мiж собою мов брати та сестри i, може,
так буде завжди? Чути сталi передзвiн, то, випроставшись, нашi тернiвща-ни
коси мантачать, голосно пережартовуються, ану ж бо, як старатиметься Мина
Омелькович, бо коли це комуна, то тут не вiдставай, гав не лови, iнакше
ззаду чиясь коса ненароком i п'яти пообтина. Отже, i з перекуром,
чоловiче, не спiши, тримай ручку, клади покiс на совiсть, в гуртi такий
закон...
Виступа пас немало - Аж дванадцять косарiв!.. Косим клевер, косим
трави на комулiвськiй землi!..
Могли б навiть тако© заспiвати тернiвщани, натхнепi цим роздоллям, та
хоч i не до спiву поки що, люди бiльше хекають мовчки при такiй роботi,
зате ©хнi коси спiвають здружено, в злагодi, спiвають трави, лягають
рiвним покосом, що йому, зда ться, й краю не буде, - десь аж пiд
небосхилом можуть собi вiльно вганятися в буйну рослиннiсть нашi зрошенi
потом косарi...
А ми лежимо серед трав запашних, високих, нам аж млосно серед ©хнього
сонячного духу. Квiття па вершечках трав погойду ться над тобою десь аж у
небi, бо тут навiть i не питай, чи далеко до неба, тут воно хоч яке
високо, але мовби для тебе досяжне, блакитнi все небо привiтно, смi ться
до нас сво ю сяючою просторiнню: я ваше, я прикриваю вас вiд усього
лихого! I лише де-не-де по обрiях з глибини блакитi ледь помiтно
срiбляться хмари-оболоки, що у нас ©х названо: дiди... Мудрi, добрi дiди,
спокiйно Свiтяться вони з висот сво©ми чистими бородами, чатують дитяче
оце наше раювання i нiби всмiхаються лагiдно з-пiд обрi©в до нас: ви тут,
пуп'янки, нiчого пе бiйтесь, вiльно купайтесь в цих травах щастя,
розкошуйте, доки малi...
Надивившись у небо, знову табунцем зрива мось па ноги, бiга мо,
пусту мо, на радощах борюка мось, котресь знайшло козельцi - ©х можна
©сти, iнше загледiло ящiрку, гука : "Сюди!" А Петро, дядькiв Семенiв
лобань, напередоднi острижений налисо (за що й був одразу прозваний
Котовським), уявивши себе кимось, пiшов i пiшов "рубати", збива лозиною
голови будякiв, ©х тут безлiч серед моря теплих некошених трав, стоять, в
колючки одягнутi, i всi в малинових волохатих шапках. А де Петро з
хмизиною пройшов, там уже вони без шапок. Стане, розмахнеться, кресь!
кресь! сво ю "шаблею" - i нема, покотилась будякова голова в траву.
- Ич, червоний козак! - озирнеться котрийсь iз косарiв. - Руба без
промаху. Тiльки ж i будяку жити хочеться...
Все далi й далi вiд возiв нашi корови та конi, а слiдом за ними
вiддаля мось i ми, пастушата. От де розкiш! Зда ться, скiльки не йди, все
будуть трави й трави, гадюк нема, i нiчого тобi пе страшно, бо ж тiльки
жайворонок над тобою дзвенить у високостi та ще якiсь невидимi iстоти,
можливо, що якраз янголята з крильцями, наскрiзь прозорi, просто ефiрнi
створiння, виповнюючи все пебо, стиха лад тобою спiвом бринять...
Озирнувшись, бачимо як косарi нашi ген-ген далеко серед трав гострять
коси, зблискуючи пими на сонцi, а потiм, один за одним ключем журавлиним,
знов рушають, заглиблюючись в нiколи ранiше не кошений простiр.
Так гарно довкола, що навiть смуток на мить торкне дитячу душу: жити б
тобi жайворонком над цим квiтучим степом чи копиком-стрибунцем у травi, -
вопи ж тiльки радiсть i знають...
Паша тут - куди вже кращо©. Зда ться б, пастися нашим коровам i з мiсця
не сходити, одначе, як i серед людей, з-помiж них також рiзнi натури: та
сумирно пасеться, а iнша, вреднюща, задерла голову, й понесло ©©
хтозна-куди, бачите, ©й тут не так, вважа , що десь там, на краю свiту,
буде ©й краще.
- А куди ж то тебе трясця понесла? - гука на свою рябу Катря
Копайгора, але корова й вухом не веде. - А щоб ти здохла! - I Катря, ця
довгонога, забiякувата наша товаришка, що в не© . голова завжди
розкуйдана, блискаючи жижками, пуска ться коровi навперейми. Ох, ця Катря!
Дарма, що худюща, як жердина, проте руки ма жилавi i вдачею безстрашниця,
з усiма хлопцями в школi на перервi б' ться, найменшо© образи не прощав
нiкому.
- А мене ви впiзна те?
Iз моря трав виника маленька постать Кириково© сестри Ялосоветки, на
нiй вiнок iз волошок синi довкруг чола. Зовсiм iнша стала у вiнку,
оновилася, просто юна царiвна з-помiж високих трав! Личко блiде, синцi пiд
очима, бо ще з зими дiвча захарчоване, але в поглядi зараз веселiсть, а
той вiнок волошковий - вiн ©й найбiльше дода краси.
I хлопцi, й дiвчата - ми разом кида мось до Ялосоветки, розгляда мо не
так ©©, як вiнок:
- Тебе хоч малюй у цьому вiнку!
- Мiж волошками вплела, бач, ще й бiленьких ромашок...
- Сама сплела?
- А хто ж?
- Навчи й мене! - просить Гришуня, синок Мини Омельковича, чорнявий
тонковидий хлопчик, що, пiдростаючи, ста , на думку тернiвщан, разюче
схожим на якогось там учителя музики з колишнього панського ма тку.
- Дай менi одягнути хоч на хвильку, - тягнеться рукою Гришуня до вiнка,
однак Ялосоветка не да .
- Вiнки для дiвчат, а тобi, Грицику, личив би бриль, розсудливо каже
мала Заболотна. - Ти ж хлопець... А я i бриль умiю плести...
От вам i Ялосоветка! Справжнiй солом'яний бриль - це ж те, що кожному з
нас тiльки сниться, а це ось дiвча могло б тобi його виплести хоч i
зараз... Десь навчилось, вiдганяючи цiле лiто гусей вiд розстелених на
левадах полотен. Чи брати-строковики взимку навчили? Бо з хуторiв вони
повертаються восени, хоч босi, зате щоразу в нових брилях.
- Найперше я для Кирика виплету, - каже Ялосоветка, глянувши лагiдно на
брата, i ми теж переводимо погляди на Кирика, на його багатостраждальний
картузець, бiля якого тiльки маленький огризок козирка телiпа ться.
Щасливець цей Кирик! Завдяки сестрi, сьогоднi вiн буде в брилi золотому,
крислатому, як у Ромапа-степового, що коли вийде з пасiки, то спеки може
не боятися: вiд його солом'яного сомбреро тiнь ляга на все обличчя, до
самих вусiв.
- Ялосоветко, пiсля Кирика й менi...
- I менi! I менi! - галасу м, лабузнимося навперо-хват.
- Будуть усiм, - великодушно обiця майстриня, i всi ми вже бачимо себе
в брилях золотих, що незабаром вродяться тут i все лiто прикриватимуть
нашi висмаленi сонцем лоби.
