Гончаров Анатолий. Твоя зоря

хоч ми розумi м, що вона на нас практику ться, однак це в Надьки виходить
якось по-доброму, видно ж, коли людина пiклу ться щиро, схилившись над
тобою, наче старша сестра над меншим братом, хоча, сказати б, хто ми ©й?
Приблукались зi степу бешкетники тернiвщанськi, бруднi, занехаянi, ноги
побитi стернями, потрiсканi, виразки кровоточать, в одного щось схоже на
лишай, а в другого роззяви вкотре вже нiготь злазить, бо знову,
загавившись, ногу коровi пiд ратицю пiдмостив.
Очi в Надьки ясно-карi, повнi сонця, вони так i сяють до нас сво ю
ласкавою глибиною, а нам на не©, пречисту, й глянути нiяково, бо ж ми всi
тут грiшники, ми й буркун та кiнськi кiзяки куримо, i негарно лавмось,
коли корова, задерши голову, пiшла кудись свiт за очi, а вечорами ще й по
садках гаса мо та пiдслухову мо потай мову закоханих на левадах, чого
Надька нiяк би не схвалила.
Дядько Роман, видно, десь у вiдлуцi, iнакше б i вiн був тут, з минулих
разiв зна мо, що його раду такий пастушачий прихiд, i господар охоче
стежить, як донька йото на наших болячках практику ться.
Доки ми воду беремо, Надька зацiкавлено огляда нашi баклаги, при цьому
Кирик, танучи з гордощiв, поясню , що цю, справжню, алюмiнi ву, батько
йому з Перекопу принiс, iншi ж хочуть привернути Надьчину увагу сво©ми
ропавками, що, на вiдмiну вiд Кириково© посудини, з'явились не з поля
битви, а просто на грядках виросли, поряд з гарбузами викохались по наших
а городах, набувши за лiто дивовижно© форми, природа так химерно ©х
вилiпила, надала ©м тако© пластики, що не соромно було б ту ропавку
виставити й сьогоднi у му-у аеi модерного мистецтва! Тикву такого сорту й
саджають Д саме для того, щоб iз не© виросла, виформувалась посудина, щось
на зразок глека або невелико© амфори, - коли посаджене доспi , виберуть з
тако© ропавки жабуриння та насiння, i вже вона, висушена на сонцi, набула
мiцностi та легкостi, дуже зручно в нiй зберiгати воду, надто ж у
косовицю: як наберуть колодязно© та постав-а дять пiд полукiпком, вода в
ропавцi, наче в термосi, в будь-яку спеку залиша ться свiжою та
прохолодною. Насiння було однакове, а повиростало рiзне, ось хоч би i в
нас: в того ропавка формою як глечик, а в iншого J схожа на гусака, i
Надьцi, видно, справдi цiкаво ©х, жовто-бiлих, золотавих, розглядати,
порiвнювати та показувати сво му дитинчатi для забавки. А дитя в не© таке
ж смагляве, як i юна мати його, ще й з родимкою на щоцi. Зiркооке,
по-дорослому серйозне, чомусь майже нiколи воно не всмiха ться, хiба лиш
зрiдка, скупенько, самими кутиками уст, - це коли Кирик корчить гримаси
чи, ставши на руках, посто©ть ногами в небо або якимось iншим вихилясом
таки спробу його розсмiшити.
Тепер з вiдстанi лiт розумi мо, що приваблювала Надька нас, малечу, не
тiльки сво ю привiтнiстю та що не жахалася наших виразок, а ще й тим, що
зацiкавлення ©© нашим пастушачим життям було невдаваним, спiвчуття ©© до
нас було природним, до краю щирим, це ж одразу можна вiдчутi©. Помiчали ми
також i те, що крiзь ©© усмiшки раз у раз прорива ться тiнь не зрозумiло©
нам зажури, i навiть дитячим сво©м сприйманням ми iнту©тивно вгадували, що
ця молода мати носить якесь горе в душi, мабуть, зв'язане з тим ©©
полтавським нещасливим коханням. Видно, на той час вона вже настраждалась
чимало, не один, мабуть, зоряний вечiр провела тут самотою, заглиблена в
сво горе, i хоч ми нiчим не могли ©й допомогти, однак чутливiстю дитячих
душ за смутком молодо© матерi туманно вгадували кривду, заподiяну ©й, i
хотiли б в якийсь спосiб полегшити ©© долю, - але ж як, як? Малолiтки, чим
могли ми зарадити Надьцi, яке зiлля пригасило б, погамувало ©© дорослий
бiль? Та й чи була в цьому потреба? Проймаючись спiвчуттям, ми не розумiли
тодi, що життя без болю не бува i що пережитий бiль чи навiть страждання
це якраз те, що здатне очищати й поглиблювати життя людсько© душi.
