Страница:
сестра, сповiстила дзвiнко:
- Все пройшло добре! Вiн житиме... Просто-таки в сорочцi вродився!
Вже схiд яснiв, розгорявся зорею, коли вони знов вискочили на трасу,
щоб далi мчати на пiвдень. Сизо даленiла дорога. Свiтло фар бiльше не було
потрiбне, саме свiтання вiдкривало ©м шлях крiзь степи. Змордованi
пережитим, не мали навiть бажання перемовлятись. Пiсля кiльканадцяти
кiлометрiв скаженого лету Заболотний, не питаючись згоди, раптом звернув
убiк, на такi ж, як учора, скомбайнованi стернища. Зупинився машиною
вiддалiк траси, коло однi © з кучугур свiжо©, залишено© комбайном соломи.
Вийшов з машини, полегшено потягнувся, мов йог, у бiк палаючо© за
лiсосмугою ще зовсiм червоно© скибки сонця. Дивлячись просто на сонце,
зробив кiлька дихальних йогiвських вправ.
- Ну що, великий гуманiсте? - кинув йому примири ливо Дударевич. -
Зiгрiв благородним вчинком свою честолюбну душу?
Заболотний не одразу вiдгукнувсь. Все нiби дослухався до чогось
стороннього чи до чогось у собi, потiм сказав несподiвано, кинувши у бiк
траси:
- Ото вам, друзi, хайвей: фугуйте далi без мене...
- А ти?
- Я залишаюсь.
Пiдiйшов до копи соломи, зволожено© вранiшньою росою, й, по-хлоц'ячому
розкинувши руки, впав долiлиць, - незабаром вiн уже спав мов убитий.
Спав i не бачив, що його соп тут звiдусiль стережуть, сторчма ставши на
чатах по обрiю, чоластi сяючi хмари-гiганти, тi самi, що по-тутешньому
звуться "дiди".
...За кiлька годин по цьому на трасi з'явились автобуси - цiлою
кавалькадою летiли на пiвдень "Iкаруси" з дiтьми. Хоч день був слiпучий,
величезнi машини мчали при потужно засвiчених фарах, i це вражало: вдень,
при сонцi, а мчать з повними фарами свiтла! На лобi кожного з автобусiв
червонi полотнище з написом: "ДIТИ!", "ДIТИ"... Отже - всi розступайтесь,
зминайте, всi будьте уважнiшi, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську
Стрiлку, маленький i, може, найнадiйнiший у свiтi народець - заводська
дiтвора!.. Юнi пасажири, наелектризованi нетерпiнням, квапили себе, вони,
якби ©хня вмога, квапили б самий бiг часу! Дорога аж свистить вiд потужних
"Iкарусiв", в автобусах чути музику й спiви, визирають звiдти дитячi
веселi обличчя, радуючись власному летовi, а на узбiччi розпеченого
полотна траси, пiд вкритими сiрим пилом придорожнiми деревами, сто©ть
висока, з блiдим обличчям, сивочола людина: голосу ! А втiм, зда ться,
марно... Промелькують мимо не© "Iкаруси" зi свистом ракетним, iз сонцями
фар, неприродно слiпучих серед цього бiлого степового дня, пролiтають з
музикою та спiвами всерединi, повнi веселощiв, зда ться, навiть не здатнi
когось номiтити край шляху, проджухують, не зупиняючись, i та,ке враження,
що ©х зараз би не спинила в цiм летi нiяка сила на свiтi, не те що чиясь
там рука, пiднята в голосуваннi... "Гуси, гуси-гусенята, вiзьмiть мене на
крилята!" - "Хай тебе заднi вiзьмуть..." Всi мимо, мимо, все хутчiй та
хутчiй, бо десь там, попереду, як образ ©хньо© мрi©, вже мерехтить море й
далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська
Стрiлка...
Той, що голосу , зда ться, й надiю вже втратив якось вплинути на цю
пролiтаючу кавалькаду, та ось раптом останнiй з "Iкарусiв"... зупиня ться!
- А вам куди? - з веселою цiкавiстю накинулись на Заболотного дiти,
коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губi, за©денi шовковицею, смiливо
допитувались: - Хто ви? Звiдки?
Заболотний, зайнявши вiльне мiсце, вказав дiтям на ледь помiтно бiлiючi
попiд небом хмари-Арарати:
- Я звiдти.
- О, то ви снiгова людина?
- Можливо, - вiдповiв Заболотний дiтям у тон, не маючи сумнiвiв, що
серед цi © публiки вiн завжди знайде тих, хто володi достатнiм почуттям
гумору.
- Снiговiй людинi ура! ура! ура!..
За хвилю ©хнiй "Iкарус", наздоганяючи кавалькаду, знову летiв щодуху на
пiвдень, свiтячи величезними слiпучими фарами сонцю навстрiч.
XXIX
Нiколи про той випадок мови мiж ними не було. Лише одного разу Лiда,
видно, щось перечувши вiд матерi, несподiвано запитала Заболотного пiд час
вечiрньо© телепередачi:
- Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу?
- В якому степу? - знизав вiн плечима, хоч одразу догадавсь.
- Ну, тодi, пiд час вiдпустки, коли я в пiонерськiм таборi була... Кого
ви там iз мо©ми пiдiбрали на трасi? Рятували вночi когось?
- Мало що бува па трасах... Дорожнiй ексидент. Дiвчинка подивилась на
нього з суворою пильнiстю:
- Батько мiй у тiй iсторi© повiвся достойно? Заболотний не одразу
спромiгся на вiдповiдь.
- В дусi часу, - сказав потiм. - Нiяких до нього претензiй.
Дiвча, зда ться, вдовольнилося вiдповiддю.
Не став би ж вiн розповiдати Лiдi, як уже в санаторi©, там, де "нiч
лавром i лимоном пахне", поважний похилого вiку товариш з ©хнього
дипломатичного племенi одного разу пiд час прогулянки запитав Заболотного:
"А це правда, що Валерiй наш на трасi знаменитого якогось механiзатора
врятував? На висотi виявився?"
"Правда".
"Хто б подумав... Такий себелюб, кар' рист-першорозрядник i раптом..."
"Треба вiрити в людей, Iване Маркеловичу", - весело сказав тодi
Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цiкаво, що з часом
Дударевич i сам цiлком вжився в цю свою версiю з подвигом на трасi, так
вжився, що, зда ться, й самому повiрилось, нiбито дiяти випало йому, а
Заболотний, вважалось, при тому був просто... присутнiй. Тамару це
обурювало, а Заболотного бiльше розважало: хай... Переставлено трохи
акценти - що такого? Виявлене колегою вмiння його навiть веселить.
Хвиля часу багато що змива , i ось тепер ©хнi сiм'© знов спiвiснують
досить злагоджено, серед колег вважа ться, що вони навiть дружать. Та нiби
й схоже на те...
Наступного дня пiсля коникового концерту був вихiдний, офiси всюди
зачиненi, тож вирiшено було обома сiм'ями ©хати на берег океану,
провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, пiсля цiлотижневого смогу.
- При днуйся й ти до нас, - запрошу i мене в цю по©здку Заболотний.
Кiлька десяткiв миль швидкiсно©, цiлком при мно© ©зди - i вже на нас
вiйнуло простором...
Попереду висяював океан!
