Страница:
сповiстить байдужою скоромовкою, що якiсь дво невiдомих, юнак i юнка
невизначеного фаху й невизначеного пiдданства, стали на цьому хайве©
жертвою випадку, щойно загинули внаслiдок автомобiльно© катастрофи...
- Що ж це було? - каже Заболотний пiсля тривало© мовчанки похмурим,
якимось важким голосом. - Чому вони врiзались? Що ©х кинуло з потоку в оту
металеву сiть?
Нас невiдступне мучить ця загадка. Шука м пояснень, прикида мо рiзнi
варiанти, i ©х, виявля ться, може бути безлiч. Похибка руки, перевтома,
стрес, митт вий розлад нервiв? А могла ж вона, водiйка, й вiд чаду зомлiти
за кермом, вiд дорожнього перегару, мiг бути причиною загибелi й просто
напад юних пустощiв, один лиш заслiплюючий поцiлунок, що ©х коханi часом
дозволяють собi й на таких, на шалених швидкостях? А хiба не мiг це бути
вибух людсько© розпуки, наперед продуманий вiдхiд у небуття двох
звiдча них ексцентричних натур, заздалегiдь узгоджений акт самоспалення на
вогнi наркотичних райських видiнь? Навмисне чи ненароком - нiхто нам тепер
цього не скаже, нiякий коментатор не пояснить...
- А може, - раптом озива ться Лiда, - ©м просто на-стогидли нестерпнi
оцi загорожi-воль ри, що все нiяк не кiнчаються?
Може, й так... I вiдважились, врiзались на льоту, щоб прорватися до тих
недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких
забавливих просторiв далечi й неба.
XXIII
Людина протягом життя зазна докорiнних змiн: iнодi той, кого ви знали
в дитинствi, постане перед вами таким iнакшим у зрiлому чи в похилому
вiцi, що то вже, власне, будуть рiзнi люди, зовсiм рiзнi варiанти
особистостi.
Принаймнi про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певнiстю
сказати, що за кiлька передво нних рокiв вона змiнилася до невпiзнаний.
Вилюднiла, змiцнiла, з чахлого, недокрiвного створiння стала просто
красунька! Налилась здоров'ям, в характерi з'явилась веселiсть,
жартливiсть, i голос пробився спiвучий, не раз зi сцени виступала в нашому
тiсному тернiвщанському клубi, i дивувалась тодi слобода, звiдки це
пасльонове дiвча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на
тако© чарiвностi голос, що лл ться з грудей дiвчини без зусиль, без
натуги? Iншi сирi яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'©ну
вдосвiта пила iз сво©х забалкiвських верб. Батьковi Заболотних вже не
довелось чути Ялосоветку зi сцени, згас за кiлька рокiв перед вiйною -
доконала чоловiка давня, ще з фронтiв громадянсько© принесена хвороба.
Хлопцi, повироставши, порозскакувались хто куди - той у прийми пристав,
дво на кордонi десь служать, а той подався вчитись до мiста, тож
зосталась Ялосоветка в батькiвськiй хатi сама.
Коли ми, вже студенти, при©здили з Кириком додому на вакацi©,
Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощiв за брата, вказувала
дiвчатам на нього, мов на чудо: хiба ж не талант! Схiднi, найтруднiшi мови
вивча та ще одночасно i в аероклубi вчиться! Скоро аеропланом в саму
Тернiвщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бiгав
пастушком... Подруги Ялосоветчинi, тернiвщанськi нашi пiддiвки, що
повиростали швидко, мов iз води (аж ми з Кириком iнодi не могли i вгадати,
де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не однiй вiн, видно, душу
розбентежив. Бо з при©здом Заболотного-студента, зда ться, i спiви в селi
ставали гучнiшi, i вечори довшали, - допiзна вiд кутка до кутка, як i в
давнiшi лiта, заблукувала пiсня дiвоча, балками линула кудись аж на
Чернече, мовби шукаючи когось, але навiть i серед далеких вечiрнiх спiвiв
Ялосоветчин голос вирiзнявся, так що й старшi жiнки заслухались: бач, як
за лiто голос ©й висталився на буряках, на вечiрнiх шляхах iз поля...
Потiм з'явився в Тернiвщинi тракторист iз сусiднього села Микола
Винник, що доводився далеким родичем нашим тернiвщанським Винникам, i
зовсiм незадовго до вiйни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в
старiй хатi Заболотних, доки собi збудують нову. Але нову так i не встигли
збудувати - почалась вiйна. Микола пiшов на фронт у першi ж днi, i слiд
його вiдтодi пропав, - потяглися для Ялосоветки лiта майже вдовинськi.
Хтось нiбито бачив ©© чоловiка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на
днiпровськiм мосту, вважалось, нема Миколи, одначе пiсля визволення
Тернiвщини вiн раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпiталю i, тижня не
посидiвши вдома, став працювати в майстернях Озерянсько© МТС...
Ми з Заболотним зустрiлися в нашiй Тернiвщинi уже по вiйнi, коли
прибули глянути, хто ж тут пiсля всього лишивсь... Скiльки людей не
повернулось, про скiлькох iз наших ровесникiв ми тепер тiльки чули вiд
©хнiх рiдних: нема, нема, нема. Дво з Кирилових братiв теж полягли на
фронтах, i ©хнi iмена, як i багатьох iнших загиблих тернiвщан, з'являться
згодом на обелiску посеред села, а ще багатьох було згно но за дротом
першо© ж во нно© осенi, коли десятки ©х, необстрiляних, щойно
мобiлiзованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських болiт - за
колючi табiрнi загорожi, в залитi дощами соколянськi каньйони. З дiвчат
тернiвщанських, що ©х кiлькома наборами брали в Нiмеччину, повернулись iз
каторги теж далеко не всi, однi ю з перших прибула звiдти наша шкiльна
товаришка Катя Копайгора, в не©, рiшучо© та язикато©, вдома з перших днiв
виник конфлiкт з Миною Омельковичем, котрий усе доскiпувавсь, чи в Катрi
випечений номер на руцi, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим
вона доведе, що справдi була в рейху серед каторжанок?.. Сам Мина
Омелькович, перебувши кiлька мiсяцiв у Соколянах за дротом, повернувся в
Тернiвщину беззубий та напiвслiпий, у його натурi стались помiтнi змiни,
iнодi з'являлась навiть задума, i, коли ми з Кирилом зустрiли його
випадково на толоцi, вiн наче не дуже й здивувавсь нашому при©зду, тiльки
кинув якось загадково:
- Не так воно все просто, хлопцi, в життi...
Заболотний застав Ялосоветку в рiднiй хатi, на сторожi батькiвського
вогнища. Для Заболотного на той час дипломатська його дорога вже була
визначена, але додому вiн прибув ще в льотчицькiй формi, i це для сестри
стало найбiльшим подарунком i гордiстю, бо ж саме таким ждала вона, та що
вона - ждала вся Тернiвщина свого уславленого сокола! дине, за чим
шкодувала Ялосоветка, що Микола не мiг цього бачити, - МТС якраз послала
його у вiдрядження, добувати запчастини...
