Страница:
чимось таке близьке. Навiть не знаю чим. Звихренiстю почуттiв? Отими
неспокiйними хлiбами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою
дорогою серед хлiбiв, на якiй маячать двi постатi, - зда ться, йдуть
кудись дво хлопчакiв... Все там зата©ло в собi тривогу, сама звихренiсть
кольорiв нiби вiщу якiсь бурi прийдешнi... Щоразу, коли дивлюсь на
"Дорогу в Провансi" з тими двома невиразними постатями подорожнiх, виника
одна и та ж асоцiацiя - здогаду шся, яка?
- Та певно ж...
Дорога на робiтфак стелилася нам тодi. Точнiше, спершу'на Козельськ, а
звiдти вже згодом на робiтфак. Наша дорога тодiшня теж пролягала помiж
хлiбами, проводжали нас i тополi знайомi, а все iнше, звичайно, було не
таким... Зорiло-свiтало над степом, коли ми вийшли з Тер-нiвщини. Сонце
зiйшло нам уже за селом. З щемом серця полиша мо рiдну Тернiвщину, йдемо у
свiти, зовсiм юнi й сповненi надiй. На дорозi нiкого, попереду нас
рухаються лише двi нашi власнi тiнi, жердинястi, довготелесi, мов
донкiхоти. Вперше покида м домiвку, пуска мось у далеч незвiдану, тож
почува мо значнiсть моменту: тепер у нас нiчого нема, тiльки - дорога!
"Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане..." Чи давно бабуся
загадувала нам цю загадку, що незмiнно подоба ться малечi, бо ж у такi
казковi шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу... I ось вона,
"Гася". В' ться i в' ться помiж хлiбами, то пiрне десь у вибалку, то знову
потяглася на пагорб i далi мрi помiж хлiбiв...
За Яворовою балкою, зiйшовши на кряж, де кiнчаються нашi землi,
зупиня мось, щоб озирнутись востанн : прощай, Тернiвщино! Прощавайте,
рiднi глинища та яруги, i ви, старезнi верби в балках та гарячi коноплi,
де можна було, заховавшись, неначе в лiсi, нагомонiтись з однолiтками про
всякi дитячi тайнощi, а iншим разом i наревiтися на одлуцi, якщо повелися
з тобою несправедливо, якщо завдано тобi яко©сь аж надто пекучо© кривди...
Тернiвщанський вiтряк бовванi вежею край села, на розхрестi дорiг.
Розгонистi крила, на якi ми зважувались чiплятись, щоб спробувати
висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не
обвiювали тугим сво©м вiтром тернiвщанську малечу. Бiля вiтряка нi душi.
Та ось iз затiнку, з-пiд крил, вiддiляються двi постатi й, щоб нам ©х
виднiше було, виходять на саму дорогу...
- Глянь, то ж вони! - гука до мене Кирик. - Ялосо-ветка й вашi
бабуся... От народ!
Досi ще не пiшли, хоч буряковi гектари давненько ©х ждуть... Кому,
здавалось би, ми потрiбнi, а вони - не надивляться, © наче аж сюди чути
нам бабусинi слова: "Молодшi, може, ще вас побачать, а я, мабуть, нi".
Доки й схова мося за горою, вони з мiсця пе зiйдуть. Бо й справдi ж -
розлука не на день... У скринi в бабусi вже все наготоване для дороги, не
схожо© з нашою, для мандрiвки останньо© чи, як ото мовиться, вiчно©: одежа
чистенька, хустка, бiлi панчохи, нi разу не вдiванi, а в прискринку,
зав'язаний у вузлику, ще й срiбний карбованець на свiчки... Самi бабуся
про все подбали. По землi, як i ми, ходять бiльше босi, до сивих
приморозкiв без взувачки - по стернях та по грудках, а там, де будуть,
хочуть походити в бiлих м'якеньких панчохах. Перед тим, що ©х жде, бабуся
не почувають страху. Зовсiм спокiйнi вони перед отими просторами вiчностi.
Може, ще й тому, що не мають сумнiву: будуть на небесах. Звiдки така
певнiсть? А самi подумайте: "Весь вiк трудилась, iз сусiдами не лаялась,
нiкому й "брешеш" не сказала..." Хiба не аргумент? От нам iз Кириком щодо
цього буде складнiше: в Козельську, куди ми йдемо, нiхто небес нам не
обiцяв, як ще воно там буде, невiдомо, а втiм, чого ж боятися невiдомостi,
хiба неодмiнно в нiй мас та©тися щось недобре? А, була не була...
Розвивайся ж, ой та сухий дубе,
Завтра мороз буде!
Ой збирайся, молодий козаче,
Завтра, завтра похiд буде!
Це бабусина пiсня. Не раз вони спiвали нам ©© упiвголоса, сидячи взимку
за прядкою або бiля кужеля. I дивна рiч: пiсня ця, саме вiдлуння ©© й
зараз знiма iз нас страх та непевнiсть, дода вiдваги. Похiд так похiд!
- Прощавайте! - маха мо з Кириком картузами в бiк Тернiвщини до тих
двох вiддалених постатей, що вже стоять, як у прозорiй водi, тонуть у
сонцi.
- Ну, тепер - гайда! Поки не так жарко. - I ми руша мо далi.
Хоч як щемить на душi, та все ж намага мось пе показувати цього один
перед одним. Тернiвщини вже не видно, тiльки нiби пiсня уявна ледь бринить
звiдтiля про те, як дрiбнi дощi змиють тобi голiвоньку, а розчешуть густi
терни... А висушать буйнi вiтри!.. Хто зна , чим нас зустрiне Козельськ.
Були ми з Кириком там лише двiчi: перший раз, коли викликали кiлькох
тернiвщанських хлопчакiв та Катрю Копайгору на пiонерський злiт, а ще
iншим разом з нагоди Жовтневих свят вдалось побувати, коли в райклубi
виступали й нашi тернiвщанськi артисти, що, озбро нi пугачами, завзято
вiдстрiлювались вiд махновцiв...
Взято нас було тодi, як виявилось, бiльше для того, щоб коней пiд час
вистави стерегти, до залу нас навiть iiе пустили, не для дiтей, мовляв, це
видовище, - довелось у вiкна заглядати, видираючись на плечi один одному,
зате ж ©хали ми тодi до Ковельська з пiснями та за дзвiнких колесах, а
зараз тьопа мо пiшки, бо, знаем самi, зайвого тягла в артiлi нема,
пережива мо смугу труднощiв. А до районно© нашо© столицi пiшiй людинi
добутись не просто: щоб за день обернутись туди й назад - це треба вовчих
нiг! Або щоб умiв лiтати, як отi нашi Винники. То, певне, в роду в них
була така бистроногiсть: не лише Роман, а й батько його, що в
тернiвщанських переказах виступав пiд не зрозумiлим для нас прiзвиськом
дiд Чапча, - вiн, кажуть, теж був здатен пiд час парубкування за
найкоротшу нiч подолати вiдстань неймовiрну! Як це можна було цiлу нiч
пiдбiгцем, пiдлетом через яри, понад жита - i так десь аж пiд Полтаву?
Iнший би вмер вiд розриву серця, а вiн... I всього лиш, щоб якусь там
хвильку з дiвчиною перебути, пiд зорями гад Ворсклою з нею постояти! Коли
були меншi, ми справдi вiрили, що в того Чапчi крила були, достоту, як у
кажана. I сам той скоробiжець уявлявся нам людиною-кажаном, що, мов
демоняка, розiпнувши крила, весь аж чорний вiд сво © нiчно© пристрастi,
вiд вседолаючо© любовi, летить до дiвчини крiзь темряву ночi, летить, аж
гуде, низько понад житами, i лише, де клунi та садки хуторян, там вiн
крила знапружить i одразу злiта вище, понад дерева, щоб не заплутатись у
нiчному гiллi, як, бува , заплутуються кажани в кiнських скуйовджених
гривах... Такий то був Чапча, i син, видно, у нього вдався - тож лiтали
колись люди? Щоправда, неабияк бувши закоханi, а ми ось, змокрiлi, мов
курчата, плента мося кожен на сво©х двох.
