Страница:
Олена мовчки плакала. Не кривлячись, не схлипуючи. Сувора, стримана в
сво©й печалi, вона дивилася кудись у лiс, за пасiку, i по щоках поволi
скочувалися важкi скупi сльозини.
- Я йду, я згоден, - поклав Григорiй бiблiю. Йому пекли тi сльози,
немовби падали не на сорочку дiвчини, а на його вразливе, нiжне серце.
Гiнка, розмашиста, немов тополька, дiвчина ступала легко, по-лiсовому
м'яко, ©й десь було лiт двадцять, а може, й бiльше. Якась достойнiсть,
самоповага або природна мудрiсть робили ©© обличчя не по-земному гарним,
не по лiтах серйозним, але таким привабливим, що неможливо було вiдвести
погляд.
Аби розвiяти дiвочi чари, Григорiй вирiшив поговорити з нею,
переконатися, що це звичайна жiнка, i, головне, дiзнатись дещо про ©хнiй
побит та про минуле батькове в якому, певно, кри ться його хвороба.
- Ви вдвох живете з батьком? - спитав спокiйно й на вмисне трохи
байдуже.
- Удвох. А що? - насторожилась дiвчина.
- Нiчого... Давно померла ненька?
- Вже п'ятий рiк.
- Хворiла довго, мабуть?
- Нi. Налякалась дуже, коли горiла хата...
- I батько теж?
- Напевне. Ми ледве вирвалися...
- З вогню?
- З паланки.
- Орда?
- Куди там! Татари нас боялися, - мов рубонула шаблею.
- А хто?
Промовчала. Присiвши, вирвала стебельце синiх дзвоникiв i крадькома
зиркнула пильним оком на незнайомця. Григорiй знiтився. Збагнув, що
дiвчина бо©ться мовити йому всю правду. Картався сво ю цiкавiстю й шукав
дороги, яка б найскорше вивела його з цi © прикростi. Не раз упевнювався:
якщо довiр'я прагнеш, то не та©ся сам. Тому й на сей раз вдався до того
чудо-засобу.
- А я п'ять рокiв учив студентiв у нашiм славнiм Харковi,-сказав вiн
дружньо й щиро, як говорити можуть лише безхитрi душi. - Прогнали теж...
- I де ж ви нинi? - озвалась миттю дiвчина
- Ось тут! - спинився Сковорода. Вона всмiхнулася, зiрвала квiтку
вогника i запитала неСМIЛИВО:
- А там дiвчата вчаться?
Розвiв руками.
- Жiнок нема в Колегiумi.
Помiж дубiв, немов дiвчата мiж козакiв, замиготiли стрiмкi берiзки. Пiд
ноги хлюпнула барвиста повiнь квiтiв. Сипнуло сонце променями.
Олена вибiгла на лiсову галявину.
- Он наша хата й пасiка! - сказала весело. I враз погасла, звела докупи
брови.
Не озираючись, пiшла вперед.
Григорiй, мовби у снi, поплiвся слiдом. Тривожне й радiсне передчуття
якихось зрушень та перемiн в його примхливiй долi то заливало груди й
п'янило серце, мозок, то вiдступало, тануло й лишало тоскну пустку.
Бiля ворiт Олена його заждала i повела до хати через маленький чистий
дворик.
Майор лежав у лiжку. Худий, смаглявий, з горбатим довгим носом i
руками, кинутими на простирадло, вiн схожий був па степового сокола, що
натрудив у летi крила i впав, © украй знеможений.
- Татуню, я привела вам лiкаря, - сказала Олена лагiдно.
- Майор i вухом не повiв. Не спав, дивився кудись у кут - пiд стелю й
постогнував.
-_ Мир дому вашому! - врочисто мовив Сковорода i пiдiйшов до хворого. -
Вставайте, дядьку, та пообiда мо, бо я й не снiдав досi!
Той тiльки блимнув на нього тьмяним оком i ворухнув бровою.
- Що вам болить?
- Нiчого... i все... - таки озвався.
- Моторошно? - спитав Григорiй. Вiн говорив навмисне голосно, щоб
розiгнати гнiтючу тишу хутора, в якiй потонув господар. - I бiлий свiт не
милий?
Обличчям хворого пройшла легка судома.
- Ви, мабуть, добрий лiкар - наче у воду дивитеся... - промовив тихо й
хрипко.
- Вони, татуню, аж iз самого Харкова, - пiдкинула слiвце Олена.
- А я то думаю: нiби й не валкiвський... - повеселiшав хворий. - Панiв
старшин лiку те?
- Бува й таке. Здебiльшого, вiд марнославства й гонору.
- Це у дукiв наших найтяжча нинi хворiсть, - аж сiв Майор у лiжку. -
Вже козакiв та посполитих за власне бидло мають... Олено! - крикнув
раптом. - Чого ж ти, доню, моняешся? Давай хутчiй обiдати. А то пан лiкар
зовсiм охляне з голоду...
Вiн скинув ковдру й спустив додолу кiстлявi жовтi ноги.
- Як ви прийшли, добродiю, менi немов розвиднiлося, - заговорив
довiрливо. Й пiдняв тремтячу руку: - Все тiльки дим, дим, дим... А кров з
нагайки капа ...
- У вас велика пасiка? - спитав Григорiй, аби звернути його з дороги
спогадiв.
Майор заклiпав часто й нараз осмiхнувся:
- Бджола гуде... Пергою, воском пахне... Олено, чи ти була на пасiцi?!
- Сьогоднi вранцi, - поставила на стiл вареники. - Багатий взяток буде
- цвiт буйний-буйний.
Повеселiвши, Олена нiби ще покращала: в очах заграли блискiтки,
порум'янiло личко, а спритнi довгi руки так i лiтали, так i вилися, мов
лебединi крила.
Якусь часину чоловiки сидiли мовчки i милувалися цим карооким вихором.
А далi знову Майор нахмурив брови, весь потемнiв, неначе перед грозою, i
простогнав так жалiбно, що у Григорiя душа зайшлася болем:
- Коли 6 це Настя хоч одним оком глянула... - Не побивайтесь, дядьку, -
узяв його за руку. - Не треба так жалкувати тяжко за тим, що втрачено i
пережито.
Радiйте краще тому, що ма те. Життю, здоров'ю, сонцю, спочинку, працi,
такiй дочцi...
- Дочка у мене - золото, - сказав Майор. - Що роботяща, а що вже
краля...
- Тату, берiть уже обiдайте! - зачервонiлась дiвчина й, поставивши на
стiл узвар, побiгла геть iз хати.
Лише надвечiр Сковорода залишив хутiр. I все ж господар приндився, не
вiдпускав. Проте Григорiй був невблаганний: горе тому метеликовi, який
кружляв бiля вогню. Пообiцяв приходити (i навiть завтра зранку!),
вклонився дiвчинi за частування й пiрнув у лiс, як риба в воду.
Вiд того дня Майор радiв Григорi вi, немов дитина матерi. Помалу вiн
очунював i набирався вiри в життя, у свiт, у людськiсть. Страхи й примари
давноминулого все рiдше й рiдше йому стискали мозок i холодили серце.
Нарештi, зовсiм видужавши, одкрив Григорi вi свою тяжку пригоду, що не
дала йому дожити вiку на Запорожжi. Розповiдав iз журбою, з болем, але
розважливо, без тих ознак афекту, якi були ранiше. Коли згадав дружину,
заплакав нишком, утер крадькома скупi козацькi сльози й почав громити
панство, що розрослося буйно й на вольнiм Дикiм полi.
Вони сидiли в затiнку пiд молодою яблунею i гомонiли стиха, як личить
добрим людям. Над ними млiла в сонцi туга зелена зав'язь, а трохи збоку,
на бiлiм тлi оселi, палав нестримним вогнищем розкiшний ряд пiвонiй. Десь
на гряд ках за хатою лелiла пiсня-туга... Вона манила, кликала, сповняла
груди щемом. Не уявляв Григорiй, як вiн без не© житиме, i через те
сьогоднi вранцi вирiшив рушати знову в мандри. Прийшов оце прощатися, та
все не мiг одважитись. Дивився сумно на цей куточок милий та на його
господаря, ловив Оленин голос i не знаходив сили порвати пута приязнi.