Ялосоветка iз сво©м умiнням та ще в сипiм вiночку сьогоднi для нас нiби
долею послана: хто мiг сподiватись, що повернемось додому в такiй обновi?
Що золотiтиме на тобi для будня й для свята, захищатиме вiд сонця i вiд
дощу!
- Не гайся ж, Ялосоветко, берись!..
- Менi для цього колiнець треба, - роздуму дiвча. - Iз жита колiнець.
Де ж тут жито? Кругом трави й трави, суцiльна розкiш квiтучого
рiзнотрав'я, i тiльки де-не-де над цi ю зеленою повiнню трав пробива ться
випадковий житнiй колосок. Дикий, один. Цього нiяк не достатньо. Аж там
он, ген-ген, де кiнчаються Фондовi землi, щось голубi ... й-же- й, то
голубiють смугою жита. До них! Жита саме половiють, кожен колосок у сивiм
пилку, туманцем повитий. Кирик першим кида ться ламати колiнця, спiшить i
Гришуня, хапаюсь i я - кому ж охота без бриля лишитись? Для плетiння
годиться тiльки середн колiнце стебла, найбiльше, з довгою блискучою
стрiлкою. Хруп! Хруп! - вiдламу ш стебло знизу, вiдламу ш зверху, i вже
воно, очищене, блищить у тебе в руцi, саме таке, як треба: стрiлчасте,
довге, зелено-голубе.
Жмуток таких колiнець бiгцем принесено, покладено перед Ялосоветкою.
- Такi?
- Авжеж. Ви тенор тiльки гедзiв вiд мене ганяйте, щоб по лiдiюлiкали...
I в ©© тоненьких руках уже так моторне, так жваво плететься бриль!
Стрiчка в нас на очах просто виплива в дiвчинки з-помiж пальцiв, а вопа
стара ться, аж губи закусила, в роботу вся поринула ця наша юна майстриня
у волошковiм вiнку, що про нього вона зараз, за працею, уже, видно, й
забула.
- Ось так учетверо, - вона показу нам зразок, - а так ось буде
ушестеро... Це якщо без зубцiв, а ще ж можна i з зубчиками, як у
Романа-степового... В нього то якраз зубчиками. Правда, гарно виходить?
Захоплено дивимось на свою чудодiйпицю, на ©© дивовижно вмiлi, рухливi,
такi ловкенькi пальцi. Зубчата красива стрiчка майбутнього Кирикового
бриля довша й довша , а ми один з-поперед одного бiга м до жита,
щасливо-запобiгливо кладемо перед Ялосоветкою колiнця, - хай тiльки плете!
I гедзiв ганятимем, i вiд сонця заступатимем, щоб у голову ©й не пекло,
зате ж додому повернемось в новiсiньких крислатих брилях, - дива буде на
всю Тернiвщину! Ми фантазу мо та вiдганя мо гедзiв, а Ялосо-ветка тим
часом трудиться, вся в самозабуттi сво © житньо© творчостi, стебельця в
руках тiльки змигують, стрiчка в' ться аж до землi, - чи не такою довгою
вопа станс, як отi стрiчки, що ©х колись козак дарував сво©й нарече-пiй?
Iз зимових розповiдей тернiвщанських бабусь зна мо, що добрий козак мав
звичай подарувати сво©й дiвчинi стрiчку, яка сягала б вiд шпиля дзвiницi
аж до землi, - чи не таку оце й Кирикова сестричка замислила виплести для
кожного з нас?
За нами затримки не буде, понахилявшись, вибира мо, пода мо ©й стебла
найкращi. Заклопотанi сво©м заняттям, ми якось не встигли й подумати, що
жито це чи сь, комусь воно належить, по той бiк нив видпiються хутори з
осокорами. Та що нам зараз вони!.. А мали б ми пильнуватись... Бо й не
зчулись, як зовсiм зненацька випiрнув iз жита, нiби з землi вирiс, рудий
парубiйко, видно, хазяйчук, вихопивсь задиханий i - до нас! З вуздечкою в
руцi, в чоботях, бiльших за себе, став над Ялосоветкою, впрiлий,
приголомшений до краю. Жовтi очi шулiки - такi були в нього очi. Якусь
мить вiн з жахом дивився на складенi на землi житнi стебла та на жмутик
обчищених готових колiнець, що лежали в Ялосоветки в пеленi.
- Ах ти ж! Уб'ю! - I з розмаху оперiщив Ялосонотi;у вуздечкою по
головi, по вiнку.
Не встигла вона й крикнути, зацiпенiвши вiд жаху, як Сатанчук той з
пiною на губах кинувся товкти, знесамовитiло топтати ©© ногами.
- Розчавлю! Скатую! - Вiн аж захлинався вiд лютi, вже не було перед
нами людини, навiть подоби ©©, тiльки Гримаса сказу змi©лась па розбряклiм
обличчi та мелько-тiли рудi, в засохлiй гнояцi чоботи, що слiнма топчуть
б'ють дiвчинку попiдбiччю, цiлячись у живi©, у мiсця найболючiшi, аж
майнуло в думцi: "Хоче вiдбити печiнки!.." Нам нiби попоночiло одразу в
вiчу: уб' ж, таки вб' !
- Ряту-у-йте! Ялосоветку вбивають! - галаснули ми на весь степ.
Хутiрський бандюга тепер кинувся вiд не© до нас, його вуздечка
дiставала то одного, то другого, та, на щастя, де взявся Кирикiв цуцик,
пiдлетiв, увесь настовбурчений та давай безстрашно хапати бандюгу за
халяви, за штани, не бiйтесь, мовляв, його, я ж ось не боюсь! Це й нам
одразу пiддало духу, Кирик, нагнувшись, кинувся лобом уперед на нападника,
а Катря iз-за спини кiшкою вчепилась у нього, намагаючись навiть гризнути
за руку, що затисла вуздечку, ми теж, як гедзi, стали налiтати на
глитайчука зусiбiч, а вiн крутився серед нас, захеканий, впрiлий, в
патьоках поту, слiпо перiщив вуздечкою першого-лiпшого, кого тiльки
вдавалось дiстати.
- Г-гах, ви ж, торбешники слобiдськi! - вiн аж давився власною люттю. -
Я вам покажу созу! Всiх перетрощу! Всiх перекалiчу!
А ми, ледь вив'юнюючись з-пiд вуздечки, з-пiд товстих залiзних ©©
вудил, i далi лементували на всi голоси, волаючи до наших, до всього
степу:
- Ряту-у-йте! Сюди! Сюди!..
Косарi, що почули нас iз першого погуку, були тепер уже близько, до
нас, очманiлих, долинав iз-за спин рятiвний ©хнiй гомiн, ось тут i
глитайчук нiби трохи отямивсь, зачувши небезпеку, загледiвши, як пiднятi
коси, наближаючись, на сонцi горять. На очах вiн одразу поменшав, рука з
вуздечкою опустилась, крок за кроком задкував вiн у бiк межi, а потiм, не
кажучи слова, круто обернувшись, з мiсця шугонув у гущавiнь, безслiдно
зник у тих самих житах, з яких i з'явився.
XIII
Все, як i досi...
Лiто.
Шарiють вишеньки по садках.