Поклали собi: як дiйдемо до Громово© могили, отодi зробимо перепочинок,
не ранiш. Йдемо довго, вiд зголод-нiлостi голова крутиться, бо цей рiк
такий, що й ноги пухнуть, при ходьбi тебе аж похиту , свiт жовкне, якiсь
темнi бджоли перед очима лiтають, одначе йдемо, йдемо... Та ось нарештi
вона вирина з-пiд обрiю, округла, срiбляста, наче баня якогось храму, що
ледь вигляда з землi, це i Громова могила! Вона нiби матка серед
багатьох менших могил, що ©х всюди розкидано в наших степах, - давно
кимось насипанi, виднiються, ближче й далi, декотрi ледь мрiють,
порозпливавшись, у сонячнiм маревi... Для тернiвщан, як i для всiх
довколишнiх сiл, Громова - то сво рiдний маяк серед безбережжя наших
степiв, орi нтир, вiд якого вiдмiрюють вiдстань. Щоразу, коли хочуть
пояснити якесь мiсце, визначити себе у просторi, то кажуть: ото, не
до©жджаючи верстов зо три до Громово©, або: це з нами сталось одразу за
Громовою...
Розмiрами Громова величезна, схили ©© всуцiль поросли срiблястою
травкою-мiтлицею, така ковзка ця травичка, що й санчата по нiй летiли б.
Ми хоч обидва i втомленi, та все ж видира мось по цьому ковзкому
срiблястому схилу, а коли опиня мось на самiм вершечку Громово©, то аж
гукнути хочеться вiд захвату: степи та простори на всi чотири сторони
свiту! I Козельськ звiдси вже вiдкрива ться цегляними будiвлями та куполом
райклубу, що архiтектурою схожий на собор святого Петра в Римi, а ген-ген,
низько - долом, насип залiзницi побiг кудись аж за обрiй.
Ма мо з собою пляшку сирiвцю, зробленого бабусею, ма мо й по
чотиристаграмовому кусневi глевкого хлiба-малая з колгоспно© комори, тож,
пiдживившись, потамувавши голод i спрагу, лежимо тепер горiлиць, небо над
нами - нема йому дна! Синього, сяючого - безкрайнiй край.
- Хочу лiтати, - каже Кирик. - Як то'й Чапча... Як птах отой, що вгорi
он пливе... Справдi пливе, в повiтрi високiм купа ться...
Що воно там, угорi? Якось питали про це Андрiя Галактiоновича, вiн у
вiдповiдь пожартував: не все, мовляв, i вчителевi вiдомо, якраз, може, ви
колись йому скажете - що там?
Птах пливе, крильми навiть не зворухне, так легко й вiльно там, у
недосяжностi, вiн почува ться.
- Шулiка, чи, може, орел?
- Звiдки тут взятись орлу? Це той, що курчат бере...
- Нi, орел!
- Нi, шулiка!
- Шулiка-орел, орел-шулiка, ха-ха-ха!
Вгорi небо, а пiд нами що? Скарбiв, мабуть, повнiсiнько в цiй Громовiй?
Шабель та сiдел в оздобах, баклаг iз чистого срiбла та рiзних вояцьких
поладупкiв? Дiрочка темнi в сухiй землi - що там у нiй? То один, то
другий приклада мось вухом: о, зда ться, джмiль там гуде! Головний
скарбiвничий... А довкруг нас срiблиться нехворощ-трава, дика, така
гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити ©© хочеться. Ще у нас
©© звуть нехвороща бiла (бо в i чорна), а в давнiх лiтописах це якраз ©©,
срiблясту травичку оцю степову, названо вшан-зiллям, так принаймнi
розповiдалося нам у школi. I хоч гiрка вона на смак, через що найголоднiша
худоба ©© не ©сть, але якi мiцнi пахощi йдуть вiд не©: коли довго диха ш,
аж голова хмелi . Ростуть у наших степах i козельцi (чи не звiдси й
Козельськ), зiлля теж дике, але ©стiвне, в цьому його перевага, нехвороща
ж гiркотою не поступа ться перед полином. Та хоч яка гiрка, зате нiколи
вона не вiдцвiта , в будь-яку негоду не втрачав сво © срiблястостi, i щось
у нiй таке, що схиляв тебе до задуми. I сама ця наша Громова, найвища з
могил, неодмiнно чимось торкне тобi душу, цiле лiто вона мовби вигляда
когось, - чи не за те й люблять ©© вiтри? Вiд само© колиски ми чу м: "У
полi могила з вiтром говорила, повiй, вiтре буйнесенький, щоб я не
чорнiла".
Це, нам зда ться, саме й спiвалось про Громову!..
Млi в дрiмотнiй непорушностi степ. Нiщо нiде не зрухнеться, тiльки
птах, нам не вiдомий, все ще в небi пливе, в промiннi купа ться... Та ось
несподiвано десь iз далечi - гук! дужий, розлогий... Ми схоплю мось разом
на ноги: де? що? А то он у далеких оболонях по©зд гукнув, вилiтаючи
низько, з-пiд неба. Вперше побачений, повившись димом, просто наче до нас
вiн гукнув, покликав обох уже в iншу дорогу - з дитинства в дорослiсть.
Зараз ще нам невздогад, з яко© далечi вiдстаней, з яких моторошних
ночей проблисне нам це сонце рiдних степiв, серед яких лютих стуж зiгрi
нас материнським сво©м теплом ця наша ласкава, в срiблястiй травичцi
Громова, що з вiтром тут цiлi вiки говорила i що вiд не© й ми вiдмiрятимем
сво© шляхи, як вiд осереддя, вiд заповiтного кореневого знаку наших
степiв.
- Розкажи нам з Лiдою, як ви рятували Мадонну, - раптом зверта ться до
мене Заболотний. - Тобi ж довелося бути в тiм батальйонi, що здiйснював
операцiю... Як там це вiдбувалось насправдi?
Розказати? Виповiсти? То була наче iнша дiйснiсть. Весна печуваного
сонця, i сади зацвiли нам, як уперше в життi, i величезне мiсто,
розбомблене з повiтря, лежало в суцiльних ру©нах. Бiло-бiло квiтують сади,
i потворнiсть ру©н, що лежать цiлими горами, - так це там по дналось.
Потiм була та виняткова нiчна операцiя. Тунель у каменоломнях,
вузькоколiйка з iржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якiй щось
ма м знайти. Ми не знали, що там заховано, нiхто не знав та мниць тi ©
замуровано© штольнi, до яко© ми вступили темно© ночi, озбро©вшись
заздалегiдь лiхтариками. Похмура тьма, сирiсть, грязюка, плiснява. Мов
печернi люди, сторожкi, нашорошенi вiд довкружно© загадковостi,
недовiрливо занурю мось у темряву з сво©ми лiхтариками, бо ж хто скаже, що
ма м вiдкрити в цьому сучасному пеклi пiдземелля, в нутровищi цi © лисо©
гори. Може, чека нас тут склад яко©сь нам не вiдомо©, загадково© збро©,
можливо, все тут замiновано i ось-ось гримне вибух вiд найменшого
необережного доторку? I так, в крайнiй напрузi нервiв, аж доки у скупому
свiтлi чийогось лiхтарика тьмаво зблиснуло золото музейно© лiплено©
рами... Рукавом гiмнастерки сержант Кутя протира вкрите пилюкою давн
полотно, i перед нами, нiби ми снимо, нiби з iлюзi©, виникла... Нi, люди,
таке випада раз у життi! Нiколи не забути до невпiзнання змiненi враз
серйознi солдатськi обличчя, що ©х мовби торкнулось неземне свiтло... Тi ©
ночi - вже в розташуваннi батальйону - стояли мовчазно ми на вартi довкруг
полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звiдти, де босонога висока
жiнка легкою ходою йде з немовлям по хмарах...