- Бо доводиться ж по га чцi збирати трактора для Тернiвщини, - з
веселими слiзьми на очах розповiдала братовi Ялосоветка. - Та й ми з тобою
могли розминутись, бо я тепер на фермi, на роботi постiйнiй, не щодня
вда ться й додому вирватись, деколи i ночую в тамбурi або в червонiм кутку
- у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти повинен би,
Кирику, ©© знати, - i вона повела на брата лукавим, багатозначним
поглядом.
Виявля ться, квартиру в Ялосоветки молода вчителька, що ©© недавно
направлено до Тернiвщини вiдновлювати розполохану вiйною школу. А перед
тим, як прибути сюди на вчителювання, дiвчина ця певний час працювала в
Козельську вiльнонайманою в госпiталi - рядовою санiтаркою, та ще й
донором була, кров здавала для поранених бiйцiв. А коли госпiталь ви©хав,
то куди ж ©й? Вибрала Тернiвщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст про
©© квартирантку. А родом новоприбула десь iз-за Днiпра, iз Вузлово©, i
коли Ялосоветка це сказала, я помiтив, як Заболотний зблiд.
- I звати ©© Соня? - запитав вiн, ще бiльше блiднучи.
- Софiя Iванiвна, ти вгадав, - сестра посмiхнулась.
- Де вона?
- Пiшла по солому в степ, ти ж зна ш, паливо в нас яке... Аж iз
Романiвщини носимо... А я ще з посилками не впоруюсь, бо недавно мене
глиною привалило, досi не видихала, - Ялосоветка й це сказала майже
весело.
Вирiшено було йти на розшуки i - негайно! Ялосоветка не стримала
усмiху, спостерiгаючи, як брат хапкома себе причепурю , ремiнь па шинелi
поправля , щоб анi складочки зайво©...
Ось так ми тодi опинились з Кириком у пашiм степу за селом... Осiпь
була, сiялась мряка, галич вигравала в полях надвечiрнiх, в тих самих, де
ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сiрий, непривiтний простiр.
Нiчого не було похмурiшого за тi пiсляво ннi задичавле-нi осiннi степи,
коли залiзо вiйни, скручене, обгорiле, стирчало в бур'янах, i окопи ще не
всюди в полях було позагортано, i прибитi дощами, темнi дредноути скирт
ледь бовванiли осадисто, нiби напiвзатопленi кораблi, в осiннiх туманах.
Колюче терниння темнiло в тiм вибалку, де перед вiйною можна було ще
знайти серед пенькiв напiвобвалений колодязь, купу саману, порослого
бур'яном, де й тодi вас зустрiчав обгризений худобою терпкий-претерпкий
терен, що, невiдь-звiдки з'явившись, розрiсся й до пiзньо© осенi висiв на
колючках синiм дощем... Звичайно ж, це була Романiвщина, той пагорб i той
самий видолинок, що нiби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось, нiщо
вже й не дiста , крiм тернищ та туманiв. Щоправда, й ранiше туман тут
деколи стелився низом - навiть улiтку, бувало, ночами срiблиться при
мiсяцi довкола Рома-нового садка.
Отже, йдемо ми з Кирилом тим степом, де чи©сь пристрастi блукали
задовго до нас, де iншi пiд зорями ходили, смiялись, ревнували, любились,
де Романова бджола колись гула i жита красувались, перевитi волошками та
березкою, де щозими, шугаючи в снiгах з запаленою звiздою вгорi, несли ми
крiзь нiч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радiсть... Зараз тут
вечорi , мжичить, i за плечима у нас фронти, шинелi, важкi вiд дощу, i
скiльки ж iз нас сюди вернулось, - порожньо в полi, нiде нiкого, навiть
жодного зайця не випужали, не вискочив куций iз кура©в.
Тоскнота!
Та ось, вiддiлившись вiд далеко© скирти, суне нам назустрiч темна якась
купа, суне солом'яний танк!.. В'язанка трухло©, зчорнiло© вiд дощiв
соломи, мовби сама собою, без нiкого, горо©жачись, поволi руха ться крiзь
раннiй присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсiм не видно, його
з головою накрила солом'яна темна копиця, вона руха ться стежкою справдi
нiби без стороннiх зусиль, лише догадуватись можна, що там унизу, пiд
розкуйовдженим шатром соломи, ж таки хтось! Хтось маленький, до
неймовiрностi зменшений, мало не до землi придавлений осiннiм цим тягарем,
уперто диба стежиною в солдатських, облiплених грязюкою кирзових...
Сходячи зi стежки, ми дозволя мо собi невдалий, як тепер ясно, жарт:
- Стiй, хто йде?
I тодi з-пiд в'язанки звелося до нас, вiдкрилось зiжмакане болем, мовби
столiтн , обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе, були -
молодi! Так змучено й жалiбно дивились вони на нас, струменями свiтла
струмували з трухло© соломи, вiдкрито i якось аж винувато сяяли до
Заболотного сво©ми двома небесно-синiми змученими сяйвами...
- Софiйко, це ти?
Я й досi не певен, чи вiн ©© тодi впiзнав... Бо ж як було впiзнати в
цiй нещаснiй ту, зовсiм юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впiзнати
зараз ©© в цiй до краю змученiй жiнцi, що, придавлена тягарем, купою
чорно© позаторiшньо© соломи, нiби з-пiд землi дивилась на цього бравого
майора посеред стежки, дивилась, а очi все ©й наливались i наливались
слiзьми. Така змученiсть обличчя, а очi синi, молодi, i дивляться вони
зараз на Заболотного аж злякано, благальне.
- Софiйко!!
- Таки впiзнав...
I гiркий усмiх поповз ©й по устах, скривив болiсно все обличчя, на мить
зовсiм зiстаривши його.
Такою тодi постала перед нами Софiйка... Не до того було, щоб
з'ясовувати на цiй стежцi вза мини.
- Ану-бо, дозволь!
Заболотний найперше вивiльнив Софiйку з-пiд в'язанки, вiдсторонив ©©
рiзко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелiв менi пiддати, i вже мокра
трухлява копиця опинилась у нього на плечах.
Так з тi ю копицею на сво©х золотих майорських погонах i промарширував
через усю слободу, через балку до батькiвсько© хати у глинищах.
Всю нiч просидiли ми тодi втрьох за розмовою. Осiння негода за вiкном
глухо шумiла вербами, дощ стiкав по шибках, i голос Софiйчин теж наче
стiкав тихо, сумовито... Мати померла. Батько так i не повернувся, i
нiяко© вiстки про нього, хоч подавала запит навiть у Мiнiстерство
залiзниць, у вiддiл кадрiв... Брат влаштувався працювати на Вузловiй, а
Софiйцi, пiсля того, як госпiталь ви©хав, запропонували школу, i ось вона
опинилась тут...
- Кажуть, ти й донором була? - питав ©© Заболотний.
- А що такого? Багато ж було... В госпiталi до мене так добре
ставились. Один офiцер, коли виписувавсь, навiть сватався... - ©© усмiшка
при цьому вийшла зовсiм гiркою, негарною.