- Ну що ж, Iване Гнатовичу, - нарештi мовив, - менi нора!
- Куди ти? - вiдчув Майор недобре.
- Загостювався у ваших славних Валках...
- Побiйся бога, Грицьку!
- Спасибi за хлiб та сiль, за ласку. Я вже пiду.
- Може, ми чимось тебе образили?
- Нi, ви були, мов рiднi. Я щиро вдячний долi, що привела мене на ваш
порiг, але не варто й зловживати ©© прихильнiстю.
Майор заметушився в розпачi, не вiдаючи, чим зупинити гостя, який
з'явився сонцем в його життi й тепер ось хоче щезнути.
- Побудь хоч мiсяць, хоч кiлька днiв!
- Не можу.
- Чому, чому? - хапав Майор за.руки. Помовчавши i пересиливши бажання
здатися на ласку долi, Григорiй мусив пiдняти трохи забороло.
- Як казав один угорський турок: я повинен або поганяти цього верблюда,
або негайно йти звiдси геть...
- Який верблюд? О господи! - не зрозумiв господар натяку i загукав: -
Олено, доню, а йди сюди хутчiше!
Знав, лихома, кого на помiч кликати. Тепер Григорi вi хоч закидай на
плечi ноги й давай щодуху драла. Натомiсть вiн прирiс до столу й крiзь
хату бачив, як розгинав вона на грядцi спину, здува пасмо з виду i йде на
батькiв поклик.
- Григорiй Савич нас покида ! - сказав Майор, як тiльки Олена вийшла
з-за хати.
Вона спинилась, нiби об щось спiткнулася. Проте за мить поволi знову
рушила, всмiхнулась журно й проказала:
- У кожного своя дорога, тату. От тiльки жаль - не справдяться мо©
надi©...
- Якi надi©? - спитав похмуро Сковорода.
- Хотiла вас просити, аби навчили грамоти...
- Тебе?
Кивнула i зашарiлася.
- Господи, а я й забув! - сплеснув Майор руками. - Навчiть ©©,
Григорiю, не дайте життя прожити в темрявi. Ви ж гарно так розказували!
Вона хоч дiвка, але тямуща та пам'ятка. Як показав ©й букви - до вечора
вже i читала...
Ну, от i все. Прощайте, села, люди, яких хотiв побачити, шляхи
безжурних мандрiв, що вистелялися слухняно й лагiдно йому пiд ноги, думки,
якi народжуються лише в дорозi. Хiба ж вiн зможе сказати "нi" людинi, що
прагне знань!
Майор ще й досi махав руками i щось доводив гаряче, але Григорiй його
не чув. Тривожно слухав, як у душi лама ться на тлiнь i прах тверде
недавн рiшення втекти свiт за очi й перехитрити людську природу. Вiн нинi
був великим полем битви, де в лютiм герцi стрiлися двi супротивнi сили -
душа i розум. Вже котрий день iде ця брань у ньому, а все не видно краю.
- По правдi кажучи, - долинув здалеку Майорiв голос, - менi на серцi
легше, коли ти в нас на хуторi або десь поряд.
- Я залишаюся, - сказав Григорiй стомлено. - На мiсяць-два...
- Спасибi, добра душе, - прошепотiв Майор розчулено. - Вiк буду
дякувати!
- То я пiду полоти, - сказала швидко дiвчина й побiгла геть.
- Узавтра зранку лекцi©! - гукнув услiд Григорiй.
- Мо', я сходжу до мiста й куплю псалтир, паперу та каламар з чорнилом?
- спитав Майор улесливо.
- Про мене... - кинув байдуже i перший рушив iз двору. - Держiться,
пане вчителю, - прошепотiв уже далеко в лiсi. - Це вам не клас спуде©в, а
запорозька мавка, Венера- тiлом, душею - жiнка Спарти.
Олена й справдi була на диво здiбна. До маковiя вона вже знала бiльше,
нiж лобуряки, яких приймають до класу фари . А ще за тиждень читала вiльно
й латиною.
Григорiй, вражений таким талантом, дав ©й латинський вiрш (якого склав
недавно й не встиг послати Ковалинському) i попросив за нiч та ранок
вивчити. Вона взяла, поклала бiля книжок на покутi.
- Якi ви добрi, Грицю... - прошепотiла вдячно. Всю нiч Григорiй марив
тим вiршем, дiвчиною, ©© очима, голосом. Чарiвне, нiжне "Грицю", яке вона
йому сказала вперше, лунало в серцi музикою. Нi, навiть краще! Перебирав у
пам'ятi ©© слова, запитання, рухи, усмiшки i вiдчував, як герць стиха ,
гасне - душа була з вiкторi ю. Вiн не журився з того, а навпаки, радiв
поразцi розуму. Щоправда, нинi йшлося вже не про ту красуню, яко© вiн
боявся, а про Олену-друга, про винятково здiбну та мудру дiвчину, що i на
глузд не гiрша, анiж на стан та личко.
Прокинувся, як почало сiрiти. Вхiд був завiшаний старим рядном, i в
куренi вiд того ще дужче пахло травами. Дiд спав посвистуючи, але коли
Григорiй зашарудiв, взуваючись, озвався лагiдно:
- Не спиться, синку?
- Як солов'ю весною.
- Настала, мабуть, твоя весна.
- У сорок з гаком?
- Коли кому судилося...
Накинувши на плечi свиту (спас уже минув, i ночi були холоднi),
Григорiй вийшов iз куреня. Над пасiкою i вздовж всього узлiсся, по
улоговинi, стояв туман. Густий та бiлий, як молоко. Роса згинала трави й
на кожен дотик вiдповiдала зливою важких холодних крапель. Старi кошлатi
липи пливли у соннiм маревi...
Григорiй вийшов iз пасiки й побрiв до лiсу стежкою, яку за лiто сам
протоптав. Гiнкi дерева, пiдтримуючи склепiння крон, немов колони, тяглися
стрiмко вгору, й тому здавалося, що йдеш безкра©м храмом. Було так тихо й
лунко, що кожен звук, - нехай то трiск галузки чи шерхiт чобiт, - напевно,
чувся за пiвверсти. Туман порiдшав скоро й звисав легкими пасмами. Небавом
згинув геть, i стало видно, як мiж дерев на сходi почав народжуватися
новий серпневий день.
I все ж було зарано йти до Майорiв. Тому Григорiй, вже перед самим
хутором, звернув лiворуч. Не поспiшався нiби, а серце гупало, неначе дятел
об сухостiйний стовбур. Iз ним щось дiялося незрозумiле, дивне: то
завмирало, то стукотiло швидко, то заливало тiло якоюсь млiстю, щемом.
Щодня й щоночi воно тягло Григорiя в цей березняк, до хутора, i не давало
лишити Валки, пасiку й помандрувати далi. Давно закинув бiблiю, молився
тiльки ввечерi, та й то, коли був поруч пасiчник, i все байдужiше, без
болю, згадував сво©х та людських кривдникiв. Тут спокiй, добрi люди i
чесний кусень хлiба, зароблений не словоблудством, а мозолями й потом. Тут
щире серце жiнки, яка могла б йому навiки стати найближчим, вiрним другом.
Тут вiн читав би, мислив та викривав у творах облудний свiт. I мав би
щастя - справжн , земне, вiдчутне, а не примарне, як той туман.
Ось знову вийшов до огорожi хутора! Ой Грицю, Грицю... Нi, так не
скажеш. Вона промовила так нiжно, так... Господи, невже не сон це? Помацав
тин рукою, пiдняв червоне яблуко. Нi, не мана! Прислухався: десь за
садком, за пасiкою (в оборi, мабуть), неначе кiт, вурчали тугi цiвки.
Олена до©ть. Майор, напевно, уже подався в поле - сьогоднi мав орати.
В печi горять сухi дубовi дрова i щось кипить, булькоче. На черенi
досушуються пахнючi грушi, сливи...
Вернувся в лiс, дiстав сопiлку i, притулившись спиною до двох
сестер-берiзок, заграв, занурився у мрiйно-журну пiсню про лiс, про
дiвчину, що наймилiша в свiтi, та про нетязьке серце, яке не знало ласки i
марить щастямдолею.