Навiки могла зникнути, в пiтьмi штольнi зiтлiти, згнити, завалена
камiнням гори, а сталось iнакше, ©© врятовано, i свiтло краси вже струму
на кожного з нас, входить у тво духовне ство, i невiддiльнi стають вiд
не© i тi веснянi сади у тихому сонцi, в якихось аж перебiльшених
квiтуваннях, i тi циклопiчних масштабiв ру©ни серед яких ми пробира мось,
обережно несучи на чи мусь плащ-наметi чудом вiднайдену, чудом врятовану
Мадонну. I коли хто з нас у тi днi дивився на небо, на легкi хмарини, що
пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по
хмарах з iталiйським сво©м дитям на руках, видобувшись iз темряви сиро© й
похмуро© штольнi, йде у вiчних сяйвах просто кожному з нас навстрiч...
- Можна уявити, скiльки було тодi у вас хвилювань, - зауважу
Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан?
- Пiсля всього пережитого, - кажу йому, - то були днi великого
просвiтлiння. I пашi хлопцi, i хлопцi з iнших полкiв приходили, щоб
глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем ру©н i не
зводили з не© очей... Бо ж тепер менi ясно: ми рятували Мадонну, а вона
рятувала нас...
XXII
Автострада, вигинаючись мiж полiв, вилиску змигка-ми сонця на металi,
на лаках та склi, нескiнченним сво©м блискотiнням, летом нестримним вона
ще бiльше уподiбню ться до витворiв само© природи, нагаду величезну рiку,
що в слiпiм устремлiннi несеться кудись у безвiсть. Летить i летить iз
шумом та свистом енергiй!
I враз знерухомiло все.
Попереду в нас вискнув гальмами "опель", аж чорнi пасмуги потяглися за
ним уздовж полотна траси - то гума так при гальмуваннi горить, прикипаючи
до асфальту. Хайвей, скiльки око сягне, знерухомiв одразу, - мабуть, так
раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою рiка, зустрiвши
невiдому запруду. Одна якась мить, - i цього було досить, щоб рух перестав
бути рухом, а рiка дороги перетворилась у згромаджений залiзний льодостiй.
Хайвей занiмiв, все застигло, завмерло - самий рух умер. Враз стало чути
музику в сусiднiй машинi - мелодiйна, така гарна серед несподiвано©, аж
неприродно© тишi хайвею.
Здивовано погляда на нас звiдти дiвчина-пiдлiток, що сидить за кермом,
з iншо© машини визирнула лiтня японка в окулярах, пита : що сталось?
Десь за нами зрива ться виття сирен. До нестерпностi рiзке, воно
наближа ться, мов шквал, залiзним криком розтина повiтря. От уже пролетiв
мимо нас пронизливий зойк сирен, промчались вперед червонi полiцейськi
машини i ©м навздогiн санiтарний фургон... Видно, як неподалiк попереду
щось ©х зупинило, одразу ж з'явились кремезнi постатi полiсменiв, з
службовою квапливiстю протискуються кудись мiж кузовiв санiтари в бiлих
халатах...
В обидва кiнцi дорога захаращена, залiзна рiка спинилася до крайнеба,
те, що тiльки-но летiло, двигтiло, мчалось i стугонiло, зараз сто©ть
нерухомо, розпiка ться на сонцi, виповнивши повiтря духом гарячо© гуми,
лаку, бензину. Траса завмерла, зда ться, надовго, отже, вам, подорожнiм,
тепер сиди та диш у цiлковитiй бездiяльностi, ковтай смог серед
нерухомостi залiза та чаду, i невiдомо, скiльки це триватиме. Хоч куди б
ти спiшив, хоч якi б тебе справи гнали, а вже ось затисли тебе - так, нiби
в пастку потрапив, - i кому поскаржишся? До кого ввернешся з вiдповiдною
нотою?
- По-нашому, братцi, це зветься пробка, - каже Заболотний, виходячи з
машини. - А по-тутешньому - "десятимильна автостоянка"...
Що ж там все-таки сталось? Нiде найменшого поруху, хайвей не пода
ознак життя. Суцiльна знерухомленiсть, незвична, видно, навiть для старого
сетера, що, часто дихаючи, вигляда з розкiшно©, пурпурового кольору
машини. Сетеровi жарко й сумно. Рух увесь зосередився зараз тiльки в
рубiнових засвiтлених мигавках-маячках, що до моторошностi рiвно, байдужо
крутяться на полiцейських машинах. Рубiновi вогники, верткi деннi
свiтлячки над непорушнiстю залiзного розпеченого Дунаю, якiсь вони
недоречнi зараз - при сонцi, при могутнiй слiпучостi дня. I все ж якусь
сувору значливiсть вони несуть у собi, щось промовляють - нiмий крик
свiтла серед занiмiлого урагану! Мигавки-маячки вперто, по-дiловому
крутяться й крутяться, з невпинною послiдовнiстю звершують оберти навколо
крихiтно© сво © осi, описуючи круг по обрiях цього великого й прекрасного
свiту.
Знiчев'я дивимось i дивимось на працюючi мигавки, на тi дивнi
лiчильники спиненого часу. Щось фатальне в них, нiкому не пiдвладне,
тривожне, позачасове. Серед тишi полуденно©, серед безмовностi
знерухомленого металу вiдраховують саму незрушнiсть, неясну тривогу,
одноманiтно вiдраховують, може, останнi краплини чийогось життя.
Одначе - що ж там?
Уподовж полотна дороги на безлiч миль тягнеться висока металева сiтка,
напнута на мiцних, теж металевих стовпах. Сiткою вiдгороджено вiд хайвею
все iнше життя з силуетами далеких мiст, з соковитою зеленню розлогих
пасовиськ, слiпучiстю озеречок, з польовим повiтрям, птахами та зовсiм
мiнiатюрною худiбкою, що, зменшена вiдстанню, iдилiчно пасеться в
маревах-iмлах...
Подекуди на стовпi чи посеред сiтки вас знову зустрiне табличка:
"Private property" або просто "Private"... Безлiч цих "прайвiт" уже
промайнуло нам за дорогу, викликаючи в пас коли досаду, коли iронiчне
зауваження щодо цих засторог, знакiв того, що тво© мандрiвницькi права тут
мають суворi межi: так ось рухайся, а вбiк не смiй анi кроку. За сiткою то
вже належить комусь i мав визначену цiну, скажiмо, дерн з отаких чудових
лукiв тут вважа ться практичним нарiзати шматками й продавати по мiстах,
де пласти дерну, цi живi килими, виставленi у вiтринах, ви не одразу й
вiдрiзните вiд килимiв, тканих чи©мись руками...
А мiсце подi© - ось воно. Бiля одного з металевих стовпiв з написом
"Private" стирчить боком невеличка, зда ться, японсько© моделi машина.
Нiби паперова iграшка, вся зiжмакана, строщена, - залiзний стовп, в який
вона врiзалась, розсiк ©©, радiатор ударом загнано в салон... Чому ©©
кинуло туди, на стовп? Хто в нiй?