Отже, ми бiля колодязя. По-сестринському дивиться Надька на нас сво©ми
золотаво-карими, вся оповита теплом усмiшки, ©й, видно, при мно
спостерiгати, як ми, з веселою спрагою припавши, п' мо iз ©© дубового,
обручем обтягнутого цебра, набира мо колодязно© ще й у сво© ропавки та
баклаги, - це про запас та для тих, хто лишився бiля худоби. Хоч уже й
понапивались, а все ще юрмимось бiля колодязя, просто щоб довше тут
затриматись, - не хочеться звiдси йти. На прощання ми знову схиля мось над
цебром, що, повне колихко© води, так було схоже на оте золоте пiсенне
вiдерце, у якому "сосновi клепки й дубове денце"...
Ах, яка там солодка була вода, яка смачна! I нiколи не боронили нам ©©
набирати, завжди дозволяють приязно, з душею, - берiть, тягнiть, пийте
вволю, тiльки не побийте об цямрини цебра!.. Не те що в iнших хуторян, де,
як пiдеш по воду, буркнуть тобi щось нехiтьма, а то и зовсiм не вийдуть
навстрiч, тiльки злющi вовкодави аж розриваються, гасаючи на сталевому
дротi через двiр, iскрять ланцюгами...
Можна було лише здогадуватись, що скучала тут Надька в степу за людьми,
та, мабуть, i ©© донечка ждала наших вiдвiдин, чимось таки розраював ©©
наш вдатний на всякi витiвки Кирик, бо, коли руша мо, було, вiд колодязя,
дiвча благальне гляне на матiр, а Надька, враз присмутнiвши, мовить нам
услiд:
- Приходьте ж iще...
I зажура чу ться в ©© голосi.
Може, бо©ться, що ми бiльше не прийдемо, забудемо ©©? Але хiба те
можливо? Всi ж бо ми, хай i "дiти-малолiтки", пота мно закоханi в не©, i
не одному з нас мрiялось, як вiн швидко виросте, порiвня ться сво ю
дорослiстю з Надькою, i тодi ось такий уже, як рiвня, як суджений, ©й руку
подасть, наздогнавши свою мрiю не-вiдкрасованою. Бо не пiддатна ж плиновi
часу Надьчина молодiсть, лiта над нею влади не мають, i завжди
залишатиметься вона у сво©й вродi такою, як ! Вона буде, як , а ти
виростеш на конях летючих лiт, доженеш ©© i тодi, зачубатiлий
по-парубоцьки, призна шся ©й у сво©х почуваннях, виряту ш Надьку iз
самоти, кимось знеславлену й кинуту з дитям серед цього степу широкого...
