Страница:
поглядом зичливим, вiдкритим. Спира ться на паличку, виходжу ться, певне,
пiсля яко©сь травми. Мадам його ростом невеличка, трима ться просто, але
з гiднiстю, гарна собою, тiльки обличчя чомусь блiде, мабуть, змучене
токiйськими смогами. Коли вона легким доторком поправля чоловiковi на
грудях краватку чи якусь там застiбку, дивлячись на нього нiжно, мов перед
розлукою, в пiй з'явля ться щось молоде, дiвоче, видно, ще не спопелилась
душа в цiй жiнцi, iпе не почува на собi тягаря лiт ©© стрункенька,
долад-иа постать в дорожнiм плащi, в акуратнiй, трохи пiднятiй - на
японський манiр - зачiсцi. Нема в нiй претензi©, як це часом бува в
дружин дипломатiв, стримана, яриродна гiднiсть, а надто ж очi в цi ©
Заболотно©-сан: коли, хвилюючись, зведе ©х угору, на чоловiка, вони стають
сяючi, просто розкiшнi!.. Все це не проходить повз увагу французьких
дiвчат та хлопцiв, i японцi та японки теж вмiють таке оцiнити, декотрi з
пасажирiв перемовляються мiж собою з цього приводу зовсiм без iронi©:
гляньте, якi очi в тi © жiнки!.. Напрочуд гарна пара... Чим не символ
злагоди й щастя! Але чому це нас диву ? - схаменуться потiм студенти. Чому
ця сценка людського тепла, подружньо© любовi та злагоди, чому вона для нас
ста дивом? Справдi, чому? Чи не занадто багато ста в життi дисонансiв,
що навiть i такi, по сутi, звичайнi людськi сценки починають нас вражати?
Незадовго до вiдльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них
неминучий емоцiйний шквал: цiлим з'юрмиськом налетiли посольськi,
переважно жiноцтво, з квiтами, з бурхливим проводжальницьким лементом.
- Шампанського! Вiдiбрати в них вiзи! Заболотний, Соню ми не
вiдпустимо, як собi хочте!
- Гейшу хай звiдси бере, а Соня залиша ться з нами, - пу як ми будем
без не©?! Хто наших нащадкiв амба-садських бавитиме?
I ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час бiля Заболотних,
намагаючись розважити ©х сво©ми проводжальницькими дотепами.
- Побачите ваших - кланяйтесь нашим!
Але це чомусь нiкого не смiшило. Солоденький мусив видвольнятися кислою
миною.
Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрi поки що
переслiдують пасажирiв по всiх митницях свiту, одначе жiноцтво i на це
вiдгукнулось по-сво му:
- Якi можуть бути формальностi для Заболотного!
- Вiн на цьому Ханеда - як дома!
- Всюди сi мiжнародний приятелiзм... В нього тут кругом сво©!
- А де в нього не сво©? На Новiй Зеландi© досi тiльки згадай мiстера
Заболотного, одразу усмiшки: а, це той асi Такий веселий джентльмен! Так
ганя ! Два "мерседеси" розбив! Сов'ет козак!..
Весела злива жартiв навряд чи долина до Заболотного, котрий саме у
вiдсторонi сто©ть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно,
дiловi якiсь переговори, i, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволi
усмiхнешся: оце стиль! Справа, може, дрiбничкова, але який вишкiл,
гiднiсть, яке мистецтво ведення перетрактацiй! Витовчена японська
надчемнiсть i приязна мудра манера териiв-щанських сватiв, яким велено
будь-що добути "кувицю", - ось де вони побратались! Ось де в усiм блиску
виявила себе вза мна чемнiсть та надчемнiсть, делiкатнiсть i
надделiкатнiсть, до чого ж доречнi тут i ця визнана обома сторонами
умовнiсть, що трохи ©х аж веселить, i цiлком серйозна вза мна пошана й
довiра, - усе те, що так не часто, на жаль, спостерiга ш у стосунках мiж
сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нiчого
при мнiшого, як зробити на розвiтання бодай маленьку послугу цьому
симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливi чимось виявити
йому сприяння, увiльнити це подружжя вiд дрiб'язкових, надокучливих
формальностей, i, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас,
Заболотний-сан, у вiддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас
прихильнi суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володi те
справжнiм даром контактностi. Аж дивно менi було там на нього дивитись: де
вiн цього навчився, рiдкiсного такого вмiння легко й природно сходитися з
людьми? Помiчаю, як один iз колег Заболотного, пону-ристий, вдачею
вовчкуватий, погляда на нього з ледь прихованою заздрiстю, йому самому,
видно, нiзащо не вдалось би отак легко порозумiтися з урядовцями й-на
вза мне вдоволення - без тяганини повершити якусь там ©хню, певне, справдi
формальну справу... Вивча ш роками у високiй школi дипломатськi
хитромудрощi всiх часiв, опанову ш одразу кiлька мов, а де навчитись мови
ось тако© - однi ©, найголовнiшо©, - власне, вселюдсько©: приязний погляд,
усмiшка чемностi, уклiн пошани, дружнiй доторк до плеча - i вже
Заболотний, вiльний вiд клопотiв, поверта ться знов до сво©х.
- Все гаразд?
- На вищому рiвнi.
Табло сповiща , що нам скоро виходити на посадку, та ось з'явля ться ще
один табунець проводжаючих - привiтнi японочки в кiмоно дрiбненьким
пiдбiгцем наближаються до нас iз сво©ми терплячими япончатами, що то в
то©, то в iншо© виглядають iз-за спин, iз сво©х пелюшкових коконiв. Малюки
зiркооко й пильно, майже з дорослою серйознiстю зорять на нас, а матерi
©хнi так мило сплескують руками, розквiтаючи в безмежно ласкавих усмiшках:
- Соня-сан! Соня-сан!
Ось, виявля ться, на чи© проводи вони поспiшали... Постукують
сандалi-дзорi, жiночi руки з ходу складаються перед Заболотною для
привiту, i старшi й молодшi японки схиляються низько (однак зовсiм не
принизливо) у сво му традицiйному пластичному поклонi, i вже й Заболотна
ся очима ©м навстрiч, вона, видно, не сподiвалася бачити цих людей серед
проводжаючих i тим бiльше потiшена й рада, що вони не забули ©©, прийшли.
Соня-сан! Соня-сан... вакцина... бебi... полiомi лiт... Бiля нас не вщуха
цей тонкоголосий щебет японок, i лише згодом, уже в лiтаку, менi вда ться
з'ясувати, в чiм рiч. Скiлькись часу тому на одних зборах Товариства
японо-радянсько© дружби Заболотну обступили жiнки-матерi, одна тримала на
виднотi дитинча, скручене полiомi лiтом, iншi теж протискались до не© з
хворими дiтьми: збуджено виявляючи сво© почуття, японки звернулись до
Заболотно© з проханням допомогти ©м будь-яким чином дiстати вакцину вiд
цi © недуги, - звiдкись ©м стало вiдомо, що така вакцина зараз винайдена в
Радянському Союзi, медицина ©© саме випробову , лiки нiбито дають ефект...
I ось вони зiйшлись на думцi, що Соня-сан само та людина, яка ©м
допоможе... Заболотний, котрий про все це жваво розповiдав менi в лiтаку,
не без гордощiв Зауважив, що справдi в цiй iсторi© Соня перевершила себе!