Стороннiх полiцiя близько не пiдпускав, запасайтесь терпiнням, ждiть,
поки знову буде вiдкрито рух, а тим часом на цiм вiдтинку порядкують
викликанi телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились бiля потерпiлих
i санiтарна, й кiлька полiцейських машин, якi щойно промчали з нестерпним
виттям, а зараз лишили собi тiльки мовчазне мигтiння свiтляних маячкiв.
Автострада уже запрудилась на кiлометри, розпiкаючись, блищить металом
десь аж пiд обрiй, хайвейний люд, що, певне, звик до рiзних пригод у
дорозi, поводиться досить стримано, без нервувань, нiхто поблизу не
виявля нi особливо© нетерплячки, нi зацiкавлення: той гумку жу над
кермом, той вийшов, розмина костi...
Заболотному при ви©здi Софiя Iванiвна, нiби й таку пригоду передчувши,
давала настанову: "Ти ж там, на трасi, не встрявай не в сво , не роби з
ними iнциденту" (так вона волi висловлюватись, маючи на увазi тих, хто
пильну лад на дорогах). Одначе для Заболотного цi настанови мають силу
лише до певних меж, досить створитись у дорозi гострiй ситуацi©, як одразу
всi вони летять до дiдька. Такий тип людини: де тiльки пахне небезпекою,
ризиком, - Заболотний мусить бути там, позицiя споглядання не для нього. I
зараз ось вiн уже рве вудила, нерву ться, його дiяльну натуру драту всiма
визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблiд, оприкрений тим,
що його не пiдпускають до мiсця подi©, не дають на когось там глянути,
когось рятувати. Весь вiн енергiя - скута, перозкрита. Жадоба дi© кипить у
ньому, прагне вчинку. I хоч друг мiй розумi , що ранг дипломатичний, самий
статус особи сторонньо© велять йому бути стриманим, "не робити iнциденту",
але що вдi ш, коли метушня рятувальних служб зда ться йому безглуздою
товкотнечею, хтось там стiка кров'ю, а вони все ще вовтузяться бiля
сплющено© то© малолiтражки, що скособочено стирчить бiля стовпа.
Рятiвники, видно, щиро силкуються й нiби квапляться, намагаючись зiрвати
заклиненi дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там
виходить нiби повiльно й намарно...
- Нi, я пiду, - зрештою не втриму ться Заболотний, i його довготелеса
постать, зграбно прослизаючи мiж кузовами, вже ринулася вперед, до мiсця
сумно© пригоди.
Незабаром бачу його в енергiйнiй розмовi з огрядним полiсменом (чи не
виник, чи "не зробився" мiж ними отой самий "iнцидент"? Але, будемо
сподiватись, обiйдеться без цього), ось вiн, Заболотний, жестикулюючи,
щось доводить полiсменовi, втлумачу , дораджу вперто ("натура, як у
тура!"), i нарештi полiсмен, махнувши палицею, дозволя йому пройти,
при днатись до тих, що вовтузяться бiля нещасно© машини. Мить - i
Заболотний, нахилившись, зник у тиснявi тiл, його дорожнiй досвiд одразу,
певне, знайшов для себе застосування. Всi зусилля спрямованi там на те,
щоб вiдтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знiвеченого металу,
виявля ться, разом iз прогнутим стовпом залiз аж у сiтку загорожi, застряв
у нiй, як застряють риби в капронових сiтях. Силкуються там гуртома, щось
погукують, чую вже уривчастi погуки й Заболотного по-англiйському, мабуть,
означають щось близьке до нашого: "Раз! Два! Взялись!" - дивно, але факт,
що таке слiвце в потрiбну мить дода людям злагодженостi в дiях. Дверцята,
видно, заклинило намертво, силою удару кузов загнало далеко в пастку,
людям з трудом вда ться вицупити малолiтражку назад, розчахнувши почавлене
залiзо. Нарештi когось добули, санiтари кладуть тiло на ношi, несуть...
пожива тепер для цiкавостi знудьгованого натовпу, дорожнi дамочки аж
навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечерi побачити
на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь: юнака несуть. Джинсовi
штани пропливають, втиканi блискучими кнопками, молоде, не знiвечене
обличчя вража споко м, воно вродливе, воно вже далеке вiд усiх земних
пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в розсипах неживих...
Та це ж вiн! Той золотоволосий, що тiльки-но цiлувався в кав'ярнi з сво ю
такою ж золотоволосою супутницею! А вона? Що з нею? В момент удару,
вйявлясться, це якраз вона була за кермом, i ©© придавило, затисло в метал
так, що нiяк не можуть видобути.
Заболотний, поряд з iншими, натужно працю в гуртi, нараз випростався,
сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло,
змахнув росу i знов нахилився, щось розгляда там унизу... Що вiн там
розгляда ? Людину розранену? Чи те, що людиною було?
- Жива? Нежива? - перемовляються тi, що ближче до мiсця аварi©.
- й, зда ться, голову вiдiрвало, - каже здоровенний негр, пробираючись
звiдти, iз тисняви. - Розчавило, як цитрину.
- Може, вона п'яна була? - кида блакитне волоса дама, стоячи бiля
песика-спанi ля, що виткнувся головою з машини.
- Нi, вона не була п'яна, - каже Заболотний, повертаючись звiдти, i
блiде обличчя його скривлю ться сердито. Вiн весь посiрiлий, струджений,
аж нiби став зiстарений враз. - Це тi, з кав'ярнi, - каже вiн, всiдаючись
за кермо. - Що як брат i сестра... Можливо, це була ©хня весiльна
подорож...
I потiм довго не чу мо вiд нього жодного слова.
Лiда сидить, затиснувшись у куток, - в не© повнi очi слiз. Налились i
не скапують.
Санiтарна з сво©м саркофагом помчалась в один бiк, ми мчимо в
протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленiюче завивання сирен.
Пролiтають стовпи, не кiнчаються залiзнi неводи загорож, що ©х накинуто
нiби на всi довколишнi простори, - для шаленства руху вiдведено лише цей
ажурний сiтчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на
не© пiсля всього, що сталось, просто нестерпно дивитись.
В небi по той бiк сталево© сiтки котиться бiлий м'яч сонця, сирен не
чути давно, а тi джинси й пасма золотi, неживi ще довго перед нами пливуть
у повiтрi.
Простугонить мiст, при в'©здi на який ма те заплатити встановлене мито
спритному в рухах митаревi, якому, видно, байдужiсiнько до всього, що може
з вами статися десь на трасi, як i до подi©, свiдками яко© ви щойно були.
Хайвей ма сво© нещаднi закони. Швидко й буденно розчавлю недостатньо
уважних, вiдкида , як брухт, на узбiччя й нiяких епiтафiй на каменi сво му
не пише. Скiлькох уже звiв на цих перегонах у небуття i скiлькох ще
зведе!.. Струменем iз шланга змиють калюжу розтекло© по гудрону кровi,
нещасний автомобiльчик незабаром опиниться на кладовищi старих, потрощених
машин, i рух вiдновиться повнiстю, гарячим вiтром швидкостей зметено буде
слiди трагедi©.
Дво таких юних, таких вродливих людей... У новiм свiтлi постають для
нас обо з сво ю дивною поведiнкою в кав'ярнi, де так пожадливо курили,
де, як у пустелi, не помiчаючи довкола нiкого, час вiд часу цiлувались
прощально й задумливо. Назавжди зiйшли iз стовпотворiння хайвею, з
напiвдороги виключили себе з гонитви, вiд усього ©© шалу вiдсторонились зi
сво©ми тайнами, яких уже нiколи й нiкому не розгадати. I нiкому не дано
прозирнути в справжню причину нещастя, - була то митт ва похибка руки,
стресова неточнiсть реакцi© чи задовго перед цим свiдомо обраний акт
самознищення?