I Надька Винникiвна сидит над сво©м вишиванням, влаштувавшись неподалiк
од колодязя пiд вишнею шпанкою, де все гiлля облите червоним. Мати сво му
улюбленому заняттю вiддалась, голкою блиска , ще один рушник готу комусь,
а Дитинча, притулившись бiля материних нiг, позира звiдти на нас одним
оком, карим, сторожким, як це бува в пiдраненого перепеляти, коли воно,
вискочивши з-пiд коси, вiдбiга десь по стернi, втiкаючи вiд гостро©
сталi, ще сподiваючись знайти якийсь кущик для захисту, хоч степи вже
довкруг на всi гони лежать у снопах.
Дурне перепеля, нiхто ж тобi не загрожу ...
- Не бiйся ©х, - каже Надька доньцi, згодом пiдходячи до нас з мискою
червоних, блискучих вишень. - Куштуйте, хлопцi. А ти ©х не лякайся,
Настусю. Як пiдеш до школи, вони тебе ще й боронитимуть. Будете ж, хлопцi,
боронити ©©?
- Будемо, будемо, - вiдповiда мо хором, твердо переконанi в правдивостi
сво © обiцянки.
- Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? - зацiкавлю ться Надька.
Так, буде, з Кам'янського при©хав, охоче розповiда мо ©й, зараз школу
щiткою вибiлю , а з осенi вiзьметься за нас. Худий такий, чорнявий та
меткий... При школi, в сусiдствi з Андрi м Галактiоновичем, оселивсь.
Книжок iз собою привiз цiлi вузли, та ще на чому - на велосипедi! Вперше
таке нiкельоване рогате диво бачить Тернiвщина. Хто добре вчитиметься,
того новий учитель обiця на велосипедi покатати...
- Яспо тобi, Настусю? - весело зверта ться Надька до сво © донечки. -
Цi © осенi й тебе запишу до школи, щоправда, годочкiв тобi ще не набiгло.
- А ви набавте, - радить котрийсь знавець iз нашо© пастушачо© ватаги,
може, навiть окозамилювач майбутнiй.
- Нi, обманювати не будемо, - вiдказу Винпикiвпа, може, й так
приймуть. Та ще як гарненько попросимо, правда ж, Настуню? Ти згодна?
Пiдемо записуватись?
Дiвча помiтно свiтлiша на виду, стримано кива матерi: згодне воно.
Але ж таке мале що, пуп'янок, а не людина. Одначе дiдусь ©©, Роман,
мабуть, бачить дiвчатко це вже великим, бо коли вiн виходить iз садка на
наш гомiн, ще здаля на ходу знiмаючи з голови пасiчницький каптур iз
сiткою, то найперше кида лагiдний погляд на свою улюбленичку.
- Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - каже господар, i нам,
хлопчакам, подоба ться цей його жарт.
Та раптом дiвча нахмурю ться, як звiреня: щось нагледiло... Ага, Мина
Омелькович iде, кудись па Вигурiвщину Чимчику чи, може, й далi, на
Козельськ. I, мабуть, теж спрагу вiдчув, бо заверта просто сюди, до
Ромапового колодязя. Латаний-перелатаний, наближа ться з торбою, наче
старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився
в таке дрантя, бо ж бiднiсть свою вiн охоче виставля напоказ, вважа ©©
нiби паспортом, вищiстю, перевагою, ледве чи не заслугою! "Дурень, хто
злиднiв соромиться, - час вiд часу просвiща Мина громаду. - То колись
було, а пiд сучасний мент злиднi тво© - це сила!.." Сiро-бурий картуз ще,
певне, царських часiв, сидить на головi в Мини кандибобиром, шия, нiби в
циркового борця, круто втягнута в плечi, - всi знають: Мина хоч ростом i
не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить.
- Ну, як тут бджолиний отаман? Все багатi ? - каже Мина замiсть
здоровкання i, пiдступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п' з цебра.
Потiм, розмашисте втершись рукавом, обведе садок пильним прицiнливим
поглядом i - до господаря:
- Яблук да ш нарвати?
- Ще зеленi.
- А меду?
- Ще молодий.
- Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! - апелю Мина до
нас, босоногих, а тодi знову давай доскiпуватись до Винника: - Признайся,
вони й з мо © дерези тобi взяток носять?
- З дерези найбiльше, - без усмiшки вiдказу господар.
- А то нi? - хмуриться Мина. - 3 кожного соняха, з усiх бур'янiв
тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он бiльше дюжини... Ще
й Мамая того посадив. - Намальований па одному з вуликiв козак-бандурист
чомусь особливо лютив Мину Омельковича. - Хитра мармиза, вгадай, що вiп
дума , той колдун... Це все вiй бджiл тво©х намовля , щоб бiльше носили?
Бо дуже вони в тебе роботящi.
- Ледачих серед бджiл нема.
- А ще, кажеш, без наймано© працi обходишся? I це ти не iкс-плуататор?
Не визискувач? Хто батракiв заводить, а па тебе, святенького, бджоли
батрачать - хiба тут велика рiзниця?
- Як на мене - велика.
- Та ще ж i податку з пасiки нiякого? Хитро задумано, одначе й ми не
слiпi. Я ось розповiм у районi, як у нас умiють тут маскуватись, як деякi
людцi, бджолинi отамани, натягують на себе Мамаеву машкару. Перед усiм
зльотом войовничих безвiрникiв викрию - хай знають про наших святих та
тихих...
Мина Омелькович вiдомий у нас як "сiлькор Око", найохочiше вiн допису
до газети, що так i зветься "Войовничий безвiрник", хоча в Тернiвщину ця
газета потрапля лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам ©© принесе, щоб
потiм пiд крамницею крутити з не© товстеннi сво© цигарки, заодно
пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу
"Прогрес", який прода ться лише з кременчуцькою махоркою разом.
Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як вiн викриватиме в
районi бджолиного отамана, "iкс-плуата-тора", спершу викликають у Надьки
насмiшкувату мiну, однак по якiйсь хвилi лице ©й захмарю ться тривожною
задумою.
- Чого ви такий злий на всiх, Мино Омельковичу? - раптом зверта ться
вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. - Разом з нашим татом колись по
заробiтках ходили, а тепер... Ну що ви з ним не подiлили? Небо оте?
- З такими, як батько твiй, менi й на небi буде тiсно! - вiдповiда
Мина погрозливо. - Даватиму й на тiм свiтi ©м духопелу! Сторчака
летiтимуть iз небес на грiшну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш:
середняк твiй батько. Це сьогоднi, в даний мент, середняк, а завтра вiп
хто? Сьогоднi на нього бджоли роблять, а завтра вiп i джмелiв приручить та
пожене, щоб носили йому з усього свiту багатства. I все задарма! Зна ,
кого приручити!..
- Приручай i ти, - стримано зауважу господар. - Хiба нема де вулика
поставити? Землi ж нам революцiя порiвну дала, а що ти з нею зробив?
Кукiль розвiв!?
- Хай i кукiль, тво яке дiло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу?
Ось мо все! - Мина пiдхоплю торбу. - В багачi не пнусь! А ти домудру шся
тут. Доберемось i до таких! Потрусимо!
- Не лякай, Мино. Перед законом ми рiвнi.
- Нiчого собi рiвня... В мене в карманi блоха на арканi, а ти? В медах
купа шся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залiзом укри ш?
- Вкривай i ти.
- Свою чи вкрию, а твою розкрию! I нiякi грамоти тебе не врятують!..