Навiть i для нього було несподiванкою, якi запаси затятостi дружина та©ла
в собi, яку силу волi, наполегливостi раптом виявила сумирненька його
Соня, коли пiд час вiдпустки стала добувати тi труднодоступнi лiки. Лише
©й вiдомо, скiльки порогiв вона пооббивала, з скiлько? ма впливовими
особами були в не© емоцiйнi, iнодi й сльозами покропленi зустрiчi, аж доки
вакцину таки було добуто, хоч i вся вiдпустка ляснула па це. А як привезла
вакцину та виявилось, що лiки справдi допомогли там комусь iз дiтей, то,
ясна рiч, ким стала Заболотна для тих японських жiнок, при кожнiй нагодi
тепер виявляли вови ©й свою материнську вдячнiсть... Навiть телевiзiя про
це^ випадок розповiла, i дружина дипломата, зовсiм того не сподiваючись,
стала раптом популярною, аж ©© на вулицях впiзнавали: ото ж вона пiшла,
Соня-сан! Заболотна нiяковiла: ну що такого? Хай там комусь зарадила,
подякували, то й чого ж iще? Тим паче, що згадана вакцина незабаром i тут
перестала бути проблемою... Тож цiлком щиро Софiя Iванiвна вважала, що все
це перебiльшено. А менi думалось: яке ж перебiльшення, якщо цi японськi
жiнки в нiби й рядовому вчинку, а вiдчули щось нерядове, вiдчули, може, що
рiч навiть не так у тiй вакцинi, як у запасах добра, котрi, часом
малопомiтно, безефектно таяться в покладах чи ©сь душi... Вони, японки,
були певнi, що й наш Заболотний в цьому розумiннi цiлком гiдний сво ©
Сонi-сан, вважалось, до речi, що вiн кревна рiдня тому знаменитому
мiкробiологу Заболотному, який свого часу в Iндi© рятував людей вiд чумя
та холери i в iнтересах науки на собi випробовував дiю збудникiв тих
хвороб, щепив у Бомбе© собi чуму, про що тодi багато писалось у свiтовiй
i, зокрема, в японськiй пресi.
- На жаль, на вiдмiну вiд свого великого земляка, - вiдповiдав
простодушним японочкам Заболотний, - я нiчим таким науцi прислужитись не
мiг, па особливi заслуги перед людством не претендую, хоча в протичумних
акцiях певну участь брати справдi-таки довелось, про що могла б посвiдчити
небiжчиця Люфтвафе...
Та ось уже й хвилина розлуки. Жiночий щебет посилю ться, гурт наш рушав
за черговою на вихiд до лiтака. "Арiгато, арiгато. Соня-сан!" - долина
здовкруг iз натовпу японок, i я бачу, як i в не© само©, в нашо© Сонi-сан,
сльози хвилювання бринять на вiях, вологим свiтлом сяють в ©©
ожинно-синiх, хоча вона й ступа а виглядом пiдкреслено веселим, щоб не
виказувати перед присутнiми свою розчуленiсть, нiяковить ©©, ввдяо, аараз
отой блиск власнвх до краю налитих слiзьми очей.
Далi наста момент, коли зосталися тiльки тi, що для рейсу,
проводжаючих нема, жде нас тепер поле оте аеродромне, де всюди ракетно
блищать фюзеляжi, стирчать хвости, величезнi крила мало не зчiплюються мiж
собою... Прича©лись перед ривком цiлi табунища турбореактивних, важкi
громаддя застиглих швидкостей. Бiлий метал потужних акулоподiбних тулубiв,
скло iлюмiнаторiв, огутнi шасi на брилах бетону, хащi величезних
переплутаних крил - аж тiсно такому скупченню гiгантiв на сьому клаптику
аеродромного грунту, штучно намитого, великими зусиллями вiдвойованого у
вод Токiйсько© затоки, щоправда, вод напiвмертвих, геть забруднених
промисловими вiдходами... Скiльки лиш один цей Ханеда пожира пального!
Сюди й туди снують бензовози, що супроти застиглих повiтряних велетiв
здаються маленькими, просто iграшковими... I тут, i там чiтко, вправно
працюють люди в комбiнезонах, меткi, роботящi, не гаючи й митi,
перебiгають вiд лiтака до лiтака, прилаштовують до бакiв товстелезнi
хоботи шлангiв, довго й терпляче напувають ще одного крилатого ненажеру,
що, готуючись у рейс, поглина пального цiлi цистерни. Перепочинку тут
нiкому нема, кожна секунда на цьому полi ма фантастячну вартiсть. Той
гiгант заряджа ться, а сусiднiй, розчахнувши черево, цiлими вагонами
поглина багаж, незлiченну кiлькiсть валiз, пакункiв, сундукiв, окутих
мiддю, невiдомо чим напханих. Та ось вдарило громом: це найближчий з
гiгантiв, наглухо задра©вшись, вiдкинувши трап, стосило ревнув на мiсцi,
ударив довкруг грiзним, дзвенючим гуркотом. Такому вже нiчого не треба,
йому дай тепер тiльки злiтну смугу! Один за одним вiдрулюють поки що
неповороткi лайнери рiзних авiакомпанiй, незграбнi, надмiру важкi, аж нiби
не зможуть вiдiрватись од землi, подолати силу тяжiння. А втiм, чиясь рука
©х таки ж пiдiйма ! Ще один стрес, ще одна напруга - i вже суцiльне
сатанинське ревище мiжнародного аеропорту залиша ться внизу, пiд нами,
швидко зменшу ться смужка злiтного бетону на клаптику намитого грунту,
самий вiзерунок аеродрому тане внизу, як i роглiф земно© тiсноти, котра в
цiм мiсцi планети, на квiтучих задимле©шх цих островах, да ться взнаки,
можливо, вiдчутнiше, нiж ,будь-де.
Бувають моменти в життi, коли все до дрiбницi чомусь хочеться
запам'ятати.. Як ось i цей злiт... Спершу був розгiн, наростаючий свист по
смузi бетону, потiм невловна мить вiддiлення, плавного, майже нечутного
вiддiлення вiд планети, - так, саме вiд планети! - iнакше не назвеш того
дивного вiдчуття.
Безконечна в сво©м скупченнi луска дахiв, тьмаве ©хн переблискування,
хмара мли-смогу над безкра©м мiстом, i зненацька - присмерк у лiтаку! Не
одразу можна було й збагнути, звiдки раптовий той присмерк... А то ми
якраз пробивались крiзь хмару, крiзь хаос хмар! Бiля самих iлюмiнаторiв
виру каламуть, обтiка нас темно-сиве клубовиння, щось аж моторошне в
цiм хаосi вируючих присмеркiв, що ©м, зда ться, й кiнця не буде, зда ться,
скiльки не пнись з натужним ревiнням угору, нiколи не продертись крiзь той
слiпий, вологий, нiби первiсний, хаос... Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва
безмiрного, неосяжного, що будь-кого вразить сво ю неземною величчю. Сяйво
пройма вам душу, радiсно затоплю все i очищав, мимоволi спонукаючи
подумати про вiчнiсть, про безмiр iснуючого...
Заболотна припала поглядом до iлюмiнатора. Хiба ж може вона бодай одну
мить пропустити з усiх цих чарiв небесних, ©й трохи аж прикро, що з
присутнiх на борту не всi подiляють ©© настрiй, що ось та, скажiмо,
гомiнлива туристська молодь у не© за спиною не вiдчува нiякого захвату,
коменту побачене в iлюмiнаторах досить насмiшкувато, чути звiдти щось про
рекламну голубiнь японського неба.
- Рекламна голубiнь... Чу те, яке сприймання? - каже стиха до нас
Заболотна. - А по-мо му, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз
найнебеснiше...