Софiйка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою,
вiдчувалося, що вона не бо©ться виставити себе перед ним у невигiдному
свiтлi, певне, вважаючи, що ©© вже нема для нього i те, що мiж ними було,
також не iсну , i нiколи його не повернути. Вiдчувалось, що вона ще й
зараз тяжко пережива втрату матерi, не вда ться ще подолати ©й свою
теперiшню самоту, признавалась, що тiльки й вiдради, коли Ялосоветка
вдома, але ж це не щодня бува , ось i зараз зосталась ночувати на фермi,
бо ходити звiдти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досi нога
болить пiсля тi © пригоди в глинищах... Розповiла спiвчутливо
квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, i що зовсiм
випадково люди врятували ©©, - першими дiти помiтили, що коняка з возом
бiля глинища сто©ть, а з людей нiкого нема. Якби не дiти, то, мабуть, не
скоро догадались би кинутись, а так встигли, вiдкопали, хоч i ледь живу...
Цiла гора глини на не© зсунулась, аж не вiрилось, коли добули з-пiд
завалу: стiльки в землi людина пробула - i все-таки диха ...
Заболотний, слухаючи про сестру, невiдривне дивився Софiйцi в обличчя,
в отi ©© небесно-синi, вдивлявся, мовби вiдшукуючи в них якiсь знаки,
вловлюючи якiсь змигки, що додались би до ©© слiв i щось для нього важливе
пiдтвердили б. Коли Софiйка поправляла гнотик у мигавцi, Заболотний уважно
стежив за ©© маленькою струдженою рукою, потiм знову поглядом нiби щось
шукав в Софiйчиному обличчi.
- Погана я стала? - зненацька запитала Софiйка, вловивши на собi цей
настiйливий погляд, i усмiхнулась тим сво©м гiркуватим, як вiд терпкого
терну, усмiхом. I сама ж вiдповiла: - Горе нiкого не красить... А ось ти
не дуже й змiнився, - додала вона, хоч i не посмiла дивитись в цей час на
нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокiйно, мовби вiдсторонено
так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в
госпiталi, а тепер вiн ось уже виписаний i йому дорога своя, а ©й - своя.
- Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спiдлоба глянувши на Софiйку.
- По©деш зi мною.
Перша ©© реакцiя була - сполоханiсть, переляк. Щирим страхом i
розгубленiстю розширились ©й очi. Що вiн каже! Хiба таке може статись?
За©хав на хвильку, десь там вiн вчиться в дипломатичнiй, ма свою, в
усьому визначену дорогу, i раптом таке почути вiд нього...
- Згарячу це ти... Не подумавши.
- Вашi вагання, товаришко донор, тут нi до чого. Вiн ждав ще вiд не©
слова, а вона нiмувала вся в роз-бентеженостi, а за вiкном так тужно
шумiло осiнню, вiтром, дощем, завiвало звiдти такою негодою на цю маленьку
хатину в глинищах з ©© теплим каганчиком... Софiйка сидiла понурившись.
Потiм пiдняла голову, очi, налитi болем, стривожено синiли, i, здавалось,
чути було сполоханий стукiт серця, що вискаку ©й iз грудей...
- Нi, Кирику.
- Яке може бути "нi"?
- Кажу ж: це ти згарячу. Вiн аж спалахнув:
- За кого ти мене ма ш? По-твоему, тiльки ти ждала?..
- Я вже й не ждала... Ждала душа.
- А моя нi?
Софiйка невiдривне дивилась на Заболотного. I враз:
- Нащо я тобi? Глянь, якою я стала... Звелася нiна-що... Нiяк iз хвороб
не вилiзу...
- А медицина нащо? Крiм нашо©, е ще й iндiйська, тiбетська... На свiтi
лiкарi, незгiршi за наших шептух та знахарох, що переполох колись так
впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не зна Тернiвщина.
- Тобi жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе.
Сама нiжнiсть була тепер в ©© поглядi, бездонна глибiнь нiжностi,
дiвочо©, вдячно©.
- От i по©деш зi мною, - рiшуче сказав Заболотний.
- Бути тяготою, баластом... Нi. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи
пара я тобi? - I навiть пожартувала: - Бо ще й на тебе заяву напишуть:
сокiл повiтряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собi
окупацiйну взяв...
- Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат...
- Нi, прошу, не треба бiльше про це. Так нi до чого вони й не
домовились того разу. Вдруге при©хав Заболотний у Тернiвщину навеснi, на
свято Перемоги, коли саме вишнi всюди цвiли i терни забiлiли пiд сонцем по
всiх наших байраках. Весна багато що скрашу , сила життя найглибшi затягу
рани... вишневому цвiтi тонуть бiленькi вдовинськi хатки, а самi вдови в
чорних хустках, суворi, мов пiфi©, сидять край шляху при в'©здi в
Тернiвщину на купках камiння (давно домагалась Тернiвщина кам'яно© дороги,
i ось вона j проклада ться нарештi, - саме тягнуть ©© через слободу J
кудись далi, на Озера). В такий день i з'явився в Тер- ' нiвщинi
Заболотний. Пройшовся в парi з Софiйкою по толоцi, навiдав iз нею нашi
глинища та балку Солов'©ну, де все о цiй порi тьохкало та витьохкувало, а
ранок наступного дня вони вже зустрiчали удвох на станцi© залiзничнiй.
Колгосинi коненята клишоногi, освiтленi високою вранiшньою зорею, ще до
схiд сонця привезли ©х на ту саму станцiйку, де колись Микола Васильович
сподiвався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невiдома рука вiдкривала
семафор пiд зорю, в далекi несходимi свiти.
XXIV
Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцiю знаходимо
в передмiстi, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на
чималiй вiдстанi один вiд одного, а вуличка мiж ними вся в розкоши-стих,
охоплених багрянцем кленах, - ми нiби потрапили в якийсь тунель з
багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась край великого
парку, що, можливо, далi переходить у лiс, вся земля попiд деревами
всуцiль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджа ться,
ми, зупинившись осторонь, розгляда мо могутнi дерева, ©хнi крислатi,
наскрiзь просвiтленi сонцем шатра в цих раннiх, тiлесно-теплих багрян-цях.
Незвично: в повiтрi ще лiто, а в парках усе пала ... Опалому листю тут не
дають залежуватись. Мiж деревами галявиною посунула спецiальна машина,
звихрила цiлу бурю листя, здiйняла вище себе червоно-багряну заметiль, а
де пройшла - за нею вже нi листочка, знов тiльки зеленi стрижена щiтка
газону. Дiтвора цього передмiстя теж ма сьогоднi чим клопотатись: уподовж
усi © вулички чути дзвiнкоголосий переклик, чепурненькi хлопчики та
дiвчатка згрiбають навпроти сво©х котеджiв листя, пакують його в
мiшки-беки з мiцно© мутно-бiло© синтетики. Не звертаючи уваги на дiтвору,
вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована
молодиця-негритянка - вся голова в бiгудi, однак вийти в такому виглядi на
люди для не©, мабуть, звичайна рiч - несе сво© цяцьки на головi, мов
корону. А дiти як дiти: нагорнувши кучугуру листя з-пiд кленiв, самi ж ©©
давай i розтовкувати, "пiрнають", мов з берега, занурюючись у шелестюче
листя з головою. Потiм, певне, когось загледiвши, чимдуж кидаються до
роботи, ще стараннiш натоптуючи листям сво© полiетиленовi беки...
Заболотний уважно стежить, як зника кленове листя в каламутно-бiлих
мiшках, декiлька напхом напханих бекiв уже лежать пiд деревами, готовi до
вiдправлення.
- Ось так воно, Лiдо, - зауважу мiй друг, - навiть красу осенi та
мерщiй у торбу синтетичну... Сьогоднi й вивезуть i разом з мiшками
попалять.