Це Мина ма на увазi ту грамоту, що ©© за пiдписом самого Петровського
Винник Роман одержав позаторiк на окружнiй виставцi за сво© досягнення в
садiвництвi та бджолярствi.
Мовчить господар. Iншим разом назвав би Мину "свистуном": тобi, мовляв,
що не дай, усе просвистиш, - а зараз мовчить, поринув у задуму. I ми
сто©мо знiченi, почува мось нi в сих нi в тих.
- Буде тут, буде дiловi - покрику Мина, поглядаючи пiдбадьорливо на
нас, хлопчакiв. - Якi не , а дiждемось свого менту! Новий учитель ось до
вас, хлопцi, прибув, па мiсце того тюхтiя. Але... Може, хоч цей навчить,
як нам з опортунiстами боротись!.. I сiлькор Око ще сво слово скаже. Це
тут з нього посмiховисько роблять, а там, у районi, голос його силу ма .
Ще вiзьмемо за душу всiх, хто на дурняк нажива ться. Горлянку не одному
передавимо! Не радi будуть нi садкам, нi ставкам, нi сво©й "святiй
худiбцi"...
- Заздрiсть тебе, Мино, заслiплю , - каже господар сумовито.
- Хто з нас та чим заслiплений - завтрашнiй день покаже, - вiдповiда
Мина впевнено. - Завтра може виявитись, що сiлькор Око якраз бачить далi
за всiх вас уперед!.. Таке бачить, що Мама вi тво му й не снилося!..
Доки Мина розбалаку , дiвча Надьчине злякано до матерi тулиться,
хова ться за спiдницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом
неабияк ©© пастрагпу , степову й без того дикувату дитину. Коли Мина
розiйдеться ось так, що аж бiлками сердито поблиску , тодi й нам,
хлопчакам, його трохи боязко, тодi вiриться навiть, що Мина свого часу був
здатен когось там у повiтi гирею вбити. Подейкували в Тернiвщинi, що в
розпал громадянсько©, коли буржу©в-крамарiв у Козельську трусили, заскочив
нiбито Мина ще з кiлькома до котрогось тамтешнього крамаря вночi, пiдняв
переляканого з постелi: "Золото на стiл! Махновцям на лопатi з вiкна
подавав, а вiд нас хова ш?" Оскiльки ж той дiлитися статками не захотiв
чи, можливо, ранiше з нього все золото витрусили, - Мина, вигнавши сiм'ю в
другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цiлу нiч кидав
гирями в нього, хоч золото на столi так i не з'явилось... Сам Мина щораз
уника мови про тi чортзна-колишнi гирi, навiть сердиться, якщо хто пробу
розпитувати, а дружина його, яскраво© вроди молодиця, запевня , що
вибрехано це на Мину, не було такого, не мiг вiн людину, хоч i крамаря,
самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитi
Мина Омелькович, накiбчиться на когось, аж посiрiвши вiд лютi, то можна i
в тi його скаженi гирi повiрити...
Вже зiбравшись iти, Мина подобрiлим голосом знову зверта ться до
господаря:
- Ну ти не той... Покричали i досить. А щодо меду... Кажуть, вiд меду
здоров'я людини ста ведмежим? Так не поскупись - винеси Минi па дорогу
окомелок щiльника, знаю ж, качав... Бджоли тобi завтра ще принесуть!
I чу у вiдповiдь:
- Хай принесуть i тобi.
- Не даси?
- Бджолу проси, хай вона тобi дасть.
А бджола одразу й почула! Та не одна, а хмара ©х з'явля ться бiля
колодязя, мовби за якимось та мним бджоляревим знаком. Можливо, принесений
Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджiл Минин крик та
оздоба, бо злiсть людська бджолам теж нiбито переда ться, - так воно чи
нi, а тiльки Романове вiйсько, мовби по тривозi пiдняте, з жалами
напоготовi, вже густо закружляло поблизу, загуло сердито, та якраз над
Миною Омельковичем!
- Ти ба! Де ©х в чортячого батька стiльки набралось?
Сiлькор Око давай вiдмахуватись обома руками, та це бджiл не
вiдлякувало, навпаки, пiддало ©м завзяття, вони й пiдмогу пiдкликали, ще
сердитiше цiлим ро м над Миною загули, i котрась, таки влучивши мент,
шпигонула Мину в зашийок, а ще якась загнала жало пiд самим оком, аж
бiдолаха скрикнув i, затуляючись рукавом, кинувся навтьоки.
Вiдбiг вiд колодязя й зупинивсь, лаючись:
- А виздихали б вони тобi всi! Не бджоли, а чорти якiсь! Та втихомир ти
©х!
Ми, дiтлашня, просто падали вiд реготу, i Надька смiялась сво©м
клекотливим красивим смiхом, а дядько Роман теж звеселiвши, провiв, як
чаклун, у бiк пасiки рукою:
- Ану, бджоли, додому! Киш! Киш! I вони одразу й... вiдлетiли!
Втихомирились зовсiм. Потягли до вуликiв свiй приспоко ний гул.
Отже, на Фондовi землi!
Ще звечора ця новина сколихнула нашi дитячi душi. Ми довго не спимо,
тiшимось наперед тим, що ма статися завтра: дорога, далеч i те роздолля,
де наша царська, де трави в людський рiст.
Вируша мо рано, ще тiльки смужка крайнеба зазорiла нам iз-за
терпiвщапсько© гори. Споряджа мось в дорогу цiлими сiм'ями, нiби назавжди.
Взято з собою все необхiдне для далеко© мандрiвки: пiд возами подзенькують
дiйницi, на возах вмощено барильця та тикви з водою, харчi, казани. Ззаду
до возiв корови прив'язанi, наче на ярмарок ©х ведуть. Попереду всi ©
валки, прокладаючи нам дорогу в той фондовий рай, побiг цуцик Заболотних,
наш загальний улюбленчик на ймення Букет. Рудий, чи навiть бурий, паче
трохи пiдсмалений, з хвостиком, бадьоро закрученим догори, вiн, той Букет,
не зраджував нас i в труднi часи, коли ми з Кириком не могли бути разом,
коли цiлими днями, блукаючи самотою по межах, знудишся, бувало, заскнi ш
так, що аж плакати хочеться, бо нiде ж поблизу живо© душi. Саме тодi
раптом - гледь! - бiжить, котиться вiд села до тебе дорiжкою маленький
клубочок з хвостиком, закрученим догори... Це вiн. Букет, вiдчувши твiй
смуток, прибiг провiдати, пiдбадьорити, щоб не скучав, щоб не занепав твiй
дух серед безлюдного степу, серед безкра©х розiмлiлих нив. Покрутиться
бiля нiг, полащиться, повсмiха ться тобi сво ю собачою усмiшкою (вони ж
умiють всмiхатись!), але триватиме гостювання недовго, лише доки ма ш при
собi окрайчик хлiба, а як окрайчика не стало, облизався Букетик, вибачивсь
перед тобою поглядом, i знов хвостик бубликом - подавсь до села. Важко на
Букета за це навiть i ображатись, адже в нього сво© обов'язки, йому, крiм
Кирика й тебе, ще когось треба провiдати. Букет зна , де хто пасе i хто
хто. А тепер ось вiн весело проклада нам путь на Фондовi землi, так
упевнено побiг собачою ристю вперед, наче вже й ранiше бував там i зараз
бiгти йому цим шляхом не первина. Випужне на бiгу ранню перепiлку з-пiд
росяного жита, поженеться за нею, дзявкнувши кiлька разiв, а тодi й до нас
озирнеться на вози: "Бачите, який я хоробрий, як мене бояться? Все птаство
вiд мене хто куди!" Шлях старий, вторований, що про нього в пас кажуть:
битий шлях, вiн то запада в яри, де колись пiдстерiгали людей розбiйники
(а зараз можна спокiйпо води з криницi напитись), то знову вилазить з
байракiв, видира ться на горби, де свiт нам усе бiльша й бiльша , i разом
з ним нiби бiльшими ста мо й ми, дiтлахи. Подорож трива довго, з
Терпiвщини ви©хали, ще в небi й вранiшня зоря блищала i ноги в усiх були
мокрi вiд рос, а до мiсця доплуга©шлись - сонце пiдбилось ген-ген, зате
все, чого ждали, справдилось повнiстю: тут таки воля-роздолля, тут рай!