Бiлi хмари стояли далеко по обрiях незрушцо й спокiйно, i Лiда
Дударевич звернула увагу, що обо Заболотнi, зупинившись па дерев'янiй
естакадi, прокладенiй уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах
поглядами бiльше, нiж звичайно. Хоча хмари як хмари, тiльки що високi й до
самих вершечкiв налитi свiтлом. А втiм, самий процес сприйняття свiту,
зда ться, тут зазна змiн. Звiдси, з океану тобi, незвиклому, зда ться,
мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалi свiтить десь нiби
на пiвночi; промiння йою зараз уже по-осiнньому непекуче й спокiйне, проте
потужнiсть свiтила не зменшилась, все небо над океаном повне
сяйва-мерехтiння (можливо, свiтла йому якраз дода океан), очам незвично,
тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтiннi щось
схоже на "лiтаючi блюдця". Тамара Дударевич, смiючись, запевня , що одного
разу вона звiдси справдi бачила оте "щось", хоча то було влiтку, в день
особливо слiпучий...
Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення iз стандартних будиночкiв,
©х тут безлiч однаковiсiньких, безбарвних, зараз напiвзаметених пiском, бо
мiсце таке, де вiтри в сезон осiннiй чи передосiннiй майже нiколи по
вщухають, i сьогоднi теж вiтер дме пругкий, ганя , крутить у повiтрi
чайок, наче паперових... Влiтку декотрi з наших дипломатiв орендують на
цьому белебнi для сво©х родин ось такi будиночки, хоча нелегко уявити, як
люди тут рятуються вiд спеки та вiтрiв, бо ж усе вiдкрите вiтрам
океанським, а на сушi жодного деревця, самi пiски, гофроване залiзо та цi
стандартнi житла-котеджики пiд колiр пiску, збудованi з пресовано© тирси.
Зараз бiльшiсть будиночкiв позамиканi наглухо, мешканцiв не буде в них до
наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених
задухою городян. Хоч i не сезон, а всюди рябiють реклами, функцiону , як i
влiтку, мiстечко розваг з атракцiонами, рiзними технiзованими забавами,
прийма вiдвiдувачiв також дельфiнарiум, об-лащтований просто неба, -
звiдти, з його яскраво розфарбованого амфiтеатру, аж сюди, на берег,
долинають вибухи реготу, гуки пiдбадьорень, то дельфiни саме демонструють
свiй розум i хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо
вискакуючи з води, пролiтають у повiтрi через кiльця, мов першокласнi
акробати.
Виступами дельфiнiв керу , стоячи на узвишшi, дресирувальник, увесь у
червоному, за його знаком викоханi в океанських водах артисти цiлком охоче
показують людям сво вмiння, красу пластики, по днану з дивовижною
добротою та кмiтливiстю.
- Помiнятись би ©м ролями, - зауважу Заболотна. - Хай би ще тренер
©хнiй крiзь кiльця пострибав, а дельфiни подивились, чи добре в нього
виходить...
Лiда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай i з вiдстанi, за сеансом
напружено, з хвилюванням; усмiшки дельфiнiв, що весело лiтають у повiтрi,
видно, заваблюють дiвчинку бiльше, нiж ця дороговартiсна iграшка, якою
Дударевич вирiшив зацiкавити доньку. Я спершу навiть не зрозумiв, чим то
вiн так уперто намага ться Лiду розважити, i дружина Дударевича, помiтивши
мою необiзнанiсть, зi смiхом пояснила, що в руках у ©© технократа
мiнiатюрний японсько© фiрми комп'ютер, - в напливi батькiвського почуття
Валерiй за неабияку цiну придбав його для доньки, але поки що тi ю дитячою
iграшкою частiше бавиться вiн сам.
- А що? Всi ми перед вiчнiстю дiти, - каже Дударевич i запевня , що
його мiнiкомп'ютер, то штуковина виняткових здiбностей: вона здатна
митт во виконувати безлiч найскладнiших розрахункiв, в нiй сила логiки, i
йому, Дударевичевi, навiть при мно побавитись на дозвiллi цим портативним
створiнням. Електронний розумник цей умi дiлити, множити, добувати
коренi, вiн оперу астрономiчними цифрами, тож iз ким Дударевич краще мiг
би тренувати свiй iнтелект? Вже йому нiбито вдалося з допомогою цього
пристрою визначити вiдстань до Мiсяця i навiть до Марса.
- А спитайте його: для чого? - смi ться Тамара.
- Як - для чого? - диву ться чоловiк. - Треба ж перевiрити, чи
астрономи нас не обманюють, там всякi ...
- А сьогоднi ти змiряй нам ще вiдстань до отих он "дiдiв" на обрi©, -
звертаючись до чоловiка, кива дружина на хмари, що бiлiють вершинами десь
аж нiби по той бiк океану.
Дударевич на ©© жарт не вiдгуку ться, в нього саме там щось за©ло в
комп'ютерi, i вiн, зосереджено насувавшись, намага ться полагодити свою
забавку.
- Татку, ти скоро? - нетерпеливиться Лiда.
- Iдiть гуляйте, я дожену.
Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована
спецiально для прогулянок, i Лiда, по-дитячому ожвавiвши, що опинилася на
цiй гулкiй, пiднятiй на опорах дерев'янiй дорозi, побiгла горою доганяти
Заболотних, котрi пiшли й пiшли собi понад океаном, нiби намiрившись iти
кудись, хоч i за виднокрай.
Лiдi, видно, подобалось бiгти за ними, скликувати ©х на бiгу.
- Бачите, кинула сво©х законних i подалася уздогiн Заболотним! Я iнодi
просто ревную, - з легким усмiхом нарiка на доньку Тамара. - Ходiмте й
ми, - зверта ться вона до мене. - Тiльки не естакадою, а краще низом, я
люблю берегом, щоб ближче до хвилi... Тут, якщо ви щасливий, то океан
якусь i рiдкiсну мушлю пiд ноги на згадку вам викине. Хоча останнiм часом
вiн, зда ться, частiше викида клубки смiття та мазуту...
Йдемо поволi, тихо схлюпу хвиля, диха ться легко.
- А Лiда як ожвавiла!.. - Стежить поглядом за донькою Тамара. - Ви
зна те, вона просто в захватi вiд вашо© подорожi до Мадонни! Встала вранцi
- втоми як не було, нiяко© дражливостi, вся якась просвiтлена й до нас
ласкавiша... "Ой, скiльки я начулася, мамо, в дорозi!" Цiкаво, якими там
iсторiями ви ©© чарували?
- Просто нам дещо згадувалось...
- Вам просто, а ©й... "Ах, мамо, я й не думала, що дорога менi так
багато вiдкри ", - i оченята аж сяють, -переповiда Тамара. - Побувала,
каже, там, де свiт нiби iнакший, i люди наче добрiшi, i нiкуди нiхто не
спiшить... Менi здавалося, каже, що я чую, як невидимi хори надi мною
спiвають "Аве Марiя" i якiсь дзвони в небi радiсно дзвонять весь день, а
навкруги садки цвiтуть i сонце, сонце... А потiм, каже, я в степу
побувала, блакитнi дощi купали мене... Отак зачарувати дитину...
- Не думалось, що Лiда так близько все те прийме до серця.
- О, це дуже вразливе дитя... I хоч того шедевра й не пощастило вам
побачити, однак, уявiть собi, в Лiди зосталося дивне почуття: мовби вона
все-таки бачила ©©, ту вашу степову Мадонну пiд яблунею... Зараз можу
признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мiзантропку вам у по©здку,
хай, думаю, трохи розвi ться. А то останнiм часом таке дражливе, нервове
стало... Мiж нами кажучи, трагiчний той випадок не минув для дитини
безслiдно, - тут i дорослому нелегко було б витримати такий нервовий
струс... Якось дзвоню з мiста: "Як ти там, донечко?" - "Все гаразд, мамо,
уроки готую", а потiм раптом: "Якби ж тiльки не оцi мухи! Звiдкись, мамо,
налетiли до кiмнати мухи цеце!" Боже, я думала, що вмру. "Лiдо, Лiдусько,
- своя не своя волаю в трубку, - якi цеце? Що ти говориш, донечко?" А вона
знов зовсiм спокiйно: "Так, так, мамо, тут мухи цеце". Нiчим не передати
той жах, який охопив мене. То було страшнiше вiд смертi!..
Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зi всi ю силою в Тамаринiй
душi, сколихнуло ©© материнське почуття, i сльози так i бризнули ©й iз
очей. Iдучи, вона не дивилась пiд ноги, не помiчала, як хвилею все частiше
©й обхлюпу туфлi. Йшла i без стриму виливала менi, малознайомiй людинi,
сво материнське горе. Який то справдi моторошний, нi з чим незрiвнянний
жахливiстю стан, коли зненацька тво рiдне дитя, яке щойно щебетало цiлком
логiчно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить
потьмарення рве з тобою зв'язок, зника в iншу реальнiсть, без жалю
вiддаля ться в пiтьму нерозумiння, самоти й очужiлостi... Вiддалилось,
вiдчужилось, на iншу мову перейшло, у сферу, де матерi мiсця нема, де
пану щось iнше, кошмарне...
- Заспокойтесь, - казав я ©й, а жiнка нiби вже й не до мене, кудись у
бiк океану виповiдала про той стан незмiрного жаху, про шматуючий бiль, з
яким вона мчала пiсля розмови з донькою додому, i як втратило для не©
будь-яку цiннiсть усе довколишн , перетворилось у нiщо порiвняно з ©©
донечкою, i яким в сто крат прекраснiшим стало ©© дитя - страшно й сказати
- саме в горi, в нещастi!
Вигляд океану, чайки, що, граючи з вiтром, бiло завихрилися поблизу,
видно, впливали заспокiйливо на цю розшарпану горем жiнку. Слiз уже не
було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не
захопила нiчого, щоб погодувати птахiв.
- Ви собi не уявля те, що ми з Валерi м пережили, - сказала згодом. -
Якби не Заболотнi, невiдомо, чим би -це кiнчилось. А так все обiйшлось для
дитини тiльки .коротким нервовим зривом... Ох, нiкому не побажаю wsq, що
ми пережили... Чоловiк мiй, дарма що на вигляд вiн твердокамiнний, а як
сталось нещастя, зовсiм занепав, злiг, думали, що буде iнфаркт. Усi
клопоти з полiцi ю та з лiкарями довелось взяти на себе Заболотному... Нi,
це рiдкiсна людина, i можна лише позаздрити вам, що ви ма те такого друга!
Скажiть: невже ваша дружба нiколи не знала суперечок, сварок?
- Всього бувало... Головне, що потiм мирились... Заболотний завжди
знаходив в собi мужнiсть - першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай
навiть ненароком, товаришевi образи... Все так виходило, що душею
товариства ставав саме вiн...
- Авжеж, з ним цiкаво: вiн багато дума , тонко почува ...
- А в дружбi вiрний, як небагато хто. I ще одне е в ньому: це людина,
що творить енергiю, - енергiю добра. В ньому розвинутий, сказати б,
iнстинкт справедливостi, потреба людяного вчинку...
- О, я згодна з вами... При зовнiшнiй деколи аж нiби розхристаностi,
безжурностi насправдi вiн дуже послiдовний у життi, вiн такий надiйний!..
А для мо © Лiди Кирило Петрович просто iдеал, лицар без страху i докору...
Дехто, правда, вважа , що Заболотному iнодi браку якраз характеру, що вiн
не в мiру вiдкритий, всюди, як вiзитку, виставля сво правдолюбство, свою
плебейську привiтнiсть. Але тут, по-мо му, пiдмiнюються поняття. Чому
характер неодмiнно ма виявлятись у службовiй похмуростi чи в умiннi
працювати лiктями, рвучись д9 кар' ри iз затятiстю, часом аж тупою?
Характер, як менi зда ться, - це передусiм принциповiсть, внутрiшня ста"
бiльнiсть, а цього Заболотному не позичати. Та ще в ньому - ну це,
мабуть, тiльки жiнкам дано помiтити - якась душевна чистiсть, цнотливiсть,
що ©© навiть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого вiд
юностi й до сьогоднi... Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони
мають незабаром повертатися в Союз. Ми всi почуватимем ©хню вiдсутнiсть, а
надто W Лiда, вона дихнути не може без сво © Сонi-сан...
- Як до не© прикипiло це "Соня-сан". - Отак iз жарту й пiшло... "Мiсiс
Заболотна" - це нiби холоднiше... Найбiльше ж нам подоба ться, коли Кирило
Петрович назива ©© Софiйкою... Так, вона достойна його. Це, скажу я вам,
свята жiнка! Недарма вся дипломатська дiтвора так лине до не©, малеча
найкраще вiдчува - хто хто. Про Соню-сан при дiтях слово накриво не
смiйте сказати, бо якесь i найменше так одразу i дасть одкоша. Ми з Сонею
досi без смiху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на
Париж, самi, без чоловiкiв, ще й Лiда з нами, а сусiдом у нас жевжик з
торгпредiвських наших полiглотiв - всю дорогу вiн тодi докучав нам сво©ми
плоскими дотепами i навiть спробував лицятись! Помiтивши, що обидвi ми не
досить вiльно володi мо французькою, кавалiр той, щоб виказати над нами
перевагу й похизуватись сво©м, як вiн, видно, вважав, iдеальним прононсом,
особливо в'язне саме чомусь до Заболотно©: "Так що: Антон - теля - пасе,
Мар'яна льон - тре?" - аж поки Лiда, що сидiла поруч iз Сонею, так
вiдрiзала йому по-англiйському, з такою шексшрiвською соковитiстю, що
сусiди по салону смiялись потiм до самого Парижа, а зальотник наш,
скиснувши одразу, бiльше не демонстрував свiй iдiотський прононс...
Коли ми порiвнялись iз Заболотними, якi йшли з Лi-дою по естакадi,
супутниця моя миттю змiнилася, слiз як не було, на устах заграла усмiшка,
сонячна, просто чарiвна!
- Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? - грайливо подала вона
голос на естакаду. - Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода:
професор i доктор в однiй особi, еколог мiжнародного рангу! Екологiя - це
ж сьогоднi наймоднiша з наук!
- Сподiваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з
професорського красномовства? - усмiхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на
увазi мою мовчкуватiсть.
- В кожному разi, не нудьгували без вас. Вiрно я кажу? - I вона а
пiдкресленою увагою обернулася до мене. - Дударевич мiй з нагоди вашого
при©зду спецiально читав в англiйському журналi вашу статтю про
синьо-зеленi водоростi, вiн i мене просвiтив... Це ж так важливо, чим ви
займа тесь! Невже тi синьо-зеленi справдi здатнi рости з такою
фантастичною швидкiстю? Виходить, дай ©м волю, то вони заб'ють собою всi
земнi рiки й моря? Навiть весь оцей океан здатнi перетворити в драглисте,
смердюче гнитво!
- Не лякайте дитини, - сказала Заболотна, коли ми теж пiднялись на
естакаду. - А наука ж навiщо? Скiльки розумних людей сушать над цим
голови... От i наш друг не один рiк веде боротьбу з тими синьоними...
- Хоча боротьба йде, зда ться, з перемiнним успiхом, - пiдкинув шпильку
Заболотний.