Ми й далi набира мо висоту, нас нiби притягу сонце, планета вже далеко
внизу, таке вiдчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею бiльше не
iсну , i дина реальнiсть зараз - цi роздираючi простiр могутнi двигуни,
цей повiтряний, що наче в безвiсть пливе, корабель i на його борту...
маленьке людство!
Було таке враження, що й течиво часу тут iнакше, нiж було на землi, i
що ми самi теж зараз iншi.
Летимо в сяйвах!
I такого сяйва буде перед нами, iстотами тепер небесними, як жартома
зауважу Заболотний, кiлька тисяч кiлометрiв...
- Як це вам подоба ться, Соню-сан? - зверта ться вiн до дружини. -
Тисяч з п'ять кiлометрiв сяйва - пiдходить?
- Не заперечую. А потiм?
- Пiсля того буде пiд крилом зо двi тисячi миль темряви нiчно©...
- То вже гiрше...
- Зате ж потiм знову зоря! Зоря домiвки...
Крiзь блiдизну щiк у Заболотно© просвiчу ться зараз також щось схоже на
цвiт зорi чи скорiше на ©© далекий вiдблиск: може, то вiдсвiти червоного
оббиття крiсел чи слiди ще не вигаслого збудження, тiльки-но пережитого в
аеропорту пiд час прощання.
. - Гляньте, Фудзi! - в тихiм захватi вигуку Заболотна вiд
iлюмiнатора. - I ще одна Фудзi!.. I там он ще, ще...
Всi тi бiлоснiжнi Фудзi були, ясна рiч, зiтканi з серпанку хмар, однак
формою, округлими силуетами декотрi з них справдi нагадували священну гору
Японi©. Невже сама лиш гра свiтла творить такий разючий ефект?
Природа, вона i проста й складна безмiрно. Яких тiльки нема у нiй
по днань, дивних, химерних! Всюди серед безкра©х слiпучих рiвнин, серед
iлюзорних снiгiв, самот-дьо здiймаючись, височать тi фантастичнi утвори
свiтла й повiтря, сяють вершинами, схожi на Фудзiяму так дивовижно, мов ©©
небеснi сестри... Тiльки вiдпливли маревнi Фудзi - i вже сяйнули такi ж
серпанковi Ельбруси, потяглись iлюзорнi кряжi, ущелини, наповненi, як це
бува в горах, голубими тiнями... Скiльки летимо - та ж безмежнiсть сяйва,
пречистi володiння сонця, яке тут, зда ться, свiтить беззахiдно, вiчно.
Туристська молодь поблизу вiдда ться веселощам, легкими жартами
розважають французькi хлопцi сво©х юних супутниць, йдеться про якiсь ©хнi
токiйськi пригоди, мiж ними чути розмову про пачiнко - так звуться
поширенi в Японi© гральнi автомати, де й цi юнi супутники, видно,
випробовували сво щастя.
На саму згадку про пачiнко Заболотний схмурю брови, вiн вважа
повсюдно поширенi гральнi автомати прокляттям цих островiв. Куди не пiди,
скрiзь вони, за кожним рогом зустрiнуть вас цi металевi однорукi бандити!
Особливо потерпають вiд них простi люди, звiдча па молодь, що шука
будь-якого, хай i такого потворного способу вийти iз сво©х скрут. Досить
ступити вам до грального залу, де сухо трiщать, металеве постукують цi
незлiченнi автомати-пачiнко, як ви вже чманi те, ви опинились у свiтi, де
мови людсько© нема, де слова живого не почуете, тут пану лиш мова
роботiв, що сво ю сухою стукотнявою мовби вiдраховують розмiрене й холодно
чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманiлих молодих i лiтнiх людей,
що, стоячи перед автоматами, не помiчаючи нiкого й нiчого, забули тут про
все на свiтi i вслухаються тiльки в цю владну, одноманiтну, до одуру
здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматiв. Коли одного разу ми на
хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незлiченний стукiт пачiнко
мене просто приголомшив, гуркiт стояв, мов у величезнiм ткацькiм цеху, в
перестуках електронних пристро©в було щось шаманське, наркотизуюче. Ось
болiсно напружений юнак сто©ть перед тим одноруким гангстером, чимось
невидимим прикутий до нього, сто©ть людина, нiби назавше зневолена
роботом, цим витвором власного розуму, i так допiзна вистоюють мiльйони
людей у нiмому чеканнi, перебуваючи нiби в трансi. Пiсля всiх сво©х
вiдча©в якийсь бiдак несе сюди, може, сподiвання останн , що бездушно
постукуючий робот ранiш чи пiзнiш таки виявить милосердя й допоможе йому в
слiпiй безконечнiй грi з власною долею. Заболотний в тi днi розповiдав про
одного iз сво©х японських приятелiв, точнiше, про його сина, якого пачiнко
призвело навiть до нервово© хвороби, бо ж вiддавався хлопець грi
безрозсудно, до отупiння, до болю у головi, пiсля чого i вночi спокою не
мав вiд галюцинацiй, вiд нестерпного стрибання перед очима блискучих
металевих кульок.
- Можна поспiвчувати японцям, - каже Заболотний. - Нашестя роботiв на
©хнi острови - це таки одне iз проклять вiку... I в цих ось туристiв,
видно, теж зосталась оскома вiд пачiнко...
Схоже, що декотрi з парижан справдi зараз вiдчувають полегкiсть пiсля
сво©х сумнiвних токiйських розваг, та й чи може iнакше почуватись людина,
котра, вихопившись iз залiзних обiймiв робота, зненацька опинилася в
сяйвах вiднебесся? Земнi пристрастi вiдiйшли, згубнi спокуси зостались
десь там, жодному роботовi звiдти вас по дiстати,: не загiпнотизувати
сво ю стукотнявою, вiднинi ви ста те i недосяжнi, нiякий-бо рух тут не
iсну , крiм руху цього розкiшного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна
ваша планета, що далi й далi вiдплива вiд вас, поглинута, безвiстями,:
вона теж поволi-втрача вас i силу свою тут, поволi в'ярача , сама
зменшуючись до розмiрiв трохи чи не тi © грально© кульки.
Летимо, летимо. Сяйво з iлюмiнаторiв пада на лиця людей, всi вони
приспоко нi, вже нiчим не зневоленi, не знервованi, вiд усiх земних
клопотiв вiльнi - i вiд стукотняви пачiнко, i вiд свисту автострад, вiд
задимлених мегаполiсiв з ©хнiми вiчними смогами, де виснаженi кисневим
голодуванням городяни змушенi вдаватись до встановлених на перехрестях
апаратiв, з яких можна добути за кiлька i н ковток наснаженого киснем
повiтря...
Але це там, па землi. А тут вже пiби не пiдвладнi нiяким, навiть
гравiтацiйним, силам, нiяким дотеперiшнiм прикрощам, всi земнi пута
розiрвано, вiдлiта м з планети, вiдлiта м нiби назавжди!
Уявнi снiги, що бiлiють за iлюмiнатором, нагадали Заболотнiй заснiженi
простори ©© рiдних степiв.
- Пригаду ш, - зверта ться вона до чоловiка, - якi в нас там завiрюхи
бували!.. Цiлу нiч ви , мете, хурделить а на ранок глядь! - вляглося...
Сонце свiтить, i так тц-хо-тихо довкола, тiльки то тут, то там дрр...
дрр... то сусiди стежки лопатами прогортають...
- Прокладали стежки дружби та вза морозумiння, - жарту Заболотний i
потiм дода серйозно: - А ви зна те, колись у нас на Вкра©нi за народним
звича м господарi лишали в незамкненiй хатi на столi хлiба окра ць i
кринку молока - для подорожнього... I то було нормою життя... Ех, друзi,
добре-таки додому повертатись... Бiльше не пускай мене, Соню, нi в якi
вiдрядження. Баста. Хай ще iншi...