Прийшов у двiр, коли вже сонце пiдбилось вище лiсу. Олена вибiгла йому
назустрiч i привiталась перша:
- Добридень, пане вчителю.
Григорiй звiв на не© очi, й вона притихла, насторожилася. Ох цi
дiвчата: все по очах читають, мов по розкритiй книзi!
- Ну, як урок? - насумрився.
- Ще вчора вивчила.
- Того не може бути...
- й-богу, правда. Хочете, я розкажу?
Вона так смiшно звела докупи брiвки i, дивлячись кудись у лiс, мимо
учителя, заговорила його "латинським" голосом:
Si sit vita beata inlus, cur, inquis ad illam
Grex hominum rarus tamque pusillus adit...
- Чудово! - спинив ©© Григорiй. - Тепер ти справжня латинниця.
Зiтхнувши радiсно, вона спитала:
- Про що говориться у цьому вiршi?
- Про щастя.
- Це так цiкаво! Перекладiть...
"Ти пита ш: якщо щастя життя в кожному з нас, то чому досягав його так
мало людей? - почав пiднесено Сковорода. - О, це тому, що ©м важко
керувати сво ю душею, i тому, що вони не навчилися приборкувати сво©
пориви. По звивистих шляхах, по горбах i через глибокi рови мчить
недосвiдчений вершник, якщо вiн погано править конем. По морi 1 по сушi,
крiзь меч i вогонь мчить той, хто нерозумну душу не скерову розумом".
Олена довго думала.
- А в нас у Кам'янському один козак столiтнiй казав, що щастя там, де
воля, - промовила вона нарештi. - Хiба порив до волi потрiбно теж
приборкувати?
Григорiй спершу розгубився.
- Старий, нiвроку, мудрий... - протяг неквапно, вдумуючись. - У вiршi
мовиться про нездiйсненнi прагнення. Порив до них приносить людям лише
самi страждання. Задовольняйся тим, що ма ш, i будеш вiк щасливий.
- А як же воля, Грицю? Вона примарна завжди...
- О, ти - фiлософ! - сказав Григорiй весело, хоча в душi нараз вiдчув
тривогу за свiй взiрець щасливого.
- Що це таке "фiлософ"?
- Людина, що вмi мудро мислити i там шукати iстину, де не шукають
iншi... Без волi я не жив би, - додав рiшуче, твепдо.
- Я теж! - сказала палко дiвчина.
В душi Григорiя знялася хвиля щастя, хлюпнула в груди, в голову. Вiн
через силу стримався, щоб не обняти цю степову богиню, не пригорнути ©© до
серця. Краса та розум...
- Чи е що в домi снiдати? - почулось нагло з вулицi, й у двiр зайшов
господар. - А може, дiвка прогомонiла з парубком...
- , тату, е! - метнулася Олена в хату.
- Здоровий був, Григорiю, - подав Майор важку велику руку. - Ну, як
наука?
- Добре. Нi, навiть вельми добре.
- Ще б пак - такий учитель!
- Виною всьому учениця. Майор знизав плечима i засмiявся.
- Iване Гнатовичу,- гукнув Григорiй,- та ви не знаете. яка Олена
здiбна! Це просто чудо! Я свiт пройшов, а не стрiчав, не бачив тако©
мудро© та обдаровано© не тiльки жiнки, а й взагалi людини!
- И тако© гарно©? - спитав Майор. I мовив журно: - Я геть так само
думав, коли зустрiв свою Настусю...
- I гарна, дуже гарна! - признався щиро Сковорода. Майор оглянувся на
хатнi дверi, узяв пiд руку вчителя й одвiв убiк, до тину.
- Якщо казати правду, то я вже чув усе це... - прошепотiв
по-змовницькому.
- Вiд кого?
- Та вiд Олени...
- Вона про себе таке казала?
- Та нi... Про тебе.
Сковорода заплющив очi. Аж дух забило з радостi! Вiн не любив, коли
його хвалили, та цього разу слова Майоровi були для нього немов орлинi
крила. I не гадав, що стiльки щастя кри ться у похвалi, яку донинi вважав
за штуку, що може вразити лише дитину й душеубогих заздрiсникiв. А може.
вiн здитинився! Недарма кажуть, що кохання робить розумних дурнями,
сердитих - смирними, а тихих - буйними...
- А що я хочу тобi сказати, Грицьку,- несмiливо заговорив Майор.- Мо',
кидай мандри та су ту су т, бери Олену, хутiр i живи, як люди... I я при
вас. Та при онуках...
Хоча й схвильовано, але поважно, вдумливо вiн малював прийдешн таким,
яким воно йому ввижалося. Було то справжн щастя, земне i вiчне.
Григорiй мовчки вислухав, узяв, нагнувшись, його брунатну, на житнiй
хлiб схожу руку й поцiлував.
- Олено, донечко! - гукнув Майор.
Весiлля грали в жовтнi. Хоча Майори й Сковорода не мали тут, у Валках,
нiкого э роду-племенi, знайшлися добрi люди, що помогли упорядити все як
личить. Були й заручини, i коровай, i дiвич-вечiр.
По молоду Григорiй ви©хав iз двору пасiчника. Стара Зиахариха (так
називали ©© по-вуличному), яка була Сковородi за матiр, обсипала його
зерном та грiшми, благословила i провела аж до ворiт, де молодого чекав
весiльний по©зд. Довкола воза, високо вимощеного и покритого барвистим
килимом, стояли дружко, бояри й iншi чини весiльнi. Усi на конях, та ще й
при шаблях; хто у козацькiм стро©, а хто в гусарськiм. Вiд середини лiта
на Слобожанщинi вже не було козацтва, були гусари ©© величностi
iмператрицi.
Григорiя, немов полковника, взяли пiд руки i посадили на женихове
мiсце. Вiзниця здибив коней, вiзок рвонувся, й весiльний по©зд рушив.
Бояри, що пропустили вже по чарчинi-другiй, гукнули пiсню.
Сковорода сидiв, немовби скований. Чи то новий, незвичний одяг, чи
перемiна стану й роль молодого, але щось муляло на серцi в нього i не
давало радостi розправити крила.
Вже бiльше мiсяця Григорiй жив, як у туманi; його крутило в
передвесiльнiм вирi, перемивало, терло, аби зробився з мислителя i
козака-нетяги статечний муж i гречкосiй...
- Щось молодий наш журиться! Бо ис женився довго!
- А мо', бо©ться!
- Така вже, хлопцi, як допадеться!..
Смiх, жарти, регiт. I знову пiсня. Лiс гоготить, рве на шматки мелодiю,
й вiд того хлопцям ще веселiше, ще бiльше хочеться спiвати, сипати
дотепами й дошкулити гострим словом немолодого вже молодого, що достеменно
котромусь iз них переступив дорогу...
Щиглик оженився,
Щиглик утратився;
Оженився, утратився,
А жiнки не ма !..
Дорога - в багряно-жовтому полум'©. Дуби, берези, клени стоять у пишних
шатах i сиплють iз тихим дзвоном пiд йоги коням золото... Цей шлях привiв
Григорiя на зустрiч з долею, тут вiн почув уперше ©© закличний голос i
зупинився вражений у саме серце, як мореходцi-еллiни чарiвним спiвом
страшних сирен...
Бiля ворiт гостей стрiчали дружки. Хвацько зiскочивши з струнких
козацьких коней i пiдкрутивши вуса, бояри кинулися до молодого, зсадили з
воза, взяли пiд руки i повели до хати.
Нiколи ще цi двадцять-тридцять крокiв, що вiддiляли порiг од тину, не
видавалися Сковородi такими довгими й такими трудними. Вiн нiби йшов на
гору, де ще не був i де на нього чекало безлiч важких новин i несподiванок
Як просто жити цим козакам, його боярам, жiнкам, дiвчатам яких набилося
мало не повен двiр! Вони гуртом, громадою немов рiка з потоками. Вiн же -
один. Та ще й закутий в кайдани розуму, що прагне все пiзнати, знайти
Велику правду й дiйти до сутi, до потайно© iстини не тiльки свiту космосу,
а й самого себе. О, як нелегко жити тому, хто зна цiну мудростi i хто
свiдомий сво © зверхностi та переваги над усiма, з ким здибу ться! Така
людина мученикОлена була сьогоднi немов струнка рожева мальва. Не
метушилася, не поривалась плакати. Спокiйна, тиха. замислена, вона
виконувала поважно й старанно свою нелегку ролю у дiйствi-звича©.