Бiля Тернiвщини теж степи, але там вони в латочках пив, покраянi,
помежованi, а цi Фондовi землi - рiвна рiвнина, без ярочка, без горбочка,
вiдкрились перед тобою простором наче на тисячу верст i весь той простiр у
травах високих, квiтучих, у дикiм привiллi, може, й не ораний цей степ
нiколи, плуга не знав, i нiчия коса, мабуть, тих трав не торкалась! Одразу
ж пустили корiв - хай бредуть, порозпрягали й коней - хай пасуться! Корови
без налигачiв, конi без пут, вiльнi, нестриноженi, а ми, малеча, вiльнiшi
аа них усiх! Ще вчора скнiли, нудились по межах, а зараз нетямимось вiд
щастя, ми iюрозбiгались у травах, пада мо й кача мось, лящимо, залоскочеш,
перекрику мось. Букет стриба коло нас, охоплений теж нашим настро м, i
лящить так само щасливо, як i ми.
Потрапили ми на iншу планету. Тут зовсiм iнакше свiтовiдчуття, iншi
вимiри часу, нам хотiлось би зоставатись тут вiчно! Нема й близько
недобрих людей, нема злих пристрастей, всi, як i личить тим, що в раю,
усмiхненi, лагiднi, жодна з матерiв нi на кого не свариться, нiхто нi на
кого не сердиться, жоден з батькiв не гримне на нас за всi оцi пустощi.
Тут гнiву нема, тут всi добрi, всi мiж собою мов брати та сестри i, може,
так буде завжди? Чути сталi передзвiн, то, випроставшись, нашi тернiвща-ни
коси мантачать, голосно пережартовуються, ану ж бо, як старатиметься Мина
Омелькович, бо коли це комуна, то тут не вiдставай, гав не лови, iнакше
ззаду чиясь коса ненароком i п'яти пообтина. Отже, i з перекуром,
чоловiче, не спiши, тримай ручку, клади покiс на совiсть, в гуртi такий
закон...
Виступа пас немало - Аж дванадцять косарiв!.. Косим клевер, косим
трави на комулiвськiй землi!..
Могли б навiть тако© заспiвати тернiвщани, натхнепi цим роздоллям, та
хоч i не до спiву поки що, люди бiльше хекають мовчки при такiй роботi,
зате ©хнi коси спiвають здружено, в злагодi, спiвають трави, лягають
рiвним покосом, що йому, зда ться, й краю не буде, - десь аж пiд
небосхилом можуть собi вiльно вганятися в буйну рослиннiсть нашi зрошенi
потом косарi...
А ми лежимо серед трав запашних, високих, нам аж млосно серед ©хнього
сонячного духу. Квiття па вершечках трав погойду ться над тобою десь аж у
небi, бо тут навiть i не питай, чи далеко до неба, тут воно хоч яке
високо, але мовби для тебе досяжне, блакитнi все небо привiтно, смi ться
до нас сво ю сяючою просторiнню: я ваше, я прикриваю вас вiд усього
лихого! I лише де-не-де по обрiях з глибини блакитi ледь помiтно
срiбляться хмари-оболоки, що у нас ©х названо: дiди... Мудрi, добрi дiди,
спокiйно Свiтяться вони з висот сво©ми чистими бородами, чатують дитяче
оце наше раювання i нiби всмiхаються лагiдно з-пiд обрi©в до нас: ви тут,
пуп'янки, нiчого пе бiйтесь, вiльно купайтесь в цих травах щастя,
розкошуйте, доки малi...
Надивившись у небо, знову табунцем зрива мось па ноги, бiга мо,
пусту мо, на радощах борюка мось, котресь знайшло козельцi - ©х можна
©сти, iнше загледiло ящiрку, гука : "Сюди!" А Петро, дядькiв Семенiв
лобань, напередоднi острижений налисо (за що й був одразу прозваний
Котовським), уявивши себе кимось, пiшов i пiшов "рубати", збива лозиною
голови будякiв, ©х тут безлiч серед моря теплих некошених трав, стоять, в
колючки одягнутi, i всi в малинових волохатих шапках. А де Петро з
хмизиною пройшов, там уже вони без шапок. Стане, розмахнеться, кресь!
кресь! сво ю "шаблею" - i нема, покотилась будякова голова в траву.
- Ич, червоний козак! - озирнеться котрийсь iз косарiв. - Руба без
промаху. Тiльки ж i будяку жити хочеться...
Все далi й далi вiд возiв нашi корови та конi, а слiдом за ними
вiддаля мось i ми, пастушата. От де розкiш! Зда ться, скiльки не йди, все
будуть трави й трави, гадюк нема, i нiчого тобi пе страшно, бо ж тiльки
жайворонок над тобою дзвенить у високостi та ще якiсь невидимi iстоти,
можливо, що якраз янголята з крильцями, наскрiзь прозорi, просто ефiрнi
створiння, виповнюючи все пебо, стиха лад тобою спiвом бринять...
Озирнувшись, бачимо як косарi нашi ген-ген далеко серед трав гострять
коси, зблискуючи пими на сонцi, а потiм, один за одним ключем журавлиним,
знов рушають, заглиблюючись в нiколи ранiше не кошений простiр.
Так гарно довкола, що навiть смуток на мить торкне дитячу душу: жити б
тобi жайворонком над цим квiтучим степом чи копиком-стрибунцем у травi, -
вопи ж тiльки радiсть i знають...
Паша тут - куди вже кращо©. Зда ться б, пастися нашим коровам i з мiсця
не сходити, одначе, як i серед людей, з-помiж них також рiзнi натури: та
сумирно пасеться, а iнша, вреднюща, задерла голову, й понесло ©©
хтозна-куди, бачите, ©й тут не так, вважа , що десь там, на краю свiту,
буде ©й краще.
- А куди ж то тебе трясця понесла? - гука на свою рябу Катря
Копайгора, але корова й вухом не веде. - А щоб ти здохла! - I Катря, ця
довгонога, забiякувата наша товаришка, що в не© . голова завжди
розкуйдана, блискаючи жижками, пуска ться коровi навперейми. Ох, ця Катря!
Дарма, що худюща, як жердина, проте руки ма жилавi i вдачею безстрашниця,
з усiма хлопцями в школi на перервi б' ться, найменшо© образи не прощав
нiкому.
- А мене ви впiзна те?