- А ти?
- А я бджiл розводитиму. Мемуари писатиму. А що?
- Ловлю на словi, - смi ться Соня. - Справдi пора б i перепочити.
Стюардеса, ставна, довгонога дiва, що, проходячи салоном, бачить усiх
водночас, усiм усмiха ться завчено, але чарiвно, бiля Заболотних
затриму ться, мовби для того, щоб подарувати Заболотнiй ще й додаткову
порцiю усмiшки.
- Наш командир корабля зна по фронту вашого чоловiка. Ратушний - це
прiзвище вам що-небудь говорить? - Вона переводить погляд на Заболотного.
- Зда ться, був такий на котромусь iз бомбардувальникiв...
- Нi, сам вiн не лiтав, був технiком серед наземно© обвяуги... А от про
вас чув - ледве що не легенди... Це, каже, той, кого на фронтi в нас
називали "лiтаючим барсом".
- Який там барс...
- Зiрка Героя вже нiбито вам свiтила...
Отож "нiбито"... Передайте йому вiтання. Люди з наземно© служби - то
для нас були як рiднi брати...
- Може, побажа те зайти в кабiну, то будь ласка. Вам, як виняток,
дозволя ться... - I, подарувавши ще одну чарiвну усмiшку, стюардеса
проплива далi. Зупиня ться вона потiм у глибинi салону, у хвостовiй
частинi лiтака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий
тип, що, зда ться, на когось ображений. Невiдомо, чи стосу ться його
образа тих, що лишилися на землi, чи невдоволений наш мiзантроп кимось iз
пасажирiв, можливо, образився на компанiю цих ось молодих французiв, якi
зi смiхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозицi©
дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з ©хнього товариства
стишене кинула в бiк мiзантропа: "Чи не екстремiст?" - i бiльше не
звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати
ще якесь там його вередування, i ми пройма мось до не© спiвчуттям: нечема,
варивода, проте мусиш i його ублажати, з терплячим усмiхом слухати, що вiн
там верзе, майже невидимий крiзь хмару сигаретного диму.
Бiлоснiжнi iлюзорнi ландшафти, що пропливають за склом iлюмiнатора,
знов заволодiвають нашою увагою. Вiдсунувши шторку до краю, осяяна свiтлом
тих пропливаючих небесних снiгiв, Заболотна, видно, нiяк не може на них
надивитись: безмiр краси! Безмiр найхимернiших серпанкових побудов! Свiт,
що ся й ся тобд без меж, залитий сонцем, нiким не заселений, недосяжний
нi для яких димiв та отруйних випарiв, але для когось-таки мовби
створений, сповнений величi й загадковостi. Але для кого? Нiякi птахи,
навiть орли, на цi висоти не злiтають. Знати б, за якими законами
творяться отi мiражнi дива, осяйнi вершини, химернi бескеття, пасма гiр i
фантастичнi в голубих тiнях провалля, з самого повiтря зiтканi розлогi
долини, гiрськi кряжi, що знов виникають пiсля слiпучих рiвнинних
просторiв, отi серпанковi гори, побудови фантастичнi, найнiжнiшi, мабуть,
з усього, що в природi. Дмухни - i ©х нема... Така недовговiчна ©хня
архiтектонiка, вiд найменшого подмуху-доторку враз порушаться, вiд ледь
чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всi отi поки
що спокiйно-сяючi, iз самих серпанкiв зiтканi вашi Фудзi, Карпати,
Кавкази, Альпи та Кордiль ри... Ми тихо розмовля мо про це. Кого вони
призначенi тут чарувати сво©ми прекрасними силуетами, серпанковi отi
побудови? На яких рiвновагах тримаються i чому саме в таких формах
виявляють вони себе? Чому не в якихось iнших картинах природа себе тут
малю , чому цi ©© пiднебеснi серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах,
в такiй ось, а не iншiй слiпучiй фантазi© хмаробудов? Природа фантазу тут
буйно, не знаючи стриму, вибудову щораз iншi варiанти хмароутворень,
якусь нову дiйснiсть у формах чудових, довершених, все новi виставля
сонцевi на огляд небеснi сво© "ЕКСПО"... Але чому вся ця фантастика несе в
собi стiльки знайомих рис? Зiткана iз серпанкiв хмар подоба твердi земно©!
Ступиш ногою - i дна не буде, десь там, унизу, планета, що досi голова вiд
не© гуде, що декого й тут доганя вiдгомiн ©© пристрастей... Знову
стюардеса сягнистим кроком iде ось упродовж салону, пiсля розмови з тим
похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пiлотсько© кабiни,
i вже на щойно усмiхнених устах застигла лиш подоба усмiшки, позбавлена
чару й тепла i навiть з тiнню смутно© яко©сь тривоги.
Серед пасажирiв - сум'яття:
- Вiн ©й щось сказав... чимось пригрозив... Але чим саме? Ви помiтили,
яких зусиль коштувало дiвчинi ©© самовладання?
I поповзли по салону шепоти, стривоженi перепитування, i вже щось
вiдчутно змiнилося довкруг, починають набувати значення якiсь дрiбницi.
Пасажири, котрi досi, бувши в теплi, комфортi, навiть не помiчали, що
поруч, на зовнiшнiй обшивцi корабля, майже космiчний мороз сивi , тепер i
в той бiк позирають iз багряних оксамитiв крiсел сторожко, знепоко но, мiж
сусiдами, досi безтурботними, з'явився якийсь холодок - холодок вiдчуження
душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка - неясна
гнiтюча тривожнiсть.
- Справдi, що вiн ©й мiг сказати? - роздуму вголос Заболотний. -
Пройшла вона таки чимось занепоко на...
- I чогось там затрималась... Нашi погляди мимоволi приверта до себе
овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, бiльше тепер не
вiдчиняються: глухi, важкi, заховали ©© в кабi нi разом з пiлотами, як у
сейфi.
А похмурий той тип раптом пiдвiвся з кутка у сво му пiстрявому
неохайному пiджацi до колiн i, язиком ледве повертаючи, став щось
викрикувати до компанi© французiв. Викрики були не знати якою мовою, але
тон вони мали непри мний, дражливий. Полiнезi ць чи хто вiн? Тiльки й
вiдомо було про нього, що летить iв Сiнгапура, може, уродженець котро©сь
iз тропiчних кра©н, хо ча з вигляду мiг бути i вропейцем з тих озлоблених
молодикiв, котрi й самi не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався.
- Що вiн викрику ? - тривожно спитала Заболотна. - Хворий чи що з ним?
Чоловiк ©©, без слова пiдвiвшись, пiшов уподовж салону до невiдомого, -
певне, на переговори.
Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всмiхаючись, щось терпляче
з'ясовував iз тим невiдомим, намагався, певне, приспоко©ти його, звертався
до нього пiдкреслено чемно й нiби навiть шанобливо, однак Соня аж зойкнула
стиха, коли у вiдповiдь на якесь слово того типа обличчя Заболотного
зблiдло, очi зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тодi не
перестали всмiхатись. Де-не-де по салону вже були помiтнi ознаки панiки,
лiтня дама, зда ться скандiнавка, що летiла з конгресу квiтникарiв,
приклала руку до лоба, i з грудей ©й вихопився стогiн... З тривожних
перемовлянь пасажирiв, що сидiли вiд того типа неподалiк, ми зрозумiли
нарештi, чим вiн посiяв у салонi таку тривогу. Запевня , що в багажнiм
вiддiленнi разом iз нашими валiзами мандру в цьому небi ще одна валiза, а
пiсля яко©сь травми. Мадам його ростом невеличка, трима ться просто, але
з гiднiстю, гарна собою, тiльки обличчя чомусь блiде, мабуть, змучене
токiйськими смогами. Коли вона легким доторком поправля чоловiковi на
грудях краватку чи якусь там застiбку, дивлячись на нього нiжно, мов перед
розлукою, в пiй з'явля ться щось молоде, дiвоче, видно, ще не спопелилась
душа в цiй жiнцi, iпе не почува на собi тягаря лiт ©© стрункенька,
долад-иа постать в дорожнiм плащi, в акуратнiй, трохи пiднятiй - на
японський манiр - зачiсцi. Нема в нiй претензi©, як це часом бува в
дружин дипломатiв, стримана, яриродна гiднiсть, а надто ж очi в цi ©
Заболотно©-сан: коли, хвилюючись, зведе ©х угору, на чоловiка, вони стають
сяючi, просто розкiшнi!.. Все це не проходить повз увагу французьких
дiвчат та хлопцiв, i японцi та японки теж вмiють таке оцiнити, декотрi з
пасажирiв перемовляються мiж собою з цього приводу зовсiм без iронi©:
гляньте, якi очi в тi © жiнки!.. Напрочуд гарна пара... Чим не символ
злагоди й щастя! Але чому це нас диву ? - схаменуться потiм студенти. Чому
ця сценка людського тепла, подружньо© любовi та злагоди, чому вона для нас
ста дивом? Справдi, чому? Чи не занадто багато ста в життi дисонансiв,
що навiть i такi, по сутi, звичайнi людськi сценки починають нас вражати?
Незадовго до вiдльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них
неминучий емоцiйний шквал: цiлим з'юрмиськом налетiли посольськi,
переважно жiноцтво, з квiтами, з бурхливим проводжальницьким лементом.
- Шампанського! Вiдiбрати в них вiзи! Заболотний, Соню ми не
вiдпустимо, як собi хочте!
- Гейшу хай звiдси бере, а Соня залиша ться з нами, - пу як ми будем
без не©?! Хто наших нащадкiв амба-садських бавитиме?
I ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час бiля Заболотних,
намагаючись розважити ©х сво©ми проводжальницькими дотепами.
- Побачите ваших - кланяйтесь нашим!
Але це чомусь нiкого не смiшило. Солоденький мусив видвольнятися кислою
миною.
Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрi поки що
переслiдують пасажирiв по всiх митницях свiту, одначе жiноцтво i на це
вiдгукнулось по-сво му:
- Якi можуть бути формальностi для Заболотного!
- Вiн на цьому Ханеда - як дома!
- Всюди сi мiжнародний приятелiзм... В нього тут кругом сво©!
- А де в нього не сво©? На Новiй Зеландi© досi тiльки згадай мiстера
Заболотного, одразу усмiшки: а, це той асi Такий веселий джентльмен! Так
ганя ! Два "мерседеси" розбив! Сов'ет козак!..
Весела злива жартiв навряд чи долина до Заболотного, котрий саме у
вiдсторонi сто©ть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно,
дiловi якiсь переговори, i, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволi
усмiхнешся: оце стиль! Справа, може, дрiбничкова, але який вишкiл,
гiднiсть, яке мистецтво ведення перетрактацiй! Витовчена японська
надчемнiсть i приязна мудра манера териiв-щанських сватiв, яким велено
будь-що добути "кувицю", - ось де вони побратались! Ось де в усiм блиску
виявила себе вза мна чемнiсть та надчемнiсть, делiкатнiсть i
надделiкатнiсть, до чого ж доречнi тут i ця визнана обома сторонами
умовнiсть, що трохи ©х аж веселить, i цiлком серйозна вза мна пошана й
довiра, - усе те, що так не часто, на жаль, спостерiга ш у стосунках мiж
сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нiчого
при мнiшого, як зробити на розвiтання бодай маленьку послугу цьому
симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливi чимось виявити
йому сприяння, увiльнити це подружжя вiд дрiб'язкових, надокучливих
формальностей, i, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас,
Заболотний-сан, у вiддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас
прихильнi суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володi те
справжнiм даром контактностi. Аж дивно менi було там на нього дивитись: де
вiн цього навчився, рiдкiсного такого вмiння легко й природно сходитися з
людьми? Помiчаю, як один iз колег Заболотного, пону-ристий, вдачею
вовчкуватий, погляда на нього з ледь прихованою заздрiстю, йому самому,
видно, нiзащо не вдалось би отак легко порозумiтися з урядовцями й-на
вза мне вдоволення - без тяганини повершити якусь там ©хню, певне, справдi
формальну справу... Вивча ш роками у високiй школi дипломатськi
хитромудрощi всiх часiв, опанову ш одразу кiлька мов, а де навчитись мови
ось тако© - однi ©, найголовнiшо©, - власне, вселюдсько©: приязний погляд,
усмiшка чемностi, уклiн пошани, дружнiй доторк до плеча - i вже
Заболотний, вiльний вiд клопотiв, поверта ться знов до сво©х.
- Все гаразд?
- На вищому рiвнi.
Табло сповiща , що нам скоро виходити на посадку, та ось з'явля ться ще
один табунець проводжаючих - привiтнi японочки в кiмоно дрiбненьким
пiдбiгцем наближаються до нас iз сво©ми терплячими япончатами, що то в
то©, то в iншо© виглядають iз-за спин, iз сво©х пелюшкових коконiв. Малюки
зiркооко й пильно, майже з дорослою серйознiстю зорять на нас, а матерi
©хнi так мило сплескують руками, розквiтаючи в безмежно ласкавих усмiшках:
- Соня-сан! Соня-сан!
Ось, виявля ться, на чи© проводи вони поспiшали... Постукують
сандалi-дзорi, жiночi руки з ходу складаються перед Заболотною для
привiту, i старшi й молодшi японки схиляються низько (однак зовсiм не
принизливо) у сво му традицiйному пластичному поклонi, i вже й Заболотна
ся очима ©м навстрiч, вона, видно, не сподiвалася бачити цих людей серед
проводжаючих i тим бiльше потiшена й рада, що вони не забули ©©, прийшли.
Соня-сан! Соня-сан... вакцина... бебi... полiомi лiт... Бiля нас не вщуха
цей тонкоголосий щебет японок, i лише згодом, уже в лiтаку, менi вда ться
з'ясувати, в чiм рiч. Скiлькись часу тому на одних зборах Товариства
японо-радянсько© дружби Заболотну обступили жiнки-матерi, одна тримала на
виднотi дитинча, скручене полiомi лiтом, iншi теж протискались до не© з
хворими дiтьми: збуджено виявляючи сво© почуття, японки звернулись до
Заболотно© з проханням допомогти ©м будь-яким чином дiстати вакцину вiд
цi © недуги, - звiдкись ©м стало вiдомо, що така вакцина зараз винайдена в
Радянському Союзi, медицина ©© саме випробову , лiки нiбито дають ефект...
I ось вони зiйшлись на думцi, що Соня-сан само та людина, яка ©м
допоможе... Заболотний, котрий про все це жваво розповiдав менi в лiтаку,
не без гордощiв Зауважив, що справдi в цiй iсторi© Соня перевершила себе!