Бояри взули ©© в червонi чобiтки й посадовили на пiкну дiжку, яку
поставили посеред хати. Дiвчата-дружки спитали хором:
- Пане старосто, i ви, отець та мати, дозвольте сво му дитятi косу
розплiтати!
Олена зблiдла.
Украй схвильований Сковорода дивився на дiвчину, яка сьогоднi стане
його дружиною, його супутницею у горi й радостi, його найближчим i
найвiрнiшим другом. Не мав i краплi сумнiву: вона зiгрiв його остуджене
вiтрами мандрiв серце, научить жити в затишку, народить дiток... Господи,
за рiк чи два вiн буде батьком! А потiм... Потiм вiн повезе сво©х синiв у
Ки©в, до Академi©! От Саму©л здиву ться...
I тут йому вiйнуло в душу стужею:
- А як же ти, Григорiю?! Чи ти готовий узяти стан хлiбороба, дружини,
батька?
- Так,готовий.
- А вiк любити свою жону i дiток?
- Любитиму.
- А будеш сам орати, сiяти, збирати хлiб?
- Напевне...
- I не пiдеш iз хутора, не схочеш бiльше вiдчути вiтру волi,
покуштувати води з нових криниць?
- Не знаю...
- Закинеш книги, забудеш мудрих римлян та величавих еллiнiв i не
сягатимеш думками далi ниви?
- Нi.
- Зачерствi ш серцем i байдужiсiнько очима блиматимеш на те, як ближнi
мучаться в ярмi неволi?
- Цього не буде!
- Пiдеш на прю з панами й горою станеш за свiй народ, за правду?
- Так. Я ж фiлософ i во©н iстини.
- I принесеш у жертву iстинi свiй статок, спокiй i навiть власну волю?
- Не пощаджу!
- I ©хн щастя?
- Чи ?
- Дружини, дiток...
Сковорода облився холодним потом. Мов крiзь туман дивився на молоду, на
дружок, якi ©© вбирали й спiвали дзвiнко й сумно.
Чим соловейки не щебетали,
Як сади процвiтали,
Чом не плакала Олепа,
Як косу розплiтали...
Коли вбирання було закiнчено, бояри швидко забрали дiжку, а натомiсть
поставили ослiн, накритий вивернутим кожухом. Майор зняв образ i, держачи
його в руках, сiв на ослонi.
- Благословлятися, благословлятися... - зашепотiв хтось рiзко й
пiдштовхнув Григорiя до молодо©, що вже стояла навпроти батька.
Майор пiдвiвся, благословив i, передавши образ котрiйсь IЗ дружок,
поцiлував спочатку доньку, а потiм зятя.
- Iване Гнатовичу... Iване Гнатовичу... - почав був Григорiй. Але його
вже пiдхопило й понесло геть iз хати.
Небавом вiн сидiв на возi й спостерiгав, як свахи з Дружками на iнший
вiз садовлять його Олену. Все йшло як личить, без зволiкань, без
вiдступiв, немов рiка. Ось посiдали, рушили.
I затужили свахи:
Ой у недiленьку рано
Та й синее море грало.
Там Олена та й воду брала,
А набравши, та й потопала...
Сковорода схопився за це трагiчне слово й почав його вiдмiнювати:
потопаю, потопа ш, потопа , потопа мо... О, скiльки нинi втоплено в
житейськiм морi! Розтанули, як луговi тумани... Кричали, мрiяли, шукали
корiнь iстини i присягалися довiку бути лицарями свято© правди, а потiм
склали руки й пiшли на дно, мов каменi. Пiгме©!..
- А ти?
- Я не пiгмей!
- I тонеш...
- Нi. Лише мiняю стан. I прагну трошки затишку, людського щастя...
- Це виправдання всiх потопаючих.
- Бредня!
- Нi, правда!..
Рятуй, рятуй, та мiй братику,
Не дай менi та й загинути,
Не дай менi та й загинути -
В син море та й заплинути!..
Сковорода рвонувся з воза, але його притримали мiцнi боярськi руки. Вiн
прича©вся, немов орел у клiтцi, напружив розум, прагнучи знайти вихiд.
Збагнув, що справдi тоне, iде на дно, де сотнi, тисячi колишнiх мужнiх
во©нiв, борцiв, мислителiв. Однi стомилися, тих заманило примарне мрево
щастя, а третi просто зрадили сво© пориви молодостi. Найнебезпечнiшi i
найстрашнiшi - втопленики! ©х вiчно палить вогонь сумлiння, й найкраща
втiха для ©хнiх душ-чиясь бiда, чиясь поразка. Григорiй чув ©хнiй регiт,
вiдчував ©хнi руки, якi хапали його за ноги й тягли до себе в нiму
безодню.
Весiльний по©зд в'©здив у Валки. Бiля тинiв стояли юрби, малеча бiгла
слiдом. Смiх, тупiт, спiви.
Аж бiля церкви усе притихло. Хоч служба ще й не скiнчилася, на папертi
було багато люду. Окрiм його й Олени - двi юнi пари прибитих щастям
молодих, бояри, дружки, свахи. Кобзар неголосно тягнув якусь жебрацьку
пiсню. Помiж дорослими, як мiж деревами, ганяли дiти.
Сковорода зiскочив з воза i в супроводi сво©х бояр пiшов рiшуче до
молодо©. Вона зустрiла його тривожним поглядом й, зiгрiвши усмiшкою,
торкнулася його руки сво ю.
Боже, як не хотiлося йому лишати мило©! Вiн був свiдомий того, що цим
завдасть образи й горя дiвчинi на кiлька рокiв, а може, й на все життя, що
вже нiколи вони не стрiнуться, не поговорять...
Почувся гомiн, човгання: кiнчилася вiдправа в церквi, й валчани хмарою
покрили паперть. Чини весiльнi заклопоталися бiля сво©х князiв iз
княгинями. От-от мав вийти батюшка й завести ©х до храму.
- Прости мене, Олено... - сказав Григорiй хрипко.
- За що?
- Прости... Я дуже-дуже тебе люблю...
Вся зашарiвшись, вона стиснула вдячно його холодну руку.
Вiн вiдповiв на потиск, легенько вивiльнився i, скориставшись
шарварком, який зчинився, коли iз церкви вийшов високий сивий батюшка,
пiрнув у натовп.
СIТЬ ДЕВ'ЯТА
Людинi чеснiй, добрiй завдати комусь горя втричi тяжче, нiж пережити
його самому. В покривдженого спiвчуття, пiдтримка iнших, сльози. А в
кривдника нема нiчого, крiм докорiв розуму та мук сумлiння.
Аж до весни Сковорода карався болем хороших, рiдних йому людей, якi
лишилися в далеких Валках i страждали нинi з його вини. Вiн жив пiд
Харковом, у монастирськiм пiдварку, де переховувався сiм рокiв тому його
земляк Ничипiр. Не жив - згоряв поволi на вогнищi самопокути, за зиму
висох i пожовтiв, мов обкорований дубовий стовбур. Водовики, якi дiлилися
з ним куснем хлiба й убогим ложем у невеликiй, тiснiй хатинi, лише зiтхали
скрушно й шукали нишком йому рятунку то в молоцi, то в зiллi, то просто в
дружнiй бесiдi.
Й щось помогло. Можливо, час...
Якось напровеснi, зоставшися сам на хазяйствi, Григорiй взувся у
зашкарублi чоботи, накинув свиту, яка висiла, мов на кiлку, й помалу
вийшов iз хижi. У груди бурхнуло терпке повiтря, вистояне на верболозi й
променях. Аби не впасти, мусив узятися за грубовитесаний шорсткий одвiрок
i зачекати, поки минуло запаморочення й свiт перестав хитатися. Стояв i
дихав, дихав, п'ючи невидимий цiлющий трунок; так п'ють у спеку воду. Уже
високе весняне сонце без мiри щедрило теплом та свiтлом. Снiг на осоннi
сво©й печалi, вона дивилася кудись у лiс, за пасiку, i по щоках поволi
скочувалися важкi скупi сльозини.