Лiда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода ©й того кленового
листя i що, може, хотiлось би ©й теж зараз "попiрнати" в ньому, пустуючи з
дiтьми.
Це вже почина ться околиця того мiста, куди ми поспiшали з досвiтку, де
в однiй iз кiмнат багатющого тутешнього музею перед нами постане
Мадонна... Уявля ться нам вона близькою до полотен вiдомих майстрiв,
мабуть, вiдчутна буде в нiй школа ота або ота чи, може, постане якраз у
свiжостi новизни й неповторностi: намальована соковитими, яскравими
фарбами на небесно-блакитному тлi, пiд яблуневою гiлкою, обтяженою
плодами, хай би, однак, хоч вiддалено нагадала собою ту нашу козельську
пречисту, що першою вiдкрилась нам у дитинствi i що й досi сто©ть перед
очима кожною сво ю барвинкою, виразом, настро м. Злилася з малям усiм
сво©м ством, до чогось дослуха ться й дивиться просто на тебе, наче каже:
"Я ж знаю про тебе все". В ©© материнському поглядi знаходиш ласку,
глибiнь любовi, стриману материнську гордiсть за сво дитя i ледь вловимий
смуток яко©сь, тодi нам ще не зрозумiло© тривоги... З виду смаглява, наче
пригорiла десь вiд близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як
i на тiй порцеляновiй, що ми колись бачили в художника i що була обкинута
зверху ще й на©вним вiночком iз синiх волошок, наче сплетених котроюсь iз
наших тернiвщанських дiвчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невiдомого
майстра - так сповiщала преса. Десь у вропi ©© придбано, з належними
запобiжними заходами переправлено через океан, i ось вона поповнила тут
багатюще зiбрання - колекцiю свiтово© слави, - будь ласка, можете
дивитись... Де саме й вiд кого придбано твiр, який шлях вiн пройшов, перш
нiж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навiть висловив
здогад, чи, бува, не одна це з тих провiнцiйних Мадонн, подеколи зовсiм
рiдкiсно© роботи, що ©х у роки вiйни викрадали фашисти з обласних наших
музе©в та повивозили на Захiд... Козельську нашу теж було викрадено, i
досi нiде ©© не знайдено, зникла безслiдно, - чи не вона це часом аж за
океан заблукала? В усякому разi, бажання упевнитись у цьому теж можна
вважати одним iз мотивiв нашо© подорожi.
Одна з найславетнiших галерей, заради вiдвiдин яко© ми такий довгий
здолали шлях, - нарештi ось вона, перед нами. Притулимо десь, запарку мо
свого б'ю©ка, струсимо з себе дорожнiй пил i пiдемо, впиваючись, блукати
серед шедеврiв... Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за
частоколом могутнiх, помпезних колон, над якими вгорi в' ться по
горизонталi химерiя лiплень... Стережуть Мадонну во©ни в шоломах, в
тунiках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якiсь сво©
давнi античнi конфлiкти.
Однак, що це?
- Зда ться, нас тут чека "сепрайс", - каже Заболотний, виходячи з
машини.
Саме пiд тим фризом з античними богами та во©нами в шоломах, серед
могуття колон, бiля важких, окутих мiддю центральних дверей юрмляться люди
з чималими, нiби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб
©х було видно кожному, хто пряму до музею...
- Пiкет! - першою догаду ться Лiда. - Вони страйкують! Бачите: "Strike!
Strike!"
- Веселенька iсторiя! - каже Заболотний, коли ми, зiйшовши з дороги,
зупиня мось перед музе м. - Це ж угадати момент! От вам i "сепрайс"...
Приховуючи досаду, вiн мимоволi всмiха ться в той бiк, до страйкарiв з
отими ©хнiми таблицями, що справдi схожi на грифельнi дошки, якими колись
i ми в школi користувались. "Страйк!" "Страйк!" Страйк!" - бiлi на кожнiй
iз таблиць. Страйкарi, як нам зда ться, зумисне повертають ©х саме до нас:
читайте, мовляв... I хай вам буде вiдомо, що сьогоднi тут до музею ходу
нiкому нема. Пiкет страйкуючих утворив мiж колонами досить мальовничу
групу, в центрi яко© видiля ться житт радiсна, з розкiшними формами просто
ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, нiби щойно з тропiкiв, мадонна з
немовлям! й-же- й, чимось на Винникiвну схожа... Чи що смаглява така та
високочола, чи що, пригортаючи немовля сво до грудей, всмiха ться з-помiж
колон до нас так привiтно, як i та, що стояла пiд яблунею, коли ми
приходили до колодязя пити?
З цi ю зичливою, вiдкритою усмiшкою мулатка, видно, стежила за нами вiд
того моменту, як ми вийшли з машини i як усi тро неквапом пiдiймались
широкими центральними сходами, доки опинились бiля самих колон, де чатують
свою пишну браму страйкарi. Невiдомо, хто тут був старшим, але ця
повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарiв на самiй
виднотi, з виглядом веселим, безбоязним тримала сво арапченя на руках, а
друге, трохи бiльшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матерi бiля
нiг, розглядало нас дуже зацiкавлено, але без ворожостi.
- Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англiйськи.
- Ай ем Джоннi, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя.
- А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. - Кирик, запам'ята ш?
Як навчишся писати - напиши: з якого боку не вiзьмеш - все буде Кирик та й
Кирик...
Страйкарi, видно, були люди з гумором, ©м подобався цей тон розмови i
процедура знайомства. Кирик - навiть i ©х зацiкавило це iм'я, справдi
дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим...
Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей.
Бiльшiсть страйкарiв становили жiнки, чорнi й бiлi, помiж ними
вирiзнялась ясним личком навiть елегантна японочка, - жiноцтво, певне,
переважало серед працiвникiв музею, i хоч удатись до страйку спонукали ©х,
видно, причини серйознi, проте страйкували вони якось весело, нiби знайшли
в цьому спiльний вiдпочинок: матерi поприходили сюди з дiтьми, серед
маленьких страй-карчат тулився i симпатичний песик, вiн теж мав па ши©
табличку: "Strike!"
Джоннi, осмiлiвши, вiдiйшов вiд матерi й поважно пiд-тупцював до нас,
не зводячи погляду iз Заболотного, - видно, цей привiтний, коректний
мiстер Кирик чимось привабив малюка.
- Музей зачинено, ми страйку мо, - по-англiйськи пояснило хлоп'я
Заболотному.
- Рiч серйозна, - всмiхнувся Заболотний i, звернувши погляд на матiр
хлоп'яти та iнших дорослих, додав, що для нас це несподiванка, бо ми люди
подорожнi, ©хати вдалеку, спецiально, щоб побачити слов'янську Мадонну,
©хнiй новий шедевр...
- О мiстер! О Мадонна! Ми встигли полюбити ©©! - темпераментно
вигукнула мулатка i, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою
скоромовкою, що тiльки и можна було зрозумiти: пошкоджено Мадонну! Йожем
порiзано! Ще одне варварство! Вiн був iз ножем!