Навiть i для нього було несподiванкою, якi запаси затятостi дружина та©ла
в собi, яку силу волi, наполегливостi раптом виявила сумирненька його
Соня, коли пiд час вiдпустки стала добувати тi труднодоступнi лiки. Лише
©й вiдомо, скiльки порогiв вона пооббивала, з скiлько? ма впливовими
особами були в не© емоцiйнi, iнодi й сльозами покропленi зустрiчi, аж доки
вакцину таки було добуто, хоч i вся вiдпустка ляснула па це. А як привезла
вакцину та виявилось, що лiки справдi допомогли там комусь iз дiтей, то,
ясна рiч, ким стала Заболотна для тих японських жiнок, при кожнiй нагодi
тепер виявляли вови ©й свою материнську вдячнiсть... Навiть телевiзiя про
це^ випадок розповiла, i дружина дипломата, зовсiм того не сподiваючись,
стала раптом популярною, аж ©© на вулицях впiзнавали: ото ж вона пiшла,
Соня-сан! Заболотна нiяковiла: ну що такого? Хай там комусь зарадила,
подякували, то й чого ж iще? Тим паче, що згадана вакцина незабаром i тут
перестала бути проблемою... Тож цiлком щиро Софiя Iванiвна вважала, що все
це перебiльшено. А менi думалось: яке ж перебiльшення, якщо цi японськi
жiнки в нiби й рядовому вчинку, а вiдчули щось нерядове, вiдчули, може, що
рiч навiть не так у тiй вакцинi, як у запасах добра, котрi, часом
малопомiтно, безефектно таяться в покладах чи ©сь душi... Вони, японки,
були певнi, що й наш Заболотний в цьому розумiннi цiлком гiдний сво ©
Сонi-сан, вважалось, до речi, що вiн кревна рiдня тому знаменитому
мiкробiологу Заболотному, який свого часу в Iндi© рятував людей вiд чумя
та холери i в iнтересах науки на собi випробовував дiю збудникiв тих
хвороб, щепив у Бомбе© собi чуму, про що тодi багато писалось у свiтовiй
i, зокрема, в японськiй пресi.
- На жаль, на вiдмiну вiд свого великого земляка, - вiдповiдав
простодушним японочкам Заболотний, - я нiчим таким науцi прислужитись не
мiг, па особливi заслуги перед людством не претендую, хоча в протичумних
акцiях певну участь брати справдi-таки довелось, про що могла б посвiдчити
небiжчиця Люфтвафе...
Та ось уже й хвилина розлуки. Жiночий щебет посилю ться, гурт наш рушав
за черговою на вихiд до лiтака. "Арiгато, арiгато. Соня-сан!" - долина
здовкруг iз натовпу японок, i я бачу, як i в не© само©, в нашо© Сонi-сан,
сльози хвилювання бринять на вiях, вологим свiтлом сяють в ©©
ожинно-синiх, хоча вона й ступа а виглядом пiдкреслено веселим, щоб не
виказувати перед присутнiми свою розчуленiсть, нiяковить ©©, ввдяо, аараз
отой блиск власнвх до краю налитих слiзьми очей.
Далi наста момент, коли зосталися тiльки тi, що для рейсу,
проводжаючих нема, жде нас тепер поле оте аеродромне, де всюди ракетно
блищать фюзеляжi, стирчать хвости, величезнi крила мало не зчiплюються мiж
собою... Прича©лись перед ривком цiлi табунища турбореактивних, важкi
громаддя застиглих швидкостей. Бiлий метал потужних акулоподiбних тулубiв,
скло iлюмiнаторiв, огутнi шасi на брилах бетону, хащi величезних
переплутаних крил - аж тiсно такому скупченню гiгантiв на сьому клаптику
аеродромного грунту, штучно намитого, великими зусиллями вiдвойованого у
вод Токiйсько© затоки, щоправда, вод напiвмертвих, геть забруднених
промисловими вiдходами... Скiльки лиш один цей Ханеда пожира пального!
Сюди й туди снують бензовози, що супроти застиглих повiтряних велетiв
здаються маленькими, просто iграшковими... I тут, i там чiтко, вправно
працюють люди в комбiнезонах, меткi, роботящi, не гаючи й митi,
перебiгають вiд лiтака до лiтака, прилаштовують до бакiв товстелезнi
хоботи шлангiв, довго й терпляче напувають ще одного крилатого ненажеру,
що, готуючись у рейс, поглина пального цiлi цистерни. Перепочинку тут
нiкому нема, кожна секунда на цьому полi ма фантастячну вартiсть. Той
гiгант заряджа ться, а сусiднiй, розчахнувши черево, цiлими вагонами
поглина багаж, незлiченну кiлькiсть валiз, пакункiв, сундукiв, окутих
мiддю, невiдомо чим напханих. Та ось вдарило громом: це найближчий з
гiгантiв, наглухо задра©вшись, вiдкинувши трап, стосило ревнув на мiсцi,
ударив довкруг грiзним, дзвенючим гуркотом. Такому вже нiчого не треба,
йому дай тепер тiльки злiтну смугу! Один за одним вiдрулюють поки що
неповороткi лайнери рiзних авiакомпанiй, незграбнi, надмiру важкi, аж нiби
не зможуть вiдiрватись од землi, подолати силу тяжiння. А втiм, чиясь рука
©х таки ж пiдiйма ! Ще один стрес, ще одна напруга - i вже суцiльне
сатанинське ревище мiжнародного аеропорту залиша ться внизу, пiд нами,
швидко зменшу ться смужка злiтного бетону на клаптику намитого грунту,
самий вiзерунок аеродрому тане внизу, як i роглiф земно© тiсноти, котра в
цiм мiсцi планети, на квiтучих задимле©шх цих островах, да ться взнаки,
можливо, вiдчутнiше, нiж ,будь-де.
Бувають моменти в життi, коли все до дрiбницi чомусь хочеться
запам'ятати.. Як ось i цей злiт... Спершу був розгiн, наростаючий свист по
смузi бетону, потiм невловна мить вiддiлення, плавного, майже нечутного
вiддiлення вiд планети, - так, саме вiд планети! - iнакше не назвеш того
дивного вiдчуття.
Безконечна в сво©м скупченнi луска дахiв, тьмаве ©хн переблискування,
хмара мли-смогу над безкра©м мiстом, i зненацька - присмерк у лiтаку! Не
одразу можна було й збагнути, звiдки раптовий той присмерк... А то ми
якраз пробивались крiзь хмару, крiзь хаос хмар! Бiля самих iлюмiнаторiв
виру каламуть, обтiка нас темно-сиве клубовиння, щось аж моторошне в
цiм хаосi вируючих присмеркiв, що ©м, зда ться, й кiнця не буде, зда ться,
скiльки не пнись з натужним ревiнням угору, нiколи не продертись крiзь той
слiпий, вологий, нiби первiсний, хаос... Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва
безмiрного, неосяжного, що будь-кого вразить сво ю неземною величчю. Сяйво
пройма вам душу, радiсно затоплю все i очищав, мимоволi спонукаючи
подумати про вiчнiсть, про безмiр iснуючого...
Заболотна припала поглядом до iлюмiнатора. Хiба ж може вона бодай одну
мить пропустити з усiх цих чарiв небесних, ©й трохи аж прикро, що з
присутнiх на борту не всi подiляють ©© настрiй, що ось та, скажiмо,
гомiнлива туристська молодь у не© за спиною не вiдчува нiякого захвату,
коменту побачене в iлюмiнаторах досить насмiшкувато, чути звiдти щось про
рекламну голубiнь японського неба.
- Рекламна голубiнь... Чу те, яке сприймання? - каже стиха до нас
Заболотна. - А по-мо му, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз
найнебеснiше...
Ми й далi набира мо висоту, нас нiби притягу сонце, планета вже далеко
внизу, таке вiдчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею бiльше не
iсну , i дина реальнiсть зараз - цi роздираючi простiр могутнi двигуни,
цей повiтряний, що наче в безвiсть пливе, корабель i на його борту...