- Я йду, я згоден, - поклав Григорiй бiблiю. Йому пекли тi сльози,
немовби падали не на сорочку дiвчини, а на його вразливе, нiжне серце.
Гiнка, розмашиста, немов тополька, дiвчина ступала легко, по-лiсовому
м'яко, ©й десь було лiт двадцять, а може, й бiльше. Якась достойнiсть,
самоповага або природна мудрiсть робили ©© обличчя не по-земному гарним,
не по лiтах серйозним, але таким привабливим, що неможливо було вiдвести
погляд.
Аби розвiяти дiвочi чари, Григорiй вирiшив поговорити з нею,
переконатися, що це звичайна жiнка, i, головне, дiзнатись дещо про ©хнiй
побит та про минуле батькове в якому, певно, кри ться його хвороба.
- Ви вдвох живете з батьком? - спитав спокiйно й на вмисне трохи
байдуже.
- Удвох. А що? - насторожилась дiвчина.
- Нiчого... Давно померла ненька?
- Вже п'ятий рiк.
- Хворiла довго, мабуть?
- Нi. Налякалась дуже, коли горiла хата...
- I батько теж?
- Напевне. Ми ледве вирвалися...
- З вогню?
- З паланки.
- Орда?
- Куди там! Татари нас боялися, - мов рубонула шаблею.
- А хто?
Промовчала. Присiвши, вирвала стебельце синiх дзвоникiв i крадькома
зиркнула пильним оком на незнайомця. Григорiй знiтився. Збагнув, що
дiвчина бо©ться мовити йому всю правду. Картався сво ю цiкавiстю й шукав
дороги, яка б найскорше вивела його з цi © прикростi. Не раз упевнювався:
якщо довiр'я прагнеш, то не та©ся сам. Тому й на сей раз вдався до того
чудо-засобу.
- А я п'ять рокiв учив студентiв у нашiм славнiм Харковi,-сказав вiн
дружньо й щиро, як говорити можуть лише безхитрi душi. - Прогнали теж...
- I де ж ви нинi? - озвалась миттю дiвчина
- Ось тут! - спинився Сковорода. Вона всмiхнулася, зiрвала квiтку
вогника i запитала неСМIЛИВО:
- А там дiвчата вчаться?
Розвiв руками.
- Жiнок нема в Колегiумi.
Помiж дубiв, немов дiвчата мiж козакiв, замиготiли стрiмкi берiзки. Пiд
ноги хлюпнула барвиста повiнь квiтiв. Сипнуло сонце променями.
Олена вибiгла на лiсову галявину.
- Он наша хата й пасiка! - сказала весело. I враз погасла, звела докупи
брови.
Не озираючись, пiшла вперед.
Григорiй, мовби у снi, поплiвся слiдом. Тривожне й радiсне передчуття
якихось зрушень та перемiн в його примхливiй долi то заливало груди й
п'янило серце, мозок, то вiдступало, тануло й лишало тоскну пустку.
Бiля ворiт Олена його заждала i повела до хати через маленький чистий
дворик.
Майор лежав у лiжку. Худий, смаглявий, з горбатим довгим носом i
руками, кинутими на простирадло, вiн схожий був па степового сокола, що
натрудив у летi крила i впав, © украй знеможений.
- Татуню, я привела вам лiкаря, - сказала Олена лагiдно.
- Майор i вухом не повiв. Не спав, дивився кудись у кут - пiд стелю й
постогнував.
-_ Мир дому вашому! - врочисто мовив Сковорода i пiдiйшов до хворого. -
Вставайте, дядьку, та пообiда мо, бо я й не снiдав досi!
Той тiльки блимнув на нього тьмяним оком i ворухнув бровою.
- Що вам болить?
- Нiчого... i все... - таки озвався.
- Моторошно? - спитав Григорiй. Вiн говорив навмисне голосно, щоб
розiгнати гнiтючу тишу хутора, в якiй потонув господар. - I бiлий свiт не
милий?
Обличчям хворого пройшла легка судома.
- Ви, мабуть, добрий лiкар - наче у воду дивитеся... - промовив тихо й
хрипко.
- Вони, татуню, аж iз самого Харкова, - пiдкинула слiвце Олена.
- А я то думаю: нiби й не валкiвський... - повеселiшав хворий. - Панiв
старшин лiку те?
- Бува й таке. Здебiльшого, вiд марнославства й гонору.
- Це у дукiв наших найтяжча нинi хворiсть, - аж сiв Майор у лiжку. -
Вже козакiв та посполитих за власне бидло мають... Олено! - крикнув
раптом. - Чого ж ти, доню, моняешся? Давай хутчiй обiдати. А то пан лiкар
зовсiм охляне з голоду...
Вiн скинув ковдру й спустив додолу кiстлявi жовтi ноги.
- Як ви прийшли, добродiю, менi немов розвиднiлося, - заговорив
довiрливо. Й пiдняв тремтячу руку: - Все тiльки дим, дим, дим... А кров з
нагайки капа ...
- У вас велика пасiка? - спитав Григорiй, аби звернути його з дороги
спогадiв.
Майор заклiпав часто й нараз осмiхнувся:
- Бджола гуде... Пергою, воском пахне... Олено, чи ти була на пасiцi?!
- Сьогоднi вранцi, - поставила на стiл вареники. - Багатий взяток буде
- цвiт буйний-буйний.
Повеселiвши, Олена нiби ще покращала: в очах заграли блискiтки,
порум'янiло личко, а спритнi довгi руки так i лiтали, так i вилися, мов
лебединi крила.
Якусь часину чоловiки сидiли мовчки i милувалися цим карооким вихором.
А далi знову Майор нахмурив брови, весь потемнiв, неначе перед грозою, i
простогнав так жалiбно, що у Григорiя душа зайшлася болем:
- Коли 6 це Настя хоч одним оком глянула... - Не побивайтесь, дядьку, -
узяв його за руку. - Не треба так жалкувати тяжко за тим, що втрачено i
пережито.
Радiйте краще тому, що ма те. Життю, здоров'ю, сонцю, спочинку, працi,
такiй дочцi...
- Дочка у мене - золото, - сказав Майор. - Що роботяща, а що вже
краля...
- Тату, берiть уже обiдайте! - зачервонiлась дiвчина й, поставивши на
стiл узвар, побiгла геть iз хати.
Лише надвечiр Сковорода залишив хутiр. I все ж господар приндився, не
вiдпускав. Проте Григорiй був невблаганний: горе тому метеликовi, який
кружляв бiля вогню. Пообiцяв приходити (i навiть завтра зранку!),
вклонився дiвчинi за частування й пiрнув у лiс, як риба в воду.
Вiд того дня Майор радiв Григорi вi, немов дитина матерi. Помалу вiн
очунював i набирався вiри в життя, у свiт, у людськiсть. Страхи й примари
давноминулого все рiдше й рiдше йому стискали мозок i холодили серце.
Нарештi, зовсiм видужавши, одкрив Григорi вi свою тяжку пригоду, що не
дала йому дожити вiку на Запорожжi. Розповiдав iз журбою, з болем, але
розважливо, без тих ознак афекту, якi були ранiше. Коли згадав дружину,
заплакав нишком, утер крадькома скупi козацькi сльози й почав громити
панство, що розрослося буйно й на вольнiм Дикiм полi.
Вони сидiли в затiнку пiд молодою яблунею i гомонiли стиха, як личить
добрим людям. Над ними млiла в сонцi туга зелена зав'язь, а трохи збоку,
на бiлiм тлi оселi, палав нестримним вогнищем розкiшний ряд пiвонiй. Десь
на гряд ках за хатою лелiла пiсня-туга... Вона манила, кликала, сповняла
груди щемом. Не уявляв Григорiй, як вiн без не© житиме, i через те
сьогоднi вранцi вирiшив рушати знову в мандри. Прийшов оце прощатися, та
все не мiг одважитись. Дивився сумно на цей куточок милий та на його
господаря, ловив Оленин голос i не знаходив сили порвати пута приязнi.