Помiтивши, як ми пригиiченi почутим, iншi пiкетницi стали навперебiй
втiшати нас, е надiя, мовляв, що полотно невдовзi буде реставроване, за
справу беруться першокласнi фахiвцi, хоча прикро, звичайно... Але що могла
невизначеного фаху й невизначеного пiдданства, стали на цьому хайве©
жертвою випадку, щойно загинули внаслiдок автомобiльно© катастрофи...
- Що ж це було? - каже Заболотний пiсля тривало© мовчанки похмурим,
якимось важким голосом. - Чому вони врiзались? Що ©х кинуло з потоку в оту
металеву сiть?
Нас невiдступне мучить ця загадка. Шука м пояснень, прикида мо рiзнi
варiанти, i ©х, виявля ться, може бути безлiч. Похибка руки, перевтома,
стрес, митт вий розлад нервiв? А могла ж вона, водiйка, й вiд чаду зомлiти
за кермом, вiд дорожнього перегару, мiг бути причиною загибелi й просто
напад юних пустощiв, один лиш заслiплюючий поцiлунок, що ©х коханi часом
дозволяють собi й на таких, на шалених швидкостях? А хiба не мiг це бути
вибух людсько© розпуки, наперед продуманий вiдхiд у небуття двох
звiдча них ексцентричних натур, заздалегiдь узгоджений акт самоспалення на
вогнi наркотичних райських видiнь? Навмисне чи ненароком - нiхто нам тепер
цього не скаже, нiякий коментатор не пояснить...
- А може, - раптом озива ться Лiда, - ©м просто на-стогидли нестерпнi
оцi загорожi-воль ри, що все нiяк не кiнчаються?
Може, й так... I вiдважились, врiзались на льоту, щоб прорватися до тих
недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких
забавливих просторiв далечi й неба.
XXIII
Людина протягом життя зазна докорiнних змiн: iнодi той, кого ви знали
в дитинствi, постане перед вами таким iнакшим у зрiлому чи в похилому
вiцi, що то вже, власне, будуть рiзнi люди, зовсiм рiзнi варiанти
особистостi.
Принаймнi про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певнiстю
сказати, що за кiлька передво нних рокiв вона змiнилася до невпiзнаний.
Вилюднiла, змiцнiла, з чахлого, недокрiвного створiння стала просто
красунька! Налилась здоров'ям, в характерi з'явилась веселiсть,
жартливiсть, i голос пробився спiвучий, не раз зi сцени виступала в нашому
тiсному тернiвщанському клубi, i дивувалась тодi слобода, звiдки це
пасльонове дiвча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на
тако© чарiвностi голос, що лл ться з грудей дiвчини без зусиль, без
натуги? Iншi сирi яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'©ну
вдосвiта пила iз сво©х забалкiвських верб. Батьковi Заболотних вже не
довелось чути Ялосоветку зi сцени, згас за кiлька рокiв перед вiйною -
доконала чоловiка давня, ще з фронтiв громадянсько© принесена хвороба.
Хлопцi, повироставши, порозскакувались хто куди - той у прийми пристав,
дво на кордонi десь служать, а той подався вчитись до мiста, тож
зосталась Ялосоветка в батькiвськiй хатi сама.
Коли ми, вже студенти, при©здили з Кириком додому на вакацi©,
Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощiв за брата, вказувала
дiвчатам на нього, мов на чудо: хiба ж не талант! Схiднi, найтруднiшi мови
вивча та ще одночасно i в аероклубi вчиться! Скоро аеропланом в саму
Тернiвщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бiгав
пастушком... Подруги Ялосоветчинi, тернiвщанськi нашi пiддiвки, що
повиростали швидко, мов iз води (аж ми з Кириком iнодi не могли i вгадати,
де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не однiй вiн, видно, душу
розбентежив. Бо з при©здом Заболотного-студента, зда ться, i спiви в селi
ставали гучнiшi, i вечори довшали, - допiзна вiд кутка до кутка, як i в
давнiшi лiта, заблукувала пiсня дiвоча, балками линула кудись аж на
Чернече, мовби шукаючи когось, але навiть i серед далеких вечiрнiх спiвiв
Ялосоветчин голос вирiзнявся, так що й старшi жiнки заслухались: бач, як
за лiто голос ©й висталився на буряках, на вечiрнiх шляхах iз поля...
Потiм з'явився в Тернiвщинi тракторист iз сусiднього села Микола
Винник, що доводився далеким родичем нашим тернiвщанським Винникам, i
зовсiм незадовго до вiйни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в
старiй хатi Заболотних, доки собi збудують нову. Але нову так i не встигли
збудувати - почалась вiйна. Микола пiшов на фронт у першi ж днi, i слiд
його вiдтодi пропав, - потяглися для Ялосоветки лiта майже вдовинськi.
Хтось нiбито бачив ©© чоловiка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на
днiпровськiм мосту, вважалось, нема Миколи, одначе пiсля визволення
Тернiвщини вiн раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпiталю i, тижня не
посидiвши вдома, став працювати в майстернях Озерянсько© МТС...
Ми з Заболотним зустрiлися в нашiй Тернiвщинi уже по вiйнi, коли
прибули глянути, хто ж тут пiсля всього лишивсь... Скiльки людей не
повернулось, про скiлькох iз наших ровесникiв ми тепер тiльки чули вiд
©хнiх рiдних: нема, нема, нема. Дво з Кирилових братiв теж полягли на
фронтах, i ©хнi iмена, як i багатьох iнших загиблих тернiвщан, з'являться
згодом на обелiску посеред села, а ще багатьох було згно но за дротом
першо© ж во нно© осенi, коли десятки ©х, необстрiляних, щойно
мобiлiзованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських болiт - за
колючi табiрнi загорожi, в залитi дощами соколянськi каньйони. З дiвчат
тернiвщанських, що ©х кiлькома наборами брали в Нiмеччину, повернулись iз
каторги теж далеко не всi, однi ю з перших прибула звiдти наша шкiльна
товаришка Катя Копайгора, в не©, рiшучо© та язикато©, вдома з перших днiв
виник конфлiкт з Миною Омельковичем, котрий усе доскiпувавсь, чи в Катрi
випечений номер на руцi, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим
вона доведе, що справдi була в рейху серед каторжанок?.. Сам Мина
Омелькович, перебувши кiлька мiсяцiв у Соколянах за дротом, повернувся в
Тернiвщину беззубий та напiвслiпий, у його натурi стались помiтнi змiни,
iнодi з'являлась навiть задума, i, коли ми з Кирилом зустрiли його
випадково на толоцi, вiн наче не дуже й здивувавсь нашому при©зду, тiльки
кинув якось загадково:
- Не так воно все просто, хлопцi, в життi...
Заболотний застав Ялосоветку в рiднiй хатi, на сторожi батькiвського
вогнища. Для Заболотного на той час дипломатська його дорога вже була
визначена, але додому вiн прибув ще в льотчицькiй формi, i це для сестри
стало найбiльшим подарунком i гордiстю, бо ж саме таким ждала вона, та що
вона - ждала вся Тернiвщина свого уславленого сокола! дине, за чим
шкодувала Ялосоветка, що Микола не мiг цього бачити, - МТС якраз послала
його у вiдрядження, добувати запчастини...
- Бо доводиться ж по га чцi збирати трактора для Тернiвщини, - з
веселими слiзьми на очах розповiдала братовi Ялосоветка. - Та й ми з тобою
могли розминутись, бо я тепер на фермi, на роботi постiйнiй, не щодня
вда ться й додому вирватись, деколи i ночую в тамбурi або в червонiм кутку
- у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти повинен би,
Кирику, ©© знати, - i вона повела на брата лукавим, багатозначним
поглядом.