маленьке людство!
Було таке враження, що й течиво часу тут iнакше, нiж було на землi, i
що ми самi теж зараз iншi.
Летимо в сяйвах!
I такого сяйва буде перед нами, iстотами тепер небесними, як жартома
зауважу Заболотний, кiлька тисяч кiлометрiв...
- Як це вам подоба ться, Соню-сан? - зверта ться вiн до дружини. -
Тисяч з п'ять кiлометрiв сяйва - пiдходить?
- Не заперечую. А потiм?
- Пiсля того буде пiд крилом зо двi тисячi миль темряви нiчно©...
- То вже гiрше...
- Зате ж потiм знову зоря! Зоря домiвки...
Крiзь блiдизну щiк у Заболотно© просвiчу ться зараз також щось схоже на
цвiт зорi чи скорiше на ©© далекий вiдблиск: може, то вiдсвiти червоного
оббиття крiсел чи слiди ще не вигаслого збудження, тiльки-но пережитого в
аеропорту пiд час прощання.
. - Гляньте, Фудзi! - в тихiм захватi вигуку Заболотна вiд
iлюмiнатора. - I ще одна Фудзi!.. I там он ще, ще...
Всi тi бiлоснiжнi Фудзi були, ясна рiч, зiтканi з серпанку хмар, однак
формою, округлими силуетами декотрi з них справдi нагадували священну гору
Японi©. Невже сама лиш гра свiтла творить такий разючий ефект?
Природа, вона i проста й складна безмiрно. Яких тiльки нема у нiй
по днань, дивних, химерних! Всюди серед безкра©х слiпучих рiвнин, серед
iлюзорних снiгiв, самот-дьо здiймаючись, височать тi фантастичнi утвори
свiтла й повiтря, сяють вершинами, схожi на Фудзiяму так дивовижно, мов ©©
небеснi сестри... Тiльки вiдпливли маревнi Фудзi - i вже сяйнули такi ж
серпанковi Ельбруси, потяглись iлюзорнi кряжi, ущелини, наповненi, як це
бува в горах, голубими тiнями... Скiльки летимо - та ж безмежнiсть сяйва,
пречистi володiння сонця, яке тут, зда ться, свiтить беззахiдно, вiчно.
Туристська молодь поблизу вiдда ться веселощам, легкими жартами
розважають французькi хлопцi сво©х юних супутниць, йдеться про якiсь ©хнi
токiйськi пригоди, мiж ними чути розмову про пачiнко - так звуться
поширенi в Японi© гральнi автомати, де й цi юнi супутники, видно,
випробовували сво щастя.
На саму згадку про пачiнко Заболотний схмурю брови, вiн вважа
повсюдно поширенi гральнi автомати прокляттям цих островiв. Куди не пiди,
скрiзь вони, за кожним рогом зустрiнуть вас цi металевi однорукi бандити!
Особливо потерпають вiд них простi люди, звiдча па молодь, що шука
будь-якого, хай i такого потворного способу вийти iз сво©х скрут. Досить
ступити вам до грального залу, де сухо трiщать, металеве постукують цi
незлiченнi автомати-пачiнко, як ви вже чманi те, ви опинились у свiтi, де
мови людсько© нема, де слова живого не почуете, тут пану лиш мова
роботiв, що сво ю сухою стукотнявою мовби вiдраховують розмiрене й холодно
чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманiлих молодих i лiтнiх людей,
що, стоячи перед автоматами, не помiчаючи нiкого й нiчого, забули тут про
все на свiтi i вслухаються тiльки в цю владну, одноманiтну, до одуру
здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматiв. Коли одного разу ми на
хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незлiченний стукiт пачiнко
мене просто приголомшив, гуркiт стояв, мов у величезнiм ткацькiм цеху, в
перестуках електронних пристро©в було щось шаманське, наркотизуюче. Ось
болiсно напружений юнак сто©ть перед тим одноруким гангстером, чимось
невидимим прикутий до нього, сто©ть людина, нiби назавше зневолена
роботом, цим витвором власного розуму, i так допiзна вистоюють мiльйони
людей у нiмому чеканнi, перебуваючи нiби в трансi. Пiсля всiх сво©х
вiдча©в якийсь бiдак несе сюди, може, сподiвання останн , що бездушно
постукуючий робот ранiш чи пiзнiш таки виявить милосердя й допоможе йому в
слiпiй безконечнiй грi з власною долею. Заболотний в тi днi розповiдав про
одного iз сво©х японських приятелiв, точнiше, про його сина, якого пачiнко
призвело навiть до нервово© хвороби, бо ж вiддавався хлопець грi
безрозсудно, до отупiння, до болю у головi, пiсля чого i вночi спокою не
мав вiд галюцинацiй, вiд нестерпного стрибання перед очима блискучих
металевих кульок.
- Можна поспiвчувати японцям, - каже Заболотний. - Нашестя роботiв на
©хнi острови - це таки одне iз проклять вiку... I в цих ось туристiв,
видно, теж зосталась оскома вiд пачiнко...
Схоже, що декотрi з парижан справдi зараз вiдчувають полегкiсть пiсля
сво©х сумнiвних токiйських розваг, та й чи може iнакше почуватись людина,
котра, вихопившись iз залiзних обiймiв робота, зненацька опинилася в
сяйвах вiднебесся? Земнi пристрастi вiдiйшли, згубнi спокуси зостались
десь там, жодному роботовi звiдти вас по дiстати,: не загiпнотизувати
сво ю стукотнявою, вiднинi ви ста те i недосяжнi, нiякий-бо рух тут не
iсну , крiм руху цього розкiшного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна
ваша планета, що далi й далi вiдплива вiд вас, поглинута, безвiстями,:
вона теж поволi-втрача вас i силу свою тут, поволi в'ярача , сама
зменшуючись до розмiрiв трохи чи не тi © грально© кульки.
Летимо, летимо. Сяйво з iлюмiнаторiв пада на лиця людей, всi вони
приспоко нi, вже нiчим не зневоленi, не знервованi, вiд усiх земних
клопотiв вiльнi - i вiд стукотняви пачiнко, i вiд свисту автострад, вiд
задимлених мегаполiсiв з ©хнiми вiчними смогами, де виснаженi кисневим
голодуванням городяни змушенi вдаватись до встановлених на перехрестях
апаратiв, з яких можна добути за кiлька i н ковток наснаженого киснем
повiтря...
Але це там, па землi. А тут вже пiби не пiдвладнi нiяким, навiть
гравiтацiйним, силам, нiяким дотеперiшнiм прикрощам, всi земнi пута
розiрвано, вiдлiта м з планети, вiдлiта м нiби назавжди!
Уявнi снiги, що бiлiють за iлюмiнатором, нагадали Заболотнiй заснiженi
простори ©© рiдних степiв.
- Пригаду ш, - зверта ться вона до чоловiка, - якi в нас там завiрюхи
бували!.. Цiлу нiч ви , мете, хурделить а на ранок глядь! - вляглося...
Сонце свiтить, i так тц-хо-тихо довкола, тiльки то тут, то там дрр...
дрр... то сусiди стежки лопатами прогортають...
- Прокладали стежки дружби та вза морозумiння, - жарту Заболотний i
потiм дода серйозно: - А ви зна те, колись у нас на Вкра©нi за народним
звича м господарi лишали в незамкненiй хатi на столi хлiба окра ць i
кринку молока - для подорожнього... I то було нормою життя... Ех, друзi,
добре-таки додому повертатись... Бiльше не пускай мене, Соню, нi в якi
вiдрядження. Баста. Хай ще iншi...