- Ну що ж, Iване Гнатовичу, - нарештi мовив, - менi нора!
- Куди ти? - вiдчув Майор недобре.
- Загостювався у ваших славних Валках...
- Побiйся бога, Грицьку!
- Спасибi за хлiб та сiль, за ласку. Я вже пiду.
- Може, ми чимось тебе образили?
- Нi, ви були, мов рiднi. Я щиро вдячний долi, що привела мене на ваш
порiг, але не варто й зловживати ©© прихильнiстю.
Майор заметушився в розпачi, не вiдаючи, чим зупинити гостя, який
з'явився сонцем в його життi й тепер ось хоче щезнути.
- Побудь хоч мiсяць, хоч кiлька днiв!
- Не можу.
- Чому, чому? - хапав Майор за.руки. Помовчавши i пересиливши бажання
здатися на ласку долi, Григорiй мусив пiдняти трохи забороло.
- Як казав один угорський турок: я повинен або поганяти цього верблюда,
або негайно йти звiдси геть...
- Який верблюд? О господи! - не зрозумiв господар натяку i загукав: -
Олено, доню, а йди сюди хутчiше!
Знав, лихома, кого на помiч кликати. Тепер Григорi вi хоч закидай на
плечi ноги й давай щодуху драла. Натомiсть вiн прирiс до столу й крiзь
хату бачив, як розгинав вона на грядцi спину, здува пасмо з виду i йде на
батькiв поклик.
- Григорiй Савич нас покида ! - сказав Майор, як тiльки Олена вийшла
з-за хати.
Вона спинилась, нiби об щось спiткнулася. Проте за мить поволi знову
рушила, всмiхнулась журно й проказала:
- У кожного своя дорога, тату. От тiльки жаль - не справдяться мо©
надi©...
- Якi надi©? - спитав похмуро Сковорода.
- Хотiла вас просити, аби навчили грамоти...
- Тебе?
Кивнула i зашарiлася.
- Господи, а я й забув! - сплеснув Майор руками. - Навчiть ©©,
Григорiю, не дайте життя прожити в темрявi. Ви ж гарно так розказували!
Вона хоч дiвка, але тямуща та пам'ятка. Як показав ©й букви - до вечора
вже i читала...
Ну, от i все. Прощайте, села, люди, яких хотiв побачити, шляхи
безжурних мандрiв, що вистелялися слухняно й лагiдно йому пiд ноги, думки,
якi народжуються лише в дорозi. Хiба ж вiн зможе сказати "нi" людинi, що
прагне знань!
Майор ще й досi махав руками i щось доводив гаряче, але Григорiй його
не чув. Тривожно слухав, як у душi лама ться на тлiнь i прах тверде
недавн рiшення втекти свiт за очi й перехитрити людську природу. Вiн нинi
був великим полем битви, де в лютiм герцi стрiлися двi супротивнi сили -
душа i розум. Вже котрий день iде ця брань у ньому, а все не видно краю.
- По правдi кажучи, - долинув здалеку Майорiв голос, - менi на серцi
легше, коли ти в нас на хуторi або десь поряд.
- Я залишаюся, - сказав Григорiй стомлено. - На мiсяць-два...
- Спасибi, добра душе, - прошепотiв Майор розчулено. - Вiк буду
дякувати!
- То я пiду полоти, - сказала швидко дiвчина й побiгла геть.
- Узавтра зранку лекцi©! - гукнув услiд Григорiй.
- Мо', я сходжу до мiста й куплю псалтир, паперу та каламар з чорнилом?
- спитав Майор улесливо.
- Про мене... - кинув байдуже i перший рушив iз двору. - Держiться,
пане вчителю, - прошепотiв уже далеко в лiсi. - Це вам не клас спуде©в, а
запорозька мавка, Венера- тiлом, душею - жiнка Спарти.
Олена й справдi була на диво здiбна. До маковiя вона вже знала бiльше,
нiж лобуряки, яких приймають до класу фари . А ще за тиждень читала вiльно
й латиною.
Григорiй, вражений таким талантом, дав ©й латинський вiрш (якого склав
недавно й не встиг послати Ковалинському) i попросив за нiч та ранок
вивчити. Вона взяла, поклала бiля книжок на покутi.
- Якi ви добрi, Грицю... - прошепотiла вдячно. Всю нiч Григорiй марив
тим вiршем, дiвчиною, ©© очима, голосом. Чарiвне, нiжне "Грицю", яке вона
йому сказала вперше, лунало в серцi музикою. Нi, навiть краще! Перебирав у
пам'ятi ©© слова, запитання, рухи, усмiшки i вiдчував, як герць стиха ,
гасне - душа була з вiкторi ю. Вiн не журився з того, а навпаки, радiв
поразцi розуму. Щоправда, нинi йшлося вже не про ту красуню, яко© вiн
боявся, а про Олену-друга, про винятково здiбну та мудру дiвчину, що i на
глузд не гiрша, анiж на стан та личко.
Прокинувся, як почало сiрiти. Вхiд був завiшаний старим рядном, i в
куренi вiд того ще дужче пахло травами. Дiд спав посвистуючи, але коли
Григорiй зашарудiв, взуваючись, озвався лагiдно:
- Не спиться, синку?
- Як солов'ю весною.
- Настала, мабуть, твоя весна.
- У сорок з гаком?
- Коли кому судилося...
Накинувши на плечi свиту (спас уже минув, i ночi були холоднi),
Григорiй вийшов iз куреня. Над пасiкою i вздовж всього узлiсся, по
улоговинi, стояв туман. Густий та бiлий, як молоко. Роса згинала трави й
на кожен дотик вiдповiдала зливою важких холодних крапель. Старi кошлатi
липи пливли у соннiм маревi...
Григорiй вийшов iз пасiки й побрiв до лiсу стежкою, яку за лiто сам
протоптав. Гiнкi дерева, пiдтримуючи склепiння крон, немов колони, тяглися
стрiмко вгору, й тому здавалося, що йдеш безкра©м храмом. Було так тихо й
лунко, що кожен звук, - нехай то трiск галузки чи шерхiт чобiт, - напевно,
чувся за пiвверсти. Туман порiдшав скоро й звисав легкими пасмами. Небавом
згинув геть, i стало видно, як мiж дерев на сходi почав народжуватися
новий серпневий день.
I все ж було зарано йти до Майорiв. Тому Григорiй, вже перед самим
хутором, звернув лiворуч. Не поспiшався нiби, а серце гупало, неначе дятел
об сухостiйний стовбур. Iз ним щось дiялося незрозумiле, дивне: то
завмирало, то стукотiло швидко, то заливало тiло якоюсь млiстю, щемом.
Щодня й щоночi воно тягло Григорiя в цей березняк, до хутора, i не давало
лишити Валки, пасiку й помандрувати далi. Давно закинув бiблiю, молився
тiльки ввечерi, та й то, коли був поруч пасiчник, i все байдужiше, без
болю, згадував сво©х та людських кривдникiв. Тут спокiй, добрi люди i
чесний кусень хлiба, зароблений не словоблудством, а мозолями й потом. Тут
щире серце жiнки, яка могла б йому навiки стати найближчим, вiрним другом.
Тут вiн читав би, мислив та викривав у творах облудний свiт. I мав би
щастя - справжн , земне, вiдчутне, а не примарне, як той туман.
Ось знову вийшов до огорожi хутора! Ой Грицю, Грицю... Нi, так не
скажеш. Вона промовила так нiжно, так... Господи, невже не сон це? Помацав
тин рукою, пiдняв червоне яблуко. Нi, не мана! Прислухався: десь за
садком, за пасiкою (в оборi, мабуть), неначе кiт, вурчали тугi цiвки.
Олена до©ть. Майор, напевно, уже подався в поле - сьогоднi мав орати.
В печi горять сухi дубовi дрова i щось кипить, булькоче. На черенi
досушуються пахнючi грушi, сливи...
Вернувся в лiс, дiстав сопiлку i, притулившись спиною до двох
сестер-берiзок, заграв, занурився у мрiйно-журну пiсню про лiс, про
дiвчину, що наймилiша в свiтi, та про нетязьке серце, яке не знало ласки i
марить щастямдолею.