- Можете собi жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надiя, -
сказала Тамара роздумливо. - А то що ж робиться... Тут смог, там когай,
танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут
чорнiтиме, всiх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, -
знов запалюючись, вона обернулась до мене, - з усього свiту зiбрались
свiтлi уми на захист природного середовища, радитесь, дошуку тесь, як лихо
вiдвернути, а скажiть нам по правдi: шанси ? Не пiзно ще запобiгти бiдi?
Чи цього ви й самi не зна те?
- Знав, але не скаже, - в сво му тонi докинув Заболотний.
Лiдi, видно, хотiлось чогось цiкавiшого, i вона, повиснувши в матерi на
руцi, зазирнула ©й у вiчi:
- Мамо, ти пiдеш з нами до дельфiнiв? Ми ось йдемо, - кивнула дiвчинка
в бiк Заболотних.
- О, вже змовилися, - вдавано образилась мати. - Звичайно ж, iдемо всi.
Невдовзi ми опинилися в дельфiнарiумi, де нас розшукав i Дударевич,
озбро ний тепер замiсть комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити
кiлька знiмкiв для слайдiв на теми: Лiда з мамою, Лiда з дельфiном, Лiда
всмiха ться дельфiновi, а дельфiн усмiха ться ©й.
Потiм Заболотний завiв нас до павiльйону з напоями, де в нього виявився
за прилавком знайомий нiмець - добродушний товстун родом iз Гамбурга,
котрий i пригостив усiх нас бiлопiнними шипучими коктейлями зi свiжого
кокосового молока.
Щоб упевнити наше товариство, що ма мо справу з продуктом натуральним,
не синтетичним, господар при нас взявся сам i розколювати горiхи, робив це
вiн безпомильно, влучними ударами спецiально© сокирки.
Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловiка замовити
для дорослих ще й коктейлi з шампанським, i розмова пiсля цього помiтно
набула жвавостi. Дударевич став перелiчувати, якi способи приготування
коктейлiв iснують на свiтi, - ©х виявилась безлiч, навiть Тамара була
при мно здивована його знаннями в дiй галузi.
- Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити - сказав згодом
Заболотний, i коли вiн вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена
якась дiлова зустрiч.
Тамара, перехопивши сповнений турботливостi погляд, яким Заболотна
провела чоловiка, несподiвано запитала приятельку:
- Соню, за що вiн вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його
заполонили? - I, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно i
досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволi й ми вдались до
розглядин. Блiде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери
скромно© сiльсько© вчительки, над високим чолом акуратна зачiска,
присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цiй жiнцi звичайне, на
ефект не розраховане, була б, можливо, навiть особою безбарвною, якби не
отi очi, що просто купами свiтла стають, так i повняться сяйвом, якщо
пiсля розлуки загледять спрямований навстрiч веселий погляд свого
Заболотного. - Не робiть секрету, Соню, признайтесь: чим? - доскiпувалась
Тамара. - Щоб так ось - раз i назавжди? Чому пiсля стiлькох лiт вiн ще й
досi без пам'ятi вiд вас?
Трохи знiяковiвши, Заболотна всмiхнулась кутиками губiв на цю дружню
безтактнiсть, однак не образилась:
- А ви його самi спитайте, - мовила сво©м чистим, срiблястого тону
голосом, що його тутешнi друзi Заболотних часто називають спiвучим. -
Спитайте, я дозволяю.
- По-перше, Соня йому землячка, - втрутився Дударевич з поясненнями,
вважаючи, певне, що саме йому належить вiдповiсти на це делiкатне питання.
- А Заболотний до таких речей, як вiдомо, чутливий... Окрiм того, Софiя
Iванiвна спiва гарно, особливо сво©х степових - в нiй, без сумнiву,
губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асовi пiсля одного з
чергових його падiнь буквально життя врятувала, розумi ш?
- Надто сильно сказано, - нахмурилась Заболотна. - Люди всi нашi його
врятували. А найперше дiти...
- Геро©чна особа - це ви, - Дударевич не шкодував лестощiв. - Найбiльше
ви ризикували собою!
- Хто тодi не ризикував... Усiм дiставалось.
- Хай усi, хай колективно, але ж ваше життя, Соню, постiйно було пiд
смертельною небезпекою? - схвильовано мовила Тамара. - Хiба не завдяки вам
наш "лiтаючий барс" згодом знову змiг повернутися в полк, щоб знову
ринутись в небо... Нi, Соню, не применшуйте сво © .ролi! Я добре пригадую
вашу розповiдь-оту картину i в дусi сюрреалiстiв: снiги, побо©ще, нiде нi
душi, i лиш тро жiнок-рятiвниць тягнуть кудись санчата з льотчиком, як
цятка життя рухаються серед тих суцiльних володiнь смертi... Чи думалось
вам тодi, що доля вас назавжди з ним по дна ?
- Все це надто iнтимне, - сказала Соня, мимовiль пригортаючи до себе
Лiду, що, як завше, тулилася бiля не©.
- Зда ться, мила, ми дозволя мо собi надмiрну цiкавiсть, - з докором
зауважив дружинi Дударевич. - За що Заболотний любить Соню, за що Соня
любить Заболотного, - кому яке дiло?
- Ну, а як менi цiкаво, - заперечила Тамара манiрно. - Що, коли,
припустiмо на хвильку, i я небайдужа до вашого Заболотного, Соню?
- Це я давно знаю.
- Ах, Соню, Соню! Зна те також i те, що почуття мо безодвiтне. Так,
так, безодвiтне. I Дударевич мiй зна , та мно ревнуючи... Але ж я з цим i
не криюсь! Може, i грiх, але хiба я винувата, що захоплююсь, що менi
iмпону людина такого складу?! Повсякчасна, певне, ще льотчицька,
готовнiсть до самопожертви i ця, що й досi якимось дивним чином збереглася
в душi дипломата, юнацька його соколинiсть, - звiдки це? I чому багатьом
iншим цього не дано?
- Спiвати хвалу Заболотному ти здатна без кiнця, вся ООН зна твiй
репертуарi - сказав Дударевич недбало. - Однак не думай, що й решта
людства мре вiд захвату, коли йдеться про нашого друга. Чи такий уже вiн
бездоганний? Хiба мало на його шляху об' ктивне око могло б спостерегти
всяких емоцiйних дурниць?
- Що ви ма те на увазi? - насторожилася Заболотна.
- Ну, хоч би той зовсiм не дипломатичний ляпас, що вiн його вiдпустив
па дипломатичному банкетi якомусь типовi, хай навiть i заслужено... Чи
варто було з нiкчемою зв'язуватись? Вiдомо, чого це Заболотному
коштувало... Чи вiзьмiть ви той фронтовий випадок, коли вiп, пiдмовивши
товариша, гайнув iз ним на "кукурузнику" у щойно визволену Тернiвщину,
зробив там для шику вiртуозну посадку ледве що не на даху батькiвсько©
хати, певне ж, на радощах i почаркувався iз земляками: аякже, сокiл
прилетiв!.. А на похмiлля - гауптвахта, низка непри мностей i йому, й
друговi його, й старшому командировi, як i належить... I це в той час,
коли, за всiма даними, вiн на Героя йшов. Реляцiя була вже готова!
Втратити такий шанс лише ради того, щоб на "кукурузнику" покружляти над
сво©ми незрiвнянними глинищами, показати сво молодецтво - нiчого собi
соколинiсть. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-мо му, такi
витiвки якраз i з ряду емоцiйних дурниць, i свiдчать вони скорiш про
невмiння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що ста аж надто
- Все пройшло добре! Вiн житиме... Просто-таки в сорочцi вродився!