Всього за кiльканадцять миль будемо вiд мiсця, де сталось нещастя, як
Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефiру ще одну новину,
неспокiйними хлiбами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою
дорогою серед хлiбiв, на якiй маячать двi постатi, - зда ться, йдуть
кудись дво хлопчакiв... Все там зата©ло в собi тривогу, сама звихренiсть
кольорiв нiби вiщу якiсь бурi прийдешнi... Щоразу, коли дивлюсь на
"Дорогу в Провансi" з тими двома невиразними постатями подорожнiх, виника
одна и та ж асоцiацiя - здогаду шся, яка?
- Та певно ж...
Дорога на робiтфак стелилася нам тодi. Точнiше, спершу'на Козельськ, а
звiдти вже згодом на робiтфак. Наша дорога тодiшня теж пролягала помiж
хлiбами, проводжали нас i тополi знайомi, а все iнше, звичайно, було не
таким... Зорiло-свiтало над степом, коли ми вийшли з Тер-нiвщини. Сонце
зiйшло нам уже за селом. З щемом серця полиша мо рiдну Тернiвщину, йдемо у
свiти, зовсiм юнi й сповненi надiй. На дорозi нiкого, попереду нас
рухаються лише двi нашi власнi тiнi, жердинястi, довготелесi, мов
донкiхоти. Вперше покида м домiвку, пуска мось у далеч незвiдану, тож
почува мо значнiсть моменту: тепер у нас нiчого нема, тiльки - дорога!
"Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане..." Чи давно бабуся
загадувала нам цю загадку, що незмiнно подоба ться малечi, бо ж у такi
казковi шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу... I ось вона,
"Гася". В' ться i в' ться помiж хлiбами, то пiрне десь у вибалку, то знову
потяглася на пагорб i далi мрi помiж хлiбiв...
За Яворовою балкою, зiйшовши на кряж, де кiнчаються нашi землi,
зупиня мось, щоб озирнутись востанн : прощай, Тернiвщино! Прощавайте,
рiднi глинища та яруги, i ви, старезнi верби в балках та гарячi коноплi,
де можна було, заховавшись, неначе в лiсi, нагомонiтись з однолiтками про
всякi дитячi тайнощi, а iншим разом i наревiтися на одлуцi, якщо повелися
з тобою несправедливо, якщо завдано тобi яко©сь аж надто пекучо© кривди...
Тернiвщанський вiтряк бовванi вежею край села, на розхрестi дорiг.
Розгонистi крила, на якi ми зважувались чiплятись, щоб спробувати
висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не
обвiювали тугим сво©м вiтром тернiвщанську малечу. Бiля вiтряка нi душi.
Та ось iз затiнку, з-пiд крил, вiддiляються двi постатi й, щоб нам ©х
виднiше було, виходять на саму дорогу...
- Глянь, то ж вони! - гука до мене Кирик. - Ялосо-ветка й вашi
бабуся... От народ!
Досi ще не пiшли, хоч буряковi гектари давненько ©х ждуть... Кому,
здавалось би, ми потрiбнi, а вони - не надивляться, © наче аж сюди чути
нам бабусинi слова: "Молодшi, може, ще вас побачать, а я, мабуть, нi".
Доки й схова мося за горою, вони з мiсця пе зiйдуть. Бо й справдi ж -
розлука не на день... У скринi в бабусi вже все наготоване для дороги, не
схожо© з нашою, для мандрiвки останньо© чи, як ото мовиться, вiчно©: одежа
чистенька, хустка, бiлi панчохи, нi разу не вдiванi, а в прискринку,
зав'язаний у вузлику, ще й срiбний карбованець на свiчки... Самi бабуся
про все подбали. По землi, як i ми, ходять бiльше босi, до сивих
приморозкiв без взувачки - по стернях та по грудках, а там, де будуть,
хочуть походити в бiлих м'якеньких панчохах. Перед тим, що ©х жде, бабуся
не почувають страху. Зовсiм спокiйнi вони перед отими просторами вiчностi.
Може, ще й тому, що не мають сумнiву: будуть на небесах. Звiдки така
певнiсть? А самi подумайте: "Весь вiк трудилась, iз сусiдами не лаялась,
нiкому й "брешеш" не сказала..." Хiба не аргумент? От нам iз Кириком щодо
цього буде складнiше: в Козельську, куди ми йдемо, нiхто небес нам не
обiцяв, як ще воно там буде, невiдомо, а втiм, чого ж боятися невiдомостi,
хiба неодмiнно в нiй мас та©тися щось недобре? А, була не була...
Розвивайся ж, ой та сухий дубе,
Завтра мороз буде!
Ой збирайся, молодий козаче,
Завтра, завтра похiд буде!
Це бабусина пiсня. Не раз вони спiвали нам ©© упiвголоса, сидячи взимку
за прядкою або бiля кужеля. I дивна рiч: пiсня ця, саме вiдлуння ©© й
зараз знiма iз нас страх та непевнiсть, дода вiдваги. Похiд так похiд!
- Прощавайте! - маха мо з Кириком картузами в бiк Тернiвщини до тих
двох вiддалених постатей, що вже стоять, як у прозорiй водi, тонуть у
сонцi.
- Ну, тепер - гайда! Поки не так жарко. - I ми руша мо далi.
Хоч як щемить на душi, та все ж намага мось пе показувати цього один
перед одним. Тернiвщини вже не видно, тiльки нiби пiсня уявна ледь бринить
звiдтiля про те, як дрiбнi дощi змиють тобi голiвоньку, а розчешуть густi
терни... А висушать буйнi вiтри!.. Хто зна , чим нас зустрiне Козельськ.
Були ми з Кириком там лише двiчi: перший раз, коли викликали кiлькох
тернiвщанських хлопчакiв та Катрю Копайгору на пiонерський злiт, а ще
iншим разом з нагоди Жовтневих свят вдалось побувати, коли в райклубi
виступали й нашi тернiвщанськi артисти, що, озбро нi пугачами, завзято
вiдстрiлювались вiд махновцiв...
Взято нас було тодi, як виявилось, бiльше для того, щоб коней пiд час
вистави стерегти, до залу нас навiть iiе пустили, не для дiтей, мовляв, це
видовище, - довелось у вiкна заглядати, видираючись на плечi один одному,
зате ж ©хали ми тодi до Ковельська з пiснями та за дзвiнких колесах, а
зараз тьопа мо пiшки, бо, знаем самi, зайвого тягла в артiлi нема,
пережива мо смугу труднощiв. А до районно© нашо© столицi пiшiй людинi
добутись не просто: щоб за день обернутись туди й назад - це треба вовчих
нiг! Або щоб умiв лiтати, як отi нашi Винники. То, певне, в роду в них
була така бистроногiсть: не лише Роман, а й батько його, що в
тернiвщанських переказах виступав пiд не зрозумiлим для нас прiзвиськом
дiд Чапча, - вiн, кажуть, теж був здатен пiд час парубкування за
найкоротшу нiч подолати вiдстань неймовiрну! Як це можна було цiлу нiч
пiдбiгцем, пiдлетом через яри, понад жита - i так десь аж пiд Полтаву?
Iнший би вмер вiд розриву серця, а вiн... I всього лиш, щоб якусь там
хвильку з дiвчиною перебути, пiд зорями гад Ворсклою з нею постояти! Коли
були меншi, ми справдi вiрили, що в того Чапчi крила були, достоту, як у
кажана. I сам той скоробiжець уявлявся нам людиною-кажаном, що, мов
демоняка, розiпнувши крила, весь аж чорний вiд сво © нiчно© пристрастi,
вiд вседолаючо© любовi, летить до дiвчини крiзь темряву ночi, летить, аж
гуде, низько понад житами, i лише, де клунi та садки хуторян, там вiн
крила знапружить i одразу злiта вище, понад дерева, щоб не заплутатись у
нiчному гiллi, як, бува , заплутуються кажани в кiнських скуйовджених
гривах... Такий то був Чапча, i син, видно, у нього вдався - тож лiтали
колись люди? Щоправда, неабияк бувши закоханi, а ми ось, змокрiлi, мов
курчата, плента мося кожен на сво©х двох.