Виявля ться, квартиру в Ялосоветки молода вчителька, що ©© недавно
направлено до Тернiвщини вiдновлювати розполохану вiйною школу. А перед
тим, як прибути сюди на вчителювання, дiвчина ця певний час працювала в
Козельську вiльнонайманою в госпiталi - рядовою санiтаркою, та ще й
донором була, кров здавала для поранених бiйцiв. А коли госпiталь ви©хав,
то куди ж ©й? Вибрала Тернiвщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст про
©© квартирантку. А родом новоприбула десь iз-за Днiпра, iз Вузлово©, i
коли Ялосоветка це сказала, я помiтив, як Заболотний зблiд.
- I звати ©© Соня? - запитав вiн, ще бiльше блiднучи.
- Софiя Iванiвна, ти вгадав, - сестра посмiхнулась.
- Де вона?
- Пiшла по солому в степ, ти ж зна ш, паливо в нас яке... Аж iз
Романiвщини носимо... А я ще з посилками не впоруюсь, бо недавно мене
глиною привалило, досi не видихала, - Ялосоветка й це сказала майже
весело.
Вирiшено було йти на розшуки i - негайно! Ялосоветка не стримала
усмiху, спостерiгаючи, як брат хапкома себе причепурю , ремiнь па шинелi
поправля , щоб анi складочки зайво©...
Ось так ми тодi опинились з Кириком у пашiм степу за селом... Осiпь
була, сiялась мряка, галич вигравала в полях надвечiрнiх, в тих самих, де
ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сiрий, непривiтний простiр.
Нiчого не було похмурiшого за тi пiсляво ннi задичавле-нi осiннi степи,
коли залiзо вiйни, скручене, обгорiле, стирчало в бур'янах, i окопи ще не
всюди в полях було позагортано, i прибитi дощами, темнi дредноути скирт
ледь бовванiли осадисто, нiби напiвзатопленi кораблi, в осiннiх туманах.
Колюче терниння темнiло в тiм вибалку, де перед вiйною можна було ще
знайти серед пенькiв напiвобвалений колодязь, купу саману, порослого
бур'яном, де й тодi вас зустрiчав обгризений худобою терпкий-претерпкий
терен, що, невiдь-звiдки з'явившись, розрiсся й до пiзньо© осенi висiв на
колючках синiм дощем... Звичайно ж, це була Романiвщина, той пагорб i той
самий видолинок, що нiби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось, нiщо
вже й не дiста , крiм тернищ та туманiв. Щоправда, й ранiше туман тут
деколи стелився низом - навiть улiтку, бувало, ночами срiблиться при
мiсяцi довкола Рома-нового садка.
Отже, йдемо ми з Кирилом тим степом, де чи©сь пристрастi блукали
задовго до нас, де iншi пiд зорями ходили, смiялись, ревнували, любились,
де Романова бджола колись гула i жита красувались, перевитi волошками та
березкою, де щозими, шугаючи в снiгах з запаленою звiздою вгорi, несли ми
крiзь нiч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радiсть... Зараз тут
вечорi , мжичить, i за плечима у нас фронти, шинелi, важкi вiд дощу, i
скiльки ж iз нас сюди вернулось, - порожньо в полi, нiде нiкого, навiть
жодного зайця не випужали, не вискочив куций iз кура©в.
Тоскнота!
Та ось, вiддiлившись вiд далеко© скирти, суне нам назустрiч темна якась
купа, суне солом'яний танк!.. В'язанка трухло©, зчорнiло© вiд дощiв
соломи, мовби сама собою, без нiкого, горо©жачись, поволi руха ться крiзь
раннiй присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсiм не видно, його
з головою накрила солом'яна темна копиця, вона руха ться стежкою справдi
нiби без стороннiх зусиль, лише догадуватись можна, що там унизу, пiд
розкуйовдженим шатром соломи, ж таки хтось! Хтось маленький, до
неймовiрностi зменшений, мало не до землi придавлений осiннiм цим тягарем,
уперто диба стежиною в солдатських, облiплених грязюкою кирзових...
Сходячи зi стежки, ми дозволя мо собi невдалий, як тепер ясно, жарт:
- Стiй, хто йде?
I тодi з-пiд в'язанки звелося до нас, вiдкрилось зiжмакане болем, мовби
столiтн , обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе, були -
молодi! Так змучено й жалiбно дивились вони на нас, струменями свiтла
струмували з трухло© соломи, вiдкрито i якось аж винувато сяяли до
Заболотного сво©ми двома небесно-синiми змученими сяйвами...
- Софiйко, це ти?
Я й досi не певен, чи вiн ©© тодi впiзнав... Бо ж як було впiзнати в
цiй нещаснiй ту, зовсiм юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впiзнати
зараз ©© в цiй до краю змученiй жiнцi, що, придавлена тягарем, купою
чорно© позаторiшньо© соломи, нiби з-пiд землi дивилась на цього бравого
майора посеред стежки, дивилась, а очi все ©й наливались i наливались
слiзьми. Така змученiсть обличчя, а очi синi, молодi, i дивляться вони
зараз на Заболотного аж злякано, благальне.
- Софiйко!!
- Таки впiзнав...
I гiркий усмiх поповз ©й по устах, скривив болiсно все обличчя, на мить
зовсiм зiстаривши його.
Такою тодi постала перед нами Софiйка... Не до того було, щоб
з'ясовувати на цiй стежцi вза мини.
- Ану-бо, дозволь!
Заболотний найперше вивiльнив Софiйку з-пiд в'язанки, вiдсторонив ©©
рiзко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелiв менi пiддати, i вже мокра
трухлява копиця опинилась у нього на плечах.
Так з тi ю копицею на сво©х золотих майорських погонах i промарширував
через усю слободу, через балку до батькiвсько© хати у глинищах.
Всю нiч просидiли ми тодi втрьох за розмовою. Осiння негода за вiкном
глухо шумiла вербами, дощ стiкав по шибках, i голос Софiйчин теж наче
стiкав тихо, сумовито... Мати померла. Батько так i не повернувся, i
нiяко© вiстки про нього, хоч подавала запит навiть у Мiнiстерство
залiзниць, у вiддiл кадрiв... Брат влаштувався працювати на Вузловiй, а
Софiйцi, пiсля того, як госпiталь ви©хав, запропонували школу, i ось вона
опинилась тут...
- Кажуть, ти й донором була? - питав ©© Заболотний.
- А що такого? Багато ж було... В госпiталi до мене так добре
ставились. Один офiцер, коли виписувавсь, навiть сватався... - ©© усмiшка
при цьому вийшла зовсiм гiркою, негарною.
Софiйка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою,
вiдчувалося, що вона не бо©ться виставити себе перед ним у невигiдному
свiтлi, певне, вважаючи, що ©© вже нема для нього i те, що мiж ними було,
також не iсну , i нiколи його не повернути. Вiдчувалось, що вона ще й
зараз тяжко пережива втрату матерi, не вда ться ще подолати ©й свою
теперiшню самоту, признавалась, що тiльки й вiдради, коли Ялосоветка
вдома, але ж це не щодня бува , ось i зараз зосталась ночувати на фермi,
бо ходити звiдти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досi нога
болить пiсля тi © пригоди в глинищах... Розповiла спiвчутливо
квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, i що зовсiм
випадково люди врятували ©©, - першими дiти помiтили, що коняка з возом
бiля глинища сто©ть, а з людей нiкого нема. Якби не дiти, то, мабуть, не
скоро догадались би кинутись, а так встигли, вiдкопали, хоч i ледь живу...