Вже схiд яснiв, розгорявся зорею, коли вони знов вискочили на трасу,
щоб далi мчати на пiвдень. Сизо даленiла дорога. Свiтло фар бiльше не було
потрiбне, саме свiтання вiдкривало ©м шлях крiзь степи. Змордованi
пережитим, не мали навiть бажання перемовлятись. Пiсля кiльканадцяти
кiлометрiв скаженого лету Заболотний, не питаючись згоди, раптом звернув
убiк, на такi ж, як учора, скомбайнованi стернища. Зупинився машиною
вiддалiк траси, коло однi © з кучугур свiжо©, залишено© комбайном соломи.
Вийшов з машини, полегшено потягнувся, мов йог, у бiк палаючо© за
лiсосмугою ще зовсiм червоно© скибки сонця. Дивлячись просто на сонце,
зробив кiлька дихальних йогiвських вправ.
- Ну що, великий гуманiсте? - кинув йому примири ливо Дударевич. -
Зiгрiв благородним вчинком свою честолюбну душу?
Заболотний не одразу вiдгукнувсь. Все нiби дослухався до чогось
стороннього чи до чогось у собi, потiм сказав несподiвано, кинувши у бiк
траси:
- Ото вам, друзi, хайвей: фугуйте далi без мене...
- А ти?
- Я залишаюсь.
Пiдiйшов до копи соломи, зволожено© вранiшньою росою, й, по-хлоц'ячому
розкинувши руки, впав долiлиць, - незабаром вiн уже спав мов убитий.
Спав i не бачив, що його соп тут звiдусiль стережуть, сторчма ставши на
чатах по обрiю, чоластi сяючi хмари-гiганти, тi самi, що по-тутешньому
звуться "дiди".
...За кiлька годин по цьому на трасi з'явились автобуси - цiлою
кавалькадою летiли на пiвдень "Iкаруси" з дiтьми. Хоч день був слiпучий,
величезнi машини мчали при потужно засвiчених фарах, i це вражало: вдень,
при сонцi, а мчать з повними фарами свiтла! На лобi кожного з автобусiв
червонi полотнище з написом: "ДIТИ!", "ДIТИ"... Отже - всi розступайтесь,
зминайте, всi будьте уважнiшi, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську
Стрiлку, маленький i, може, найнадiйнiший у свiтi народець - заводська
дiтвора!.. Юнi пасажири, наелектризованi нетерпiнням, квапили себе, вони,
якби ©хня вмога, квапили б самий бiг часу! Дорога аж свистить вiд потужних
"Iкарусiв", в автобусах чути музику й спiви, визирають звiдти дитячi
веселi обличчя, радуючись власному летовi, а на узбiччi розпеченого
полотна траси, пiд вкритими сiрим пилом придорожнiми деревами, сто©ть
висока, з блiдим обличчям, сивочола людина: голосу ! А втiм, зда ться,
марно... Промелькують мимо не© "Iкаруси" зi свистом ракетним, iз сонцями
фар, неприродно слiпучих серед цього бiлого степового дня, пролiтають з
музикою та спiвами всерединi, повнi веселощiв, зда ться, навiть не здатнi
когось номiтити край шляху, проджухують, не зупиняючись, i та,ке враження,
що ©х зараз би не спинила в цiм летi нiяка сила на свiтi, не те що чиясь
там рука, пiднята в голосуваннi... "Гуси, гуси-гусенята, вiзьмiть мене на
крилята!" - "Хай тебе заднi вiзьмуть..." Всi мимо, мимо, все хутчiй та
хутчiй, бо десь там, попереду, як образ ©хньо© мрi©, вже мерехтить море й
далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська
Стрiлка...
Той, що голосу , зда ться, й надiю вже втратив якось вплинути на цю
пролiтаючу кавалькаду, та ось раптом останнiй з "Iкарусiв"... зупиня ться!
- А вам куди? - з веселою цiкавiстю накинулись на Заболотного дiти,
коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губi, за©денi шовковицею, смiливо
допитувались: - Хто ви? Звiдки?
Заболотний, зайнявши вiльне мiсце, вказав дiтям на ледь помiтно бiлiючi
попiд небом хмари-Арарати:
- Я звiдти.
- О, то ви снiгова людина?
- Можливо, - вiдповiв Заболотний дiтям у тон, не маючи сумнiвiв, що
серед цi © публiки вiн завжди знайде тих, хто володi достатнiм почуттям
гумору.
- Снiговiй людинi ура! ура! ура!..
За хвилю ©хнiй "Iкарус", наздоганяючи кавалькаду, знову летiв щодуху на
пiвдень, свiтячи величезними слiпучими фарами сонцю навстрiч.
XXIX
Нiколи про той випадок мови мiж ними не було. Лише одного разу Лiда,
видно, щось перечувши вiд матерi, несподiвано запитала Заболотного пiд час
вечiрньо© телепередачi:
- Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу?
- В якому степу? - знизав вiн плечима, хоч одразу догадавсь.
- Ну, тодi, пiд час вiдпустки, коли я в пiонерськiм таборi була... Кого
ви там iз мо©ми пiдiбрали на трасi? Рятували вночi когось?
- Мало що бува па трасах... Дорожнiй ексидент. Дiвчинка подивилась на
нього з суворою пильнiстю:
- Батько мiй у тiй iсторi© повiвся достойно? Заболотний не одразу
спромiгся на вiдповiдь.
- В дусi часу, - сказав потiм. - Нiяких до нього претензiй.
Дiвча, зда ться, вдовольнилося вiдповiддю.
Не став би ж вiн розповiдати Лiдi, як уже в санаторi©, там, де "нiч
лавром i лимоном пахне", поважний похилого вiку товариш з ©хнього
дипломатичного племенi одного разу пiд час прогулянки запитав Заболотного:
"А це правда, що Валерiй наш на трасi знаменитого якогось механiзатора
врятував? На висотi виявився?"
"Правда".
"Хто б подумав... Такий себелюб, кар' рист-першорозрядник i раптом..."
"Треба вiрити в людей, Iване Маркеловичу", - весело сказав тодi
Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цiкаво, що з часом
Дударевич i сам цiлком вжився в цю свою версiю з подвигом на трасi, так
вжився, що, зда ться, й самому повiрилось, нiбито дiяти випало йому, а
Заболотний, вважалось, при тому був просто... присутнiй. Тамару це
обурювало, а Заболотного бiльше розважало: хай... Переставлено трохи
акценти - що такого? Виявлене колегою вмiння його навiть веселить.
Хвиля часу багато що змива , i ось тепер ©хнi сiм'© знов спiвiснують
досить злагоджено, серед колег вважа ться, що вони навiть дружать. Та нiби
й схоже на те...
Наступного дня пiсля коникового концерту був вихiдний, офiси всюди
зачиненi, тож вирiшено було обома сiм'ями ©хати на берег океану,
провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, пiсля цiлотижневого смогу.
- При днуйся й ти до нас, - запрошу i мене в цю по©здку Заболотний.
Кiлька десяткiв миль швидкiсно©, цiлком при мно© ©зди - i вже на нас
вiйнуло простором...
Попереду висяював океан!