Прийшов у двiр, коли вже сонце пiдбилось вище лiсу. Олена вибiгла йому
назустрiч i привiталась перша:
- Добридень, пане вчителю.
Григорiй звiв на не© очi, й вона притихла, насторожилася. Ох цi
дiвчата: все по очах читають, мов по розкритiй книзi!
- Ну, як урок? - насумрився.
- Ще вчора вивчила.
- Того не може бути...
- й-богу, правда. Хочете, я розкажу?
Вона так смiшно звела докупи брiвки i, дивлячись кудись у лiс, мимо
учителя, заговорила його "латинським" голосом:
Si sit vita beata inlus, cur, inquis ad illam
Grex hominum rarus tamque pusillus adit...
- Чудово! - спинив ©© Григорiй. - Тепер ти справжня латинниця.
Зiтхнувши радiсно, вона спитала:
- Про що говориться у цьому вiршi?
- Про щастя.
- Це так цiкаво! Перекладiть...
"Ти пита ш: якщо щастя життя в кожному з нас, то чому досягав його так
мало людей? - почав пiднесено Сковорода. - О, це тому, що ©м важко
керувати сво ю душею, i тому, що вони не навчилися приборкувати сво©
пориви. По звивистих шляхах, по горбах i через глибокi рови мчить
недосвiдчений вершник, якщо вiн погано править конем. По морi 1 по сушi,
крiзь меч i вогонь мчить той, хто нерозумну душу не скерову розумом".
Олена довго думала.
- А в нас у Кам'янському один козак столiтнiй казав, що щастя там, де
воля, - промовила вона нарештi. - Хiба порив до волi потрiбно теж
приборкувати?
Григорiй спершу розгубився.
- Старий, нiвроку, мудрий... - протяг неквапно, вдумуючись. - У вiршi
мовиться про нездiйсненнi прагнення. Порив до них приносить людям лише
самi страждання. Задовольняйся тим, що ма ш, i будеш вiк щасливий.
- А як же воля, Грицю? Вона примарна завжди...
- О, ти - фiлософ! - сказав Григорiй весело, хоча в душi нараз вiдчув
тривогу за свiй взiрець щасливого.
- Що це таке "фiлософ"?
- Людина, що вмi мудро мислити i там шукати iстину, де не шукають
iншi... Без волi я не жив би, - додав рiшуче, твепдо.
- Я теж! - сказала палко дiвчина.
В душi Григорiя знялася хвиля щастя, хлюпнула в груди, в голову. Вiн
через силу стримався, щоб не обняти цю степову богиню, не пригорнути ©© до
серця. Краса та розум...
- Чи е що в домi снiдати? - почулось нагло з вулицi, й у двiр зайшов
господар. - А може, дiвка прогомонiла з парубком...
- , тату, е! - метнулася Олена в хату.
- Здоровий був, Григорiю, - подав Майор важку велику руку. - Ну, як
наука?
- Добре. Нi, навiть вельми добре.
- Ще б пак - такий учитель!
- Виною всьому учениця. Майор знизав плечима i засмiявся.
- Iване Гнатовичу,- гукнув Григорiй,- та ви не знаете. яка Олена
здiбна! Це просто чудо! Я свiт пройшов, а не стрiчав, не бачив тако©
мудро© та обдаровано© не тiльки жiнки, а й взагалi людини!
- И тако© гарно©? - спитав Майор. I мовив журно: - Я геть так само
думав, коли зустрiв свою Настусю...
- I гарна, дуже гарна! - признався щиро Сковорода. Майор оглянувся на
хатнi дверi, узяв пiд руку вчителя й одвiв убiк, до тину.
- Якщо казати правду, то я вже чув усе це... - прошепотiв
по-змовницькому.
- Вiд кого?
- Та вiд Олени...
- Вона про себе таке казала?
- Та нi... Про тебе.
Сковорода заплющив очi. Аж дух забило з радостi! Вiн не любив, коли
його хвалили, та цього разу слова Майоровi були для нього немов орлинi
крила. I не гадав, що стiльки щастя кри ться у похвалi, яку донинi вважав
за штуку, що може вразити лише дитину й душеубогих заздрiсникiв. А може.
вiн здитинився! Недарма кажуть, що кохання робить розумних дурнями,
сердитих - смирними, а тихих - буйними...
- А що я хочу тобi сказати, Грицьку,- несмiливо заговорив Майор.- Мо',
кидай мандри та су ту су т, бери Олену, хутiр i живи, як люди... I я при
вас. Та при онуках...
Хоча й схвильовано, але поважно, вдумливо вiн малював прийдешн таким,
яким воно йому ввижалося. Було то справжн щастя, земне i вiчне.
Григорiй мовчки вислухав, узяв, нагнувшись, його брунатну, на житнiй
хлiб схожу руку й поцiлував.
- Олено, донечко! - гукнув Майор.
Весiлля грали в жовтнi. Хоча Майори й Сковорода не мали тут, у Валках,
нiкого э роду-племенi, знайшлися добрi люди, що помогли упорядити все як
личить. Були й заручини, i коровай, i дiвич-вечiр.
По молоду Григорiй ви©хав iз двору пасiчника. Стара Зиахариха (так
називали ©© по-вуличному), яка була Сковородi за матiр, обсипала його
зерном та грiшми, благословила i провела аж до ворiт, де молодого чекав
весiльний по©зд. Довкола воза, високо вимощеного и покритого барвистим
килимом, стояли дружко, бояри й iншi чини весiльнi. Усi на конях, та ще й
при шаблях; хто у козацькiм стро©, а хто в гусарськiм. Вiд середини лiта
на Слобожанщинi вже не було козацтва, були гусари ©© величностi
iмператрицi.
Григорiя, немов полковника, взяли пiд руки i посадили на женихове
мiсце. Вiзниця здибив коней, вiзок рвонувся, й весiльний по©зд рушив.
Бояри, що пропустили вже по чарчинi-другiй, гукнули пiсню.
Сковорода сидiв, немовби скований. Чи то новий, незвичний одяг, чи
перемiна стану й роль молодого, але щось муляло на серцi в нього i не
давало радостi розправити крила.
Вже бiльше мiсяця Григорiй жив, як у туманi; його крутило в
передвесiльнiм вирi, перемивало, терло, аби зробився з мислителя i
козака-нетяги статечний муж i гречкосiй...
- Щось молодий наш журиться! Бо ис женився довго!
- А мо', бо©ться!
- Така вже, хлопцi, як допадеться!..
Смiх, жарти, регiт. I знову пiсня. Лiс гоготить, рве на шматки мелодiю,
й вiд того хлопцям ще веселiше, ще бiльше хочеться спiвати, сипати
дотепами й дошкулити гострим словом немолодого вже молодого, що достеменно
котромусь iз них переступив дорогу...
Щиглик оженився,
Щиглик утратився;
Оженився, утратився,
А жiнки не ма !..
Дорога - в багряно-жовтому полум'©. Дуби, берези, клени стоять у пишних
шатах i сиплють iз тихим дзвоном пiд йоги коням золото... Цей шлях привiв
Григорiя на зустрiч з долею, тут вiн почув уперше ©© закличний голос i
зупинився вражений у саме серце, як мореходцi-еллiни чарiвним спiвом
страшних сирен...
Бiля ворiт гостей стрiчали дружки. Хвацько зiскочивши з струнких
козацьких коней i пiдкрутивши вуса, бояри кинулися до молодого, зсадили з
воза, взяли пiд руки i повели до хати.
Нiколи ще цi двадцять-тридцять крокiв, що вiддiляли порiг од тину, не
видавалися Сковородi такими довгими й такими трудними. Вiн нiби йшов на
гору, де ще не був i де на нього чекало безлiч важких новин i несподiванок
Як просто жити цим козакам, його боярам, жiнкам, дiвчатам яких набилося
мало не повен двiр! Вони гуртом, громадою немов рiка з потоками. Вiн же -
один. Та ще й закутий в кайдани розуму, що прагне все пiзнати, знайти
Велику правду й дiйти до сутi, до потайно© iстини не тiльки свiту космосу,
а й самого себе. О, як нелегко жити тому, хто зна цiну мудростi i хто
свiдомий сво © зверхностi та переваги над усiма, з ким здибу ться! Така
людина мученикОлена була сьогоднi немов струнка рожева мальва. Не
метушилася, не поривалась плакати. Спокiйна, тиха. замислена, вона
виконувала поважно й старанно свою нелегку ролю у дiйствi-звича©.