- А ти?
- А я бджiл розводитиму. Мемуари писатиму. А що?
- Ловлю на словi, - смi ться Соня. - Справдi пора б i перепочити.
Стюардеса, ставна, довгонога дiва, що, проходячи салоном, бачить усiх
водночас, усiм усмiха ться завчено, але чарiвно, бiля Заболотних
затриму ться, мовби для того, щоб подарувати Заболотнiй ще й додаткову
порцiю усмiшки.
- Наш командир корабля зна по фронту вашого чоловiка. Ратушний - це
прiзвище вам що-небудь говорить? - Вона переводить погляд на Заболотного.
- Зда ться, був такий на котромусь iз бомбардувальникiв...
- Нi, сам вiн не лiтав, був технiком серед наземно© обвяуги... А от про
вас чув - ледве що не легенди... Це, каже, той, кого на фронтi в нас
називали "лiтаючим барсом".
- Який там барс...
- Зiрка Героя вже нiбито вам свiтила...
Отож "нiбито"... Передайте йому вiтання. Люди з наземно© служби - то
для нас були як рiднi брати...
- Може, побажа те зайти в кабiну, то будь ласка. Вам, як виняток,
дозволя ться... - I, подарувавши ще одну чарiвну усмiшку, стюардеса
проплива далi. Зупиня ться вона потiм у глибинi салону, у хвостовiй
частинi лiтака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий
тип, що, зда ться, на когось ображений. Невiдомо, чи стосу ться його
образа тих, що лишилися на землi, чи невдоволений наш мiзантроп кимось iз
пасажирiв, можливо, образився на компанiю цих ось молодих французiв, якi
зi смiхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозицi©
дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з ©хнього товариства
стишене кинула в бiк мiзантропа: "Чи не екстремiст?" - i бiльше не
звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати
ще якесь там його вередування, i ми пройма мось до не© спiвчуттям: нечема,
варивода, проте мусиш i його ублажати, з терплячим усмiхом слухати, що вiн
там верзе, майже невидимий крiзь хмару сигаретного диму.
Бiлоснiжнi iлюзорнi ландшафти, що пропливають за склом iлюмiнатора,
знов заволодiвають нашою увагою. Вiдсунувши шторку до краю, осяяна свiтлом
тих пропливаючих небесних снiгiв, Заболотна, видно, нiяк не може на них
надивитись: безмiр краси! Безмiр найхимернiших серпанкових побудов! Свiт,
що ся й ся тобд без меж, залитий сонцем, нiким не заселений, недосяжний
нi для яких димiв та отруйних випарiв, але для когось-таки мовби
створений, сповнений величi й загадковостi. Але для кого? Нiякi птахи,
навiть орли, на цi висоти не злiтають. Знати б, за якими законами
творяться отi мiражнi дива, осяйнi вершини, химернi бескеття, пасма гiр i
фантастичнi в голубих тiнях провалля, з самого повiтря зiтканi розлогi
долини, гiрськi кряжi, що знов виникають пiсля слiпучих рiвнинних
просторiв, отi серпанковi гори, побудови фантастичнi, найнiжнiшi, мабуть,
з усього, що в природi. Дмухни - i ©х нема... Така недовговiчна ©хня
архiтектонiка, вiд найменшого подмуху-доторку враз порушаться, вiд ледь
чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всi отi поки
що спокiйно-сяючi, iз самих серпанкiв зiтканi вашi Фудзi, Карпати,
Кавкази, Альпи та Кордiль ри... Ми тихо розмовля мо про це. Кого вони
призначенi тут чарувати сво©ми прекрасними силуетами, серпанковi отi
побудови? На яких рiвновагах тримаються i чому саме в таких формах
виявляють вони себе? Чому не в якихось iнших картинах природа себе тут
малю , чому цi ©© пiднебеснi серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах,
в такiй ось, а не iншiй слiпучiй фантазi© хмаробудов? Природа фантазу тут
буйно, не знаючи стриму, вибудову щораз iншi варiанти хмароутворень,
якусь нову дiйснiсть у формах чудових, довершених, все новi виставля
сонцевi на огляд небеснi сво© "ЕКСПО"... Але чому вся ця фантастика несе в
собi стiльки знайомих рис? Зiткана iз серпанкiв хмар подоба твердi земно©!
Ступиш ногою - i дна не буде, десь там, унизу, планета, що досi голова вiд
не© гуде, що декого й тут доганя вiдгомiн ©© пристрастей... Знову
стюардеса сягнистим кроком iде ось упродовж салону, пiсля розмови з тим
похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пiлотсько© кабiни,
i вже на щойно усмiхнених устах застигла лиш подоба усмiшки, позбавлена
чару й тепла i навiть з тiнню смутно© яко©сь тривоги.
Серед пасажирiв - сум'яття:
- Вiн ©й щось сказав... чимось пригрозив... Але чим саме? Ви помiтили,
яких зусиль коштувало дiвчинi ©© самовладання?
I поповзли по салону шепоти, стривоженi перепитування, i вже щось
вiдчутно змiнилося довкруг, починають набувати значення якiсь дрiбницi.
Пасажири, котрi досi, бувши в теплi, комфортi, навiть не помiчали, що
поруч, на зовнiшнiй обшивцi корабля, майже космiчний мороз сивi , тепер i
в той бiк позирають iз багряних оксамитiв крiсел сторожко, знепоко но, мiж
сусiдами, досi безтурботними, з'явився якийсь холодок - холодок вiдчуження
душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка - неясна
гнiтюча тривожнiсть.
- Справдi, що вiн ©й мiг сказати? - роздуму вголос Заболотний. -
Пройшла вона таки чимось занепоко на...
- I чогось там затрималась... Нашi погляди мимоволi приверта до себе
овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, бiльше тепер не
вiдчиняються: глухi, важкi, заховали ©© в кабi нi разом з пiлотами, як у
сейфi.
А похмурий той тип раптом пiдвiвся з кутка у сво му пiстрявому
неохайному пiджацi до колiн i, язиком ледве повертаючи, став щось
викрикувати до компанi© французiв. Викрики були не знати якою мовою, але
тон вони мали непри мний, дражливий. Полiнезi ць чи хто вiн? Тiльки й
вiдомо було про нього, що летить iв Сiнгапура, може, уродженець котро©сь
iз тропiчних кра©н, хо ча з вигляду мiг бути i вропейцем з тих озлоблених
молодикiв, котрi й самi не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався.
- Що вiн викрику ? - тривожно спитала Заболотна. - Хворий чи що з ним?
Чоловiк ©©, без слова пiдвiвшись, пiшов уподовж салону до невiдомого, -
певне, на переговори.
Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всмiхаючись, щось терпляче
з'ясовував iз тим невiдомим, намагався, певне, приспоко©ти його, звертався
до нього пiдкреслено чемно й нiби навiть шанобливо, однак Соня аж зойкнула
стиха, коли у вiдповiдь на якесь слово того типа обличчя Заболотного
зблiдло, очi зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тодi не
перестали всмiхатись. Де-не-де по салону вже були помiтнi ознаки панiки,
лiтня дама, зда ться скандiнавка, що летiла з конгресу квiтникарiв,
приклала руку до лоба, i з грудей ©й вихопився стогiн... З тривожних
перемовлянь пасажирiв, що сидiли вiд того типа неподалiк, ми зрозумiли
нарештi, чим вiн посiяв у салонi таку тривогу. Запевня , що в багажнiм
вiддiленнi разом iз нашими валiзами мандру в цьому небi ще одна валiза, а