Поклали собi: як дiйдемо до Громово© могили, отодi зробимо перепочинок,
не ранiш. Йдемо довго, вiд зголод-нiлостi голова крутиться, бо цей рiк
такий, що й ноги пухнуть, при ходьбi тебе аж похиту , свiт жовкне, якiсь
темнi бджоли перед очима лiтають, одначе йдемо, йдемо... Та ось нарештi
вона вирина з-пiд обрiю, округла, срiбляста, наче баня якогось храму, що
ледь вигляда з землi, це i Громова могила! Вона нiби матка серед
багатьох менших могил, що ©х всюди розкидано в наших степах, - давно
кимось насипанi, виднiються, ближче й далi, декотрi ледь мрiють,
порозпливавшись, у сонячнiм маревi... Для тернiвщан, як i для всiх
довколишнiх сiл, Громова - то сво рiдний маяк серед безбережжя наших
степiв, орi нтир, вiд якого вiдмiрюють вiдстань. Щоразу, коли хочуть
пояснити якесь мiсце, визначити себе у просторi, то кажуть: ото, не
до©жджаючи верстов зо три до Громово©, або: це з нами сталось одразу за
Громовою...
Розмiрами Громова величезна, схили ©© всуцiль поросли срiблястою
травкою-мiтлицею, така ковзка ця травичка, що й санчата по нiй летiли б.
Ми хоч обидва i втомленi, та все ж видира мось по цьому ковзкому
срiблястому схилу, а коли опиня мось на самiм вершечку Громово©, то аж
гукнути хочеться вiд захвату: степи та простори на всi чотири сторони
свiту! I Козельськ звiдси вже вiдкрива ться цегляними будiвлями та куполом
райклубу, що архiтектурою схожий на собор святого Петра в Римi, а ген-ген,
низько - долом, насип залiзницi побiг кудись аж за обрiй.
Ма мо з собою пляшку сирiвцю, зробленого бабусею, ма мо й по
чотиристаграмовому кусневi глевкого хлiба-малая з колгоспно© комори, тож,
пiдживившись, потамувавши голод i спрагу, лежимо тепер горiлиць, небо над
нами - нема йому дна! Синього, сяючого - безкрайнiй край.
- Хочу лiтати, - каже Кирик. - Як то'й Чапча... Як птах отой, що вгорi
он пливе... Справдi пливе, в повiтрi високiм купа ться...
Що воно там, угорi? Якось питали про це Андрiя Галактiоновича, вiн у
вiдповiдь пожартував: не все, мовляв, i вчителевi вiдомо, якраз, може, ви
колись йому скажете - що там?
Птах пливе, крильми навiть не зворухне, так легко й вiльно там, у
недосяжностi, вiн почува ться.
- Шулiка, чи, може, орел?
- Звiдки тут взятись орлу? Це той, що курчат бере...
- Нi, орел!
- Нi, шулiка!
- Шулiка-орел, орел-шулiка, ха-ха-ха!
Вгорi небо, а пiд нами що? Скарбiв, мабуть, повнiсiнько в цiй Громовiй?
Шабель та сiдел в оздобах, баклаг iз чистого срiбла та рiзних вояцьких
поладупкiв? Дiрочка темнi в сухiй землi - що там у нiй? То один, то
другий приклада мось вухом: о, зда ться, джмiль там гуде! Головний
скарбiвничий... А довкруг нас срiблиться нехворощ-трава, дика, така
гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити ©© хочеться. Ще у нас
©© звуть нехвороща бiла (бо в i чорна), а в давнiх лiтописах це якраз ©©,
срiблясту травичку оцю степову, названо вшан-зiллям, так принаймнi
розповiдалося нам у школi. I хоч гiрка вона на смак, через що найголоднiша
худоба ©© не ©сть, але якi мiцнi пахощi йдуть вiд не©: коли довго диха ш,
аж голова хмелi . Ростуть у наших степах i козельцi (чи не звiдси й
Козельськ), зiлля теж дике, але ©стiвне, в цьому його перевага, нехвороща
ж гiркотою не поступа ться перед полином. Та хоч яка гiрка, зате нiколи
вона не вiдцвiта , в будь-яку негоду не втрачав сво © срiблястостi, i щось
у нiй таке, що схиляв тебе до задуми. I сама ця наша Громова, найвища з
могил, неодмiнно чимось торкне тобi душу, цiле лiто вона мовби вигляда
когось, - чи не за те й люблять ©© вiтри? Вiд само© колиски ми чу м: "У
полi могила з вiтром говорила, повiй, вiтре буйнесенький, щоб я не
чорнiла".
Це, нам зда ться, саме й спiвалось про Громову!..
Млi в дрiмотнiй непорушностi степ. Нiщо нiде не зрухнеться, тiльки
птах, нам не вiдомий, все ще в небi пливе, в промiннi купа ться... Та ось
несподiвано десь iз далечi - гук! дужий, розлогий... Ми схоплю мось разом
на ноги: де? що? А то он у далеких оболонях по©зд гукнув, вилiтаючи
низько, з-пiд неба. Вперше побачений, повившись димом, просто наче до нас
вiн гукнув, покликав обох уже в iншу дорогу - з дитинства в дорослiсть.
Зараз ще нам невздогад, з яко© далечi вiдстаней, з яких моторошних
ночей проблисне нам це сонце рiдних степiв, серед яких лютих стуж зiгрi
нас материнським сво©м теплом ця наша ласкава, в срiблястiй травичцi
Громова, що з вiтром тут цiлi вiки говорила i що вiд не© й ми вiдмiрятимем
сво© шляхи, як вiд осереддя, вiд заповiтного кореневого знаку наших
степiв.
- Розкажи нам з Лiдою, як ви рятували Мадонну, - раптом зверта ться до
мене Заболотний. - Тобi ж довелося бути в тiм батальйонi, що здiйснював
операцiю... Як там це вiдбувалось насправдi?
Розказати? Виповiсти? То була наче iнша дiйснiсть. Весна печуваного
сонця, i сади зацвiли нам, як уперше в життi, i величезне мiсто,
розбомблене з повiтря, лежало в суцiльних ру©нах. Бiло-бiло квiтують сади,
i потворнiсть ру©н, що лежать цiлими горами, - так це там по дналось.
Потiм була та виняткова нiчна операцiя. Тунель у каменоломнях,
вузькоколiйка з iржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якiй щось
ма м знайти. Ми не знали, що там заховано, нiхто не знав та мниць тi ©
замуровано© штольнi, до яко© ми вступили темно© ночi, озбро©вшись
заздалегiдь лiхтариками. Похмура тьма, сирiсть, грязюка, плiснява. Мов
печернi люди, сторожкi, нашорошенi вiд довкружно© загадковостi,
недовiрливо занурю мось у темряву з сво©ми лiхтариками, бо ж хто скаже, що
ма м вiдкрити в цьому сучасному пеклi пiдземелля, в нутровищi цi © лисо©
гори. Може, чека нас тут склад яко©сь нам не вiдомо©, загадково© збро©,
можливо, все тут замiновано i ось-ось гримне вибух вiд найменшого
необережного доторку? I так, в крайнiй напрузi нервiв, аж доки у скупому
свiтлi чийогось лiхтарика тьмаво зблиснуло золото музейно© лiплено©
рами... Рукавом гiмнастерки сержант Кутя протира вкрите пилюкою давн
полотно, i перед нами, нiби ми снимо, нiби з iлюзi©, виникла... Нi, люди,
таке випада раз у життi! Нiколи не забути до невпiзнання змiненi враз
серйознi солдатськi обличчя, що ©х мовби торкнулось неземне свiтло... Тi ©
ночi - вже в розташуваннi батальйону - стояли мовчазно ми на вартi довкруг
полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звiдти, де босонога висока
жiнка легкою ходою йде з немовлям по хмарах...