Вiдданiсть нашу не похитнути нiяким терпiвщанським плетухам, хай там що
лiплять, а воно до Надьки не лiпиться, як до того лебедя з байки, що його
зусiбiч обкидають гуси багном на ставку, щоб сiрим зробити, а вiн
"шубовсть! - i випiрнув, як снiг!.." Кожен iз нас потайки носить образ
Надьчин з собою в серцi, коли блука мо по наших стернях, а якось одного
вечора, коли ми сидiтимем удвох iз Кириком на гiлляцi старо© верби край
нашо© левади й мовчки лiчитимем незлiченнi зорi, що густо всiяли небо, вiн
раптом скаже до мене з незвичним хвилюванням: "Вiриш, iз ©© рук я не
побоявся б i зоряно© води напитись..." I ясно менi було, про кого
йдеться... А зоряна вода - то ж рiч страшна, для таких, як ми, може,
навiть згубна! Готують ©© особливим чином ставлять воду яко©сь там ночi
пiд найчистiшими зорями' коли небо все аж горить, i неодмiнно, щоб нiхто
тi © води не сколихнув, нiхто щоб ©© нi оком не пiдстерiг, нi голосом не
сполохав, доки вона набира ться сили вiд зiрок, i ось така вода, на самих
чистих зiрках настояна, набува нiбито сили чаклунсько©, нiчим не
вiдворотно©, тим-то i вважа ться тяжким грiхом давати таку воду людинi -
хай краще вже приворот-зiлля, нiж це... Надьку ж Винникiвну тернiвщанськi
злоязичницi якраз i звинувачують у тому, що для заваблювань вда ться вона
до цього недозволеного засобу, нiбито замiсть звичайно© води напува
зоряною прохожалих вигурiвських парубкiв i навiть парубчат, а вiдомо ж,
хто хоч раз зоряно© напився, то в©ке й навiк, такого нiчим вiд не© пе
вiдчару ш!.. I от Кирик, подумати тiльки, ладен i того небезпечного
зоряного напою з ©© рук спожити. Кирик зважився б, а я хiба нi? Так само
не зупинився б ради пе© нi перед чим, ладен би й клятву ©й будь-яку дати,
й настiй зоряний иив би, самого неба хотiв би Надьцi нашiй прихилити неба
отого близького, що пiд ним вона зараз десь у степу зорю ... Там небо
степове, без краю широке, а тут воно, мов яблуня рясна та гiлляста,
зоряним вiттям розкинулось над нами обома, над нашими балками та
байраками...
I такий стан дитячо© завороженостi, виявля ться, здатен довго тривати:
чи юнаки, чи люди посивiлi, чи близько перебува мо, чи далеко, а все вона
для нас десь там у степу , не зника , невiддiльна вiд свого райського
саду i свого дитяти, вiд пасiки й колодязя з журавлем. I коли вона - в
густих смаглявих рум'янцях - хай навiть тiльки в уявi схиля ться над
тво©ми виразками, то й тодi чу ш запашний любистковий дух ©© кiс, i вся
вона пахне м'ятою й сонцем.
Ось i зараз, майже уявки, чу ться з далечi грудний той голос, що ледь
шелестить ласкаво:
- Приходьте ж iще...
Зайдуть дощi, покотять степом тумаии, i кола оiяньо© осенi ми,
хлопчаки, пiд стугонiння холодних вiтрiв збира мося в котрогось -
найчастiше в Заболотних - розучувати передрiздвянi колядки та щедрiвки, то
й тодi нам ще пливе iз слiпучого лiта колодязь дядькiв Роман i Надька з
дитям бiля нього. Iнодi воно бавиться на травi, а мати щось пере йому
внизу, бiля ставочка, i, може, тому найбiльше ми любили розучувати, щоб
потiм, шугаючи в снiгах попiд тернiвщанськими вiкнамв, колядувати ось
таку:
Ой на рiцi
На Ярданi
Там пречиста
Ризи пврала...
Свого сина
Сповивала...
Бо ж здавалось, що це саме про не© складено, ма ться на увазi саме ©©,
пречисту Романову Надьку, коли вона взимку бiля обмерзло© ополонки,
розчервонiвшись, сво© полотнянi домотканi "ризи" пере... I ми так дружно
викрикували для не© свiй величальний спiв, неодмiнно з розгонистим
ударянням на останньому складi...
А наступного лiта ми знов бiля Романового садка, вишнi шпанки уже
поспiли, Надька саме ягоди на варення рве. Видобулась на одну з
найряснiших вишень неподалiк колодязя, серед гiлля постатi ©© майже не
видно, лише кра чок ситцевого плаття рябi та загорiлi ноги з-помiж листя
проблискують у плямах сонця, в мереживi свiтлотiней. Дiвча ©© теж тут, пiд
вишнею, за зиму пiдросло, задерши голову на вишню, до сво © молодо©
матерi, торопi ... Це ж таки цiкаво стежити, як вона, звиваючись усiм
станом серед гiлля, тягнеться смаглою рукою "гору, до кетяга найчервонiших
ягiд, що на самiм вершечку горять.