Цiла гора глини на не© зсунулась, аж не вiрилось, коли добули з-пiд
завалу: стiльки в землi людина пробула - i все-таки диха ...
Заболотний, слухаючи про сестру, невiдривне дивився Софiйцi в обличчя,
в отi ©© небесно-синi, вдивлявся, мовби вiдшукуючи в них якiсь знаки,
вловлюючи якiсь змигки, що додались би до ©© слiв i щось для нього важливе
пiдтвердили б. Коли Софiйка поправляла гнотик у мигавцi, Заболотний уважно
стежив за ©© маленькою струдженою рукою, потiм знову поглядом нiби щось
шукав в Софiйчиному обличчi.
- Погана я стала? - зненацька запитала Софiйка, вловивши на собi цей
настiйливий погляд, i усмiхнулась тим сво©м гiркуватим, як вiд терпкого
терну, усмiхом. I сама ж вiдповiла: - Горе нiкого не красить... А ось ти
не дуже й змiнився, - додала вона, хоч i не посмiла дивитись в цей час на
нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокiйно, мовби вiдсторонено
так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в
госпiталi, а тепер вiн ось уже виписаний i йому дорога своя, а ©й - своя.
- Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спiдлоба глянувши на Софiйку.
- По©деш зi мною.
Перша ©© реакцiя була - сполоханiсть, переляк. Щирим страхом i
розгубленiстю розширились ©й очi. Що вiн каже! Хiба таке може статись?
За©хав на хвильку, десь там вiн вчиться в дипломатичнiй, ма свою, в
усьому визначену дорогу, i раптом таке почути вiд нього...
- Згарячу це ти... Не подумавши.
- Вашi вагання, товаришко донор, тут нi до чого. Вiн ждав ще вiд не©
слова, а вона нiмувала вся в роз-бентеженостi, а за вiкном так тужно
шумiло осiнню, вiтром, дощем, завiвало звiдти такою негодою на цю маленьку
хатину в глинищах з ©© теплим каганчиком... Софiйка сидiла понурившись.
Потiм пiдняла голову, очi, налитi болем, стривожено синiли, i, здавалось,
чути було сполоханий стукiт серця, що вискаку ©й iз грудей...
- Нi, Кирику.
- Яке може бути "нi"?
- Кажу ж: це ти згарячу. Вiн аж спалахнув:
- За кого ти мене ма ш? По-твоему, тiльки ти ждала?..
- Я вже й не ждала... Ждала душа.
- А моя нi?
Софiйка невiдривне дивилась на Заболотного. I враз:
- Нащо я тобi? Глянь, якою я стала... Звелася нiна-що... Нiяк iз хвороб
не вилiзу...
- А медицина нащо? Крiм нашо©, е ще й iндiйська, тiбетська... На свiтi
лiкарi, незгiршi за наших шептух та знахарох, що переполох колись так
впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не зна Тернiвщина.
- Тобi жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе.
Сама нiжнiсть була тепер в ©© поглядi, бездонна глибiнь нiжностi,
дiвочо©, вдячно©.
- От i по©деш зi мною, - рiшуче сказав Заболотний.
- Бути тяготою, баластом... Нi. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи
пара я тобi? - I навiть пожартувала: - Бо ще й на тебе заяву напишуть:
сокiл повiтряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собi
окупацiйну взяв...
- Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат...
- Нi, прошу, не треба бiльше про це. Так нi до чого вони й не
домовились того разу. Вдруге при©хав Заболотний у Тернiвщину навеснi, на
свято Перемоги, коли саме вишнi всюди цвiли i терни забiлiли пiд сонцем по
всiх наших байраках. Весна багато що скрашу , сила життя найглибшi затягу
рани... вишневому цвiтi тонуть бiленькi вдовинськi хатки, а самi вдови в
чорних хустках, суворi, мов пiфi©, сидять край шляху при в'©здi в
Тернiвщину на купках камiння (давно домагалась Тернiвщина кам'яно© дороги,
i ось вона j проклада ться нарештi, - саме тягнуть ©© через слободу J
кудись далi, на Озера). В такий день i з'явився в Тер- ' нiвщинi
Заболотний. Пройшовся в парi з Софiйкою по толоцi, навiдав iз нею нашi
глинища та балку Солов'©ну, де все о цiй порi тьохкало та витьохкувало, а
ранок наступного дня вони вже зустрiчали удвох на станцi© залiзничнiй.
Колгосинi коненята клишоногi, освiтленi високою вранiшньою зорею, ще до
схiд сонця привезли ©х на ту саму станцiйку, де колись Микола Васильович
сподiвався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невiдома рука вiдкривала
семафор пiд зорю, в далекi несходимi свiти.
XXIV
Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцiю знаходимо
в передмiстi, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на
чималiй вiдстанi один вiд одного, а вуличка мiж ними вся в розкоши-стих,
охоплених багрянцем кленах, - ми нiби потрапили в якийсь тунель з
багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась край великого
парку, що, можливо, далi переходить у лiс, вся земля попiд деревами
всуцiль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджа ться,
ми, зупинившись осторонь, розгляда мо могутнi дерева, ©хнi крислатi,
наскрiзь просвiтленi сонцем шатра в цих раннiх, тiлесно-теплих багрян-цях.
Незвично: в повiтрi ще лiто, а в парках усе пала ... Опалому листю тут не
дають залежуватись. Мiж деревами галявиною посунула спецiальна машина,
звихрила цiлу бурю листя, здiйняла вище себе червоно-багряну заметiль, а
де пройшла - за нею вже нi листочка, знов тiльки зеленi стрижена щiтка
газону. Дiтвора цього передмiстя теж ма сьогоднi чим клопотатись: уподовж
усi © вулички чути дзвiнкоголосий переклик, чепурненькi хлопчики та
дiвчатка згрiбають навпроти сво©х котеджiв листя, пакують його в
мiшки-беки з мiцно© мутно-бiло© синтетики. Не звертаючи уваги на дiтвору,
вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована
молодиця-негритянка - вся голова в бiгудi, однак вийти в такому виглядi на
люди для не©, мабуть, звичайна рiч - несе сво© цяцьки на головi, мов
корону. А дiти як дiти: нагорнувши кучугуру листя з-пiд кленiв, самi ж ©©
давай i розтовкувати, "пiрнають", мов з берега, занурюючись у шелестюче
листя з головою. Потiм, певне, когось загледiвши, чимдуж кидаються до
роботи, ще стараннiш натоптуючи листям сво© полiетиленовi беки...
Заболотний уважно стежить, як зника кленове листя в каламутно-бiлих
мiшках, декiлька напхом напханих бекiв уже лежать пiд деревами, готовi до
вiдправлення.
- Ось так воно, Лiдо, - зауважу мiй друг, - навiть красу осенi та
мерщiй у торбу синтетичну... Сьогоднi й вивезуть i разом з мiшками
попалять.