Iз моря трав виника маленька постать Кириково© сестри Ялосоветки, на
нiй вiнок iз волошок синi довкруг чола. Зовсiм iнша стала у вiнку,
оновилася, просто юна царiвна з-помiж високих трав! Личко блiде, синцi пiд
очима, бо ще з зими дiвча захарчоване, але в поглядi зараз веселiсть, а
той вiнок волошковий - вiн ©й найбiльше дода краси.
I хлопцi, й дiвчата - ми разом кида мось до Ялосоветки, розгляда мо не
так ©©, як вiнок:
- Тебе хоч малюй у цьому вiнку!
- Мiж волошками вплела, бач, ще й бiленьких ромашок...
- Сама сплела?
- А хто ж?
- Навчи й мене! - просить Гришуня, синок Мини Омельковича, чорнявий
тонковидий хлопчик, що, пiдростаючи, ста , на думку тернiвщан, разюче
схожим на якогось там учителя музики з колишнього панського ма тку.
- Дай менi одягнути хоч на хвильку, - тягнеться рукою Гришуня до вiнка,
однак Ялосоветка не да .
- Вiнки для дiвчат, а тобi, Грицику, личив би бриль, розсудливо каже
мала Заболотна. - Ти ж хлопець... А я i бриль умiю плести...
От вам i Ялосоветка! Справжнiй солом'яний бриль - це ж те, що кожному з
нас тiльки сниться, а це ось дiвча могло б тобi його виплести хоч i
зараз... Десь навчилось, вiдганяючи цiле лiто гусей вiд розстелених на
левадах полотен. Чи брати-строковики взимку навчили? Бо з хуторiв вони
повертаються восени, хоч босi, зате щоразу в нових брилях.
- Найперше я для Кирика виплету, - каже Ялосоветка, глянувши лагiдно на
брата, i ми теж переводимо погляди на Кирика, на його багатостраждальний
картузець, бiля якого тiльки маленький огризок козирка телiпа ться.
Щасливець цей Кирик! Завдяки сестрi, сьогоднi вiн буде в брилi золотому,
крислатому, як у Ромапа-степового, що коли вийде з пасiки, то спеки може
не боятися: вiд його солом'яного сомбреро тiнь ляга на все обличчя, до
самих вусiв.
- Ялосоветко, пiсля Кирика й менi...
- I менi! I менi! - галасу м, лабузнимося навперо-хват.
- Будуть усiм, - великодушно обiця майстриня, i всi ми вже бачимо себе
в брилях золотих, що незабаром вродяться тут i все лiто прикриватимуть
нашi висмаленi сонцем лоби.
Ялосоветка iз сво©м умiнням та ще в сипiм вiночку сьогоднi для нас нiби
долею послана: хто мiг сподiватись, що повернемось додому в такiй обновi?
Що золотiтиме на тобi для будня й для свята, захищатиме вiд сонця i вiд
дощу!
- Не гайся ж, Ялосоветко, берись!..
- Менi для цього колiнець треба, - роздуму дiвча. - Iз жита колiнець.
Де ж тут жито? Кругом трави й трави, суцiльна розкiш квiтучого
рiзнотрав'я, i тiльки де-не-де над цi ю зеленою повiнню трав пробива ться
випадковий житнiй колосок. Дикий, один. Цього нiяк не достатньо. Аж там
он, ген-ген, де кiнчаються Фондовi землi, щось голубi ... й-же- й, то
голубiють смугою жита. До них! Жита саме половiють, кожен колосок у сивiм
пилку, туманцем повитий. Кирик першим кида ться ламати колiнця, спiшить i
Гришуня, хапаюсь i я - кому ж охота без бриля лишитись? Для плетiння
годиться тiльки середн колiнце стебла, найбiльше, з довгою блискучою
стрiлкою. Хруп! Хруп! - вiдламу ш стебло знизу, вiдламу ш зверху, i вже
воно, очищене, блищить у тебе в руцi, саме таке, як треба: стрiлчасте,
довге, зелено-голубе.
Жмуток таких колiнець бiгцем принесено, покладено перед Ялосоветкою.
- Такi?
- Авжеж. Ви тенор тiльки гедзiв вiд мене ганяйте, щоб по лiдiюлiкали...
I в ©© тоненьких руках уже так моторне, так жваво плететься бриль!
Стрiчка в нас на очах просто виплива в дiвчинки з-помiж пальцiв, а вопа
стара ться, аж губи закусила, в роботу вся поринула ця наша юна майстриня
у волошковiм вiнку, що про нього вона зараз, за працею, уже, видно, й
забула.
- Ось так учетверо, - вона показу нам зразок, - а так ось буде
ушестеро... Це якщо без зубцiв, а ще ж можна i з зубчиками, як у
Романа-степового... В нього то якраз зубчиками. Правда, гарно виходить?
Захоплено дивимось на свою чудодiйпицю, на ©© дивовижно вмiлi, рухливi,
такi ловкенькi пальцi. Зубчата красива стрiчка майбутнього Кирикового
бриля довша й довша , а ми один з-поперед одного бiга м до жита,
щасливо-запобiгливо кладемо перед Ялосоветкою колiнця, - хай тiльки плете!
I гедзiв ганятимем, i вiд сонця заступатимем, щоб у голову ©й не пекло,
зате ж додому повернемось в новiсiньких крислатих брилях, - дива буде на
всю Тернiвщину! Ми фантазу мо та вiдганя мо гедзiв, а Ялосо-ветка тим
часом трудиться, вся в самозабуттi сво © житньо© творчостi, стебельця в
руках тiльки змигують, стрiчка в' ться аж до землi, - чи не такою довгою
вопа станс, як отi стрiчки, що ©х колись козак дарував сво©й нарече-пiй?
Iз зимових розповiдей тернiвщанських бабусь зна мо, що добрий козак мав
звичай подарувати сво©й дiвчинi стрiчку, яка сягала б вiд шпиля дзвiницi
аж до землi, - чи не таку оце й Кирикова сестричка замислила виплести для
кожного з нас?
За нами затримки не буде, понахилявшись, вибира мо, пода мо ©й стебла
найкращi. Заклопотанi сво©м заняттям, ми якось не встигли й подумати, що
жито це чи сь, комусь воно належить, по той бiк нив видпiються хутори з
осокорами. Та що нам зараз вони!.. А мали б ми пильнуватись... Бо й не
зчулись, як зовсiм зненацька випiрнув iз жита, нiби з землi вирiс, рудий
парубiйко, видно, хазяйчук, вихопивсь задиханий i - до нас! З вуздечкою в
руцi, в чоботях, бiльших за себе, став над Ялосоветкою, впрiлий,
приголомшений до краю. Жовтi очi шулiки - такi були в нього очi. Якусь
мить вiн з жахом дивився на складенi на землi житнi стебла та на жмутик
обчищених готових колiнець, що лежали в Ялосоветки в пеленi.
- Ах ти ж! Уб'ю! - I з розмаху оперiщив Ялосонотi;у вуздечкою по
головi, по вiнку.
Не встигла вона й крикнути, зацiпенiвши вiд жаху, як Сатанчук той з
пiною на губах кинувся товкти, знесамовитiло топтати ©© ногами.
- Розчавлю! Скатую! - Вiн аж захлинався вiд лютi, вже не було перед
нами людини, навiть подоби ©©, тiльки Гримаса сказу змi©лась па розбряклiм
обличчi та мелько-тiли рудi, в засохлiй гнояцi чоботи, що слiнма топчуть
б'ють дiвчинку попiдбiччю, цiлячись у живi©, у мiсця найболючiшi, аж
майнуло в думцi: "Хоче вiдбити печiнки!.." Нам нiби попоночiло одразу в
вiчу: уб' ж, таки вб' !