Загледiвши нас, Надьчине мале звiркувате, спiдлоба позирку на нашу
хлоп'ячу ватагу, хоч i могло б згадати нас, торiшнiх, i знати вже, що лиха
ми йому не бажа мо.
Оце ж те дитинча, що нам у рiздвяних колядках та щедрiвках являлось, що
для нього на Ярданi Надька сво© "ризи прала". Тiльки та сина "сповивала",
а ця - доньку, смагляве оце вовченя, що його звати Настя. Наетеня.
Настуся. А iнколи дядько Роман навiть зовсiм по-дорос-лому називав малу:
Анастасiя.
- А йди-но сюди, Анастасi , - пiдкликув вiв дiвчинку, - ноздоровкайсь
до хлопцiв.
Воно ж таке вiдлюдкувате, хоч i миркне там щось, але щоб всмiхнутись...
- Оте Надьчине дитинча, - озива ться до мене Заболотний, - чи воно хоч
раз усмiхнулося коли?
- По-мо му, нi... Один раз, пригадую, коли ти бiля колодязя на головi
ходив, а так бiльше супилось. Не всмiхалось... Наче не вмiло...
- До речi, i в галереях, ти звернув увагу? Скiльки тжх мадонн, кожна з
дитям, але - жодного серед них усмiхненого... Чому це?
I Лiда, стрепенувшись, зацiкавлю ться!
- Справдi, чому?
Заболотний помiтно суворiша бiля керма, iютiм дедав задумливо:
- А що може бути прекраснiшим за усмiх дитини?.. Нiчоге рiвного в
свiтi.



VI

Шiсть рядiв металу в польотi, в свистiинi-етугвнiинi, але й вони не
можуть заглушити рiвний гул Романове© бджоли, що десь там, у сяйвах наших
степiв, потягла й потягла над житами свою золоту невидиму струну...
Все, власне, й почалося з того, що рiй звiдкись прилетiв на нашу
Тернiвщину. Бджолиний десант, як сказали б ми тепер. Несподiваний прилiт
загадкового того рою був одним iз пайрозкiшнiших мiфiв нашого дитинства.
Хтось бачив, що десь iзвисока вiн летiв, нiби з самих небес, i хоч мiг би
й на Улинiвку полетiти чи на Озера, але ж вибрав чомусь Тернiвщину при
байрацi... Золотим, аж темним, клубком опустився рiй спершу на одну з
наших верб, завис кетягом на верховiттi, а звiдти - що й зовсiм уже було
дивним - перекочував до володiнь найкрикливiшого та найлатанiшого з наших
тернiвщан Мини Омельковича, який навiть не знав, що то за штука рiйниця, а
саме вона тут би знадобилась... Приблуканий рiй спробував був осiдлати
Минину дерезу, що нею зарiс увесь пагорб над вуличкою, але сiсти ро вi
Мина не дав пi на деревi, нi на кущевi бузини за хатою, вiдiгнав бджiл,
щоб не покусали приблуди, якi, за його уявленням, були не кращi за осиний
виводок, озбро ний безлiччю жал, - отже: "Киш! Киш! Приблуднi! - гримiло
над дерезою, - летiть собi геть!.." I то, може, був най-фатальпiший промах
усього Мининого життя. Не хочеш-не треба: рiй, розсердившись, пiднявся й
полетiв у степ, а з ним, зда ться, вiдлетiла й сама Минина фортуна...