Лiда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода ©й того кленового
листя i що, може, хотiлось би ©й теж зараз "попiрнати" в ньому, пустуючи з
дiтьми.
Це вже почина ться околиця того мiста, куди ми поспiшали з досвiтку, де
в однiй iз кiмнат багатющого тутешнього музею перед нами постане
Мадонна... Уявля ться нам вона близькою до полотен вiдомих майстрiв,
мабуть, вiдчутна буде в нiй школа ота або ота чи, може, постане якраз у
свiжостi новизни й неповторностi: намальована соковитими, яскравими
фарбами на небесно-блакитному тлi, пiд яблуневою гiлкою, обтяженою
плодами, хай би, однак, хоч вiддалено нагадала собою ту нашу козельську
пречисту, що першою вiдкрилась нам у дитинствi i що й досi сто©ть перед
очима кожною сво ю барвинкою, виразом, настро м. Злилася з малям усiм
сво©м ством, до чогось дослуха ться й дивиться просто на тебе, наче каже:
"Я ж знаю про тебе все". В ©© материнському поглядi знаходиш ласку,
глибiнь любовi, стриману материнську гордiсть за сво дитя i ледь вловимий
смуток яко©сь, тодi нам ще не зрозумiло© тривоги... З виду смаглява, наче
пригорiла десь вiд близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як
i на тiй порцеляновiй, що ми колись бачили в художника i що була обкинута
зверху ще й на©вним вiночком iз синiх волошок, наче сплетених котроюсь iз
наших тернiвщанських дiвчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невiдомого
майстра - так сповiщала преса. Десь у вропi ©© придбано, з належними
запобiжними заходами переправлено через океан, i ось вона поповнила тут
багатюще зiбрання - колекцiю свiтово© слави, - будь ласка, можете
дивитись... Де саме й вiд кого придбано твiр, який шлях вiн пройшов, перш
нiж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навiть висловив
здогад, чи, бува, не одна це з тих провiнцiйних Мадонн, подеколи зовсiм
рiдкiсно© роботи, що ©х у роки вiйни викрадали фашисти з обласних наших
музе©в та повивозили на Захiд... Козельську нашу теж було викрадено, i
досi нiде ©© не знайдено, зникла безслiдно, - чи не вона це часом аж за
океан заблукала? В усякому разi, бажання упевнитись у цьому теж можна
вважати одним iз мотивiв нашо© подорожi.
Одна з найславетнiших галерей, заради вiдвiдин яко© ми такий довгий
здолали шлях, - нарештi ось вона, перед нами. Притулимо десь, запарку мо
свого б'ю©ка, струсимо з себе дорожнiй пил i пiдемо, впиваючись, блукати
серед шедеврiв... Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за
частоколом могутнiх, помпезних колон, над якими вгорi в' ться по
горизонталi химерiя лiплень... Стережуть Мадонну во©ни в шоломах, в
тунiках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якiсь сво©
давнi античнi конфлiкти.
Однак, що це?
- Зда ться, нас тут чека "сепрайс", - каже Заболотний, виходячи з
машини.
Саме пiд тим фризом з античними богами та во©нами в шоломах, серед
могуття колон, бiля важких, окутих мiддю центральних дверей юрмляться люди
з чималими, нiби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб
©х було видно кожному, хто пряму до музею...
- Пiкет! - першою догаду ться Лiда. - Вони страйкують! Бачите: "Strike!
Strike!"
- Веселенька iсторiя! - каже Заболотний, коли ми, зiйшовши з дороги,
зупиня мось перед музе м. - Це ж угадати момент! От вам i "сепрайс"...
Приховуючи досаду, вiн мимоволi всмiха ться в той бiк, до страйкарiв з
отими ©хнiми таблицями, що справдi схожi на грифельнi дошки, якими колись
i ми в школi користувались. "Страйк!" "Страйк!" Страйк!" - бiлi на кожнiй
iз таблиць. Страйкарi, як нам зда ться, зумисне повертають ©х саме до нас:
читайте, мовляв... I хай вам буде вiдомо, що сьогоднi тут до музею ходу
нiкому нема. Пiкет страйкуючих утворив мiж колонами досить мальовничу
групу, в центрi яко© видiля ться житт радiсна, з розкiшними формами просто
ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, нiби щойно з тропiкiв, мадонна з
немовлям! й-же- й, чимось на Винникiвну схожа... Чи що смаглява така та
високочола, чи що, пригортаючи немовля сво до грудей, всмiха ться з-помiж
колон до нас так привiтно, як i та, що стояла пiд яблунею, коли ми
приходили до колодязя пити?
З цi ю зичливою, вiдкритою усмiшкою мулатка, видно, стежила за нами вiд
того моменту, як ми вийшли з машини i як усi тро неквапом пiдiймались
широкими центральними сходами, доки опинились бiля самих колон, де чатують
свою пишну браму страйкарi. Невiдомо, хто тут був старшим, але ця
повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарiв на самiй
виднотi, з виглядом веселим, безбоязним тримала сво арапченя на руках, а
друге, трохи бiльшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матерi бiля
нiг, розглядало нас дуже зацiкавлено, але без ворожостi.
- Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англiйськи.
- Ай ем Джоннi, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя.
- А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. - Кирик, запам'ята ш?
Як навчишся писати - напиши: з якого боку не вiзьмеш - все буде Кирик та й
Кирик...
Страйкарi, видно, були люди з гумором, ©м подобався цей тон розмови i
процедура знайомства. Кирик - навiть i ©х зацiкавило це iм'я, справдi
дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим...
Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей.
Бiльшiсть страйкарiв становили жiнки, чорнi й бiлi, помiж ними
вирiзнялась ясним личком навiть елегантна японочка, - жiноцтво, певне,
переважало серед працiвникiв музею, i хоч удатись до страйку спонукали ©х,
видно, причини серйознi, проте страйкували вони якось весело, нiби знайшли
в цьому спiльний вiдпочинок: матерi поприходили сюди з дiтьми, серед
маленьких страй-карчат тулився i симпатичний песик, вiн теж мав па ши©
табличку: "Strike!"
Джоннi, осмiлiвши, вiдiйшов вiд матерi й поважно пiд-тупцював до нас,
не зводячи погляду iз Заболотного, - видно, цей привiтний, коректний
мiстер Кирик чимось привабив малюка.
- Музей зачинено, ми страйку мо, - по-англiйськи пояснило хлоп'я
Заболотному.
- Рiч серйозна, - всмiхнувся Заболотний i, звернувши погляд на матiр
хлоп'яти та iнших дорослих, додав, що для нас це несподiванка, бо ми люди
подорожнi, ©хати вдалеку, спецiально, щоб побачити слов'янську Мадонну,
©хнiй новий шедевр...
- О мiстер! О Мадонна! Ми встигли полюбити ©©! - темпераментно
вигукнула мулатка i, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою
скоромовкою, що тiльки и можна було зрозумiти: пошкоджено Мадонну! Йожем
порiзано! Ще одне варварство! Вiн був iз ножем!
Помiтивши, як ми пригиiченi почутим, iншi пiкетницi стали навперебiй
втiшати нас, е надiя, мовляв, що полотно невдовзi буде реставроване, за
справу беруться першокласнi фахiвцi, хоча прикро, звичайно... Але що могла