Навiки могла зникнути, в пiтьмi штольнi зiтлiти, згнити, завалена
камiнням гори, а сталось iнакше, ©© врятовано, i свiтло краси вже струму
на кожного з нас, входить у тво духовне ство, i невiддiльнi стають вiд
не© i тi веснянi сади у тихому сонцi, в якихось аж перебiльшених
квiтуваннях, i тi циклопiчних масштабiв ру©ни серед яких ми пробира мось,
обережно несучи на чи мусь плащ-наметi чудом вiднайдену, чудом врятовану
Мадонну. I коли хто з нас у тi днi дивився на небо, на легкi хмарини, що
пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по
хмарах з iталiйським сво©м дитям на руках, видобувшись iз темряви сиро© й
похмуро© штольнi, йде у вiчних сяйвах просто кожному з нас навстрiч...
- Можна уявити, скiльки було тодi у вас хвилювань, - зауважу
Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан?
- Пiсля всього пережитого, - кажу йому, - то були днi великого
просвiтлiння. I пашi хлопцi, i хлопцi з iнших полкiв приходили, щоб
глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем ру©н i не
зводили з не© очей... Бо ж тепер менi ясно: ми рятували Мадонну, а вона
рятувала нас...
XXII
Автострада, вигинаючись мiж полiв, вилиску змигка-ми сонця на металi,
на лаках та склi, нескiнченним сво©м блискотiнням, летом нестримним вона
ще бiльше уподiбню ться до витворiв само© природи, нагаду величезну рiку,
що в слiпiм устремлiннi несеться кудись у безвiсть. Летить i летить iз
шумом та свистом енергiй!
I враз знерухомiло все.
Попереду в нас вискнув гальмами "опель", аж чорнi пасмуги потяглися за
ним уздовж полотна траси - то гума так при гальмуваннi горить, прикипаючи
до асфальту. Хайвей, скiльки око сягне, знерухомiв одразу, - мабуть, так
раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою рiка, зустрiвши
невiдому запруду. Одна якась мить, - i цього було досить, щоб рух перестав
бути рухом, а рiка дороги перетворилась у згромаджений залiзний льодостiй.
Хайвей занiмiв, все застигло, завмерло - самий рух умер. Враз стало чути
музику в сусiднiй машинi - мелодiйна, така гарна серед несподiвано©, аж
неприродно© тишi хайвею.
Здивовано погляда на нас звiдти дiвчина-пiдлiток, що сидить за кермом,
з iншо© машини визирнула лiтня японка в окулярах, пита : що сталось?
Десь за нами зрива ться виття сирен. До нестерпностi рiзке, воно
наближа ться, мов шквал, залiзним криком розтина повiтря. От уже пролетiв
мимо нас пронизливий зойк сирен, промчались вперед червонi полiцейськi
машини i ©м навздогiн санiтарний фургон... Видно, як неподалiк попереду
щось ©х зупинило, одразу ж з'явились кремезнi постатi полiсменiв, з
службовою квапливiстю протискуються кудись мiж кузовiв санiтари в бiлих
халатах...
В обидва кiнцi дорога захаращена, залiзна рiка спинилася до крайнеба,
те, що тiльки-но летiло, двигтiло, мчалось i стугонiло, зараз сто©ть
нерухомо, розпiка ться на сонцi, виповнивши повiтря духом гарячо© гуми,
лаку, бензину. Траса завмерла, зда ться, надовго, отже, вам, подорожнiм,
тепер сиди та диш у цiлковитiй бездiяльностi, ковтай смог серед
нерухомостi залiза та чаду, i невiдомо, скiльки це триватиме. Хоч куди б
ти спiшив, хоч якi б тебе справи гнали, а вже ось затисли тебе - так, нiби
в пастку потрапив, - i кому поскаржишся? До кого ввернешся з вiдповiдною
нотою?
- По-нашому, братцi, це зветься пробка, - каже Заболотний, виходячи з
машини. - А по-тутешньому - "десятимильна автостоянка"...
Що ж там все-таки сталось? Нiде найменшого поруху, хайвей не пода
ознак життя. Суцiльна знерухомленiсть, незвична, видно, навiть для старого
сетера, що, часто дихаючи, вигляда з розкiшно©, пурпурового кольору
машини. Сетеровi жарко й сумно. Рух увесь зосередився зараз тiльки в
рубiнових засвiтлених мигавках-маячках, що до моторошностi рiвно, байдужо
крутяться на полiцейських машинах. Рубiновi вогники, верткi деннi
свiтлячки над непорушнiстю залiзного розпеченого Дунаю, якiсь вони
недоречнi зараз - при сонцi, при могутнiй слiпучостi дня. I все ж якусь
сувору значливiсть вони несуть у собi, щось промовляють - нiмий крик
свiтла серед занiмiлого урагану! Мигавки-маячки вперто, по-дiловому
крутяться й крутяться, з невпинною послiдовнiстю звершують оберти навколо
крихiтно© сво © осi, описуючи круг по обрiях цього великого й прекрасного
свiту.
Знiчев'я дивимось i дивимось на працюючi мигавки, на тi дивнi
лiчильники спиненого часу. Щось фатальне в них, нiкому не пiдвладне,
тривожне, позачасове. Серед тишi полуденно©, серед безмовностi
знерухомленого металу вiдраховують саму незрушнiсть, неясну тривогу,
одноманiтно вiдраховують, може, останнi краплини чийогось життя.
Одначе - що ж там?
Уподовж полотна дороги на безлiч миль тягнеться висока металева сiтка,
напнута на мiцних, теж металевих стовпах. Сiткою вiдгороджено вiд хайвею
все iнше життя з силуетами далеких мiст, з соковитою зеленню розлогих
пасовиськ, слiпучiстю озеречок, з польовим повiтрям, птахами та зовсiм
мiнiатюрною худiбкою, що, зменшена вiдстанню, iдилiчно пасеться в
маревах-iмлах...
Подекуди на стовпi чи посеред сiтки вас знову зустрiне табличка:
"Private property" або просто "Private"... Безлiч цих "прайвiт" уже
промайнуло нам за дорогу, викликаючи в пас коли досаду, коли iронiчне
зауваження щодо цих засторог, знакiв того, що тво© мандрiвницькi права тут
мають суворi межi: так ось рухайся, а вбiк не смiй анi кроку. За сiткою то
вже належить комусь i мав визначену цiну, скажiмо, дерн з отаких чудових
лукiв тут вважа ться практичним нарiзати шматками й продавати по мiстах,
де пласти дерну, цi живi килими, виставленi у вiтринах, ви не одразу й
вiдрiзните вiд килимiв, тканих чи©мись руками...
А мiсце подi© - ось воно. Бiля одного з металевих стовпiв з написом
"Private" стирчить боком невеличка, зда ться, японсько© моделi машина.
Нiби паперова iграшка, вся зiжмакана, строщена, - залiзний стовп, в який
вона врiзалась, розсiк ©©, радiатор ударом загнано в салон... Чому ©©
кинуло туди, на стовп? Хто в нiй?
Стороннiх полiцiя близько не пiдпускав, запасайтесь терпiнням, ждiть,
поки знову буде вiдкрито рух, а тим часом на цiм вiдтинку порядкують
викликанi телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились бiля потерпiлих
i санiтарна, й кiлька полiцейських машин, якi щойно промчали з нестерпним
виттям, а зараз лишили собi тiльки мовчазне мигтiння свiтляних маячкiв.