- Ряту-у-йте! Ялосоветку вбивають! - галаснули ми на весь степ.
Хутiрський бандюга тепер кинувся вiд не© до нас, його вуздечка
дiставала то одного, то другого, та, на щастя, де взявся Кирикiв цуцик,
пiдлетiв, увесь настовбурчений та давай безстрашно хапати бандюгу за
халяви, за штани, не бiйтесь, мовляв, його, я ж ось не боюсь! Це й нам
одразу пiддало духу, Кирик, нагнувшись, кинувся лобом уперед на нападника,
а Катря iз-за спини кiшкою вчепилась у нього, намагаючись навiть гризнути
за руку, що затисла вуздечку, ми теж, як гедзi, стали налiтати на
глитайчука зусiбiч, а вiн крутився серед нас, захеканий, впрiлий, в
патьоках поту, слiпо перiщив вуздечкою першого-лiпшого, кого тiльки
вдавалось дiстати.
- Г-гах, ви ж, торбешники слобiдськi! - вiн аж давився власною люттю. -
Я вам покажу созу! Всiх перетрощу! Всiх перекалiчу!
А ми, ледь вив'юнюючись з-пiд вуздечки, з-пiд товстих залiзних ©©
вудил, i далi лементували на всi голоси, волаючи до наших, до всього
степу:
- Ряту-у-йте! Сюди! Сюди!..
Косарi, що почули нас iз першого погуку, були тепер уже близько, до
нас, очманiлих, долинав iз-за спин рятiвний ©хнiй гомiн, ось тут i
глитайчук нiби трохи отямивсь, зачувши небезпеку, загледiвши, як пiднятi
коси, наближаючись, на сонцi горять. На очах вiн одразу поменшав, рука з
вуздечкою опустилась, крок за кроком задкував вiн у бiк межi, а потiм, не
кажучи слова, круто обернувшись, з мiсця шугонув у гущавiнь, безслiдно
зник у тих самих житах, з яких i з'явився.
XIII
Все, як i досi...
Лiто.
Шарiють вишеньки по садках.
I Надька Винникiвна сидит над сво©м вишиванням, влаштувавшись неподалiк
од колодязя пiд вишнею шпанкою, де все гiлля облите червоним. Мати сво му
улюбленому заняттю вiддалась, голкою блиска , ще один рушник готу комусь,
а Дитинча, притулившись бiля материних нiг, позира звiдти на нас одним
оком, карим, сторожким, як це бува в пiдраненого перепеляти, коли воно,
вискочивши з-пiд коси, вiдбiга десь по стернi, втiкаючи вiд гостро©
сталi, ще сподiваючись знайти якийсь кущик для захисту, хоч степи вже
довкруг на всi гони лежать у снопах.
Дурне перепеля, нiхто ж тобi не загрожу ...
- Не бiйся ©х, - каже Надька доньцi, згодом пiдходячи до нас з мискою
червоних, блискучих вишень. - Куштуйте, хлопцi. А ти ©х не лякайся,
Настусю. Як пiдеш до школи, вони тебе ще й боронитимуть. Будете ж, хлопцi,
боронити ©©?
- Будемо, будемо, - вiдповiда мо хором, твердо переконанi в правдивостi
сво © обiцянки.
- Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? - зацiкавлю ться Надька.
Так, буде, з Кам'янського при©хав, охоче розповiда мо ©й, зараз школу
щiткою вибiлю , а з осенi вiзьметься за нас. Худий такий, чорнявий та
меткий... При школi, в сусiдствi з Андрi м Галактiоновичем, оселивсь.
Книжок iз собою привiз цiлi вузли, та ще на чому - на велосипедi! Вперше
таке нiкельоване рогате диво бачить Тернiвщина. Хто добре вчитиметься,
того новий учитель обiця на велосипедi покатати...
- Яспо тобi, Настусю? - весело зверта ться Надька до сво © донечки. -
Цi © осенi й тебе запишу до школи, щоправда, годочкiв тобi ще не набiгло.
- А ви набавте, - радить котрийсь знавець iз нашо© пастушачо© ватаги,
може, навiть окозамилювач майбутнiй.
- Нi, обманювати не будемо, - вiдказу Винпикiвпа, може, й так
приймуть. Та ще як гарненько попросимо, правда ж, Настуню? Ти згодна?
Пiдемо записуватись?
Дiвча помiтно свiтлiша на виду, стримано кива матерi: згодне воно.
Але ж таке мале що, пуп'янок, а не людина. Одначе дiдусь ©©, Роман,
мабуть, бачить дiвчатко це вже великим, бо коли вiн виходить iз садка на
наш гомiн, ще здаля на ходу знiмаючи з голови пасiчницький каптур iз
сiткою, то найперше кида лагiдний погляд на свою улюбленичку.
- Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - каже господар, i нам,
хлопчакам, подоба ться цей його жарт.
Та раптом дiвча нахмурю ться, як звiреня: щось нагледiло... Ага, Мина
Омелькович iде, кудись па Вигурiвщину Чимчику чи, може, й далi, на
Козельськ. I, мабуть, теж спрагу вiдчув, бо заверта просто сюди, до
Ромапового колодязя. Латаний-перелатаний, наближа ться з торбою, наче
старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився
в таке дрантя, бо ж бiднiсть свою вiн охоче виставля напоказ, вважа ©©
нiби паспортом, вищiстю, перевагою, ледве чи не заслугою! "Дурень, хто
злиднiв соромиться, - час вiд часу просвiща Мина громаду. - То колись
було, а пiд сучасний мент злиднi тво© - це сила!.." Сiро-бурий картуз ще,
певне, царських часiв, сидить на головi в Мини кандибобиром, шия, нiби в
циркового борця, круто втягнута в плечi, - всi знають: Мина хоч ростом i
не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить.
- Ну, як тут бджолиний отаман? Все багатi ? - каже Мина замiсть
здоровкання i, пiдступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п' з цебра.
Потiм, розмашисте втершись рукавом, обведе садок пильним прицiнливим
поглядом i - до господаря:
- Яблук да ш нарвати?
- Ще зеленi.
- А меду?
- Ще молодий.
- Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! - апелю Мина до
нас, босоногих, а тодi знову давай доскiпуватись до Винника: - Признайся,
вони й з мо © дерези тобi взяток носять?
- З дерези найбiльше, - без усмiшки вiдказу господар.
- А то нi? - хмуриться Мина. - 3 кожного соняха, з усiх бур'янiв
тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он бiльше дюжини... Ще
й Мамая того посадив. - Намальований па одному з вуликiв козак-бандурист
чомусь особливо лютив Мину Омельковича. - Хитра мармиза, вгадай, що вiп
дума , той колдун... Це все вiй бджiл тво©х намовля , щоб бiльше носили?
Бо дуже вони в тебе роботящi.
- Ледачих серед бджiл нема.
- А ще, кажеш, без наймано© працi обходишся? I це ти не iкс-плуататор?
Не визискувач? Хто батракiв заводить, а па тебе, святенького, бджоли
батрачать - хiба тут велика рiзниця?
- Як на мене - велика.