Бiлi хмари стояли далеко по обрiях незрушцо й спокiйно, i Лiда
Дударевич звернула увагу, що обо Заболотнi, зупинившись па дерев'янiй
естакадi, прокладенiй уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах
поглядами бiльше, нiж звичайно. Хоча хмари як хмари, тiльки що високi й до
самих вершечкiв налитi свiтлом. А втiм, самий процес сприйняття свiту,
зда ться, тут зазна змiн. Звiдси, з океану тобi, незвиклому, зда ться,
мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалi свiтить десь нiби
на пiвночi; промiння йою зараз уже по-осiнньому непекуче й спокiйне, проте
потужнiсть свiтила не зменшилась, все небо над океаном повне
сяйва-мерехтiння (можливо, свiтла йому якраз дода океан), очам незвично,
тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтiннi щось
схоже на "лiтаючi блюдця". Тамара Дударевич, смiючись, запевня , що одного
разу вона звiдси справдi бачила оте "щось", хоча то було влiтку, в день
особливо слiпучий...
Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення iз стандартних будиночкiв,
©х тут безлiч однаковiсiньких, безбарвних, зараз напiвзаметених пiском, бо
мiсце таке, де вiтри в сезон осiннiй чи передосiннiй майже нiколи по
вщухають, i сьогоднi теж вiтер дме пругкий, ганя , крутить у повiтрi
чайок, наче паперових... Влiтку декотрi з наших дипломатiв орендують на
цьому белебнi для сво©х родин ось такi будиночки, хоча нелегко уявити, як
люди тут рятуються вiд спеки та вiтрiв, бо ж усе вiдкрите вiтрам
океанським, а на сушi жодного деревця, самi пiски, гофроване залiзо та цi
стандартнi житла-котеджики пiд колiр пiску, збудованi з пресовано© тирси.
Зараз бiльшiсть будиночкiв позамиканi наглухо, мешканцiв не буде в них до
наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених
задухою городян. Хоч i не сезон, а всюди рябiють реклами, функцiону , як i
влiтку, мiстечко розваг з атракцiонами, рiзними технiзованими забавами,
прийма вiдвiдувачiв також дельфiнарiум, об-лащтований просто неба, -
звiдти, з його яскраво розфарбованого амфiтеатру, аж сюди, на берег,
долинають вибухи реготу, гуки пiдбадьорень, то дельфiни саме демонструють
свiй розум i хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо
вискакуючи з води, пролiтають у повiтрi через кiльця, мов першокласнi
акробати.
Виступами дельфiнiв керу , стоячи на узвишшi, дресирувальник, увесь у
червоному, за його знаком викоханi в океанських водах артисти цiлком охоче
показують людям сво вмiння, красу пластики, по днану з дивовижною
добротою та кмiтливiстю.
- Помiнятись би ©м ролями, - зауважу Заболотна. - Хай би ще тренер
©хнiй крiзь кiльця пострибав, а дельфiни подивились, чи добре в нього
виходить...
Лiда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай i з вiдстанi, за сеансом
напружено, з хвилюванням; усмiшки дельфiнiв, що весело лiтають у повiтрi,
видно, заваблюють дiвчинку бiльше, нiж ця дороговартiсна iграшка, якою
Дударевич вирiшив зацiкавити доньку. Я спершу навiть не зрозумiв, чим то
вiн так уперто намага ться Лiду розважити, i дружина Дударевича, помiтивши
мою необiзнанiсть, зi смiхом пояснила, що в руках у ©© технократа
мiнiатюрний японсько© фiрми комп'ютер, - в напливi батькiвського почуття
Валерiй за неабияку цiну придбав його для доньки, але поки що тi ю дитячою
iграшкою частiше бавиться вiн сам.
- А що? Всi ми перед вiчнiстю дiти, - каже Дударевич i запевня , що
його мiнiкомп'ютер, то штуковина виняткових здiбностей: вона здатна
митт во виконувати безлiч найскладнiших розрахункiв, в нiй сила логiки, i
йому, Дударевичевi, навiть при мно побавитись на дозвiллi цим портативним
створiнням. Електронний розумник цей умi дiлити, множити, добувати
коренi, вiн оперу астрономiчними цифрами, тож iз ким Дударевич краще мiг
би тренувати свiй iнтелект? Вже йому нiбито вдалося з допомогою цього
пристрою визначити вiдстань до Мiсяця i навiть до Марса.
- А спитайте його: для чого? - смi ться Тамара.
- Як - для чого? - диву ться чоловiк. - Треба ж перевiрити, чи
астрономи нас не обманюють, там всякi ...
- А сьогоднi ти змiряй нам ще вiдстань до отих он "дiдiв" на обрi©, -
звертаючись до чоловiка, кива дружина на хмари, що бiлiють вершинами десь
аж нiби по той бiк океану.
Дударевич на ©© жарт не вiдгуку ться, в нього саме там щось за©ло в
комп'ютерi, i вiн, зосереджено насувавшись, намага ться полагодити свою
забавку.
- Татку, ти скоро? - нетерпеливиться Лiда.
- Iдiть гуляйте, я дожену.
Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована
спецiально для прогулянок, i Лiда, по-дитячому ожвавiвши, що опинилася на
цiй гулкiй, пiднятiй на опорах дерев'янiй дорозi, побiгла горою доганяти
Заболотних, котрi пiшли й пiшли собi понад океаном, нiби намiрившись iти
кудись, хоч i за виднокрай.
Лiдi, видно, подобалось бiгти за ними, скликувати ©х на бiгу.
- Бачите, кинула сво©х законних i подалася уздогiн Заболотним! Я iнодi
просто ревную, - з легким усмiхом нарiка на доньку Тамара. - Ходiмте й
ми, - зверта ться вона до мене. - Тiльки не естакадою, а краще низом, я
люблю берегом, щоб ближче до хвилi... Тут, якщо ви щасливий, то океан
якусь i рiдкiсну мушлю пiд ноги на згадку вам викине. Хоча останнiм часом
вiн, зда ться, частiше викида клубки смiття та мазуту...
Йдемо поволi, тихо схлюпу хвиля, диха ться легко.
- А Лiда як ожвавiла!.. - Стежить поглядом за донькою Тамара. - Ви
зна те, вона просто в захватi вiд вашо© подорожi до Мадонни! Встала вранцi
- втоми як не було, нiяко© дражливостi, вся якась просвiтлена й до нас
ласкавiша... "Ой, скiльки я начулася, мамо, в дорозi!" Цiкаво, якими там
iсторiями ви ©© чарували?
- Просто нам дещо згадувалось...
- Вам просто, а ©й... "Ах, мамо, я й не думала, що дорога менi так
багато вiдкри ", - i оченята аж сяють, -переповiда Тамара. - Побувала,
каже, там, де свiт нiби iнакший, i люди наче добрiшi, i нiкуди нiхто не
спiшить... Менi здавалося, каже, що я чую, як невидимi хори надi мною
спiвають "Аве Марiя" i якiсь дзвони в небi радiсно дзвонять весь день, а
навкруги садки цвiтуть i сонце, сонце... А потiм, каже, я в степу
побувала, блакитнi дощi купали мене... Отак зачарувати дитину...
- Не думалось, що Лiда так близько все те прийме до серця.
- О, це дуже вразливе дитя... I хоч того шедевра й не пощастило вам
побачити, однак, уявiть собi, в Лiди зосталося дивне почуття: мовби вона
все-таки бачила ©©, ту вашу степову Мадонну пiд яблунею... Зараз можу
признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мiзантропку вам у по©здку,
хай, думаю, трохи розвi ться. А то останнiм часом таке дражливе, нервове
стало... Мiж нами кажучи, трагiчний той випадок не минув для дитини
безслiдно, - тут i дорослому нелегко було б витримати такий нервовий
струс... Якось дзвоню з мiста: "Як ти там, донечко?" - "Все гаразд, мамо,
уроки готую", а потiм раптом: "Якби ж тiльки не оцi мухи! Звiдкись, мамо,
налетiли до кiмнати мухи цеце!" Боже, я думала, що вмру. "Лiдо, Лiдусько,
- своя не своя волаю в трубку, - якi цеце? Що ти говориш, донечко?" А вона
знов зовсiм спокiйно: "Так, так, мамо, тут мухи цеце". Нiчим не передати
той жах, який охопив мене. То було страшнiше вiд смертi!..
Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зi всi ю силою в Тамаринiй
душi, сколихнуло ©© материнське почуття, i сльози так i бризнули ©й iз
очей. Iдучи, вона не дивилась пiд ноги, не помiчала, як хвилею все частiше
©й обхлюпу туфлi. Йшла i без стриму виливала менi, малознайомiй людинi,
сво материнське горе. Який то справдi моторошний, нi з чим незрiвнянний
жахливiстю стан, коли зненацька тво рiдне дитя, яке щойно щебетало цiлком
логiчно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить
потьмарення рве з тобою зв'язок, зника в iншу реальнiсть, без жалю
вiддаля ться в пiтьму нерозумiння, самоти й очужiлостi... Вiддалилось,
вiдчужилось, на iншу мову перейшло, у сферу, де матерi мiсця нема, де
пану щось iнше, кошмарне...
- Заспокойтесь, - казав я ©й, а жiнка нiби вже й не до мене, кудись у
бiк океану виповiдала про той стан незмiрного жаху, про шматуючий бiль, з
яким вона мчала пiсля розмови з донькою додому, i як втратило для не©
будь-яку цiннiсть усе довколишн , перетворилось у нiщо порiвняно з ©©
донечкою, i яким в сто крат прекраснiшим стало ©© дитя - страшно й сказати
- саме в горi, в нещастi!
Вигляд океану, чайки, що, граючи з вiтром, бiло завихрилися поблизу,
видно, впливали заспокiйливо на цю розшарпану горем жiнку. Слiз уже не
було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не
захопила нiчого, щоб погодувати птахiв.
- Ви собi не уявля те, що ми з Валерi м пережили, - сказала згодом. -
Якби не Заболотнi, невiдомо, чим би -це кiнчилось. А так все обiйшлось для
дитини тiльки .коротким нервовим зривом... Ох, нiкому не побажаю wsq, що
ми пережили... Чоловiк мiй, дарма що на вигляд вiн твердокамiнний, а як
сталось нещастя, зовсiм занепав, злiг, думали, що буде iнфаркт. Усi
клопоти з полiцi ю та з лiкарями довелось взяти на себе Заболотному... Нi,
це рiдкiсна людина, i можна лише позаздрити вам, що ви ма те такого друга!
Скажiть: невже ваша дружба нiколи не знала суперечок, сварок?
- Всього бувало... Головне, що потiм мирились... Заболотний завжди
знаходив в собi мужнiсть - першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай
навiть ненароком, товаришевi образи... Все так виходило, що душею
товариства ставав саме вiн...
- Авжеж, з ним цiкаво: вiн багато дума , тонко почува ...
- А в дружбi вiрний, як небагато хто. I ще одне е в ньому: це людина,
що творить енергiю, - енергiю добра. В ньому розвинутий, сказати б,
iнстинкт справедливостi, потреба людяного вчинку...
- О, я згодна з вами... При зовнiшнiй деколи аж нiби розхристаностi,
безжурностi насправдi вiн дуже послiдовний у життi, вiн такий надiйний!..
А для мо © Лiди Кирило Петрович просто iдеал, лицар без страху i докору...
Дехто, правда, вважа , що Заболотному iнодi браку якраз характеру, що вiн
не в мiру вiдкритий, всюди, як вiзитку, виставля сво правдолюбство, свою
плебейську привiтнiсть. Але тут, по-мо му, пiдмiнюються поняття. Чому
характер неодмiнно ма виявлятись у службовiй похмуростi чи в умiннi
працювати лiктями, рвучись д9 кар' ри iз затятiстю, часом аж тупою?
Характер, як менi зда ться, - це передусiм принциповiсть, внутрiшня ста"
бiльнiсть, а цього Заболотному не позичати. Та ще в ньому - ну це,
мабуть, тiльки жiнкам дано помiтити - якась душевна чистiсть, цнотливiсть,
що ©© навiть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого вiд
юностi й до сьогоднi... Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони
мають незабаром повертатися в Союз. Ми всi почуватимем ©хню вiдсутнiсть, а
надто W Лiда, вона дихнути не може без сво © Сонi-сан...
- Як до не© прикипiло це "Соня-сан". - Отак iз жарту й пiшло... "Мiсiс
Заболотна" - це нiби холоднiше... Найбiльше ж нам подоба ться, коли Кирило
Петрович назива ©© Софiйкою... Так, вона достойна його. Це, скажу я вам,
свята жiнка! Недарма вся дипломатська дiтвора так лине до не©, малеча
найкраще вiдчува - хто хто. Про Соню-сан при дiтях слово накриво не
смiйте сказати, бо якесь i найменше так одразу i дасть одкоша. Ми з Сонею
досi без смiху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на
Париж, самi, без чоловiкiв, ще й Лiда з нами, а сусiдом у нас жевжик з
торгпредiвських наших полiглотiв - всю дорогу вiн тодi докучав нам сво©ми
плоскими дотепами i навiть спробував лицятись! Помiтивши, що обидвi ми не
досить вiльно володi мо французькою, кавалiр той, щоб виказати над нами
перевагу й похизуватись сво©м, як вiн, видно, вважав, iдеальним прононсом,
особливо в'язне саме чомусь до Заболотно©: "Так що: Антон - теля - пасе,
Мар'яна льон - тре?" - аж поки Лiда, що сидiла поруч iз Сонею, так
вiдрiзала йому по-англiйському, з такою шексшрiвською соковитiстю, що
сусiди по салону смiялись потiм до самого Парижа, а зальотник наш,
скиснувши одразу, бiльше не демонстрував свiй iдiотський прононс...
Коли ми порiвнялись iз Заболотними, якi йшли з Лi-дою по естакадi,
супутниця моя миттю змiнилася, слiз як не було, на устах заграла усмiшка,
сонячна, просто чарiвна!
- Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? - грайливо подала вона
голос на естакаду. - Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода:
професор i доктор в однiй особi, еколог мiжнародного рангу! Екологiя - це
ж сьогоднi наймоднiша з наук!
- Сподiваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з
професорського красномовства? - усмiхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на
увазi мою мовчкуватiсть.
- В кожному разi, не нудьгували без вас. Вiрно я кажу? - I вона а
пiдкресленою увагою обернулася до мене. - Дударевич мiй з нагоди вашого
при©зду спецiально читав в англiйському журналi вашу статтю про
синьо-зеленi водоростi, вiн i мене просвiтив... Це ж так важливо, чим ви
займа тесь! Невже тi синьо-зеленi справдi здатнi рости з такою
фантастичною швидкiстю? Виходить, дай ©м волю, то вони заб'ють собою всi
земнi рiки й моря? Навiть весь оцей океан здатнi перетворити в драглисте,
смердюче гнитво!
- Не лякайте дитини, - сказала Заболотна, коли ми теж пiднялись на
естакаду. - А наука ж навiщо? Скiльки розумних людей сушать над цим
голови... От i наш друг не один рiк веде боротьбу з тими синьоними...
- Хоча боротьба йде, зда ться, з перемiнним успiхом, - пiдкинув шпильку
Заболотний.