Автострада уже запрудилась на кiлометри, розпiкаючись, блищить металом
десь аж пiд обрiй, хайвейний люд, що, певне, звик до рiзних пригод у
дорозi, поводиться досить стримано, без нервувань, нiхто поблизу не
виявля нi особливо© нетерплячки, нi зацiкавлення: той гумку жу над
кермом, той вийшов, розмина костi...
Заболотному при ви©здi Софiя Iванiвна, нiби й таку пригоду передчувши,
давала настанову: "Ти ж там, на трасi, не встрявай не в сво , не роби з
ними iнциденту" (так вона волi висловлюватись, маючи на увазi тих, хто
пильну лад на дорогах). Одначе для Заболотного цi настанови мають силу
лише до певних меж, досить створитись у дорозi гострiй ситуацi©, як одразу
всi вони летять до дiдька. Такий тип людини: де тiльки пахне небезпекою,
ризиком, - Заболотний мусить бути там, позицiя споглядання не для нього. I
зараз ось вiн уже рве вудила, нерву ться, його дiяльну натуру драту всiма
визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблiд, оприкрений тим,
що його не пiдпускають до мiсця подi©, не дають на когось там глянути,
когось рятувати. Весь вiн енергiя - скута, перозкрита. Жадоба дi© кипить у
ньому, прагне вчинку. I хоч друг мiй розумi , що ранг дипломатичний, самий
статус особи сторонньо© велять йому бути стриманим, "не робити iнциденту",
але що вдi ш, коли метушня рятувальних служб зда ться йому безглуздою
товкотнечею, хтось там стiка кров'ю, а вони все ще вовтузяться бiля
сплющено© то© малолiтражки, що скособочено стирчить бiля стовпа.
Рятiвники, видно, щиро силкуються й нiби квапляться, намагаючись зiрвати
заклиненi дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там
виходить нiби повiльно й намарно...
- Нi, я пiду, - зрештою не втриму ться Заболотний, i його довготелеса
постать, зграбно прослизаючи мiж кузовами, вже ринулася вперед, до мiсця
сумно© пригоди.
Незабаром бачу його в енергiйнiй розмовi з огрядним полiсменом (чи не
виник, чи "не зробився" мiж ними отой самий "iнцидент"? Але, будемо
сподiватись, обiйдеться без цього), ось вiн, Заболотний, жестикулюючи,
щось доводить полiсменовi, втлумачу , дораджу вперто ("натура, як у
тура!"), i нарештi полiсмен, махнувши палицею, дозволя йому пройти,
при днатись до тих, що вовтузяться бiля нещасно© машини. Мить - i
Заболотний, нахилившись, зник у тиснявi тiл, його дорожнiй досвiд одразу,
певне, знайшов для себе застосування. Всi зусилля спрямованi там на те,
щоб вiдтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знiвеченого металу,
виявля ться, разом iз прогнутим стовпом залiз аж у сiтку загорожi, застряв
у нiй, як застряють риби в капронових сiтях. Силкуються там гуртома, щось
погукують, чую вже уривчастi погуки й Заболотного по-англiйському, мабуть,
означають щось близьке до нашого: "Раз! Два! Взялись!" - дивно, але факт,
що таке слiвце в потрiбну мить дода людям злагодженостi в дiях. Дверцята,
видно, заклинило намертво, силою удару кузов загнало далеко в пастку,
людям з трудом вда ться вицупити малолiтражку назад, розчахнувши почавлене
залiзо. Нарештi когось добули, санiтари кладуть тiло на ношi, несуть...
пожива тепер для цiкавостi знудьгованого натовпу, дорожнi дамочки аж
навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечерi побачити
на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь: юнака несуть. Джинсовi
штани пропливають, втиканi блискучими кнопками, молоде, не знiвечене
обличчя вража споко м, воно вродливе, воно вже далеке вiд усiх земних
пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в розсипах неживих...
Та це ж вiн! Той золотоволосий, що тiльки-но цiлувався в кав'ярнi з сво ю
такою ж золотоволосою супутницею! А вона? Що з нею? В момент удару,
вйявлясться, це якраз вона була за кермом, i ©© придавило, затисло в метал
так, що нiяк не можуть видобути.
Заболотний, поряд з iншими, натужно працю в гуртi, нараз випростався,
сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло,
змахнув росу i знов нахилився, щось розгляда там унизу... Що вiн там
розгляда ? Людину розранену? Чи те, що людиною було?
- Жива? Нежива? - перемовляються тi, що ближче до мiсця аварi©.
- й, зда ться, голову вiдiрвало, - каже здоровенний негр, пробираючись
звiдти, iз тисняви. - Розчавило, як цитрину.
- Може, вона п'яна була? - кида блакитне волоса дама, стоячи бiля
песика-спанi ля, що виткнувся головою з машини.
- Нi, вона не була п'яна, - каже Заболотний, повертаючись звiдти, i
блiде обличчя його скривлю ться сердито. Вiн весь посiрiлий, струджений,
аж нiби став зiстарений враз. - Це тi, з кав'ярнi, - каже вiн, всiдаючись
за кермо. - Що як брат i сестра... Можливо, це була ©хня весiльна
подорож...
I потiм довго не чу мо вiд нього жодного слова.
Лiда сидить, затиснувшись у куток, - в не© повнi очi слiз. Налились i
не скапують.
Санiтарна з сво©м саркофагом помчалась в один бiк, ми мчимо в
протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленiюче завивання сирен.
Пролiтають стовпи, не кiнчаються залiзнi неводи загорож, що ©х накинуто
нiби на всi довколишнi простори, - для шаленства руху вiдведено лише цей
ажурний сiтчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на
не© пiсля всього, що сталось, просто нестерпно дивитись.
В небi по той бiк сталево© сiтки котиться бiлий м'яч сонця, сирен не
чути давно, а тi джинси й пасма золотi, неживi ще довго перед нами пливуть
у повiтрi.
Простугонить мiст, при в'©здi на який ма те заплатити встановлене мито
спритному в рухах митаревi, якому, видно, байдужiсiнько до всього, що може
з вами статися десь на трасi, як i до подi©, свiдками яко© ви щойно були.
Хайвей ма сво© нещаднi закони. Швидко й буденно розчавлю недостатньо
уважних, вiдкида , як брухт, на узбiччя й нiяких епiтафiй на каменi сво му
не пише. Скiлькох уже звiв на цих перегонах у небуття i скiлькох ще
зведе!.. Струменем iз шланга змиють калюжу розтекло© по гудрону кровi,
нещасний автомобiльчик незабаром опиниться на кладовищi старих, потрощених
машин, i рух вiдновиться повнiстю, гарячим вiтром швидкостей зметено буде
слiди трагедi©.
Дво таких юних, таких вродливих людей... У новiм свiтлi постають для
нас обо з сво ю дивною поведiнкою в кав'ярнi, де так пожадливо курили,
де, як у пустелi, не помiчаючи довкола нiкого, час вiд часу цiлувались
прощально й задумливо. Назавжди зiйшли iз стовпотворiння хайвею, з
напiвдороги виключили себе з гонитви, вiд усього ©© шалу вiдсторонились зi
сво©ми тайнами, яких уже нiколи й нiкому не розгадати. I нiкому не дано
прозирнути в справжню причину нещастя, - була то митт ва похибка руки,
стресова неточнiсть реакцi© чи задовго перед цим свiдомо обраний акт
самознищення?
Всього за кiльканадцять миль будемо вiд мiсця, де сталось нещастя, як
Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефiру ще одну новину,