- Та ще ж i податку з пасiки нiякого? Хитро задумано, одначе й ми не
слiпi. Я ось розповiм у районi, як у нас умiють тут маскуватись, як деякi
людцi, бджолинi отамани, натягують на себе Мамаеву машкару. Перед усiм
зльотом войовничих безвiрникiв викрию - хай знають про наших святих та
тихих...
Мина Омелькович вiдомий у нас як "сiлькор Око", найохочiше вiн допису
до газети, що так i зветься "Войовничий безвiрник", хоча в Тернiвщину ця
газета потрапля лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам ©© принесе, щоб
потiм пiд крамницею крутити з не© товстеннi сво© цигарки, заодно
пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу
"Прогрес", який прода ться лише з кременчуцькою махоркою разом.
Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як вiн викриватиме в
районi бджолиного отамана, "iкс-плуата-тора", спершу викликають у Надьки
насмiшкувату мiну, однак по якiйсь хвилi лице ©й захмарю ться тривожною
задумою.
- Чого ви такий злий на всiх, Мино Омельковичу? - раптом зверта ться
вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. - Разом з нашим татом колись по
заробiтках ходили, а тепер... Ну що ви з ним не подiлили? Небо оте?
- З такими, як батько твiй, менi й на небi буде тiсно! - вiдповiда
Мина погрозливо. - Даватиму й на тiм свiтi ©м духопелу! Сторчака
летiтимуть iз небес на грiшну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш:
середняк твiй батько. Це сьогоднi, в даний мент, середняк, а завтра вiп
хто? Сьогоднi на нього бджоли роблять, а завтра вiп i джмелiв приручить та
пожене, щоб носили йому з усього свiту багатства. I все задарма! Зна ,
кого приручити!..
- Приручай i ти, - стримано зауважу господар. - Хiба нема де вулика
поставити? Землi ж нам революцiя порiвну дала, а що ти з нею зробив?
Кукiль розвiв!?
- Хай i кукiль, тво яке дiло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу?
Ось мо все! - Мина пiдхоплю торбу. - В багачi не пнусь! А ти домудру шся
тут. Доберемось i до таких! Потрусимо!
- Не лякай, Мино. Перед законом ми рiвнi.
- Нiчого собi рiвня... В мене в карманi блоха на арканi, а ти? В медах
купа шся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залiзом укри ш?
- Вкривай i ти.
- Свою чи вкрию, а твою розкрию! I нiякi грамоти тебе не врятують!..
Це Мина ма на увазi ту грамоту, що ©© за пiдписом самого Петровського
Винник Роман одержав позаторiк на окружнiй виставцi за сво© досягнення в
садiвництвi та бджолярствi.
Мовчить господар. Iншим разом назвав би Мину "свистуном": тобi, мовляв,
що не дай, усе просвистиш, - а зараз мовчить, поринув у задуму. I ми
сто©мо знiченi, почува мось нi в сих нi в тих.
- Буде тут, буде дiловi - покрику Мина, поглядаючи пiдбадьорливо на
нас, хлопчакiв. - Якi не , а дiждемось свого менту! Новий учитель ось до
вас, хлопцi, прибув, па мiсце того тюхтiя. Але... Може, хоч цей навчить,
як нам з опортунiстами боротись!.. I сiлькор Око ще сво слово скаже. Це
тут з нього посмiховисько роблять, а там, у районi, голос його силу ма .
Ще вiзьмемо за душу всiх, хто на дурняк нажива ться. Горлянку не одному
передавимо! Не радi будуть нi садкам, нi ставкам, нi сво©й "святiй
худiбцi"...
- Заздрiсть тебе, Мино, заслiплю , - каже господар сумовито.
- Хто з нас та чим заслiплений - завтрашнiй день покаже, - вiдповiда
Мина впевнено. - Завтра може виявитись, що сiлькор Око якраз бачить далi
за всiх вас уперед!.. Таке бачить, що Мама вi тво му й не снилося!..
Доки Мина розбалаку , дiвча Надьчине злякано до матерi тулиться,
хова ться за спiдницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом
неабияк ©© пастрагпу , степову й без того дикувату дитину. Коли Мина
розiйдеться ось так, що аж бiлками сердито поблиску , тодi й нам,
хлопчакам, його трохи боязко, тодi вiриться навiть, що Мина свого часу був
здатен когось там у повiтi гирею вбити. Подейкували в Тернiвщинi, що в
розпал громадянсько©, коли буржу©в-крамарiв у Козельську трусили, заскочив
нiбито Мина ще з кiлькома до котрогось тамтешнього крамаря вночi, пiдняв
переляканого з постелi: "Золото на стiл! Махновцям на лопатi з вiкна
подавав, а вiд нас хова ш?" Оскiльки ж той дiлитися статками не захотiв
чи, можливо, ранiше з нього все золото витрусили, - Мина, вигнавши сiм'ю в
другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цiлу нiч кидав
гирями в нього, хоч золото на столi так i не з'явилось... Сам Мина щораз
уника мови про тi чортзна-колишнi гирi, навiть сердиться, якщо хто пробу
розпитувати, а дружина його, яскраво© вроди молодиця, запевня , що
вибрехано це на Мину, не було такого, не мiг вiн людину, хоч i крамаря,
самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитi
Мина Омелькович, накiбчиться на когось, аж посiрiвши вiд лютi, то можна i
в тi його скаженi гирi повiрити...
Вже зiбравшись iти, Мина подобрiлим голосом знову зверта ться до
господаря:
- Ну ти не той... Покричали i досить. А щодо меду... Кажуть, вiд меду
здоров'я людини ста ведмежим? Так не поскупись - винеси Минi па дорогу
окомелок щiльника, знаю ж, качав... Бджоли тобi завтра ще принесуть!
I чу у вiдповiдь:
- Хай принесуть i тобi.
- Не даси?
- Бджолу проси, хай вона тобi дасть.
А бджола одразу й почула! Та не одна, а хмара ©х з'явля ться бiля
колодязя, мовби за якимось та мним бджоляревим знаком. Можливо, принесений
Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджiл Минин крик та
оздоба, бо злiсть людська бджолам теж нiбито переда ться, - так воно чи
нi, а тiльки Романове вiйсько, мовби по тривозi пiдняте, з жалами
напоготовi, вже густо закружляло поблизу, загуло сердито, та якраз над
Миною Омельковичем!
- Ти ба! Де ©х в чортячого батька стiльки набралось?
Сiлькор Око давай вiдмахуватись обома руками, та це бджiл не
вiдлякувало, навпаки, пiддало ©м завзяття, вони й пiдмогу пiдкликали, ще
сердитiше цiлим ро м над Миною загули, i котрась, таки влучивши мент,
шпигонула Мину в зашийок, а ще якась загнала жало пiд самим оком, аж
бiдолаха скрикнув i, затуляючись рукавом, кинувся навтьоки.
Вiдбiг вiд колодязя й зупинивсь, лаючись:
- А виздихали б вони тобi всi! Не бджоли, а чорти якiсь! Та втихомир ти
©х!
Ми, дiтлашня, просто падали вiд реготу, i Надька смiялась сво©м
клекотливим красивим смiхом, а дядько Роман теж звеселiвши, провiв, як
чаклун, у бiк пасiки рукою:
- Ану, бджоли, додому! Киш! Киш! I вони одразу й... вiдлетiли!
Втихомирились зовсiм. Потягли до вуликiв свiй приспоко ний гул.