Що ж то був за рiй? Звiдки вiн узявся i чому прилетiв саме на пашi не
такi вже й квiтучi степи? Десь iз пебес - а па цi будяки, пасльони,
дерезу, на терни по байраках?! Можливо, у пас для рою таки щось було,
може, степ наш привабив його... свiтлом? Чого вдосталь у нас, так це -
свiтла! Океан! Все лiто степи залитi слiпучiстю сонця, надто в жпива, коли
сонце ро м небесним зависне над тобою й, не рухаючись, горить, нездвижпе,
хоча й по зпати, чому вопо горить, - ядерна то реакцiя бушу в його
розвергнутих надрах, чи що там воно вiдбува ться...
- Все чин чином: i свiтить, i грi , i життя всьому да ... - лагiдно
мружиться в небо дядько Роман, йому до слiпучостi наших липнiв та серпнiв
не звикати, бо живе вiн серед вiдкритого степу, на роздоллi, тож нiби з
усiх терпiвщап перебува найближче до сонця. I вiд того раппi зморшки. I
завжди вiн ними паче всмiха ться.
Усмiха ться не всмiхаючись, - такий чоловiк! I все завдяки мереживу
зморщок та особливiй складцi житнiх вусiв, що коли й сердитi, а й тодi
паче в усмiшцi... Сердитим Ромапа-степового ми рiдко бачили. Все бiльше в
усмiшцi, справжнiй чи гаданiй, що нею, можливо, вiн i привабив до себе той
нiчийний, блукаючий у небесах рiй.
Вважа ться, що саме вiд того рою i пiшла Романовi фортуна.
Клубок, повний гулу та жал, що спустився десь iз небес на Тернiвщину i
що Мина сво©м тулумбасом прогнав його, вiдполохавши сам сво щастя, той,
може, долею дарований виводок мудрих створiнь обрав собi зрештою Романа
Винника. Завбачливий цей чоловiк, нiби в передчуттi чогось такого, ще
ранiше виселився з Тернiвщини в степ, поставивши на роздоллi свою бiлу,
чепурно вшиту житньою соломою хату, а вона звiдти, з висоти, може якраз i
схожа на вулик? Ставив ©© господар серед гречок вимрiяних, але й такi,
лише в думцi розквiтлi, гречки, видно, мали силу, бо ось, будьте ласкавi,
вже й на них, лише уявних, бджолина сiм'я вiдгукнулась, принiсши невiдомо
звiдкiль до Романового осiдку сво загадкове й мудре життя.
А той Роман-степовий, вiн для нас теж - сама загадковiсть. Якби сказав
хтось нам, що вiн над степом по хмарах босий ходить i не провалю ться, ми
повiрили б i в таке, бо ж усiй Тернiвщинi вiдомо, що Роман, iще парубком
бувши, мiг за одну нiч, та ще й найкоротшу, сягнути аж у Козельськ, де на
монастирських буряках гнула спину його кохана дiвчина. За лiченi години
мiж двома зорями, за оту коротюсiньку темну нiчку-петрiвочку встигнути
туди й назад, - нiкому ще таке не вдавалось, а Роман кiлька разiв на лiто
долав той свiй марафон кохання. Жодному з його ровесникiв не подолати б за
нiч тако© вiдстанi, а Романовi це виявилось пiд силу. Пiшки? О, нi! Як ото
бджола, що летить по прямiй, прокладаючи шлях до сво © квiтки, так Роман,
окрилений коханням, аж шумiв уночi навпростець понад молодими житами, - то
вiн у повiтрi летить до сво © любовi-коха-но©! Хоч i не високо вiд землi,
може, на висотi кажана але ж летить, летить, п'ятами землi не
торка ться... Так одне лiто, друге, доки й привiв ©© за руку в Терпiвщину,
привiв таку ж безма тну, як i сам, але веселеньку, осяяну любов'ю
молодичку, i тако© вроди з лиця, що i в наших краях була рiдкiстю, -
зда ться, вiд матерi ця налiтана краса i Надьцi в спадок перейшла...
Звичайно, щоб лiтати в повiтрi ночами через степи та хутори, - хай навiть
i дуже бувши закоханим, - таке да ться натурам неабияким, тут треба
вродитись аж надто вдатним, двожильним або навiть статись на чарiвництвi,
i щодо цього наша дитяча уява нiколи ие пiддавала сумнiвам Романову
вдатнiсть та його легендарнi перельоти.