- Можете собi жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надiя, -
сказала Тамара роздумливо. - А то що ж робиться... Тут смог, там когай,
танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут
чорнiтиме, всiх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, -
знов запалюючись, вона обернулась до мене, - з усього свiту зiбрались
свiтлi уми на захист природного середовища, радитесь, дошуку тесь, як лихо
вiдвернути, а скажiть нам по правдi: шанси ? Не пiзно ще запобiгти бiдi?
Чи цього ви й самi не зна те?
- Знав, але не скаже, - в сво му тонi докинув Заболотний.
Лiдi, видно, хотiлось чогось цiкавiшого, i вона, повиснувши в матерi на
руцi, зазирнула ©й у вiчi:
- Мамо, ти пiдеш з нами до дельфiнiв? Ми ось йдемо, - кивнула дiвчинка
в бiк Заболотних.
- О, вже змовилися, - вдавано образилась мати. - Звичайно ж, iдемо всi.
Невдовзi ми опинилися в дельфiнарiумi, де нас розшукав i Дударевич,
озбро ний тепер замiсть комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити
кiлька знiмкiв для слайдiв на теми: Лiда з мамою, Лiда з дельфiном, Лiда
всмiха ться дельфiновi, а дельфiн усмiха ться ©й.
Потiм Заболотний завiв нас до павiльйону з напоями, де в нього виявився
за прилавком знайомий нiмець - добродушний товстун родом iз Гамбурга,
котрий i пригостив усiх нас бiлопiнними шипучими коктейлями зi свiжого
кокосового молока.
Щоб упевнити наше товариство, що ма мо справу з продуктом натуральним,
не синтетичним, господар при нас взявся сам i розколювати горiхи, робив це
вiн безпомильно, влучними ударами спецiально© сокирки.
Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловiка замовити
для дорослих ще й коктейлi з шампанським, i розмова пiсля цього помiтно
набула жвавостi. Дударевич став перелiчувати, якi способи приготування
коктейлiв iснують на свiтi, - ©х виявилась безлiч, навiть Тамара була
при мно здивована його знаннями в дiй галузi.
- Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити - сказав згодом
Заболотний, i коли вiн вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена
якась дiлова зустрiч.
Тамара, перехопивши сповнений турботливостi погляд, яким Заболотна
провела чоловiка, несподiвано запитала приятельку:
- Соню, за що вiн вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його
заполонили? - I, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно i
досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволi й ми вдались до
розглядин. Блiде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери
скромно© сiльсько© вчительки, над високим чолом акуратна зачiска,
присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цiй жiнцi звичайне, на
ефект не розраховане, була б, можливо, навiть особою безбарвною, якби не
отi очi, що просто купами свiтла стають, так i повняться сяйвом, якщо
пiсля розлуки загледять спрямований навстрiч веселий погляд свого
Заболотного. - Не робiть секрету, Соню, признайтесь: чим? - доскiпувалась
Тамара. - Щоб так ось - раз i назавжди? Чому пiсля стiлькох лiт вiн ще й
досi без пам'ятi вiд вас?
Трохи знiяковiвши, Заболотна всмiхнулась кутиками губiв на цю дружню
безтактнiсть, однак не образилась:
- А ви його самi спитайте, - мовила сво©м чистим, срiблястого тону
голосом, що його тутешнi друзi Заболотних часто називають спiвучим. -
Спитайте, я дозволяю.
- По-перше, Соня йому землячка, - втрутився Дударевич з поясненнями,
вважаючи, певне, що саме йому належить вiдповiсти на це делiкатне питання.
- А Заболотний до таких речей, як вiдомо, чутливий... Окрiм того, Софiя
Iванiвна спiва гарно, особливо сво©х степових - в нiй, без сумнiву,
губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асовi пiсля одного з
чергових його падiнь буквально життя врятувала, розумi ш?
- Надто сильно сказано, - нахмурилась Заболотна. - Люди всi нашi його
врятували. А найперше дiти...
- Геро©чна особа - це ви, - Дударевич не шкодував лестощiв. - Найбiльше
ви ризикували собою!
- Хто тодi не ризикував... Усiм дiставалось.
- Хай усi, хай колективно, але ж ваше життя, Соню, постiйно було пiд
смертельною небезпекою? - схвильовано мовила Тамара. - Хiба не завдяки вам
наш "лiтаючий барс" згодом знову змiг повернутися в полк, щоб знову
ринутись в небо... Нi, Соню, не применшуйте сво © .ролi! Я добре пригадую
вашу розповiдь-оту картину i в дусi сюрреалiстiв: снiги, побо©ще, нiде нi
душi, i лиш тро жiнок-рятiвниць тягнуть кудись санчата з льотчиком, як
цятка життя рухаються серед тих суцiльних володiнь смертi... Чи думалось
вам тодi, що доля вас назавжди з ним по дна ?
- Все це надто iнтимне, - сказала Соня, мимовiль пригортаючи до себе
Лiду, що, як завше, тулилася бiля не©.
- Зда ться, мила, ми дозволя мо собi надмiрну цiкавiсть, - з докором
зауважив дружинi Дударевич. - За що Заболотний любить Соню, за що Соня
любить Заболотного, - кому яке дiло?
- Ну, а як менi цiкаво, - заперечила Тамара манiрно. - Що, коли,
припустiмо на хвильку, i я небайдужа до вашого Заболотного, Соню?
- Це я давно знаю.
- Ах, Соню, Соню! Зна те також i те, що почуття мо безодвiтне. Так,
так, безодвiтне. I Дударевич мiй зна , та мно ревнуючи... Але ж я з цим i
не криюсь! Може, i грiх, але хiба я винувата, що захоплююсь, що менi
iмпону людина такого складу?! Повсякчасна, певне, ще льотчицька,
готовнiсть до самопожертви i ця, що й досi якимось дивним чином збереглася
в душi дипломата, юнацька його соколинiсть, - звiдки це? I чому багатьом
iншим цього не дано?
- Спiвати хвалу Заболотному ти здатна без кiнця, вся ООН зна твiй
репертуарi - сказав Дударевич недбало. - Однак не думай, що й решта
людства мре вiд захвату, коли йдеться про нашого друга. Чи такий уже вiн
бездоганний? Хiба мало на його шляху об' ктивне око могло б спостерегти
всяких емоцiйних дурниць?
- Що ви ма те на увазi? - насторожилася Заболотна.
- Ну, хоч би той зовсiм не дипломатичний ляпас, що вiн його вiдпустив
па дипломатичному банкетi якомусь типовi, хай навiть i заслужено... Чи
варто було з нiкчемою зв'язуватись? Вiдомо, чого це Заболотному
коштувало... Чи вiзьмiть ви той фронтовий випадок, коли вiп, пiдмовивши
товариша, гайнув iз ним на "кукурузнику" у щойно визволену Тернiвщину,
зробив там для шику вiртуозну посадку ледве що не на даху батькiвсько©
хати, певне ж, на радощах i почаркувався iз земляками: аякже, сокiл
прилетiв!.. А на похмiлля - гауптвахта, низка непри мностей i йому, й
друговi його, й старшому командировi, як i належить... I це в той час,
коли, за всiма даними, вiн на Героя йшов. Реляцiя була вже готова!
Втратити такий шанс лише ради того, щоб на "кукурузнику" покружляти над
сво©ми незрiвнянними глинищами, показати сво молодецтво - нiчого собi
соколинiсть. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-мо му, такi
витiвки якраз i з ряду емоцiйних дурниць, i свiдчать вони скорiш про
невмiння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що ста аж надто