Бояри взули ©© в червонi чобiтки й посадовили на пiкну дiжку, яку
поставили посеред хати. Дiвчата-дружки спитали хором:
- Пане старосто, i ви, отець та мати, дозвольте сво му дитятi косу
розплiтати!
Олена зблiдла.
Украй схвильований Сковорода дивився на дiвчину, яка сьогоднi стане
його дружиною, його супутницею у горi й радостi, його найближчим i
найвiрнiшим другом. Не мав i краплi сумнiву: вона зiгрiв його остуджене
вiтрами мандрiв серце, научить жити в затишку, народить дiток... Господи,
за рiк чи два вiн буде батьком! А потiм... Потiм вiн повезе сво©х синiв у
Ки©в, до Академi©! От Саму©л здиву ться...
I тут йому вiйнуло в душу стужею:
- А як же ти, Григорiю?! Чи ти готовий узяти стан хлiбороба, дружини,
батька?
- Так,готовий.
- А вiк любити свою жону i дiток?
- Любитиму.
- А будеш сам орати, сiяти, збирати хлiб?
- Напевне...
- I не пiдеш iз хутора, не схочеш бiльше вiдчути вiтру волi,
покуштувати води з нових криниць?
- Не знаю...
- Закинеш книги, забудеш мудрих римлян та величавих еллiнiв i не
сягатимеш думками далi ниви?
- Нi.
- Зачерствi ш серцем i байдужiсiнько очима блиматимеш на те, як ближнi
мучаться в ярмi неволi?
- Цього не буде!
- Пiдеш на прю з панами й горою станеш за свiй народ, за правду?
- Так. Я ж фiлософ i во©н iстини.
- I принесеш у жертву iстинi свiй статок, спокiй i навiть власну волю?
- Не пощаджу!
- I ©хн щастя?
- Чи ?
- Дружини, дiток...
Сковорода облився холодним потом. Мов крiзь туман дивився на молоду, на
дружок, якi ©© вбирали й спiвали дзвiнко й сумно.
Чим соловейки не щебетали,
Як сади процвiтали,
Чом не плакала Олепа,
Як косу розплiтали...
Коли вбирання було закiнчено, бояри швидко забрали дiжку, а натомiсть
поставили ослiн, накритий вивернутим кожухом. Майор зняв образ i, держачи
його в руках, сiв на ослонi.
- Благословлятися, благословлятися... - зашепотiв хтось рiзко й
пiдштовхнув Григорiя до молодо©, що вже стояла навпроти батька.
Майор пiдвiвся, благословив i, передавши образ котрiйсь IЗ дружок,
поцiлував спочатку доньку, а потiм зятя.
- Iване Гнатовичу... Iване Гнатовичу... - почав був Григорiй. Але його
вже пiдхопило й понесло геть iз хати.
Небавом вiн сидiв на возi й спостерiгав, як свахи з Дружками на iнший
вiз садовлять його Олену. Все йшло як личить, без зволiкань, без
вiдступiв, немов рiка. Ось посiдали, рушили.
I затужили свахи:
Ой у недiленьку рано
Та й синее море грало.
Там Олена та й воду брала,
А набравши, та й потопала...
Сковорода схопився за це трагiчне слово й почав його вiдмiнювати:
потопаю, потопа ш, потопа , потопа мо... О, скiльки нинi втоплено в
житейськiм морi! Розтанули, як луговi тумани... Кричали, мрiяли, шукали
корiнь iстини i присягалися довiку бути лицарями свято© правди, а потiм
склали руки й пiшли на дно, мов каменi. Пiгме©!..
- А ти?
- Я не пiгмей!
- I тонеш...
- Нi. Лише мiняю стан. I прагну трошки затишку, людського щастя...
- Це виправдання всiх потопаючих.
- Бредня!
- Нi, правда!..
Рятуй, рятуй, та мiй братику,
Не дай менi та й загинути,
Не дай менi та й загинути -
В син море та й заплинути!..
Сковорода рвонувся з воза, але його притримали мiцнi боярськi руки. Вiн
прича©вся, немов орел у клiтцi, напружив розум, прагнучи знайти вихiд.
Збагнув, що справдi тоне, iде на дно, де сотнi, тисячi колишнiх мужнiх
во©нiв, борцiв, мислителiв. Однi стомилися, тих заманило примарне мрево
щастя, а третi просто зрадили сво© пориви молодостi. Найнебезпечнiшi i
найстрашнiшi - втопленики! ©х вiчно палить вогонь сумлiння, й найкраща
втiха для ©хнiх душ-чиясь бiда, чиясь поразка. Григорiй чув ©хнiй регiт,
вiдчував ©хнi руки, якi хапали його за ноги й тягли до себе в нiму
безодню.
Весiльний по©зд в'©здив у Валки. Бiля тинiв стояли юрби, малеча бiгла
слiдом. Смiх, тупiт, спiви.
Аж бiля церкви усе притихло. Хоч служба ще й не скiнчилася, на папертi
було багато люду. Окрiм його й Олени - двi юнi пари прибитих щастям
молодих, бояри, дружки, свахи. Кобзар неголосно тягнув якусь жебрацьку
пiсню. Помiж дорослими, як мiж деревами, ганяли дiти.
Сковорода зiскочив з воза i в супроводi сво©х бояр пiшов рiшуче до
молодо©. Вона зустрiла його тривожним поглядом й, зiгрiвши усмiшкою,
торкнулася його руки сво ю.
Боже, як не хотiлося йому лишати мило©! Вiн був свiдомий того, що цим
завдасть образи й горя дiвчинi на кiлька рокiв, а може, й на все життя, що
вже нiколи вони не стрiнуться, не поговорять...
Почувся гомiн, човгання: кiнчилася вiдправа в церквi, й валчани хмарою
покрили паперть. Чини весiльнi заклопоталися бiля сво©х князiв iз
княгинями. От-от мав вийти батюшка й завести ©х до храму.
- Прости мене, Олено... - сказав Григорiй хрипко.
- За що?
- Прости... Я дуже-дуже тебе люблю...
Вся зашарiвшись, вона стиснула вдячно його холодну руку.
Вiн вiдповiв на потиск, легенько вивiльнився i, скориставшись
шарварком, який зчинився, коли iз церкви вийшов високий сивий батюшка,
пiрнув у натовп.
СIТЬ ДЕВ'ЯТА
Людинi чеснiй, добрiй завдати комусь горя втричi тяжче, нiж пережити
його самому. В покривдженого спiвчуття, пiдтримка iнших, сльози. А в
кривдника нема нiчого, крiм докорiв розуму та мук сумлiння.
Аж до весни Сковорода карався болем хороших, рiдних йому людей, якi
лишилися в далеких Валках i страждали нинi з його вини. Вiн жив пiд
Харковом, у монастирськiм пiдварку, де переховувався сiм рокiв тому його
земляк Ничипiр. Не жив - згоряв поволi на вогнищi самопокути, за зиму
висох i пожовтiв, мов обкорований дубовий стовбур. Водовики, якi дiлилися
з ним куснем хлiба й убогим ложем у невеликiй, тiснiй хатинi, лише зiтхали
скрушно й шукали нишком йому рятунку то в молоцi, то в зiллi, то просто в
дружнiй бесiдi.
Й щось помогло. Можливо, час...
Якось напровеснi, зоставшися сам на хазяйствi, Григорiй взувся у
зашкарублi чоботи, накинув свиту, яка висiла, мов на кiлку, й помалу
вийшов iз хижi. У груди бурхнуло терпке повiтря, вистояне на верболозi й
променях. Аби не впасти, мусив узятися за грубовитесаний шорсткий одвiрок
i зачекати, поки минуло запаморочення й свiт перестав хитатися. Стояв i
дихав, дихав, п'ючи невидимий цiлющий трунок; так п'ють у спеку воду. Уже
високе весняне сонце без мiри щедрило теплом та свiтлом. Снiг на осоннi