До того ж був авторитетний свiдок Клим Подовий, тер-нiвщанський
дзвонар, який хоча й до смiшвого безпорадний був у справах земних, але
користався цiлковитою вашою дитячою довiрою, коли йшлося про дiла небеснi.
Саме вiн запевняв, що Роман Винник - це всемогутець, йому лiтати, як
iншому ходити, i володiв вiн такою приворот-силою, що може й бджiл
викликати до себе iз блакитних високостей, вiн умi , скажiмо, й таке
поробити, що на великдень у когось пасочки в печi, на гарячiй черенi, як
дiвчата, затанцюють. Вся Тернiвщина знав, яке диво сталося саме в Климово©
Хими, коли вона поставила пасочки в пiч - i хоч всього з двiйко ©х печеi -
а вв-иж, замiсть пектись, давай раптом у полум'© таипюватя. Пiдскоком,
пiдскоком - весело так... "Це Романi Його штуки! - одразу догадалась Хима.
- Поробивi Вiн, вiв, крiм Романа, нiхто... Для смiху поробив... Бiжи,
Климоньку, падай та проси, хай вiдробить назад!"
Побiг Клим щодуху, як було йому велено. Роман, вислухавши, повiв вусом
весело й заперечувати не став, тiльки допевнився, чи високо ж пiдскакувала
в полум'© i чи ве бралися в боки...
"Добре, Климе, вертався додому, заспокой Химу - все буде гаразд".
Доки Химии посланець додому прибiг, а й правда: пасочки, гарячi ще
пiсля танцю, пiдрум'яненi, горошком повсипанi, вже на вiкнах стоять. Добре
пiдсмажились, проте не пригорит до чорного, дарма що в самому полум'©
танцювали, так у ньому вигопували, що аж яiч гуда.
Iсторiя з Химиними пасочками, звiсно, розважала Тер-нiвщину, однак
пiсля не© жiноцтво поглядало на Романа шанобливо, з веселим острахом, -
такого не гнiви, бо за-хоче, то, чого доброго, i в тебе в печi не тiльки
паски, а й книшi та паляницi затанцюють.
Якщо вже Хима та Клим вiрили в Романовi чудеса, то що казати про
тернiвщанську дiтвору. Ми тiльки й ждали, доки вiн ще якусь чудасiю утне.
Це ж диво з див - щоб людина отак умiла! Безпритульний рiй, що блукав у
небесах, якоюсь ласкавою замовою приманив, а далi й пiшло: вулик до
вулика, i тепер сто©ть у Романовiм садку чепурненька пасiка, на одному з
вуликiв ще й веселий козак Мамай намальований, хитро пiдморгу , наче каже:
"Ось я той, хто зна , як i звiдки бджоляток приманювати?.."
Колись нiбито, вигнанi iз-за Днiпрових порогiв та з-за Орелi, селились
по наших степах та байраках люди загадкових ворожбитських можливостей, так
званi характерники. Пiд силу було ©м усе - наворожити й вiдворо-жити,
наслати що-небудь або вiдкликати, знайти стосйлв корiння або вгадати, де
закопано скарб у землi. Мiг характерник пропасницю або жовтяницю з людини
вигнати, иров у ранi зупинити, умiв бурю та град замовою вiд ниви
вiдвести. "Бий, дзвоне, бий, хмару розбий!" - i вже хмари нема. Знали
характерники науку i на перший квiт жита, i на дерево, щоб родило, i на
бджiл, щоб були роботящi: пускаю вас, бджоли, на всi чотири сторони свiту,
пускаю на роси травнi©, на бiлi квiти, по жовтi воеии, по густi меди...
Роман-степовий, безперечно ж, походив iз породи характерникiв, може,
навiть останнiй iа них, - тан принаймнi вважала Тернiвщина. Висловлювались
догадки, ще й той рiй, невiдь-звiдки налетiлий, еиершу був дикий, нiчого
не вмiв, вулика не знав, i, можливе, якраз Роман з-помiж наших людей був
першим, хте диких тих бджоляток приручив i ласкою привчив ©х трудитись.
Так чи не так, одначе бджоли надiйно вселилися в Романовiм садку i звiдти
ото лiтають десь аж на край свiту. На бiлi© квiти, на роси травнi©...
Жодного будяка не проминуть, побачиш ©х i на баштанах у стену та в селi по
городах, де тiльки соняшник розцвiв чи гарвуз роаирвв свою грамофонну
трубу, оту волохатим золотем наповнену квiтку, - заглянь ©й усередину, вже
Романова там! Уткнулась у саму серединку гарбузового жовтегарячего зацвiту
i вже не гуде, а тiльки вдоволено мурмоче... Набрала пилку та солодко©
росички, знялась, розправила крильця, весело дзвизкнула i додому, у свою
бджолину комуну. Полетiла й не пiдозрю , що услiд ©й невiдступне й
заздрiсть чиясь потяглася: "Живе ж той Роман! У медах купа ться,
iксплуату святу худiбку..."
Найчастiше тi бджоли не давали спокою Минi Омель-ковичу, дарма що вiн
колись товаришував iз Романом, по заробiтках разом ходили, з одних таганiв
кулiш сьорбали по економiях, а ось тепер...
- Розжився той Винник на комунiвських гречках, - розбалаку Мина в
недiлю на толоцi, коли тернiвщани зiйдуться погомонiти про все на свiтi
пiд крамнипею чи пiд гамазе м. - Це ж iз комуни вони йому пудами мед
носять...
Комуна вiд нас на чималiй вiдстанi - за Вигурiвщиною, за хуторами, вона
там справдi сi багато гречок, маючи на увазi потреби свого бджолиного
племенi (в комунарiв пасiка велика), тож чи дивно, що й Романовi бджолята
там частенько пасуться...
Якось ми ©хали з дорослими до млина, день був ясний, безвiтряний, i
коли опинились на комунiвських землях, навстрiч нам раптом так i вдарило
бiлим, ми з Кириком не одразу навiть збагнули, що це, - вперше нашим очам
вiдкрився величезний, просто безкра©й лан гречки. Наче зараз бачу: ось ми,
позiскакувавши з воза, присiли навпочiпки бiля самих гречок i слуха м, як
це бiле квiтуче царство все аж двигтить вiд гулу якогось золотого, - то
бджоли мед беруть! I сам вiдчува ш, як гарно ©м тут на просторах, пiд
вiльним сонцем, гарно i бджолам, i гречкам, що, переповненi тихою, гарячою
музикою, млiють у розкошах, напо©вши все повiтря сво©ми пахощами...
Рiвний, глибинний сто©ть гул. Вслухайся i вiдчу ш, що перед тобою
звершу ться тайнодiйство, що всi тi гречанi нетрi зараз повнi життя, там
вiдбува ться щось могутн , загадкове, нурту там сила вiчно©, неосяжно©
пристрастi, якiй пiд цим небом, у цей сяючий, безвiтряний день так солодко
вiдда ться сама природа...
Нi, видно, бджолярем справдi треба вродитись! Були ми певнi, що
Роман-степовий зна та мну бджолину мову, адже вiн той, хто одразу чу ,
коли якась "не так гуде", змiнила тон, летить ось вона звiдкись i явно
сердиться: не iнакше, що бiля крамницi пролiтала, де Мина Омелькович
смалить скажений свiй самосад, що ним би гадюк тру©ти, або й не кращу за
нього фабричну кременчуцьку махорку. Тож як тут бджолi, нiжному створiнню,
що звикло до пахощiв квiтки, не загудiти ображено, гнiвно? Зате на пасiцi
в Романа з самого ранку сто©ть гул трудовий, нiби аж радiсний, то як
музика добробуту й злагоди, певна ознака того, що плем'я бджолипс почува
себе нормально, нiяких у нього скарг. Треба було бачити, як ходить Роман
серед мальованих сво©х рамкових, неквапом вислухову сво©х пiдопiчних або
й сам щось намовля бджолятам, певне, iцоб не хворiли та дружнiше носили
нектар з близьких i далеких квiток. Iнодi господар навiть вухом
прикладеться до вулика, мов лiкар до чийогось серця, уважно слуха , що
вiдбува ться там, як бджолина сiм'я поводить себе зараз. Коли б щось
негаразд, занепоко©лись би одразу, загули б тривожно, нервово,
роздратовано. Смогами, одначе, тодi ще не смердiло, до отрутохiмiкатiв
далеко - Романовi бджоли ще там рiвно гудуть.
- Мудрий у вуликах народ, - поясню нам, пастушатам, господар, коли ми,
напившись звичайно© з колодязя, не зоряно© води, ще якийсь час тупця мося
пiд журавлем, розглядаючи володiння "бджолиного отамана". - Все в них
розумно облаштовано, хлопцi, в усьому порядок та лад. Трутнiв просто
терпiти не можуть, зате матка в якiй шанобi... А мiж собою без сварок,
дружно живуть, - хто ©х i вчить... Колись покажу вам, як дбайливо годують
вони одна одну з весни, коли ще кволi, слабенькi... Ну i, ясне дiло, не
тiльки тютюн, а й кривду чу бджола, таке це створiння. Коли щось ©й не
так, одразу загуде сердито, сповiстить, щоб i ви, люди, знали. Зате коли в
квiтцi купа ться, коли нектар бере - ось тодi ви до не© нахилiться, зовсiм
iнша то буде музика... I погоду це створiння чуг, краще за нас. Якщо
зранку бджоли весело, стрiмко лiтають, так i знайте: день буде погожий,
сонячний. А роботящiсть ©хня вiдома: трудитись - ото i в них справжн
життя. I навряд чи хто бачив, як вмира бджола: лiта до останнього, вона
i вмпрас в польотi!..
Цей Роман з Яворово© балки був для нас людиною-дивом не тiльки тому, що
замолоду здатеп був у повiтрi лiтати до сво © кохано© i що дикий рiй
приручити зумiв, а що й тому, що бджоли, хо'i би що вiн там з ними робив,
анiяк його по кусали! Безперечно, знав вiн якось слово до них, та мниче
якось замовляння. Маг, чародiйник! На iншого накинуться з лютим
дзижчанням, не знатиме, як i затулитись вiд ©хнiх жал, тiкатиме з пасiки
так, що й кдшкет загубить (як пв сталось одного разу з Миною
Омельковичем), а до господаря вони - будь ласка: зовсiм не сердяться, хай
би як вiн там ©х трусив пiд час оглядин чи переселень. Ходить дядько Роман
помiж вуликiв завжди неквапно, нiякого не виказу неспокою, вийме рамцю,
що вся ворушиться золотокрилками, й довго розгляда ©© до сонця, - може,
ось тодi якраз i чаклу вiн ©х, чимось у той момент саме й замовля
роботящих сво©х помiчниць, свою, як вiн каже, "святу худiбку"?
- Ви справдi до них зна те слово, дядьку Романе? - запиту м, набравшись
смiливостi.
- Аякже. Без слова з ними по обiйтись.
- I нам ви могли б то слово сказати?
- Колись скажу, прийде час...
Отже, е речi, доступнi лише для посвячених, такi, ще з вiком лише
вiдкриваються... Що ж, наберемось терпiння, ждатимем, бо зараз, мабуть,
нам рано ще довiряти чудодiйне те слово з його тайнознавства.
А що ми, хлоп'ята, вважа мо дядька Романа чародi м, чаклуном,
характерником, це, видно, тiшить його самого, це йому до душi. Одного
разу, коли збирав рiй у садку, то навмисне, щоб здивувати нас, зробив так,
що бджоли облiпили його всього, вкрили всуцiль, аж навiть бiло© сорочки не
стало на ньому видно.
Ось такий, облiплений бджолами, постав вiн i зараз нам, десь iз
блакитно© далечi, з'явившись над цим свистючим залiзним Дуна м. Виплив,
зринув, ще й усмiха ться вам а-пiд вусiв у сво©й живiй бджолянiй кольчузi!